Розвиток сільських територій в контексті міжнародного співробітництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Монографія

Розвиток сільських територій в контексті міжнародного співробітництва

Миколаїв 2013 р.

УДК 338.43

ББК 65.32-5

Р 64

Авторський колектив : А.В. Ключник, д.е.н., доцент

І.О. Іртищева, д.е.н., професор

О.В. Шебаніна, , д.е.н., професор

І.І. Червен, д.е.н., професор

А.Ю. Гоцелюк.

Друкується за рішенням вченої ради Миколаївського державного аграрного університету від 31 травня 2012 р., протокол № 9.

Рецензенти:

д.е.н., проф. Дейнеко Л.В., ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»;

д.е.н., проф.. Сохнич А.Я., Львівський національний аграрний університет

Розвиток сільських територій в контексті міжнародного співробітництва : монографія А. В. Ключник, І. О. Іртищева, О. В. Шебаніна та ін. - Миколаїв : Дизайн та поліграфія, 2013. - 336 с.

Розкрито теоретичні засади розвитку сільських територій у контексті міжнародного співробітництва. Проаналізовано розвиток сільський територій України. Окрему увагу приділено обґрунтуванню стратегічних напрямів розвитку сільських територій з урахуванням особливостей міжнародного співробітництва України.

Для наукових працівників, спеціалістів, фахівців державних органів управління економікою.

ISBN 978-966-8205-84-2

©А. В. Ключник, І. О. Іртищева,

О. В. Шебаніна та ін.

©Миколаївський державний аграрний університет 2013 р.

ПЕРЕДМОВА

Прагнення України до інтеграції у європейське співтовариство потребує розробки заходів та механізмів сталого розвитку українського села та якнайскорішого прийняття рішень у цій сфері розвитку людського потенціалу нашої держави. Без подолання негативних тенденцій в розвитку сільських територій, де проживає майже третина населення, наша держава не зможе ефективно конкурувати з економічними системами інших розвинених країн. Низький рівень життя сільського населення загрожує відпливом найбільш активної та працездатної його частини до міст, активізує зовнішню трудову міграцію, що посилює процес занепаду сільських територій.

Проблемам розвитку сільських територій присвячено чимало наукових досліджень. Їх результати широко висвітлені у працях провідних українських вчених: І. Гнибіденка, І. Кириленко, І. Прокопи, О. Павлова, П. Саблука, М. Сахацького, М. Орлатого, О. Онищенко, В. Трегобчука, Л. Шепотько, В. Юрчишина, К. Якуби.

Актуальним проблемам соціо-культурного розвитку в новітніх умовах присвячені наукові розробки О. Білоруса, В Будкіна, В. Власова, О. Дація, В. Зіновчука, С. Кваші, М. Корецького, А. Лисецького, О. Могильного, П. Осіпова, Т. Осташко, М. Сичевського, В. Топіхи, І. Топіхи, О. Шубравської та інших вчених.

В цих роботах закладене вагоме методологічне та методичне підґрунтя для дослідження проблем розвитку сільських територій. Однак, складність і масштабність цих процесів дає можливість знаходити все нові недосліджені аспекти цієї проблеми та продовжувати наукові дослідження.

Виходячи з наведеного вище структура монографії формується із трьох частин, в яких послідовно розкривається розуміння авторами проблем розвитку сільських територій в контексті міжнародного співробітництва. Так, перша частина монографії логічно вводить читача у сферу теоретичних засад розвитку сільських територій в контексті міжнародного співробітництва.

Друга частина присвячена комплексному дослідженню тенденцій та особливостей розвитку сільських територій, аналізу соціальної сфери села.

У третій частині монографії розкриваються основні авторські позиції щодо стратегічних напрямів розвитку сільських територій та адаптації міжнародного досвіду розвитку сільських територій.

В основу монографії покладено такі державні програми: «Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року» (затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 1158 від 19 вересня 2007 р.); «Концепція Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року» (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 121-р від 3 лютого 2010 р.); «Рідне село»; Програма економічних реформ Президента України «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям» та «Стратегії розвитку агарного сектору економіки на період до 2020 року».

Підсумовуючи слід сказати, що назва монографії апелює до читача з бажанням показати значущість сільських територій, оскільки в країнах Європи економічний розвиток сільських територій поставлений головним аспектом програми розвитку Європейського Союзу.

підприємницький співробітництво аграрний конкурентоспроможність

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

1.1 Наукові аспекти розвитку сільських територій

Економічний розвиток будь-якої території підпорядковується дії двох принципів - функціональної та позиційної відповідності. Перший передбачає використання земель залежно від їх внутрішніх природних якостей та економічних ресурсних цінностей. Принцип позиційної відповідності пов'язаний з необхідністю врахування просторового положення земель відносно інших природних ресурсів та об'єктів, а в більш широкому розумінні - соціально-економічного становища.

Саме на базі зазначених принципів здійснюється територіальний поділ на сільську територію та високоурбанізовані промислові зони (міста, мегаполіси) з розвиненою інфраструктурою та економічними системами. Інколи також виділяють малодоступні зони, чи території, на яких не проживає людина. Можна стверджувати, що саме на основі територіального поділу формується система соціально-економічних інструментів, які в подальшому відіграють важливу роль у територіальному розвитку як окремого регіону, так і всієї країни.

Сільські території мають велике значення у процесі функціонування будь-якої держави. У середньому у світі вони становлять 75% від загальної площі, де проживає 51% населення і виробляється 32% світового ВВП.

Враховуючи важливу роль та значення розвитку сільських територій, постає нагальне завдання щодо чіткого визначення таких термінів, як село, сільська територія, сільське господарство, сталий економічний розвиток сільських територій, типологізації територіального устрою й визначення оптимальної моделі ефективного управління та економічного розвитку.

Термін село є слов'янським за походженням і позначало поселення, в якому перебував власник земель і де проживали люди (робітники). Таке поселення називалося ще «дєрєвня». На початку ХХ століття селом іменували поселення, де була церква.

З погляду економіки, соціології, економічної та соціальної географії, поняття сільська територія визначається як залюднена місцевість за територією великих міст з її природними умовами, ресурсним потенціалом, сільським населенням і уречевленою працею та різними елементами матеріальної культури.

На сучасному етапі розвитку продуктивних сил та загальноекономічних відносин сільську територію розглядають як складову соціально-економічної територіальної системи, розвиток якої визначається головним чином ступенем зрілості внутрішньо-системних інтеграційних зв'язків, економічної та соціальної сфери і органів управління. Відтак для сільських територій характерна наявність наступних специфічних якостей:

· цілісності (об'єднання цілей, функцій та структури);

· автономності (прагнення до впорядкованості);

· відносної стійкості (зберігання і розвиток внутрішньої структури);

· двохвимірне управління (виявлення загальних районних пріоритетів, диференціація економічних нормативів центру та економічних інтересів господарських суб'єктів, місцевих ініціатив населення).

Тому термін сільський, відображає територіальний акцент незалежно від методів землекористування, ступеня економічного розвитку та переваги будь-якого економічного сектору. При наявності такого дисбалансу і точного визначення категорій погіршується збір інформації, статистичних даних, тому що сільська місцевість необов'язково збігається з адміністративним кордоном чи зоною впливу певного економічного сектору.

Тому на практиці це поняття розділяється адміністративними кордонами суб'єктів державного устрою на обласні та районні утворення, сільські адміністрації. У зв'язку з цим зручності обліку адміністративно-територіального поділу часто використовуються терміни сільські регіони, сільські райони.

С. А. Барановський вважає, що сільські регіони (райони) охоплюють населення, землю та інші ресурси відкритого ландшафту та малих поселень за межами безпосередніх економічних областей та впливу великих міст. Сільські регіони, особливо порівняно з великими урбанізованими міськими регіонами, характеризуються слабкими зв'язками галузей та низькою густотою населення. У більшості сільських регіонів переважає сільськогосподарська праця, нижчий ступінь соціально-економічного розвитку, обмеження видів трудової діяльності, значна професіональна і соціальна однорідність населення. Сільським територіям також властиві переважання соціальної та національної однорідності сімей, велика відкритість у спілкуванні, більш висока громадська думка, соціальний контроль, традиції, нижчий ритм життя [5, с. 164].

На нашу думку більш точним визначенням села наразі є наступне: це економічний центр у регіонах, де переважає аграрний вид діяльності і значна частина населення якого зайнята в сільському господарстві».

В останні роки виникло непорозуміння термінологічного характеру, пов'язане з економічним розвитком сільських територій. Сьогодні загальноприйнято, що поняття сільське господарство є синонімом терміна аграрне виробництво та означає галузь економіки країни, яка виробляє сільськогосподарську продукцію і забезпечує потреби в більшості продуктів харчування та ресурсах для легкої і харчової промисловості. Одночасно значення словосполучення сільське господарство передбачає можливість його розширеного трактування як господарства села, тобто сільської економіки у усій її багатогалузевій сукупності.

У визначеннях окремих учених до сільської території застосовують термін багатофункціональне сільське господарство, який характеризує зв'язок між аграрним сектором, територіальним балансом та економічним розвитком території. Для визначення територій зустрічається поняття диверсифікована сільська економіка.

У США під терміном сільське господарство розуміють спосіб життя, який базується на багатофункціональній діяльності людини, де існують господарська діяльність, економічні процеси, соціальна сфера та несільськогосподарські види діяльності. Таке трактування, на нашу думку, допустиме як визнання широти впливу аграрного виробництва на різні аспекти життя людини, але воно не може використовуватися без пояснення в науковій літературі, оскільки ще більше ускладнює в загальноприйняту термінологію.

Слід зазначити, що агропромисловість є не тільки виробником продуктів харчування, але також створює економічні та матеріальні блага, які не завжди мають кількісне відображення. Але багатофункціональність сільського господарства (агропромислового виробництва) полягає не лише в його позитивному економічному ефекті, а й впливі на інші галузі і сфери життєдіяльності людини, і не містить багатогалузевої сутності.

У теперішній час відсутність чіткого розмежування термінів аграрне виробництво та сільське господарство на практиці приводить до стирання різниці між сільськими і сільськогосподарськими територіями, а також стійким економічним розвитком сільських територій і сільського господарства.

Зазначене питання стало актуальним в Україні нещодавно, оскільки раніше не було особливої потреби розмежування понять сталий економічний розвиток сільських територій та сільського господарства, тому що основним підходом до економічного піднесення сільських територій був розвиток аграрної сфери.

У період перебування України в складі Радянського Союзу агропромислове виробництво та загальноекономічно-територіальна сільська область відігравали важливу роль у функціонуванні та розвитку економіки однієї з найпотужних країн світу. Тому сільським територіям приділялась велика увага. Інколи навіть агропромислове виробництво розміщували в малопридатних природно-кліматичних зонах з економічного та демографічного погляду. Це здійснювалося з політичних міркувань, а не з аргументів економічної ефективності. Базуючись на аналізі загальноекономічного стану та загальносуспільних процесів у сільських територіях, можна стверджувати, що після здобуття незалежності Україною агропромислове виробництво залишилося системоутворюючою галуззю на селі. При цьому не враховується відповідність спеціалізації територій та потреб ринку.

У сучасних кризових умовах сільське господарство стрімко втрачає своє значення щодо наповнення бюджетів, а також офіційної зайнятості населення і наявності нових робочих місць. На сільських територіях простежується скорочення сільськогосподарських угідь та заростання неораних полів. Агропромислове виробництво в Україні перебуває в стані економічній кризі. Зазначене вимагає створення комплексної системи заходів щодо подолання кризових явищ на селі та економічно розвитку сільських територій.

Якщо сформулювати головну мету економічного розвитку сільських територій України як перехід до її стійкого економічного розвитку, то вона базується на створенні сприятливих умов для життя сільського населення, а також формуванні самобутньої соціально-економічної системи на основі збереження культурних цінностей, ефективного використання природних ресурсів, розвитку промисловості та туризму.

Виходячи з наведеної термінології, особливості сільської території визначаються тим, що вони є джерелами великої кількості матеріальних та нематеріальних благ, до яких можна віднести вироблену продукцію, наявність великої сировинної бази для багатьох галузей економіки країни, природних ресурсів, рекреаційних об'єктів та інших ресурсів, котрі забезпечують життєдіяльність як місцевого населення, так й інших територій. Зважаючи на значимість сільських територій, можна стверджувати, що вони виконують різноманітні народногосподарські функції, головними серед яких є наступні:

· виробнича - задоволення потреб суспільства в продукції та сировині для промисловості, виготовлення продукції лісового і мисливсько-промислового господарства, а також постачання продукції іншим галузям економіки та суб'єктам господарської діяльності;

· соціально-демографічна - збільшення кількості сільського населення, що забезпечує сільське господарство та інші галузі економіки трудовими ресурсами;

· культурна та етична - збереження самобутніх національних мов і культури, народних традицій, звичаїв, обрядів, фольклору, досвіду ведення господарства та освоєння природних ресурсів, охорона пам'яток природи, історії та культури, які розташовані на сільських територіях;

· рекреаційна - створення умов для відновлення здоров'я та відпочинку сільського і міського населення;

· просторово-комунікаційна - надання просторового базису для розміщення виробництв та обслуговування інженерних комунікацій (доріг, ліній електропередач, зв'язку, водопостачання, нафто- та газопроводів);

· політична - сільські території є основою стабільності і реакційних сил у суспільстві, а сільське населення - найбільш однорідною, консервативною і толерантною частиною суспільства;

· соціального контролю над територією - співпраця сільського населення з державними органами щодо забезпечення суспільного порядку та безпеки в малонаселених місцевостях, захист природних, земельних і водних ресурсів, флори та фауни.

Типологізація сільських територій є необхідною складовою забезпечення переходу до їх стійкого економічного розвитку. На нашу думку, типологізація територіального поділу - це інтеграційний елемент, який впливає на базу кількісних економічних індикаторів стану розвитку сільських територій, динаміку та потенційно можливі конкурентні переваги, формування ефективної управлінської структури на різних рівнях та ефективне використання бюджетних ресурсів.

У розвинених країнах світу з початком 90-х років усе частіше стали виникати проблеми, пов'язані із систематикою кількісного та якісного обліку соціальної та економічної ситуації на сільських територіях. Тому розроблено регіональну типологізацію в рамках проекту ОЕСР під назвою «Сільський індикатор», де вперше створено регіональну систему збору і презентації субнаціональних даних на міжнародному рівні. Залежно від частки населення, яке відноситься до міських чи сільських органів самоуправління одного району, його відносять до:

· переважно сільських (більше ніж 50% населення відноситься до сільських органів місцевого самоврядування);

· сильно виражених сільських (відповідно від 15 до 50% населення);

· переважно урбанізованих (менше як 15% населення відносяться о сільських органів місцевого самоврядування).

Досить поширеною є наступна типологізація сільських регіонів:

- економічно інтегровані - розташовані поблизу економічних центрів та характеризуються зростаючою кількістю населення, багатосторонніми пропозиціями робочих місць, а також високорозвиненою інфраструктурою. Першочерговим завданням у таких регіонах є забезпечення економічної рівноваги та захист економічної системи. У сільському господарстві часто виникає проблема, пов'язана з наявністю оптимальних умов виробництва і збуту, але високі ціни на землі зменшують ці переваги місця розташування;

- середні чи перехідні - характеризуються порівняно сприятливими економічними перспективами розвитку, особливо якщо мають центральне місцезнаходження та достатній зв'язок із транспортною системою. Крім того, численні сільські органи місцевого самоуправління все ще залежать від сільського господарства та пов'язаних із ним галузей економіки. Майбутній розвиток регіонів визначається перш за все двома факторами: швидкістю структурних змін у пріоритетному секторі, насамперед сільському господарстві, і темпами створення альтернативних можливостей зайнятості;

- віддалені - характеризуються, як правило, низькою густотою населення, несприятливою демографічною ситуацією, низькими доходами та високою залежністю від пріоритетного сектору; периферійним місцезнаходження і часто несприятливою топографічною структурою, а також порівняно відсталою інфраструктурою, що проявляється в найменших перспективах економічного розвитку. Несприятливі умови виробництва і віддаленість від ринків збуту негативно впливають на ведення сільського господарства.

Таким чином, віддалені регіони пред'являють найбільші вимоги до політики економічного розвитку сільських територій. Першочерговою метою є забезпечення відповідної рівності між економічним наданням послуг та досягненням сприятливого стандарту життя, економічної ефективності і довгострокового менеджменту та управляння.

Спільним для всіх спроб типологізації є те, що регіони складаються з адміністративних одиниць. Ця методика прагматична, але через не завжди правомірні рішення в окремих випадках вона призводить до неправильних висновків, якщо не орієнтується на певні економічні критерії. Адекватним проблемі було б визначення економічних районів, як таких, усередині яких відбувається значна частина соціально-економічних відносин між населенням. Але для поділу за цими критеріями не вистачає бази даних.

Досвід Росії свідчить, що у виборі критеріїв оцінки сільських територій можна використовувати методику дослідження проблем депресивних регіонів. Згідно з цією методикою населені пункти депресивних регіонів класифікуються за 11 критеріями. На основі такого поділу також розраховано, які фінансові ресурси необхідно вкласти для того, щоб привести суб'єкти охорони здоров'я, освіти, транспортну інфраструктуру і телекомунікаційні системи в нормальне становище. Також проаналізовано стан закладів соціальної сфери та інфраструктури всіх населених пунктів та їх економічний потенціал. Визначені напрями економічного зростання територій з урахуванням перспектив розвитку, розроблена оптимальна схема розвитку і розміщення продуктивних сил на сільських територіях і малих містах до 2020 року.

В Україні фактично не існує типологізації сільських територій, яка дає змогу диференціювати показники економічного розвитку для кожного типу територій і на цій основі визначити параметри державної економічної політики та сформувати механізми економічного розвитку сільських територій.

Формування та класифікація сільської місцевості в Україні історично здійснювалася на основі процесів земле і природокористування. Сукупність наявних ресурсів (земельні, водні, лісові, ресурсні, кліматичні та ін.), методи господарювання, близькість міст і торгових шляхів визначали основні соціально-економічні характеристики розвитку сільських територій. Розвиток сільських поселень, удосконалення їх територіально-економічних і соціокультурної організації безпосередньо пов'язані з інтенсифікацією природокористування, місцевою промисловістю, розвитком ринкових відносин, кооперацією та інтеграційними процесами.

Сільським територіям України властива велика різниця між густотою, демографічною, економічною та соціальною структурою населення. Так, вони характеризуються від «сільських переферій» з малою густотою населення, яка суттєво залежить від сільського та лісового господарства, котрі визначають самоідентифікацію селян і стиль їхнього життя, до «сільських центрів» з високою густотою населення та менш залежних від сільськогосподарського виробництва, значною мірою економічно диверсифікованих та орієнтованих на ринок.

Сільські населені пункти розділяють на наступні види: аграрні, індустріально-аграрні, аграрно-адміністративні. Найважливішим показником для типологізації населених пунктів є густота населення, за якою розділяють малі, середні та великі сільські поселення.

Перші дослідження економіко-територіальної структури сільської місцевості розпочаті економістами-науковцями у 70-х роках під керівництвом і безпосередній участі Т. І. Заславського.

Розвиток цих досліджень характеризувався послідовним рухом від вивчення в основному статистичних даних об'єктів, аналізу їх динаміки до теоретико-методологічних питань, економічних проблем розвитку сільських територій, впливу агропромислового комплексу на функціонування досліджуваних територій. При цьому акценти все більше зміщувалися від дослідження структурних характеристик до виявлення механізмів розвитку економічної структури.

У кінці 70-х на початку 80-х років основним об'єктом дослідження економічної структури була сільська частина суспільства. Унаслідок цього розроблено поняття багаторівневої соціально-економічної структури села, елементами якої були види сільських територій областей, сільських адміністративних районів, а також сільських поселень [22, с. 205].

Головним завданням першого етапу було емпіричне дослідження виділених рівнів соціально-економічної структури сільської частини суспільства. Така методика базувалася на багаторівневому типологічному аналізі, який визнаний найбільш адекватним методом вивчення будови соціально-економічної структури. На цьому етапі в ході спільних робіт працівників відділу соціально-економічних проблем Інституту економіки і організації промислового виробництва СССР та Інституту проблем управління СССР здійснена типологізація сільського населення східної України залежно від рівня їх соціально-економічного розвитку. Також у подальшому виконані роботи з типологізації сільських територій СССР регіонального (обласного і республіканського) рівня - верхнього рівня соціально-економічної структури.

Як об'єкти типологізації важко було розглядати сільські райони, оскільки багато з них включали в себе якісно різнорідні території. Найбільш однорідними були поселення. Оскільки використання їх як територіальних одиниць неможливе для аналізу соціально-економічної структури села, прийнято рішення зупинитися на одиницях обласного рівня. В результаті багаторівневої типологізації сільські території країни було поділено на 12 класів, з яких чотири ідентифіковані як не аграрні, а вісім - як території, що належать до аграрного сектору.

Таким чином, регіональна структура сільської частини суспільства розглядалася як один з рівнів ієрархії соціально-економічної системи і являла собою концентроване відображення відмінностей соціально-економічного стану сільського населення адміністративно-територіальних одиниць регіонального (обласного, республіканського) рівня. У 1989 році А. І. Алєксєєв та Ю. А. Сімагін [2, с. 42] здійснили спробу обґрунтувати методологічні принципи різниці всередині об'єкта сільські території, у результаті чого вони поділені на високоурбанізовані, слабоурбанізовані і неосвоєні території (усередині низових адміністративних територій).

Виходячи з критерію зайнятості населення (зайнятість, трудове завантаження, працедефіцитність сільського господарства), розвиненості системи робочих місць (галузевий різновид робочих місць і технічна оснащеність сільського господарства) та характеристик кадрового потенціалу (динаміка трудових ресурсів, вік та освіта працюючих) у межах груп виділено вісім типів сільськогосподарських територій у розрізі суб'єктів країни: високоурбанізована, традиційна, національна нетрадиційна місцевість, радянська праценасичена, радянська чорноземна працезабезпечена, радянська нечорноземна працедефіцитна, радянська сільськогосподарська освоєна, радянська не аграрна освоєна сільська місцевість. Відтак визначено, що сільська місцевість Радянського Союзу відноситься до територій з особливими «аномаліями».

Ураховуючи неодноразові спроби наукового обґрунтування адміністративно-територіальної системи України, останнє суттєве реформування устрою здійснювалося 1939 року. З того часу відбулося досить багато змін, особливо протягом останніх 19 років: Україна стала незалежною державою; змінився політичний устрій; у соціально-економічному аспекті на перший план вийшла приватна власність. Усе це призвело до того, що склалася певна невідповідність між адміністративно-територіальним устроєм та системою управління державою, яка, у свою чергу, позначається на неефективному управління та наявності кризових явищ, котрі особливо відчутні на сільських територіях.

Тому, на нашу думку, для забезпечення сталого економічного розвитку важливим аспектом є формування більш досконалої структури управління, яка б відповідала сучасному рівню розвитку держави. Зазначеного можна досягнути на основі проведення науково обґрунтованої адміністративно-територіальної реформи шляхом введення та формування нових адміністративно-територіальних утворень як вищого рівня (регіон), так і нижчих (округи).

На наш погляд, адміністративно-територіальний устрій України є важливою складовою економічного та соціального розвитку держави. Саме від територіального устрою та наявності системи передачі повноважень залежить розподіл бюджетних коштів, прийняття управлінських рішень, розроблення та впровадження програм розвитку сільських територій, визначення основних напрямів економічного розвитку місцевості. Тому вважаємо, що адміністративно-територіальна реформа повинна проходити такі етапи:

1 - удосконалення структури управління в поселеннях і сільських територіях (створення громад сіл на чолі зі старостою);

2 - формування базових поселень - агромістечок сучасного та майбутнього українського села;

3 - переформування управління територіальними громадами шляхом уведення окружного рівня;

4 - поліпшення керованості великими територіями обласного рівня шляхом створення регіонів (об'єднання областей).

Ураховуючи зазначене вище, можна стверджувати, що сільські території відіграють величезну роль у сучасному світі, залишаючись основним стабілізатором системи розвитку. Саме тому на нинішньому етапі розвитку аграрної економіки особливої актуальності набувають питання сталого економічного розвитку сільських територій та формування цілісної загальнодержавної стратегії розвитку сільської місцевості.

1.2 Поняття та форми міжнародного співробітництва

Міжнародне співробітництво має все більше значення в умовах науково-технічної революції, прискорюючи процес всесвітнього розподілу праці та зростання економічної могутності держави.

Міжнародне співробітництво - це об'єктивний процес розвитку різноманітних економічних і науково-технічних зв'язків між окремими країнами на принципах незалежності, рівноправ'я і взаємної вигоди сторін.

Усупереч повсякденному розумінню, співробітництво - це не відсутність конфлікту, а «порятунок» від його крайніх, кризових форм. Через ілюзію «прозорості» змісту цього поняття спроби його визначення нечисленні. Одна з них належить Ж.-П. Деррієннику, відповідно до якого два актори перебувають у стані співробітництва, коли кожен із них може бути задоволений тільки в тому випадку, якщо задоволений також інший, тобто коли кожен із них може досягнути своєї мети тільки за умови, що цього може домогтися й інший. Результатом таких кооперативних відносин може бути ситуація, в якій або два актори задоволені, або не задоволений жоден із них [31].

О. М. Леонтьєв стверджує, що співробітництво - це взаємодіяльність, яка означає координацію зусиль її учасників, упорядкування, комбінування цих зусиль. Включеність у взаємодію всіх її учасників створює певні відносини, що виконують функцію їх об'єднання в кооперацію [53].

Традиційно відносини співробітництва містять дво- й багатосторонню дипломатію, укладання різноманітних альянсів і угод, що передбачають взаємну координацію політичних інтересів. Наприклад, із метою спільного врегулювання конфліктів, гарантування спільної безпеки або розв'язання інших питань, що являють собою спільний інтерес для всіх сторін, що беруть у цьому участь.

Нині особливо велику роль відіграє саме міжнародне співробітництво для країн, які відстають у своєму розвитку. Без нього таке відставання практично нездоланне. Тільки за допомогою світогосподарських зв'язків можна забезпечити відсутні споживчі та виробничі товари, отримати доступ до нових технологій та додаткових ринків збуту. Це дає змогу прискорити створення сучасного виробництва, у тому числі розрахованого на масового споживача. Зазначене разом з освоєнням передового зарубіжного організаційно-технічного досвіду відкриває великі можливості для економії часу, сил і засобів [55].

Об'єктом міжнародного співробітництва може бути сукупність економічних, фінансово-кредитних і правових відносин, які виникають між юридичними особами різних країн для досягнення чітко визначеного економічного результату, як наприклад підвищення конкурентоспроможності, оптимізації залучення та використання ресурсів.

Сучасний розвиток світового господарства, як стверджують учені Г. І. Башянин, П. Ю. Лазур, В. С. Медведєв, В. М. Козменко, І. М. Школа та В. В. Козик, супроводжується розвитком різних форм міжнародного співробітництва, що являють собою систему техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин між економічними суб'єктами різних країн. (рис. 1.1).

Історично першою формою міжнародного співробітництва, як зазначає П. А. Циганков, була міжнародна торгівля товарами та послугами. З погляду окремої національної держави така торгівля відбувається як експорт товарів і послуг, а також їх імпорт за участю як приватних суб'єктів підприємництва, так і безпосередньо держави. У цьому випадку дещо умовно можна виділити дві взаємопов'язані моделі міжнародної економічної діяльності, які є підсистемами єдиного механізму національної участі в міжнародному співробітництві [82].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 Форми міжнародного співробітництва

Перша модель - співробітництво на приватному рівні - є провідною та визначальною для ринкової системи. І це не випадково, адже саме лібералізація експортно-імпортної діяльності в країні розглядається як ключовий інструмент, від якого залежить застосування всіх інших важелів регулювання.

Друга модель взаємодії - співробітництво за участю державних інститутів (як однієї зі сторін угоди або лише за участю таких інститутів) - у сучасних умовах є допоміжною за своєю природою. Вона використовується в тих сферах економічної діяльності, де з економічних причин або через певні обмеження державні органи беруть на себе відповідні комерційні повноваження. Трапляються й особливі випадки, в умовах так званої директивної економіки, наприклад колишньої радянської, в якій існувала державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність.

Розвиток міжнародної торгівлі як компонента міжнародної економічної діяльності так само характеризується випереджаючою динамікою порівняно із темпами зростання обсягів світового виробництва. Ця тенденція існує протягом останніх десятиліть.

Міжнародне виробниче співробітництво - це форма міжнародних економічних відносин, яка виникає у сфері матеріального виробництва на основі міжнародного поділу праці з приводу виготовлення речових виробів, які можна використати для виробничого чи індивідуального споживання [84]. Воно здійснюється у різних напрямах, логіку одного з яких розкриває його структура:

1) енергетичне співробітництво - промислово розвинені країни допомагають добувати природні ресурси (паливно-енергетичні) економічно слабшим державам. У багатьох випадках паливні ресурси належать великим ТНК індустріально розвинених країн або повністю ними контролюються [40];

2) співробітництво в галузі сировинного виробництва - напрям міжнародного виробничого співробітництва в дослідженні, розвідуванні та добуванні природних ресурсів, які відіграють роль предметів праці у промисловому виробництві [84]. З розвитком науково-технічного прогресу відбувається структурна зміна міжнародного співробітництва у сировинній сфері, помітно скорочується частка одних видів сировини, а виробництво й застосування інших - зростає, збільшується видобуток кольорових металів, спостерігається тенденція перенесення хімічної промисловості з розвинених країн у ті, що розвиваються, у зв'язку з посиленням екологічного контролю в перших;

3) співробітництво у сфері переробного виробництва - міжнародне виробниче співробітництво, яке здійснюється у формі міжнародної спеціалізації та кооперації переробного виробництва на різних рівнях господарювання і координується міжнародними організаціями;

4) міжнародне агропромислове співробітництво - міжнародне співробітництво на різних рівнях господарювання, пов'язане з виготовленням сільськогосподарських засобів праці, аграрним виробництвом, переробленням агросировини та реалізацією агропродуктів.

Міжнародна виробнича кооперація полягає у розвитку міжнародних виробничих зв'язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб'єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

Основними способами налагодження коопераційних зв'язків є:

· здійснення спільних програм - підрядне кооперування та спільне виробництво;

· договірна спеціалізація - розмежування видів діяльності між суб'єктами різних країн з метою уникнення дублювання один одного та досягнення взаємодоповнення;

· інтегрована кооперація - об'єднання капіталів кількох суб'єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей, а саме створення спільних підприємств, транснаціональних компаній та мультинаціональних корпорацій.

У сучасних умовах господарювання важливою формою міжнародних економічних відносин стає міжнародний рух капіталу (експорт капіталу). Головною причиною вивозу капіталу є його відносний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Тому капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку. Вивіз капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу [4].

Прямі інвестиції - це форма експорту капіталу, яка дає можливість прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Вивіз капіталу в розмірах, що не дають право прямого контролю, призводить до створення портфельних інвестицій. Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надаються як державами, так і міжнародними кредитними організаціями.

Міжнародна міграція робочої сили проявляється в еміграції (виїзд за кордон) та імміграції (приїзд з-за кордону). Основними факторами, що зумовлюють еміграцію робочої сили, є нерівномірність нагромадження капіталу, перенаселення, яке спричиняє безробіття в одних країнах та нестачу дешевої робочої сили в інших.

Міжнародний обмін технологіями (міжнародні науково-технічні відносини) - продаж готових товарів, комплексного устаткування для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау. Така форма міжнародного співробітництва має подвійну мету: по-перше, технології продаються як звичайний товар, а по-друге, продаж технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку [6].

Міжнародні валютні відносини - це повсякденні зв'язки між приватними особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. Важливою характеристикою стану тієї чи іншої країни в системі цих відносин є стан платіжного балансу.

Міжнародні кредитні відносини - це надання в масштабі світового господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, строковості й платності. Суб'єктами (кредиторами і позичальниками) міжнародних кредитних відносин є банківські та промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіональні фінансово-кредитні інститути.

Що ж стосується сільських територій, то основними формами міжнародного співробітництва, які позитивно впливають на розвиток сільських територій, наступні: міжнародне агропромислове виробництво, міжнародна торгівля, міжнародне співробітництво в соціально-культурному розвитку сільських територій, міжнародний рух капіталів і міжнародна кооперація.

1.3 Суть, види та необхідність розвитку зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі

Зовнішньоекономічна діяльність є одним із найважливіших напрямів розвитку підприємництва. Завдяки їй забезпечується покриття потреб країн світового співтовариства в сировині, матеріалах, паливі, енергоносіях, обладнанні та устаткуванні, товарах широкого вжитку, послугах. Разом з тим вона є невід'ємним напрямом розвитку багатьох великих, середніх та малих фірм, які існують в аграрному виробництві. Саме цим обумовлено помітний інтерес підприємців до питань, пов'язаних із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.

На думку багатьох спеціалістів, поняття зовнішньоекономічна діяльність з'явилось в Україні з початком економічної реформи, 1987 року, одним з основних напрямів якої була децентралізація зовнішньої торгівлі, надання підприємствам права виходу на зовнішній ринок і стимулювання розвитку зовнішньоекономічної діяльності на рівні господарських суб'єктів.

Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно із такими нормативними актами, як Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах», «Про режим іноземного інвестування», «Про інвестиційну діяльність», «Про єдиний митний тариф», «Про іноземні інвестиції», «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та іншими.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів, що побудована на взаємовигідних відносинах, як на території України, так і за її межами [34].

Згідно із ст. 377 Господарського кодексу України, прийнятого 17 вересня 2008 року, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання визначається господарська діяльність, яка у процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою [26].

Г. М. Дроздова, дійшла висновку, що зовнішньоекономічна діяльність - це сукупність виробничо-господарських, організаційно-економічних і оперативно-комерційних функцій підприємства, пов'язаних з його виходом на зовнішній ринок та участю в зовнішньоекономічних операціях [32, с. 7].

Ф.Ф. Бутинець вважає, що зовнішньоекономічна діяльність є діяльністю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів, яка побудована на взаємовідносинах між ними, є сукупністю виробничих, господарських, організаційних та економічних функцій, котрі забезпечують обмін продукцією в матеріально-речовій формі, як на території України, так і за її межами [12, с. 7].

За визначенням В. Е. Новицького, зовнішньоекономічна діяльність являє собою таку форму господарювання, яка виходить за межі національних кордонів і пов'язана із залученням до багатоетапного циклу економічних відносин різнонаціональних їх суб'єктів [54, с. 9].

А. Загородній та Г. Вознюк у своєму термінологічному словнику зазначають, що зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність вітчизняних та чужоземних суб'єктів господарювання, котра базується на співпраці між ними як на території України, так і за її межами [77].

Упродовж дослідження теоретичних основ зовнішньоекономічної діяльності ми вважаємо за доцільне навести думки видатних економістів А. П. Рум'янцева та Н. С. Рум'янцевої, що трактують досліджувальний термін як:

- сукупність форм прояву міжнародних економічних відносин;

- форми та методи відносин між суб'єктами світового господарства з приводу виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ та надання послуг;

- процес розвитку господарських зв'язків між країнами світу;

- процес становлення і функціонування господарських зв'язків між суб'єктами міжнародної економіки [64, с. 10].

Натомість, М. І. Дідківський зазначає, що поняття зовнішньоекономічна діяльність застосовується переважно для характеристики зовнішньоекономічних операцій на мікрорівні (підприємств, організацій), метою здійснення яких є отримання прибутку в умовах самоокупності [29, с. 19].

В. К. Васенко доводить, що зовнішньоекономічна діяльність - це також певною мірою специфічна модель відповідних механізмів і важелів, за допомогою яких здійснюються найбільш характерні зовнішньоекономічні стосунки та відносини [13, с. 6].

За словами В. С. Сухарського, під зовнішньоекономічною діяльністю розуміють сукупність напрямів, форм та методів торговельно-економічного, науково-технічного співробітництва, а також кредитних і валютно-фінансових відносин однієї країни із зарубіжними державами.

У сучасних умовах зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність, яка являє собою систему економічних відносин, що формуються у ході обміну ресурсами між країнами та їх економічними суб'єктами.

Основними мотивами розвитку зовнішньоекономічної діяльності на рівні підприємства можуть бути:

- розширення ринку збуту своєї продукції за національні межі з метою максимізації прибутку;

- закупівля сировини, комплектуючих виробів, нового обладнання;

- залучення інжинірингових та інших послуг для потреб виробництва з урахуванням їх унікальності, вищої якості і нижчих цін порівняно з внутрішнім ринком;

- залучення іноземних інвестицій з метою модернізації виробництва, зміцнення експортного потенціалу і конкурентних позицій на світових товарних ринках;

- участь у міжнародному розподілі праці, спеціалізації і кооперуванні виробництва з метою успішного розвитку економіки.

Ураховуючи специфіку дослідження, слід охарактеризувати зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів аграрного сектору. Так, погоджуючись із висловлюванням видатного вченого-економіста А. М. Кандиби, можна стверджувати, що зовнішньоекономічній діяльності агропромислового комплексу властива наявністю кількісних, просторових, часових суперечностей і розбіжностей між експортерами та імпортерами товарів, виробниками експортної продукції та посередницькими структурами, загальнодержавними і регіональними інтересами у питаннях зовнішньої торгівлі товарами і послугами, між українськими та світовими підходами до організації та функціонування зовнішнього ринку [39, с. 26].

У здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керівники та спеціалісти у процесі прийняття тих чи інших рішень керуються принципами, які декларуються у спеціальних документах або є своєрідною нормою, звичаєм.

На міжнародному рівні найбільш повний перелік принципів організації міжнародних економічних відносин наведений у «Хартії економічних прав і обов'язків держав», прийнятій IV спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН 1974 року, а саме:

· суверенітет;

· територіальна цілісність і політична незалежність держав;

· суверенна рівність усіх держав;

· ненапад і невтручання у внутрішні справи;

· взаємна та справедлива вигода;

· мирне співіснування;

· рівноправність і самовизначення народів;

· мирне регулювання спорів;

· усунення несправедливості;

· сумлінне виконання міжнародних обов'язків;

· повага прав людини та основних свобод;

· відсутність прагнення до гегемонії у сферах впливу;

· сприяння міжнародній соціальній справедливості;

· міжнародне співробітництво з метою розвитку;

· вільний доступ до морів і від них - до країн, що їх не мають [79].

На національному рівні принципи зовнішньоекономічної діяльності закріплюються в законодавчих актах відповідних держав. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», вітчизняні суб'єкти господарської діяльності керуються такими принципами:

· суверенітету народу в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:

- виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території своєї держави, керуючись законами, що діють на її території;

- обов'язку України неухильно виконувати договори і зобов'язання в галузі міжнародних економічних відносин;

· свободи зовнішньоекономічного підприємництва, зокрема:

- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки, здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

- обов'язку додержуватися при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, установленого законами України;

- виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;

· юридичної рівності і недискримінації, а саме:

- рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, у тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

- забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

- неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених законом № 959;

· верховенства закону, тобто:

- регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

- забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що в будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності менш сприятливі умови, ніж ті, які встановлені законами України;

· захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:

- забезпечує рівний захист інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно із законами України;

- здійснює рівний захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної
діяльності України за її межами згідно з нормами міжнародного права;

- здійснює захист інтересів України як на своїй території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права;

· еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів [34].

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

- фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають на території;

- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і мають постійне місцезнаходження на її території;

- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами відповідно до законів України, але мають постійне місцезнаходження на її території і яким законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

- іноземні суб'єкти господарської діяльності, що не є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення), але мають постійне місцезнаходження на її території;

- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстрованих як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території;

- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати різні її види, які зазначені у ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (дод. А).

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності, які характерні саме для підприємств аграрного сектору, є імпорт, експорт, спільна підприємницька діяльність та інвестування.

До найпростіших форм зовнішньоекономічної діяльності відносяться імпорт та експорт. Імпорт - це ввезення в країну товарів, робіт чи послуг з іноземної держави. Досить часто підприємства використовують видимий і невидимий імпорт. Видимий - це імпорт, у процесі якого ввозяться товари, а невидимий - це імпорт, у ході якого ввозяться послуги. Підприємства аграрного сектору застосовують переважно видимий імпорт [64, с. 35].

Експорт - це вивіз із країни товарів, робіт чи послуг в іншу іноземну державу. За інтенсивністю та обсягами розрізняють нерегулярний і регулярний експорт. Нерегулярний експорт - це пасивний рівень зовнішньоекономічних відносин, коли підприємство час від часу експортує свої надлишки і продає товари місцевим оптовикам, що представляють закордонних покупців. Про регулярний експорт можна говорити тоді, коли підприємство має мету розширити свої зовнішньоторговельні операції на конкретному ринку [39, с. 37].

Дуже часто у процесі своєї діяльності підприємства використовують непрямий і прямий експорт: у першому випадку воно користується послугами посередників, у другому - проводить експортні операції самостійно.

Підприємства, що тільки починають свою експортну діяльність, частіше використовують непрямий експорт. По-перше, він потребує меншого обсягу капіталовкладень, оскільки підприємству не доводиться створювати за кордоном власний торговий апарат. По-друге, підприємство менше ризикує, так як реалізацією займаються посередники, які застосовують свої специфічні знання та уміння, і тому продавець, як правило, робить менше помилок.

...