Аграрна криза на тлі екологічної катастрофи в Херсонській губернії на початку ХХ століття

Лариса Цибуленко

Кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії України та методики викладання Херсонського державного університету

У статті розкриваються соціальні, економічні та технологічні передумови, що призвели до складання аграрної кризи, котра, у свою чергу, призвела до екологічної, гуманітарної катастрофи на Півдні України на початок ХХ століття. Аналізується характер агрокультури традиційних господарств другої половини ХІХ століття. Це приватні господарства поміщиків та колоністів, господарства на надільних землях селян і муніципальні агрокомплекси. Надається характеристика програми комплексних заходів місцевих органів влади щодо подолання екологічної проблеми и розвитку сільського господарства, для чого були залучені значні державні та місцеві адміністративні, фінансові й наукові ресурси. Оцінюються дії, спрямовані на покращення культури та технічного забезпечення господарської діяльності й природозахисні заходи, що забезпечували водо- та ґрунтозбереження. В статті досліджується процес запровадження та популяризації передових аграрних технологій для зменшення обсягів хижацького використання ресурсів та нарощування аграрного виробництва. На статистичних матеріалах демонструється динаміка покращення аграрного виробництва, що зменшувало екологічне перевантаження земельних ресурсів і робило їх більш ефективними.

Ключові слова: землеволодіння, господарство, виробництво, ґрунт, сівозміна, культури, лісозахист.

Сучасні зміни в системі землеволодіння та землекористування, переформатування сільськогосподарського виробництва, його модернізація та нарощування техногенного тиску за умов кліматичних змін та послаблення систем контролю за аграрною діяльністю призводять до погіршення аграрної, екологічної та гуманітарної ситуації. Аналогічні проблеми, викликані глобальними змінами в сільському господарстві у другій половині ХІХ ст., вже створювали гостру глобальну кризу на Півдні України. Тоді комплексні заходи і залучення складних соціально орієнтованих та науково обґрунтованих технологій, певних фінансових та організаційних ресурсів і стимуляція активізації товаровиробників сільгосппродукції дозволили закласти підвалини виходу з кризи. Цей досвід дозволяє побачити магістральні шляхи максимально соціально- та економічно вигідних дій, зберігаючи екологічну стабільність.

Означена проблематика потребує глибоких наукових досліджень через призму саме процесів глобалізації. Саме тому ми поставили за мету здійснити першу розвідку природоохоронних та агророзвиваючих дій на початку ХХ ст. у південному регіоні України, де негативні явища інноваційних змін попереднього періоду прискорили руйнування традиційних форм і сприяли наростанню кризових тенденцій в усіх сферах. Для цього було визначено завдання щодо структуризації та типологізації сільськогосподарського виробництва, оцінки характеру кризи та аналізу дій по всім сферам, спрямованим на покращення виробництва і захист природних ресурсів.

Нами розглядається регіон, що охоплював території Херсонської губернії і придніпровські райони континентальної Таврії. Джерелом дослідження стали аналітичні й статистичні матеріали по роботі органів влади та самоврядування.

Проведена реформа 1861 р. та розширений вихід на зовнішній ринок сприяли радикальному зміненню аграрного сектору економіки. Ці зміни відбувались і в сфері землекористування і в структурі виробництва.

На Півдні України переважало приватне землеволодіння, площа якого дорівнювала 6.908.145 дес. (або 51% від загальної). Приватновласницьких земель у регіоні було більше, ніж в Україні на 4.8 %, і ніж у Росії - на 15%. Значна частка серед них - близько 2/3 - належала дворянству і купецтву, маєтності яких мали латифундіальний характер. Разом з цим, особливістю Півдня України було існування значних володінь, що знаходилися в індивідуальній (23%), товариській (10%) та общинній (5%) приватній власності селянства [15, с. 9].

На території Херсонської губернії на початку ХХ ст. приватне землеволодіння охоплювало 3.449.495 десятин і становило 53,62 % загального землеволодіння. Володіння поміщиків становили 1.546.781 і складали 44,61 % приватної та 24,05 % загальної площі земель [18, с. 2; 16, с. 106-107].

Проте, приватне поміщицьке землеволодіння мало досить строкату картину обсягів. У 1905 р. вага господарств до 50 дес. у визначеній групі складала 22,48 %. Можна сміливо віднести їх до тої групи малоземельних власників, що здавали власну землю в оренду. Це духовенство, чиновництво та дрібне дворянство. Інші групи поміщиків по губернії становили наступні співвідношення. Дрібні маєтки в 50-100 дес. складали 9,96 %, середні - 100-500 дес. - 35,84 %, великі - 500-1000 дес. - 15,18%, надвеликі - 1-5 тис. дес. - 14,29 %, а латифундії більше 5 тис. дес. - 1,77 % кількості господарств. Проте, саме дві останні групи володіли 40,53 % та 16,57 % приватної землі по губернії і в середньому мали маєтки розмірами 1.830 та 8.976 дес. відповідно. 11 найбільших латифундій губернії мали маєтки розмірами 16.976 дес. і володіли 12,07 % загальногубернського фонду [16, с. 106-107].

Організація управління поміщицькими маєтками залежала від характеру виробництва. В економіях, що здавались в оренду, було тільки кілька чоловік для нагляду за економією. Там, де велось виробництво, управлінський апарат нагадував керівництво промисловим підприємством. Головним у ньому був управитель або прикажчик. Більша частина поміщиків, особливо з дворян, передавала власні функції по керуванню господарством управлінському апарату, тим самим відходячи від господарської діяльності. У маєтках велась звітність й відповідна документація. Кожен маєток чи економія мали свою контору на чолі з конторником. Управління великими поміщицькими маєтками набувало професіоналізації. Це робило його більш ефективним, оскільки формувався особливий прошарок фахівців у галузі управління маєтками. Це давало можливість вести велике підприємницьке господарство [1, с. 19].

Прагнучи отримувати більш високі прибутки поміщики підвищували врожайність. Важливе місце в цьому посідала ефективна сівозміна. У великих поміщицьких маєтках застосовувалося багатопілля, решта господарств впроваджували чотирипілля, хоч і зберігалося відстале трипілля. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. позитивні зрушення в сільськогосподарському виробництві призводили до зростання обсягів продукції.

Тваринництво було розвинуто в поміщицьких маєтках, його продукція частково використовувалася для внутрішніх потреб. Поміщикам переважно було вигідно здавати луки і пасовиська в оренду селянам, ніж серйозно займатися власним тваринництвом [1, с. 19-20]. Особливо це стало набувати розвитку у зв'язку з розвитком зернової галузі, що вела до скорочення вівчарства. В той же час у сфері розведення коней та молочних порід худоби поміщицькі господарства були одними з перших у застосуванні селекційної діяльності, що робило ці виробництва високотоварними [12, с. 12-13].

Колоністи (німці, євреї, греки та болгари) володіли 339.371 десятинами надільної і приватної землі [18, с. 2], що становило 5,28 % загального губернського земельного фонду. Німці та меноніти стояли біля витоків інтенсифікації землеробства й хліборобства в Північному Приазов'ї. Разом із місцевим населенням вони застосовували агрономічні рекомендації на практиці, удосконалюючи систему оранки, сівозміни, склад посівного матеріалу. Значні досягнення німців і менонітів у господарському житті регіону свідчать про здатність німецьких і менонітських колоній до раціонального господарювання в умовах Півдня. їх здобутки (сівозміна, чорний пар, картопля, червона степова порода корів) переймалися представниками інших етносоціальних груп [2, с. 14].

Надзвичайно своєрідною формою агрогосподарств стали муніципальні комплекси. При заснуванні Херсона було відведено 40.331 тис. десятин 400 кв. сажн. землі, Одесі 40.140 дес. 322 сажн. , Миколаєву 17.379 дес. 2.089 сажн. . На частині цих земель в межах міста виділялися ділянки під сади; а поза межами міста існували вигонні землі, лісові, орні й сінокосні угіддя [27, с. 22]. У загальному землеволодінні губернії земельна власність міст складала на 1900 р. 222.778 дес., що становило 3,46 % від загального землеволодіння губернії. Найбільший обсяг міського землеволодіння припадало на Херсонський повіт, в якому було зосереджено 120.138 дес., або 53,93 % його обсягу [18, с. 2].

Треба відзначити, що в означений період муніципалітети попри прагнення задовольнити землею всіх бажаючих міщан, все ж сприяли розвитку саме високорентабельних господарств, для чого проводили акції оренди з таким розрахунком, щоб міщанські сільськогосподарські ділянки зростали до 25 десятин [27, с. 33].

Надільне селянське землеволодіння у Херсонській губернії у 1900 р. становило 2.307.914 дес. і складало 35,9 % від загальних землеволодінь губернії. Тільки в Олександрійському повіті надільне землеволодіння переважало за обсягами приватне [18, с. 2]. Малі обсяги землі стимулювали селян до оренди. На початку ХХ століття в Російській імперії існувало два типи оренди, що суттєво відрізнялися за характером виробничих відносин, і виникали при користуванні орендною землею: 1) голодна (продовольча) оренда найбідніших мас селянства та 2) підприємницька оренда землі заможними селянами. При другому типі оренди заможні селяни знімали землю на декілька років з грошовою сплатою, при цьому плата за землю коштувала їм дешевше при довгостроковій оренді та оренді великими ділянками [6, с. 41]. З цих орендованих селянами земель 40 % перебувало в руках заможних селян [8, с. 22]. По Херсонський губернії орендувалось у 1900 р. 114.938 десятин в середньому по 495,4 дес. на одну операцію по ціні від 1 до 12 крб. за дес. у 1901 вже орендувалось 165.745 дес. по 560 дес. за операцію [16, с. 234]. Ці значні обсяги орендних ділянок свідчило про те, що вони орендувались крупними виробниками. Скоріше за все оренда більшості селян була надто дрібною і не фіксувалась фінансовою системою губернії.

Наростання експорту зерновик, в основному пшениці й ячменю призводили до серйозних змін у структурі та організації всіх господарств. Як вже зазначалось вище, поміщики відмовлялися від тваринницького спрямування, орієнтуючись на зернове виробництво. Вони або позбавлялись луків, або переводили їх під ріллю. На Півдні України вага зернових зросла з 61,6 до 75,1 % [7, с. 316]. Проте якщо в більш товарних і потужних приватних господарствах, поміщиків, міщан, колоністів певною мірою дотримувались вимог культури землеробства, то в селянських господарствах, напівтоварного типу, змушені були відмовлятись від норм сівозміни та використання пару, повсюди йшло розорювання цілинних земель. По всій губернії в більших чи менших обсягах йшов процес хижацького використання земельних ресурсів, що призводило до зневоднення, засоленості, ерозії та падіння виснаження ґрунтів. Загрозливим сигналом у Херсонській губернії стали неврожаї 1899-1900 рр. та гостра нестача харчів, за винятком Херсонського повіту [18, с. 4; 11, с. 10; 12, с. 11].

Ця проблема стала однією з ключових для губернського керівництва. На засіданні Херсонського губернського комітету з питань про потреби сільськогосподарської промисловості у 1902 р. було констатовано, що в Херсонській губернії на відміну від центральної частини Росії, де існує трипільна система, продовжується хижацьке ведення господарства, де земля не відпочиває і висіваються виключно зернові культури по 6-7 років підряд. Загрозливою була і проблема недостатнього водозабезпечення регіону. Причиною стали: суцільне орання степів, що зумовило втрату трав'яного покриву, що раніше утримував вологу; висихання дрібних ставків та запруд; втрата значних лісових масивів на півночі, північному сході та південному сході призвели до втрати природної перешкоди для руйнівної дії вітрів, що заносили поля пилом досить часто.

У зв'язку із насуванням екологічної катастрофи губернським комітетом було запропоновано для покращення степового господарства спрямувати значні зусилля на надання населенню допомоги у справі щодо обводнення ланів. Для цього передбачалось найширше надання позик з меліоративного і страхового капіталів на облаштування колодязів і ставків. Для реалізації програми меліорації пропонувалось клопотати перед урядом про запровадження наступних заходів: створення законодавства про охорону берегів річок, про звільнення від усіляких податків водних просторів та берегів, про охорону міністерством землеробства і державного майна існуючих та будівництва нових водосховищ і колодязів, розробки найвідповіднішого умовам регіону типу захисних лісових смуг з максимальним їх ефектом та лісових смуг для захисту водосховищ і болотяних ділянок, стримування ярів та для пісків і солончаків.

Паралельно з технічними водозберігаючими заходами було визнано необхідність поширення в свідомості селянських мас сівозміни і розробки відповідної системи забезпечення польових робіт на передових засадах. Для реалізації цієї мети було визначено ряд завдань. По-перше, поширення сільськогосподарських знань: облаштування показових і дослідних ділянок, поширення відповідних брошур, заснування вищого сільськогосподарського інституту па Півдні Росії, в степовій зоні та одного сільськогосподарського училища у північній частині губернії, широкий розвиток низових сільськогосподарських, виноградарських та садівницьких шкіл як державних, так і приватних.

По-друге, найширше застосування вдосконалених знарядь, для чого бажано збільшення кредитів у Державному банку і полегшення користування для посередницьких операцій по розповсюдженню сільськогосподарського реманенту без усіляких, існуючих на дану годину обмежень.

По-третє, розповсюдження кращого і бажано однотипного насіння, для чого передбачалось збільшити кредити земствам, організувати селекційні станції для місцевих сортів [12, с. 7].

Ці комплексні заходи активно почали втілюватись у життя державними органами, земствами, міськими управами і особливо зросли з впровадженням в губернії механізмів аграрного реформування, закладеного нововведеннями С.Ю. Вітте та П.А. Столипіна. Впровадження у життя програми екологічного порятунку регіону та впровадження Столипінської реформи проводилось під керівництвом дійсного статського радника Левашова Володимира Олександровича (керував губернією 19.01.1902-23.11.1905) [9, с. 110] та колезького радника Малаєва Михайла Миколаєвича (23.11.1905-01.01.1908), який мав військовий досвід, курував Олонецькою губернією (1889-1902), був Предводителем дворянства Ананьївського повіту Херсонської губернії, з відкіля був родом [17].

Ця робота на початковому етапі гальмувалась недостатньо високим рівнем професійної підготовки та нечисленністю штату членів землевпорядних комісій, незначними обсягами меліоративної, агрономічної та фінансової допомоги з боку земств, а також недостатньою кількістю джерел питної води в регіоні, що гальмувало створення фермерських господарств хутірського типу [15, с. 12].

Проте, комплексні зусилля почали давати свої результати дуже швидко. Головними локомотивами фінансового та земельного забезпечення аграрного сектору економіки стали три банки: Селянський поземельний банк, Дворянський земельний банк і Земський банк [19, с. 140-142]. Крім того, вони в умовах ринку стали одним із ключових фільтрів безперспективним господарствам.

Селянський земельний банк активно сприяв концентрації землі в руках крупних господарів. Намагаючись їх підтримати банк розорював селян, підривав економічний стан їх господарства. Особливо у важкому стані знаходилися бідняки та середняки. Не маючи засобів для сплати в термін платежів за позиками більшість їх розорювалася. У 1906 році недоїмки за платежами банку складали 18,3 млн. крб. (75% річного складу). Проте, вже на 1910 р. вони скоротилися до 9,1 млн. крб. [6, с. 116-117]. У цілому діяльність банку в Херсонській губернії була досить масштабною. У 1900 р. банком було надано позик на придбання 8.127 дес., у 1904 - 146.730 дес. У 1906 р. обсяги купівлі через банк знову скоротилися до 8 тис. дес., а у 1908 р. склали 17.705 дес., а у 1913 р. лише 5.042 дес., що визначалося і спроможністю купців і поступовим скороченням земельного ресурсу на ринку. Зросла і вартість землі. У 1900 р. вона склала 141 крб. за дес., а у 1908 р. зросла до 191 крб. Зросли також розміри позики банку з 74,4 % до 93,5 % відповідно [18, Прл. с. 71; 19, с. 140; 15, с. 165; 21, с. 113; 22, с. 118; 24, Прл. с. 113].

Окрім того, можна відзначити наявність цільового продажу банком землі. Це свідчило про ретельне відстежування банком ефективних господарств. У 1911р. банком було продано під хутори 273 ділянки в середньому розміром 12,4 дес., під відруби з переселенням 491 ділянку розміром - 13,3 дес. і 137 під відруби без переселення, з розміром - 9,7 дес. [23, Прл. с. 93].

Паралельно формується нова структура, головним завданням якої стало фінансування селянського господарства побудованого на системі державного фінансування та самофінансування. Ними стали сільськогосподарські товариства -- осередки селянської кооперації в українському селі. Вони мали незначні відмінності щодо господарської діяльності, але спільним для всіх форм і видів товариств було те, що вони не усуспільнювали основних засобів виробництва селянських господарств, а, насамперед, сприяли їх зміцненню [10, с. 44]. Провідну роль серед них зайняли кредитні кооперативи [25, с. 8-11, 26-27].

Новий етап розвитку кредитної кооперації був пов'язаний із прийняттям Положення про установи дрібного кредиту 7 червня 1904 р. Першою ознакою успішного впливу нового Положення можна вважати ті темпи розвитку товариств, що спостерігалися після його запровадження. За 12 років в Херсонській губернії їх кількість зросла в 14,8 разів і складала в кінці 1915 р. 444 установи. Разом зі зростанням кількості товариств зростала і чисельність їх членів. Загальна кількість членів товариств у 1904 р. складала 10.645, а вже в 1915 році вона досягла 289.968 осіб. За 11 років кількість збільшилася в 27,2 разів [26, с. 26-27].

Саме кооперативи стали потужними локомотивами модернізації селянських господарств. Вони розпочали видачу довгострокових позик для купівлі насіння трав і зернових культур. Частина коштів йшла на купівлю і оренду землі [25, с. 29]. Значне місце в посередницькій роботі товариств посідали операції із забезпечення своїх членів сільськогосподарським знаряддям, різними машинами і технікою [26, с. 46]. Паралельно з кооперативною мережею створювалась і земська мережа технічного оснащення селянських господарств [24, с. 72].

На сільськогосподарських землях муніципального сектору чітко простежувалася тенденція розвитку рільництва та тваринництва, для чого постійно здавалися в оренду угіддя і випаси. В Одесі на муніципальних землях активно розвивали городництво, для чого розвивали систему зрошування малопридатних земель. Херсонське громадське управління, спираючись на закордонний досвід Англії, Німеччини, Америки, вбачало вихід із цієї ситуації в систематичному угноєнні ґрунтів, розвитку корисних азотопоглинаючих бактерій, змішаної плодозміни та використанні вдосконалених механізмів, що забезпечувало 125-200 пуд. врожаю з дес. Для покращення і збільшення виробництва на плавневих угіддях місто розгорнуло роботу щодо укріплення ґрунтів, шляхом насадження дерев, проведення меліоративних робіт та робіт по захисту від пожеж [27, с. 26-27, 30-31, 37-38, 42].

По всіх повітах було створено прокатні та зерноочисні станції. В п'яти повітах крім Ананьївського (данні відсутні) діяло 313 станцій. За наявними даними на них було очищено 348.645 пудів різного зерна [24, с. 72-73].

Запровадження нових технологій землеробства стало ключовим фактором поступового відродження врожайності земель. Головним стимулом було перевищення врожайності зернових на приватних ділянках у порівнянні з ділянками надільної землі. Незалежно від вдалого врожайного 1906 року чи невдалого 1908 року врожайність набагато вища саме на приватних землях. По губернії ці показники становили перевагу приватної врожайності над надільною по озимій пшениці в 1,3 рази для 1906 р. та в 1,6 рази для 1908 р., яровій пшениці в 1,3 рази для 1906 р. і 1908 р., житу в 1,2 рази для 1906 р. та в 1,7 рази для 1908 р. та кукурудзи в 1,1 рази для 1906 р. та в 1,3 рази для 1908 р. [21, с. 46; 22, с. 4445]. Для пропаганди нових технологій згідно із затвердженим губернаторською агрономічною нарадою планом на показових ланах запроваджувалася шестипільна сівозміна. По зерновим сортам вводилася така послідовність - пар, озима, ярова, задіяний пар, ярова, ярова. Для кукурудзи - пар, озимина, кукурудза, ярова, кукурудза, ярова.

У 1912 р. по губернії діяло 841 показовий лан, у 1913 р. їх вже було зорганізовано 691. Найбільше їх діяло в Одеському повіті - 231 показовий лан, а найменше в Тираспольському - 39 та Ананьївському - 24. По всіх повітах, окрім Тираспольського на показових ділянках застосовували чорний та американський пар. З таблиці видно наскільки показові ділянки перевищували за врожайністю навіть більш продуктивні приватні лани.

Таблиця 1

Врожайність зернових культур у середньому з 1 дес. у 1913 р.