Наукове забезпечення конярства України в контексті діяльності ІТ НААН (1944-1979): маловідомі сторінки історії (до 75-річчя від дня заснування лабораторії конярства ІТ НААН)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукове забезпечення конярства України в контексті діяльності ІТ НААН (1944-1979): маловідомі сторінки історії (до 75-річчя від дня заснування лабораторії конярства ІТ НААН)

Кунець В.В., к. іст. н., с. н. с.

Інститут тваринництва НААН

Ініціювання наукових досліджень з проблем конярства в Інституті тваринництва НААН розпочалося ще до створення галузевого відділу, про це свідчать архівні розвідки. Нажаль, прямого підтвердження цього факту (планів або звітів роботи) не виявлено, можливо за причини загибелі більшої частини документів довоєнного періоду під час окупації, але у фондах Державного архіву Харківської області зберігаються заводські книги жеребців-плідників, маток та молодняку Українського військового кінного заводу датовані 1943 р., датовані 1943 - 1959 рр., які були заведені, саме, відділом розведення та селекції сільськогосподарських тварин Українського науково-дослідного інституту тваринництва. Ще одним фактом, який призводить до подібних висновків, стало опублікування у 1945 р. результатів досліджень завідувача цього відділу Г. В. Цапенко “Організація правильної годівлі, догляду, утримання і експлуатації жеребних кобил” у журналі «Соціалістичне тваринництво», яка вийшла друком у червні 1945 р.

Отже, відкриття лабораторії (тоді - відділ) носило пролонгований характер. Відділ конярства, заснований “de jure” у 1944 р., на підставі “Положення про Український науково-дослідний інститут тваринництва”, “de fakto” почав функціонувати з 16 січня 1945 р., після зарахування до його складу першого наукового співробітника Євгена Йосиповича Сеньковського та складання першого наукового звіту за 1945 р. У той же час, творча колективна праця відділу розпочалась лише у 1946 р., здебільшого після укомплектування штату, призначення першого офіційного очільника та проведення злагодженої роботи.

Маємо підстави стверджувати, що доробок учених ІТ НААН мав прогресивний вплив не тільки на розвиток вітчизняного конярства та кіннозаводства, але й на галузь інших етносів.

Завдяки великому обсягу документального підґрунтя (архівних документів, планів та звітів науково-дослідних робіт), які залишалися неопублікованими, маю намір детальніше презентувати результати наукових досліджень Інституту.

З поступового визволення окремих районів та областей України, взимку 1943 р., розпочалася відбудова сільського господарства республіки. Інститут відновив свою діяльність як установа республіканського значення. Першочерговим завданням стало вивчення породного складу та племінних якостей тварин, що збереглися, в основних районах племінного тваринництва УРСР (дерплемрозплідниках та племрадгоспах).

Тому для проведення поглиблених досліджень по окремих видах сільськогосподарських тварин, структура Інституту з 1944 р. була відповідним чином змінена і налічувала 9 відділів та 3 лабораторії, куди входив і відділ конярства. Таким чином, відділ, заснований ]игє” у 1944 р., на підставі “Положення про Український науково-дослідний інститут тваринництва”.

У той же час, “йє /аМо” відділ почав функціонувати з 16 січня 1945 р., після зарахування до його складу першого наукового співробітника Євгена Йосиповича Сеньковського та складання ним першого наукового звіту за 1945 р.

Першою науковою тематикою відділу було “Вивчення племінних ресурсів коней в основних районах УРСР”, яка передбачала проведення породного обліку племінних коней, їх бонітування й опрацювання зібраних даних. Планувалося обстеження Красноградського, Прилуцького, Пирятинського та Роменського ДПР.

У перші повоєнні роки надзвичайно важке положення спостерігалося і в науковій сфері. Гостра нестача фахівців, обладнання, поруйновані приміщення вимагали термінових заходів. На 1 січня 1946 р. персональний склад Інституту нараховував 88 співробітників, із них 11 кандидатів наук, 1 член-кореспондент та

1 професор. Експериментальна база налічувала такі приміщення: 2 корівники,

2 свинарники, молочарні, кошари та стайня.

Украй терміновим стало укомплектування штату, і вже з 1 березня 1946 р. на посаду завідувача було призначено професора Василя Кузьмича Ключнікова - першого офіційного очільника відділу конярства.

В архіві Харківського національного агарного університету збереглася його особиста справа, вивчаючи яку стає зрозумілим, що протягом свого трудового життя Василь Кузьмич користувався авторитетом у науковому середовищі та займав різні керівні посади.

Невдовзі, з 26 червня 1946 р. “за безлюдним фондом відділу конярства” на посаду молодшого наукового співробітника зараховано Івана Дмитровича Манакова. Та вже до кінця 1946 р. відділ складався із завідуючого - В. К. Ключнікова, старшого наукового співробітника - Є.Й. Сеньковського і техніка - Станіслава Сергійовича Шевченко.

Відчувалася нагальна потреба у лабораторному інструментарію, тому на замовлення відділу Міністерство тваринництва УРСР надало декілька комплектів вимірювальних інструментів та приборів для гематологічних досліджень, але за відсутністю коштів в Інституті, обладнання передали іншим установам. Це стало перепоною у виконанні наукової тематики.

У червні 1946 р. фахівці ДЗС та ДПР повинні були почати обстеження конепоголів'я Київської, Чернігівської, Сумської, Полтавської та Харківської областей, а в серпні - Запорізької, Ворошиловградської, Дніпропетровської та Сталінської областей. Але за причини зайнятості фахівців на виробництві прийомом коней з військових частин, робота проводилася лише силами співробітників відділу. Тому, у 1946 р. ученими було вивчено конепоголів'я Сумської, Харківської і Полтавської областей, в яких було охоплено 268 колгоспів у 11 адміністративних районах та проведено бонітування 4056 голів коней. Після опрацювання зібраних матеріалів, переобліку було окреслено породний склад галузі колгоспного сектору цих областей за 1939 - 1945 роки.

У цьому ж році, задля надання консультативної допомоги фахівцям проведено тижневий семінар для конярів республіки із 18 областей, 5 ДПР та 8 ДЗС, на якому було прочитано цикл лекцій про породи коней, штучне осіменіння, методи бонітування, порядок запису коней до районних та державних племінних книг, визначення відмінних знаків західноєвропейських коней, які надійшли до України.

Попередньо ученими довелося опрацювати велику кількість німецької літератури, що дало змогу встановити тавра західноєвропейських напівкровних і ваговозних порід коней та точніше встановити породну належність, оцінити племінні якості тварин іноземного походження. Наприклад, було надано характеристику коням брабансонської породи.

За таврами чистопородних брабансонів встановлено, що ці коні за місцем походження можуть бути розділені на три типи: тип Східно-Пруський - малорослий, Померанський - середній та Рейнський - крупний масивний. Ці три типи коней були представлені порівняно значною кількістю тварин, траплялися окремі екземпляри чистопорідних коней з таврами з Саксонії, Сілезії, Вестфалії, Шлезвіг-Голштинії та інших провінцій Німеччини.

Маловідомим фактом є те, що у квітні 1944 р. з Монгольської Народної Республіки в Україну було завезено значну кількість монгольських коней, а саме, у Старо-Салтівський, Балаклеївський, Вовчанський, Чугуївський, Красноградський, Водолазький та інші райони Харківської області. У 1946 р. науковці провели обстеження поголів'я цих коней Старо-Салтівського району та вивели середні проміри монгольських жеребців і кобил.

Треба зазначити, що ці коні достатньо добре акліматизувалися в Україні. За 2 роки не було виявлено випадків захворювання і падежу, добре привчилися до їзди в упряжі та використовувалися як тяглові тварини. У той же час, для розведення вона була малопридатною, дрібною та малосильною, відповідно в чистому вигляді розводити було недоречно, тому розпочалася робота з її метизації плановими породами.

Учені інституту залучились і до обстеження поліського коня, який мав значне розповсюдження в цій місцевості. Для цього інститутом була організована експедиція з вивчення типу поліського коня, яка у 1946 - 1947 рр. обстежила конепоголів'я 100 колгоспів у 11 районах УРСР, а усього 1884 гол.

Усіх тварин було розділено на групи. Результати досліджень вказували, що поліський кінь УРСР не відрізнявся однотиповістю. Однак, відповідно до потреб народного господарства того часу, необхідно було створити рухливішого, достатньо вантажопідйомного коня, який міг би легко проходити з вантажем болотистими та піщаними дорогами. Для виведення бажаного типу поліського коня необхідно було поліпшити їх культурними породами. Ті дані, якими були озброєні вчені, свідчили, що кращі результати, особливо у південних районах українського Полісся, отримували при метизації поліських коней арденами.

Вагомою подією 1947 р. став захист першої дисертаційної роботи на здобуття наукового ступеня кандидата сільськогосподарських наук І. Д. Манаковим за темою “Ваговозні коні іноземного походження як основа створення ваговозного типу робочих коней”.

За результатами роботи 1948 р. на підставі зоотехнічної оцінки окремих порід і місцевих типів коней ученими було складено проект породного районування конярства УРСР та представлено до МСГ УРСР, який згодом було покладено в основу держплану породного районування коней.

Треба зауважити, що будь-яка робота виконувалась спільно з фахівцями-виробничниками, проводилося вивчення коней, визначалася їх породність і встановлювалася класність. Паралельно з науковою методикою і технікою розведення, утримання й тренінгу було обґрунтовано система повноцінної годівлі коней.

У 1948 р. відбувся перший набір до аспірантури Інституту за фахом “конярство”. Виявили бажання чимало молодих фахівців, натомість, більшості відмовили у складанні вступних іспитів за причини “відсутності диплому з відзнакою” або “недостатністю виробничого стажу”. Дійсно, стосовно останньої умови щодо виробничого стажу, то за постановою РНК СРСР від 13 січня 1934 р. “Про підготовку наукових та науково-педагогічних кадрів” складати вступні іспити до аспірантури могли особи, які закінчили вищий навчальний заклад та відпрацювали на виробництві за своїм фахом не менше двох років, при цьому проявили здібності до науково-дослідної роботи. У той же час про наявність “диплому з відзнакою” у постанові не йшлося, але саме за цієї причини було відмовлено більшості абітурієнтів. У результаті до аспірантури було зараховано тільки Федора Кузьмича Мусієнка.

Особливої значущості набували питання догляду, утримання, годівлі та використання тварин у колгоспах, з огляду на це, МСГ УРСР доручило Інституту скласти стислі зоотехнічно-ветеринарні правила по кожній галузі тваринництва, для чого і створювались авторські бригади. Стосовно конярства, наголошувалось: “обратить внимание на особую важность данного задания, которое выполняется по поручению Секретаря ЦК КП(б)У Н. С. Хрущева”.

Дослідження з вивчення поліського коня, розпочаті у 1948 р. Ретельна робота проводилася Інститутом у напрямі поліпшення місцевого поліського коня арденами в Сумській та Чернігівській областях. Основною пропозицією, висунутою вченими, було створення ДПР арденських коней у зоні Полісся УРСР, а також складено та направлено до ГУК МСГ УРСР обґрунтування з відкриття такого ДПР у Чернігівській області.

Результати цієї роботи знайшли своє висвітлення у кандидатській дисертації Ф. К. Мусієнко “Кінь Полісся України та методи його поліпшення”, але процедуру захисту робота не пройшла. Зі слів Дмитра Андрійовича з'ясовано, що дисертацію не допустили до захисту за причини її попереднього корегування іншою людиною, а саме, редактором Інституту. Здобувачеві інкримінувалося нездатність до самостійної роботи з викладення матеріалу.

Вагомою подією в історії Інституту стала Республіканська нарада з розвитку конярства, яка проходила 7 лютого 1949 р. Розглядалися питання розведення та селекції племінних коней, міжпородного схрещування кулана з кобилою, вирішували проблеми утримання та годівлі, підготовки висококваліфікованих кадрів з питань конярства та ін. Особливу дискусію викликала тема стабунювання коней. У Державному архіві Харківської області зберігається оригінал стенограми цієї наради.

Отже, передбачалось зміцнити науково-дослідні заклади з конярства кваліфікованими науковцями, забезпечити їх необхідним лабораторним обладнанням та житловими приміщеннями. За осіннім набором 1949 р., рішенням приймальної комісії УНДІТ, до аспірантури за фахом “конярство” зараховано Дмитра Андрійовича Волкова. Цей крок визначить не тільки долю майбутнього славетного вченого-коняра, а й рівень галузевих наукових досягнень у країні за часів СРСР і на пострадянському просторі.

Кадрове переміщення на початку 1950 р. серйозно ускладнило виконання наукової тематики. Спочатку перехід на викладацьку роботу до Харківського державного університету

І.Д. Манакова, у зв'язку з обранням його на посаду доцента кафедри дарвінізму та генетики, потім звільнення за власним бажанням Є. Й. Сеньковського стали вагомими перепонами у проведенні запланованих досліджень. Для виправлення становища, з 8 травня 1950 р., І. Д. Манаков погоджується на тимчасову роботу за сумісництвом “за нештатним фондом” для виконання наукової тематики.

Вже в серпні 1950 р., В. К. Ключнікова відкликано на роботу до МСГ УРСР. Отже, відділ залишився без очільника, тому цю вакансію було запропоновано Івану Дмитровичу Манакову.

Якісне поліпшення коня залишалось головним завданням у розвитку конярства, бо навіть при комплексній механізації багато сільськогосподарських і транспортних робіт раціональніше було виконувати на живому тяглі. Тому співробітниками Інституту у 1950 р. проводилися роботи з механізації тваринництва на базі вітродвигуна та кінного приводу на прикладі колгоспу “Вільне” Красноградського району Харківської області. Особливістю цього проекту було те, що він показував застосування цих складових (вітродвигуна та кінного приводу) у тваринництві для невеликих колгоспів із землекористуванням до 800 га, відділених від джерел електроенергії та які не мали достатніх запасів місцевого палива для теплових двигунів, розташованих у тих районах, де можна використовувати енергію вітру, яка надасть можливість вивільнити велику кількість робочої та тяглової сили. Особливо вигідно було застосування вітродвигунів у тих виробничих процесах, які дозволяють роботу машин зі змінною потужністю та змінними обертами, а саме, водопостачання, помел, переробка кормів, освітлення.

Передові ідеї та здобутки вчених і фахівців репрезентувалися на виставках досягнень сільського господарства. Широко була поставлена лекційна робота. Тільки у першому півріччі І. Д. Манаков прочитав 46 лекції та провів бесіди для усіх категорій фахівців та населення.

Важливими кадровими переміщеннями відзначився 1953 р. Завідувача відділом І. Д. Манакова звільнено з посади, а з 16 квітня 1953 р., за направленням Харківського Обкому КПУ, очільником відділу призначено кандидата сільськогосподарських наук Миколу Михайловича Бурлакова.

З 1 січня 1953 р. Д. А. Волкова переведено на посаду завідуючого відділом дрібного тваринництва, але, за дорученням Ради Міністрів УРСР, на нього покладено виконання роботи щодо методичного керівництва зі складання плану селекційно-племінної роботи у Пирятинському ДПР рисистих коней. Та вже за рік М. М. Бурлакова відкликано у розпорядження МСГ СРСР, очільником відділу призначено Д. А. Волкова.

За результатами досліджень 1951-1953 рр. співробітниками відділу запропоновано комплекс зоотехнічних заходів із виведення та удосконалення бажаних типів ваговозних коней у Роменському ДПР, важливими складовими якого стало направлене вирощування молодняку, раціональна годівля, утримання та використання виробничого складу, цілеспрямований підбір та добір із метою типізації конепоголів'я розплідника. Ці заходи було викладено у дисертаційній роботі Д. А. Волкова та у перспективному плані племінної роботи. Розроблено та запропоновано шляхи та методи племінної роботи, які спрямовані на удосконалення племінних і породних якостей рисистих коней у Пирятинському ДПР.

Подальше підвищення якості тварин потребувало удосконалення старих, виведення нових порід та типів коней найбільш пристосованих до умов тієї чи іншої зони їх розведення. Виникла нагальна потреба у створенні, на базі експериментального господарства “Українка” племінної конеферми для виведення крупного та витривалого сільськогосподарського коня запряжного типу: достатньо вантажопідйомного та рухливого.

Першу спробу створення племінного кінного заводу зроблено у травні 1950 р. Відділом конярства були представлені на розгляд такі заходи: пропонувалося організувати кінний завод із двома відділеннями: ваговозним (брабансони) та рисистим (орловський рисак), в якому б проводилися дослідження з виведення бажаного типу сільськогосподарського коня шляхом поєднання цих порід. Планувалося будівництво двох стаєнь для утримання дорослих коней (100 денників) та молодняку (60 денників), манежу, зоокабінету, лаборатської та іподрому.

Але пропозиції не знайшли свого втілення й залишились на паперах. Лише через рік було зроблено другу спробу. У червні 1951 р. для комплектування заводу було виділено коней та молодняк. І знову далі планів робота не просунулася, бо існуюче кінське поголів'я не давало змоги проводити будь-які експерименти.

Розгортання досліджень розпочалося у 1952 р. зі складення “Перспективного плану інституту з племінної та зоотехнічної роботи конярської ферми експериментальної бази “Українка” на 1953-1955 рр.”.

Кінний завод планувалося організувати з трьома відділеннями: верховим, рисистим та ваговозним. Із цього приводу фахівці мали далекоглядні плани, а саме, у найближчий час планувалося перетворення конеферми на зразково племінну, а згодом - на дослідний кінний завод.

Вже 1952 р. було отримано непоганий молодняк від Хлопка. Кращими нащадками відрізнилися 1953-1954 рр., це буде доведено пізніше, коли на випробуваннях на Лозівському міжрайонному іподромі у 1963 р. коні е/б “Українка”, чистопородні орловські рисаки, займатимуть не тільки призові місця, а й, уперше у повоєнний період, встановлять рекорд.

На жаль, соціально-економічна перебудова сільського господарства та особистий фактор внесли корегування у подальший розвиток цієї справи. Так, зі спогадів Д. А. Волкова, з'ясовано, що не останню роль відіграло й персональне відношення директора Інституту Й. А. Даниленка, який вважав, що маючи машини, потреби в конях немає.

В умовах суцільної механізації відбулося різке скорочення об'єму наукових досліджень, пов'язане з недооцінюванням ролі коня в сільському господарстві. Важке становище у масовому конярстві потребувало термінових заходів, переосмислення традиційних поглядів на коня. У зв'язку з цим пошуки вчених було спрямовано на розробку питань поліпшення використання коней, організації конярства в умовах високомеханізованого господарства та підвищення якості кінського поголів'я.

У 1956 р. колектив посилився ще одним висококваліфікованим фахівцем. Цікава особистість зі складною долею, яка примусила скласти іспит на стійкість та порядність - це Павло Павлович Волков.

Велике хвилювання охоплює, коли тримаєш у руках особисту справу Павла Павловича та розумієш, що за кожним таким папером приховані нелегкі, нерідко трагічні, долі великої когорти української інтелігенції, які залишаться сумною сторінкою новітньої історії радянського устрою.

Масові арешти тридцять сьомого, потім п'ятдесятого років понівечили долю багатьох людей, та не пройшли й повз Павла Павловича. Заарештований органами МДБ за звинуваченням у шкідництві та контрреволюційній діяльності, без суду, заочно, рішенням Особливої Наради засуджений спочатку до 8 років таборів, а потім до 4 років поселення.

Це були часи, коли навіть реабілітованим практично неможливо було отримати роботу за фахом. Не обійшлося без підтримки однофамільця Дмитра Андрійовича Волкова, тільки отримавши його запоруку, Павло Павлович зміг займатися своєю улюбленою справою на користь вітчизняної науки.

Того ж року до відділу зараховано Ганну Степанівну Філімонову, яка зробить свій внесок у справу виведення та удосконалення вітчизняних порід коней.

Наприкінці 50-х рр. XX ст. розвиток сільського господарства та збільшення рівня його механізації змінили напрям використання коней. У колгоспах їх стали використовували переважно для внутрішньогосподарських транспортних робіт, а також у роботах з обслуговування власних потреб колгоспників. У зв'язку з цим виникла необхідність правильно визначити потрібну для господарства кількість коней та найбільш бажаний тип для розведення.

Актуальним питанням стало вивчення використання живого тягла з метою встановлення бажаного типу коней. Щоб з'ясувати, який саме тип робочого коня є найбажанішим для високомеханізованих колгоспів лісостепової зони УРСР, відділ конярства НДІТЛіП УРСР у 1958 р. запропонував методику з вивчення використання різних типів коней на сільськогосподарських роботах.

Україна була одним з основних районів розповсюдження коней російської ваговозної породи. Це і стало головним завданням племінної роботи в конярстві. Колгоспам і радгоспам був потрібний крупний і високороботоздатний кінь для виконання великого об'єму робіт при відносно невеликих витратах корму

У рамках наукової тематики планувалося розробити основні положення з подальшої селекційної роботи з орловською та російською рисистою та російською ваговозною породами коней в Дібрівському, Лозівському, Запорізькому, Ягольницькому та Новоолександрівському кінних заводах.

Було визначено основні та додаткові лінії орловської рисистої породи, за якими планувалося вести подальшу племінну роботу в кінних заводах.

Розроблялися питання з подальшого удосконалення російських ваговозів - планової поліпшуваної породи для поліської зони України.

Широке розповсюдження російського рисака в Україні стало результатом широкого використання жеребців-плідників переважно цієї породи як поліпшувачів масового конярства.

У Державному архіві Харківської області зберігаються матеріали стосовно діяльності Інституту тваринництва НААН, серед яких є машинопис наукової роботи П. П. Волкова “Основні положення з племінної роботи з російською рисистою породою коней на Україні” (1961). Це є ґрунтовна праця, яка містить відомості щодо походження російського рисака, причини його виникнення та розповсюдження в Україні, характеристику та напрями племінної роботи з породою. На жаль, свого часу ця робота так і не вийшла у друці, але маємо сподівання, що дослідження Павла Павловича і сьогодні залишаюся корисними для істориків, “рисачників” та інших зацікавлених осіб.

Не залишилось поза увагою вчених низка інших цінних порід різного напряму продуктивності. Так, зважаючи на велику цінність гуцульської породи і необхідність зберегти її для потреб народного господарства західних областей УРСР треба було приділити серйозну увагу розведенню й поліпшенню цих коней. Були запропоновані заходи щодо відтворення коней гуцульської породи в Станіславській та Закарпатській областях. Вчені прийшли до висновку, що племінну роботу з цією породою коней треба вести, головним чином, методом чистопородного розведення, а також методом ввідного схрещування з арабською та терською породами.

Разом із головним зоотехніком Республіканського тресту племінних заводів О. А. Калантаром відділом конярства Інституту розроблено матеріали про стан селекційно-племінної роботи з чистокровною породою коней у Деркульському кінному заводі та надано пропозиції щодо її поліпшення.

Із 1959 р. Інститут залучився до роботи зі створення та удосконалення української верхової породної групи коней. У 1960 р. завідувачем відділу конярства Д. А. Волковим було зроблено доповідь про роботу відділу на Всесоюзній нараді з конярства у м. Москва та на колегії МСГ УРСР.

У першій половині 60-х рр. ХХ ст. відділ конярства працював у трьох напрямах: 1) здійснював керівництво племінною справою з удосконалення основних порід коней - орловської та російської рисистої, чистокровної, верхової та російської ваговозної порід; 2) створював у породах нові лінії, найкращих жеребців-плідників, проводив роботу щодо формування нової української породної групи верхових коней; 3) розробляв заходи з ефективності використання племінних та робочих коней на сільськогосподарських роботах із метою зниження собівартості племінної продукції кінних заводів.

Нажаль звіти колективу про науково-дослідну роботу з проблем конярства другої половини 60-х років виявити не вдалося, але за іншими джерелами відомо, що наукова робота була тісно пов'язана з виробництвом. Так, було складено плани селекційно-племінної роботи для Ягільницького, Запорізького, Новоолександрівського кінних заводів.

Згідно з наказом МСГ та МР УРСР від 13 листопада 1969 р. за № 737/494 “Про поліпшення племінної роботи з кіньми української породної групи у колгоспах та радгоспах”, обласними комісіями під методичним керівництвом та за безпосередньої участі співробітників Інституту у 1970 р. було проведено масове обстеження конепоголів'я в колгоспах та радгоспах Дніпропетровської, Харківської, Кіровоградської та Тернопільської областей, а також в Олександрійському, Дніпропетровському, Деркульському та Ягільницькому кінних заводах із метою поліпшення племінної роботи та завершення виведення нової української верхової породи коней. Матеріали обстеження були опрацьовані та представлені пропозиції у вигляді довідки.

Кадрові переміщення, які відбулися в Інституті у першій половині 70-х рр. ХХ ст., вимагали негайного посилення штату відділу конярства молодими фахівцями, бо у 1972 р. Дмитра Андрійовича Волкова призначають на посаду замісника директора з наукової роботи Інституту і у відділі залишився лише один науковець Г.С. Філімонова та вже наприкінці 1973 р. до колективу увійшов перспективний молодий учений та майбутній очільник лабораторії Олександр Олександрович Новіков.

В умовах інтенсифікації сільського господарства значно змінилася роль конярської галузі. Більш чітко виокремилися два напрями: спортивне, яке базувалося, головним чином, на верхових породах, зокрема в УРСР - на чистокровній та українській верховій породній групі; та користувальне, основою якого залишалися дві рисисті породи - орловська й російська.

Особливе місце серед заводських порід коней займала українська верхова, яка поєднувала в собі низку кращих господарсько-корисних якостей 5 порід: російської верхової, чистокровної верхової, тракененської, угорської та ганноверської. У зв'язку з цим, у 1971-1975 рр. головну увагу відділу конярства НДІТЛіП УРСР було зосереджено на удосконаленні цієї групи верхових коней та визначено тематику наукових досліджень з розробки методів удосконалення племінних та спортивних якостей коней заводських порід (Д.А. Волков, Г.С. Філімонова, О.О. Новіков).

Методичне керівництво племінною роботою з кіньми української породної групи проводилось за матеріалами племінного обліку в кінних заводах (колишнього Українського, Олександрійського, Деркульського, Дніпропетровського та Ягольницького), з урахуванням результатів кінноспортивних змагань (ДСТ “Динамо”, “Авангард” та ін.), випробувань коней на іподромах, а також за матеріалами оцінки коней у натурі, яка проводилась виконавцями в кінних заводах, на іподромах та в кінноспортивних школах. Був підготовлений та виданий перший том Державної племінної книги коней української породної групи. Розроблено пропозиції щодо ведення племінної роботи на племконефермах. Підготовлено та подано до МСГ УРСР та МСГ СРСР матеріал з апробації породної групи як самостійної верхової породи коней. Запропоновано до впровадження у виробництво методи добору та підбору з породною групою на 1976-1980 рр.

Згідно з плановими завданнями Укрплемтресту, спільно з головними зоотехніками з конярства в кінних заводах ученими були розроблені плани племінної роботи на ІХ п'ятирічку: із чистокровною верховою породою у Стрілецькому (начкон С. І. Мішура) та Деркульському (начкон П. М. Кримцев) кінних заводах; із рисистими породами в Запорізькому (начкон Р. М. Кулакова), Лозівському (начкон В. Я. Шарапа) та Лимарівському кінних заводах (начкон Д. І. Гаркавець), а також із російською ваговозною породою у Новоолександрівському кінному заводі (начкон М. С. Кемарська). Плани було затверджено Укрплемтрестом та прийнято до впровадження. Треба зазначити, що робота з рисистими породами коней, занесена до координаційного плану, у зв'язку з відсутністю у відділі конярства виконавця, обмежилась лише методичним керівництвом

У другій половині 70-х рр. ХХ ст. відбулися зміни у структурі Інституту. Відділ конярства отримав статус лабораторії та увійшов до відділу дрібного тваринництва та конярства, який із 1976 по 1989 рр. очолював Віталій Васильович Мирось.

Перед науковцями постала проблема з розробки та впровадження методів удосконалення порід коней, системи спеціального тренування, прогресивної технології розвитку продуктивного конярства, методів утримання й годівлі, які забезпечили б показники в кінному спорті на рівні світових досягнень, експорт м'ясних коней до 80-100 тис. голів за рік, виробництво кінського м'яса до 300 тис. тонн при низькій собівартості. У відповідності до союзного координаційного плану науково-дослідної роботи, Інститутом у 1976-1980 рр. було затверджено тему досліджень з удосконалення коней заводських порід у кінних заводах УРСР, яка передбачала роботу з українською верховою породною групою та чистокровною верховою породою коней (Д.А. Волков, Г.С. Філімонова, О.О. Новіков, М.А. Ємець, Э.С. Мазниченко).

інститут тваринництво україна конярство

Розвиток кінного спорту в країні та все результативніша участь радянських спортсменів у міжнародному спортивному русі, розвиток експорту племінних спортивних коней підвищили вимоги до вітчизняного кіннозаводства, до якості племінної та спортивної продукції кінних заводів. Тому творчий пошук учених був спрямований на подальше удосконалення коней української породної групи шляхом підвищення племінних і спортивних їх якостей. Метою досліджень стала розробка питань оцінки, доборів та підборів коней, формування структури української породної групи в кінних заводах УРСР. Із розвитком кінного спорту підвищується значення верхових порід коней, у зв'язку з чим особливої актуальності набули наукові розробки, спрямовані на їх удосконалення.

The article highlights the results of scientific research, as well as the practical use of the achievements of scientists of the Institute of Animal Science NAAS in the fields of dairy and beef cattle breeding and genetics, biotechnology, reproduction, maintenance technologies, mechanization, an animal's feeding and nutrition standards development, as well as economical point, feed resources and livestock products quality ensuring and safety. The problems and prospects of scientific research in modern economic and climatic conditions of industry development were discussed in the article.

Institute scientists belong the priority theoretical and applied developments, which played a decisive role in the development of high-tech livestock production in the historical aspect, the new breeds and types of dairy and beef cattle creation, the modern system of large-scale breeding introduction, based on domestic competitive technologies of herd reproduction, uniform full-feeding during whole production cycle. The modern developments of the institute team influence to the strategy and methodology formation of competitive high-quality livestock products technological support in different organizational production farms.

Key words: production technologies, cattle breeding, breeds, feeding, maintenance, reproduction, products quality.

Размещено на Allbest.ru