Психіка є властивістю високоорганізованої матерії, що спрямована на відображення об'єктивної дійсності. У людини цю функцію виконує мозок. Психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів, що, об'єднуючись у певні структури, забезпечують сприймання і перероблення інформації, прийняття рішень і їх виконання, активізують поведінку. Ці механізми сформувалися в процесі еволюції живої матерії від примітивних одноклітинних організмів, що мали дуже обмежені відображальні можливості, до вищих тварин, у яких уже були спеціалізовані клітини, пристосовані для відображення сигналів лише певної модальності.

Такі клітини називають рецепторами. Інші клітини, орієнтовані на виконання рухів і секрецію різних залоз, отримали назву ефекторів. Керування обома видами клітин здійснює спеціалізований орган - центральна нервова система, що діє як цілісність. Будова нервової системи. У всіх хребетних нервова система має однакову будову. її основними елементами є нейрони - нервові клітини, що проводять збудження. Нейрон складається з тіла клітини, коротких відростків - дендритів, що приймають збудження, і аксона - довгого відростка, який передає збудження іншим клітинам (рис. 1).

Місце з'єднання аксона з дендритами чи тілом іншої клітини називається синапсом. Він є своєрідним бар'єром, який повинно подолати збудження.

Частина нейронів проводить збудження від рецепторів до центральної нервової системи, інші - від центральної нервової системи до ефекторів. Однак більшість нейронів забезпечує зв'язки між різними ділянками центральної нервової системи, яка складається з головного мозку і спинного мозку. Верхню частину головного мозку утворюють великі півкулі, основну масу яких становить біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі покриті тонким шаром (2,5-3 мм) сірої речовини, який називають корою. У корі великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідальні, зірчасті та веретеноподібні, які розташовані у 7 шарів. Усього в людському мозку налічують 14-15 мільярдів нейронів. Кора - найважливіший орган психічної діяльності.

Під великими півкулями у потиличній частині розміщується мозочок, що відіграє суттєву роль у координації Рухів. До великих півкуль підходить мозковий стовбур, у верхній частині якого розташований таламус (найбільший відділ проміжного мозку), у нижній - гіпоталамус (ділянка мозку, що має безпосередній стосунок до контролювання автономної нервової системи і низки функцій, пов'язаних із виживанням). Спинний мозок і мозковий стовбур в основному здійснюють природжені форми рефлекторної поведінки (безумовні рефлекси). А кора великих півкуль є органом набутих протягом життя форм поведінки, які регулює психіка.

Локалізація психічних функцій. Кожна ділянка тіла і кожна психічна функція пов'язані з певною ділянкою кори, тобто мають у корі певну локалізацію. Електрична стимуляція деяких ділянок кори мозку тварин і спостереження за поведінкою людини під час хірургічних операцій на мозку показали, що подразнення одних ділянок викликають м'язові скорочення, інших - зорові, слухові та інші відчуття. Виявилося, що значну ділянку кори великих півкуль займають нервові клітини, пов'язані з діяльністю кистей рук, особливо великого пальця. Є також ділянки, що мають зв'язок із органами мовлення. У корі великих півкуль найкраще представлені ті органи, які відіграють основну роль в діяльності і поведінці людини. Наочне зображення проекції різних органів тіла на кору великих півкуль дає схематичний рисунок канадського нейрохірурга Уайлдера-Грейва Пенфілда (1891 - 1976) (рис. 2).

Значно складнішою є проблема локалізації у корі головного мозку психічних функцій. Перші спроби її вирішення були зроблені ще в Давній Греції. Там намагалися пов'язати здатності до сприймання, пам'яті і міркування з рідиною, яка заповнює відповідно передній, середній чи задній шлуночок мозку. Пізніше австрійський лікар Франц-Иозеф Галль (1758-1828) прагнув довести, що здібності людини залежать від розвитку різних ділянок головного мозку, і це можна виявити навіть на поверхні черепа. Твердження Галля започаткували френологію (гр. phren - розум, душа) - вчення про локалізацію у звивинах великих півкуль головного мозку різних психічних функцій.

Зв'язок окремих психічних функцій із певними ділянками кори можна простежити при її локальних ураженнях. Так було виявлено центр артикуляції мовлення Брока і центр розуміння мови Верніке. Проте подальші дослідження показали, що деякі психічні функції не мають чіткої сталої локалізації в корі мозку. Тоді американський психолог Карл Лешлі (1890-1958), німецький психолог Курт Гольдштейн (1878-1965) та ін. запропонували ідею цілісної, неподільної функції мозку, що теж, як виявилося пізніше, не узгоджувалася з експериментальними даними.

Дослідження, проведені з використанням найдосконалішої апаратури і комп'ютерним обробленням одержаної інформації, дають змогу зробити висновок: кожна психічна функція є надзвичайно складним утворенням, що має динамічну локалізацію в різних відділах мозку. Вона забезпечується роботою певних ділянок кори та цілісною функціональною системою, що включає окремі ділянки кори, підкірки і мозкового стовбура.

За сучасними уявленнями, функціонально людський мозок як саморегулювальна система має три основні блоки. Перший - енергетичний блок - створює робочий тонус кори. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, ретикулярної формації, а також утворень давньої кори. Другий блок приймає, переробляє і зберігає інформацію. До нього належать задні відділи обох півкуль, тім'яні й потиличні ділянки кори. Третій блок забезпечує програмування, регуляцію і контроль діяльності. Порушення в роботі хоч одного блоку призводить до різних змін у психічній діяльності.

У функціональній організації мозку людей і тварин є суттєві відмінності. У тварин обидві півкулі є рівнозначними, в людини вони мають функціональну асиметрію: ліва півкуля є домінуючою, а права - підпорядкованою. У лівій півкулі розміщені ділянки, пов'язані з мовною діяльністю людини. їх ураження спричиняє порушення логіко-граматичних операцій і творчих форм мислення. Ураження ділянок правої півкулі спотворює образні компоненти сприймання і емоційні переживання. Друга сигнальна система, що ґрунтується на роботі лівої півкулі, забезпечує якісно вищий рівень відображення дійсності завдяки мові.

Нервова система відіграє провідну роль у забезпеченні відношень організму до середовища. Вона бере участь в об'єднанні (інтеграції) роботи всіх частин організму і регулює його зв'язки з зовнішнім світом, його внутрішню життєдіяльність. Головними проявами її діяльності є рухи організму, здійснювані скелетно-м'язовою системою, і секреторні реакції. Всі вони являють собою більш чи менш складні рефлекси, тобто, закономірні реакції організму на певні подразники, здійснювані за участю тих чи інших відділів центральної нервової системи. Через них живий організм пристосовується до умов свого існування, активно на них впливає, задовольняє свої потреби (в їжі, в питві, захисті і т.п.).

Основу рефлекторної діяльності нервової системи становлять безумовні рефлекси, які виробилися в процесі - біологічної еволюції і передаються кожному організмові в спадщину. На їх основі в процесі індивідуального життя, під впливом його умов і при участі великих півкуль головного мозку, утворюються умовні рефлекси. Великі півкулі головного мозку є органом найскладнішої рефлекторної діяльності, здійснюваної індивідуально вироблюваними механізмами. Цю діяльність Павлов назвав вищою нервовою діяльністю. Вища нервова діяльність - це е умовно-рефлекторна діяльність. Через неї реалізуються найскладніші співвідношення організму з зовнішнім світом, його пристосування до змінюваних умов існування.

Досліджуючи роботу великих півкуль головного мозку, Павлов поставив перед собою завдання з'ясувати, як з допомогою цього відділу мозку явища зовнішнього світу то відображаються в діяльності організму, то залишаються байдужими, наче не існуючими для нього, як незчисленні, різноманітні і віддалені агенти зовнішнього світу стають сигналами, що скеровують активне зв'язування живої істоти з зовнішнім світом. Він розвинув нове в науці розуміння функцій головного мозку як органу відображальної діяльності. Павлов показав, що відображення живим організмом об'єктивної дійсності створюється в процесі рефлекторної діяльності. Елементи цього відображення наявні вже в нижчій нервовій діяльності. Особливо ж вони розвиваються у вищій нервовій, умовно-рефлекторній діяльності. Умовний рефлекс є одночасно фізіологічне і психічне явище.

Отже, сучасні дані науки говорять про те, що за своєю природою психічна діяльність є рефлекторне явище. В своїх більш-менш розвинених формах вона за своїм відношенням до мозку є вищою нервовою діяльністю, здійснюваною його великими півкулями.

Щоб глибше зрозуміти рефлекторну природу психічної діяльності, треба ближче познайомитися з будовою і функціями різних відділів мозку, особливостями нижчої і вищої нервової діяльності.

Нервові зв'язки, що лежать в основі безумовних рефлексів спинного мозку, є природженими. Вони функціонують з самого раннього віку дитини. Вона, наприклад, відсмикує ручку від больового подразника. Якщо доторкнутись пальцем долоні новонародженої дитини, вона схоплює його (хапальний рефлекс).

Безумовні рефлекси спинного мозку бувають різної складності. Дослідження Сєченова, Введенського, Ухтомського, Шеррінгтона і ряду інших учених показали, що в них мають місце не тільки процеси збудження, а й гальмування. Рефлекторні акти спинного мозку виникають внаслідок певного співвідношення цих двох нервових процесів. Це співвідношення виявляється, зокрема, в погодженій дії мускулів-антагоністів, тобто тих, що згинають кінцівки, і тих, що їх розгинають.

Рефлекторні акти спинного мозку біологічно необхідні. Вони обслуговують ряд потреб організму (в захисті, пересуванні і т.п.), дають йому можливість пристосуватися до деяких умов життя. З участю спинного мозку відбуваються всі рухові рефлекси тулуба і кінцівок, більшість судинних рефлексів, усі рефлекси сечового міхура, прямої кишки тощо. Спинний мозок функціонує не самостійно, а під контролем головного мозку. Головний мозок може гальмувати рефлекси спинного мозку. Так, при несподіваному уколі ми відсмикуємо руку. Проте ми можемо затримати цей рефлекс на больовий подразник і гальмуємо його, коли в цьому є потреба (наприклад при вийманні скалки з пальця).

Координація функцій кори великих півкуль головного мозку здійснюється завдяки взаємодії двох основних нервових процесів - збудження і гальмування.

"То характеру діяльності ці процеси протилежні один одному. Якщо процеси збудження пов'язані з активною діяльністю кори, з утворенням умовних нервових зв'язків, то процеси гальмування направлені на зміну цієї діяльності, на припинення збудження, що виникло в корі, налагодження тимчасових зв'язків. Помилково вважати, що гальмування - це припинення діяльності, пасивний стан нервових клітин. Гальмування також активний процес, але протилежного характеру ніж збудження. Воно забезпечує необхідні умови для відновлення їхньої працездатності.

Види гальмування. Є два основні види коркового гальмування: зовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє гальмування - результат дії якого-небудь зовнішнього сильного подразника. Учень зосереджено працює над розв'язанням математичної задачі. Раптово в кімнату вбігає молодша сестричка, голосно сміючись. Навчальна діяльність учня припиняється. Це означає, що виникнення нового сильного осередку збудження викликає гальмування інших ділянок кори і діючий рефлекс гальмується.

Особливою формою зовнішнього гальмування є захисне гальмування. Воно виникає під впливом дуже сильних (довготривалих) подразників, які викликають надмірно сильне збудження нервових клітин. Як тільки збудження досягає певної межі в дію вступає захисне гальмування. Наприклад, перезбуджений, втомлений враженнями учень може заснути перед телевізором, дивлячись цікаву передачу. Це прояв захисного гальмування.

Внутрішнє гальмування є проявом внутрішніх закономірностей роботи кори. Наприклад, згасання (гальмування) умовних рефлексів:

гальмування гігієнічної звички у дитини, що почала утворюватись, якщо вона не підкріплюється відповідним відношенням дорослих. До цього виду гальмування відноситься і гальмування, яке лежить в основі витримки, уміння стримувати прагнення, бажання.

Динаміка нервових процесів. В основі умовно-рефлекторної діяльності лежать описані вище нервові процеси збудження і гальмування, які тісно пов'язані між собою і постійно взаємодіють. Ця взаємодія підпорядковується двом основним законам: закону іррадіації і концентрації збудження і закону взаємної індукції.

Закон іррадіації і концентрації полягає в тому, що коли під впливом того чи іншого подразника в якій-небудь ділянці кори виникає збудження, то воно не залишається в одному місці, а розповсюджується (іррадіює) по корі великих півкуль. Це явище одержало назву іррадіації збудження. Наприклад, під впливом іррадіації збудження учень, який спостерігав у фільмі гострий конфлікт і сам починає тупати ногами. розмахувати руками, крутитись, щось викрикувати.

Одночасно на межі іррадіюючого осередку збудження виникає протилежний процес - гальмування, яке обмежує і направляє процес збудження в певне русло і до певного пункту. Це явище називається концентрацією збудження.

Закон взаємної індукції полягає в тому, що нервовий процес викликає (індуціює) в сусідніх ділянках протилежний процес. Наприклад, якщо в якій-небудь ділянці кори виникає збудження, то в сусідніх з нею ділянках кори розвивається процес гальмування. Це явище називається негативною індукцією. Навколо осередку гальмування в корі великих півкуль виникає збудження. Цей процес називається позитивною індукцією. (Назву дав І.П. Павлов за аналогією з явищем індукції у фізиці). Негативна індукція лежить в основі такого психічного явища, як відволікання або зниження уваги до об'єкта під впливом якого-небудь нового, сильного зовнішнього впливу (школяр відволікається від роботи, коли чує цікаву розмову, або коли включають телевізор, радіо тощо).

Размещено на Allbest.ru