Пам’ятки народної архітектури з села Рудяків Бориспільського району Київської області в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини: історія музеєфікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пам'ятки народної архітектури з села Рудяків Бориспільського району Київської області в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини: історія музеєфікації

Олена Жам

Abstract

MONUMENTS OF FOLK ARCHITECTURE FROM THE VILLAGE OF RUDIAKIV OF BORYSPIL DISTRICT, KYIV REGION IN THE MUSEUM OF FOLK ARCHITECTURE AND EVERYDAY LIFE OF THE MIDDLE DNIEPER REGION: HISTORY OF MUSEIFICATION

Elena Zham

The article for the first time comprehensively covers the history of museification of monuments of folk architecture from the village Rudiakiv, Boryspil district, Kyiv region, in the Museum of Folk Architecture and Life of the Middle Dnieper Region. The problem of preservation of immovable monuments became especially relevant in the 1960s in connection with the construction of the Kaniv Reservoir on the Dnieper and the flooding of two dozen Dnieper villages. The purpose of the study is to shed light on the history of the discovery, transportation and installation of monuments from Rudiakiv in the Pereiaslav skansen and their characteristics.

The analysis of the species composition of buildings is made, attention is paid to the peculiarities of their constructions, material, construction technique. It tells about the fate of 11 buildings (4 houses, 3 counties, 1 cellar, 1 pantry, 1 soot, 1 windmill), which were transported to the museum during 1965-1974. The circumstances due to which they got to the Pereiaslav skansen are considered. In particular, the role of the Shcherbyns, natives of the village of Rudiakiv, in the museification of these monuments. The author concludes that thanks to the efforts of employees of the Pereiaslav-Khmelnytskyi State Historical Museum, unique cultural heritage sites from the village of Rudiakiv were lucky to survive. Museification has become the optimal method of preservation for them. In the Museum of Folk Architecture and Everyday Life of the Middle Dnieper region, the monuments have been turned into museum objects, included in tourist routes, and the study of their history has been stimulated. In the museum, the monuments received new connections and, together with other objects, were included in a new historical context - a simulated Dnieper village of the XIX - early XX century. Not only have these monuments become the decoration of the village, they have significant scientific, historical, ethnographic, and artistic value, so the development of a holistic concept of their history and museification is of great importance. Keywords: Rudiakiv, Pereiaslav, architectural monument, skansen, museification.

Анотація

Пам'ятки народної архітектури з с. Рудяків Бориспільського району Київської області в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини: історія музеєфікації У статті вперше комплексно висвітлюється історія музеєфікації пам'яток народної архітектури з с. Рудяків Бориспільського району Київської області в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.

Особливої актуальності проблема збереження нерухомих пам'яток набула у 60-их роках ХХ ст. у зв'язку з будівництвом на Дніпрі Канівського водосховища і затопленням двох десятків придніпровських сіл. Мета дослідження полягає у висвітленні історії виявлення, перевезення та встановлення пам'яток із Рудякова у переяславському скансені та їх характеристиці. Зроблено аналіз видового складу будівель, звернена увага на особливості їх конструкцій, матеріал, техніку будівництва. Розповідається про долю 11 споруд (4 хати, 3 повітки, 1 погрібник, 1 комора, 1 саж, 1 вітряк,), які були перевезені до музею впродовж 1965-1974 років. Розглядаються обставини, завдяки яким вони потрапили до переяславського скансену. Зокрема, розкрита роль подружжя Щербин, уродженців с. Рудяків, у музеєфікації цих пам'яток. Автор доходить висновку, що завдяки зусиллям працівників Переяслав-Хмельницького державного історичного музею унікальним об'єктам культурної спадщини із с. Рудяків пощастило уціліти. Музеєфікація стала для них оптимальним методом збереження. У Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини пам'ятки перетворили на об'єкти музейного показу, включили до туристичних маршрутів, стимулювали дослідження їх історії.

В музеї пам'ятки отримали нові зв'язки і, разом з іншими об'єктами, були включені до нового історичного контексту - змодельованого наддніпрянського села ХІХ - поч. ХХ ст. Ці пам'ятки не лише стали окрасою села, вони мають значну наукову, історичну, етнографічну, мистецьку цінність, тому розробка цілісної концепції їх історії та музеєфікації має велике значення.

Ключові слова: Рудяків, Переяслав, пам'ятка архітектури, скансен, музеєфікація

Формування першого в Україні cкансену - Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (далі МНАПСН) збіглося у часі та просторі із будівництвом Канівської ГЕС (1964-1976). При заповненні водосховища були затоплені кілька десятків сіл у Переяслав-Хмельницькому і Бориспільському р-нах Київської обл., Канівському р-ні Черкаської обл., зокрема й с. Рудяків Бориспільського р-ну. У зоні затоплення опинилися сотні автентичних споруд (житлових, господарських, сакральних, громадських) ХІХ - поч. ХХ ст., що мали наукову, історичну, етнологічну, архітектурну, мистецьку та іншу культурну цінність і становили потенційний інтерес для вітчизняних музеїв народної архітектури та побуту. Першим таким музеєм в Україні став скансен у Переяславі-Хмельницькому Київської обл. Початком створення музею прийнято вважати 1964 р., коли розпочалася забудова виділеної у 1963 р. земельної ділянки.

Одними з перших були музеєфіковані пам'ятки народної архітектури з с. Рудяків. З 1965 по 1974 р. було перевезено 11 споруд (4 житлові, 3 повітки, 1 вітряк, 1 погрібник, 1 комора, 1 саж). Метою цієї статті є дослідження історії виявлення, перевезення та встановлення пам'яток із с. Рудяків Бориспільського р-ну Київської обл. у переяславському скансені та всебічній їх характеристиці. 24 Етнічна історія народів Європи В такому аспекті тема висвітлюється вперше. Зазначимо, що дослідження заявленої проблематики вимагає комплексного підходу, разом з тим кожна з пам'яток заслуговує й на окрему увагу. Щоб краще зрозуміти умови, в яких створювалися ці пам'ятки, коротко згадаємо історію цього села, розташованого у мальовничій місцевості на лівому березі Дніпра. За часів козаччини с. Рудяків (на той час Рудяки) було вільним військовим селом і підпорядковувалося Вороньківській козацькій сотні Переяславського полку. За гетьманства Івана Самойловича селом володів сотник Вороньківський Кирил Бройко.

Потім - генеральний писар Війська Запорізького Василь Кочубей. З 1710 р. монаршою грамотою село віддане у вічне володіння нащадкам Кочубея. На той час у селі було 70 дворів. За описом Київського намісництва 1781 р. в Рудякові було 67 хат. За описом 1787 р. в селі проживало 257 душ. Село перебувало у власності полковниці Надії Потьомкіної (Описи 1989, с. 93, 270). До 1858 р. село було власністю колезького секретаря Миколи Шиянова, у 1858-1861 рр. - статського радника Дмитра Андрійовича Трощинського, який купив землю із селянами у спадкоємців Шиянова (Хворостенко 2017). У селі в цей час нараховувалося 105 дворів і 945 жителів. Найпримітнішими спорудами були кам'яна православна Миколаївська церква, яку збудував пан, та винокурний завод. У 1885 р. в с. Рудяків Вороньківської вол. Переяславського пов. Полтавської губ. нараховувалося 113 дворів, 1283 жителів, 8 водяних млинів, 2 вітряки, і вже недіючий винокурний завод (Волості, с. 79). В 1887 р., за даними статистичного бюро Полтавського губернського земства, в Рудякові мешкало 2536 осіб обох статей, землі нараховувалося 1210 десятин, в тому числі присадибної 252 десятини, орної 187 десятин.

На кожне господарство припадало 4-10 десятин орної землі. Безземельні господарства складали 5%. Господарства, які мали орну землю складали 7%, решта 88% господарств мали або садибу з мокрим сінокосом, або садибу з лугом. Відомо, що в Рудякові у 1859 р. планував придбати землю у поміщика Д. А. Трощинського і побудувати хату Т. Г. Шевченко. Але його мрії не судилося збутися. Наступної весни поет захворів і пішов із життя (Зиль 2014). У веб-ресурсах згадується, що Т. Г. Шевченко замалював хату рудяківського священика, яку в 1971 р. під час будівництва Канівського водосховища нібито перенесли у скансен в Переяславі.

Це твердження не витримує жодної критики, адже будинок священика П. М. Осмоловського, який експонується у музеї, був збудований наприкінці ХІХ ст., вже після смерті Кобзаря. Отже він не мав змоги його бачити й малювати. Кін. ХІХ ст. - поч. ХХ ст. для мешканців Рудякова був особливо тяжким. В документах цього періоду згадується, що вони майже кожного року голодують. Причини поганого економічного стану села природного характеру. У звіті Переяславської земської управи за 1893 р. зазначено, що садиби майже всіх жителів Рудякова внаслідок низинного розташування щорічно затоплюються водою так сильно, що їм доводиться перебиратися на підвищення і жити там в куренях доки не вийде вода з хат (село підтоплювало і в ХХ ст., наприклад, у 1931 р. вода в хатах була попід стелю). Інша частина садиб, повністю засипається піском.

Піщаний бугор щороку збільшується після розливів Дніпра і наближається до села. Близько 30 господарів Рудякова покинули свої садиби і оселились на орендованій в сусіднім маєтку землі, де сплачують 4-5 крб. за 1 десятину землі на рік. Ґрунти в цій місцевості неродючі, піщанисто-болотисті. Пасовиська незручні, страдають від розливів Дніпра, який то заносить їх піском, то відрізає цілі шматки їх. Так, у 1877 р. під час повені було відрізано 50 десятин сінокісних угідь, що погано позначилось на скотарстві. Для покращення матеріального становища селян губернська земська управа запропонувала такий вихід. Для селян, які займалися візницьким промислом, коштом Олександрівського капіталу придбати сінокоси та пасовиська. нерухомий пам'ятка будівництво водосховище

Для іншої частини населення створити сприятливі умови для розвитку кошикового промислу, для чого засадити прибережні території шелюгою (верболозом). 1 вересня 1905 р. була відкрита Рудяківська пересувна учбова корзиночка майстерня (Свод 1895, с. 112-116). У 1923-1927 рр. село входило до складу Рогозівського р-н Київської округи, потім відійшло до Бориспільського р-ну Київської обл. У 1965 р. розпочалося виселення мешканців сіл, які підлягали затопленню Канівським водосховищем. Масове виселення Рудякова припало на 1968 р., останній мешканець залишив село 1972 р. Між 1972 і 1978 рр. тривало будівництво греблі, протягом 1974-1976 рр. відбулось наповнення водосховища водою. Перед затопленням жителям села наказано розібрати хати, вивезти будівельні матеріали, спиляти і спалити фруктові дерева, хто мав можливість, перевіз могили рідних, решту перепоховали у братських могилах. Також було розібрано рештки зруйнованої ще у 1940 р. Миколаївської церкви. Селяни переселилися до населених пунктів Бориспільщини (Бориспіль, Головурів, Старе, Мирне) та інших регіонів України, здебільшого туди, де була рідня. Серед вимушених переселенців опинилася й подружжя Щербин - Петро Федотович Щербина (09.06.1929 р. - 27.09.1995 р.) і Ольга Степанівна Щербина (15.06.1930 р. - 31.05.1974 р.). 25 Випуск 63 Обоє уродженці Рудякова. П. Ф. Щербина працював трактористом та бульдозеристом на Київському виробничому об'єднанні по видобутку та переробці торфу в с. Старе Бориспільського р-ну Київської обл. Наприкінці літа 1964 р. на запрошення дядька Ольги Степанівни - Єфрема Федотовича Іщенка - вони переселилися з двома синами до. Переяслава. Є.Ф. Іщенко як один із фундаторів переяславського скансену рекомендував директору музею М. І. Сікорському взяти Щербин на роботу. П. Ф. Щербина 21 листопада 1964 р. зарахований на посаду столяра ПХДІМ. З 1 лютого 1965 р. - переведений на посаду екскурсовода, з 1 січня 1966 р. - на посаду реставратора.

З 1 квітня 1969 р. переведений на посаду завідувача відділом етнографічного музею під відкритим небом по реконструкціям конструктивних деталей народних споруд ХVІІІ-ХІХ ст. З 2 березня 1971 р. - на посаді заступника директора по господарській частині. З 22 серпня 1983 р. переведений на посаду реставратора, на якій працював до виходу на пенсію (1 листопада 1989 р.). О. С. Щербина роботу в ПХДІМ розпочала 10 березня 1965 р. на посаді кочегара Михайлівської церкви. 1 грудня 1964 р. призначена на посаду наукового співробітника музею з місячним випробувальним терміном. З 16 квітня 1965 р. переведена на посаду музейного доглядача на об'єкті «двір селянина-середняка» в МНАПСН. Така значна увага до подружжя Щербин зумовлена тим, що саме завдяки їхнім зусиллям вдалося врятувати автентичні споруди з Рудякова. Першою була перевезена олійниця 1-ї чверті ХІХ ст. Її у травні 1965 р. передав на баланс музею директор Головурівської птахофабрики П. А. Осляк. Допомогла виявити олійницю О. С. Щербина. Про це писав кореспондент «Рабочей газети» у серпні 1965 р.: «Недавно сотрудники музея, в частности, Михаил Иванович Жам и Петр Федотович Щербина чувствовали себя настоящими именниками. Им, что называется, повезло.

После длительных поисков, утомительных поездок более чем по 700 селам Киевской, Полтавской и Харьковской областей им удалось разыскать интереснейший памятник ремесла - гигантскую даже для тех времен маслобойку, своеобразную «промышленную установку», с помощью которой несколько десятков лет назад крестьяне вырабатывали подсолнечное масло. Как это часто бывает, помог случай. Супруга Петра Федотовича Ольга Степановна Щербина вспомнила, что какую-то маслобойку она недавно видела в соседнем селе. Когда туда приехали научные работники, их радости не было предела: находка была поистине бесценной» (Гусєв 1965, с. 4). 14 травня 1965 р. комісія в складі директора ПХДІМ М. І. Сікорського, завідувача відділом етнографії М. І. Жама, головного реставратора П. Ф. Щербини обстежила олійницю-дуб до гвинта і прийняла рішення про доцільність перевезення її до музею. Було з'ясовано, що вона збудована в 1-й чверті ХІХ ст., розміщувалася у садибі заможного селянина П. В. Собка (про це повідомив його правнук Яків Собко). В 1930 р. майно Собків було усуспільнене, дворище стало базою для створення колгоспу «Комсомолець України». Олійниця за призначенням використовувалось до 1950 р. Після цього нею давили віск.

Починаючи із 60-х олійниця не використовувалася. Виготовлена вона із великої дубової колоди (довжина 9 м, діаметр 0,7 м). Відомо, що дуб був зрізаний у лісі взимку, транспортувався під час повені, встановлювався громадою села за могорич. Обтесана в усіх боків дубова колода кріпиться на дубових стійках, закопаних на 220 см у землю. На нижніх кінцях стійок прибиті хрестовини, для міцності. Біля сох обмежувач підйому і опускання дубу. У потовщеному кінці колоди - гніздо для ступи та «хлопчика» (болванки). Верхня колода піднімається за допомогою гвинта (з берези), у отвір якого вставлене воротило. Над олійницею споруджено споруду прямокутної форми. ЇЇ стіни плетені з лози, кріпились до присох. Дах чотирискатний, покритий очеретом. Дверей двоє, одні для входу, інші для виносу олії. В споруді окрім олійниці знаходились вальці для вальцювання конопляного та рижійового зерна. Зерно спершу обробляли на вальцях, потім підсмажували на жаровні, до 10 фунтів за один раз, і закладали у ступу. Продуктивність олійниці 3-4 ц зерна за світловий день. Попри суттєвий вік олійниця добре збереглася (збереження матеріалу 81%). В повітці лише частково мінялись лоза й присохи. Влітку 1967 р. із Рудякова був перевезений вітряк.

Збудований на поч. ХХ ст. коштом селянина-середняка Павла Івановича Ніжинського, який сам його і обслуговував. Розташовувався вітряк на хуторі Чумаківщина. Всього в селі було п'ять кутків: Бір, Литвинівка, Шеляга, Село, Чумаківщина.

Останній серед них був найбільший, тут знаходилися клуб був, контора, школа. Під час колективізації вітряк був усуспільнений, належав колгоспу «Комсомолець України». Використовувався для помелу зерна господарства і колгоспників. Вітряк стовпового типу, одноповерховий, чотиригранний, чотирикрилий, на один постав. Повертається на високому зрубному колодязі навколо стовпа-осі. Стіни каркасні, вертикально шальовані дошками. Дах двоскатний, критий дошками. Розміри: 4,12х3,90 м, висота 6,70 м. Допомогу у перевезенні та встановленні вітряка надало Переяслав-Хмельницьке сільське професійно-технічне училище № 31. За розпорядженням директора училища М. П. Саустенка була виділена машина і 15 сту- 26 Етнічна історія народів Європи дентів-трактористів. Спільними зусиллями здійснено демонтаж вітряка всього за один день. На час перевезення вітряка до музею він був діючим. І таким лишався й потім. У жовтні 1967 р. під час проведення днів російської культури в Україні поважним гостям, серед яких були письменники, артисти, художники, міністри культури УРСР та Російської федерації, космонавт П. І. Бєляєв, продемонстрували як вітряк працює. У жовтні 1968 р. перевезений погрібник сер. ХІХ ст. Комісія у складі М. І. Сікорського, М. І. Жама, П. Ф. Щербини 28.05.1968 р. обстежила погрібник і з'ясувала, що він збудований місцевими майстрами в садибі заможного селянина П. В. Собка. Призначався для зберігання кисломолочних продуктів, городини, квашні. Це наземна однодільна, невисока (1,05 м), зрубна будівля, прямокутної форми (2,97х4,15 м). Дах двосхилий до фронтонів. З чільної сторони невеликі дверцята. Вхід в погріб по драбині. Збереження матеріалу 65%. Погано збереглася солом'яна покрівля, під час її відновлення солома замінена на очерет. У 1970 р. експозиція музею поповнилася трьома пам'ятками з Рудякова. Першою була повітка 2-ї пол. ХІХ ст., збудована місцевими майстрами на замовлення заможного селянина с. Рудяків.

Використовувалася для утримання великої рогатої худоби, коней, овець. Це висока (2,20 м) прямокутної форми споруда (8,75х5 м), на двоє дверей, розділена на дві половини перегородкою з товстих дошок. Стіни з соснових тесаних колод, покладених у шули. Зовні стіни помазані глиною. Стеля дощана, з поперечними сволоками. Дах двосхилий до фронтонів, покритий черепицею. У селі діяв цегляний завод, тому черепиця була доступна місцевому населенню. Крокви даху кріпляться попарно зверху тиблями, внизу в рубані в обв'язку. Підлога земляна. Перед із повіткою - загін з яслами, обгороджений латами. У плані забудови двору повітка розміщувалася недалеко від воріт.

Комісія у складі завідувача відділом етнографії М. І. Жама, архітектора М. Г. Ліхтмана, головного реставратора П. Ф. Щербини 14 квітня 1970 р. обстежили споруду й прийняли рішення про її музеєфікацію. У червні 1970 р. пам'ятка була вставлена на території музею у дворі заможного селянина-промисловця, де вже експонувалися олійниця й погрібник з цього села. Впродовж року перевезена і встановлена хата 90-х р. ХХ ст. Обстежена вона була раніше - 13 жовтня 1969 р. комісією у складі директора музею М. І. Сікорського, завідувача відділом етнографії М. І. Жама, головного реставратора П. Ф. Щербини. Хата належала заможному селянину, розміщувалася на околиці села, обабіч центральної дороги, фасадом на вулицю. У 30-х рр., під час колективізації, була усуспільнена. На момент переміщення хати до музею, в ній розміщувався магазин. Зберігся лист директора Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника М. І. Сікорського Голові Київської облспоживспілки М. С. Кириченку від 23 січня 1970 р. з проханням передати цю будівлю музею: «По рішенню Ради Міністрів УРСР в м. Переяслав-Хм. створюється на громадських засадах перший на Україні етнографічний музей народної архітектури та побуту, куди перевозяться оригінальні споруди народної архітектури: хати, церкви, вітряки, комори, клуні і т. п. Просимо Вас, Миколо Степановичу, прийняти участь у будівництві музею і передати з балансу на баланс стару, дореволюційну хату (по деяким даним в ній розміщувався шинок) з зони затоплення Канівським морем с. Рудяки, де в довоєнні роки розміщувався магазин.

Тепер магазин закритий. Просимо Вас прийняти постанову про передачу вищезгаданої хати і прилеглого до неї сараю» (Лист). Це п'ятидільна споруда («хата+сіни+хатина+комора+хатина»), каркасної конструкції із горизонтальним заповненням стін. Дах чотирискатний, покритий соломою (нині очеретом). Стеля дощана із повздовжнім сволоком. В коморі дерев'яна підлога, в інших кімнатах - глинобитна долівка. В хаті 5 вікон. По всьому фасаду розміщена відкрита галерея, прикрашена різьбою. Розміри: 10,58х6,87 м, висота - 2,60 м. У приміщенні пам'ятки була створена експозиція шинку.

Третя пам'ятка, музеєфікована у 1970 р., хата поч. ХІХ ст., в якій за свідченнями жителів села у сер. ХІХ ст. розміщувалася церковна сторожка. Комісія у складі директора музею М. І. Сікорського, завідувача відділом етнографії М. І. Жама, головного реставратора П. Ф. Щербини 10 березня 1970 р. обстежила будівлю і прийняла рішення про доцільність її переміщення до музею. Це двокамерна споруда «хата+сіни». Стіни - тесані плахи покладені в шули», мазані й білені всередині і зовні. В хаті 3 вікон, двоє на чільній і одне на причілковій стіні. Стелю підтримує повздовжній сволок. Стеля дощана.

Дах чотирисхилий, критий соломою (нині очеретом). Острішок укріплений круглячками. Димохід дощаний, встановлений у сінях. У сінях двоє дверей, стеля відсутня. Підлога - глинобитна долівка. Розміри: 7,50х5,10 м, висота 2,60 м. Хата стала головним об'єктом документального фільму «Хата нашого роду», створеного Київською кіностудією науково-популярних фільмів у 1970 р. (режисер Л. Удовенко). Фільм містить унікальні кадри процесу її перевезення з подальшим її встановленням на території двору козацької церкви Св. Покрови з с. Острійки Білоцерківського р-ну Київської обл. (Єгоров 2019, с. 15). 27 Випуск 63 У 1971 р. було музеєфіковано ще три пам'ятки з Рудякова: дві хати й комору. Хата була обстежена ще 17 квітня 1970 р. комісією у складі директора музею М. І. Сікорського, завідувача відділом етнографії М. І. Жама, головного реставратора П. Ф. Щербини. Власниця, Палажка Петрівна Симонова, погодилася продати будинок музею за 500 крб. У липні 1970 р. закупівельна комісія музею у складі головного зберігача Є. С. Нестервської, завідувача відділом етнографії М. І. Жала, архітектора М. Г. Ліхтмана прийняла рішення про його купівлю (акт від 29 липня 1970 р.). Хата збудована в другій пол. ХІХ ст. місцевими майстрами. Займала центральне місце в садибі, чільною стороною виходила на захід. Це тридільна споруда («хата+сіни+комора»).

Стіни хати (житлової кімнати) і сіней зрубні, з осикових плах у «півдерева», що покладені в замок з «лишком». Зовні та зсередини мазані і білені. Житлова кімната освітлюється чотирма великими вікнами на шість шибок. У хаті (житловій кімнаті) ліворуч від дверей у кутку - піч з лежанкою, комин якої знаходиться на двох дерев'яних різьблених стовпцях. На печі на тильній стіні розміщено невелике за розмірами віконце на одну шибку («напічне»). Стеля в житловій кімнаті дощана покладена в розбіжку на сволоки і стіни, на горищі валькована, зсередини мазана і білена. В сінях двоє дверей, стеля відсутня, димохід з дощок. Стіни прихатньої комори із соснових колод, покладених в дубові шули. Зовні вони мають відкритий зруб (немазані), зсередини шпаровані і побілені. З чільного боку комори розташовані два віконця-віддушника для освітлення та вентиляції. З чільного боку на довжину житлової кімнати і сіней розміщена відкрита галерея, влаштована на трьох стовпах під одним дахом із хатою. Дах хати чотирисхилий, покритий соломою (нині очеретом). Підлога у хаті глинобитна («долівка»), галереї - дощана. Навколо хати засипна призьба з дубових дошок. Розміри: 11,96х7,07 м, висота - 2 м. До музею будівля перевезена в 1970 р., складена на початку 1971 р. Встановлена у дворі гребінника. Невдовзі в цій садибі була встановлена комора з Рудякова. Збудована у 80-х рр. ХІХ ст. місцевими майстрами у дворі селянина-середняка.

Призначалася для зберігання запасів зерна, господарського інвентарю, речей вжитку. Під час колективізації була усуспільнена, належала колгоспу. За конструкцією це однодільна зрубна будівля, складена з тесаних колод у чашу з лишком.

Підлога піднята над землею на кам'яних стовпах. У нижній частині дверей невеликий отвір для кота. На фасадній стороні комори розміщена відрита галерейка з різьбленими колонами. Дах критий бляхою. Розміри: 4,84х4,60 м, висота 2,15 м. Обстеження комори здійснила комісія у складі завідувача відділом етнографії М. І. Жама, головного реставратора П. Ф. Щербини, архітектора М. Г. Ліхтмана. Наприкінці 1971 - на поч. 1972 р. була обстежена, перевезена, встановлена хата, яка належала священику Миколаївської церкви Павлу Миколайовичу Осмоловському. Збудована в кін. ХІХ ст. Розміщувалася поблизу дороги. В сер. 30-х рр. в ній розміщувався сільський медпункт, потім - лабораторія колгоспу. На подвір'ї були рублена комора, сарай-повітка, погрібник, колодязь. Священику належало 33 десятини землі, орної та сіножаті. 10 серпня 1971 р. комісія у складі директора музею М. І. Сікорського, головного реставратора П. Ф. Щербини, наукового працівника М. І. Жама обстежила будівлю і домовилася з керівництвом Головурівської сільради про передачу її музею. Це чотиридільна споруда (кухня+сіни+вітлиця+кімната) прямокутної форми. Перед вхідними дверима влаштований напіввідкритий ганок на стовпцях. Дашок двосхилий критий залізом. Стіни покладені в зруб без лишку із ретельно припасованих соснових плах. Заповнення внутрішніх стін та перегородок - каркасне.

Стіни мазані, білені зовні і з середини. У кухні підлога глинобитна, у всіх інших приміщеннях - дощана. Стеля в хаті дощана «в розбіжку», покладена на верхній вінець зрубу та три поперечні сволоки, зверху валькована, знизу шпарована і побілена. В кухні поперечний сволок покладений на повздовжній. Хата освітлюється 8 вікнами на чотири шибки без віконниць. В сінях лаз на горище, закритий лядою. Дах чотирисхилий, критий черепицею. Навколо хати невисока дощана глинобитна призьба з червоною підводкою. Хата обігрівалася піччю, на комині якої викладений чотирьохраменний хрест. Пам'ятка стала основою для створення експозиції двору священика. Наступні надходження із Рудяків, саж і повітка, датуються липнем-серпнем 1974 р. Споруджені у 70-80-х рр. ХІХ ст. у дворі заможного селянина цього села.

Після перевезення до музею були встановлені у садибі селянина-землевласника. Саж на дві половини, встановлений над землею на камені, для стікання нечистот. Стіни зрубної конструкції, складені з тесаних соснових плах. Дах чотирисхилий, солом'яний. Підлога із тесаних горбилів. На повздовжній стіні, яка виходить у двір, двоє дверей. Біля них корита, що накриваються лядами. Розміри: 5х2,5 м, висота 3 м. Збереження матеріалу 90%. Перевезений і встановлений у липні 1974 р. Обстеження здійснила комісія у складі завідувачки відділом «Музей народної архітектури та побуту» Г. І. Слюсар, інженера П. І. Шитіка, реставратора Ф. Ф. Дарди. Повітка - однодільна зрубна 28 Етнічна історія народів Європи споруда. Стіни із соснових тесаних плах, покладених в дубові шули. Дах чотирисхилий, солом'яний (нині очеретяний), тримається на кроквах, попарно скріплених між собою дерев'яними тиблями та жердинами-латами, горизонтально укріплених в розбіжку на відстані 50-55 см (відповідно до розмірів кулів). Крокви нижніми кінцями сперті в ощепини обв'язки і кріпляться дерев'яними тиблями. На чільній стіні двоє одностулкових дверей із дошки сороковки. Стеля відсутня, підлога земляна. Розміри: 7х5 м, висота 4 м. Акт обстеження склала комісія у складі директора музею М. І. Сікорського, інженера П. І. Шитіка, завідувачки відділом Г. І. Слюсар.

Проаналізувавши історію виявлення, перевезення і встановлення пам'яток народної архітектури з с. Рудяків Бориспільського р-ну Київської обл. в переяславському скансені, можна впевнено стверджувати, що музеєфікація стала найефективнішою формою їх збереження й використання (культурно-освітнього, туристичного, екскурсійного). Пам'ятки посіли важливе місце в організації архітектурного обличчя змодельованого наддніпрянського поселення, створивши з ним цілісну композицію. За чисельністю пам'ятки з Рудякова поступаються лише пам'яткам із с. В'юнище Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. Це типові споруди наддніпрянського села ХІХ - поч. ХХ ст. різного призначення (житлові, господарські, виробничі). В їх конструкції, будівельних матеріалах, архітектурному вирішенні збереглося чимало архаїчних рис, що робить їх цікавим об'єктом для різнопланових досліджень.

Сучасне використання цих та інших пам'яток музею зумовлене насамперед потребою їх збереження та популяризації, а також необхідністю інтенсивного включення їх до музейного простору України і культурного життя регіону.

Список джерел та літератури

1. Волости и важнейшие селения Европейской России: По данным обследования, произведенного стат. учреждениями М-ва вн. дел: Вып. 1-8. СПб.: Центр. статист. комитет, 1880-1886. 8 т.

2. Вып. 3: Губернии Малороссийские и юго-западные: [Харьковская, Полтавская, Черниговская, Киевская, Волынская, Подольская]. 1885. ГУСЕВ, О., 1965, Музей-уникум. Коллекция мельниц, маслобойка высотой в дом и еще несколько небезынтересных экспонатов и связанные с ними проблемы. Рабочая газета. 23 сентября. ЗИЛЬ, А., 2014,

3. За переказами людей і за Шевченковими рядками. Г-та «Ринок Бориспіль». № 722. 14 березня 2014 р.

4. Фільм «Хата нашого роду» як документальна пам'ятка історії створення Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Міжнародна науково-практична конференція «VІІІ Міждисциплінарні гуманітарні читання».

5. Тези. К.: Інститут історії України НАН України. 113-115. Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст.: Описово-статистичні джерела. АН УРСР. Археогр. комісія та ін. К.: Наукова думка, 1989. ХВОРОСТЕНКО, П., 2017, Рудяків село Бориспільського р-ну Київськой обл. Український Генеологічний Форум.

6. Свод постановлений Переяславского очередного уездного земского собрания ХХХ созыва в сентябре 1894 года. Переяслав: Типография Лепского и Вурмана, дом Найдиса, 1895.

7. Лист директора Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника М. І. Сікорського Голові Київської облспоживспілки М. С. Кириченку від 23 січня 1970 р. НІЕЗ «Переяслав». Фонди. Рукопис. 1 с.

References

1. Volosti y vazhneishye selenia Evropeiskoi Rossii [Parishes and the most important settlements of European Russia]. S

2. Pb.: Tsentr. statyst. komitet, 1880-1886. 8 t. Vyp. 3: Hubernii Malorossyiskie y yugo-zapadnye: [Kharkovskaia, Poltavskaia, Chernygovskaia, Kievskaia, Volynskaia, Podolskaia].

3. 1885. HUSEV, O., 1965, Muzei-unikum. Kollektsia melnits, masloboika vysotoi v dom y eshche neskolko nebezinteresnykh eksponatov i sviazannye s nimi problemy [Unique museum. A collection of mills, a butter mill the height of a house and a few other interesting exhibits and related problems].

4. Rabochaia gazeta. 23 sentiabria. ZIL, A., 2014, Za perekazamy liudei i za Shevchenkovymy riadkamy [According to people's legends and Shevchenko's lines]. H-ta «Rynok Boryspil». № 722. 14 bereznia 2014 r. [Online].

5. Film «Khata nashoho rodu» yak dokumentalna pamiatka istorii stvorennia Muzeiu 29 Випуск 63 narodnoi arkhitektury ta pobutu Serednoi Naddniprianshchyny [The film «House of our family» as a documentary monument to the history of the Museum of Folk Architecture and Life of the Middle Dnieper].

6. Mizhnarodna naukovo-praktychna konferentsiia «VIII Mizhdystsyplinarni humanitarni chytannia». Tezy. K.: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. Opysy Kyivskoho namisnytstva 70-80 rokiv XVIII st. [Descriptions of the Kyiv governorate of the 70s and 80s of the 18th century].

7. Opysovo-statystychni dzherela. AN URSR. Arkheohr. komisiia ta in. K.: Naukova dumka, 1989. KHVOROSTENKO, P, 2017. Rudiakiv selo Boryspilskoho r-nu Kyivskoi obl. [Rudiakiv village of Boryspil district of Kyiv region]. Ukrainskyi Heneolohichnyi Forum. [Online].

8. Svod postanovlenyi Pereiaslavskogo ocherednogo uezdnogo zemskogo sobrania ХХХ sozyva v sentiabre 1894 goda [Code of resolutions of the Pereiaslav regular county zemstvo assembly of the XXX convocation in September 1894]. Pereiaslav: Typografiia Lepskoho i Vurmana, dom Naidysa, 1895.

9. Lyst dyrektora Pereiaslav-Khmelnytskoho derzhavnoho istoryko-kulturnoho zapovidnyka M. I. Sikorskoho Holovi Kyivskoi oblspozhyvspilky M. S. Kyrychenku [Letter from the director of the Pereiaslav-Khmelnytskyi State Historical and Cultural Reserve M. I Sikorsky to the Chairman of the Kyiv Regional Consumers' Union M. S. Кyrychenko] vid 23 sichnia 1970 r. NIEZ «Pereiaslav». Fondy. Rukopys.1 s.

Размещено на Allbest.ru