Роль та значення культури в процесі націєтворення

THE ROLE AND MEANING OF CULTURE IN THE PROCESS OF NATION FORMATION

The nation formations! meaning of culture is considered in this article; there is uncovered the diversity of concept "culture"; analyzed nation formational potential of culture and stressed that culture isn't the factor of nation formation, but result.

Keywords: culture, nation, nation formation, national culture.

Тенденції глобалізації та уніфікації, що спостерігаються сьогодні в усіх регіонах світу тісно співвідносяться з посиленням уваги до проблеми етнічного та національного самовизначення. Особливо яскраво ці зміни виявляються на пострадянському просторі. Постійна зміна політичних режимів, що спостерігається тут, вимагає не лише політичного чи геополітичного самовизначення, але й культурної ідентифікації, адже без неї не можлива консолідація суспільства. Усі згадані явища, зокрема, останнє, яскраво проявляються на українських теренах. Тут, починаючи з кінця ХХ ст., спостерігається неабияке зацікавлення історією української культури - філософією, музикою, мистецтвом, фольклором тощо. Дослідники різних галузей прагнуть відродити чи реабілітувати ту культурну спадщину українського народу, завдяки якій сучасне українське суспільство може стати рівноцінною частиною світового культурного простору.

Слід зазначити, що проблема культури та її консолідуючого значення неодноразово поставала об'єктом науково-теоретичних пошуків. Одними із перших ці проблеми поставили представники німецької філософії кін. XVIII - поч. Хх ст. Серед них варто згадати Г. Гердера, Й. Фіхте, Г. Гегеля, Й. Шада. Згодом, на принципово іншій теоретико-методологічній основі, вони постають в межах марксизму й досягають свого апогею в австромарксизмі, зокрема, у творчості О. Бауера, К. Ренера тощо. Серед українських дослідників, які у ХІХ ст. приділили значну увагу націєтворчому значенню культури, варто згадати М. Драгоманова, О. Потебню, І. Франка, Т. Зіньківського та ін. Слід зазначити, що в роботах мислителів ХІХ ст. культурі досить часто відводиться провідне значення у процесі націєтворення.

Більш плідні з наукового погляду думки щодо ролі та значення культури в процесі націєтворення висловили мислителі ХХ ст. Серед них такі європейські та українські мислителі як М. Вебер, Е. Геллнер, О. Бочковський, В. Старосольський, Л. Ребет, І. Лисяк-Рудницький.

Незважаючи на тривалий інтерес до проблеми націєтворчого значення культури, дану проблему не можна вважати вичерпаною і сьогодні. Чільна увага її окремим аспектам приділяється у творах таких зарубіжних мислителів як Б. Андерсон, Е. Гіденс, Е. Сміт, Р. Брубейкер, В. Тишков та ін. Серед сучасних вітчизняних дослідників можна згадати роботи В. Лісового, Г. Касьянова, С. Сторожук, В. Вілкова, М. Русина, І. Огородника та багатьох інших дослідників. Загалом, незважаючи на значний науковий доробок усіх згаданих мислителів, варто зазначити, що проблема націєтворчого значення культури жодного разу не поставала окремим предметом дослідження. Зважаючи на сказане, метою даної роботи є виявлення впливу культури на процес націєтворення.

Переходячи безпосередньо до розгляду окресленої теми, варто попередньо відзначити, що культура - це один із найскладніших соціальних феноменів, й, відповідно, "його не можна зловити за допомогою волейбольної сітки". Культура суперечлива і багатогранна, що й породило той факт, що на сьогодні ми маємо понад 250 різних її дефініцій. Слід відмітити, що спочатку в якості спеціального терміну слово "культура" вживалося у вузькому значенні - просвітництво, освіченість, вихованість тощо, однак поступово його семантика усе більше розширювалася. Що й привело до того, що дослідники, за твердженням С. Артановського, акцентують увагу на різних аспектах виявлення культури в соціумі [2, с. 101]. Це яскраво засвідчують наступні визначення: "культура - це специфічний спосіб діяльності людей та її результатів (або спосіб діяльності)" [2, с. 97], або ж "культура - це все те, що створене людиною, на відміну від того, що створене природою" [5, с. 3].

Не зупиняючись на детальному розгляді згаданих дефініцій, хочеться відзначити, що вказана їх різноманітність тісно співвідноситься з тим, що в кожному випадку культура визначається крізь призму діяльності людини та спільноти. Цілком очевидно, що культура не існує поза людиною, адже її народження пов'язане з соціалізацією, яка й вимагає оволодіння культурою. Це яскраво підтверджують роботи В. Лісового, який стверджує, що у широкому сенсі культура - це своєрідний "життєвий світ", творений людиною і вбудований нею у природне оточення, адже "... суспільство стає зрозумілим лише шляхом «входження» у той «культурний підтекст», «образ світу», «систему вірувань», без яких його структури і усю систему соціальних взаємовідносин не можна буде пояснити." [8, с. 25]. Фактично, культура не може існувати поза спільнотою ні з генетичної, ні з функціональної сторони.

Сформовані у відносному просторі свободи, самобутні культури, на думку В. Лісового, здатні об'єднувати людей у спільноти - колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психологічного підтексту. Слід зазначити, що ця думка вітчизняного мислителя є далеко не новою, оскільки даному питанню значну увагу приділив ще М. Вебер. Поняття "культури" мислитель розглядає досить широко - під нею він розуміє усе те, що створене людиною. "Говорячи. про зумовленість пізнання культури ідеями цінності, - пише М. Вебер, - ми сподіваємось, що це не стане підставою глибоко помилкового висновку про те, ніби для нас культурне значення мають лише ціннісні явища. До культурних явищ проституція належить аж ніяк не менше, ніж релігія чи гроші, і всі вони. прямо чи опосередковано зачіпають наші культурні інтереси..." [4, с. 227]. Цілком очевидно, що в контексті такого тлумачення культури нація у кожному її визначенні буде виступати результатом усвідомлення цінності сформованої спільноти.

Беручи за теоретичну основу роботи М. Вебера можемо однозначно стверджувати тісний взаємозв'язок культури та нації і пріоритетне значення культури в процесі націєтворення. Слід підкреслити, що погляди М. Вебера були досить типовими для мислителів ХІХ ст. Зокрема, дана позиція яскраво проявляється в роботах одного із найстаріших дослідників національної проблематики Ф. Ноймана. Він у роботі "Народ і нація" однозначно стверджує, що нація - це спільність, що виникає в результаті усвідомлення "своєрідних культурних надбань, особливо ж у літературі, мистецтві та науці, або в ділянці політики" [1, с. 74]. Ці надбання передаються від покоління до покоління й реалізуються в процесі формування загальнонаціональної мови, спільної вдачі, спільних поглядів та звичаїв, і, що найголовніше, почуття національної єдності. Згодом аналогічні думки розвиваються у австромарксизмі О. Бауера.

На вітчизняних теренах провідне націєтворче значення культурі надавали І. Франко, Т. Зіньківський та ін. Зокрема, І. Франко розглядає націю як "суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і яка сильна держава не може отстоятися" [12, с. 404]. При чому культура, будучи головним критерієм нації, розглядається І. Франком досить широко - вона постає як історична єдність матеріальних та духовних складників, у їх зв'язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Іншими словами, основою культури в такому випадку виступає єдність соціально-економічного, психологічного, етнокультурного, історичного та політичного аспекту життя певної спільноти.

На перший погляд аналогічні погляди висловлює і Т. Зіньківський, який однозначно стверджує, що нації відрізняються між собою "прикметами свого інтелекту, складом своєї вдачі, сумою свого морального і розумового дотепу і хисту" [6]. Позірна спорідненість цих двох концепцій має внутрішню докорінну відмінність. Вона обумовлена особливостями тлумачення поняття "культура". В той час як для І. Франка поняття "культура" має широкий внутрішній зміст, Т. Зіньківський, услід за Й. Фіхте та О. Потебнею, головним культуротворчим чинником вважає мову. "Кожне слово, - пише мислитель, - в самородної мови не тільки означає річ фізичну, чи абстрактне розуміння, як у мінерологічному кабінеті напис, але виявляє собою результат вікового духовного життя народу, суму його творчості; воно нерозривно зв'язане з свідомістю народною, будить у кожного думку свідому, розворушує всю його моральну істоту. Тим тільки той народ, що своєю мовою говорить, може свідомо орудувати цим органом життя духовного і здатен розвивати його, як природа своя каже" [6]. Тільки зберігши "самородність національну", народ може приготуватися до самотворчості на основі нової системи духовного виховання.

Сформована у ХІХ ст. тенденція надавати провідного націєтворчого значення культурі виразно проглядається і у мислителів першої половини ХХ ст. Це яскраво засвідчують праці С. Рудницького, О. Бочковського, В. Старосольського, В. Липинського, Л. Ребета, І. Лисяка-Рудницького та ін. Властиво, що ці дослідники не обмежувалися тільки дослідженням націєтворчого значення культури, але й прагнули показати вплив нації на розвиток культури. Адже, за переконанням О. Бочковського, саме завдячуючи "масовій апперцепції нація стає джерелом культурної своєрідності та творчости. Завдяки цьому вона є вічним джерелом культурної різноманітности, все збагачуючи новими дарунками загальну світову культуру, вносячи веселкову різнобарвність в її сонячне сяйво" [1, с. 75-76].

Ідеї, запропоновані мислителями кін. ХІХ - поч. ХХ ст., знайшли своє продовження та розвиток у творчості О. Шпенглера. На противагу своїм попередникам він переконаний, що культура - це не тільки чинник формування національних спільнот, але й результат діяльності цієї спільноти. "Якщо ми розглядаємо історію великих культур, - пише мислитель, - то її об'єктом, тим, що рухає, є нація" [13, с. 1138]. Варто зазначити, що націями німецький філософ називає народи, які існують в межах стилю певної культури і мають у своїй основі деяку ідею (те, що відрізняє її від народу). При чому О. Шпенглер відрізняє нації від інших утворень до і після культури (пранародів і фелахів), які не мають історичного значення на відміну від націй. На його думку культура - "це існування націй у формі держав" [13, с. 1139], адже в існуванні кожної культури закладена ідея держави, в якій і через яку може виразитися нація.

Показовим у цьому відношенні є розуміння нації О. Шпенглером. Мислитель переконаний, що: "Не буває культурного народу, у який би входили усі без виключення. Таке можливо лише серед пранародів і «фелахів», у існуванні народів, які не мають глибини й історичного значення. Допоки народ є нацією і реалізує долі націй, у ньому є меншість, котра від імені усіх представляє і вершить його історію" [13, с. 889]. Та чи розвиває мислитель у цьому відношенні ідею аристократичної нації? Мабуть ні. Меншість - культурна та політична еліта - мобілізує, надихає та формує міфи певної спільноти, завдяки яким нації стають історичними або фаустівськими. "Фаустівські народи, - пише мислитель, - це історичні народи, спільноти, яких об'єднує не місцезнаходження чи consensus, а історія, а в якості символу і носія спільної долі виступає правлячий дім" [13, с. 898].

В загальному ідеї представників культурної теорії нації (Г. Гердера, Ф. Ноймана, О. Бауера, О. Потебні, М. Драгоманова, В. Антоновича тощо) поділяє і сучасний британський націолог Е. Сміт. Проте в його концепції наявні суттєві уточнення. Зокрема, Е. Сміт, обґрунтовуючи засадниче націотворче значення культури, природу нації розглядає більш широко. В одній із своїх останніх праць "Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка" вона, як і для О. Шпенглера, постає як культурна і політична одиниця. "Важливим аспектом нації, як форми спільноти, для якої характерна культурна і (або) політична ідентичність - пише Е. Сміт, - була її роль як моделі соціально-культурної організації" [10, с. 43]. Відповідно, "... на конкретно-історичному рівні її (націю - М. А.) можна не менш плідно вважати за соціально-культурний ресурс, або, точніше, за сукупність ресурсів і модель, яку можна використати різними способами й за різних обставин" [10, с. 43]. Іншими словами, Е. Сміт, розкриваючи онтологічні аспекти проблеми нації, стверджує, що культурні ресурси багатьох суспільно-політичних утворень стали "моделями", дороговказами для пізніших спроб сформувати державні утворення. Аналогічні погляди зустрічаємо і у вітчизняного дослідника В. Лісового, для якого культура та нація постають як ідентичні феномени [7, с. 7].

Як бачимо, велика кількість зарубіжних та українських дослідників, поділяючи думку щодо засадничого націєтворчого значення культури, зосереджують увагу на специфіці та умовах цього взаємозв'язку. Проте, на наш погляд, більш слушними є зауваження В. Старосольського, який, загалом не заперечуючи важливого націєтворчого значення культури, все ж акцентує увагу на тому, що культура не вирішує усієї проблеми нації, оскільки в такому випадку варто було б визнати можливість належності до різних націй. Ситуацію, за твердженням українського мислителя, значно ускладнює спілкування та взаємовплив культур, адже культурне зближення не веде за собою зближення взагалі. Як приклад, мислитель наводить культурне зближення, яке відбувалося внаслідок тривалої боротьби українців, татар і турків, а з іншого - приклад Англії та Ірландії, культурна близькість яких так і не призвела до формування єдиної нації [11, с. 23-24]. Ще більше, на думку В. Старосольського, ситуацію ускладнює неоднозначність понять "культура" та "національна культура". Адже, на його думку, цілком очевидно, що "національної культури" в "розумінню одностайної культури всеї нації досі ніде не існувало та не існує. Під назвою її досі розуміється культуру одної частини нації, пануючої повсякчасно кляси, яка виступає в характері носія національної ідеї та національної культури" [11, с. 22]. Твердження В. Старосольського повністю підтримує й О. Бочковський. З цього приводу він пише: ". поняття культури досі науково не визначене й залишається дискусійним питанням. не може бути мови про якусь національну культуру в загальнонаціональному значенні. Це пов'язане з тим, що народи не являють собою поки що чогось одноманітного" [1, с. 71-72].

Прямо протилежну позицію стосовно поняття "національна культура" знаходимо у вітчизняного дослідника М. Семчишина. Він, спираючись на роботи В. Голубничого та Є. Маланюка робить висновок, що національна культура - це культура означеної спільноти - її духовна спадщина та певні суспільно вироблені традиції, що передаються з покоління в покоління [9, с. ХХІІ]. Фактично, національна культура - це групова культура, а її творення, за твердженням В. Лісового, рівноцінне творенню нації. "Творення національної культури (а отже, нації), - пише вчений, - полягало в тому, що з попередньої культурної різноманітності бралися якісь явища (міфи, легенди, епос, діалект тощо) і їм надавався статус спільної культури для всіх тих спільнот (общин, племен, сіл, міст і т. д.), які культурно об'єднувалися" [7, с. 7]. Звідси, становлення національної культури, як особливої сфери спілкування, полягає у об'єднанні індивідів у єдиному контексті спілкування, що набуває загальнозначущості незалежно від регіональних відмінностей. При цьому дуже важливим є збереження зв'язку нової культури - "національної", з її етнокультурним підґрунтям. На цій теоретичній основі В. Лісовий зауважує, що національна культура є найважливішим чинником націєтворення.

Визнаючи авторитет українського мислителя, все ж, беручи за теоретичну основу праці С. Сторожук, ми вважаємо, що нація - це суто політичний феномен, становлення якого є цілком свідомим. Варто зазначити, що ця думка у рудиментарній формі представлена у В. Лісового, який, у дусі конструктивізму, стверджував, що виокремлення складових елементів "національної культури" ніколи не буває суто механічним, адже культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх (елементи етнокультури - М. А.) в нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації ("національний міф") [7, с. 7].

Більш радикальні, порівняно з В. Лісовим, погляди знаходимо у працях Е. Хобсбаума. Він переконаний, що зрозуміти характер нації можна лише шляхом аналізу національної традиції, яка, в свою чергу, виступає "вигаданою традицією". "Вигадана традиція" означає сукупність практик, яким надається сакральне чи ритуальне значення. Вона спрямована на розвиток певних цінностей та норм поведінки шляхом повторювання, яке автоматично означає зв'язок з минулим. Суттєвим у цьому випадку є те, що всі "вигадані традиції" скрізь, де це можливо, встановлюють зв'язок із минулим [14, s. 1-2]. При цьому традицію Е. Хобсбаум чітко відрізняє від звичаю, який, за твердженням мислителя, більш гнучкий. "Звичай - це те, чим займаються судді; традиція (в даному випадку вигадана традиція) - це перука, мантія та інші зовнішні атрибути і ритуалізовані практики, які оточують їх основну діяльність" [14, s. 2-3]. культура націєтворчий хобсбаум

Слід зазначити, що проблемі конструювання ідентичності, нації та національної культури багато уваги присвятив С. Соколовський, В. Тишков, Ф. Барт - всі вони переконані в тому, що не культурна спільність формує національні кордони, а кордони формують свідомість спільності. Найяскравіше ця позиція представлена у роботах Р. Брубейкера, який доводить, що етнічність, раса та нація виступають не результатом зовнішнього світу, а способом його бачення та усвідомлення [3].

Визнаючи раціональними думки сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо свідомого конструювання нації та, відповідно, національної культури, мусимо визнати, що не спільність культури породжує націю, а навпаки, політична спільність, що називає себе нацією, використовуючи культурні ресурси тих етнокультурних утворень, що входять до її складу, формує спільність культури або "національну культуру".

На основі проведеного історико-філософського аналізу праць вітчизняних та зарубіжних мислителів приходимо до висновку, що культурні ресурси все ж таки є вагомим націєтворчим чинником. Разом з визнанням певного націотворчого значення культури ми все ж таки переконані, що вона не може самовільно породити ніякої соціальної спільності й, тим більше нації. Спільність виникає лише в тому випадку, коли еліта, свідомо використовуючи різні культурні ресурси, починає "вигадувати традицію”, формувати таку соціальну спільність, яка за своєю внутрішньою структурою відповідає соціокультурним умовам її часу, й одночасно своїм дійсним чи вигаданим корінням сягає сивої давнини. Фактично, спільність цінної для усієї спільноти культури - "національної культури" є свідомим конструктом культурної та політичної еліти.

Список використаних джерел