Історія розвитку кіно в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Перші кінознімання

кіно український фестиваль театр

Детальніше: Українське кіно у 1893-1919 роках

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки - зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею.

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні - майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі - Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі

Тимченко Йосип Андрійович (1852-1924) - український механік-винахідник, фактично - першовідкривач кіно.

Альфремд Костянтимнович Федемцький (1857, Житомир - †21 липня 1902, Мінськ) - український фотограф, перший український оператор хронікально-документальних фільмів.

2. Творчість

Фільми в 1895-1896 роках:

§ «Джигітування козаків 1-го Оренбурзького козачого полку»,

§ «Відхід потяга від Харківської станції»,

§ «Хресний хід з Куряжа у Харків»,

§ «Народні гуляння на Кінній площі в Харкові» та ін.

Розробляв кольорову фотографію.

Марімя Костянтимнівна Заньковемцька (справжнє прізвище - Адасовська; *4 серпня (22 липня) 1854, с. Заньки, Ніжинський повіт, Чернігівська губ. - †4 жовтня 1934, Київ) - українська актриса.

Фільмографія

Марія Заньковецька на поштовій марці 2004 року

Грала Наталку в кінофільмі «Наталка Полтавка» (1909), матір в «Остапі Бандурі» (1923).

Вімра Васимлівна Холомдна (дівоче прізвище - Левченко; 9 серпня 1893, Полтава - 16 лютого 1919, Одеса) - українська кіноакторка. Знімалася у фільмах під режисурою Є. Бауера, П. Чардиніна й ін. на світанку епохи німого кінематографа.

Уславилася в фільмах: «Пісня тріумфуючого кохання» (1915), «Міражі» (1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін…» (1917) та багатьох ін.

Акторська діяльність

Артистичну кар'єру почала в аматорській театральній студії, покинувши балетну школу Большого Театру. Балет покинула не сама, а за наказом бабусі, що вважала балет і акторство несумісними з уявою про добропорядність і шляхетність їх родини.

З 1914 року знімалася в кіно, перша (епізодична) роль - в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. В 1915 році знялася в Євгенія Бауера в картинах «Песнь торжествующей любви» і «Пламя неба». Ці картини зробили її відомою, її називали «королевою екрану». За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Е. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабінського («Миражи», «Жизнь за жизнь», «Тернистый путь славы», «Позабудь про камин, в нём погасли огни», «Молчи, грусть, молчи», «Последнее танго» та ін.).

В кінематографі цієї доби переважали сентиментальні драми, кінорозповіді про нещасне кохання. Існував навіть відповідний термін, жанр цих мелодрам - «драма жіночої душі». Виникає і новий тип жіночої красуні - молода, тендітна особа з сумними очима, здатна на сильні почуття, але нещасна в коханні і житті.

В квітні 1918 року в складі кіноекспедиції відбула з Москви в Одесу. Знімалася на фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номерами - інколи з Л. Утьосовим. Їх глядачами бували Г. Котовський і М.Вінницький (Мішка Япончик). Раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років. Відспівували її в Спасо-Преображенському кафедральному соборі при великому скупченні народу. Була похована в Одесі на Першому християнському кладовищі (зараз не існує).

Увічнення пам'яті

§ Режисер Вадим Цаліков створив документальну кінострічку «Прощальна краса», присвячену кіноактрисі.

§ За мотивами життя і кінокар'єри Віри Холодної у 1976 році створено художній фільм «Раба кохання» (режисер Микита Міхалков). Головну роль виконала актриса Олена Соловій (емігрувала у США).

§ У 2003 році біля будинку в Одесі, де жила і померла кіноакторка, встановлено пам'ятник.

§ В 2010 році в Одесі було проведено фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі», один із сетів якого був присвячений Вірі Холодній.

§ Михамйло Петромвич Старимцький (2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840, Кліщинці - 14 квітня (27 квітня за новим стилем) 1904, Київ) - український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч.

3. Кіно сталінської доби (1920-1950-i роки)

Німе кіно

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О. Довженка) - одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури - «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

Звукове кіно

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка - дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», 1974, режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) - державна кінематографічна організація, період існування 1922-1930 рр.

Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка - кіностудія, розташована у Києві. Кінопідприємство, здатне для зйомок фільмів різної постановочної складності та будь-яких жанрів.

Олексамндр Петромвич Довжемнко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт. Сосниця Чернігівської області - †25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) - український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Фільмографія

§ 1926 Вася-реформатор (співрежисер, сценарист, фільм втрачено)

§ 1926 Ягідка кохання (режисер, сценарист)

§ 1927 Сумка дипкур'єра (режисер, переробка сценарію, актор)

§ 1927 Звенигора (режисер, переробка сценарію)

§ 1929 Арсенал (режисер, сценарист)

§ 1930 Земля (режисер, сценарист)

§ 1932 Іван (режисер, сценарист)

§ 1935 Аероград (режисер, сценарист)

§ 1939 Щорс (режисер, сценарист)

§ 1939 Буковина, земля українська (режисер)

§ 1940 Визволення (режисер)

§ 1943 Битва за нашу Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою та Я. Авдєєнко)

§ 1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою)

§ 1945 Рідна країна (художній керівник)

§ 1948 Мічурін (режисер, сценарист)

§ 1951 Прощавай, Америко! (режисер, незакінчений, змонтовано лише 6 частин)

§ 1959 Поема про море (режисер)

Нереалізовані сценарії

§ 1926-1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)

§ 1934 Загублений і віднайдений рай

§ 1941 Тарас Бульба [1]

§ 1943 Україна в огні

§ 1951 Відкриття Антарктиди

§ 1954 У глибинах космосу

Нагороди та премії

§ 1934 МКФ у Венеції (Приз, фільм «Іван»)

§ 1941 Сталінська премія (I ступеню, фільм «Щорс»)

§ 1949 МКФ в м. Готвальдові (Премія праці, фільм «Мічурін»)

§ 1949 МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольоровий фільм, фільм «Мічурін»)

§ 1949 Сталінська премія (II ступеню, фільм «Мічурін»)

§ 1959 ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм «Поема про море»)

§ 1959 Ленінська премія (посмертно, фільм «Поема про море»)

Сергімй Михамйлович Ейзенштемйн (*10 (22) січня 1898, Рига - †11 лютого 1948, Москва) - радянський режисер, сценарист, теоретик кіно і педагог.

Лесь Кумрбас (повністю - Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір - 3 листопада 1937, Сандармох) - український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925)

Донськой Марко Семенович (6 березня 1901, Одеса - 21 березня 1981) - кінорежисер, драматург;

Вамнда Львімвна Василемвська (21 січня 1905, Краків - †29 липня 1964, Київ) - польська та радянська письменниця та громадська діячка, тричі лауреатка Сталінської премії (1943, 1946, 1952).

3. Від відлиги до перебудови (1950-1980-i роки)

Кіно «відлиги»

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х - поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Українське поетичне кіно

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

4. Радянське кіно України 1970-80-х років

«В бій ідуть одні «старики», 1972 «Місце зустрічі змінити не можна», 1979.

«Д'Артан'ян і три мушкетери», 1978

У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні «старики» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станислав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

Неігрове та анімаційне кіно

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

Кіно «перебудови «

За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці - «Астенічний синдром» Кіри Муратової(1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона «(1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

Юмрій Герамсимович Іллємнко (18 липня 1936, Черкаси - 15 червня 2010, с. Прохорівка Черкаської обл.) - український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» - всього 47 кіносценаріїв). Батько українського політика, націоналістаАндрія Іллєнка.

Леонімд Михамйлович Осимка (8 березня 1940, Київ - 16 вересня 2001, Київ) - український режисер, сценарист. Один із представників «поетичного кіно». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1988). Народний артист України (1998). Леонід Осика.

Юмрій Васимльович Шуммський (справжнє прізвище Шомін) (5 листопада 1887, Тирасполь - 7 червня 1954, Київ) - український актор різноманітного плану, Народний артист СРСР (1944).

Гнат Петрович Юра (8 січня 1888, Федвар - 18 січня 1966, Київ) - український театральний режисер, актор театру і кіно. Народний артист УРСР, Народний артист СРСР (1940).

Параджанов Сергій Йосипович - визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).

Михайло Вартанов і Сергій Параджанов, 1985

Костянтимн Петромвич Степанкомв (3 червня 1928, Печеськи - 22 липня 2004) - український актор.

Микола Григорович Грінько (30 квітня 1920 - 10 квітня 1989) - український радянський актор.

Богдамн Сильвемстрович Стумпка (27 серпня 1941, Куликів, Львівська область) - український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії 1993 року (за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом). Народний артист УРСР (1980). Народний артист СРСР (1991).

Леонімд Фемдорович Бимков (12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт. Черкаське) Слов'янського району Донецької області - 12 квітня 1979) - український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмі «Доля Марини» (1953).

Леонід Биков - лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо. 2001 року у Києві було відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, образом для скульптури якого став Леонід Биков. На честь Бикова названа одна з вулиць Києва.

§ Мультиплікація (з лат. multiplicatio - розмноження, збільшення, зростання) або анімація (з лат. anima - душа і похідного фр. animation - оживлення) - вид кіномистецтва, твори якого створюються шляхом зйомки послідовних фаз руху намальованих (графічна мультиплікація) або об'ємних (об'ємна мультиплікація) об'єктів. Ці твори називають анімаційними або мультиплікаційними фільмами (мультфільмами). Перші мальовані фільми були випущені в 1908 у Франції, об'ємні - в 1911 у Росії.

§ Перші мультиплікаційні фільми в Україні з'явилися у 1927 році у центральній мультиплікаційній майстерні в Києві: художник В. Дев'ятін зробив мультиплікаційну одночастівку «Українізація» про вивчення української мови, а В. Леванжовський поставив «Казку про солом'яного бичка», поклавши в основу сюжет сценарію популярної казки.

Сучасність

Плакат фільму «Вогнем і мечем» (1999) Плакат фільму «Нескорений» (2000).

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана «, режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма).

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану - йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).

Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х - першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат - Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар».

У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі (Росія).

В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар».

Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн.), Двоє і війна ($2 млн.).

Олемг Івамнович Бімйма (19 квітня 1949, Київ) - український кінорежисер. Заслужений діяч мистецтв України (2001).

Кінофестивалі

Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» - Міжнародний кінофестиваль у столиці України місті Києві; має 40-річну історію; найбільший кінофест сучасної України, значна культурна і кіноподія в Києві і державі.

Генеральний директор заходу (від 1992 року) - Андрій Якович Халпахчі, з яким пов'язують успіхи кінофестивалю останніх років.

Історія

1970 року вперше був організований фестиваль студентських робіт кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва. Він тривав два дні та презентував у своїй програмі 33 стрічки. Так почалася історія Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість».

Вже з перших кроків фестиваль був відкритий для участі представників інших кіновузів та країн. Постійними гостями «Молодості» у 1970-их були кінематографісти Болгарії, Грузії, Вірменії, студенти ВДІКу. Вже з 1975 в конкурсі беруть участь не тільки студентські роботи, але й повнометражні ігрові стрічки. З фестивалю починали свій шлях у велике кіно всі провідні кінематографісти України.

Серед призерів фестивалю 1970-80 років - Карен Геворкян і Вадим Абдрашитов, Олександр Панкратов і Володимир Бортко, Костянтин Лопушанський і Сергій Снєжкін, Євген Цимбал і Юрій Мамін.

В часи перебудови «Молодість» почала розширювати свою географію. У конкурсі брали участь країни Прибалтики, Казахстан, Азербайджан та Німеччина. Фестиваль реагував на формування нових течій молодіжної культури. У 1989 році у Києві вперше на території СРСР була представлена продукція московського та ленінградського паралельного кіно: фільми Максима Пежемського, братів Алєйнікових, Генадія Юфіта викликали гострі дискусії про шляхи нового мистецтва.

З розпадом СРСР фестиваль здобув нові можливості розвитку у незалежній Україні. Вже у 1993 році Міжнародна федерація асоціацій кінопродюсерів (ФІАПФ) офіційно реєструє «Молодість» як міжнародний фестиваль, діяльність якого повністю відповідає міжнародним стандартам. Вирішальним у долі фестивалю стало партнерство із створеним у 1995 році телеканалом «1+1», який допоміг вирішити найбільш складні фінансові та організаційні проблеми «Молодості».

Конкурсна програма фестивалю щорічно представляє в Україні ретельно відібрані на десятках національних та міжнародних кінооглядів твори талановитої кіномолоді з усіх континентів. Розподілений на секції студентського, першого короткометражного (ігрового, анімаційного і документального) та першого повнометражного ігрового фільму, конкурс дозволяє послідовно прослідкувати за розвитком творчих особистостей.

На «Молодості» відбулися дебюти нині визнаних європейських постановників Фреда Келемена, Тома Тиквера, Денні Бойла, Андраша Монорі, Ілдіко Енеді, Олексія Балабанова, Гера Попелаарса, Дениса Євстигнєєва, Жака Одіара, Франсуа Озона, Стівена Долдрі, Сергія Маслобойщикова та багатьох інших. Серед учасників «Молодості» 1990-х багато призерів найпрестижніших кінонагород світу: Брюно Дюмон, який побував у Києві у 1997 році з дебютною стрічкою «Життя Ісуса», через два роки отримає «Золоту пальмову гілку» на Канському кінофестивалі за свою другу режисерську роботу «Людство». Ален Берлінер, відмічений на «Молодості» призом за найкращий повнометражний дебют «Моє життя у рожевому», стане лауреатом «Оскара».

Позаконкурсна секція фестивалю традиційно представляє низку програм, які знайомлять глядача з найкращими досягненнями найновішого національного та світового кіномистецтва: «Панораму українського кіно», «Панораму східноєвропейського кіно», «Фестиваль фестивалів», «Світ російського кіно», «Інше кохання», а також ретроспективи провідних майстрів світового екрану та найбільших кіношкіл світу.

Лише за останнє десятиріччя на «Молодості» були показані ретроспективи Ліндсея Андерсона, Мішеля Суттера, Маргарет фон Тротта, Дерека Джармена, Інгмара Бергмана, Девіда Лінча, братів Каурісмякі, Петра Чардиніна, Івана Пир'єва, Едварда Дмитрика, Леоніда Осики, Івана Миколайчука, Кшиштофа Зануссі, Робера Брессона, Етторе Сколи та багатьох інших.

У 1997 році на фестивалі був установлений спеціальний приз за внесок у світове киномистецтво. Його лауреатами стали голлівудський режисер українського походження Едвард Дмитрик, великий італійський комедіограф Маріо Монічеллі, ветеран польської кінематографії Єжи Гофман, майстер італійського кіно Етторе Скола.

З 2001 року президентом фестивалю став народний артист України Богдан Ступка. Фестиваль незмінно зосереджений на дослідженні найважливіших тенденцій розвитку молодого кіно і є послідовним у своєму прагненні допомогти молодим талантам зайняти місце, якого вони варті, у сучасному кінопроцесі.

В 2004 році символом фестивалю стала фоторобота українського оператора Данила Демуцького, яка отримала у 1925 році Гран-прі на конкурсі фотографії у Парижі.

У 2005 році символом фестивалю став фотоколаж з обличчя численних зірок українського та світового кінематографу, які того чи іншого року відвідали фестиваль. Основним графічним символом стала поштова марка, що символізує інтенсивне спілкування, творчі зв'язки, відсутність кордонів та умовність тих відстаней, що розділяють країни та кіномитців.

Перетнувши символічну межу у 35 років, фестиваль незмінно зосереджений на дослідженні найважливіших тенденцій розвитку молодого кіно і є послідовним у своєму прагненні допомогти молодим талантам зайняти місце, якого вони варті, у сучасному кінопроцесі.

Кимївський міжнаромдний кінофестивамль - щорічний фестиваль кіно, що відбувається в Києві в кінці травня - на початку червня, починаючи з 2009 року. До грудня 2010^[1] президентом фестивалю був Богдан Ступка.

Умови

В конкурсній програмі беруть участь художні та документальні фільми, створені протягом двох останніх років, враховуючи рік проведення фестивалю.

Програма

До програми кінофестивалю входять:

§ конкурсний показ;

§ ретроспективний показ;

§ позаконкурсний показ фільмів;

§ прес-конференції і «круглі столи» з питань сучасного кінопроцесу;

§ ексклюзивний показ «Фестивалі світу представляють»;

§ творчі зустрічі з творцями фестивальних фільмів;

§ дні кіно країн-учасниць фестивалю;

§ майстер-класи для молодих кінематографістів і творчої молоді з метрами сучасного кінематографу.

Нагороди

Конкурс повнометражного художнього кіно

§ Приз за найкращий художній фільм;

§ Приз за найкращу режисерську роботу;

§ Приз за найкращу операторську роботу;

§ Приз за найкращий сценарій до фільму;

§ Приз за найкращу музику до фільму;

§ Приз за найкращу головну чоловічу роль;

§ Приз за найкращу головну жіночу роль.

Спеціальний конкурс «Дзеркало»

§ Приз за найкращий фільм

За роками

Проходив з 25 травня по 1 червня 2010. Церемонії відкриття та закриття відбулися в Палаці культури «Україна», а основні покази проходили в кінотеатрі «Баттерфляй-Ультрамарин». На фестивалі було представлено 17 картин. Голова міжнародного журі - режисер Отар Іоселіані.

§ Гран-прі (20 тис. дол.) - фільм «Бабай», Туреччина (режисер Аталай Ташдікен);

§ Найкраща чоловіча роль - Юрій Степанов (посмертно) за роль у фільмі «Стріляй негайно!», Україна (режисер Вілен Новак);

§ Найкраща жіноча роль - Оксана Борбат за роль у фільмі «Вир», Литва (режисер Ґітіс Лукшас);

§ Найкращий сценарій - Лукаш Кошміцький та Войцех Смаржовський, «Дім зла», Польща;

§ Найкраща режисура - Войцех Смаржовський, Польща, «Дім зла»;

§ Найкраща операторська робота - Вікторас Радзявічас, «Вир», Литва.

Одeський міжнарoдний кінофестивaль - кінофестиваль, що вперше відбувся в Одесі з 16 по 24 липня 2010 року і має стати щорічною подією, що проводитиметься в середині літа.

Фестиваль включає конкурсну програму повнометражних фільмів, а також позаконкурсну програму - «Фестиваль фестивалів», ретроспективи і спеціальні покази, окремі програми національних кінематографій і спеціальний проект - «Літня кіношкола».

До конкурсної програми фестивалю входить 16 повнометражних стрічок, а основний критерій відбору - наявність у фільмі яскравого, неординарного, концептуального відчуття гумору, що є головною концепцією фестивалю. У конкурс відбираються фільми, зняті за період від першого січня попереднього року, прем'єри яких не відбулися на території України. Фільми-конкурсанти змагаються за головний приз - статуетку «Золотий Дюк» - оновлену версію однойменного призу, створеного відомим одеським скульптором Михайлом Ревой для колись резонансного кінофестивалю «Золотий Дюк», що відбувся в Одесі в 1988 році.

Окрім головного призу на Одеському кінофестивалі також передбачені призи «За кращу режисерську роботу», «За кращу акторську роботу», два спеціальні призи журі і «Приз глядацьких симпатій», який визначається шляхом глядацького анкетування.

У фестивальне життя залучено все місто: покази у всіх кінотеатрах Одеси, церемонію відкриття і закриття приймає у себе знаменитий Одеський оперний театр. Основним майданчиком кіноогляду - фестивальним центром, де конкурсні покази і всі основні події фестивалю, є одеський кінотеатр «Родіна». Базою для майстра-класів в рамках проекту «Літня кіношкола» на час форуму стає Одеська кіностудія. А після показів глядачів чекають вечірки в літніх клубах на морському узбережжі Південної Пальміри.

Організатори нової кіноподії поставили перед собою амбітні цілі: перетворити Одеський міжнародний кінофестиваль на один з головних кінофорумів Східної Європи.

Размещено на Allbest.ru

...