Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу

Глотов Борис Борисович

Дніпропетровськ - 2008

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі філософії, соціології державного управління Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

Науковий консультант -доктор соціологічних наук, професор

Сурмін Юрій Петрович,

Інститут проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, заступник директора.

Офіційні опоненти:доктор філософських наук, доцент

Братанич Борис Володимирович,

Дніпропетровський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти, декан факультету підвищення кваліфікації педагогів;

доктор філософських наук, професор

Воловик Віталій Іванович,

Запорізький національний університет,

завідувач кафедри соціальної філософії та управління;

доктор філософських наук, професор

Судакова Валентина Миколаївна,

Міжнародний Соломонів університет, декан факультету соціальних та гуманітарних наук

Захист відбудеться "23" жовтня 2008 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий "20" вересня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філософських наук, професор В.Б. Окороков

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З розпадом Радянського Союзу як країни і як (квазі)цивілізації знялося жорстке протистояння національно-державних утворень передусім за політико-ідеологічними параметрами і, навпаки, - інтенсифікувалися ідейно-дискурсивні аспекти процесу самоідентифікації народів за культурно-цивілізаційною ідентичністю. Для України проблема культурно-цивілізаційної ідентичності є надзвичайно актуальною і гострою не лише тому, що за прогнозами філософів і політологів (С. Ґантінгтон, С. Кримський, Ю. Павленко) цивілізаційна ідентичність буде відігравати все більш важливу роль у майбутньому і світ буде складатися значною мірою під впливом взаємодії семи або восьми головних цивілізацій, а ще й тому, що кордон між західноєвропейською і російською (євразійською) цивілізаціями проходить по території нашої країни.

Цивілізаційний підхід до аналізу історичного процесу був започаткований працями М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, П. Сорокіна, Й. Хейзенги, К. Ясперса.

Російська релігійна філософія в особі М. Бердяєва, П. Флоренського, Г. Федотова взяла за основу шпенглерівську опозицію "культура - цивілізація" у визначенні місця й ролі російської культури у світовому історичному процесі. Вітчизняна філософська думка (П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Липа, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк), активно працюючи над проектами облаштування майбутнього України, виявляла і певний інтерес до української культурно-цивілізаційної ідентичності.

Після досить тривалої перерви - Друга світова війна, "холодна війна" - з публікацією статті С. Ґантінгтона "Зіткнення цивілізацій", а потім одноіменної монографії пожвавлюється наукова дискусія про роль і значення цивілізаційного виміру історичного процесу. Найактивніше ці питання дискутуються в Росії. Написані загальні роботи Л. Гриніним, Б. Єрасовим, Б. Кузиком, Є. Черняком, Ю. Яковцем. Окремі аспекти культурно-цивілізаційної ідентичності націй та держав досліджені в працях О. Ахієзера, К. Воронова, Л. Горічевої, В. Кочеткова, М. Моісєєва та ін. Опубліковані підручники з вищезазначеної проблеми під редакцією Л. Семенникової, В. Лукашевича.

Серед досліджень радянського й сучасного етапів розвитку вітчизняної філософської науки проблеми цивілізації, культурно-цивілізаційного підходу розглядалися в працях А. Бичко, І. Бичка, В. Базилевського, В. Воловика, П. Гнатенка, В. Горського, Г. Касьянова, О. Корха, С. Кримського, О. Кульчицького, В. Литвина, М. Михаль- ченка, В. Пронякіна, Т. Ящук та ін.

Акценти під час розгляду культурно-цивілізаційної ідентичності України варіюються, що є цілком природним для широкого наукового пошуку. Проте необхідно констатувати, що цілеспрямованої та комплексної наукової розвідки, у якій дискурс культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу, що містив би в собі філософсько-історичну концепцію національного буття, розглянутого в контексті політичних, релігійно-моральних, психологічних та емотивних чинників, був би досліджений з різних ракурсів протягом історичного розвитку - такої розвідки поки що не створено.

Криза ідентичності, що виникла з розпадом СРСР, зумовлює пошук Україною нової ідентичності: культурно-цивілізаційної, національної. Українському суспільству необхідно здійснити своєрідну реконструкцію власної культурно-цивілізаційної ідентичності в історичній ретроспективі, радикально переосмислити фундаментальні проблеми культурно-історичного буття українського народу з метою подолання рецидивів цивілізаційної залежності від потужних зовнішньополітичних суб'єктів. Однак дискурсивний пошук нової ідентичності відбувається на традиційних засадах: національно-етнічних, мовних, релігійних. Разом з тим Українська держава здійснила європейський вибір. Інтеграція в західноєвропейську цивілізацію ставить перед вітчизняною соціально-філософською думкою важливе й актуальне завдання адекватного відображення об'єктивної діалектики складної детермінованості культурно-цивілізаційного буття українського народу та надання цілеспрямованого характеру діяльності його еліт задля знаходження Україною власного місця серед світових цивілізацій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах планового комплексного наукового проекту "Державне управління та місцеве самоврядування" Дніпропетровського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України за темою "Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства" (ДР № 0102U003693), у якому автор брав участь як старший науковий співробітник.

Мета роботи: на підставі дослідження релігійно-конфесійної належності українського народу, його психологічних рис, держави як форми, а міста як центру самовизначення українства проаналізувати процес культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу.

Для досягнення даної мети необхідно послідовно розв'язати такі теоретичні завдання:

– уточнити зміст понять "ідентичність", "ідентифікація", "культура", "цивілізація";

– дослідити цивілізаційні концепції аналізу історичного процесу;

– на засадах дослідження цивілізаційних концепцій філософії історії здійснити аналітику ознак культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу;

– визначити філософсько-методологічні засади процесу культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу;

– з'ясувати місце і роль релігійно-конфесійних належностей українського народу у процесі його культурно-цивілізаційної ідентифікації;

– провести змістовний аналіз ідеології як квазірелігії та ознаки культурно-цивілізаційної ідентифікації українства в добу модерну;

– проаналізувати національний характер як світоглядно-психологічну ознаку культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу;

– розглянути сполучуваність характерних психологічних рис українського народу по осі Схід-Захід;

– дослідити роль історичних українських державних утворень як форм самовизначення української культурно-цивілізаційної ідентичності;

– з'ясувати причини кризи сучасної української культурно-цивілізаційної ідентичності;

– визначити місце України в цивілізаційній мозаїці світу в контексті глобалізації;

– провести порівняльну аналітику ціннісно-світоглядних настанов щодо діяльності українського та західноєвропейських народів.

Об'єктом дослідження є процес культурно-історичного буття українського народу.

Предметом дослідження є культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу.

Методи дослідження. Багатоплановість проблеми зумовлює застосування в процесі її аналізу синтезно-інтегративного підходу для поєднання усіх аспектів ідентифікації, зокрема, етнічного, релігійного, державницького. У роботі використовувалися такі методи: системно-аналітичний метод, що дав змогу узагальнити наукові концепції провідних вітчизняних і зарубіжних учених, які були присвячені проблемі культурно-цивілізаційної ідентичності; історичний та логічний методи - у дослідженні процесу еволюції культурно-цивілізаційної ідентичності українського народу. Для процедури тлумачення текстів використовувався метод герменевтики. У процесі дослідження такої ознаки культурно-цивілізаційної ідентичності українства, як національний характер, автор звертався до аналізу соціально-психологічної рефлексії. Застосовувалися також метод аналогій та компаративний метод для порівняння світоглядно-ціннісних настанов щодо діяльності українського і західноєвропейських народів, характерних рис українського народу по осі Схід - Захід. Для дослідження історичного розвитку релігійно-конфесійної належності українського народу та державно-політичних утворень як форм його самовизначення використовувався метод історичної реконструкції. Пошуки нестандартних рішень під час розробки дисертаційної проблеми спонукали до використання соціокультурної детермінанти та (культур-)цивілізаційного підходу, що дозволило поєднати в їх межах переваги і подолати певні обмеження інших методів, акцентувати увагу на духовно-культурному чиннику.

Наукова новизна одержаних результатів визначається вибором теми, яка ще не отримала у вітчизняних філософських дослідженнях належного осмислення, характером мети і науково-теоретичних завдань дисертації.

Основні результати дослідження відображені в таких положеннях, що визначають наукову новизну роботи:

-здійснена раціоналізація культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу та цивілізаційного розвитку України, яка полягає в тому, що український народ, як спільнота квазімістична, перебуває в перманентній ідентифікації як у процесі набуття культурно-цивілізаційної ідентичності. Включеність же індивіда в цю спільноту відбувається через внутрішню єдність особи з ціннісно-світоглядними орієнтаціями народу;

– на підставі аналізу цивілізаційних концепцій А. Тойнбі, Ф. Фукуями, С. Ґантінгтона обґрунтована теза щодо діалектичного взаємозв'язку між релігією, ідеологією, ціннісно-світоглядними орієнтаціями як чинниками культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу в історичному процесі;

– сформульовано концептуальне бачення сукупності ознак культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу, що розкривається через такі опорні смисли, як релігійно-конфесійна належність, національний характер, держава як форма, а місто як центр самовизначення народу;

– здійснене подальше обґрунтування тези про те, що хрещення Русі було основою становлення східно-православної цивілізації як дочірньої від візантійської, унаслідок чого відбулося становлення єдиної культурно-цивілізаційної ідентичності трьох слов'янських народів;

-з'ясовано, що під час Національно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. латентна культурно-цивілізаційна ідентичність українського народу знайшла своє самооформлення в моноетнічній козацько-гетьманській державі, а релігійно-конфесійна належність українського народу так співвідносилася з етнічною та становою ідентичностями, що, наприклад, тріада "українець - православний - козак" перебувала в антиномії до "поляк - католик - пан" і "єврей - іудей - орендар";

– виявлено, що під час польсько-католицької експансії XVI - XVII ст. православна віра стала лінією розмежування між західно-католицькою та східно-православною цивілізаціями і, навпаки, відсутність такого розмежування з Росією було умовою трансформації української культурно-цивілізаційної ідентичності до російського (євразійського) цивілізаційного простору; цивілізаційний український ідентифікація модерн

– досліджено, що під впливом промислової революції і модерну культурно-цивілізаційна ідентичність українського народу почала визначатися політико-ідеологічною ознакою, а також державою, назву якій дає титулатурний етнос. Однак через свою швидкоплинність ідеологія як "фарба злущується" і тоді з-під неї починає проглядати "голе нутро" - українська культурно-цивілізаційна ідентичність на засадах релігійних цінностей;

– розкрито, що Україна як ареал східно-християнської культури, як зона поствізантійської цивілізаційної ідентичності не знаходиться в стані антиномії до західної цивілізації і поєднує в собі неорганічне співіснування європейських та азіатських ціннісних орієнтацій. Водночас останні - неазіатські цінності: відсутнє сприйняття безумовного підкорення владі, визнання сваволі, корупції як нормальних явищ, в архетипах українського національного характеру існує цінність свободи ("волі"), яка чужа азіатському менталітетові;

– доведено, що відмінність психологічних рис західних та південно-східних українців складають амбівалентність українського національного характеру, що є однією з онтологічних засад транзитивної культурно-цивілізаційної ідентичності українського народу;

– показано, що монгольська неміська диспозиція була перейнята українською культурою, що виявилося в занепаді міст у козацько-гетьманську добу. Подальша ж агресивна вестернізація, промислова революція кінця ХІХ ст., революція 1917 - 1920 рр., колективізація та індустріалізація трансформували Україну в індустріально-урбаністичну середньоцивілізовану країну;

– дістала своє подальше обґрунтування теза про те, що нині розпад звичної картини світу символізує втрату людиною і суспільством контролю над соціальними процесами, короткотерміновість, відсутність стратегічних цілей, виникнення єдиного товарного світу, коли на локальні культурно-цивілізаційні ідентичності впливають цінності товарного світу, що виявляється як на Заході, так і в українському суспільстві;

– визначено, що культурно-цивілізаційна ідентичність сучасного українського суспільства містить протилежні релігійні, мовно-етнічні, етнополітичні відмінності;

– знайшов своє подальше обґрунтування підхід до порівняльного аналізу як традиційних, так і сучасних ціннісно-світоглядних настанов щодо діяльності українського і західноєвропейських народів;

-показано, що подальший вибір культурно-цивілізаційної ідентичності української нації обумовлений як протяжністю культурно-цивілізаційної ідентичності українського народу в історичній ретроспективі, так і вибором його політико-управлінських еліт, зорієнтованих на зовнішньополітичний патронаж;

-аргументовано, що українська культурно-цивілізаційна ідентичність розвивалася під впливом індоктринації євразійської та західноєвропейської цивілізацій і має необособлений, транзитивний, розколотий і порубіжний характер.

Практичне значення одержаних результатів. Положення й висновки дисертації дають можливість більш глибоко зрозуміти закономірності історичного й філософсько-історичного процесів, діалектичну єдність локально-цивілізаційного й загальнолюдського, допомагають визначити місце українського народу у світі цивілізацій і знайти Україні свою культурно-цивілізаційну ідентичність.

Наукові результати дисертаційного дослідження були використані в навчальному процесі підготовки магістрів за спеціальністю "Державне управління", а також підготовки спеціалістів за спеціальністю "Менеджмент організацій", зокрема під час викладання дисциплін: "Філософія", "Релігієзнавство", "Історія української і світової культури", "Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку", "Партії та громадсько-політичні рухи: Україна і світовий досвід", "Світова та європейська інтеграція", "Міжнародний політичний процес", "Етнополітична ситуація в сучасній Україні".

Особистий внесок здобувача полягає в комплексному дослідженні процесу культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу. Дисертація є кваліфікаційною науковою роботою, що містить одержані особисто автором результати. У дисертації не використовувались ідеї і розробки, що належать співавторам.

Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження обговорювалась і було рекомендоване до захисту на засіданні кафедри філософії, соціології державного управління ДРІДУ НАДУ при Президентові України. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на 19 міжнародних конференціях, на 7 всеукраїнських конференціях і на 15 регіональних конференціях.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційної роботи опубліковані в індивідуальній монографії обсягом 13,47 друк. арк., у 26 статтях у наукових фахових виданнях України за спеціальністю "Філософія", а також у 8 статтях, що були опубліковані в інших наукових виданнях, 10 тезах доповідей на наукових конференціях, 4 навчальних посібниках.

Структура й обсяг дисертації зумовлені основною метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, що, у свою чергу, поділяються на підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Основний зміст роботи викладений на 316 сторінках, список використаних джерел містить 318 найменувань на 33 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, розкриваються напрямки і характер її розробки, формулюються мета та основні завдання дослідження. Визначаються методологічні та теоретичні засади роботи, указується наукова новизна, визначається теоретична значущість дисертації, а також практична цінність досягнутих результатів.

У першому розділі "Джерела, стан і методологія теми дослідження" аналізується література за темою та визначаються методологічні засади дослідження.

У першому підрозділі аналізується поняття "ідентичність" та "ідентифікація" у науковій літературі. На підставі аналізу інтерпретації поняття "ідентичність" за З. Бауманом, Х. Елленбергом, П. Бергером, Т. Лукманом, Е. Еріксоном доходимо висновку, що ідентичність, як співвіднесеність когось (що має буття) із самим собою, через власну змінність, передбачає розгляд її не як даності, а у зв'язку з процесом її утворення. У перервні (кризові) етапи поступу суспільства виникає ситуація, що полягає в тому, яку ідентичність вибрати, якщо раніше обрана ідентичність втратила свою цінність.

У процесі аналізу праць вітчизняних дослідників П. Гнатенка, М. Бузського, В. Павленка визначається поняття "ідентифікація", як колективна самооцінка, що відображає ступінь задоволеності людини тією соціальною групою, до якої вона належить, а також діагностує ціннісно-орієнтаційну єдність групи. Автор зазначає, що проблематичність ідентифікації українського народу може бути знята за допомогою введеного вищезазначеними дослідниками поняття "латентної (прихованої або "дрімаючої") етнічності". Констатується, що ідентифікація як ототожнення особи з соціальною цілісністю здійснюється як на емоційному, так і на раціональному рівнях.

У другому підрозділі досліджується література з культурно-цивілізаційного підходу, що застосовується в аналізі історичного процесу.

Розглядаючи працю Г. Гегеля "Філософія історії", дисертант, по-перше, спростовує досить поширену думку, що система абсолютного ідеалізму була відірваною від реального живого життя, по-друге, констатує, що основні етапи світової історії діалектично змінюють один одного в міру зростання розумності і свободи.

М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, Й. Хейзінга, К. Ясперс створили оригінальні цивілізаційні концепції історичного процесу. Плюралістична схема культурно-історичного процесу О. Шпенглера майже збігається з концепцією М. Данилевського, на підставі чого робиться висновок про те, що осягнути раціональність іншої культури можна лише шляхом відмови від власної культури. Тому вихід полягає в побудові образу чужої культури (цивілізації) на засадах протиставлення.

Під час аналізу концептуальних підходів А. Тойнбі, П. Сорокіна, Й. Хейзінги підтверджується той висновок, що криза західної цивілізації діагностується релятивацією моральних цінностей.

Російська релігійна філософія в особі М. Бердяєва, П. Флоренського, Г. Федотова, віруючи у рятівну силу релігійності та перетворювальну силу творчості, ототожнювала Захід з руйнівною утилізованою силою цивілізації, вбачала місію Росії в збереженні культури - і не тільки православної, але й всеєвропейської. Якщо екстраполювати судження філософів "Срібного віку" щодо дихотомії "культура - цивілізація", то можна сказати, що й нині і в Росії, і в Україні є культура, але недостатньо цивілізації, а в Америці, навпаки: надлишок цивілізації за практичної відсутності культури.

Аналізується низка праць української соціально-філософської думки, автори яких (П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський) протиставляли "Україну європейську" "Україні московській". Це амбівалентне протиставлення аргументовано долає В. Липинський. Дисертант поділяє думку представника українського консерватизму, що різні частини української еліти з метою завоювання влади в Україні використовували протилежні геополітичні (а також цивілізаційні) орієнтації, що визначало бездержавне буття українського народу. Продуктивним є підхід І. Лисяка-Рудницького, який стверджував, що Україна є синтез двох культур, двох цивілізацій - греко-візантійської і західної.

Доба постмодерну реанімує інтерес до культурно-цивілізаційного підходу в аналізі історичного процесу. Своєрідними "зачинателями" цього були Ф. Фукуяма, який проголосив "кінець історії", і С. Ґантінгтон, з його ідеєю "зіткнення цивілізацій". Зокрема, за Ф. Фукуямою, доба "історії", доба боротьби ідеологій завершилась перемогою ліберальної ідеології, що визначає "кінець історії". На наш погляд, такий оптимізм щодо однорідного планетарного ліберально-демократичного суспільства не має під собою достатніх підстав. Адже люди не існують поза самоідентифікації з "нашими" - у політичному, національному, релігійному, професійному, психологічному та інших аспектах.

З початку 90-х рр. XX ст. цивілізаційний підхід набуває особливої актуальності з виходом статті С. Ґантінгтона "Зіткнення цивілізацій". Автор визначає цивілізацію як культурну спільноту найвищого порядку, як найширший рівень ідентичності людей за наявністю таких спільних рис, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути. При цьому дисертант спростовує досить поширену тезу ряду дослідників про те, що ґантінгтонівське "зіткнення цивілізацій" неминуче завершиться воєнно-політичним протистоянням. Ґантінгтон розуміє під цивілізацією, перш за все, релігійну спільноту. У цьому контексті він методологічно не відходить від А. Дж. Тойнбі.

Російська соціально-філософська думка (О. Ахієзер, Л. Гринін, Б. Єрасов, Б. Кузик, Л. Семеннікова, О. Сергєєва, Ю. Яковець) акцентує увагу на плюралізмі та діалозі цивілізацій із спробою обґрунтування унікальності російської (євразійської) цивілізації. На підставі аналізу вищезазначених праць дисертант робить проміжний висновок щодо визначення поняття "цивілізація". Це - сукупність способів буття та діяльності груп людей, яка відображається в матеріальному житті, у політичній та соціальній організації суспільства та моральних нормах (духовно-ціннісних орієнтаціях), у психоаналітичній структурі суспільства.

Останнім часом проблема цивілізаційного процесу та місця в ньому України одержала певне висвітлення в колективній монографії вітчизняних учених Ю. Павленка, Ю. Пахомова, С. Кримського, які зазначають, що контури бачення цивілізаційного процесу визначаються, по-перше, внутрішньою цілісністю соціокультурних проявів, які реалізуються лише в межах конкретної цивілізації (спираючись на О. Шпенглера. - Б. Г.), і, по-друге, взаємодією конкретних цивілізацій у синхронному та діахронному планах. У монографії "Цивілізаційний розвиток людства" цивілізаційний підхід розглядається в аспектах стадіальності, полілінійності і соціокультурної дискретності, а також висувається дискусійне положення про те, що впродовж останніх століть Україна є органічною складовою частиною "Східнослов'янсько-Православної цивілізації Макрохри- стиянського цивілізаційного світу".

Відомий дослідник М. Михальченко розглядає Україну як етнічну і політичну цивілізацію, визначає її (як і О. Пахльовська та І. Шевченко) як "міст" між Заходом і Сходом, "санітарний кордон" між НАТО і Росією, "міжцивілізаційний простір" між європейською та євразійською культурами. Саме одне з головних завдань нашого дослідження і полягає в доведенні цього положення, що Україна є порубіжна, суміжна, локальна цивілізація.

На підставі аналізу цивілізаційних концепцій, низки підходів до змістовного навантаження понять "культура" і "цивілізація" автор доходить висновку, що культура є способом буття людини у світі, тоді як цивілізація - матеріальне оснащення культури, сукупність досягнень техніки і пов'язаного з ними комфорту.

Дисертант, аналізуючи погляди М. Грушевського на процеси етногенезу, робить висновок, що ідентичність індивіда з українським народом визначається його ідентичністю з українською культурою, з ментальністю і долею українського народу.

У результаті аналізу культурно-цивілізаційних концепцій можна зробити висновок, що суб'єктом історії є народ, який одяг на себе "державну форму"; він характеризується світоглядно-психологічною, духовно-релігійною самоідентифікацією, неповторними усталеними способами життя, мислення, стереотипами й взірцями для наслідування, особливістю політичної організації суспільства. Культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу розуміється як процес становлення, функціонування й розвитку ідентичності в історичній ретроспективі, яка може бути здійснена з прийняттям християнства і має такі види: релігію як духовно-світоглядну основу культурно-цивілізаційної ідентифікації, національний характер як світоглядно-психологічну засаду культурно-цивілізаційного виміру історичного буття українського народу, державу як форму, а місто як центр культурно-цивілізаційного самовизначення народу.

У третьому підрозділі досліджуються методологічні засади культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу. Робиться висновок, що методологічною основою (поряд з методами єдності логічного та історичного, герменевтики, соціально-психологічної рефлексії, бінарних опозицій, компаративістики, аналогій тощо), яка дає найбільш адекватне розуміння процесу культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу, на думку автора, слід вважати соціокультурну детермінанту та (культур-) цивілізаційний підхід, оскільки їм властива не моноказуальна, а поліказуальна природа.

Другий розділ "Релігія як ознака дослідження культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу" присвячений аналізу відображення процесу культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу через урахування ролі релігії як його духовно-світоглядної ознаки.

У першому підрозділі досліджується роль християнізації Русі в становленні східно-православної цивілізації. Хрещення Київської Русі за православним обрядом (у взаємодії з язичницькою культурою) є визначальним чинником виникнення підстав для становлення східно-православної цивілізації як дочірньої від візантійської на засадах спільності віри, але зі своєю писемністю, освітою, особливостями місто- і храмобудування тощо. Дисертант вважає, що не релігія сама по собі визначає культурно-цивілізаційну належність народу, а навпаки, релігія завжди опосередкована культурно-історичним підґрунтям, на якому вона начебто культивується. Але релігія, коли вона вже "обрана", починає виступати важливим чинником культурно-цивілізаційної ідентифікації народу.

Розпад Київської Русі на удільні князівства, навала татаро-монголів, вивищення Володимиро-Суздальського князівства, а потім Московського сприяли переносу духівництвом Київської митрополії свого осередку до нового політичного центру. На московському культурно-православному ґрунті виникає російська східно-православна цивілізація. Ототожнення міжнародним співтовариством (а власне, і самими українцями-наддніпрянцями) православного віросповідання із самодержавною владою і стало підставою для культурно-цивілізаційної трансформації православного українства в російську цивілізацію.

У другому підрозділі досліджується релігійно-конфесійна належність українського народу як ознака його культурно-цивілізаційної ідентифікації.

На підставі аналізу праць В. Грекова, К. Папаса, М. Чубатого, Д. Наливайка, І. Бичка та І. Шевченка дисертант доходить висновку, що в польській державі українська православна церква була позбавлена опіки державної влади, більше того, нею переслідувалася. Політика посилення польсько-католицької експансії (після Люблінської унії 1569 р.) відчужувала русинів від політичного й економічного життя країни (особливо в містах), а тому сприяла їх культурно-цивілізаційній ізоляції через православну віру.

На засадах православ'я здійснювалася культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу в межах Гетьманщини. Належність до православ'я була ознакою культурної ідентичності руськості (українства), а тому вплинула на характер і результат козацько-селянської війни під проводом Б. Хмельницького, виступаючи її ідеологічним прапором.

На підставі дослідження різних історично-релігійних джерел щодо унії дисертант робить висновок, що уніатство не варто однозначно звинувачувати в руйнації українського культурно-цивілізаційного буття, у полонізації та латинізації. Об'єктивно воно було й вікном до Європи. Через греко-католицьку церкву Україна зазнавала європейських культурних впливів, залучалася до освіти, а головне - навчалася застосовувати набуті знання на ґрунті рідної культури. Уніатська церква як би ввела частину українського народу в зону впливу західної цивілізації, але її прихожани були "католиками православного обряду", що обумовлювало їхню меншовартість стосовно римо-католиків.

У третьому підрозділі досліджується роль ідеології як квазірелігійної форми культурно-цивілізаційної ідентифікації українства.

Поділяючи відому позицію К. Маркса, що ідеологія - це хибний перекручений світогляд, укажемо на тотожність релігії та ідеології. Ідеологія, на думку Д. Белла, уподібнюється світовій релігії, вона виконує важливу функцію перетворення ідей на соціальну діяльність і так само, як релігія, перетворює емоції на ритуал. Якщо релігія утверджує безсмертя душі людини, то ідеологія спрямовує колективні зусилля проти індивідуума, символізує перемогу колективу за рахунок інтересів окремої особи.

Наприкінці ХІХ - від початку ХХ ст. українське суспільство зазнало значних змін під впливом модерну та промислової революції. Виникла якісно нова українська еліта - інтелігенція, політичні амбіції якої започаткували трансформацію українського народу як етносу у модерну націю з її правом на політичне самовизначення. Культурно-цивілізаційна ідентичність українського народу тепер визначається політико-ідеологічною ознакою, державою, назву якій дає титулатурний етнос, але роль релігійного чинника в культурно-цивілізаційній ідентифікації народу не зводиться нанівець.

У третьому розділі "Національний характер як світоглядно-психологічна ознака дослідження культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу" досліджується національний характер як світоглядно-психологічна ознака культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу.

Спочатку в першому підрозділі аналізуються праці вчених з української діаспори, що були присвячені українському національному характеру, зокрема, Д. Блажейовського, І. Огієнка, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи, І. Мірчука, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, Д. Чижевського, М. Шлемкевича, В. Яніва, І. Лисяка-Рудницького та ін.

Визначення національного характеру необхідно здійснювати й у взаємозв'язку української та західноєвропейської культур. Розв'язанням цієї проблеми займалися А. Бичко, І. Бичко, П. Гнатенко, О. Корх, І. Лосєв, О. Пахльовська, В. Храмова, Л. Гамаль, А. Голуб, О. Рудакевич, В. Москалець, Ю. Канигін, А. Швецова та ін.

У процесі дослідження автор доходить висновку, що національний характер як спосіб світовідчуття репрезентує ціннісне ставлення до світу та належність до особливого різновиду світовідчуття та світобачення.

Серед науковців комплексним підходом до визначення психологічних рис нашого народу вирізняється О. Кульчицький, який виділяє шість основних чинників формування української вдачі. Однак дисертант, розглядаючи расові (біологічно-антропологічні) чинники, на підставі використання праць Ф. Вовка, Д. Донцова, Д. Чижевського, В. Ключевського, М. Костомарова та сучасного дослідника В. Крисаченка робить висновок, що расовий чинник не може бути самодостатнім у визначенні характеру українського народу, ураховуючи значний відсоток росіян і вихідців зі змішаних сімей у Південно-Східній Україні.

Межове, пограничне культурно-історичне буття українського народу між західноєвропейською й східноєвропейською цивілізаціями як глибинне порогове явище створило українця - людину миттєвої зміни настрою з роздвоєністю психологічної вдачі на жіночо-природне й чоловічо-вольове начало, що ідентифікує народ, який звик існувати на розломі цивілізацій. Ця обставина суттєво впливає на багатовекторну зовнішньополітичну орієнтацію Української держави, яка формально спрямована на Захід, але й не сходить з російського Сходу.

Важливе значення у формуванні українського національного характеру має соціопсихічний чинник - перевага селянства в соціальній структурі українства. На підставі аналізу досліджень І. Мірчука, Ф. Колеси, Д. Донцова, Т. Шевченка дисертант доходить висновку, що історичні обставини, які тривалий час зумовлювали перевагу селянства (відсутність української аристократії, купецтва, буржуазії тощо) у соціальній структурі суспільства, у переломні моменти історії були суттєвою перешкодою у створенні централізованої держави як основної умови існування локальної цивілізації. Це стимулювало виникнення розбрату та анархічного індивідуалізму як домінантних психологічних рис народу, традиційну його відчуженість від державної влади.

Розглядаючи вплив культури на формування національного характеру, зазначимо, що О. Кульчицький указував на належність українського народу до європейського культурного кола, а Д. Чижевський узагалі заперечував вплив візантійської культури. Більш урівноважено цю проблему вирішував О. Пріцак, указуючи на належність України до східноєвропейського культурного світу, з чим можна в цілому погодитись.

На засадах аналізу теми серця у творчості Г. Сковороди, П. Куліша, Т. Шевченка, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, П. Юркевича автор доходить такого висновку: інтровертність українського національного характеру, зосередження на світові внутрішніх психічних переживань, діяння за покликанням серця (кордоцентризм) ідентифікує український народ як народ сентиментальний, чутливий, схильний до пісенної меланхолії. Це перешкоджає реалізації політичного курсу Української держави стосовно інтеграції України в західноєвропейську цивілізацію, створену на засадах раціоналізму й прагматизму.

Подальший аналіз зосереджується на колективному несвідомому народу, що знаходить свій вираз, за К. Юнгом, у міфологічних праобразах-архетипах. Архетипи колективного українського несвідомого (І. Нечуй-Левицький, Г. Сковорода, О. Сліпушко) уособлюються в давньоукраїнському бестіарії (алегоричному тлумаченні тварин). Дисертант звертається до образу вола як уособлення дорослого чоловіка. Далі, услід за С. Кримським, відрізняємо психологічні архетипи від культурних архетипів. До останніх належать архетипи "філософії серця", "софійності світу", "степу" та ін.

Інша суттєво важлива психологічна риса українського народу - це індивідуалізм. Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади - чи не найстійкіший інваріант української вдачі впродовж усієї історії. Звідси невтримний і масовий потяг до волі, який разом з комплексом меншовартості зумовлював агресію. Брак зовнішнього українського волевиявлення, принизливе "я - хохол", Є. Маланюк влучно назвав малоросійством. Дослідник з української діаспори О. Грабович пише, що і під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема - комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної).

Аналізуючи сучасний стан, з огляду на минуле, можна зробити висновок, що миролюбність, "хуторянство" (нині "фазенда" як символ світоглядної орієнтації), брак експансії ідентифікували культурно-цивілізаційне буття українського народу в його бездержавній тенденції, відчуженості від державницько-цивілізаційної ідентичності України у світі цивілізацій. Дійсність, що формує психіку українства - це й конкретними історичними подіями наповнений час. Цей чинник формування українського національного характеру можна назвати "спільністю історичної долі". У зв'язку з цим такою провідною рисою є демократизм. Інтерпретуючи відоме визначення М. Костомарова, що поляки - народ глибоко аристократичний, а українці - народ глибоко демократичний, можна додати, що росіяни - народ глибоко самодержавний.

Культурно-цивілізаційне буття українського народу відбувалося на стикові ("синкретизмі") двох цивілізацій - західноєвропейської та євразійської, що й становить основний зміст його культурно-цивілізаційної ідентифікації. При цьому слід визнати, що українці за своїми психологічними рисами більше подібні до східноєвропейських народів.

Найхарактернішою рисою культурно-історичного буття українського народу була бездержавність. Українці не зуміли протистояти ні полонізації, ні русифікації. Коли інші народи та їх монархи роздмухували свою національну гідність до національної пихи, утверджували себе, оволодіваючи чужими народами, українці довірливо (за Б. Хмельницького) приєдналися до Росії. Висновок з філософії української історії, на наш погляд, один - лише із силою рухається світ. Воля нації до життя є її воля до влади. Перефразовуючи Ф. Ніцше, можна сказати, що нація - це линва, яка напнута між етносом, що споконвіку проживає на своїй території, і державною нацією, національною державою. Сучасне поняття нації - не мовне (економічне, культурне тощо), а політичне, де відправний момент - державні рамки, якими етнос намагається оволодіти, з якими він зливається. Спільність історичної долі, традиції, створення національної держави - це основа для перетворення етносу в націю.

У третьому підрозділі дисертант аналізує амбівалентність психологічних рис західної і східної складових частин українського народу. На підставі аналізу праці М. Шлемкевича "Галичанство" зазначається, що під час української революції 1917 - 1920 рр. на заході країни спостерігалася перевага політичної еліти, а тому раціоналізм, тоді як на сході - перевага ірраціональних стихійних рухів. Однак у подальшому, у 30 - 40 рр. XX ст., з активізацією ОУН - УПА ці вищезазначені протилежності ніби міняються місцями.

Ґрунтовній критиці піддається стаття М. Рябчука, на думку якого Львів і Донецьк - це різні цивілізації. Радше можна говорити про традиційний культурно-цивілізаційний розлом в історичному бутті нашого народу. Існує єдина українська ідентичність, яка амбівалентна за своїм характером. Суперечність між західноукраїнською "європейськістю" та східноукраїнською "російськістю" має підстави лише в контексті ставлення до російського народу, а не в контексті питомої належності Західної України до європейської цивілізації.

На підставі окреслених головних природних та історичних чинників формування українського національного характеру дисертант визначає його домінантні психологічні риси: інтровертність, кордоцентричність, перевага емоційності й почуттів над інтелектом і волею, анархічний індивідуалізм у поєднанні з волелюбністю, прагненням до особистої свободи, схильність до розбрату, недисциплінованість, відсутність експансії ззовні.

У четвертому розділі "Держава як форма самовизначення української культурно-цивілізаційної ідентичності" термін "форма" автор вживає у двоякому розумінні: по-перше, "форма" як "мундир", який "одягає" на себе народ, який доріс до самостійної локальної (регіональної) цивілізації. По-друге, історичні державоутворення - це "форми" культурно-цивілізаційної ідентичності українського народу.

У першому підрозділі досліджується процес становлення в Русі східно-православної цивілізації. На підставі аналізу різнобічних підходів М. Державіна, М. Поповича, Л. Гумільова, С. Соловйова, Д. Ліхачова, Д. Дорошенка, Г. Вернадського, М. Грушевського доходимо висновку, що різноспрямовані процеси етногенезу трьох майбутніх слов'янських народів, княжа міжусобиця, татаро-монгольська навала зруйнували Руську державу. Залишилось православ'я як спільна ознака для української, білоруської, російської культурно-цивілізаційної ідентичностей. Перенос же з центру латентно існуючої східно-православної цивілізації - з Києва до Володимира, а потім до Москви - копіювання владної візантійської моделі і соціополітична інтеграція великоросів з татарами сприяли становленню нової російської (євразійської) цивілізації на засадах підпорядкування православної віри єдиновладдю. Водночас в Європі утвердилося двовладдя папи і кесаря.

У другому підрозділі дисертант аналізує станові ідентичності європейського лицарства, польської і русинської шляхти, селянства, реєстрового, городового і низового козацтва, і робить висновок, що перемога українського національно-визвольного руху під час козацько-селянської війни під проводом Б. Хмельницького вписана в "книгу долі" українського народу згідно з детермінізмом історичного процесу. Численні причини сприяли перемозі українців над поляками. Але в цьому плані слід звернути увагу на таке. Різниця в рішучості між супротивниками була позначена набагато різкіше, аніж різниця в матеріальних засобах. Асиметрія волі, інтересів, ворожості у воєнній боротьбі стала вирішальною причиною того, що можна позначити не тільки воєнною поразкою Заходу, а й поразкою спроби трансформації українського народу в західноєвропейську цивілізацію. Національно-визвольна війна, як адекватна відповідь на цивілізаторську місію польського католицизму (західноєвропейського аванпосту), відродила до життя українсько-козацьку православну ідентичність українського народу. Міжусобиця в добу Руїни, інтеграція козацької старшини у дворянство, спільна православна ідентичність українців і росіян, більш "ліберальний" кріпацький режим у Росії сприяли трансформації української культурно-цивілізаційної ідентичності в євразійську цивілізацію.

У третьому підрозділі предметом аналізу були державотворчі процеси доби Української революції 1917 - 1920 рр. як форми самовизначення українського народу. Визначено, що перманентна зміна зовнішньополітичних орієнтацій і боротьба цих орієнтацій серед лідерів УНР, ЗУНР, Української держави, Директорії на засадах перетворення в реальність міфологеми про "безкласово-етнічно-однорідну" Україну призводила тільки до негативних наслідків. Зокрема, самостійна позиція селянства, наприклад махновщина, унеможливлювала будь-яку державно-централізовану владу та архаїзувала культурно-цивілізаційне буття українського народу на засадах "хуторянства". Більшовики, спираючись на пролетарсько-зрусифіковане (проросійське за орієнтацією) населення Донбасу, уміло залучали на свій бік цю анархічну силу.

Воєнно-політична перемога Української Соціалістичної Радянської Республіки мала під собою й певне культурно-цивілізаційне підґрунтя - орієнтацію більшовиків (за допомогою Росії) на індустріалізацію. Склалася індустріальна радянсько-соціалістична (квазі)цивілізація як воєнно-технічна відповідь на виклик західної цивілізації. Протистояння цих двох цивілізацій тривалий час визначало хід і зміст світової історії. Таким чином, традиційне, консервативне, культурно-цивілізаційно відстале село (селянство) під час Української революції опинилося в "таборі" контрреформації. Воно відчувало відчуженість і певну ворожість до культурно-передового інонаціонального міста, але не мало іншої долі, як іти вслід за ним.

У четвертому підрозділі показано, що радянській (квазі)цивілізації була перманентно притаманна суперечність: вона базувалася на комуністичній ідеології, яку запровадити в дійсність було неможливо. Роблячи всіх невільниками, радянська влада сама була ідейно поневолена, бо могла діяти лише в межах квазірелігійних канонів. Існування радянської системи підточувалося станом напіввіри, який остаточно зруйнувала деідеологізація в добу перебудови. Латентно "дрімаючі" культурно-цивілізаційні і національні ідентичності народів СРСР під проводом національно-республіканських еліт почали визначати становлення нових держав.

Дисертант доходить висновку, що, на відміну від марксизму-ленінізму, нацизм - це ідеологія і цивілізація заперечення (хоча й захисту європейської цивілізації від навали "більшовиків-варварів"). Тому відносно терпиме ставлення Заходу до радянського тоталітаризму жодною мірою не поширювалося на націонал-соціалізм. Якщо комуністична ідеологія - це своєрідний ідеалізм, що потрапив у власну пастку, то нацизм - це цинізм, який пишається власними злочинами.

Відзначається, що в результаті Другої світової війни починає формуватися українська політична нація, радянська за формою, але українська за змістом. УРСР була реальною формою культурно-цивілізаційного і національно-політичного самовизначення українського народу.

У п'ятому розділі "Пошук Україною нової культурно-цивілізаційної ідентичності та європейський вибір" досліджується пошук Україною нової культурно-цивілізаційної ідентичності в контексті європейського вибору.

У першому підрозділі дисертант робить висновок, що кризовий характер культурно-цивілізаційної ідентичності України виник в умовах різкого переходу від одного соціально-економічного ладу до іншого, від чітко визначеного (хоча й залежного від держави) способу життя до невизначеної ситуації з необхідністю суспільного та індивідуального вибору. Ця ситуація створювала у свідомості людей суперечність, яка полягає в пошуку свого місця між старим і новим способами життя. Разом з переорієнтацією свідомості відбувалася руйнація системи цінностей, розмноження різноманітних культурно-ціннісних настанов, їх рівноправне співіснування. Вищезазначене обумовлює існування в суспільстві справжніх та віртуальних ідентичностей. Етос минулого заідеологізованого світосприйняття був втиснутий в нові образи, смисли, уявлення. Псевдоідентифікація виявляється в надмірній ідеалізації минулого, вибіркового ставлення до нього, коли, з одного боку, радянський спосіб життя хибно тлумачиться як колонізаторський для українського народу, а з іншого - ідентифікація частини громадян України з неіснуючим СРСР.

У результаті автор доходить висновку, що макроідентичність в Україні перебуває в процесі своєрідної переструктуризації. Індивід в основному має справу з поки що позбавленою чітких цілей і цінностей дифузною ідентичністю, яка супроводжується жорстким протистоянням політичних сил, що є ознакою класичної кризи культур-цивілізаційної ідентичності. Простір української культурно-цивілізаційної ідентичності дезорієнтується, стає роздрібненим.

Подальший аналіз у другому підрозділі присвячений визначенню місця України у світі цивілізацій в умовах глобалізації. Дисертант зазначає, що новий світовий порядок, заснований країнами Заходу, полягає в тому, що розвинуті країни (близько двадцяти - "перший світ"), зберігаючи для свого населення високий рівень життя, будуть прагнути політико-воєнними та економічними засобами утримувати інший світ як сировинний та промисловий придаток. Тому є зрозумілим прагнення України, яке, на наш погляд, можна звести до примітивного устремління - вписатися до вищезазначеного "золотого мільярду". Однак доходимо висновку, що Україна має оптимістичне майбутнє. Слід пам'ятати, що таке оптимістичне майбутнє - результат діяльності людей (по-перше, утвердження так званої монадної особистості, що здатна репрезентувати націю, свою культуру, свою епоху; по-друге, нація має усвідомити, що становлення загальнолюдських цінностей є не виходом за межі національного, а розкриттям загальних початків її духовності як суб'єкта світової історії; по-третє, самоствердження українського народу пов'язано з утвердженням громадянськості як готовності індивіда до активної участі в становленні громадянського суспільства, що є показником цивілізованості людської спільноти).