XVII століття як особлива історико-культурна епоха

Особливості філософії, релігії та літератури XVII ст. Специфіка автобіографізму в романі Ж.-Ж. Руссо "Сповідь". Ренесансний реалізм у літературі XVII століття. Розгляд бароко та його філософських основ. Вивчення основних аспектів прояву класицизму.

Рубрика Культура и искусство
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 19.02.2014
Размер файла 267,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема I. XVII століття як особлива історико-культурна епоха

1. Література XVII століття

Література XVII століття -- це умовна історична епоха, котра виділяється в історії світової літератури. В окремих регіонах вона була цілком самостійною добою (Європа), в інших мала менш виражені особливі риси (Південно-Східна Азія). У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями -- бароко та класицизмом, що частково вплинули і на літератури інших регіонів. Світова література у XVII столітті дуже різноманітна. Вона включає:

літератури регіонів Західної та Центральної Європи, Далекого Сходу, котрі пішли вперед у своєму естетичному розвитку;

літератури регіонів, у яких привнесені європейцями літературні традиції лише починають вступати у взаємозв'язки з місцевим народним мистецтвом, як, наприклад, у Латинській Америці;

література регіонів, де здійснюється складний перехід від середньовічних до нових форм художньої свідомості, наприклад, у східних слов'ян;

література країн Близького і Середнього Сходу, що вже пережили добу культурного розквіту і перебувають у стані певного занепаду;

література районів Центральної Азії, наприклад Тибету, де літератури носять ще цілком середньовічний характер.

2. Філософія

Прагнення до узагальнення і систематизації знань, показові для культури XVII століття, відображаються і у філософії та богослов'ї.

У Західній Європі у цей час робиться новий значний крок у відокремленні філософії від теології. Прикладом слугують філософські системи, розроблені Беконом, Декартом, Гассенді, Гоббсом, Спінозою, Лейбніцем. Філософська думка Сходу у цей час продовжує розвиватись переважно усередині традиційних релігійно-філософських учень. Помітну роль тут продовжує відігравати схоластичне начало, а філософські роздуми переважно залишаються замкненими у собі і значною мірою відірваними від прогресу природознавчих знань: філософів на Сході більше турбують суспільні та етичні проблеми. Саме у цій сфері помітний суттєвий поступ пов'язаний з появою пильного інтересу до людської індивідуальності. У країнах Далекого Сходу, наприклад, це була реакція на ортодоксальне неоконфуціанство, що всіляко нівелювало особистісне начало. Боротьба за визнання індивідуальності йшла тут у XVII столітті під впливом суб'єктивно-ідеалістичного вчення Ван Ян-міна (XV -- початок XVI століття). Його японський послідовник -- Накае Тьодзю проголосив у першій половині століття автономну особистість єдиним началом, що формує людське пізнання і поведінку.

реалізм бароко класицизм релігія

3. Релігія

Паралельно з філософією активно розвивається теологія та релігійна література різних конфесій і самі конфесії. Численні місії єзуїтів поширюють християнство від Південної Америки до Філіппін та Японії. На Філіппінах місіонерам вдалось майже повністю християнізувати населення. У Японії християнство завоювало до початку століття численних прихильників (близько півмільйона осіб у 1615 році) і тому було заборонено законом, що майже повністю ізолювало країну від європейців. Продовжує активно розвиватись і буддизм, особливо у його ламаїстській формі, поширюючись серед монгольських племен та в Лаосі.

Традиційною формою літературних і культурних стосунків у XVII столітті залишаються зв'язки, зумовлені поширенням тієї чи іншої світової релігії. Продовжується взаємодія арабо-перської літератури, що проникала у багато країн Сходу, аж до Індонезії, з Ісламом. Давньоіндійська література була тісно пов'язана з буддизмом, західноєвропейська -- з католицизмом, південноєвропейська і частково східноєвропейська (зокрема й українська) -- з Православ'ям.

4. Поетика й естетика

4.1 Жанри

Нерівномірність розвитку літератур світу у XVII столітті відбивається і в різному характері складу художньої творчості, системи його родів і жанрів в окремих регіонах і країнах. Для Західної Європи вже характерне різке відокремлення художньої літератури від релігійної, що намітилось ще в добу Ренесансу. Одночасно, поняття «література» на Заході у XVII столітті включає у себе поряд з суто художніми творами також моралістику, мемуари, публіцистику, листування, що призначалось для публічного читання в салонах. Характерним у зв'язку з цим є і той поділ, який теорія класицизму -- одного з провідних літературних напрямів епохи -- встановлює між жанрами «високими» та «низькими» у залежності від тематики та зображуваної сфери життя.

У південних слов'ян (за виключенням культури Дубровника) переважне місце все ще посідають успадковані від середньовіччя жанри церковної літератури, але всередині цих жанрів вже помітний зсув, що проявляється у привнесенні елементів індивідуального начала у релігійну лірику. У східнослов'янських літературах спостерігається складне співіснування старої, що сходить до середньовіччя, системи літератури та нових жанрів з їхньою яскраво вираженою світською спрямованістю.

Для літератур Далекого Сходу характерне співіснування традиційних жанрів безсюжетної прози (життєписів, доповідей трону, епітафій, передмов тощо) та класичної поезії з жанрами літератури нового типу (повісті та роману, драми, простонародних жанрів), у яких на перший план виступає зображення внутрішнього світу героя, опис побуту.

У літературах Близького Сходу, Індії, Південно-Східної та Центральної Азії у XVII столітті все ще панує літературна система жанрів середньовіччя.

4.2 Розквіт оповідної літератури

Для літератур різних регіонів у XVII столітті характерний посилений розвиток оповідних жанрів і оповідного начала, навіть у безсюжетній літературі. На Заході все більшу популярність завойовують різні жанрові різновиди роману з його широким охопленням дійсності та динамічним розвитком сюжету. У Росії широко поширюються переклади та народні переробки західноєвропейських лицарських романів, створюються історичні та побутові повісті, оповідне начало входить і у традиційні житійні оповіді. У XVII столітті на Ближньому і Середньому Сході, а також в Індії, на Малайському півострові, Суматрі, Яві широке визнання отримують «народні романи», тексти яких закріплюються у письмових обробках саме у цей час. До того ж XVII століття -- доба розквіту міських повістей у Туреччині, Китаї, Японії.

4.3 Побутовий елемент

У XVII столітті література зацікавлюється суспільними проблемами, що особливо відчутно у Європі та на Далекому Сході. Усе частіше в художніх творах відображаються спроби письменників показати сучасну їм дійсність не опосередковано, використовуючи історичні сюжети і мотиви, запозичені з міфології та літературної спадщини минулого, а безпосередньо. Звідси й важливе значення побутового елементу в літературі. Ця тенденція у західноєвропейській літературі була найпоширеніша у комедії та соціально-побутовому романі, але проникає зрідка і у трагедію. Новаторське значення має поема представника дубровницької літератури Гундулича «Осман», де монументальна епічна тема вирішується на матеріалі сучасних поету військових подій.

Побутові прикмети часу яскраво виступають і в російській літературі XVII століття, особливо в оповідній прозі. Авакум створює автобіографічне «Житіє» -- значний за своїм художнім значенням твір, у якому відображаються суспільні та духовні конфлікти епохи.

На Далекому Сходу сучасність знаходить найяскравіше відображення у драматургії: п'єси Лі Юя та Кун Шан-женя про останні дні мінської династії у Китаї, твори знаменитого японського драматурга Тікамацу на побутові теми, створені по гарячим слідам подій.

4.4 Розквіт публіцистики

Помітний у літературі XVII століття і розквіт публіцистики, особливо під час суспільних потрясінь, як Англійська революція чи Фронда у Франції, як боротьба проти католицизму і унії в Україні, як церковний розкол у Росії. Варто підкреслити і ту обставину, що саме у XVII столітті виникає періодика у ряді західноєвропейських країн, у Японії та Китаї, де газета існувала до цього лише у рукописному вигляді.

4.5 Народна творчість і її впливи

У розвитку літератур XVII століття важливу роль відіграє народне начало. Багато значних творів літератури відмічені увагою авторів до позитивних образів представників нижчих прошарків суспільства. Особливо показові герої Мольєра, Лафонтена та Лабрюєра у Франції, Мільтона («Самсон-борець») та Беньяна («Шлях паломника») в Англії, німецького прозаїка Гріммельсгаузена, Кальдерона в Іспанії. Потужним засобом, що надихав народ на боротьбу з іноземними загарбниками, були епічні поеми, сповнені патріотичного духу, такі, як «Сігетська біда» Зріні, «Осман» Гундулича, «Хотинська війна» Потоцького. Монументальний образ народного героя створено в епосі «Кер-огли», що склався наприкінці 16 -- на початку XVII століття на Кавказі та у Середній Азії. У літературах Далекого Сходу з'являються численні життєписи, герої яких -- актори, народні оповідачі та умільці (у китайській «високій» прозі), міські жителі -- борці проти маньчжурського війська (у китайській драматургії), народні повстанці -- благородні розбійники (у китайській та корейській оповідній прозі).

XVII століття -- важлива віха для багатьох народів у розвитку усної народної творчості. Розквітає слов'янська народна поезія. Створюються болгарські гайдуцькі пісні та епічні цикли, що оспівують подвиги сербських юнаків та гайдуків. Героїчна боротьба народу у визвольній війні очолюваній Богданом Хмельницьким відображена в українських думах. Російські історичні пісні оспівують своїх народних героїв та вождів, зокрема Степана Разіна. Розвивається ашугська поезія на Закавказзі.

Саме у XVII столітті у Китаї усна народна творчість починає викликати інтерес літераторів, що раніше зневажливо ставились до фольклору. Записуються, видаються народні пісні, анекдоти, перекази, сказання, робляться спроби імітувати форми народної словесності. У цей же час фіксуються народні романи на Близькому Сході і відтоді стають фактом письмової літератури. Посилюється увага до фольклору і в Росії. У Німеччині на початку XVII століття продовжується збирання та видання шванків, у яких помітно посилюється побутовий елемент. Цей процес спричинив важливий вплив на розвиток жанрів оповідання та роману, зокрема на творчість Гріммельсгаузена.

У XVII столітті з'являються перші в Європі збірки народних казок: «Пентамерон» італійського письменника Джамбаттіста Базіле, «Казки» відомого французького літератора і критика Шарля Перро. Ні книга Базіле, ні збірка Перро не були простим записом фольклорних творів. Базіле переробляв казки у дусі художніх традицій італійського бароко, а Перро згідно з преціозними естетичними смаками.

Цікаво, що процеси взаємодії літератури і фольклору у XVII столітті на Заході і на Сході багато в чому схожі. Як Перро і Базіле, Пу Сун-лін у Китаї фактично підіймає казку до рівня «високої» словесності. І в Німеччині, і в Китаї поряд з виданням збірок народних анекдотів окремі автори у своїй творчості самі прагнуть використовувати традиції і форми народної сатири і гумору.

Народна стихія впливає не лише на оповідні жанри, а й на драматургію. Мольєр, наприклад, створюючи комедію загальнонаціонального значення, використовує і розвиває традиції народного фарсу. Його молодший японський сучасник Тікамацу Мондзаемон пише літературні драми глибокого філософського змісту у традиціях народного лялькового театру.

4.6 Розквіт драматургії

XVII століття, доба бурних суспільних колізій та переломів, не випадково є часом розквіту драматургії у найрозвиненіших літературах світу. Про це особливо яскраво свідчать її видатні досягнення у Франції, Іспанії, Англії, Голландії, Німеччині, Китаї, Японії. Драматургічне начало проникає у XVII столітті і в оповідні жанри, наприклад у новелу або байку. У ряду народів, зокрема в українців, саме в цю добу зароджується літературна драма.

Розквіт театру у XVII столітті тягне за собою і посилену увагу до питань теорії драматургічного мистецтва. На Заході це знаходить вираження у діяльності представників класицизму (Корнеля, д'Обіньяка, Буало, Драйдена тощо). Драматург і прозаїк Лі Юй (Лі Лі-вен) розробляє теорію китайського сценічного мистецтва і драми. Іноді одні й ті ж проблеми у цій області одночасно турбують драматургів на різних кінцях Євразії. Наприклад, проблеми вигаданого героя та правдоподібності зображуваних подій були однаково важливі і для Корнеля у Франції, і для Кун Шан-женя в Китаї, і для Тікамацу в Японії.

4.7 Психологічність

XVII століття відмічене загостренням інтересу письменників до внутрішнього світу героя, поглибленням майстерності психологічного аналізу. Це простежується у багатьох літературах, хоча й у різних формах і різною мірою. Літератури Західної Європи розвивають тенденції, що намітились ще в добу Ренесансу, з характерною для останнього гуманістичної спрамованістю. Нове проявляється перш за все у висуненні на перший план суспільної обумовленості людської особистості та її поведінки. Важливу роль і в літературі класицизму, і в літературі бароко відіграє зображення сили людського духу, здатності людини долати саму себе, знаходити у внутрішньому світі оплот, що дозволяє зберегти стійкість, вірність ідеалам у найстрашніших життєвих випробуваннях, не давати себе зламати насиллю та фізичним кривдам.

4.8 Особливості лірики

У XVII столітті створюються значні естетичні цінності і в області поезії. Стимулом для написання таких видатних творів як «Втрачений рай» Мільтона, поем Гундулича, Зріні і Потоцького, як лірика Гріфіуса або китайського мислителя і поета Гу Янь-у, були потужні суспільні потрясіння епохи. Значних змін зазнає і сам жанр героїчної поеми. Мільтон, зокрема, синтезує у своїй поемі елементи епосу, драми і лірики.

Тонке відображення душевних конфліктів, що викликані кризою ренесансних ідеалів, їх зіткненням з ворожою дійсністю, можна знайти у ліриці Донна, Гонгори, Флемінга та Теофіля де Віо. Трагічні події та суспільні лиха, пов'язані з Тридцятилітньою війною, породжують хвилю містичних настроїв, що відобразилась у німецькій поезії середини століття. Містичні мотиви (але в даному випадку це вираження традиційних форм художньої свідомості) пронизують індійську лірику бхакті або суфійську поезію на Яві. Буддійсько-даоське відношення до природи, сповнене споглядальності, знаходить своє тонке поетичне втілення у корейській, в'єтнамській, китайській ліриці. Особливої виразності досягає далекосхідна поезія XVII століття у тривіршах видатного японського лірика Мацуо Басьо.

5. Література за регіонами

5.1 Західноєвропейська література

Література XVII століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів (Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродження гармонічність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники XVII століття розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження.

Гострі протиріччя історичного процесу XVII століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін і Мольєр у Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних образів. Література бароко намагається широко використовувати поширені у художній культурі середньовіччя символи, емблеми та алегорії, і черпає натхнення від ідеалів лицарських романів. Це повернення до середньовічної традиції часто поєднується з актуальністю проблематики, з осмисленням життєвих колізій нового віку та їхніх відгуків у свідомості сучасників. Основні представники: Андреас Гріфіус, Йост ван ден Вондел, Педро Кальдерон (драми), Торквато Тассо, Джон Мільтон (поеми), Ганс Гріммельсгаузен, Франсіско Кеведо, Анрі Лесаж (романи), Джон Донн, Луїс Гонгора, Маріно Джамбаттіста, Георг Векерлін, Пауль Флемінг (лірика). Класицизм як художній метод поєднує у собі орієнтацію на античну культуру та її естетичні ідеали з глибоким проникненням у душевне життя героя, що покликаний вирішувати гострі проблеми сучасності. Окремими дослідниками (Б. Б. Шалагінов) розглядається як стильове відгалуження літератури бароко. Найбільшого розквіту досяг у Франції. Основні представники: П'єр Корнель, Жан Расін, Мольєр, Марія-Мадлена де Лафайєт. Таким чином у літературі XVII століття новаторські риси тісно переплітаються з розробкою художніх традицій, що вкорінені у глибині минулих віків.

5.2 Східноєвропейська література

Свій специфічний зміст XVII століття як літературна доба має в ряді літератур Центральної та Південно-Східної Європи. У таких, наприклад, літературах, як польська, українська та угорська, XVII століття відмічене розквітом бароко. Проте у художній творчості, приміром, сербів та болгар XVII століття не являє собою епохи з чіткими хронологічними рамками і специфічним змістом, що пов'язано з уповільненим характером розвитку культури цих народів, що знаходились у цей час під іноземною владою. Боротьба цих народів за незалежність знаходила відображення у XVII столітті переважно в усній поезії. У російській літературі у цей час відбувається поступовий перехід від середньовічних художніх форм до нової естетичної системи. Зароджуються елементи соціальної диференціації літератури, формуються нові жанри, з'являється інтерес до внутрішнього світу особистості та її побутового оточення. В українській літературі XVII століття було часом формування та розквіту літературного стилю бароко. Його предтечею вважається ще Іван Вишенський, але розквітло бароко у творчості Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Старовецького та з появою київської школи. На формування українського бароко найбільше вплинуло відновлення православної ієрархії у 1620 році, заснування київської школи 1615 року та її реформи, проведені митрополитом Петром (Могилою) (1644) і гетьманом Іваном Мазепою (1694). І нові православні ієрархи, і професори Академії були головними представниками бароко, яке іноді звуть «козацьким», що не зовсім вірно, оскільки козаки мають до нього досить віддалене відношення, як в літературі, так і в інших видах мистецтва. Головними митцями були духовні особи, ченці та ієрархи. Звідси і головна відмінність українського бароко від західноєвропейського -- його переважно духовний характер.

5.3 Азійські літератури

У переважній більшості азійських літератур, що існували в умовах уповільненого культурного розвитку, XVII століття хоча й відмічене певними змінами у літературному процесі та своєрідними художніми досягненнями, але не відділене так чітко, як у більшості країн Європи, від 16 століття з одного боку, і від 18 століття -- з іншого. Придворна поезія, що грала протягом багатьох віків провідну роль у літературі Середньої Азії та Близького Сходу, до XVII століття втрачає свої творчі імпульси, залишається замкнутою у колі традиційних тем і форм. Однак це не означає, що в цих літературах не виникають принципово нові явища та тенденції, пов'язані переважно з розвитком сатирико-викривальної, демократичної лінії. У складних культурно-історичних умовах протікає літературний процес у XVII столітті у Південній та Південно-Східній Азії. У Непалі, Таїланді, Лаосі, на Філіппінах та Цейлоні панує є цілком традиційна середньовічна культура. Поряд з цим у літературі ряду народів Індії намічаються ознаки нового, що приведуть до значних змін у 18 столітті. Це пов'язано як з розвитком в окремих народностей Індії визвольних тенденцій, спрямованих проти влади Моголів, так і з результатом синтезу місцевих та іноземних (близькосхідних) релігійно-філософських та літературних традицій. В Азії у XVII столітті найбільшого розвитку досягли літератури далекосхідного культурного регіону, особливо Китаю, Японії, Кореї, дещо меншою мірою В'єтнаму. Причини цього -- більша розвиненість тут міської цивілізації та перші прояви капіталістичних відносин, з чим пов'язані, наприклад, досягнення у площині демократичної міської прози у Китаї та Японії. Слід відмітити і появу ряду крупних творчих особистостей у драматургії, що в цей час звертається до найактуальніших питань сучасної дійсності. Літератури Далекого Сходу XVII століття виявляються типологічно найближчими до західноєвропейських літератур, у порівнянні з художньою культурою інших країн Азії. Поряд з цим і в літературах Далекого Сходу проявляється характерний для Азії уповільнений темп розвитку. Це пояснюється тим, що традиційна ідеологія продовжує зберігати тут значну вагу у літературному процесі у цілому, незважаючи на тенденцію до становлення нової літературної системи.

6. Міжлітературні зв'язки. Колоніальна література

Перше знайомство з європейською літературою на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії розпочинається зі здійснюваних християнськими місіонерами перекладами церковних книг. При цьому у ряді країн спостерігаються випадки своєрідного синтезу релігійних догматів християнства та східних релігійно-етичних учень. Такі, наприклад, спроби поєднання християнства з конфуціанством у країнах Далекого Сходу, що знайшли своє відображення у деяких творах китайської філософської прози, або засвоєння місцевих фольклорних сюжетів театральними діями, створеними християнськими місіонерами на Філіппінах. Сфера поширення літератури на європейських мовах у XVII столітті помітно поширюється. Це пов'язано з хвилею переселення європейців на інші континенти, з відкриттям нових морських шляхів та колоніальною експансією. У землях, що у XVII столітті починають населятися колоністами, наприклад у Північній Америці або у Південній Африці, літературна творчість обмежується переважно документальними жанрами: мемуарами, хроніками, щоденниками. Тут відображається драматичний хід боротьби з місцевим населенням, його звичаї та вірування. В англійських поселеннях Північної Америки розвивається і поезія, але вона не містить у собі нічого нового у порівнянні з творчістю сучасних англійських поетів бароко і класицизму. Інакше складається ситуація у Південній та Центральній Америці, у Бразилії, Перу та Мексиці. Тут можна говорити вже про формування самобутньої літератури, що виникає на ґрунті художніх традицій бароко, перенесених з митрополії, та про прагнення осмислити місцеву дійсність, використати фольклорну спадщину індіанських племен. Ця література починає відображати у художній творчості своєрідні риси нового латиноамериканського етнопсихологічного типу, що починає складатися. Цей синтез мав принципове значення для подальшого розвитку літератури регіону. Характерно, що у XVII столітті, у літературі тих країн Європи, які саме в цей час інтенсивно розгорнули колоніальну експансію, перш за все у літературі Англії, з'являються твори, що відображають екзотичні країни (Мексику, Індію, Золотий Берег Африки), яскраво описують зіткнення європейців з туземними племенами («Героїчні драми» Драйдена). Інколи у таких творах звучить засудження расової нерівності, співчуття поневоленим народам (роман Афри Бен «Оріноко»). Вторгнення європейських колонізаторів у віддалені країни Азії і військові зіткнення з місцевим населенням інколи серйозно впливали на хід літературного процесу тих країн. Наприклад, після проникнення голландців на острови Індонезії занепала міська культура прибережних районів та знову відновились більш архаїчні тенденції, пов'язані з племінною культурою. Збройна боротьба з португальськими завойовниками відобразилась у сингальській поезії на Цейлоні. Помітний і вплив культури Сходу на західноєвропейські літератури. У другій половині XVII століття поглиблюються наукові уявлення європейців про східну культуру. Це відіграє певну роль у виробленні ідей та уявлень європейського Просвітництва. Відомий французький лікар, мислитель і мандрівник Ф.Берньє, що прожив дев'ять років при дворі могольських правителів, повернувшись на батьківщину, видав у 1680 році книгу, що познайомила його співвітчизників з Індією, її політичною історією та звичаями її населення. Велике пізнавальне значення мали мандрівки Шардена і Таверньє Персією, помітну роль у розвитку інтересу до культури Близького Сходу відіграв французький літератор Галлан. Дещо пізніше, вже на початку 18 століття, він опублікував свій переклад «Тисячі і однієї ночі», що мав вплив на тодішню західноєвропейську літературу. Ще на початку століття у європейських мислителів виникає інтерес до Китаю. Про Китай у своїх працях згадує Бекон, особливості розумового складу і політичного устрою китайців ідеалізує англійський есеїст Роберт Бертон, автор «Анатомії меланхолії» (1621). Французький філософ Ламот Левайє ставить Конфуція в один ряд з Сократом і Платоном. У другій половині століття у Франції, Англії та Німеччині з'явились численні описи Китаю і перші переклади конфуціанського канону. Звертаючись до цих книг, західноєвропейські мислителі шукали на Сході матеріал для обґрунтування своїх суспільно-політичних теорій ідеального державного устрою. Одним з філософів, що виявив особливий інтерес до Китаю, був Лейбніц. Основні потоки літературних впливів XVII століття поширюються переважно з Заходу на Схід. Художні методи класицизму та бароко, що широко представлені у літературі Західної Європи, впливають на самобутню художню культуру Центральної, Південно-Східної, а почасти і Східної (Україна, Білорусь) Європи. Стильові традиції перської літератури слугують передумовами формування своєрідної поетичної манери в Індії. У свою чергу, вплив індійської літератури простежується у тибетській літературі і за її посередництва -- у монголів. Вплив ісламу помітно відображається в літературі Індонезійського архіпелагу і Малакки. Китайці, японці, корейці, в'єтнамці у XVII столітті вперше знайомляться з культурою Західної Європи.

7. Літературна боротьба XVII століття

На початку XVII століття в Європі сформувалися держави із абсолютною монархією (Іспанія, Франція та ін.), з'явилися нові країни із переважаючою роллю середнього класу (Голландія), деякі країни (Італія, Німеччина, Польща) перебували в стані економічного занепаду.

Католицький Рим перестав бути релігійним центром Європи. Від нього, відмовившись сплачувати податки, відійшли Англія, скандинавські країни, Нідерланди, частина німецьких князівств, Женева. Європа розділилася за релігійними ознаками: лютеранство -- в Німеччині та Скандинавії, кальвінізм -- у Голландії, англіканська церква -- в Англії тощо. Рим намагається повернути колишню могутність, однак це тільки посилює напруженість в Європі і приводить до релігійних воєнних конфліктів.

Розвинуті європейські країни (Англія, Франція, Іспанія, Голландія, Швеція) захопили великі колоніальні володіння в Новому Світі й Північній Африці.

Між частинами Європи зв'язки поглибилися. Будь-який воєнний чи революційний конфлікт ставав загальноєвропейським і відгукувався в колоніальних країнах на інших континентах. Так було під час Тридцятилітньої війни (1618-- 1648), яка втягла до своєї орбіти велику кількість країн та змінила карту Європи. А буржуазні революції у Північних Нідерландах та Англії остаточно поміняти співвідношення сил в економіці та політиці не лише європейських держав.

У Європі XVII століття паралельно співіснували уклади (іноді навіть в рамках однієї держави) -- феодальний і буржуазний. Дворянство змушене було рахуватися із зростаючою буржуазією як суспільним станом, що набирав сили навіть у країнах з абсолютною монархією.

За цих умов відбувається формування світогляду людини цієї епохи.

Людина втратила віру в себе: вона бачила себе тільки маленькою частинкою великого суспільного цілого, протистояти законам якого вона була безсила. Зникло почуття її особистої причетності до тих подій, що відбувалися. Виникає усвідомлення конкретної межі людських можливостей, і з'явилися сумніви щодо здатності інтелекту вдосконалити існуючий світопорядок і зробити людське життя гідним.

Людина занурилися у свій внутрішній світ, шукаючи в ньому опори. Індивідуалізм -- визначальна прикмета часу. Хтось покладав надії на монархію, вбачаючи в ній захист від усякого лиха. Деяка частина (досить велика) шукала порятунку у вірі, доходячи іноді до крайнього фанатизму. А дехто знаходив утіху в земних, чуттєвих радощах.

Борсання між землею і небом стало таким болючим, що людина прийшла до усвідомлення власної недосконалості, гріховності. Вона все ще наївно вірила, що тілесну і духовну красу можна поєднати в одній обраній, ідеальній особі. Вважала також, що краса і насолода земним життям тимчасові і були лише слабким відображенням омріяного райського блаженства. Особистість стала високоморальною і здатною до самозбереження.

Поряд із першочерговим завданням, пов'язаним із вирішенням соціальних проблем, протягом XVII--XVIII століть вирішувалось інше, не менш складне питання: підпорядкування сили природи розуму.

Французький філософ XVII століття Рене Декарт сформулював практичний зміст наук. Англійський філософ Френсіс Бекон стверджував, що чим більше людина буде знати, тим більше вона буде підкорювати собі природу.

Філософські корифеї XVII століття -- Декарт, Бекон, Галілей -- сприяли активному розвиткові природничих наук.

Таким чином, XVII століття -- століття наукового оволодіння природою, підкорення її владі людини; століття суспільної перебудови, абсолютизму.

Але без роботи наукової думки XVII століття не могло бути і мови про переможне розгортання визвольного просвітницького руху XVIII століття відповідно.

Не залишилось осторонь і мистецтво. В історії художньої літератури західноєвропейських народів XVII століття відзначене великими досягненнями.

Слід відмітити, що історична доля народів Західної, Центральної та Південної Європи у XVII ст. склалася по-різному. Зміцнення світових торговельних шляхів справило негативний вплив на внутрішню економіку Італії. Колись найбагатша країна, центр європейської та світової культури у XIV, XV і частково

XVI століттях, Італія, яка зазнала пагубних походів інтервентів, зубожіла, її культура підупала, і у XVII столітті італійська література не створила нічого визначного, що могло б привернути увагу сусідніх народів.

Майже такого ж перетворення зазнала і Німеччина, на економічне, політичне та культурне життя якої негативним чином вплинула Тридцятилітня війна. Німеччина теж не дала світові у галузі літератури принаймні якихось визначних досягнень у XVII столітті.

На короткий проміжок часу вдалося вирватися вперед Іспанії. Захопивши великі заморські колонії, спустошуючи американські запаси золота, вона швидко розбагатіла і перетворилась у XVI столітті на одну із най могутніших країн. Але це тривало недовго. Потік золота із Америки припинився, а за цей час внутрішнє господарське життя у країні, її власне виробництво встигло занепасти. До того ж наприкінці XVI століття поблизу берегів Англії зазнає поразки увесь іспанський флот, так звана "Непереможна Армада".

Після смерті М. Сервантеса (1616) іспанська проза вже була не в змозі посідати гідне місце на світовій культурній арені. Однак сили Відродження ще не вичерпались у іспанських драматургів першої половини XVII століття: ще продовжував творити Лопе де Вега, зберігав свою могутність талант Педро Кальдерона.

У літературному житті Західної Європи це був вік Франції. Переживши релігійні війни другої половини XVI століття, Україна досягла у XVII столітті політичної стабілізації. Тут було встановлено абсолютну монархію, що сприяло національному об'єднанню. Починала широко розвиватися культура. Разом з ім'ям Декарта на світову арену виходить французька філософія. П. Корнель, Ж. Расін дали кращі зразки нової класицистичної трагедії. Мольєр створив комедію, яка після Шекспіра та Лопе де Вега до появи комедій Бомарше не знаходила собі рівних у драматургії Західної Європи.

Лафонтен подав класичний зразок байки. Значних успіхів досягала французька проза, зокрема афористична, представлена творчістю Паскаля. Ларошфуко, Лабрюйєра, мемуарна, психологічний роман тощо.

Таким чином, література країн Західної Європи XVII століття відобразила у собі перемоги і поразки людської думки, суворо обумовлені історичними причинами. Вона увіковічила радості та страждання, думи і сподівання народів.

Поняття "література XVII століття" означало не календарний період, а культурно-історичну епоху з притаманними їй рисами, які відрізняють її від попередньої доби -- доби Відродження і наступного періоду -- доби Просвітництва.

В літературі XVII століття чітко виокремилися три художніх напрями:

* Ренесансний реалізм, (представник Лопе де Вега);

* Бароко (П. Кальдерон);

* Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр).

На першому плані мистецтва та літератури XVII століття висунулося зображення внутрішніх суперечностей людини, осмислення розірваності зв'язку між особистістю та суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю.

8. Ренесансний реалізм у літературі XVII століття

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження.

Сам термін "ренесансний реалізм" було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер мав сам термін "реалізм", адже у творах письменників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидав "вчену" догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас.

Письменники-- представники напряму ренесансного реалізму-- спеціально і усвідомлено вибирали "низинні" форми, відтворюючи "грубу" правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що "земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим".

Вимоги:

національна своєрідність

народність

правдивість у поєднанні з узагальненістю

естетична чарівність, яка надає насолоди

9. Бароко, його філософські основи

Бароко -- літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI--XVII століть. Термін "бароко" був введений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками -- класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. Етимологія терміну "бароко" не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, він походить від португальського виразу "perola baroko" -- "перлина неправильної форми" або від італійського слова, що означає "вигадливий", "химерний". Термін "бароко" вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті застосовували до музики, а у XIX столітті його скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття почали говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадав на XVII століття, яке поєднувало дві великі епохи -- Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі слід вбачати синтез мистецтв двох епох -- Відродження та Середньовіччя (готики), хоча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі ("Ромео і Джульєтта", "Дон Кіхот"), то для барокової доби -- пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

Характерні риси напряму:

* трагічна напруженість;

* світосприйняття;

* песимізм;

* скепсис, розчарування;

Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, -- піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко -- "memento more" ("пам'ятай про смерть") і "vanitas" ("суєта"). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

* протиставлення реальності та ілюзій;

* гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто "поєднання непоєднаного";

* інакомовність;

* нахил до ускладненої форми;

* погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігався і антропоцентризм: людина трактувалася не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

* збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

Термін "бароко" дав можливість об'єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом XVII століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Зупинимось на характеристиці деяких з них.

1. Гонгоризм-- аристократична школа в іспанській поезії, яку започаткував поет Луїс де Гонгора.

Ознаки цієї школи

* відмова від ренесансного принципу доступності поезії;

* утвердження культу чистоти форми, принципової безсюжетності і ускладненості поетичного слова.

2. Маринізм -- літературна течія в Італії XVII століття, пов'язана з ім'ям Джамбатісто Маріно.

Характерні риси цієї школи:

* перевага форми над змістом;

* наявність примхливих метафор, порівнянь, словесної гри при відсутності відчуття, етичних і громадських ідей.

3. Преціозна література -- (від франц. "вишуканий", "витончений") аристократичний напрямок у літературі Франції XVII століття.

Особливості

* оспівування галантного кохання та дрібних епізодів із світського життя;

* використання примхливих метафор, умовних алегорій, перифраз;

* улюблені форми лірики: сонети, рондо, послання.

4. Метафізична школа -- напрямок в англійській літературі XVII століття.

Ознаки

* характерна крайність ускладненої форми;

* винахід примхливих образних концепцій (кончетто), метафор;

* важке розшифрування символів та алегорій.

Висновок. Отже, бароко у мистецтві та літературі XVII століття стало одним із наймогутніших стильових напрямів, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко -- неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам'ятки у багатьох європейських країнах.

10. Класицизм -- провідний напрям літератури XVII ст.

Класицизм (від лат. Classicus -- "взірцевий", "довершений") -- літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.

Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним.

У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури -- Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі "Поетики" Аристотеля та "Послання до Пізонів" Горація француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької творчості у книзі "Мистецтво поетичне" (1674), яка стала естетичною програмою класицизму.

Формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам класицизму.

Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше -- зі Старого Заповіту.

"Давні автори для нових письменників-- це "школа поетичної майстерності",-- наголошував представник німецького класицизму Мартін Опіц. Антична спадщина для митців-класиків -- це також певне мірило й взірець. "Ми повинні, -- зазначає Ж. Расін, -- постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?"

Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.

Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси-- встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

-- високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

-- середні (наукові твори, елегії, сатири);

-- низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, -- будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей-- часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

Етапи розвитку класицизму

В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555--1628), П'єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля-- Сід ("Сід"-- 1673), Август ("Цінна, або Милосердя Августа") та ін.

На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо.

Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм -- не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII--XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із заснуванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII -- на початку XVIII століття.

Тема II. Специфіка автобіографізму в романі Ж.-Ж. Руссо «Сповідь»

Роман автобіографічний -- жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, -- достеменні події з його життя.

Як образ головного персонажа, так і його сюжет -- це художня обробка фактів, пережитих автором. Одним із найдавніших автобіографічних романів є «Сповідь» Блаженного Августина. Типовий зразок автобіографічного роману -- «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо.

Автобіографічний роман не слід ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарній прозі автора передовсім цікавить світ, який він описує, а відтак -- власна персона. У щоденнику немає розриву між часом написання і часом, про який йдеться в оповіді. Як різновид біографічного роману, роман автобіографічний більш концентровано й послідовно втілює авторські погляди, суб'єктивно трактуючи події й факти життя.

Література як така базується на співвідношенні художньої та документальної тенденцій. Художність - творче конструювання дійсності, документальність - точне її відтворення. Ці два підходи покликані вирішити одне і те ж завдання: передати досвід письменника наступним поколінням. Бажання передати власний досвід стає домінантним при створенні документальної літератури: роману-спогаду та автофікції.

Бажання передати власний досвід - це причина і мета створення будь-якої документальної літератури. Але навіть в рамках документалістики форми вираження цього досвіду дуже різняться. Серед “документів душі” присутні щоденник, біографічні нотатки, листи, біографія, автобіографія, мемуари, різноманітні белетризовані жанри документальної літератури. Серед таких белетризованих жанрів найчастіше виділяють автобіографічний роман (мемуарний роман, роман-спогад), роман-пошук, роман-дослідження, роман у листах, белетризований роман, а з сімдесятих років ХХ століття ще й автофікцію.

Цікаво, що поняття “роман-спогад” вже досить давно побутує в літературознавстві, а чіткого визначення його немає. Взагалі, як зазначає А. Г. Цяпа, в літературознавстві чіткими є лише поняття автобіографічного роману та власне мемуарної літератури. Щодо поняття автобіографічний роман, то воно є досить схожим з поняттям роман-спогад. Ось, яке визначення ми знаходимо в літературознавчому словнику Р. Т. Гром'яка: “Роман автобіографічний - жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, - достеменні події з його життя. Як образ головного персонажа, так і його сюжет - це художня обробка фактів, пережитих автором”. При цьому зазначається, що типовим зразком автобіографічного роману можна вважати “Сповідь” Ж.-Ж. Руссо. Ми вважаємо, що “Сповідь” Руссо може послужити також прикладом роману-спогаду, хоча в ній автор більше описує власне життя і переживання, що не характерно для роману- спогаду. У романі-спогаді більшу увагу автор приділяє саме історичній ситуації у суспільстві, він є свідком історичних подій і процесів. Хоча за існуючої ситуації в вітчизняному літературознавстві важко щось стверджувати однозначно.

...

Подобные документы

  • Основні риси новоєвропейської культури XVII-XVIII ст. Реформа і відновлення в мистецтві стилю бароко, його вплив на розвиток світової культури. Класицизм як напрямок розвитку мистецтва та літератури. Живопис, скульптура та архітектура класицизму.

    реферат [61,7 K], добавлен 07.01.2011

  • Передумови і труднощі культурного піднесення XVI–XVII століття. Особливості релігійної ситуації в Україні. Розвиток літератури і книгодрукування, створення учбових закладів, формування нових галузей науки. Становлення професіональної художньої культури.

    реферат [40,6 K], добавлен 08.12.2010

  • Бароко - важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI- XVII ст., перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театрі і музиці, барокова архітектура.

    курсовая работа [50,6 K], добавлен 05.12.2010

  • Розвиток образотворчого мистецтва, архітектури в Україні в XVII столітті. Риси європейського бароко в українській архітектурі. Типи будівель. Визначні будівничі доби бароко. Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі. Козацьке бароко.

    реферат [23,9 K], добавлен 21.07.2008

  • Виникнення бароко в Італії в XVI-XVII ст. Бароко в архітектурі, мистецтві та літературі. Аристократичне та народне бароко. Еволюція бароко під впливом народних традицій. Формування української культури бароко, поділ напрямку на козацьке та західне.

    реферат [41,5 K], добавлен 29.11.2010

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.