Духовна культура української молоді ХХІ століття. Релігія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему:

«Духовна культура української молоді ХХІ століття. Релігія»

Підготувала:

Студентка 2 курсу 3 групи

Фізичного факультету

«прикладна фізика»

Смолянська Тетяна

Перевірила:

Лапуга О.І.



ПЛАН

1. Вступ

2. Основна частина

* Що таке релігія

* Теорії походження релігії

* Релігія в системі духовної культури

* Вислови про релігію

* Релігійність української молоді

3. Висновок

4. Список літератури

1. 

1. Вступ

Термін ”культура” є одним із найпоширеніших філософських понять. Він вживається в політичному лексиконі та публіцистиці, в галузі духовного життя і в побуті, при аналізі художніх явищ і у філософських дослідженнях. Фахівці займають різні, нерідко протилежні позиції щодо визначення змісту цього терміна. Перші його визначення відносять до 1871 року і пов'язують з ім'ям англійського вченого Едуарда Тейлора. Нині таких визначень існує багато. У 50-ті роки американські культурологи Анрі Кребер і Антоні Клакхом називали 164 визначення поняття культури і близько 100 спроб теоретичного обґрунтування культури. Згодом, через двадцять років, французький культуролог Анрі Моль наводить вже 250 варіантів визначення культури. У сучасній філософії їх є близько 500. Ця обставина свідчить про пильну увагу дослідників до проблем, пов'язаних з культурою, а водночас і про відсутність у них згоди стосовно трактування проблем культури.

Етимологічно термін ”культура” походить від латинського слова cultivire - обробляти, опрацьовувати, вдосконалювати, поліпшувати.

Культуру можна визначити як сукупність усіх видів творчої діяльності людини й суспільства, а також результатів цієї діяльності, втілених у матеріальних і духовних цінностях.

Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні матеріальні цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та способи, засоби, методи самої людської діяльності (також дуже різноманітні, проте вже мають такі що не матеріальну, а духовну форму), то розрізняють культуру матеріальну й культуру духовну.[1]

Як вiдомо, матерiальна культура - це широка сукупнiсть предметiв матерiального свiту, якi створенi людиною з матерiалу, що його нам дає природа, це, так би мовити, гуманiзована природа. Матерiальна культура визначає сутнiсть ноосфери, сфери взаємодiї людини та суспiльства з природою, межi якої визначаються розумною дiяльнiстю людини. Матерiальна культура являє собою сукупнiсть речей i процесiв, якi забезпечують фiзичне iснування людства, це процес вироблення та споживання матерiальних засобiв життя, це першооснова його. Разом iз тим цей процес неможливий без духовного, оскiльки людина, створюючи навколо себе свiй специфiчний свiт, дiє свiдомо, на пiдставi сприйняття та осмислення свiту, який її оточує.

Як вiдомо, з приводу прiоритету матерiальної чи духовної культури в життi суспiльства iснують альтернативнi точки зору, якi висувають на перший план ту чи iншу. Нам здається, що доцiльнiшим є таке розв'язання проблеми, згiдно з яким жодна з них не має першостi, кожна потрiбна й кожна є вихiдною для iншої. Дух не iснує без матерiї, матерiя неможлива без духу. Людина перед матерiальною цiлеспрямованою дiяльнiстю спочатку створює духовно (у своїй уявi) майбутнiй свiт, який твориться матерiально, i цим пiдноситься над усiм тваринним свiтом, який теж не стоїть осторонь вiд активного використання природи, але робить це iнстинктивно, не передбачаючи наслiдкiв своїх дiй.

Як зауважує нiмецький мислитель В. Гумбольдт, "культура - це завжди твiр розуму, який дiє вiдокремлено" [1, с. 269]. На тiсний зв'язок мислення та культури вказувалося й у нашiй фiлософськiй лiтературi. А.П. Барчуков пише, що "культура мислення постає як власний, iдеальний момент буття культури" [2, с. 13]. Культура, яка нехтує мисленням, викривлює, спотворює реальну дiйснiсть. Це, як влучно каже Оксана Забужко, "культурно неспроможна культура" [3, с. 26].

Духовна культура як рiзновид культури взагалi - це специфiчний порядок органiзацiї духовної дiяльностi, результатом якої є створення матерiальних та iдеальних продуктiв працi. У такому розумiннi духовна культура якоюсь мiрою випереджає матерiальну, але, щоб iснувати, вона повинна мати вихiднi пiдвалини у виглядi матерiальної культури. У цьому полягає дiалектична сутнiсть культури загалом. [2]

Поняття "духовної культури" сходить до історико-філософських ідей Вільгельма фон Гумбольдта. Відповідно до виробленої їм теорії історичного пізнання, всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, що виявляє себе через творчі здібності й особисті зусилля окремих індивідів. Плоди цієї співтворчості складають духовну культуру людства.

Духовна культура виникає завдяки тому, що людина не обмежує себе лише чуттєво-зовнішнім досвідом і не відводить йому переважного значення, а визнає основний і керівний духовний досвід, з якого він живе, любить, вірить і оцінює всі речі. Цим внутрішнім духовним досвідом людей визначає зміст і вищу мету зовнішнього, почуттєвого досвіду.

Поняття духовної культури зв'язано з поняттям патріотизму. Кожен народ, покликаний до того, щоб прийняти свою природну й історичну даність і духовно проробити її в національно-творчому акті. Якщо народ не прийме цей природний обов'язок, то, духовно розклавши, загине й історично зійде з землі. Натхнення себе і природи в кожного народу відбувається індивідуально і має свої неповторні особливості. Ці особливості є відмінними властивостями духовної культури кожного народу й уможливлюють існування таких понять, як патріотизм і національна культура.

Духовна культура - це як би гімн, усенародно проспіваний в історії усього й усіх. Заради створення цієї духовної музики народи живуть зі століття в століття у роботах і стражданнях, у падіннях і підйомах. Ця "музика" своєрідна у кожного народу. Почуявши у ній співзвучність своєму духові, людина довідається свою Батьківщину і вростає в неї так, як вростає одиничний голос у спів хору.

Світове співтовариство усе більше уваги звертає на стан культури. Вона розуміється, насамперед, як зміст і процес життєдіяльності людей, результат їх активної і цілеспрямованої, хоча і не завжди доцільної і вдалої, продуктивної соціальної активності. Культура виступає одним з ведучих ознак планетарної цивілізації, відрізняє життя людей від життя інших живих істот на землі і можливих неземних цивілізацій

Духовна культура - багатошарове утворення, що включає в себе пізнавальну, моральну, художню, правову й ін. культури; це сукупність нематеріальних елементів: норми, правила, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, мова, знання, звичаї. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має потребу в матеріальному посереднику, наприклад - книга. [1]

Духовна культура - сфера людської діяльності, що охоплює різні сторони духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші пам'ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні інститути, духовні відносини і спілкування. [2][3]

релігія цінність духовний культура

2. Основна частина

Поняття духовної культури:

· Містить в собі всі галузі духовного виробництва (мистецтво, філософію, науку тощо),

· Показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві (мова йде про владні структури управління, правових і моральних нормах, стилях лідерства та ін.)

Стародавні греки сформували класичну тріаду духовної культури людства: істину - добро - красу. Відповідно були виділені і три найважливіших ціннісних абсолюту людської духовності:

· Теоретізм, з орієнтацією на істину і створенням особливого сутнісного буття, протилежної звичайних явищ життя;

· Цим, що підкоряє моральному змісту життя всі інші людські устремління;

· Естетизм, що досягає максимальної повноти життя з опорою на емоційно-чуттєве переживання.

Окреслені вище боку духовної культури знайшли своє втілення в різних сферах діяльності людей: в науці, філософії, політиці, мистецтві, праві і т. д. Вони багато в чому і сьогодні визначають рівень інтелектуального, морального, політичного, естетичного, правового розвитку суспільства. Духовна культура передбачає діяльність, спрямовану на духовний розвиток людини і суспільства, а також представляє підсумки цієї діяльності.

Духовна культура - це сукупність нематеріальних елементів культури: норми поведінки, моральність, цінності, ритуали, символи, знання, міфи, ідеї, звичаї, традиції, мову.

Духовна культура виникає з потреби осмислення і образно-чуттєвого освоєння дійсності. У реальному житті реалізується в ряді спеціалізованих форм: моралі, мистецтві, релігії, філософії, науці.

Всі ці форми людського життя взаємопов'язані і впливають один на одного. У моралі фіксується уявлення про добро і зло, честі, совісті, справедливості і т.д. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей у суспільстві.

Мистецтво включає в себе естетичні цінності (прекрасне, піднесене, потворне) і способи їх створення і споживання.

Релігія обслуговує запити духу, людина звертає свій погляд до Бога. Наука демонструє успіхи пізнає розуму людини. Філософія задовольняє потреби людського духу до єдності на раціональній (розумною) основі.

Духовна культура пронизує всі сфери соціального життя. Людина засвоює її через мову, виховання, спілкування. Оцінки, цінності, способи сприйняття природи, часу, ідеали закладаються у свідомість людини традицією і вихованням у процесі життя.

Поняття «духовна культура» має складну і заплутану історію. На початку 19 століття духовна культура розглядалася як церковно-релігійне поняття. На початку ХХ століття розуміння духовної культури стає набагато ширше, включаючи не тільки релігію, але й моральність, політику, мистецтво.

У радянський період поняття "духовна культура" трактувалася авторами поверхово. Матеріальне виробництво породжує матеріальну культуру - вона є первинною, а духовне виробництво породжує духовну культуру (ідеї, почуття, теорії) - вона вторинна. Витоки творчості, ідей перебували у виробничій, трудовій діяльності.

У ХХІ ст. «Духовна культура» розуміється по-різному:

· Як щось священне (релігійне);

· Як щось позитивне, яке не потребує пояснення;

· Як містично-езотеричне.

В даний час, як і раніше, поняття «духовна культура» досить чітко не визначено і не розроблено.

Актуальність проблеми формування духовності особистості в сучасній ситуації обумовлена цілим рядом причин. Назвемо найважливіші з них. Сьогодні багато недуг соціального життя: злочинність, аморальність, проституція, алкоголізм, наркоманія та інші - пояснюються перш за все станом бездуховності в сучасному суспільстві, станом, що викликає серйозну тривогу і прогресуючим з року в рік. Пошук шляхів подолання цих соціальних пороків висуває проблему духовності в центр гуманітарного знання. Актуальність її зумовлена також причинами економічного характеру: у міру здійснення соціальних, економічних, політичних реформ у суспільстві, стрімко змінюються умови та характер людської праці, його мотивація, і ця складається на наших очах економічна ситуація пред'являє нові вимоги до вдосконалення особистості, до її розвитку, до таких особистісним якостям, як моральність, відповідальність, почуття обов'язку, які в кінцевому рахунку є показниками духовної зрілості людини.

Справжня духовність є "триєдність істини, добра і краси" [1] та основними критеріями такої духовності є:

· Інтенціональність, тобто "спрямованість зовні, на щось або когось, на справу або людини, на ідею або на особистість" [2]. Людина потребує мети, що піднімає його над індивідуальним буттям; так він долає ізольованість і обмеженість свого існування, і ця здатність ставити перед собою ідеальні цілі є показником духовно розвиненої особистості;

· Рефлексія над основними життєвими цінностями, складовими сенс буття особистості і виступаючими орієнтирами в ситуації екзистенціального вибору. Саме здатність до рефлексії, з точки зору Тейяра де Шардена, є головною причиною переваги людини над твариною. У людини духовного ця здатність набуває характер прояву "смаку до рефлексії", до пізнання специфіки індивідуального буття. Однією з умов формування здатності до рефлексії є самітництво, вигнанства, добровільне або вимушене самотність. "Вигнання і висновків, завжди настільки страшні і фатальні для людини, не так вже страшні й смертельні для духу. Він любить добровільне самітництво, самотність келій і відхід від мирської суєти, але так само успішно користується вимушеним самотністю засланця, укладеного ... Без вибору себе, повороту всередину, у свою самотність, розмова людини з духом не починається "[3]. Всі найвидатніші представники Духа - Ісус, Сократ - були вигнанці. І це вигнання є кара, осягають того, хто вступив у світ Духа, трагічна кара за сміливість бути не таким, "як всі";

· Свобода, що розуміється як самовизначення, тобто здатність діяти у відповідності зі своїм цілями і цінностями, а не під гнітом зовнішніх обставин, як "набуття внутрішньої сили, опірність влади світу і влади суспільства над людиною" [4], "екзистенціальна незв'язаність, свобода , відчуженість його - або його центру існування - від примусу, від тиску, від залежності від органічного [5];

· Творчість, що розуміється не тільки як діяльність, що породжує щось нове, раніше не існувало, але і як самотворення - творчість, спрямоване на пошук самого себе, на реалізацію свого сенсу життя;

· Розвинута совість, яка узгодить "вічний, всезагальний моральний закон з конкретною ситуацією конкретного індивіда" [6], бо свідомості відкрито існуюче; совісті - те, що повинно існувати; це те, перед чим людина несе відповідальність за реалізацію свого сенсу життя;

· Відповідальність особистості за здійснення свого сенсу життя і реалізацію цінностей, а також за все, що відбувається у світі.

Такі основні критерії духовності особистості в осмисленні російських і зарубіжних філософів: М. А. Бердяєва, В. Франкла, Е. Фромма, Т. де Шардена, М. Шелера та інших.[3]

· Що таке релігія

Релігія (від лат. Religio -- набожність, святиня) -- форма суспільної свідомості, сукупність духовних уявлень, заснованих на вірі в надприродні сили і істоти (духів і богів), які є предметом поклоніння. Таким чином термін «релігія» означає шанування богів. Він тісно пов'язаний з поняттями «Бог» і «віра».

Релімгія (від лат. religio -- зв'язок) -- віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини

У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія -- це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д. Вивченням релігії займається наука релігієзнавство.

Всупереч розповсюдженій думці, що релігія обов'язково передбачає віру у бога (особу-творця), поняття «атеїзм» не повинно протиставлятися поняттю «релігія». Деяким релігіям (буддизм, наприклад) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога. Інколи такі релігії називають атеїстичними.

Існує таке поняття, як релігійна свідомість. Це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

У вузькому розумінні релігія -- віра в існування надприродних -- персоніфікованих чи ні -- сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу тощо) впливати на Всесвіт та на долю людей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, включає в себе певний етичний кодекс, виражається в певному способі поведінки та/або ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або богів. За визначенням теолога Ганса Кюнґа, релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільноту відношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, -- до якоїсь, як би її не розуміли, найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, Нірвана); на відміну від філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.

· 

· Теорії походження релігії

§ Теологічні теорії -- ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

o Традиціоналістська теорія -- Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. Традиціоналістська теорія не потребує доведення, позаяк ґрунтується на вірі. Стосується вона передусім християнства, тому набула значного поширення у християнському богослов'ї. Щодо походження інших релігій християнство допускає будь-які пояснення.

o Теїстична теорія -- Згідно з цією теорією релігія -- це результат розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога, вона була широко популярна у Новому часі.

o Концепція вроджених ідей -- стверджує, що ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога.

o Богословський раціоналізм -- згідно з цією теорією, розгортання вроджених ідей відбувається під впливом досвіду, емпіричних знань.

o Споглядальний теїзм -- основним положенням цієї теорії є те, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням людиною скінченності свого буття.

o Містичні теорії -- визнають надприродне походження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не назавжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно.

o Православно-академічна теорія -- прихильники цієї теорії сформулювали два джерела виникнення релігії: об'єктивне, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини, та суб'єктивне, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу.

o Академічний теїзм -- визнаючи абсолютний пріоритет віри, використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює попередні богословські теорії походження релігії.

§ Наукові теорії намагаються пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності людини подолати свою залежність від зовнішніх сил. До цих теорій належать:

o Політико-державна теорія -- згідно з нею, релігія є вигадкою законодавців. Цю теорію поділяв Лактацій, який вважав засновником релігії римського царя Помпілія.

o Євгемеризм -- релігія бере початок із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

o Натуралістична (матеріалістична) концепція -- ґрунтується на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей.

o Міфологічна теорія -- релігія бере початок з прадавніх міфів, зокрема міфу про Сонце, з обожнювання Сонця.

o Анімістична теорія -- релігія сформувалася від віри в духів і в душу.

o Теорія аніматизму -- висунули критики анімізму, які стверджували, що анімізму передувало одухотворення речей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм -- обожнювання природи.

o Теорія прамонотеїзму -- люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині.

o Магічна теорія -- пояснює духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Згідно з теорією, основу первісної релігії становить магія, що впливає на волю надприродних сил.

o Психологічна теорія -- в її основі лежить теза про те, що релігія зародилася внаслідок особливостей природи людини і є наслідком її психічних переживань в стресовій ситуації.

· Релігія в системі духовної культури

Роль релігії в історії людства, в цілому досить значна, не може бути оцінена однозначно. Виділяються два вектори впливу релігії на суспільний розвиток: релігія як стабілізуючого фактора і релігія як чинник змін.

Аналіз ролі релігії в системі культури має здійснюватися з урахуванням наступних факторів:

· Вплив релігії може здійснюватися тільки в опосередкованому вигляді (через діяльність релігійних індивідів, груп, спільнот);

· Характер і ступінь впливу різні для тієї або іншої релігії, для тієї чи іншої історичної епохи.

Статус релігії на різних етапах розвитку суспільства:

· Релігійна свідомість "є домінуючим, відбувається зрощення релігійної і етнічної спільності. Релігійні інститути наділені світською владою;

· Релігійна свідомість існує поряд зі світською, відбувається виділення і диференціація інших сфер та інститутів суспільного життя;

· Релігійна свідомість відсунуто на другий план; етнічна спільність вже не збігається з релігійною; здійснюється і закріплюється поділ світської і духовної влади. [8]

Культура Білорусі не була монолітною, в ній містилися різні світоглядні тенденції, зумовлені рівнем соціального і духовного розвитку суспільства, відмінностями потреб різних соціальних верств у тих чи інших формах культурної діяльності. Протягом тривалого періоду в Білорусі панувала релігійна культура - сукупність форм, проявів, елементів духовної діяльності (мистецтва, літератури, архітектури, публіцистики, права, моралі, філософії та ін), що функціонують у рамках релігійного світогляду і виконують завдання релігійного проповідництва. Специфічно релігійної є сакральна культура - священні книги, віровчення, таїнства, обряди, а також предмети, будівлі, що входять до сфери релігійного культу. Це стрижень, ядро релігійної культури.

Під світської культурою як правило розуміють нецерковних, мирську (секулярних) культуру, нерідко - внерелигиозной стан духу, девальвацію священних понять, культуру, що звільнилася від релігійного впливу. Ці визначення в принципі можна прийняти, маючи на увазі, що у світській культурі можна виділити принаймні три напрямки: байдужа до релігії культура, претендує на автономне внерелигиозной розвиток; вільнодумна культура, спрямована на критику релігії та її інститутів; продукти світської культури, що містять релігійно-містичні настрої та ідеї. Релігійні культурологи неоднозначно вирішують питання про співвідношення світської культури та релігійної культури, найчастіше розглядаючи його в плані співвідношення релігії і культури: одні ототожнюють релігію і культуру, надаючи релігійний сенс продуктів культурної творчості; інші вважають релігію і культуру різними планами буття (сакральне і профанне) , треті сприймають релігію як «закваску» культури, що повинна внутрішньо перетворити людини.

Насправді між автономною світської культурою та культурою сакральної, церковної, існує безліч перехідних форм, які іноді важко ідентифікувати з релігійної або світської культурою. Використання релігійних сюжетів у культурній творчості далеко не завжди свідчить про релігійне характері останнього: позарелігійним культура протягом довгого часу може зберігати традиційні релігійні терміни і образи, наповнюючи їх світським змістом. Тобто, світське осмислення світу може здійснюватися в старій знаковій системі, будучи при цьому індиферентним або критичним стосовно релігії (так, біблійні, коранічні і стародавні міфологічні образи використовувалися А. С. Пушкіним як засоби художньої виразності). Треба мати також на увазі, що деякі представники духовенства при аналізі тих чи інших проблем (у тому числі релігійного характеру) використовували об'єктивні, наукові методи дослідження.

У Білорусі, як і в інших країнах, вже в давнину виявляється наявність двох сфер культури - релігійної і світської. Праслов'янські племена поряд зі складною системою політеїстичних вірувань мали раціональними знаннями про природу, навичками в будівельній справі, в ремеслах, у виготовленні знарядь праці, металевих прикрас, у військовому мистецтві і т.д., що фіксувалося в розвивається мовою. Введення християнства в його православній формі на Русі було пов'язано з руйнуванням дохристиянської - «язичницької» культури, як релігійної, так і мирського. Окремі елементи «язичницької» релігії були асимільовані християнством. У рамках православної культури протягом століть створювалися прекрасні будівлі храмів, одне з надбань світового образотворчого мистецтва - іконопис, самобутня агіографічна література, навчальні заклади, що дають релігійну освіту і виховання. Залучалися кращі будівельники, зодчі, ремісники, художники, знавці церковної літератури. Діяльність творців релігійної культури обмежувалася церковними канонами, які, втім, не завжди ними дотримувалися. Догматизація мови, понять і образів, пов'язана з особливостями монотеїстичних релігій (християнства, ісламу, іудаїзму), кілька стримувала створення нових фор культури, більш глибоко і всебічно відображають світ.

Елементи світської і релігійної культури містилися в народній творчості. Народна релігійність відбилася у духовних віршах, легендах (напр., в духовних віршах «Про Христа милостива», «Нікола-святитель», «Про Марію Єгипетську»), усних повір'ях, прислів'ях (напр., «Жити - Богові служити», « Від Бога відмовитися - до сатани пристати »,« Розум - у смиренні »). Існував і багатий позарелігійним фольклор, що містив соціальні та антиклерикальні мотиви (напр., у прислів'ях типу «Хвали жито в стогу, а пана в труні», «Нам пани на горі дані», «Світ нечестивий, а їм ситий монастир побожний»). Народна мирська культура втілювалася також у скомороство, в історичних піснях, в билинному епосі, де поетизував селянську працю, відбивалися подання про народну етику, виховувалася військова доблесть, служіння Батьківщині. [9][3]

· Вислови про релігію

С.Б. Кримський у статтi "Кiнець iсторiї" чи метаiсторiя?" пише про унiверсалiзацiю культури, що означає "переведення її розумiння з уявлень про результати духовних досягнень суспiльства, його освiчених прошаркiв чи успiхiв цивiлiзацiї окремих передових країн у всезагальнiсть людської екзистенцiї. i чималу роль у цьому вiдiграє духовнiсть - як смислобудiвництво особи в культурi" [4]. Релiгiйне розумiння культури виходить з абсолютного примату духовного над матерiальним. "Споконвiку було Слово" (Їв. 1: 1), нематерiальна творча потенцiя, яка волею надприродних сил породила всю рiзноманiтнiсть реального свiту. Стосовно культури це положення трансформувалося у твердження первинностi, прiоритету релiгiйної складової духовної культури щодо iнших складових, й особливо щодо матерiальної. На практицi це спричиняло зведення всiх проблем культури загалом до проблем релiгiї, до розумiння духовностi лише як сфери релiгiйного, духовного життя людини.

Показовою стосовно цього є точка зору вiдомого теолога та культуролога Пауля Тiллiха. Сутнiсть культури вiн виводить iз її релiгiйного змiсту, з мiсця та значення в культурi релiгiйної складової. На його думку, релiгiйна складова завжди присутня у творах культури, навiть тодi, коли цього не вiдчуває їх творець i коли вони не виявляють прямого зв'язку з релiгiєю [5, с. 239]. Тому може iснувати така галузь мислення, як теологiя культури. i саме ця релiгiйна складова, яка скрiзь присутня в культурi, а зовсiм не церковний контроль над культурою, як вважають деякi ортодоксальнi богослови, i є пiдiрунтям теологiї культури.

Сутнiсть культури та її походження визначаються сутнiстю релiгiї. Теологи вважають, що релiгiя не є творiнням людського духу, а є наслiдком божественного вiдкриття (одкровення), вона - дар божественного Духу. Вона не може бути створена людиною, бо людський дух творить стосовно самого себе та свого свiту, а не стосовно Бога [5, с. 239]. Релiгiя не є аспектом людського духу, "релiгiя, - пише П. Тiллiх, - не особлива функцiя духовного життя людини, а складова глибин всiх її функцiй" [5, с. 239], вона є субстанцiєю, пiдвалиною та глибиною духовного життя людини [5, с. 241]. В.В. Розанов, про якого Лев Шестов сказав, що "вiн у Христа не вiрить i Євангелiя не визнає" [6, с. 97], зазначав: "все, що здiйснюється в iсторiї, здiйснюється з внутрiшньою необхiднiстю" [7, с. 11], чим i пiдтверджував зауваження Л. Шестова, бо така думка В.В. Розанова виключає зовнiшнiй, навiть iз боку Бога, поштовх в iсторичному процесi. З такою мiркою В.В. Розанов пiдходить до визначення зв'язку релiгiї з культурою. Вiн каже: "Як можемо ми заперечувати, що в безсмертнiй думцi людини, яка намагається охопити собою свiтобудову, проникнути в глибини її, виявляється теж дихання Божества, яке висловлюється в нас, коли у хвилини горя чи безнадiї ми звертаємося до молитви?" [7, с. 21]. Релiгiї В.В. Розанов вiддає внутрiшнє життя, внутрiшнiй свiт людини, i цей свiт є свiтом культури.

Великий гуманiст Альберт Швейцер, який висунув концепцiю етики благоговiння перед життям, вважав, що "чотири iдеали утворюють культуру: iдеал людини, iдеал соцiальної та полiтичної єдностi, iдеал релiгiйно-духовного (курсив наш. - В.К.) єднання, iдеал людства" [8, с. 329]. Отже, культура, за А. Швейцером не мислима без релiгiї, вона, поряд з iдеалами людства й людини, є наслiдком релiгiйно-духовного єднання суспiльства, об'єднує його в культурну спiльнiсть. Ця роль релiгiї в культурi робить релiгiю головним явищем культури, культурним феноменом. "Релiгiя - надто складне духовне утворення, - коментує таку точку зору А.М. Колодний. - Її можна дослiджувати як соцiально-iсторичне явище, як свiтоглядний чи культурний (курсив наш. - В.К.) феномен, як специфiчну форму суспiльної свiдомостi тощо" [9, с. 31]. Саме ця функцiя релiгiї як культурного феномена надає їй особливого значення в системi суспiльної свiдомостi, в духовному життi суспiльства.

Наведемо ще один приклад надання виняткового значення релiгiї в утвореннi сфери культури. Як вiдомо, єврейський народ, перебуваючи з VI сторiччя до н.е. в дiаспорi (пiсля подвiйного руйнування давньоєврейської держави в VI сторiччi до н.е. вавiлонянами, а потiм, у i - II сторiччях н.е., римлянами), за два з половиною тисячолiття зумiв зберегти й розвинути свою нацiональну культуру. Важливим чинником цього iсторичного явища був iудаїзм - нацiонально-державна релiгiя євреїв, яка домагалася нацiональної iзоляцiї народу, вiдокремлення його вiд iнших народiв, нейтралiзувала вплив iнших культур на єврейську культуру. Предметом особливих роздумiв є те, що тут було негативного, а що - позитивного. Але факт, що народ, який був розсiяний по всьому свiту, зумiв зберегти свою культуру, незважаючи на активнi зовнiшнi асимiлятивнi впливи. Тепер єврейський народ живе за доби нової цивiлiзацiї. Частина його - у своїй державi, iзраїлi, але переважна бiльшiсть живе серед iнших народiв, у тому числi й в Українi. У євреїв України формується своя, нова iудейська культура, i, як зазначає єврейський дiяч в Українi Йосип Зiсельс, вона вiдчуває вплив вiдповiдних географiчних, iсторичних, демографiчних, етнографiчних чинникiв, вiдчуває вплив культури iдиш i сучасної iзраїльської культури. "Коли мене запитують, - каже Й. Зiсельс, - якою мовою - iдишем чи iвритом розмовлятимуть мiж собою євреї України через два поколiння, то я вiдповiдаю (з невеликою долею iронiї) - українською!" [10]. Нове єврейське громадське життя, на думку Й. Зiсельса, набуватиме нових форм, якi не будуть повторювати попереднi чи iноземнi. "Однак становлення цього життя громад, а отже й культури, неможливе без iудаїзму (курсив наш. - В.К.) в його рiзних формах та рiзновидах" [10]. iсторичне значення iудаїзму як культурного чинника продовжується й у третьому тисячолiттi iснування єврейського народу.

Сучасний богослов-фiлософ Л. Нiкiтiн висловлює думку про те, що культура походить вiд Бога, це вплив Бога на людство через церкви. На думку Л. Нiкiтiна, "культура - це не лише сукупнiсть усiх трудових i творчих актiв, не тiльки органiчне цiле, але й органiчне цiле... що починається на небi - це церква. Тому, що Господь наш - перший i найбiльший трудiвник, а також i тому, що те, що ми зв'язуємо на землi, Вiн зв'язує на небi" [11, с. 60]. Але, на думку Л. Нiкiтiна, культурi не достатньо усвiдомити своє нетлiнне походження. Культурi необхiдно визнати, що вона - священнодiйство, як церквi - що вона культурна. Але тодi те нове, що дає їхнє взаємовизнання, є вже щось бiльше, нiж те, чим вони були поодинцi [11, с. 60-61].

Такi мiркування теологiв роблять релiгiю пiдвалиною й головним змiстом духовної культури та дають пiдставу iншим фiлософам культури ототожнювати релiгiю та культуру, вважаючи цi поняття фiлософськими синонiмами. Неважко уявити собi, що вони збiднюють i звужують поняття культури. Таке розумiння також залишає осторонь дiалектику сутностi культури як у розумiннi спiввiдношення матерiальних та духовних складових її, так i в аналiзi елементiв духовної культури, включаючи й такi, як релiгiя.

Духовна культура не може бути зведена до релiгiї, як не можна звести лише до релiгiї духовнiсть, що, до речi, широко практикується в нашiй, особливо публiцистичнiй, лiтературi. Духовна культура включає в себе всi продукти розумової дiяльностi людини, весь процес вiдображення дiйсностi в людськiй свiдомостi та його наслiдки.

До духовної культури слiд вiднести перший духовний здобуток людства - мораль, яка виникає разом iз виникненням людства i є першою та вирiшальною умовою його iснування. Важливою складовою духовної культури є полiтичнi вiдносини, вiдносини влади й органiзацiї людського суспiльства та вiдповiднi їм iнституцiї, без яких суспiльство не склалося б у суспiльний органiзм. До духовної культури входить також право, яке є сукупнiстю загальнообов'язкових норм поведiнки, що, на вiдмiну вiд моральних норм, встановлюються суспiльством за допомогою держави й виконання яких забезпечується певними заходами державного впливу. Дуже змiстовним i великим за обсягом є такий елемент духовної культури, як мистецтво з його численними рiзновидами та розгалуженнями (лiтература, кiно, театр, хореографiя, музика, живопис, графiка, скульптура, архiтектура, циркове та декоративно-прикладне мистецтво), мiж якими немає сталих меж i якi поєднуються в окремi форми, вiдбиваючи все багатство духовного життя суспiльства.

Особливу сферу духовної культури становить наука - "вища форма людських знань, система знань, якi перебувають у розвитку, знань, якi досягаються вiдповiдними методами пiзнання, виражаються у точних поняттях, iстиннiсть яких перевiрена й доведена суспiльною практикою" [12].

Але в духовнiй культурi є елементи, що мають прiоритетне значення. Це релiгiя та фiлософiя. Вони найбiльше вiддаленi вiд суспiльного буття й завдяки цьому одержують можливiсть найбiльшого узагальнення дiйсностi, найбiльшого абстрагування вiд неї. Цим пояснюється їхня здатнiсть легко вступати у взаємодiю. З цим також пов'язана їхня здатнiсть бути пiдiрунтям, "закваскою" свiтогляду, вони вiдiграють роль свiтоглядотвiрного ферменту. "У тих випадках, - пише видатний нiмецький гуманiст В. Гумбольдт, - коли iдея божества є плодом справжньої духовної культури, вплив її на внутрiшню досконалiсть людини чудовий i благодiйний" [13, с. 55].

Релiгiя та фiлософiя в ролi духовної "закваски" мали неоднакове становище. Релiгiя завжди була поширена в суспiльнiй свiдомостi, вона завдяки дуже високому розвитку чуттєвого аспекту вiдображення дiйсностi легко сприймалася навiть за умов невисокого iнтелектуального рiвня, легко знаходила практичне застосування, i, хоча це застосування мало iлюзорне значення, воно приносило психологiчне задоволення, сприяло утвердженню релiгiї як домiнуючої сили в духовному життi суспiльства, а отже й у духовнiй культурi. Фiлософiя традицiйно, ще з часiв античного суспiльства, мала елiтарне значення. Необхiднiсть досить високого освiтнього рiвня для опанування фiлософського знання виключила можливiсть поширення фiлософiї в масах, вона завжди залишалася чужою для масової свiдомостi й тому не витримувала конкуренцiї з релiгiєю.

Надаючи собi високого статусу в iєрархiї духовних цiнностей культури, релiгiя має можливiсть входити до будь-якої її сфери.

Релiгiю ми розглядаємо як важливу частину духовної культури, оскiльки вона є специфiчною формою суспiльної свiдомостi, а тому завжди найяскравiше вiдбиває всi її злети та падiння. Отже, фiлософiя культури зовсiм не викреслює релiгiю з духовної культури, як це робив свого часу вульгаризований атеїзм, вона ставить своїм завданням реалiстично, аж нiяк не пориваючи з iстиною, визначити її мiсце в цьому феноменi, зумовлене дiалектикою.

Але сказати про релiгiю, що вона є частиною духовної культури, - дуже мало: вона є особливою частиною її. Справа в тому, як уже було сказано, що релiгiйна свiдомiсть, як i фiлософська, через вiддаленiсть вiд суспiльного буття, велику мiру узагальнення та абстрагування набула здатностi бути структуротвiрним ядром свiтогляду. Тому вона втручається в усi форми суспiльної свiдомостi й у такий спосiб отримує доступ до найвiддаленiших куточкiв духовного життя суспiльства. Релiгiя в культурi набуває здатностi бути її регулятором, силою, що спрямовує її розвиток, бути її ферментом. Слушнiсть цього твердження аргументується iсторичним аналiзом.

Iсторичний розвиток культури вiдбувається на iрунтi наступностi та еволюцiйних перетворень у нiй. Звiдси значення глибоко традицiйного в культурi, велика вага культурної спадщини, постiйне звертання до минулого як до джерела iмпульсiв розвитку. Звiдси ж постiйнi пошуки в культурi нового, змiнюванiсть форм i змiсту культурних явищ, прiоритети творчостi, широкий простiр для нових iмен. Цей процес розвитку культури веде до змiни її окремих елементiв, змiни взаємодiї їх. Виходячи з цих положень, слiд завжди мати на увазi iсторичний, змiнний характер мiсця та ролi релiгiї в культурi. [2]

· 

· Релігійність української молоді

Під поняттям «релігійність» ми розуміємо суб'єктивне засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їх вплив на поведінку, життєдіяльність віруючих. Релігійність також розглядають як ціннісно-життєву орієнтацію, внутрішню здатність індивіда до реалізації релігійних установок. При аналізі релігійності української молоді постає ряд актуальних питань: релігійність молоді - це данина моді, традиції, віруванням батькам, спонтанний крок чи усвідомлений раціональний вибір?

Вибір релігії є особистісним явищем, у якому поєднуються як зовнішні чинники, так і внутрішні мотиви молодої людини. У процесі релігійного самовизначення сучасної молоді провідну роль відіграє сім'я і духовна культура, яку успадковує особистість від народження. Згодом, вже на етапі вторинної соціалізації, у процесі свого розвитку та формування молодь отримує можливість вільного вибору релігії. На базі власного релігійного досвіду молода людина з багатьох релігійних традицій надає перевагу тому, що найбільшою мірою відповідає її переконанням. Цей вибір багато в чому є можливим завдяки наявному релігійному плюралізму -- «простору релігійних пропозицій».

Ми проаналізуємо релігійність молоді з точки зору теорії раціонального вибору. Ця теорія сьогодні набуває популярності на противагу теорії секуляризації, яка приділяє мало уваги феномену суб'єктивної релігійності. Суть теорії раціонального вибору полягає в тому, що найпростішою формою суспільних відносин визнаються відносини обміну, а складні соціальні феномени пояснюються через елементарні дії індивідів.

Прихильники теорії раціонального вибору вважають, що релігійний плюралізм стимулює ринкову активність, а численні релігійні товари необхідні для конкурентноздатного релігійного ринку, оскільки люди різних соціальних та етнічних груп мають відмінні вподобання в залежності від їхнього досвіду. Релігійний плюралізм виникає у нерегульованому державою ринку завдяки неспроможності однієї фірми (релігійної організації) бути одночасно представленою й у сфері сакрального, й у сфері буденного; бути одночасно жорсткою та поблажливою. У зв'язку з цим і виникає багатоманіття релігійних організацій, що спричинює збільшення інституціалізованої релігійності.

За умови коли великі групи людей через певні обставини отримують неефективну релігійну соціалізацію, суб'єктивна релігійність схильна бути різнорідною, але більш поширеною, ніж організована релігійна діяльність. Цю тезу яскраво підтверджують емпіричні дані, зокрема стрімко зростаюча категорія молодих людей, які позиціонують себе як віруючі взагалі. Зокрема, третина (33,8 %) студентської молоді України характеризується неінституціалізованою релігійною свідомістю, на противагу 41,2 %, яким притаманна інституціалізована релігійна свідомість

Теорія, що нами тут розглядається, як зрозуміло із самої її назви, зупиняється на проблемі релігійного вибору. Варто розмежовувати поняття «навернення» - перехід із однієї релігійної традиції до іншої - та «переміщення» перехід у межах однієї релігійної традиції (від конфесії до конфесії). «За звичайних обставин більшість людей, - стверджують Р. Старк та Р. Фінк, - не навертаються і не переміщуються». Однак, зрозуміло, що коли мова йде про ситуацію в незалежній Україні, то навряд чи ми можемо говорити про «звичайні обставини», адже постійна зміна політичної системи держави, перехід від планової до ринкової економіки, колосальна соціальна мобільність, політизація релігійної сфери та ряд інших суспільних факторів дають підстави говорити про протилежне. Для ситуації, що наявна у нашій державі, автори теорії раціонального вибору стверджують: що якщо протягом тривалого проміжку часу більшість людей змінюють релігійні традиції, норми та характер релігійної участі або взагалі залишають релігійні організації - це не більше аніж реакція на зміну зовнішніх обставин чи появу обмежень у сфері релігії.

Але що все ж таки керує молодими людьми «за звичайних обставин» шукати нову чи/та змінювати наявну релігійну традицію? При виборі релігії, - стверджують Р.Старк і Р.Фінк, - люди намагаються зберегти свій наявний соціальний капітал, під яким розуміються міжособистісні прихильності. Відповідно, якщо люди мають прихильність до представників іншої конфесії або релігії, то вони відповідно будуть схильні до переміщення або навернення. При цьому, здійснюючи свій вибір, люди намагаються зберегти наявний релігійний капітал, під яким розуміється «ступінь знання та прихильності до конкретної релігійної культури». Відповідно, чим більший релігійний капітал, тим менше люди схильні до переміщення або навернення. І зрозуміло, що переміщення є більш поширеним явищем, ніж навернення, оскільки люди роблять такий вибір аби максимально зберегти свій релігійний капітал. Наприклад, більш вірогідним є можливість переміщення греко-католика до православ'я, ніж до харизматизму. Беручи до уваги усе вище сказане, відзначимо, що молодь схильна як до «навернення», так і до «переміщення», оскільки має менший «релігійний капітал», аніж люди старшого віку. Зрозуміло, що «накопичення» такого роду капіталу відбувається за рахунок релігійного виховання та освіти.

Теорія раціонального вибору дає нам відповідь на питання чому молодь стає основним ядром нових релігійних рухів (НРР). Цей факт пояснюється, по-перше, тим, що НРР пропонують інший продукт, альтернативний традиційним релігійним організаціям; по-друге, релігійне виховання та освіта мають безпосередній вплив на формування релігійності або, принаймні, релігійної ідентичності, що було неодноразово проілюстровано і обґрунтовано українськими соціологами.

Підсумовуючи викладене, констатуємо, що чим більший релігійний капітал, тим менше молоді люди схильні до переміщення чи навернення, оскільки вкладають менше релігійних інвестицій у свої власні релігійні зобов'язання. Проте через суспільно-політичні обставини кінця 1980-х - початку 1990-х рр. сьогоднішня молодь не мала змоги набути первісний релігійний капітал завдяки сімейному вихованню та освіті. Відтак, молодь поглинала різноманітні релігійні та езотеричні концепції та уявлення, що в решті-решт і спричинило формування її еклектичних релігійних поглядів, в основі яких лежить визнання доктрин різних релігійних традицій, що традиційно вважалися несумісними між собою. Проявами еклектизму у свідомості молоді є віра у переселення душ. Показово, що опитування студентів православних духовних шкіл показало, що ідею реінкарнації підтримують 12,5% їх слухачів

3. Висновок

Духовна культура - це сукупність нематеріальних елементів культури: норми поведінки, моральність, цінності, ритуали, символи, знання, міфи, ідеї, звичаї, традиції, мову.

· Духовна культура виникає з потреби осмислення і образно-чуттєвого освоєння дійсності. У реальному житті реалізується в ряді спеціалізованих форм: моралі, мистецтві, релігії, філософії, науці.

· Справжня духовність є "триєдність істини, добра і краси".

· Наука і право є частиною культури, тому будь-яка наукова картина відображає взаємний вплив всіх елементів культури в ту чи іншу епоху. У системі культури людства, що складається з матеріальної, соціальної та духовної культури, наука включена в систему духовної культури людства. Нижче наводяться визначення системи культури та її елементів.

· Наука - це система свідомості та діяльності людей, спрямована на досягнення об'єктивно істинних знань і систематизацію доступною людині і суспільству інформації. Науку можна підрозділити на кілька основних видів наук: гуманітарні, антропологічні, технічні, суспільствознавство і природознавство.

· Роль релігії в історії людства, в цілому досить значна, не може бути оцінена однозначно. Виділяються два вектори впливу релігії на суспільний розвиток: релігія як стабілізуючого фактора і релігія як чинник змін.

· Під світської культурою як правило розуміють нецерковних, мирську (секулярних) культуру, нерідко - внерелигиозной стан духу, девальвацію священних понять, культуру, що звільнилася від релігійного впливу.

· Релігійні культурологи неоднозначно вирішують питання про співвідношення світської культури та релігійної культури, найчастіше розглядаючи його в плані співвідношення релігії і культури: одні ототожнюють релігію і культуру, надаючи релігійний сенс продуктів культурної творчості; інші вважають релігію і культуру різними планами буття (сакральне і профанне ), треті сприймають релігію як «закваску» культури, що повинна внутрішньо перетворити людини.

4. Список літератури

ь [1] http://library.nulau.edu.ua/POLN_TEXT/KOMPLEKS/KURS_1/kurs/1/14H3R14_2.htm

ь [2] http://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/12/articles/sec4/s4a5.html

1) Гумбольдт В. Язык и философия культуры. - М., 1985.

2) Барчуков А.П. Культура мышления и мышление о культуре (опыт антропологического анализа) // Философские науки. - 1990. - № 10.

3) Забужко О. Двi культури. - Київ, 1990.

4) Кримський С.Б. "Кiнець iсторiї" чи метаiсторiя? // Колегiя. - 1994. - № 1. - С. 32-33.

5) Тиллих П.И. Избранное. Типология культуры. - М., 1995.

6) Шестов Л. Начало и концы. - СПб., 1908.

7) Розанов В.В. Место христианства в истории // Розанов В.В. Религия и культура. - СПб., 1901.

8) Швейцер А. Культура и этика. - М., 1973.

9) Колодний А.М. Методологiчнi засади вiдтворення наукової релiгiї в Українi // iсторiї релiгiй в Українi: Тези повiдомлень 2-го круглого столу. Львiв, 4 - 5 травня 1992 р. - Львiв. - 1992.

10) Зiсельс Й. Можливо, треба навчитися спiвiснувати з антисемiтизмом // День. - 1996. - № 4.

11) Никитин Л. Здесь и теперь // Современные философско-религиозные исследования. - М., 1990.

12) Философская энциклопедия: В 5 т. - М., 1964. - Т. 3.

13) Гумбольдт В. Язык и философия культуры. - М., 1985.

ь [3] http://ua-referat.com/%D0%94%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0

[1] Федотова В.Г. Практичне та духовне освоєння дійсності. - М:, 1992. - С. 97

[2] Франкл В. Людина в пошуках сенсу. - М:, 1990. - С.100

[3] Федотова В.Г. Практичне та духовне освоєння дійсності. - М:, 1992. - С. 110

[4] Бердяєв Н.А. Екзистенціальна діалектика божественного і людського / / Бердяєв Н.А. Про призначення людини. - М:, 1993. - С.325

[5] Шелер М. Положення людини в космосі / / Шелер М. Вибрані твори. - М.:, 1994. - С.153

[6] Франкл В. Людина в пошуках сенсу. - М:, 1990. - С.97-98

[7] Пархоменко І.Т., Радугин А.А. Культурологія у питаннях і відповідях .- М.:, 2001. - С. 124

[8] Рогалевіч М. Релігієзнавство. - Мн.:, 2005. - С.27

[9] Пархоменко І.Т., Радугин А.А. Культурологія у питаннях і відповідях .- М.:, 2001. - С. 127

ь http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F

ь http://yak-prosto.com/sho-take-religiya/

ь http://www.religion.in.ua/main/analitica/10564-religijnist-ukrayinskoyi-molodi-racionalnij-vibir-chi-spontannij-krok.html

Размещено на Allbest.ru

...