Размещено на http://www.allbest.ru/

Стародавні цивілізації

Зміст

• 1. Спільне в культурі стародавнього світу
• 2. Стародавня Месопотамія
• 3. Стародавній Єгипет
• 4. Стародавній Китай
• 5. Стародавня Індія
• 6. Стародавня Америка
• Список використаної літератури

1. Спільне в культурі стародавнього світу

Без досягаєш, стародавніх цивілізацій сучасний світ немислимий у жодній своїй ланці. Ця далека доба, вийшовши із мало диференційованої, більше того практично однакової в усіх регіонах первісності, сформувала абсолютно різні моделі світобачення і світовпорядкування. Успадкувавши від минулого міфологічні способи мислення і дії, народи, що склалися із племен, розвинули свої міфологічні системи до того рівня, який забезпечував усі основні аспекти існування і став духовним ґрунтом, па якому й постали оригінальні й неповторні феномени -- стародавні країни Месопотамії, Єгипет, Китай, Іран, Індія та ін. Вони існували майже паралельно в часі, являючи світові зовсім несхожі парадигми буття і свідомості. З'ясуємо, що їх об'єднує в одну культурну епоху. Принаймні можна сказати, що всім стародавнім цивілізаціям властиві:

-- величезна кількість відкриттів у матеріально-практичній та інтелектуально-духовній сферах;

-- традиціоналізм як специфічна риса культури;

-- однотипна структура свідомості;

-- певна амбівалентність.

Традиціоналізм (з лат. -- передавання, наслідування) -- це особлива повага до минулого, схиляння перед досвідом і мудрістю предків і, відповідно, в усіх випадках орієнтація на минуле, а також невизнання цінності новацій, принципове заперечення змін, автоматизм у культових відправах, вшанування релігійних святинь і цінностей. У традиційному суспільстві людина фактично не має свободи, а її життя дріб'язково регламентоване, дії визначені ролевими обов'язками і побутовими функціями. Минуле дорослих є майбутнім кожного нового покоління. І так, за сучасними даними, тривало протягом тисячоліть.

Про однакову структуру свідомості свідчить те, що незалежно від етнічних особливостей, географічних координат чи соціальних умов людям перших цивілізацій були відомі такі поняття, як релігія, мораль, право, політика, наука, мистецтво, які утворюють фундамент їхнього духовного та громадянського існування.

Амбівалентність як одночасність несумісних тенденцій неусвідомлювано чи приховано існує між традиційністю і потребою новацій, а також у наявності в самій культурі суперечності між високорозвиненими моральними і звичаєвими установками.

Досить пригадати такі всюди прийняті ритуали стародавнього світу, як людські жертвопринесення або храмова проституція. Дивним для сучасника є визнання цивілізованими людьми природності рабства або "касти недоторканих". Навіть давні греки, які створили ідеал свободи і народовладдя для, наступних епох, досить тривалий час не відчували прав людської особистості. Права мав член громади, а "чужий" був принципово безправним, хоча ті блискучі давні культури закладало не лише автохтонне населення, а й незчисленна кількість невідомих талановитих майстрів, відірваних насильно від своєї батьківщини і перетворених на рабів. Однак в останнє тисячоліття до нашої ери було вироблено правила, які уможливили більш досконалий та олюднений світ, підтвердивши величезний духовний потенціал цієї доби.

2. Стародавня Месопотамія

Стародавньому Сходу властиве бачення своєї країни "серединою світу", сакральним центром. У шумерів, наприклад" була своєрідна "карта світу", де Межиріччя оточувалося світовим океаном (звідки, на думку вчених, починається східний традиціоналізм, етноцентризм, месіанізм).

Систему вірувань та уявлень, що створювали протягом тисячоліть різні народи Месопотамії (шумерійці, і а к ка дійці (вавилоняни), ассирійці та інші), історики називають вавилонською. Особливого поширення у ніш набув культ космічних та астральних божеств. Уже на ІІІ тис. до н. е. виникла фантастична система космогонії. Первинним елементом визнавався вічний і безмежний океан, уособлений в образі богині -- прапороджениці Намму (чи Тіамат). В її надрах з'явилася велетенська гора, що символізувала небо (бог Ану) і землю (богиня Кі), поєднані в одне ціле. Бог повітря Енліль відокремив їх і породив перше світило -- місяць (бог Нан-нар, чм Он), а місяць -- усі інші планети, у тому числі Сонце (бот Уту, або Шаман) та зірки. У цій системі визнавалися чотири основні елементи; первісний океан, що обтікає Всесвіт; небо у вигляді подвійних металевих склепінь; атмосфера, заповнена повітряними тілами, що світяться; земля у вигляді плоского диска. Поряд із цими статями обожувалися також вітри, буря, вогонь, лани та ін. Було також уявлення про боротьбу злих і добрих духів.

Розвиток сільського господарства висунув на перший план землеробські і скотарські культи (бог води Енкі, Еа, -- творець іригації та знарядь праці, богиня плодючості Іштар та її чоловік -- стражденний бог Таммуз та ін.). З часом, а також з появою деспотій культ і функції богів змінювалися. Іштар стала грізною богинею -- войовницею, що допомагає царю у боротьбі з ворогами. Місцевого бога міста Вавилона -- Мардука -- проголосили творцем Всесвіту, верховним богом міста. Виникли вчення про божественність царя і царської влади. У Нововавилонському царстві (VII-- VI ст. до н. е.) здійснювалися спроби встановити монотеїзм і централізувати культ, що супроводжувалося збільшенням чисельності жерців та ускладненням ієрархічної системи.

У догматиці велику роль відіграє вчення про творення за допомогою слова (замість колишньої теорії породження одних стихій іншими). Уявлення про замогильний світ були песимістичними: душі небіжчиків вважалися приреченими на життя у вічному мороці та харчування прахом. Дещо інші уявлення містять кілька поем про безневинного страдника: "Вавилонська теодицея" та "Розмова володаря з рабом", які перехоплювали теми біблійних книг Іова та Бклезіаст. Деякі покаянні плачі та псалми вавилонян також мають паралелі в біблійних псалмах.

Давньомесопотамська культура -- синтез культур багатьох народів, які проживали на території Межиріччя. В її основі -- культурні досягнення Шумеру, Вавилону, Ассирії, Аккаду, Палестини, Персії, Давнього Закавказзя та ін. Розвиваючись паралельно з Єгиптом, Месопотамія багато в чому відрізнялася від нього. На відміну від природно замкненого простору Єгипту, територія ЇЇ була відкрита для переміщення племен, вторгнень і завоювань. Передостанніми з тих, хто вдерся на цю територію, були перси, яких переміг Александр Македонський. Велич і слава Вавилону були настільки незаперечними, що й перси, й Александр Македонський із належною повагою поставилися до святинь і культури народів Месопотамії. Серед них -- рельєф стовпа законів Хаммурапі (XIX--XVIII ст, до н. е.), такі споруди міста, як Ворота Іштар, прикрашені глазурованими рельєфами, сади Семіраміди, семиярусний зикурат, палаци та храми VII--VI ст. до н. е,

Александр Македонський, вступивши в жовтні 331 р. до н. е. до Вавилову, де "коронувався", приніс жертви Мардуку і віддав розпорядження відновити стародавні храми. За його задумом Вавилон у Месопотамії та Александрія в Єгипті мали стати столицями його імперії. У Вавилоні Александр Македонський і помер 13 червня 323 р. до н. е., повернувшися зі східного походу.

Месопотамська цивілізація -- одна з найдавніших у світі. Саме в Шумері людське суспільство чи не вперше вийшло із стадії первісності, звідси починається справжня історія людства. У переході від варварства до цивілізації важливу роль відіграла писемність, якій в культурі Стародавньої цивілізації Месопотамії належить особливе місце: винайдений шумерами клинопис - найхарактерніше з того, що було створено месопотамською цивілізацією. В Месопотамії не збереглися грандіозні споруди і навіть цілі міста перетворилися на безформні купи землі, ледве помітні сліди стародавніх каналів. Про минуле розповідають лише писемні пам'ятки, незчисленні клиноподібні написи на глиняних табличках" кам'яних плитках, скелях і барельєфах. Понад 1.5 млн клинописних текстів зберігається нині в музеях світу і постійно знаходяться нові. Месопотамська писемність у своїй найдавнішій формі -- піктографії -- з'явилася на межі IV--III тне. до н. е. Вважають, що в ранньому піктографічному письмі було понад 1,5 тис знаків -- малюнків. Кожен з яких означав слово чи кілька слів (у нововавилонський період їх залишилося трохи більше 300). Сфера застосування клинопису швидко розширювалася, крім документів господарської звітності, з'явилися культові тексти, збірка прислів'їв, різні "шкільні" чи "наукові" тексти -- списки знаків, назв гір, країн, мінералів, рослин, риб, професія та посад і, нарешті, двомовні словники. Все це вивчалося і переписувалося в давніх школах - академіях, завдяки чому є багато копій. При таких школах створювалися бібліотеки, були і приватні зібрання "глиняних книг".

Найвідомішою з них є велика, систематично підібрана і розставлена бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала. Найвидатнішою пам'яткою шумеро-вавилонської словесності є аккадський "Епос про Гільгамеша", в якому йдеться про пошук безсмертя, сенс людського існування. Знайдено цілий цикл шумерських поем про Гільгамеша і ще кілька аккадських версій цієї поеми. Цікавою є старовавилонська "Поема про Атрахасиса", в якій розповідається про створення людини та всесвітній потоп. Також з Месопотамії збереглася казка про витівки хитруна, що тричі помстився своєму кривднику. З авторських творів відомі кілька поем про безвинного страждальця -- "Вавилонська теодицея" і "Розмова володаря з рабом", які перехоплюють теми біблійних книг Іова та Еклезіаст. Великий внесок у культуру зробили шумеро-вавилонська математика й астрономія. Ми досі користуємося позиційною системою цифр і ділимо коло на 360, годину -- на 60 хвилин, а кожну з них -- на 60 секунд. Найбільш результативний період вавилонської математичної астрономії припадає на V ст. до н. е.

Неоціненною є спадщина месопотамської цивілізації в галузі політичної теорії та практики, військової справи, права та історіософії. Адміністративна система, що сформувалася в Ассирії, була запозичена персами (поділ країни на сатрапії, розділення в провінції цивільної та військової влади). Ідея так званої істинної царственості, що виникла приблизно на межі ІІІ і II тис, пережила віки. Увійшовши в Біблію (Книга Даниїла) як ідея "зміни царств", вона стала й одним із джерел теорії "Москви як третього Риму", що поширилася у Московській Русі на початку XVI ст. Незважаючи на те, що у старозавітній та християнській традиціях до Вавилону та Ассирії ставлення було неприязним, Вавилон залишився в історичній пам'яті першим "світовим царством", нащадками якого стали наступні великі імперії.

3. Стародавній Єгипет

Шість тисячоліть тому в родючій долині Нілу виникли державні утворення, об'єднані у IV -- на початку ІІІ тис. до н. е. в єдину державу. На характер буття і культуру Єгипту вплинули природна територіальна замкненість (оточеність морем, порогами Нілу, Аравійською та Лівійською пустелями): в культурі протягом тисячоліть панує незмінний канон і релігійна традиція.

Ще з родоплемінного культу предків розвинулося вшанування померлих, духи яких нібито охороняють своїх близьких. Культ тварин і птахів пояснюється стійкістю традицій тотемізму в умовах сільської общини. Тварин певного виду (наприклад кішок) вважали втіленням божеств, тримали їх у храмах і поклонялися їм. Поступово божества місцевих общин об'єднувались у "сім'ї" і різні пантеони. У П тис. до н. е. "царем богів" став Амон-Ра -- бог міста Фів, візиром богів -- Тот, боа міста Шатуна. Фараон вважався сином бога, а у ставленні до нього залишилося чимало рис культу племінного вождя, царя, якого вважали магічним уособленням сил природи та їх розпорядником. Отже, добробут і життєва сила всіх єгиптян залежали від стану здоров'я і благополуччя царя. Велике значення мало жрецтво. Храми, що володіли великими багатствами (землі, раби, худоба та ін.), стали могутньою політичною та економічною силою, центром розвитку релігійно-філософських учень, науки, освіти. Класичними взірцями релігійно філософської думки є вчення Аменхотепа IV (Ехнатона) й особливо вчення міста Мемфіса, згідно з яким світ був створений богом Пта "словом і думкою", що відіграло падалі значну роль у розвитку вчення давніх греків про логос як усезагальну розумну основу світу, вічну божественну силу, творче й організаційне начало.

У давньоєгипетській міфології та релігії посмертна доля людських душ вирішується на суді бота Осіріса, де вони мають довести свою непричетність до скоєння 42 гріхів (у тому числі повстання проти царя). На суді нібито на одній шальці терезів зважувалося серце небіжчика, а на другій знаходилося зображення Істини. Засуджені душі поглинало чудовисько, а виправдані йшли па лани блаженства. Культ Осіріса як бога сил природи, що вмирають і воскресають, і царя загробного світу був вельми поширений в Єгипті, однак ідеї про загробну відплату чи винагороду не набули такого значення, як у світових релігіях. Незважаючи на глибоку релігійність давніх єгиптян, уже в "Пісні арфіста" (XXII ст. до н. е.) виражається сумнів щодо потойбічного світу: адже ніхто но приходить звідти, щоб розповісти про перебування там. У греко-римський період культи єгипетських богів (особливо Ісіди -- дружини Осіріса) поширилися й в інші країни. Давньоєгипетська міфологія та релігія мали вплив на формування християнської іконографії (канон фаюмського портрета), обрядовості (наприклад, у пасхальних обрядах).

Уже на III тис. до н. е. єгипетська культура не тільки набула неповторного образу, а й надзвичайно підвелася з-поміж рідних їй культур сусідніх африканських народів. Вирішальну роль у її формуванні відіграли міфологічно-релігійні уявлення, заупокійний культ і обожнення фараона. Свою цивілізацію єгиптяни із самого початку вважали створеною богами. Існування держави вони не уявляли без Маат -- божественного порядку та істини. Боги-творці знищили первісний хаос, і в створеному ними людському суспільстві стали гарантами всезагальної гармонії. Подібно до богів цар мав прагнути "утвердити;мМаат на місці безладдя" ("Тексти пірамід"). За у покійний культ був зумовлений роздумами над кінечністю людського життя, яка не властива природі, що вмирає та воскресає щорічно. Цей культ відобразив жагуче бажання зупинити, перемогти смерть, заперечити Ті торжество, що й стало чи не головною темою мистецтва. На папірусах Середнього і Нового царств записані легенди і перекази про царів, гімни богам і обожненим царям, а також релігійні збірники: "Тексти пірамід" (тексти заупокійних царських ритуалів, вирізьблені на внутрішніх стінах пірамід в XXVI--XIII ст. до н. е.); "Тексти саркофагів" епохи Середнього царства (XXI--XVIII ст. до н. е.) та "Книга мертвих". Було створено низку поетичних творів: "Пісня арфіста", "Бесіда розчарованого зі своєю душею" та ін. Єгипет як батьківщина дидактики і месіанських творів, колиска байки, казки, любовної лірики живив літературу сусідніх народів. Європа зобов'язана Єгипту алфавітним письмом, яке через фінікійське (вини-, кло під впливом єгипетського письма) визначило європейську письмову систему.

Архітектура давньоєгипетської піраміди за основу брала архетип "світової гори". Ще в епоху Давнього царства були створені гробниці -- споруди, пов'язані із; заупокійним культом, а також з ідеєю сильної непохитної влади та мізерності, нікчемності людини в холодному, жорстокому світі. Вони були різних типів: прямокутні (мастаба) та піраміди, спочатку ступінчасті, а п<Я тім класичної форми. Відомим пірамідам у Гізі (Хеопса, Хефрена, Мікеріна) властиві величність, монументальність, лаконізм, геометричність. З ними пов'язані колони рослинної та інших форм, обеліск, сфінкс. Особливого розмаху набуло спорудження храмів-пірамід (в основі яких лежить трикутник -- фігура, що уособлює непохитну, жорстоку і сильну владу фараона) у період Нового царства: храми в Карнаці та Луксорі з колонними залами та монументальними статуями Рамсеса II. Обабіч шляху ставили фігури сфінксів, левів з обличчям фараона, між лапами яких розміщували фігурку людини. Гіпостильний (колонний) зал храму з його папірусо- або лотосоподібними колонами створював образ фантастичного кам'яного лісу, священного гаю. Світ небесний відтворювала декорована золотими зорями на синьому тлі стеля. Серед велетенських колон гіпостильного залу людина відчувала себе загубленою у грандіозному просторі суворої та холодної світобудови.

Заупокійний культ вплинув також на вибір тем, образів і художньої мови скульптури та живопису. Людина в давньоєгипетському портреті звільнена від усього скороминущого, нетривалого, миттєвого -- від часу. Оскільки ритуальні статуї були двійниками померлого (щоб мати змогу повернутися), скульптори намагалися передати схожість з оригіналом. Твір мистецтва був безпосереднім продовженням життя, він дарував безсмертя, вічність. У жодній з інших культур протест проти смерті не мав такого пристрасного і яскравого вираження. Художні погляди втілились у суворі канони умовного розпластування фігури на площині: голова та ноги -- в профіль, плечі та очі (око) -- в анфас.

Тільки релігійні реформи фараона Ехнатона (близько 1400 р. до н. е.) повернули мистецтво до "внутрішньої" людини, її земних почуттів, тривог, роздумів, земної краси (портрети Ехнатона та Нефертіті, вишукані рельєфи -- "Плакальщики"', розписи "Музиканти" та "Елегантна дама"). Невимушені пози та ракурси, витончено-примхливий малюнок не відповідали канону, тому могутня сила єгипетської традиції швидко повернула мистецтво до нього. Єгипет мав і витончене прикладне мистецтво. Значення музичної' культури в Давньому Єгипті засвідчене зображенням співаків і музик ще на барельєфах Ш тис. до н. е. Серед єгипетських музичних інструментів були дугоподібні арфи, ліри, лютні, барабан тощо.

У IV ст. до н. е. мистецтво Єгипту увійшло як складова до елліністичного. З VII ст. в Єгипті, що став арабською країною, почала формуватися нова культура.

4. Стародавній Китай

Давньокитайська культура заклала основи культурної традиції, що простежується протягом багатовікової історії Китаю аж до новітнього часу. Протягом близько семи тисячоліть, починаючи з неоліту, вибудовується "китайський світ". Майже третина цього часу припадає на цивілізацію. У II тис. до н. е. на території племені інь сформувалася рабовласницька держава Інь. культура традиціоналізм конфуціанство даосизм

У XI ст. до н. е. П завоювало плем'я чжоу і вона стала Чжоуською державою, яка розпалась, потім об'єдналась, знову розпалась на декілька самостійних держав і остаточно була об'єднана наприкінці VI ст. під владою династії Сунь- Період Чжаньго (V--III ст. до н. е.) вважають класичним періодом в історії духовної культура Китаю. Це був неповторний час широкої і відкритої боротьби ідей -- "суперництва ста шкіл", як її називали давні Історики. На міських площах, вулицях, у палацах правителів тривали ідейні диспути. В ту епоху сформувалися основні напрями філософської думки Китаю: передусім конфуціанство і даосизм.

Конфуціанство -- одна з провідних ідейних течій, що бере початок від Конфуція (VI ст. до н. е.), погляди якого були викладені його послідовниками в книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"). Виступивши з критикові своєї доби і високо оцінивши минулі часи, Конфуцій на ґрунті цього протиставлення визначив власний ідеал досконалої людини -- "цзюнь-цзи". її характеризують дві головні якості: гуманність (жень) і почуття обов'язку. Розгорнутий образ шляхетної людини протиставляється просто людині чи "низькій людині". Перша дотримується обов'язку і закону, а друга думає, як їй краще і з вигодою влаштуватися. Перша живе у згоду І людьми, але не наслідує їх, а друга в усьому наслідує інших, але не живе з ними у згоді і т. д. Гуманність -- закон життя людей у сім'ї та суспільстві, який ґрунтується па повазі до старших за віком і суспільним статусом. За допомогою самовдосконалення людина позбавляється негативних якостей; зажерливості, хвалькуватості, прагнення поставити себе вище за інших тощо. Велику увагу Конфуцій надає етикету (Лі), тобто нор-мам громадської поведінки, звичаям, ритуалам. Суворе додержання "лі" допомагає досягненню "жень". Додержувати "Лі" -- це точно знати своє місце у суспільстві і діяти тільки згідно з власним суспільним станом. Теоретичним обґрунтуванням конфуціанської етики було вчення про виправлення імен (чженмін), за яким ім'я має відповідати сутності предмета, а отже, титул має точно відповідати місцю людини в суспільстві. У трактаті "Луньюй" є такі слова Конфуція: "Государ має бути государем, підданий -- підданим, батько -- батьком, син -- сином". Отже, управляти означає ставити всіх на своє місце.

Даосизм виник у VI--V ст. до й. е. Термін "даосизм" був введений у науку в II ст. до н. е. Одна з найважливіших категорій китайської класичної філософії -- дао, що спочатку означало "шлях", "дорогу", пізніше -- "небесний шлях" руху світил. Починаючи з V--Ш ст. до н. е., дао стає фундаментальним поняттям китайської філософії. В основі даосизму лежить уявлення про те, що світ, як і людина, є процесом постійних змін. Головна умова -- не порушувати шлях, не вступати у суперечність зі світовим ритмом, "вбудуватися" у світ, вслухатися в нього. Даосизм культивує гармонію почуттів і дбайливе ставлення до природи. Природа існує не для того, щоб її вивчали, а для того, щоб її переживали, отримували задоволення у спілкуванні з нею. Саме заклику до органічного злиття з природою китайці зобов'язані своєю художньо-естетичною практикою, позбавленою пристрастей і драм реального буття. Творцями даосизму вважають Лао-цзи ("Про шлях до доброчесності") та Чжуан-Чжоу ("Чжуан-цзи").

У II ст. до н. е. роздроблений Китай був об'єднаний під владою династії Хапь. Централізоване управління прагнуло створити єдину офіційну ідеологію. Найбільш придатним для цього було конфуціанство. Конфуціанські принципи були зведені в канон, конфуціанство проголошено офіційною ідеологією, а сам Конфуцій був перетворений на засновника релігії.

Період нової китайської імперії -- Хань (Ш ст. до н. е. -- Ш ст. н. е.) -- своєрідна кульмінація культурних досягнень -- позначений удосконаленням місячно-сонячного календаря, винайденням компаса, створенням прототипу сейсмографа та небесного глобуса із 2500 зірками, згрупованими у 320 сузір'їв. Ханьські математики користувалися десятковими дробами. Медичний каталог І ст. дає перелік 35 трактатів з описами різних захворювань. Було розроблено методи пульсової діагностики і лікування епідеміологічних захворювань. Китай уславився своїми лаками, шовком (яким з часу відкриття Великого шовкового шляху він торгує з усік світом) і винайденням паперу. Найдавніші зразки китайського паперу датуються II--І ст. до н. е. Виникнення паперу і туші створило умови для техніки естампу, а далі І для книги. Одночасно вдосконалюється китайська писемність: за доби Хань було створено стандартний стиль кайшу, що заклав основи сучасного написання ієрогліфів. Ханьські матеріали і засоби письма разом а Ієрогліфікою були сприйняті давніми народами В'єтнаму, Кореї, Японії. За періоду Хань збирали, систематизували і коментували стародавні пам'ятки, зародилася філологія, поетика, були складені перші словники, з'явились твори художньої, передусім історичної прози. Кінець II -- початок Ш ст. є золотим століттям китайської поезії, хоча на кінець імперії Хань у змісті світських віршів переважає дедалі більше анакреонтична і казкова тематика. Поширюються містична і фантастична літератури. Держава все активніше використовує конфуціанство. У 195 р. до н. е. на камені було висічено державний примірник конфуціанського "п'ятикнижжя" у відредагованій версії. З цього часу порушення конфуціанських заповідей каралось, інколи навіть смертною карою, як "найважчий злочин".

Про будівельну вправність китайців свідчить Велика китайська стіна -- величезна оборонна споруда, зведення якої було розпочате у 214 р. до н. е. Вона мала захищати території імперії від набігів кочівників-гунів а півночі і північного заходу. Будівництво Стіни тривало понад 1000 років і було завершене лише у XVI ст.

Заввишки вона сягала 6,6 м, а її ширипа у нижній частині становила 6,5 м із таким розрахунком, щоб по її верху, ховаючись за зубцями, могли проїхати візки і пройти загони солдатів. Через кожних 100--120 м над Стіною піднімалися невисокі башти, з яких легко обстрілювалася найближча її ділянка.

5. Стародавня Індія

Уже в стародавні часи про Індію говорили як про країну мудреців". Розквіт індійської культури припав на період об'єднання Індії за династії Маур'їв (IV-- II ст. до н. е.). Велику роль у духовному житті Індії відігравала релігія: політеїстична релігія групи індоарійських племен -- ведизм, пізніше -- брахманізм, буддизм та індуїзм. Значного розвитку набула філософія. Вже в перших пам'ятках індійської думки -- Ведах -- поруч з гімнами на честь багаточисленних богів представлене поняття Ріти -- єдиного світового порядку. Релігійно-філософські коментарі до Ведів -- Упанішади -- містять ідеї, які багато в чому визначили подальший розвиток індійської філософії: про єдність світової душі (брахмана) та індивідуальної душі (атмана); про безсмертя душі, яка переходить з одного народження в інше, згідно із законом карми.

Релігією, що прийшла на зміну ведизму в першій половині І тис. до н. е., був брахманізм, в основі якого віра у перевтілення душі, верховну божественну тріаду: Брахму -- творця Всесвіту та його уособлення: благодійного Вішну і грізного Шиву. Релігійні уявлення брахманізму стверджують проілюзорність та скороминущість усього сущого. Брахман -- безособистісна, безтілесна і без'якісна субстанція, що лежить в основі буття. Виявом її творчих можливостей є періодичне відродження і загибель світу, який поринає в брахмана для того, щоб потім знову відродитися з нього. Згідно а брахманістськими уявленнями існує закон карми, який утверджує посмертну відплату людині за її вчинки у жатті. Якщо людина сумлінно дотримувалася "дхарми" -- порядку життя, що відповідав її суспільному станові, а також поводилася добропорядно, її душа потрапляла до царства богів, у протилежному разі -- до пекла. Далі вона мала відродитися в тілі людини вищого ча нижчого суспільного стану або навіть тварини. Спасінням душі вважалося и звільнення (мокша) -- позбавлення від подальших відроджень і поєднання з брахманом. Досягнути цього можна, оволодівши досконалим знанням сутності брахмана через зосередженні думка і повну відчуженість від зовнішнього світу - умертвіння плоті (тапас). Цим пояснюється значна роль у брахманізмі відлюдництва та аскетизму. Священні книги брахманізму -- Махабхарата, Брахмани, Упанішади та ін.

Буддизм -- одне із світових релігійних вчень, що виникло в Індії у VI--V ст. до в. с. Його засновником вважається Сідхартха Гаутама Шак'ямуні (відлюдник з роду Шак'я) па прізвисько Будда (просвітлений). Виникнувши як опозиція настовому ладу, буддизм став релігійним ученням про рівність усіх людей у "стражданні" і праві на спасіння". В його основі -- "вчення про чотири благородні істини": страждання, його причину, звільнення і шлях до нього. Буддизм заперечував жрецтво та брахманістську релігійну обрядовість, натомість виробив свою систему культів, обрядів і догматів. З-поміж них найважливішим є догмат про перевтілення живих істот. Буддійське розуміння природи речей ґрунтується на вченні про дхарми як "носії своєї ознака" або "частки'', "елементи", які начебто є тканино" "світової речовини", проймають усі явища психічного І матеріального Світу та перебувають у постійному русі кожної миті спалахуючи і згасаючи. Кожне згасання означає породження нового спалаху, а отже, нового згасання.

Смерть живої істоти є виявом розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова їх комбінація, зумовлена кармою -- сукупністю всіх гріхів і чеснот у минулому циклі перевтілення, тобто кожне людське життя - лише наслідок колишніх існувань. Свідомість, протікаючи через "індивідуальний потік" -- земне життя, через проміжний стан і наступне нове відродження, кожної миті змінює свій зміст. Це вічне становлення нерідко уподібнювалося у давньоіндійській філософській літературі полум'ю світильника, в якому процес спалаху і згасання триває безперервно та створює враження постійності. Ідеалом буддизму є досягнення нірвани -- повного припинення процесу перевтілень і позбавлення, таким чином, від страждань, які становлять сутність життя.

Стан нірвани порівнювався зі згасанням вогню у світильнику, коли зникало паливо, що його живило. Проте згаслий вогонь не зникає, а лише переходить в інший стан. Буддійська філософія також уподібнює світ до потоку, який постійно змінюється і перероджується.

Своє вчення Будда виклав у так званій Бенареській проповіді. Людина має уникати двох крайнощів: віддаватися насолодам і хоті та бути жертвою добровільних страждань. Середній шлях передбачає праведні віру, спогад і самозаглибленість, веде до спокою, пізнання, нірвани. Адже джерелом страждання є жага насолоди, життя, могутності. Будда нагадує святу істину про п'ятикратну прив'язаність до земного: народження є стражданням, старість є стражданням, хвороба є стражданням, життя з нелюбим, але і розлука з любим є стражданням, недосягнення бажаного є стражданням. Варто усунути ці прив'язаності, цю жагу буття, насолоди, могутності, позбавити їх опори -- і страждання скінчаться. Будда також казав, що у цьому світі ненависть ніколи не перемагається ненавистю, що не народження, а лише поведінка робить людину членом нижчої чи вищої касти, що перемога породжує ненависть, адже переможений стає нещасливим. Він закликав запобігати злу, приборкувати його, творити і підтримувати добро.

У ІІІ ст до н.е. буддизм вийшов за межі Індії. Втративши у VШ--IX ст. н. е. панівне значення в Індії, буддизм утвердився на Цейлоні, в Бірмі, Китаї, Японії та інших країнах світу.

Сучасником Будди -- Махавірою Вардхамою, якого прозивали Джигою (із санкр. -- переможець), було засновано ще одне релігійне вчення -- джайнізм. Одночасність виникнення джайнізму з буддизмом дає підстави багатьом дослідникам вважати, що джайнізм вийшов з буддизму, в межах якого вів існував спочатку як одна а його сект. Однак він має тісний зв'язок з брахманізмом, зокрема, джайни визнають вчення про переселення душ і карму. Джайнізм вважає можливим припинення відроджень і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення, заперечує святість Вед, жертвопринесення, жрецтво, вирішальний вплив богів на долі людей і стверджує, що право на спасіння визначають тільки особистісні якості і власні зусилля людей. У джайнізмі, на відлину від буддизму, визнається вічність душі. Відповідно нірвана -- це не небуття душі, а досягнення нею вічного блаженства. Основний засіб морального вдосконалення і позбавлення від дії закону карми -- аскетизм. Як засіб морального вдосконалений допускається навіть самогубство, але за умови звільнений від "притоку карми". Шлях до спасіння визначається трьома "дорогоцінностями" -- досконалою вірою (вірою в Джину), досконалим знанням (знанням вчення Джини) і досконалою поведінкою (додержанням встановлених Джиною правил). Згідно з цим вченням власність с одним із зв'язків душі з матерією, що затьмарює душу. Послідовне застосування принципу відмови від власності привело джайнів до відмови від усякого одягу. Це стало однією з причин поділу джайнів на "дигимбарів" (одягнених повітрям) та "шветамбарів" (одягнених у біле).

Джайни вважають Джину божеством, а його 11 учнів (ганадхарів) -- святими. Обрядовість передбає вшанування Джини і ганадхарів, читання священних текстів і публічну сповідь.

Розквіт давньоіндійської культури припав на період об'єднання Індії за династії Маур'їв (IV--II ст. до н. є,). Уже у III тис. до н. е. в долині р. Інду будували зрошувальні канали, міські водогінні системи, споруди з обпаленої цегли. Про перші наукові знання дають певне уявлення пам'ятки індійської літератури -- Веди, які датуються IV тис. до н. е. Глибокої давнини сягають зачатки філософського мислення в Індії. Вражають успіхи стародавніх індійців у математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Одним із видатних досягнень було створення десяткової системи числення (із застосуванням нуля). Ця новація стала можливою завдяки світоглядному поняттю "порожнеча". Десяткову систему було запозичено арабами ("арабські цифри"), а нині нею користується весь світ, так само, як і давньоіндійськими термінами "цифра", "синус", "корінь".

Давньоіндійська література теж посідає одне з най-почесніших місць в історії всесвітньої літератури. Вона е глибокою, оригінальною і поетичною. "Шакутала" Калідаси вважається однією з найкращих драм світової літератури. Енциклопедіями індійського життя є дві великі епічні поеми: "Махабхарата" та "Рамаяна", сюжети яких стали канвою художніх творів наступних епох. Специфіка образного мислення індійського народу в давні часи, породжена легендарно-міфологічним світовідчуттям індусів, зумовила культ родючості, обожнення чуттєвих сторін буття.

Буддизм, звернений до земного життя, до досягнення нірвани, відобразився у розписах печерних храмів: сюжети фресок в Аджанті -- царське полювання, прийом, послів, Ботхісатва з лотосом. (Ботхісатва -- божество, що залишилося на землі заради спасіння людства.) Гуманістична програма давньоіндійської культури прочитується і в архітектурі, зокрема, в буддійській, яка створила просторові форми, що виражають ідею зосередженості людини на своєму внутрішньому світі як шляхові досягнення гармонії. Це передусім печерні храми (в Аджанті, Карлі), які символізують відлюдницьке життя Будди в печері, де, позбавившись суєти світу, вік знаходить "всесвіт у самому собі". Іншою формою буддійської архітектури є ступи (ступа в Санчі) -- кам'яні споруди, меморіальні пам'ятки на честь діянь Будди, в які вміщені священні реліквії. З поширенням індуїзму печерне зодчество поступилося місцем величезних храмам, де простота внутрішнього приміщення контрастує з яскравим зовнішнім оздобленням (храм Лінгараджа в Бхубанесварі, храм Сур'я в Конараці). Тут відчутний органічний зв'язок зі світом природи, яка розвивається, рухається, дихає, підтверджуючи вічну відроджуваність життя. Скульптурне оформлення храмів -- рослинний та тваринний світи, божества природних стихій, любовна гра чоловіка і жінки. Давньоіндійська скульптура зображає не стільки фізичні тіло, скільки його родючу енергію, і людина в ній подібна до рослини.

6. Стародавня Америка

Культура високорозвинених давніх цивілізацій на території доколумбової Америки на момент її відкриття іспанцями у 1492 р. існувала у двох порівняно невеликих областях західної півкулі -- у Мезоамериці та Андах. Тут жило дві третини всього населення континенту, хоча за розмірами ця територія становила лише 6,2 % загальної його площі. Саме тут були центри американського землеробства, а на межі нашої ери виникли самобутні цивілізації предків науа, майя, сапотеків та ін. У науковій літературі ця територія називається або Серединною Америкою, або Зоною високих цивілізацій. Індіанські цивілізації Нового світу досягли свого апогею без таких важливих технічних досягнень, як виплавка заліза і сталі, розведення домашніх тварин (особливо тяглових та в'ючних), колісний транспорт, гончарський круг, плужне землеробство, арка в архітектурі і т. ін. В Андській області, щоправда, у II тис. до н. е. уже оброблялися кольорові метали, золото і срібло, а інки широко використовували не тільки бронзову зброю, а й бронзові знаряддя праці.. Водночас у Мезоамериці метали (крім заліза) з'явились уже під час занепаду цивілізацій класичного періоду (І тис. н. е.) і використовувалися для виготовлення прикрас і культових предметів.

До найзначніших мезоамериканських культур класичного періоду належать теотіуакапська (Центральна Мексика) і майяська (південномексиканські області, Беліз, Гватемала, захід Сальвадору та Гондурасу). Теотіуаканській передувала культура так званих ольмеків, яка існувала в І тис. до н. е. Вона мала ритуальні споруди, піраміди, кам'яні монументи, серед яких вирізняються велетенські антропоморфні голови в шоломах, вага яких досягає 20 т. Примітною рисою культури був і такий ритуал: у глибоких ямах на центральних площах поселень влаштовувалися схованки з дарунками богам у вигляді тесаних блоків нефриту та серпантину, сокир та статуеток загальною вагою в десятки центнерів. Ці матеріали завозились з відстані у 160-- 500 км. Перші відомі нам зразки писемності і календаря з'явилися тут тільки з І ст. до н. е.

За підрахунками вчених, на 600 р. н. е. (момент найвищого розквіту) територія столиці найдавнішої цивілізації Центральної Мексики -- штату Теотіуакану -- становила понад 18 кв. км, а населення -- від 60 до 120 тис. осіб. Дві широкі вулиці пересікалися під прямим кутом: із півночі на південь -- проспект Дорога Мертвих довжиною понад 5 км, із заходу на схід -- проспект без назви довжиною до 4 км. Дорога Мертвих закінчувалася Пірамідою Місяця (висота 42 м), яка є точною копією більш ранньої Піраміди Сонця, розташованої в цьому самому проспекті (грандіозна п'ятиярусна споруда а плоским дахом, на якому стояв колись храм заввишки 64,5 м). За припущеннями, спорудження піраміда потребувало праці не менше 20 тис. осіб протягом 20--30 років. На пересіченні двох проспектів знаходився комплекс вишуканих споруд, очевидно, палац правителя Теотіуакану. Десятки храмових та палацевих споруд Теотіуакану були прикрашені фресками, розвиненою була і кераміка. Археологами знайдено майже 500 ремісничих майстерень. У кінці VII ст. раптово величезне місто гине від велетенської пожежі.

Цивілізація майя класичного періоду, якщо браті до увага набір їх знарядь, існувала в кам'яному віці. Її походження і досі не з'ясоване. Відомо тільки те, що перша "класична" цивілізація майя з'явилася приблизно на межі нашої ери. Початок класичного періоду позначений появою таких нових рис культури, як ієрогліфічна писемність, фреска, кераміка, предмети дрібної пластики, календарні дати за ерою майї (так званого Довгого Рахунку -- кількості років, які минула від міфічної дата -- 3113 р. до н. е.), монументальні кам'яна архітектура, теракотові статуетки, оригінальний настінним живопис. Архітектура майя -- пірамідальні пагорби та платформи різних розмірів і висоти, облицьовані плитами тесаного каменю. На їх плоских вершинах стояли, вірогідно, невеликі храми, а довгі багатокімнатні ансамблі на низьких платформах, що обрамовують внутрішні відкриті дворики (патіо), була, можливо, резиденціями знаті. У VI--IX ст. майа мала монументальну скульптуру і живопис. Відомі: фрески Бонампака (VІІІ ст.) є історичною оповіддю; складні ритуала і церемонії, сцени набігів на чужі селища, жертвопринесення полонених, свята, танок, процесії сановників і вельмож. Деякі зображення та епос "Пополь-Вух" розкривають міфологічні уявлення давніх майя; зокрема, зображення і написи на глиняних вазах описують смерть майяського правителя, довгу подорож його душі страшними лабіринтами царства мертвих, долання різних перешкод і наступне воскресіння владики, який перетворювався врешті-решт на одного з небесних богів.

Після загибелі Теотіуакану Центральна Мексика на багато десятиліть перетворилася на арену набігів варварських племен з півночі -- "чичимеків". Але поступово войовничі прибульці теночки ---ацтеки, напівварварське плем'я, націлене на пошук кращої долі вказівками свого племінного бога Уіцілопочтлі, стали основою пової Ацтекської імперії. На початку XVI ст. ця держава охоплювала велику територію, кордони якої простягалися від сучасної Північної Мексики до Гватемали і від Тихоокеанського узбережжя до Мексиканської затоки. В ній проживало 5--6 млн осіб, столицею був Теночтитлан, утворений у 1325 р. на пустельних островах на великому озері Тескопо. З материком це острівне місто сполучалось трьома великими кам'яними дорогами -- дамбами, мало воно і флотилію човнів каное. Подібно до Венеції Теночтитлан був прорізаний правильною мережею каналів і вулиць. У центрі його розміщувалися храми зі святилищами, житла жерців, школи, майданчик для ритуальної гри у м'яча, поруч -- пишні палаци ацтекських правителів -- "тлатоані". Іспанці, вперше побачивши це місто з вершини високої ступінчастої піраміди, були зачаровані підвісними мостами і каналами, язичницькими храмами і палацами. У 1521 р. Теночтитлан захопив загін конкістадорів після тримісячної облоги. І на руїнах ацтекської столиці з каміння її палаців і храмів іспанці побудували нове місто -- Мехіко -- центр своїх колоніальних володінь у Новому світі, що швидко зростав і розвивався. Вже у XX ст. під час розкопок головного храму ацтеків у самому центрі Мехіко були знайдені святилища бога сонця і війни4--- глави ацтекського пантеону, бога води і дощу, покровителя землеробства, залишки фрескових розписів, кам'яну скульптуру, 53 глибокі ями -- сховища з ритуальними предметами.

На території сучасного Перу була велетенська імперія інків -- Тауантинсуйя. Загальна протяжність держави вздовж Тихоокеанського узбережжя становила 4300 км. а населяло її не менше 6 мли осіб. Власне інки -- це не народ, а його правляча верхівка, причому інками вважали лише чоловіків, а жінок із роду правителів називали "пальї". Ця цивілізація, що сягає корінням у кінець II тис. до н. е., була синхронна з "ольмецькими" пам'ятками Мезоамерики (культ ягуара чи пуми,і кам'яні пірамідальні храми, витончена кераміка тощо), Проте виникла вона самостійно, і хоча не мала ні ієрогліфічного письма, ні складного календаря, її технологія в цілому була досконалішого, ніж у населення Мезоамерики: вони знали металургію, їх тканини з шовку та шерсті були тонкими і вишуканими, гобелени, декоративні тканини, парча та кісся не мали рівних у старо давньому світі. Територія інкської імперії швидко збільшувалася. На її чолі стояв божественний правитель сапа -- інка, якому допомагала спадкоємна аристократія, що мала з правителями родинні зв'язки, а також жреці та армія чиновників. Усі частини імперії сполучались широкою мережею брукованих доріг, уздовж яких стояли поштові станції. Дорогами пересувалися й піші гінці -- бігуни, й вершники на ламах. Духовне життя перебувало в руках жрецької ієрархії, Вшанування бога творця Віракоче і небесних планет відбувалося у кам'яних храмах, прикрашених зсередини золотом. Залежно від обставин у жертву богам при носили як узвичаєні м'ясо лами і маїсове пиво, так і вбитих жінок та дітей (під час хвороби чи після смерті верховного Інки). Однак і ця найбільш і найкращим чином організована імперія доколумбової Америки стала легкою здобиччю "жменьки" іспанських авантюристів на чолі з Ф. Пісарро у XVI ст.

Список використаної літератури

1. Августин Блаженный. О граде Божьем / Августин Блаженный. - Минск: Харвест; М.: ACT, 2010. - 1296 с.

2. Антология исследований культуры. - Т. 1. Интерпретация культуры. - СПб.: Университетская кн., 2011. - 730 с.

3. Велик АА. Культурология: антропологические теории культур / A.A. Велик. - М.: Рос. гос. гуманитар, ун-т, 2011. - 241с.

4. Введення в культурологію : навч. посібник в 3-х частинах / ред. В.А. Саприкін. - Ч.І. - М: МГІЕМ (Технічний університет), 2012. - 210 с.

5. Бердяев НА. Философия творчества, культуры и искусства : в 2 т. / H.A. Бердяев. - М.: Искусство: Лига, 2012.

6. Гофф Ж. ле Цивилизация средневекового Запада / Ж. ле Гофф. - М.: Прогресс-Академия, 2012. - 376 с.

7. Губман БЛ. Западная философия культуры XX века : учеб. пособие /В.Л. Губман. - Тверь : ЛЕАН, 2011. - 288 с.

8. Дженкс Ч. Язык архитектуры постмодернизма / Ч. Дженкс. - М.: Стройиздат, 2012. - 137 с.

9. Дианова В.М. Постмодернистская философия искусства: истоки и современность / В.М. Дианова. - СПб.: Петрополис, 2012.- 270 с.

10. Затонский ДА. Модернизм и постмодернизм / Д.А. Затонский. - X.: Фолио, 2010. - 254 с.

11. Иолон П.Ф. Рациональность в науке и культуре / П.Ф. Иолон, СБ. Крымский, Б.А. Парахонский. - К. : Наук, думка, 2011. - 286 с.

12. Ионин Л.Г. Социология культуры : учебное пособие / Л.Г. Ионии. - 2-е изд. - М.: Логос, 2012. - 278 с.

13. Козловски П. Культура постмодерна / П. Козловски. - М.: Республика, 2012. - 240 с.

14. Кравченуо А.І. Культурологія: навч. посібник для вузів / О.І.

15. Кравченко. - М.: Академічний Проект, 2012. - 496 с.

16. Крымский СБ. Эпистемология культуры: Введение в общественную теорию познания / СБ. Крымский, Б.А. Парахонский, В.М. Мейзерский. - К.: Наук, думка, 2010. - 264 с.

17. Кузицын Г.М. Культурный прогресс человечества: проблемы, поиск, решения / Г.М. Кузицын // Культура, искусство, человек : сб. науч. ст., тез.докл. и сообщения науч.-практ. конф. (25-26 марта 1993 г.) / Перм. гос. ин-т искусств и культуры. - Пермь, 2011. - С. 5-15.

18. Культура Древнего Рима / отв. ред. B.C. Голубцова. - Т. 1. - М.: Наука, 2012. - 431 с.

19. Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / [авт.: М.М. Заковичтаін.]; за ред. М.М. Заковича. - 5-те вид., стер. - К.: Знання,2010. - 589 с. - (Вища освіта XXI століття). - Словник іншомов. слів і термінів : с. 580-589.

20. Культурологія. Історія світової культури: навч. посібник для вузів / ред. Т.Ф. Кузнецова. - М.: Академія, 2012. - 607 с.

21. Культурологія. Історія світової культури [Текст]: навч. посібник для вузів / ред. А.Н. Маркова. - М.: ЮНИТИ, 2011. - 326с.

22. Культурологія: підручник для студентів техніч. вузів / ред. Н.Г. Баг-дасарьян. - М.: Вища школа, 2011. - 511 с.

23. Культурологія [Текст]: навч. посібник для студентів вузів / ред. Г.В.Драч-Ростов н / Д: Фенікс, 2012. - 576 с.

24. Культурологія. ХХ століття: словник. - СПб.: Університетська книга, 2012. - 640с.

25. Культурологія. ХХ століття: енциклопедія. - У 2 т. - СПб.: Університетська книга. - Т.1 - 447с., Т.2 - 447 с

26. Культурологія: навч. посібник / ред. А.А. Радугин. - М.: Центр, 2002.- 400с.

27. Кутирев В А. Культура и технология: борьба миров / В.А. Кутирев. - М.: Прогресс-Традиция, 2011. - 240 с.

28. Кучменко Е.М. Історико-культурна спадщина країн Азії та Африки в новий час / Е.М. Кучменко. - К.: Стилос, 2012. - 319 с.

29. Мамонтов С.П. Основи культурології / С.П. Мамонтав. - М.: Изд-во РОУ, 2012. - 272 с.

30. Маркарян Э.С. Очерки теории культуры / Э.С. Марка-рян. - Ереван: Изд-во АН Арм. ССР, 2011. - 228 с.

31. Маркарян Э.С. Теория культуры и современная наука: логико-методологический анализ / Э.С. Маркарян. - М.: Мысль, 2012. - 284 с.

32. Маркс К. Сочинения / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. - 2-е изд. - М., 1964. - Т. 32. - С. 45; Т. 26. - Ч. П. - С. 123.

33. Минюшев Ф.И. Социальная антропология (курс лекций) / Ф.И. Минюшев. - М. : Междунар. ун-т бизнеса и управления, 2013. - 372 с.

34. Огапов А.А., Хангельдіева І.Г. Теорія культури [Текст]: навч. посібник для вузів. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2012. - 384 с.

35. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокуль-турний розвиток людства : навч. посіб. / Ю.В. Павленко. - 2-ге вид., стер. - К. : Либідь, 2012. - 360 с.

36. Пивоев В.М. Культурология: введение в историю и теорию культуры : учеб. пособие / В.М. Пивоев. - Изд. третье, перераб. и доп. - М. : КНОРУС, 2013. - 526 с. - Библиогр. : С. 525- 526.

37. Прилуцька АЄ. Культурологія: модульний курс : навч. посіб. для ВНЗ / А.Є. Прилуцька, СМ. Корабльова. - X. : Тор-сінг плюс, 2012. - 287 с. - (Переходимо до Болонської системи / [наук. ред. K.B. Кислюк]). - Предм. покажчик : С 286-287. - Вібліогр. : С. 279-285.

38. Савицкая Т.У. Культура на рубеже тысячелетий: новые парадигмы и старые стереотипы / Т.У. Савицкая // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения : науч.-информ. сб. / Рос. гос. б-ка; Информкультура. - М., 2011. - Вып. 6. - С 3-18.

39. Теория культуры : учеб. пособие / под. ред. С.Н. Иконниковой, В.П. Большакова. - СПб. : Питер, 2012. - 592 с. - Би-блиогр. : С. 578-590.

40. Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець XIX - початок XXI ст.): в 2 т.: монографія / В. М. Шейко. - Т. 1. - X.: Основа, 2011. - 520 с.

Размещено на Allbest.ru