Размещено на http://www.allbest.ru/

Теорії та напрями в культурології

Зміст

• 1. Напрямки і теорії в культурології
• 2. Сучасні концепції культури
• 3. Аполлонійська та діонісійська засади європейської культури
• 4. Українська культурологічна думка
• Список використаної літератури

1. Напрямки і теорії в культурології

Наприкінці XX ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямків, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових досліджень -- культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об'єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість науковцям, педагогам і студентам цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, культурних процесів -- не сучасний винахід, його використовували ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати розвиток цивілізації як цілісний процес. Це значно ускладнювало процес вибудовування продуктивних концепцій, не давало змоги звести до спільного знаменника сприйняття досягнень світових цивілізацій, будувати моделі розвитку суспільних відносин у соціумі.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології,археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві та ін. Але лише на початку XX ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни,наблизитися до синтетичного розуміння терміна "культурологія" і ввести його в науковий обіг. Одним із перших це зробив американський учений Леслі Уайт. Його послідовниками в цьому напрямку були європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Ф. Ніцше, А. Шпенглер, В.Розанов, М. Бердяєв, Ф. Достоєвський, І. Франко, П. Флоренсь-кий та ін. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філософські засади, з іншого -- на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів, їх реалізації в суспільстві.Зокрема, подружжя П'єр і Марія Кюрі, В. Вернадський, С. Капиця та А. Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад,це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям добром,а в результаті було створено атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона -- багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології, серед яких можна виокремити три основних:культурологія -- це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; культурологія -- це сукупність дисциплін,що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також, з позиції культурології, національних,регіональних особливостей в їх історичному розвитку; культурологія -- це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія -- це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи.

Нині відомо кілька моделей культурологічних досліджень: 1)класичні підходи з жорстким розмежуванням вивчення суб'єкта та об'єкта пізнання, їх раціонального трактування; 2) культурологія є об'єктом відбиття повсякденного життя людини і формою узагальнення, виводячи її на рівень діалектики; 3) заперечення можливості вивчення в повному обсязі досягнень культурних набутків народів, народностей, націй, цивілізацій, їх пізнання та узагальнення, особливо щодо своєї культури та значення впливу на неї "чужих" культур.

Сучасна культурологічна наука вважає предметом систему знань,що могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, стати самостійною галуззю суспільно-гуманітарних знань. З огляду на нагальність цієї проблеми необхідно розробити концепцію культури, яка могла б зв'язати теоретичні й практичні уявлення та їх втілення в усі сфери людської життєдіяльності;розробити методологію для забезпечення комплексного дослідження культури як цілісного явища; виробити концепцію єдності набутків культур народів світу та усунути анта-гоністичності серед них; упровадити системні підходи аналізу культури до державної політики і втілити її в діяльність системи управління;сформувати культурні потреби людини як на робочому місці, так і в активно-дієвому використанні позаробочого часу; ураховувати"досягнення" технократизму, раціоналізму, маскультури, що особливо поширились у XX ст., з тим щоб уберегти людину від їх згубних впливів і компенсувати їй засобами культурології комфортне співіснування в модернізовано-техно-логічному світі.

Базовою системою культурології є наука про культуру. Відомо майже триста визначень терміна "культура". Поняття"культура" (від лат. cultura -- догляд, обробіток, виховання) класично сформоване ще у Стародавній Греції; на той час його розуміння було таким широким, що сьогодні тотожне використання в науковій практиці неможливе. На теперішньому етапі розвитку цивілізацій культура поділяється на два великих напрямки: особистісного формування людини; універсального засобу суспільного життя. Найбільш прийнятним є дуалістичне трактування: культура -- це вид діяльності, засобами якого по історичній вертикалі створюються духовні та матеріальні цінності.

Культура виконує чітко визначені функції, кожна з яких детермінована щодо суспільного життя:

- естетична --передбачає формування високих естетичних рівнів і спадковості щодо їх сприйняття суспільством;

- інформативна -- надає інформацію про культурні досягнення людства, народу, нації, держави, регіону протягом історичного часу і виробляє моделі використання досягнень;

- оберігаюча --передбачає збереження, консервацію і функціональність пам'яток історії та культури в соціумі, їх трансформацію в сучасні культурні процеси;

- виховна -- покликана пропагувати взірці для наслідування з метою розвитку кращого, що залишили попередники.

У період формування держави й державності виробляють стандарти,де визначаються вимоги до фахівця, конкретизуються кваліфікаційні характеристики щодо опанування не лише вузької професії, а й можливості здобування глибоких гуманітарних знань, оскільки вони формують фахівця з достатнім культурним рівнем, який відповідає вимогам міжнародних стандартів.Майбутній фахівець повинен знати закономірності розвитку вітчизняної та світової цивілізацій, ураховуючи у своїй діяльності сучасні проблеми збереження та ефективного використання культурної спадщини. Фахівцям-управлінцям конче необхідно знати досягнення найважливіших наукових концепцій вітчизняної та світової культурології, оскільки цим характеризуються етапи розвитку суспільної історії. Вони мають вільно орієнтуватися в художньо-естетичній і моральній проблематиці, вміти застосовувати їх у своїй практичній діяльності, що визначатиме фахівця як інтелігентну, освічену особистість.

Упродовж історичного часу культурний процес невпинно розвивався,збагачувався та ускладнювався. Наголосимо на періодах, які істотно вплинули на становлення і розвиток цивілізації та культури.

Обидва зазначені поняття увійшли в побутовий і науковий обіг ще в античні часи. Насамперед це стосувалося обробітку землі, адже вона була годувальницею людини. З часом при формуванні суспільства і суспільної думки значення терміну "культура" розширилося, воно охоплювало також виховання та освіту, що доповнювало і збагачувало термін, адже людина і природа на той час становили єдине ціле і суттєвих суперечностей між ними не відчувалося. У цей самий час термін "культура" набув ще одного значення-- вшанування, повага, відправлення культу, переважно релігійного, адже давня людина постійно була з Богом, він був усюди -- у природі, в оселі, оберігав співжиття, подавав моральну підтримку громадянам. Звідси деякі вчені(наприклад, Макс Поленц) роблять спробу ототожнити культурний рівень і полісний патріотизм. Ця теза припустима, якщо прийняти як даність те,що в містах-полісах мешканці, вільні громадяни були підвладні чинному закону,виховувалися та управлялися культом божества конкретного міста-полісу.

На розвиток і становлення культурного процесу впливали і впливають попередники. Це стосується також античного періоду. Греки створили досконалу для свого часу систему освіти, що формувала людину як особистість з чітко визначеними ціннісними орієнтаціями. У них перевагу надавали гуманістичному значенню сприйняття і розуміння культури, ідеал людини став провідним у культурному процесі. Учені виокремили чотири періоди розвитку культури, які стали класичними:

1. Гомерівська Греція (IX -- XI ст. до н. е.).

2. Архаїчна Греція (VII -- VI ст. до н. е.).

3. Класична Греція (V -- перші три чверті IV ст. до н. е.).

4. Еллінізм (кінець IV -- I ст. до н. е.).

Кожний із цих періодів має особливості, кожний зробив своєрідний внесок у розвиток цивілізації.

Культурний процес не може розвиватися поза соціально-політичними процесами, це яскраво простежується в античному періоді. Гомерівська та архаїчна Греція ставили провідною метою гуманітарну практику виховання: дитина вчилася читати, писати, опановувала літературу, обов'язковими були вивчення музики і фізична досконалість. Досягнення суспільного життя могли використовувати лише вільні громадяни, раби не мали права брати участі у громадському житті,їхня роль зводилася до ролі машини.

Але вже наприкінці VII -- на початку VI ст. до н. е.політична та економічна ситуація різко змінюється, родова аристократія поступається місцем ремісникам. Ремісники і купці як виробники та реалізатори продукції беруть на себе провідну роль у суспільстві. Цьому сприяло чинне на той час законодавство. Зокрема, закони афінського архонта Драконта (621 р. до н. е.,звідси -- "драконівські заходи") віддають перевагу ремісничому і купецькому стану, досить жорстко обмежують права родової аристократії. Це зумовило протистояння і спровокувало жорстоку боротьбу між ними.

Соціальна нестабільність спонукала до утворення низки містичних вірувань. Найпомітніший слід залишили орфіки, у вченні яких провідною тезою була ідея безсмертної душі. Серед простого люду як антитеза сформувався культ Діоніса:стверджувалося, що душа "регулярно" звільняється, якщо випити певну кількість вина під час оргій. Для демократичної свідомості вільних громадян, не обтяжених сферою виробництва, така ілюзорно реалізована свобода була приємною.

Різноманітні культи розхитували державний устрій і відповідно культуру. Почали формуватися цинізм, скепсис, містична віра в долю,приреченість. Усе це породжувало розгубленість перед соціальними катаклізмами,які насувалися на античний світ. Високі культурні набутки залишалися поза увагою людини, ірраціональне почало захоплювати душі людей. Прогресуюча дисгармонія у ставленні людини до соціуму, розвал поліса як об'єднуючої ланки руйнували людську благочинність, що стала несумісною з імперськими орієнтаціями. У цій ситуації особистість не змогла протиставити себе загальній"необхідності" світового порядку, який вважав людину не лише фізичною субстанцією, а й духовним і душевним "Я". На цій хвилі постала потреба у вищому духовному абсолюті, який став би виразником людини, віднайшов їй місце у процесах, які формувались, але стали їй непідвладні.

Демократичний політеїзм змінився на тоталітарний монотеїзм,спочатку у світоглядній системі. Яскравого вираження це набуло в період Середньовіччя. Майже вся Європа стала християнською. Політеїзму вона протиставила монотеїзм, високій духовності -- аскетичний ідеал, аналізу явищ --книжні знання, які спиралися на постулати Біблії; беззаперечним був авторитет церкви. Радикально змінилися сприйняття та розуміння культури. Природа втратила суверенність, змінилася психологічна домінанта, духовний світ із землі перейшов на небо, і людина, яка тілесно належала землі, духовно співвіднесла себе з небесними сферами. З одного боку, це спричинилося до розгубленості, а з іншого-- до радісної надії на те, що Бог, він же Вищий Розум і уособлення Вищої Справедливості, захистить людину там, на небі, від незгод, які випадали в земному бутті. Тому культура свідомості та самосвідомості зосереджується на умоглядному характері, культивується інтерес до книжної вченості, начитаності як показника культури. Активно формується модель бачення Бога як єдиносущого,який піклується про спасіння людини і навіть посилає на муки до землян свого сина. Ця ірраціональність почала утверджувати у свідомості тези про абстрактні поняття віри, надії та любові,вмотивовуючи те, що людина -- це слабка, безпорадна, гідна жалю істота і начебто в цій слабкості її велика сила. Доводилося, що найвищим уособленням щастя є пізнання Бога, тобто заперечувався особис-тісний чинник заради абстрактної ідеї пізнання. Почало діяти заперечення: не пізнавши себе, не можна пізнати Бога.Таким чином, щастя і свобода людини опинилися у прямому підпорядкуванні абстрактній ідеї, а це породило концепції, які й розкололи християнський світ на католицький і православний.

Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи:побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича тощо. Для побутової культури характерні особливості певної території, народів, які тривалий час проживають на ній. Народи відзначаються особливостями державного устрою, економічних відносин, обрядової системи вірувань, міжособистісних стосунків. Кожний регіон до певної міри має загальні риси зі своїми сусідами, але всередині нього помітні також суттєві відмінності. Візьмемо для прикладу форму привітання народів, які проживають на євразійському континенті: привітання японця,китайця не схожі на привітання слов'ян, німців, італійців, адже в кожного з них вони зумовлені особливостями морально-особистісних стосунків і норм, які складалися в цих народів упродовж історичного часу.

Політична культура -- важливий чинник суспільства, що формується виходячи з реальних соціально-економічних відносин, які у різних народів в один і той час розвивалися по-різному. Якщо в Європі впродовж XI--XIII ст. склалась умовно стабільна політична система, яка базувалася на засадах християнства, то в Центральній Азії (монгольський улус) того часу функціонувала родинно-побутова, передфеодальна система, завдяки чому Чингісхан створив міцну державу, засновану на абсолютистській підпорядкованості.

Правова культура формувалась і формується на базі перших двох, тому чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин,але сьогодні спостерігається своєрідний парадокс -- з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче впорядковувати правові відносини. Вони досить часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і, як правило, починають служити не людині, а потребам партій і великого капіталу, які не завжди враховують потреби самої людини.

Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і бага-товимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Вони мають як спільні, так і відмінні риси. Народна творчість не завжди передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, як, наприклад, побутові танці, спів, складання поетичних творів, будівництво, вишивання, килимарство, ткацтво тощо. Для професійно-мистецької роботи потрібно обов'язково оволодіти професією художника, композитора,скрипаля тощо, пройти серйозну школу професійного навчання, яке триває 5--10років, і лише по тому суспільство одержить професіонала високого класу. Вимоги щодо диференціації підготовки кадрів особливо підвищились у XIX ст.

Внаслідок розвитку техніки впродовж останніх 150 років підвищились вимоги до технічної культури, адже людина XX ст. приділяє технізації середовища проживання близько 70 \% свого часу. Техніка супроводжує життя людини протягом усієї доби, пригнічує, перетворює її на техноробота,тобто істоту, що підкоряється машині. Машина диктує людині стиль поведінки,визначає майже повну залежність від себе, а відтак людина стає безпорадною без машини та її допомоги. Тому нагальним є питання про вироблення норм культури техніки, техніцизму та віднайдення етичних співвідношень та взаємозв 'язків машини і людини. Ми не випадково висунули на перше місце машину, адже вона почала диктувати стиль життя.

Остання теза загострює проблему виробничої культури,оскільки моделі й співвідношення попередніх часів не адекватні нинішнім проблемам. До середини XIX ст. трудові колективи, як правило, були малочисельні,і керівник мав можливість контролювати підлеглих. При утворенні великих і надвеликих трудових колективів, що об'єднують від 300 до кількох тисяч людей,почали виникати проблеми щодо норм та етичних відносин між членами колективу та керівництвом. Природним для XX ст. став поділ світу на соціально-економічні й політичні системи, які зумовлюють притаманні лише їм норми виробничої культури. Це потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин,виробничої культури з максимальною адресною прив'язкою. Узагальнені рекомендації, що розроблені для певного суспільства, наприклад Д. Карнегі, жодною мірою не придатні для держав, які утворилися на теренах колишнього СРСР, вони не враховують, та й не можуть ураховувати психологічні особливості людей, які сформувались в одній політичній системі і раптом велінням долі чи часу кинуті в іншу.

Культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі,світоглядно-релігійні та ін. Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Усі ці чинники сприяють розвитку суспільної думки, що, у свою чергу, сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу,а це визначає суспільно-економічний рівень життя людей у державі.

Високий науковий рівень суспільства забезпечує технологічну культуру виробництва, що полегшує працю людини, вивільняє значну кількість позаробочого і вільного часу, завдяки чому особистість одержує більше можливостей всебічно розвиватися на користь суспільства. Мистецтво дає людині як особистості можливість утвердитися на рівні самодостатнього суб'єкта через самовираження.

Світоглядно-релігійна культура розділилася. Зараз це дві незалежні системи -- партійна і релігійно-теологічна. Перша обіцяє всі блага людині тут, у цьому житті, друга -- всіляко намагається відволікти людину від земного буття, обіцяючи блага в потойбічному світі. Кожний вільний обирати те,що йому більше імпонує.

На сучасному етапі культурологія є однією з визначальних дисциплін, що дає змогу об'єктивно висвітлити труднощі та суперечності,властиві суспільству. Вивчивши та узагальнивши кращі досягнення, вироблені людством, на основі системного підходу, розроблених культурологічних методик і методологій, можна сформувати високий етико-культурний та естетичний рівень фахівця, який вмітиме кваліфіковано, з урахуванням новітніх досягнень вести господарство будь-якої форми власності. У цьому разі домінуватиме провідна теза суспільства: більше багатих -- менше бідних, адже багате суспільство може забезпечити особистості належний рівень життя. Ціннісні орієнтації, вироблені на основі грунтовного опанування культурних процесів, сприятимуть розвитку культури виробництва, адже чим вища культура виробництва, тим вища якість товару; чим вища якість товару,тим вищий одержаний прибуток; чим вищий прибуток, тим вищий національний валовий дохід; чим вищий національний валовий дохід, тим вищий прибуток, а точніше, оплата праці суб'єкта. Як бачимо, коло замкнулося.

2. Сучасні концепції культури

До першої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії (етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. У своїй книзі "Первісна культура" Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно - від простого до складного. Культура, указував він, є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіх народів - звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини.
Л. Моргай виділив три основні стадії в розвитку суспільства - дикунство, варварство і цивілізацію та відповідні до них особливості розвитку культури. Досліджуючи історію первісного суспільства, еволюціоністи переконували, що людство однорідне за своєю природою, й лише народи, перебуваючи на різних ступенях розвитку культури й живучи відокремлено один від одного, створюють відповідні засоби реалізації культурних потреб. Зближення народів, посилення контактів між ними, обмін культурними надбаннями зумовлює спільність культурних цінностей та засвоєння їх людством. Основна ідея еволюціонізму щодо прямолінійності суспільного прогресу передбачає обов'язкову вимогу для кожного народу пройти всі стадії культурного розвитку.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначали культуру як "світ втілених цінностей", які реалізує людина внаслідок своєї діяльності. В. Дільтей, розподіляючи всі науки за своєю методологією на два блоки - науки про дух і науки про природу, вважав що людина може пізнати себе інтуїтивно лише в духовній цілісності з культурою через механізм вироблення певних цінностей. В. Віндельбанд і Г. Ріккерт визначали культуру в проекції цілеспрямованості людини як "творчої істоти", у якій цінність виступає елементом внутрішньої організації культури як цілісної системи.

У цих концептуальних рамках сучасні культурологи, зокрема П. С Гуревич, вважають, що культурною цінністю може бути: 1) певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) якимось орієнтиром у житті; 2) соціокультурний стандарт, або норма (роби так, не роби інакше); 3) суб'єктивний образ, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії; 4) конкретна поведінка (стиль життя). О. Чавчавадзе підкреслює, що в кожній культурі є свої цінності, проте всі вони підпорядковані, тобто знаходяться в певній ієрархії.

З погляду діяльності людини аксіологи розглядають артефакти (від лат. artefactus - штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фізичну оболонку - матеріальні цінності, та продукти духовної і художньої творчості - духовні цінності. Проте сучасна культурологія підкреслює, що такий розподіл культурних цінностей досить умовний.
Антропологічні, або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища1. Названі концепції розглядаються в працях їх засновника - англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908-1991), американського етнографа Алфреда Крьобера (1876-1960) та багатьох інших.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов'язується з потребами людства. Б. Малиновський розподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури, на три групи: 1) первинні - це продовження роду, фізичні, фізіологічні та розумові зрушення. Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов; 2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання; 3) інтегративні, які об'єднують і згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що знаходить відповідь у політичній організації суспільства.
Аналізуючи процес поглинання західноєвропейською цивілізацією неєвропейських народів, який тривав до середини XX ст., Б. Малиновський указував на глибокі протиріччя, зумовлені особливостями контактуючих соціально-економічних систем. Суть культурного обміну зводилась до того, що європейці, поширюючи культурні цінності, взамін привласнювали землю, мінеральні ресурси, дешеву робочу силу, утримуючись від того, що становило суть цивілізації. Актуальність висновків ученого про теперішній час полягає в існуючих протиріччях щодо поширення впливу англо-американської масової культури на фоні згортання культурних процесів та руйнації цілісності культурних систем інших народів світу.

На підставі дослідження та оброблення великого етнографічного матеріалу з історії первісного суспільства К. Леві-Стросс, застосовуючи методи структурної лінгвістики, а Б. Малиновський - формулюючи основні принципи функціонального аналізу культури, дійшли таких висновків: 1) у процесі еволюції людина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент якої (традиція, звичай, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію; 2) кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність; 3) усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний зв'язок між ними. Учені констатують, що кожна культура як функціональна єдність суспільства є цілісною, тому й загальнолюдська культура є цілісним утворенням.

Послідовний філософсько-антропологічішй підхід до культури в сучасній культурології використовується дуже рідко, винятком є культурантропологія в США та деяких країнах Західної Європи як самостійна наукова дисципліна. Справа в тому, що теза про культуру як феномен, який виникає з біологічної природи людини, досить суперечлива. Французький релігійний філософ Жак Марітен (1882-1973) підкреслював, що розум і благочинність у вищому ступені відповідають природі людини. Але в цьому й парадокс, зазначав він, що наслідки розуму і плоди моральності в людській натурі не закладені відвічно. Вони додаються до того, що виробляється почуттєвою, інстинктивною природою. Тобто перехід до культури визначає пошук у людській істоті чогось такого, чого немає в ній, як у тварині. Тому в сучасній культурологічній науці використовують назву "функціональні" або "структурно-функціональні" концепції (методи) культури.

Кожна культура в інтерпретації Б. Малиновського постає як повна система взаємопов'язаних та взаємозумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами призводить до руйнування культури як цілісного організму. Зокрема К. Леві-Стросс, відстоюючи ідею європоцентризму, доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального початків культури, що втратила західна цивілізація. Він намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі яких - вивчення людини, і природничі науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід давав йому змогу більш предметно дослідити особливості культури, розкрити її роль у взаємозв'язку людини і природи.

Застосовуючи метод системного аналізу, антропологічну концепцію розвивав А. Крьобер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Він довів, що стиль властивий усім великим культурам та їх основним формам (не тільки мистецтву, а й науці, ідеології, моралі, свідомості, способу життя тощо). Носіями, які визначають стиль епохи або цивілізації, на думку вченого, є геніальні особи, які роблять істотний внесок у розвиток тієї чи іншої галузі культури. На підставі значного етнографічного матеріалу він узагальнив різні стилі локальних культур і сформулював концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов'язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744), який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. У першу епоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, а формою правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім'ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї, а формою правління стає монархія або аристократична республіка. Епоха людей - це зрілість людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком, тому й форма правління відповідна - демократія, заснована на визнанні громадянської та політичної свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу.

Глибше концепція циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпенглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" (1882) Микола Данилевський (1822-1885)4 викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу слов'янського як найбільш вираженого в російській культурі.

Джерелом кожної культури, на думку М. Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх "життєвих сил", а її самобутність - в особливому складі душі народу. Взаємовідносини між народами нездатні змінити душі й національних особливостей народу. Тому, виступаючи проти європоцентризму, М.Данилевський підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій виключно ототожнювати зі Сходом, чи Азією. Кожний культурно-історичний тип, виникаючи з "етнографічного матеріалу", входить у період розвитку й розквіту, після чого занепадає та гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, людство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер (1880-1936). У ній він гостро критикує теорії європоцентризму та панлогізму, концепцію "лінійної" спрямованості світового культурного процесу, характерні для західноєвропейської історичної науки XIX ст. їм він протиставляє концепцію про множинність рівноцінних культур. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавілонську), "аполонівську" (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки-но виходить на історичну арену.

Ця концепція заклала теоретичні підвалини панславізму та російського шовінізму. При цьому М. Данилевський суперечить собі в тому, що називає "мову і незалежність" як два фактори, що "є безумовними" для розвитку кожної культури, адже в цей час культура українського народу зазнавала неймовірних утисків збоку російського царату.

У кожній культурі, зазначає О. Шпенглер, превалює певний тип діяльності. Так, у давньогрецькій культурі характерною рисою виступає художньо-естетична практика, в римській - політично-правова, візаптійсько-арабській - релігійна, західно-європейській - промислово-техпічпа тощо.

Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість"3. Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000 - 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Аналізуючи причини кризи західноєвропейської ("фаустівської") культури, вчений акцентує увагу на надмірно раціоналістичній і вкрай прагматичній діяльності людей, що є передвісником смерті культури на зламі XX і XXI ст., після чого вона трансформується в європейську цивілізацію.

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію1, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п'яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення, зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація. Перші дві фази відбуваються за рахунок "життєвого пориву", а дві останні пов'язані з "виснаженням життєвих сил".

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так, російський соціолог-емігрант Піпгірім Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний. Тому саме культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і визначальний фактор соціального розвитку. Відкидаючи концепцію локального розвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, учений доводив існування взаємозв'зків між культурами різних народів, підкреслював усе більше зростання інтенсивності культурних контактів між народами світу.

Кожна культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль тощо) спираються на досягнення культури минулих епох, використовуючи нові творчі можливості, але, вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, вона також гине і дає простір новій культурі, здатній виправити, "якось оновити ту систему культури, що деградує". У цьому відношенні вражає аналіз П. Сорокіна щодо динаміки розвитку культури XX ст. На його думку, пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи, не відірваної від соціальної практики.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969) та інші вчені пов'язують виникнення кризи з репресивністю, прагматизмом та раціональністю. Руйнування традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ людини, а й придушили фантазію, спричинили кризу віри. Усе це призвело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1882-1955) причину кризи сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями - високою (елітарною) та масовою (утилітарною) культурою і, по-друге, між самою культурою та наукою, яка серед різноманітних видів духовної діяльності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.

Значного поширення в XX ст. набула формаційна, або лінійна, концепція культури, запропонована Карлом Марксом (1818-1883)1 та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). В її основу закладено вчення про "економічний базис" як основу матеріально-перетворюючої суспільної діяльності людей, що спрямована на задоволення їх матеріальних потреб, та "ідеологічну надбудову", до якої належить і культура. Базис є первинним, але з надбудовою він знаходяться в діалектичному взаємозв'язку, тому основою формування висококультурної людини як суб'єкта суспільної діяльності виступає саме матеріальне виробництво. У системі культури марксизм виділяє два рівні - матеріальну і духовну культури, вказуючи на їх умовний розподіл, проте вони дають уявлення про цілісний характер культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона ґрунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядають історію розвитку людства, розділяючи її на п'ять великих соціально-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Перша і остання - безкласові. Іншим формаціям відповідали "три великі форми поневолення" - рабство, кріпацтво і наймана праця. У культурі коленої з цих формацій, вказували вони, існують дві культури: культура "панівної еліти", правлячої меншості, і культура підпорядкованого їй класу більшості "мовчазливих рабів".

Загальний розвиток культури К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в динаміці боротьби між цими двома культурами. Із завершенням первісного (доісторичного) суспільства його історія - це історія боротьби класів і відповідних їм культур. Аналізуючи історію людства, вони також дійшли висновку, що в епоху капіталізму подальше зростання продуктивних сил суспільства призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вихід з такої ситуації - соціалістична революція, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а, отже, - усунути антагонізм класів і побудувати нове, комуністичне, суспільство - "асоціацію вільних громадян" і відповідний йому комуністичний тип культури.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. їх основна суть зводиться до розгляду релігії як вирішальної основи розвитку культури. Так, на думку С. Пуфендорфа, культура - це проміжна ланка між людиною і Богом. Саме за велінням Божим культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані основоположниками і провідними богословами християнства, філософами-схоластами Аврелієм Августином (354-430), Марком Боецгем (480-524), П'ером Абеляром (1079-1142), Фомою Аквінським (1225-1274) та ін. Сучасна католицька культурологія (Ж. Марітен, Е. Уінтер) ґрунтується на тому, що культура є наслідком божественного одкровення, а культурний процес - це спроба пізнати Божу мудрість та божественну першооснову світу. Усі досягнення культури, особливо духовної, пов'язані з волею Божою.

Представники православної культурологічної думки (М. Бердяев, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) доводять, що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттю культурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію, і в цьому аспекті завдання православної або російської культури, на думку Л. Карсавіна, є універсальним і водночас індивідуально-національним.

У протестантській культурології релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей: лише Бог є першоосновою виникнення і розвитку культури. Таку концепцію опрацював німецький теолог П. Тілліх (1886-1965). Культура, на його думку, містить у собі релігійний досвід, тому релігія виступає субстанцією культури, а культура - функцією релігії.

Кризу теперішнього стану культури П. Тілліх визначав у розриві сутнісної єдності релігії і культури. Як у цілковитому підпорядкуванні культури релігією, так і в замкненому стані культури, її повному відособленні ("секуляризації") від релігії мислитель вбачав прояв "демонічного, деструктивного начала". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Шукати Бога треба не в потойбічному світі, а "в глибині людського буття". Лише в синтезі субстанції (релігії) та форми (культури) можлива подальша творча історія людства. Ідеї П. Тілліха лягли в основу екуменічного руху, спрямованого на подолання міжконфесійних відмінностей на засадах християнства. Ідеї культурно-релігійного екуменізму обстоює й німецький соціолог Р. Демоль, який розглядає культуру як прагнення людини до розвитку і підвищення своїх здібностей, як найблагородніший культ її душі, несення служби Бога в самій людині. Він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної моралі.

У наш час активно розвивається мусульманська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, мистецтва, етики відводить Корану. Характерною рисою всіх теологічних концепцій є протиставлення духовної культури матеріальній. Перша, на думку теологів, досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом Божого розуму. Що ж до виробничої сфери людей та матеріальної культури, то вони вражені уособленням та атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Дослідження сутнісних характеристик культури, її трансформації в цивілізаційні фази, ролі, місця і значення в житті людини і суспільства триває й досі. На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей тощо. Тому концептуальне осмислення культури й цивілізації дасть змогу визначити їхні сутнісні характеристики, ознаки, співвідношення та місце і роль у житті людини й суспільства.

3. Аполлонійська та діонісійська засади європейської культури

Духовна криза сучасного розвиненого світу все більш посилюється. Це відбувається скрізь і не залежить від культурних традицій тієї чи іншої країни, хоча і надає певної специфіки цьому процесу. Багато зробивши для задоволення матеріальних потреб, сучасна цивілізація створює ілюзію досягнення людством щастя й прогресу. У дійсності ж між людиною і природним середовищем виникає колосальна, насамперед техногенна стіна, що призводить до дисгармонізації свідомості і людського духу. Блага цивілізації і потреби духовного розвитку перебувають у постійній конфронтації.

Негативні наслідки цивілізації філософи помітили давно. Ще в середині XVIII ст., на світанку буржуазного суспільства, Ж.-Ж.Руссо у відомій праці "Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач" указував на тіньову сторону прогресу. Темпи науково-технічної творчості, що все пришвидшуються, пов'язані з розвитком капіталістичного виробництва. Вони спричинили зародження песимістичного напряму в сучасній культурології, що виник внаслідок неприйняття системи буржуазно-демократичних цінностей. Підкреслення трагічності, безвихідності і абсурдності людського існування - його характерні риси.

Наприкінці XIX - початку XX ст. розвивається ірраціоналістичне розуміння культури в межах "філософії життя". Поява цього напряму була зумовлена як внутрішньою логікою розвитку філософії, так і суспільними процесами, що відбувалися в Західній Європі на зламі століть. Головні проблеми, сколихнуті у "філософії життя", пов'язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення та спробою переосмислити основоположні постулати класичної філософії.

Представники "філософії життя" виступали проти панування раціоналізму і методологізму в ідеалістичній філософії. Намагаючись подолати відірваність теоретичного мислення від буття, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Освальд Шпенглер та Анрі Бергсон визначили ті поняття, за допомогою яких можна було б уникнути існуючі суперечності. Таким стає поняттям "життя", що являє собою первісний феномен, даний кожній людині від народження. Завдяки життю людина залучається до світу, стає причетною до нього. Життя виступає як цілісна реальність, що осягається інтуїтивно. Воно не тотожне ні духу, ні матерії.

Воно - відвічне.В. Дільтей вважав, що життя слід розуміти через саме життя. Це спосіб буття людини, і культура - це здійснення цього способу в історії. Тому життя культури не можна пояснити, як це робить наука стосовно природи. Культуру можна зрозуміти лише шляхом "вживання", "співпереживання", що досягається при розгляді її крізь призму цілісності людської особистості.

Г. Зіммель (1858-1918) вважав, що поняття "життя" охоплює всі сторони буття. Життя - це єдина реальність, що дана в безпосередньому переживанні. Вона є ірраціональною та самодостатньою, об'єктивною і в цій об'єктивності позаціннісною. В органічному світі панує боротьба за існування, що має на меті возвеличення життя заради самого життя. Але людська історія - це вже возвеличення життя до рівня культури. Трагічне, за Зіммелем, не приноситься ззовні. Трагедія культури полягає в тому, що за своєю власною суттю вона веде до конфлікту з життям. І ця суперечність не має вирішення.

Культура - вишукана, повна розуму форма життя, наслідок духовної і практичної роботи. Щодо культури життя виявляється "культурною" природою. У культурі життя ніби перевершує себе, розвиваючи основу, яку ми іменуємо природою. Культурні предмети концентрують у собі людські прагнення, емоції, цілі, додають природному матеріалу форму, якої він сам ніколи не зміг би досягти. У процесі додавання природі культурних форм сама людина підпадає під культурне діяння.

Найхарактернішим представником "філософії життя" був А. Бергсон (1859-1941). Він виділяв замкнуті (закриті) культури, де життя визначається інстинктами, та відкриті культури, у яких провідною є духовність, прагнення до спілкування з іншими культурами. Це виводить таку культуру за межі національності й державності. У відкритих культурах культивується святість індивідуальної волі і рівність усіх людей.

Ф. Ніцше (1844-1900) теоретично розвинув засадні принципи "філософії життя". Він вважав, що великих людей робить не сила високих відчуттів, а їхня тривалість. Так і велич культури, якщо підходити до неї з погляду розуміння "філософи життя", створюється волею людей, що її творять. Таким чином Ф. Ніцше намагався зрозуміти витоки кризового стану культури свого часу і пояснити нігілізм1 як явище.

На думку Ніцше, нігілізм переважає з причини відсутності відповідної заміни традиційної моралі, коли вона перестає бути актуальною, допомагаючи вирішувати життєві проблеми. Але нігілізм можна здолати "переоцінкою" всіх попередніх цінностей і поверненням до істинних знань. Нігілізму він протиставив філософію життя, в основі якої була думка про два інстинкти, або дві природні засади європейської культури: аполлонійство і діонісійство. На жаль, вони незаслужено забуті, хоч, на думку філософа, могли б пояснити протиріччя у житті й культурі.

Діонісійська засада - джерело неспокою, страждань, нещасть, стихійного пориву. Аполлонійська забезпечує гармонію, тишу, спокій. Мистецтво і нетрадиційна мораль, на думку Ніцше, допоможуть перебороти кризу культури. До життя, писав він, необхідно ставитись, як до "естетичного феномену". Отже, грецькі боги Аполлон і Діоніс стали для Ніцше символами різних світовідчуттів та інстинктів.

Аполлон застерігав від диких поривів, передавав мудрий спокій бога. Краса і гармонія аполлонійського світовідчуття відбилась у творчості Гомера. Але при цьому Аполлон залишався богом ілюзій. Він начебто заслоняв людину від смерті примарою вічності. Діоніс же породжував протилежні інстинкти: тривогу, сумнів, збентеження, дикий розгнузданий вихід людських інстинктів. Під впливом такого світовідчуття людина наче пробуджувалася від сну ілюзій і святкувала торжество злиття з природою. Адже тільки природа здатна навчити людину жити, вона краще, ніж християнство і традиційна мораль, знає, що є добро і зло.

Найважливіший інстинкт життя він назвав ім'ям одного з грецьких богів -Діоніса. У самій людській долі одвічно, від природи, закладений дисонанс. Для того щоб подолати цей внутрішній стан неспокою, дисгармонії, люди створюють для себе різні ілюзії - науку, релігії, мистецтво, мораль, політику.

Але де тоді дійсне життя людини? Знати це майже неможливо. Людині неймовірно важко бути одночасно і творцем, і глядачем у театрі життя. Уявімо собі: чи знає воїн, зображений на художньому полотні, про ту битву, що зображена тут?

Дисонанс - властивість не тільки людини, а й культури. Ця властивість їй притаманна з найдавніших часів. Відмінність культур зумовлена перевагою в них різних засад. Так, епоха "варварства" була "царством грубого діонісійства". Людина цього періоду - "діонісійський варвар". Ціла прірва відділяла її від епохи еллінів, грецької культури. Варварство проявляло себе в необмежених інстинктах. Тут спускалося з ланцюга найдикіше звірство природи. Це "грубий, карикатурний діонісизм" - небезпечна сила для культури й цивілізації.