Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура в Стародавній Індії

Зміст

• 1. Матеріальна культура
• 2. Мови, писемність, освіта
• 3. Наукові знання
• 4. Література
• 5. Архітектура та мистецтво
• 6. Театр, музика
• Список використаної літератури


1. Матеріальна культура

Матеріальна культура Стародавньої Індії відображена в джерелах дуже слабо її реконструкцію доводиться здійснювати переважно на основі живих традицій давнини в глухих індійських селах.

У Ведійську добу населення Північної Індії вже розвивало плужне землеробство, проте в багатьох регіонах, особливо в гористій місцевості, де було важко чи взагалі неможливо розбивати тераси широко використовувалося примітивне вирубно-вогневе рільництво (ліс і чагарник вирубували, спалювали і в попіл висівали зерно). В такому разі землю спушували звичайною мотикою, а то й палицею-копалкою (тхомба), якою, до речі, індійські селяни в найглухіших місцевостях копирсають землю досі .

Допоміжною галуззю господарства в Стародавній Індії було рибальство (мисливство у зв'язку з поширенням у країні ідеї про не пошкодження живих істот поступово відмерло). Рибу ловили сіткою або загонили її на мілину чи до спеціальної греблі з лози й там виловлювали руками.

Річкова мережа в Північній Індії була майже непридатною для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комунікації в країні відігравали сухопутні шляхи. Будувати надійні дороги в умовах джунглів та щорічного сезону тропічних дощів було непросто, й індійські царі-раджі приділяли шляховому будівництву чимало уваги. Вздовж основних доріг (скажімо, "царської дороги" від західних кордонів держави Маур'їв до міста Паталіпутра завдовжки близько 1600 км) рили криниці, будували готелі для подорожніх. Проте якість індійських доріг загалом була вкрай незадовільною, і відсутність надійного транспортного сполучення значною мірою зумовила неоднаковість історичних доль окремих регіонів.

Населення користувалося незграбним візком на дерев'яних колесах, у який впрягали биків. В умовах джунглів особливо зручною була їзда на слоні.

У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію виконувало каботажне мореплавство. Незважаючи на відсутність зручних гаваней на індійському узбережжі, стародавні індійців техніці мореплавства не поступалися іншим народам. Вони, до речі, винайшли оригінальний живий "компас": брали на судно ворона, якого випускали на волю, коли вітри й течія відносили їх далеко від берега, й спрямовували судно туди, куди летів цей птах, поки не ставала видною берегова лінія.

Староіндійські міста завжди були велелюдними й великими. Майнова та соціальна нерівність городян позначилася на міському будівництві Міські будинки мали неоднакові розміри й комфортність, відрізнялися своєю архітектурою. Заможні господарі зводили собі дво-, триповерхові будинки, нижній поверх яких призначався для торговельних та складських приміщень і майстерень). Господарські прибудови позаду будинку утворювали замкнений прямокутний двір, продовженням якого служив невеликий садок. Будинок виходив верандою нижнього поверху у двір, а верхнього -- нерідко на вулицю. У будинках заможних городян обладнували ванну кімнату та вбиральню. Зводили й жіночу половину будинку, проте до затворництва індійок справа не дійшла.

У фешенебельних будинках внутрішні стіни розписувались малярами. Такі будинки умебльовувалися дерев'яними та плетеними кріслами, ліжками, на яких височіла гора подушок. Підлогу багаті городяни застилали килимами, циновками, звіриними шкурами.

Бідняки тулилися на околицях міста у глиняних мазанках чи очеретяних халупах, укритих пальмовим листям чи соломою. Колодязів та садків у бідняцьких дворах не було. Плетені мати та циновки заміняли меблі. Хатинка слугувала лише спальнею, бо весь сонячний день бідняцька сім'я поралася надворі. В хатині ніколи не згасав домашній вогонь. Коли сини одружувались, вони брали в нове житло вогонь із батьківського вогнища.

Стародавні індійці носили таке саме вбрання, що й сучасні. Його виробляли з бавовняної, лляної чи вовняної тканини й шовку. В умовах жаркого клімату населення одягалося дуже легко, у вбрання огортаючого типу. У чоловіків нижнім одягом служила пов'язка на стегнах у вигляді полотнища, укладеного складками спереду й утримуваного довгим поясом, кінець якого або звисав, або протягувався поміж ніг і закріплювався ззаду, верхнім -- накидка. Вдома всі дорослі ходили лише в нижньому вбранні, бідняки з'являлися напівголими і на людях, діти ж бігали по вулиці в чому мати народила. На свята і в негоду індійці одягали довгу, до колін, сорочку, а на плечі -- накидку. На початку нашої ери індійці під впливом жителів Середньої Азії приохотилися до носіння шароварів. Найпоширенішим в Індії був білий одяг, нерідко його фарбували чи робили візерунчастим] Істотної різниці між чоловічим та жіночим вбранням не існувало. Соціальна нерівність відобразилась не у фасоні вбрання, а в якості тканини та кількості дорогих прикрас.

Цікаво, що на стародавніх зображеннях бачимо індійку здебільшого напівголою, часом лише у вузісінькому поясі, що служив радше декором, аніж убранням. Сучасні ж індійки неймовірно сором'язливі й старанно прикривають своє тіло.

Жінки в давнину ходили з непокритою головою, чоловіки носили на голові тюрбан. І жінки, й чоловіки робили на голові хитромудрі зачіски. Бритоголовими були лише монахи та частина брахманів (останні все ж залишали на самій маківці чуб). Характерно, що на стародавніх зображеннях індійці майже завжди вусаті, але безбороді, тимчасом Адріан і Страбон запевняли, що чоловіки окремих індійських народностей носили бороду, причому фарбували її в яскраві кольори.

Індійці здебільшого ходили босоніж чи в простих сандалях. Лише в Гімалаях взували повстяні чоботи. Представники соціальної еліти франтували в шкіряних пантофлях, розшитих золотом і самоцвітами.

Стародавні індійці дуже любили носити начіпні прикраси. Вони обтяжували свої пальці масивними перснями (жінки надягали їх навіть на пальці ніг), обвішувались ручними та ножними браслетами, намистами й бусами, відтягували вуха важкими сережками, як це роблять і сьогодні жінки в селах. Утім, носових кілець, без яких сучасна індійка не мислить свою зовнішність, у ту добу не носили. Носіння прикрас із золота, срібла, перлів, каменів-самоцвітів, слонової кістки, фаянсу тощо вважалося у Стародавній Індії найпершою ознакою поважності, тому навіть бідняки нерідко відмовляли собі в най необхіднішому, аби лише придбати кілька коштовних дрібничок. Для жінок прикраси становили особливу цінність, бо діставались їм як весільний подарунок від рідні й були їхнім єдиним скарбом.

Багато уваги приділяли стародавні індійці (і жінки, й чоловіки) косметиці, причому особливо полюбляли ароматну пасту з розтертого на порошок сандалового дерева. Жінки підводили очі чорною сурмою, наносили лаком чи фарбою на лоб мушку (тілаку) різного розміру й нерідко чудернацької форми, фарбували губи, кінчики пальців на руках і ногах, долоні, навіть ступні ніг. Вони залюбки уквітчували себе на свята гірляндами й вінками, що роблять і нинішні індійки.

Стародавні індійці, як і теперішні, були вегетаріанцями, проте стали ними не відразу, а поступово, з пониженням у господарському житті країни ролі мисливства й тваринництва, викликаним зневажливим ставленням землеробів до мисливських і скотарських племен, зростанням протесту в суспільстві проти кривавих ведійських жертвоприношень. Першими відмовились від м'ясних страв ігустельники та ченці, а з індійських володарів -- Ашока, якого наслідували царедворці. Врешті-решт лише люди фізичної .праці, тобто представники нижчих каст, залишили м'ясо у своєму раціоні. Індійці багато споживали молока й молочних продуктів, використовували для приготування багатьох страв прянощі, мед, фрукти. Вони харчувалися переважно звареною на воді чи молоці рисовою .кашею (її приправляли маслом та цукром), овочевими супами, вареними бобами. Характерно, що на багато харчових продуктів у Стародавній Індії існувало табу, причина якого не завжди зрозуміла. Заборонялося, наприклад, споживати м'ясо свійського кабана й півня, багатьох диких птахів, більшість видів риби, часник, цибулю, гриби тощо.

Представники соціальної еліти їли двічі надень (уранці та ввечері), буддійські та джайністські монахи -- лише раз на день (полуднували), а то пили соки й молоко, люди ж фізичної праці не могли обійтися без триразового харчування, особливо під час польових робіт.

Індійські релігії, передусім буддизм, рішуче й безкомпромісно засуджували пияцтво, проте тверезий спосіб життя в країні вели лише жерці та ченці, а основна маса населення вживала виготовлені з виноградного соку, меду чи цукрової тростини хмільні напої, а також рисову та ячмінну горілку. В державі Маур'їв існувала розгалужена мережа трактирів, закриття яких автори "Артхашастри" вважали безнадійною справою, лише рекомендували ставити їх на такій відстані один від одного, щоб любителям "зеленого змія" бракувало снаги перекочувати для "дозаправки" в сусідній трактир.

Сухопутна армія в Стародавній Індії (про індійський флот даних майже немає) складалась з чотирьох родів військ: колісниць, слонів (у літературі їх ще образно називають "танками давнини"), кінноти та піхоти. Найдавніші двоколісні колісниці, запряжені парою коней, були розраховані на одного воїна та візника, пізніші важкі чотириколісні, запряжені четвіркою коней,-- на кількох воїнів, озброєних довгими списами, тризубцями. Колісниці були зброєю індійських аристократів. Наприкінці стародавньої доби основною ударною силою індійського війська стали слони, на спині яких розмішалося кілька воїнів. На бивні слона надягалися гострі залізні наконечники. Проте слони не були грозою для ворожих армій, бо їх легко вдавалося з допомогою вогню та інших нехитрих засобів повертати назад і змушувати топтати своїх воїнів.

Індійська кіннота також не славилася своїми високими бойовими якостями, була нечисленною (в Індії через специфіку тамтешніх природнокліматичних умов конярство майже не розвивалося, коней доводилось купувати за шалені гроші в Ірані та Середній Азії).

Основною зброєю індійського воїна-піхотинця був величезний, вищий за зріст людини, лук із дерева, бамбука та кістяних пластин. Арріан запевняв, нібито удару стріли, випущеної з такого лука, не витримувало жодне тодішнє захисне спорядження (Індіка, XVI, 6). В бою використовувались також довгі й короткі списи, пращі, метальні диски з гострими краями, довгі та короткі мечі, бойові сокири, тризубці, бойові молоти та звичайні палиці. Індійські війська були озброєні балістами (вони жбурляли каміння, стріли та утикані гострими шипами колоди), таранами. В Рамаяні згадується й чарівна зброя, здатна однісіньким ударом знищити сотні воїнів, проте історики переконані, що ця грізна зброя -- поетична вигадка, бо якби вона існувала насправді, то її неодмінно описали б тогочасні грецькі, китайські та арабські автори.

Захисним спорядженням індійцям служили шкіряні та дерев'яні щити, шоломи, кольчуги та обладунок із шкіри чи тканини, що ним були захищені також коні й слони.

2. Мови, писемність, освіта

В давнину в Індії існувало кілька десятків мов і безліч діалектів, причому це безпрецедентне мовне розмаїття збереглося в країні дотепер (перепис 1971 р. зафіксував наявність у ній 872 мов та діалектів).

За Ведійської доби в північно-західних регіонах Індії поширився санскрит (термін означає "оброблений", "культурний", "літературний") -- мова індо аріїв. Відомо три різновиди цієї мови, що дійшла до наших днів майже без змін: ведійський (мова найдавнішої культової поезії індійців), епічний (на ньому складено Махабхарату та Рамаяну) і класичний (основна мова художньої, філософської та наукової літератури Індії). У другій половині І тис. до н. е. в країні було створено для потреб жерців і політиків ряд штучних мов, які згодом проникли також у драматургію та літературу. їх називають середньо індійськими. Одна із середньо індійських мов, магадхібхаша, стала державною мовою династії Маур'їв (нею складено більшість едиктів царя Ашоки), інша, палі,-- мовою буддизму. На початку І тис. н. е. в Індії з'явився ще один різновид штучних мов -- пракрити, які використовувались у поезії та театрі.

Із староіндійських мов найбільше історико-культурне значення мав, безперечно, санскрит, з допомогою якого, за словами С. Ф. Ольденбурга, "брахмани здійснили мирне завоювання Індії". Санскрит послужив інтегруючим фактором у культурному розвитку країни, тобто виконав ту роль, яка в Китаї випала на долю ієрогліфічної писемності. "Розмовляти і навіть писати можна було будь-якою мовою і яким завгодно письмом... проте якщо йшлося про літературу та науку, то тут основною мовою, спільною для всіх, був санскрит",-- зазначав С. Ф. Ольденбург.

Характерно, що мовне розмаїття мало в країні не лише етнічну, а й соціальну основу. В мові проявлявся соціальний статус людини, її кастова належність. У виставі кожен персонаж (цар, полководець, брахман, гетера, сторож, євнух тощо) виголошував репліку чи монолог на "своєму" пракриті. Мовна градація проникла навіть у сім'ю -- чоловік розмовляв удома "благородним" санскритом, а дружина -- пракритом, який вважався третьосортною мовою.

Багатомовність позначилась і на писемності в Індії, адже кожна мова мала свою писемність. В одному з ранніх буддійських трактатів згадувалися 64 різновиди індійського письма, кожен з яких використовувався для окремої мови.

Найдавніша індійська писемність склалася ще в епоху Хараппи, тобто в III тис. до н. е. Цим письмом, що його умовно називають протоіндійським, було виконано досі не прочитані написи на більш як тисячі печаток та амулетів. Протоіндійська писемність припинила своє існування разом із загибеллю хараппської цивілізації, тому історію індійського письма в працях лінгвістів відкривають пізніші тексти, датовані серединою І тис. до н. е. Вони складені санскритом -- мовою індоаріїв. Найдавнішими такими текстами були едикти царя Ашоки, де використані два різні алфавіти староіндійського письма: кхароштхі (названий іменем свого творця -- Кхароштха) та брахмі (його автором традиція називає бога Брахму). Лінгвісти вважають, що ці алфавіти походять від семітського чи староперського письма. Кхароштхі з'явилося пізніше за брахмі. Воно читалося справа наліво й було схоже за формою знаків на арамейське письмо V ст. до н. е. Це письмо називають ще індо-бактрійським (воно зустрічається на монетах індо-грецьких та індо-скіфських царів). Брахмі, походження якого гостро дискутується в науці, спершу читали, як і кхароштхі, справа наліво, але згодом, починаючи з написів царя Ашоки, його стали читати вже у зворотному напрямі. Брахмі витіснило письмо кхароштхі й започаткувало пізніші писемності Індії (гупта, саккське, уйгурське письмо тощо).

Писемність в Індії впродовж століть використовувалася майже виключно для потреб діловодства, а вся релігійно-філософська, наукова та художня література передавалася з покоління в покоління в усній формі більше того Дндійці навіть торговельні операції оформляли письмово дуже рідко, купецтво задовольнялося усним договором, який у цій "країні тисячі чудес" мав, на щирий подив європейців, юридичну силу.

Освіта в Стародавній Індії тривалий час мала форму мнемоніки, тобто заучування текстів напам'ять. Потрібні тексти учням диктував учитель. Учні визубрювали напам'ять граматику Паніні та словник санскритських синонімів, а також низку інших фоліантів, причому так, щоб можна було цитувати їх з будь-якої фрази.

В перші століття нашої ери в країні з'явилися перші буддійські університети, в яких студенти вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найбільше славився університет у Наланді, що згорів 655 р. під час політичних негараздів.. У Наланді навчалося близько 8 тис. студентів, працювало понад 1,5 тис. викладачів.1 Конкурс у цей буддійський навчальний заклад становив 4--5 осіб на місце.

В Наланді застосовувалася цікава методика заохочення студентів до опанування наук. Китайський мандрівник Сюань Цзан, який відвідав цей університет у VII ст. н. е., повідомляв: "Віная (Лю), бесіди (Лун), сугри (Кін) -- усе це буддійські книжки. Той, хто може дати повне пояснення однієї категорії цих книжок, звільняється від влади кармадани (закон відплати людині за ділами). Якщо він може пояснити зміст книжок двох категорій, то дістає, крім цього, одне з верхніх місць або кімнату на верхньому поверсі. До того, хто може дати пояснення щодо трьох категорій книжок, приставляють різних слуг, які мають прислуговувати й коритися йому. Тому, хто може пояснити чотири категорії книжок, прислужують "чисті люди" -- прихильники з-поміж мирян. Той, хто може пояснити п'ять категорій канонічних текстів, одержує цілий ескорт прислужників... Якщо хто-небудь... виявить на диспуті особливу красномовність, тонкий аналітичний розум, глибоке розуміння предмета та нахил до логічного мислення, його садовлять на слона й урочистою процесією в оточенні численного почту супроводять до брами монастиря. А якщо хто-небудь із учасників диспуту збивається в доведеннях, говорить бідною мовою, вдаючись до невишуканих висловлювань, або порушує закони логіки, що відповідно відбивається в його словах, йому розмальовують обличчя червоною і білою фарбами, вивалюють у пилюці й грязюці і заносять у яке-небудь глухе місце або кидають у канаву".

3. Наукові знання

Стародавній Індії притаманний високий рівень науково-природничих та гуманітарних знань, які розвинулися не без впливу на них вавилонських та грецьких наукових ідей, особливо в галузях математики та астрономії індійські математики користувалися значенням к (з точністю до четвертої цифри), добували квадратний та кубічний корені, розв'язували рівняння з одним невідомим, раніше за греків відкрили "теорему Піфагора". Вони застосовували позиційну десятеричну систему обчислень, яку в них запозичили араби, а в арабів -- європейці, розробили правила арифметичних дій, які практично не відрізняються від сучасних. Отож наша шкільна арифметика має староіндійське походження. Індійці створили цифрову систему, яку називають "арабськими цифрами" і якою нині користуються математики всього світу (до речі, араби називали математику "індійською наукою"). Видатним досягненням староіндійської математики було створення розвинутої алгебраїчної символіки, багатшої навіть за грецьку. Індійське походження мають такі загальновживані математичні терміни, як "цифра", "корінь", "синус" тощо.

Певних успіхів досягла також староіндійська астрономія, [індійський астроном Аріабхата висловив здогад, що Земля має форму кулі, навіть спробував вирахувати її окружність. Індійці/створили примітивний місячний календар, рік у якому починався приблизно в середині квітня й складався з 360 діб] (раз у п'ять років до календаря включали додатковий місяць).

Зародилися в Стародавній Індії також фізичні та хімічні знання. Так, індійці виготовляли фарби, ліки, парфуми, цемент тощо. Винайдена ними в давнину оранжево-коричнева фарба кашайя, що нею у Варанасі фарбували текстиль, під назвою бенареська каттхаї широко використовується в країні й нині. Гідний подиву той факт, що давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза, яке нині вчені добувають грамами лабораторним способом. У V ст. н. е. вони вилили з нього шеститонну колону заввишки понад 7 м і діаметром майже півметра. Ця колона простояла в умовах вологих тропіків уже понад 1500 років, а на ній немає жодних слідів корозії. В історії світової металургії залізна колона в м. Делі -- феномен.

Проте з природничонаукових знань найбільшого розвитку в Стародавній Індії досягла медицина. Індійські медики здійснювали розтин трупів тому добре знали анатомію людини. Вони робили складні операції, особливо при лікуванні ран і пухлин, застосовували кесарів розтин, знімали катаракти, ампутували кінцівки, робили трепанацію черепа, успішно застосовували протиотруту (при царському дворі потреба в цьому з'являлася досить часто, бо там претенденти на трон залюбки труїли своїх політичних конкурентів) тощо. В умінні здійснювати пластичні операції обличчя європейська медицина досягла рівня староіндійської лише у XVIII ст. Індійські медики знали лікувальні властивості дієти, психотерапії, правила асептики і, можливо, мали уявлення про бактерії та інші хвороботворні організми, користувалися наркозом.

Численні досягнення староіндійської медицини, рівень якої був вищий за античну, успішно використовують для лікування ревматичних, нервових і шкірних захворювань нинішні індійські, американські та європейські медики. Староіндійський медичний трактат Аюрведа ("Наука про життя") уважно вивчають гомеопати в багатьох країнах світу.

На жаль, не всі секрети староіндійської медицини вдалося розгадати нинішнім медикам, окремі її досягнення стали надбанням лише вузького кола сучасних народних цілителів. Етнограф Н. Р. Гусєва так повідомляє про одну з таємниць аюрведійської медицини: "На вулицях, на базарах і де завгодно (в Індії) ще можна зустріти дантиста, який тут же на місці вирве хворий зуб безкровно й безболісно, користуючись для цього лише своїми пальцями. І ніяких заражень при цьому не буває. Як це він робить -- спадковий секрет касти".

ІЗ гуманітарних знань у Стародавній Індії особливо успішно розвивалася лінгвістика -- завдяки існуванню в країні великої кількості мов і діалектів. Найбільше досягнення староіндійської лінгвістики -- граматика Паніні Аштадхяї (містить приблизно 4000 граматичних правил), складена в середині І тис. до н. е. ЇЇ основна цінність полягає у повноті опису санскриту. Сучасні філологи вважають, що "для жодної іншої стародавньої мови не існує опису, подібного до опису санскриту Паніні, й годі собі уявляти, що нині вдасться так само докладно описати якусь розмовну мову".

Історичні знання в Стародавній Індії, як про це вже йшлося, не склалися. Причину цього вбачають у безприкладному домінуванні в країні релігійно-міфологічного світогляду, в етнічному та кастовому розмаїтті населення.

Наукові знання в Стародавній Індії, як і в інших старо-східних суспільствах, були утилітарними, мали суто прикладний характер та найтісніший зв'язок із релігією.

4. Література

Література Індії -- поняття збірне, адже вона складається з багатьох різномовних літератур численних індійських племен і народів. Літературознавці порівнюють її з баньяновим деревом, яке розростається від одного кореня у справжній ліс. Стародавній період цієї однієї з найдавніших літератур світу датується початком II тис. до н. е.-- серединою І тис. н. е.

Найдавнішою є санскритомовна література, яку відкривають тексти Вед, передусім найзріліші в художньому відношенні гімни Рігведи, присвячені богам індоаріїв.

Чільне місце в староіндійській літературі посідають великі епічні поеми Махабхарата та Рамаяна, які завжди користувались в країні винятковою популярністю і дуже вплинули на традиції, світогляд та мораль індійського народу. Староіндійський епос позначився також на духовній культурі ряду інших народів Південно-Східної Азії, так що вони навіть вважають його своїм культурним надбанням.

Традиція називає авторами Махабхарати та Рамаяни легендарних поетів В'ясе і Вальмікі. Проте, на думку літературознавців, хоч історичність цих індійських бардів можна визнати, все ж традиція приписує їм авторство епічних поем лише тому, що вони були найвидатнішими "в довгій шерензі оповідачів, які передавали поеми з уст в уста і з покоління в покоління".

Головні сюжети цих шедеврів світового епосу, найімовірніше, мають історичну основу. Махабхарата, напевно, зберегла пам'ять про міжплемінну війну XI--X ст. до н.- е., а Рамаяна -- про ворожнечу між індоаріями та місцевими дравідами. Історичний фон обох поем, ясна річ, змінений до невпізнання, проте це можна пояснити тисячолітнім розривом між добою складання поем та описаними в них подіями.

І Важливе місце в розвитку санскритської літератури належить обширній буддійській літературі, розквіт якої почався в епоху Маур'їв одним із характерних жанрів цієї проповідницької літератури є джатаки -- розповіді про життєвий шлях Будди, його 550 утілень. Ці оригінальні твори, написані прозою та віршами, нерідко завершуються повчальною сентенцією, наприклад такою:

У жінок отих лукавих Правди аж ніяк не знайдеш. Поведінки їх не знаєш, Наче риби рух у водах, їм брехня за правду править, За брехню їм править правда... Хитрі ті жінки, як змії, Солодко так розмовляють, А єдине тільки знають, Як чоловіків дурити.

Нерідко джатаки, не обмежуючися дрібною побутовою моралізацією, порушували важливі соціально-етичні проблеми, причому неодмінно пропагували ідею непротивлення злу. Вже в Стародавній Індії джатаки набули неабиякої популярності. Вийшовши з народного фольклору, вони стали невичерпним джерелом сюжетів для мистецтва та пізнішої літератури, причому не лише індійців, а й інших народів Південно-Східної Азії, які сприйняли буддизм. культура індія театр писемність

Наприкінці І тис. до н. е.-- на початку І тис. н. е. в Індії зародилася рання авторська поезія! Найвидатнішим ліриком Стародавньої Індії вважають Калідасу, якого європейці більше знають як драматурга. Вчені ще не встановили, коли жив Калідаса: в II--І ст. до н. е. чи в IV--V ст. н. е.

Всі легенди про Калідасу підкреслюють його надзвичайну талановитість. Ось одна з таких легенд. В одного брахмана була дуже освічена донька, яка відмовляла всім женихам, бо вони здавались їй недостатньо розумними й освіченими. Якось у батька вередливої красуні урвався терпець; він сам собі поклявся, що віддасть доньку за найдурнішого юнака, аби той лише належав до варни брахманів. Невдовзі такий жених трапився (він засвідчив свою тупість тим, що, вмостившись на гілці дерева, пиляв її між собою та стовбуром...). Справили весілля, проте дівчина швидко переконалась, що її чоловік круглий неук та дурень, і показала Йому на двері. Нещасний юнак вирішив набратися розуму в школі, однак став там загальним посміховищем. Якось школярі намовили юнака провести ніч у храмі страшної богині Калі, якій приносили людські жертви. Юнак не відав страху й пішов у храм цієї богині. Щоб засвідчити своє перебування в храмі, він намазав руку сажею і мав намір залишити відбиток на статуї богині. Юнак не знав, що цим він смертельно образить і знеславить богиню. Щоб утримати юнака від його жахливого наміру, Калі сама з'явилася перед ним у храмі, проте юнаку було байдуже, кого мазати сажею -- статую чи живу богиню... Тоді Калі пообіцяла, що виконає будь-яке бажання юнака, аби лише він залишив її у спокої. Юнак зажадав, щоб його зробили наймудрішою людиною у світі -- і дещо здивована богиня заприсяглася, що віднині юнак знатиме зміст усіх книг, сторінки яких він перегорне за ніч. Юнак відразу ж подався в кабінет свого вчителя і взявся до роботи. Під ранок він заснув утомлений, та коли почався урок і вчитель припустився помилки в тлумаченні санскриту, юнак крізь сон виправив його. Виявилось, що він назубок знав граматику Паніні! Отож, ця легенда поширює думку про божественне походження таланту Калідаси і водночас пояснює походження його імені -- "Слуга богині Калі".

Розібратись у літературній спадщині Калідаси непросто, бо в Стародавній Індії поети-початківці мали звичку підписувати свої твори іменами уславлених авторів, тому до імені Калідаси "прилипло" щонайменше 20--30 чужих творів. Гадають, що він написав три поеми (дві епічні й ліричну) та стільки ж драм. Лейтмотивом його лірики було оспівування кохання й природи.

До найвидатніших індійських ліриків належить також Бгартріхарі (VII ст. н. е.) -- автор коротких ліричних віршів, об'єднаних у три збірники-шатаки. Його вірші були надзвичайно популярними в країні. У них змальована широка картина суспільного життя, трагічний конфлікт людини із суспільством:

Допомагають добрі люди іншим, незважаючи на себе, Звичайні люди -- хто не шкодить їхнім справам. То вже чорти, не люди, що собі на користь іншим шкоду чинять. А що за люди ті, що шкоди завдають без користі для себе?

Вершиною санскритської літератури все ж є її драматургія Найдавніші індійські драми (вони збереглися лише фрагментарно) належать Ашвагхоші. Вціліли життєрадісні й трішки лукаві п'єси Бхаси, в яких, до речі, є акти насильства (пізніша санскритська драматургія вже цуралася будь-якої трагедійності). Помітну роль у розвитку індійської драматургії відіграла також творчість Шудраки -- автора найреалістичнішої санскритської п'єси "Глиняний візок", Вішакхадатьї -- майстра політичної драми тощо. Але найбільший внесок у розвиток цього жанру зробив великий Калідаса. Його п'єса "Шакунтала" перекладена багатьма мовами і належить до шедеврів світової літератури. Твори Калідаси, передусім "Шакунтала",-- справжній гімн жіночності й коханню, справили величезний вплив на індійську літературну класику, служать предметом наслідування для багатьох нинішніх індійських літераторів. УІ ст. до н. е.-- III ст. н. е. в Індії виникла тамільська поезія. Вона самобутня і за формою, і за змістом, хоча й зазнала впливу санскритської літератури: Емоційні дравіди не сприйняли спокійного північно індійського літературного канону й у своїй поезії поєднали еротику з містикою. Цей літературний стиль згодом прижився й на Півночі Індії -- батьківщині санскритської літератури. Багате й самобутнє літературне надбання Стародавньої Індії благотворно вплинуло на художню словесність багатьох народів Сходу і навіть Заходу2Не випадково ряд староіндійських літературних творів удалося виявити в тибетських, китайських та перських перекладах.

5. Архітектура та мистецтво

Мистецтво Стародавньої Індії поступово склалося як синтез архітектури, скульптури та живопису. Воно, зрозуміло, зазнало впливу іноземних художніх стилів, проте нітрохи не втратило своєї неповторності.

Скульптурних, а тим паче архітектурних пам'яток хараппської та ведійської епох збереглося дуже мало. Найімовірніше, тодішня архітектура мала прості й строгі форми, адже принаймні зовні будинки Хараппи та Мохенджо-Даро не мали ніяких декоративних елементів. Найдавніше мистецтво скульптури й гліптики (кам'яні, теракотові та бронзові статуетки й печатки, призначення яких не з'ясоване, гончарні вироби) розвивалося в реалістичному річищі й засвідчило високі художні смаки його творців.

Розквіт староіндійської архітектури та мистецтва припав на епоху Маур7в та на "золотий вік Гуптів".

За доби перших індійських імперій у країні здійснювалось інтенсивне палацове будівництво, проте царські палаци будувались з дерева й тому не збереглися. Як запевняли іноземці (здебільшого китайські прочани-буддисти), були вони такими величними та розкішними, що їхнє спорудження не обійшлося без участі джинів. Тоді ж розквітла буддійська храмова архітектура, яка була, на відміну від палацової, кам'яною, тому почасти збереглася. Найдавніші її пам'ятки -- ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії (частини тіла Будди та буддійських святих). Куполоподібна ступа, праобразом якої був, мабуть, земляний могильний пагорб, символізувала порожнечу, минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопається під час дощу).

У III ст. н. е. поблизу ступ та місць кремації буддійських святих почалося будівництво скельних храмів чайтья та монастирських келій віхара. Вони вирубувались у скелі методом "внутрішнього різьблення": спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах -- скульптурні зображення Будди й святих. Фасад храму по всій площині прикрашався рельєфами, колонами, особливими "сонячними вікнами", через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісним для ченців, поруч із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси.

Один із найдавніших храмових комплексів (він, до речі, найкраще зберігся) зведений у Карлі, на південний схід від сучасного Бомбея. Він складається з центральної печери глибиною майже 38 м та справжнього містечка з вирубаних у скелі глухих келій-віхар, у яких ченці перечікували сезон дощів. Але найвідомішим храмовим комплексом є Аджанта в Махараштрі -- 29 скельних печер у гористому обрамленні річки Вахуари. Аджанта прославилася завдяки своїм чудовим розписам, про які йтиметься окремо.

Розквітло в давніх індійських імперіях також мистецтво скульптури. Скульптори відтворювали в камені сюжети з джатак (вони, зокрема, домінують на різьблених воротах-торанах ступи в Санчі), різьбили статуї якш та якшинь -- божків родючості, охоронців бога багатства Кубера.

У південній столиці Кушанської імперії -- Матхурі, де склалася самостійна художня школа, скульпторам охоче позували для створення статуй якшинь місцеві куртизанки, які брали участь у фінансуванні будівництва олтарів і храмів. Такі статуї вже мало що ріднило з міфічними образами якшинь, у них домінувала еротика. Скульптори з Матхури взагалі полюбляли прикрашати храми витонченими еротичними сценами, поруч із якими еротика інших художніх шкіл давнини виглядає убого. Кам'яна порнографія окремих індійських храмів породжена сильним сексуальним містицизмом індійських релігій, від яких мистецтво цілковито залежало.

У маурійський період виникла традиція спорудження в місцях, пов'язаних з біографією Будди, та на шляхах прочан до буддійських святинь різьблених колон стамбхів. Двометрову капітель однієї з таких колон (її поставили в III ст. до н. е. в Сарнатхі, на місці першої проповіді Будди) прикрашають протоми (фігури, що зрослися спинами) левів. "Лев'яча капітель" -- твір глибоко національний за формою і змістом, тому її зображення стало гербом Республіки Індія.

У перші століття нашої ери в Гандхарі під впливом елліністичних художніх традицій склалася місцева художня школа, що її називають "греко-буддійською" чи просто гандхарською. Вона вирізнялася перенесенням буддійських сюжетів у греко-римську пластику. Саме в Гандхарі вперше з'явилася (найімовірніше, в І ст. н. е.) іконографія Будди, що заступила зображення буддійських символів: "колеса закону" (чакра), "священного дерева" (бодхі), "парасолей", ступнів, трону тощо. Будду зображували з його 32 канонічними ознаками: відтягнуті мочки вух, характерна випуклість на тімені (ознака вищої мудрості), мітка між бровами (символ великої духовної сили), коротке волосся на голові, скручене в локони (символізували рух сонця і вічність), німб тощо. Обличчя Будди максимально ідеалізувалося. Було розроблено складну символіку положень рук і пальців (мудра): кожний жест бога щось символізував. Будду зображували в трьох канонічних позах: сидячій (у стані глибокої медитації), стоячій (Будда збирається виголошувати проповідь) та лежачій (момент переходу в нірвану). Махаяністи вважали, що чим більша статуя Будди, тим краще вона передає велич божества (й сильніше впливає на віруючих), тому нерідко створювали кам'яні та мідні колоси, поруч з якими староєгипетські колоси видавалися б не такими вже й величними *. В епоху Гуптів скульптори зображували окремих богів багаторукими й багатоногими, намагаючись у такий спосіб передати їхню надлюдську силу й могутність.

Розвивалося у Стародавній Індії й малярство, (яке згадується ще в Рігведі. Рамаяна та пізніші буддійські тексти повідомляли, що індійська знать прикрашала свої апартаменти настінним розписом і станковим живописом. Існував у країні також культовий живопис, однак він служив лише придатком сакральної архітектури. На жаль, із творів староіндійського малярства збереглися лише всесвітньовідомі розписи 16 печер Аджанти, виконані в "золотий вік Гуптів". Ці розписи відтворюють переважно сюжети джатак і пройняті глибоким релігійним духом. Однак поряд із сонмом релігійно-міфологічних персонажів у них знайшлося місце для зображень раджів, цариць, принцес, вельмож, іноземців, ченців, астрологів, поетів, слуг, жебраків, суто декоративних мотивів. У розписах Аджанти присутні також побутові дрібниці, скажімо, 240 різновидів жіночих зачісок. Усе це "заземляе" фрески Аджанти, надає їм додаткової чарівності. В них нуртують людські пристрасті, вони пройняті любов'ю до людини, виразно звучать їхні національно-патріотичні мотиви. За висловом індійського письменника X. А. Аббаса, в Аджанті "й нині в глибокій темряві ночі палає смолоскип життя".

Значних успіхів у Стародавній Індії досягло й прикладне мистецтво, передусім ювелірне та різьба по кістці. Вироби індійських ювелірів та різьбярів по слоновій кістці дістали міжнародне визнання.

Завершуючи стислий огляд староіндійського мистецтва, наголосимо, що воно далеке від релігійного пуританства (хоча вплив релігії на нього виявився з дивовижною "силою) (і, за словами англійського індолога А. Бешема, "здебільшого черпало натхнення не в постійному прагненні до абсолюту, а в захопленні світом, що відкривався перед очима майстра, у чуттєвому життєлюбстві, у відчутті росту й руху, так притаманних і органічних для всього живого на землі".

6. Театр, музика

Ще за Ведійського періоду в Індії розігрувалися просто неба театралізовані вистави. На початку нашої ери в країні з'явилися перші невеликі театральні приміщення. Декорацій у них не було, театральний реквізит -- надзвичайно вбогий, їх замінювали інші артистичні умовності: певна хода, міміка, жестикуляція тощо.

Велика увага приділялася музичному оформленню спектаклів. Однак на відміну від сучасних індійських спектаклів, які, на думку європейських театралів, перенасичені співом, у староіндійських монологи та діалоги артисти декламували або читали співучим голосом, але не співали. Примітною особливістю староіндійського театру була Його схильність до мелодрами й патетики, притаманних і нинішньому театральному мистецтву країни. Трагічні сюжети не допускалися на сцену з тих міркувань, що трагічного вистачає й у реальному житті.

Театр був надзвичайно популярним у Стародавній Індії, особливо серед інтелігенції, однак професія артиста не належала до престижних, вважалася "підлою", самі ж артисти були шудрами.

Стародавні індійці говорили: "Той, хто не знає ні музики, ні літератури, ні іншого мистецтва, не людина, а худоба, хоч він не має ні хвоста, ні рогів". Музика відігравала в їхньому житті поважну роль. Мистецтвом професійних музик і танцівників тішили себе раджі Й вельможі, а в індійських міфах не цуралися цієї розваги й боги, яким слугували небесні музики й танцівниці.

Про розвиток староіндійської музичної культури розповідає трактат Натьяшастра, складений, найімовірніше, в перші століття нашої ери. Він свідчить, що на той час у країні вже існувала добре відпрацьована музична система, яка пізніше лягла в основу індійської "класичної" музики.

Слух європейця індійська мелодія вражає своєю екзотикою. У звукоряді індійської гами є багато півтонів і навіть чвертьтони. Індійські мелодії класифікуються за рогами -- певною послідовністю п'яти й більше тонів, що становлять основу мелодії. Кожна para має своє емоційне навантаження, символізує радість, веселощі, кохання, спокій, страх тощо. Існують раги "вранішні", "денні", "вечірні" тощо *. Староіндійські мелодії позбавлені гармонійної основи й базуються на ритмі ударних інструментів. Важливою особливістю староіндійської музики є також те, що музикант у ній -- завжди імпровізатор. Він виконує ключову музичну фразу, а потім без кінця варіює її, причому щоразу по-новому, так що кожне виконання однієї й тієї ж мелодії є неповторним.

Стародавні індійці створили низку музичних інструментів, найпоширенішим з яких була схожа на староєгипетську ліру віна. Музиканти грали також на флейті, інших язичкових та ударних інструментах.

Розвивалося в Стародавній Індії також мистецтво вокалу. Спів найчастіше був варіацією простої мелодії, яка зводилася буквально до однісінької музичної фрази.

Індійське мистецтво танцю упродовж століть мало змінилося. У стародавніх танцях також основну роль відігравали музичний ритм і жести, причому в танці брала участь практично кожна ділянка тіла танцівника чи танцівниці. Найменший порух мізинця чи брови розповідав втаємниченому в секрети цього мистецтва цілу історію. Найбільше вражає в індійському танці позиція рук танцівника -- мудра. Самим лише складним кодом положень своїх рук і пальців він передавав широку гаму емоцій, схвильовано розповідав про різні події з життя богів, людей, тварин.

Мистецтво індійського танцю дуже складне. На оволодіння ним потребувалися роки напруженої праці. Тому в Стародавній Індії танці завжди виконувалися професіоналами. Соціального табу на цей вид розваг у глибині століть, здається, не існувало (їх цуралося лише жрецтво).

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru