Культура Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ТЕХНІКУМ

РЕФЕРАТ

з предмету: Культурологія

на тему: Культура Київської Русі

Виконав: студент 3 курсу

групи ЕП 3-1

Резнік Є.В.

Черкаси 2016

Архітектура Київської Русі

Архітектура Київської Русі виникла й розвивалася на територіях, що були об'єднані Давньоруською державою Рюриковичів і мали достатньо розвинену культуру язичницьких слов'янських племен. Проте з прийняттям християнства головним культурним орієнтиром Київської Русі стала Візантія, плідний зв'язок з якою почався ще задовго до його офіційного запровадження. Відтепер Візантія стає головним імпульсом ідеологічного розвитку суспільства. Прогресивне значення мало й те, що з прийняттям християнства з Візантії на Русь пішов широкий потік літератури, і не лише церковної, але й світської -- історичної, художньої, філософської, у тому числі твори та перекази творів античних письменників. Водночас Русь спілкується з іншими державами -- Булгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Німеччиною, Англією, зі Скандинавією, Хозарським каганатом, народами Кавказу та Арабського Сходу.

Русь, як і Візантія, багато раціонального сприйняла від язичництва та зберегла його і в житті, і в мистецтві. Нова епоха християнської Русі означена і новим видом мистецтва -- монументальною архітектурою. Інші види мистецтва -- скульптура, фресковий живопис, іконопис, література, музика та прикладне мистецтво -- увійшли в художню єдність нової християнської ідеї, в якій архітектурі як засобу значного духовного впливу на людину відводилося головне місце. Християнське мистецтво прийшло на Русь у вигляді системи, орієнтованої на культове дійство в храмі, де відбувався синтез архітектури з іншими видами мистецтва. Через це християнський духовний комплекс дуже добре відповідав внутрішній природі зодчества, якому притаманне втілення загальних ідей світоустрою.

Коли на Русі кам'яне будівництво стає проблемою часу, візантійська архітектура переживає другий період розквіту тисячолітньої історії. У багатьох країнах світу X-- XI ст. ознаменувалися активною будівельною діяльністю грецьких майстрів. Візантійські зодчі будують собор Св. Марка у Венеції. Візантійські будівельні прийоми позначаються на романській архітектурі Західної Європи. Типи візантійських споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому не дивно, що саме досвід візантійського будівництва найбільше пасував і київській панівній верхівці. Головну роль у цьому відіграла християнська Церква, яка до тих часів набула величезного досвіду у всіх видах мистецтва, особливо в архітектурі як синтетичному явищі.

Відбулися зміни і в будівельній техніці. Створення значної споруди починалось у квітні, а завершувалось у вересні, ймовірно, до дня Воздвиження (27 вересня). У перший будівельний сезон влаштовували фундамент і покривали його вимощенням. Цегляне мурування стін розпочинали в другому будівельному сезоні. Перші грандіозні храми споруджували протягом тривалого часу: Десятинну церкву -- впродовж 8 років, Coфійський собор -- 6 років. Більшість храмів зводили протягом 4--5 років (Успенський собор Печерського монастиря), а деякі, навіть великі, впродовж 3 років (Успенський собор у Владимиру або 2 років (Успенський собор у Ростові). Невеликі новгородські церкви споруджували за один сезон.

Головним матеріалом для будівництва храмів і зрідка палаців була цегла-плінфа у вигляді тонких і широких плиток прекрасного виготовлення та високої міцності. її випалювали спочатку під керуванням грецьких майстрів у спеціальних печах, з якими вперше ознайомилися ремісники Давньої Русі. В XI ст. використовували каолінову глину, тому цегла мала рожевий або жовтий колір. У XII ст. для цегли брали місцеву глину. її набивали в дерев'яну форму-раму, а зверху зрізували дерев'яним ножем. На торцях і постільній поверхні цегли трапляються випуклі позначки.

Сортамент цегли давньоруських пам'яток значною мірою залежав від дати спорудження храму, архітектурної школи та будівельної артілі. Краще вивчено сортамент цегли Успенського собору Печерського монастиря, коли розбирали його руїни, гірше -- незруйнованих храмів. Цегла мала переважно прямокутну форму, але траплялася квадратна й лекальна. Основна закономірність полягає в тому,

Монументальний живопис

Мозаїка «Богоматір Оранта». Собор Софії Київської

Фрагмент мозаїки підлоги Десятинної церкви. Київ

Як і в західноєвропейському Середньовіччі, архітектура Київської Русі була головним видом мистецтва, якому підпорядковувалися інші. Серед видів образотворчого мистецтва перше місце належить монументальному живопису, який також постав на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи собори, використовували два види техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили місцеві митці.

Давньоруський мозаїчний живопис X--XII ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливіші в символічному плані й найбільш освітлені частини храмів -- центральний купол, вівтар.

Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців у галузі мозаїчного живопису служив зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт*, якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер'єри чернігівських, київських, переяславських храмів, відрізнялася надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так, під час створення мозаїк собору Софії Київської майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.

Про надзвичайно високий художній рівень мозаїчного мистецтва на теренах України свідчать ансамблі мозаїк Софії Київської, фрагменти мозаїк Золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви, Успенського собору Києво- Печерської лаври, Михайлівського собору Видубицького монастиря.

Оскільки мозаїка належить до складних і дорогих технік монументального живопису, великої популярності в Київській Русі набув фресковий живопис. Відомими є цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого Заповіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла -- покровителів княжого роду. Унікальними пам'ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського життя Київської Русі. Так, на південній стіні собору зберігся колективний портрет родини князя Ярослава Мудрого -- його дружини Ірини й доньок Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір -- найдавніший зразок портретного жанру українського живопису: костюми жінок зображені досить точно, обличчя, попри умовність, передають індивідуальні риси. Фрески епохи Київської Русі відрізняються суворістю наслідування традицій візантійського живопису й урочистою монументальністю.

Іконопис і книжкова мініатюра

Становлення іконопису Київської Русі відбулося в другій половині XI -- на початку XII ст. До цього ікони були переважно візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником уважають митрополита Іларіона. У Києво- Печерському патерику згадується про перших відомих іконописців Київської Русі -- Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

Давні майстри дотримувалися суворого іконописного канону. Його поява пов'язана з переказами про те, що перші ікони або з'явились самі по собі («Спас Нерукотворний»), або були написані художниками, які особисто знали чи пам'ятали святих (за повір'ям, ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з натури.

Іконописні зображення створювалися за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко відмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в ликах Христа, Богоматері та святих їхню неземну сутність. Для цього фігури зображалися пласкими й нерухомими, застосовувалася зворотна перспектива, були неможливими будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає. Щоб чітко дотримуватися канону, іконописці користувались як зразком візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету.

Ікони XI--XII ст., створені Алімпієм та Георгієм, не збереглися, але літописи свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони служили канонічним зразком для інших іконописців.

Книжкова мініатюра Київської Русі

Поширення писемності й поява книг зумовили виникнення в Київській Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра. Перші твори оригінальної писемності, що дійшли до нас, з'явилися в епоху правління князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава і Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками*, здійсненими пізніше, або за фрагментами. Серед найвизначніших пам'яток давньоруської літератури -- Остромирове Євангеліє, «Ізборник** Святослава», «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ».

Невід'ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.

Значення заставок у рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, створити певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувалися для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оздоблення навколо фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного й робить його схожим на вироби перегородчастих емалей. архітектура мозаїчний іконопис русь

Орнаментування рукописних книг із плином часу змінювалося. На початку XI ст. в декоративному оформленні книжок панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм -- прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.

Прикладом середньовічного книжкового живопису в Україні можуть служити прекрасні заставки й буквиці Остромирового Євангелія та «Ізборника Святослава» -- найдавніших рукописних творів, що збереглися до нашого часу.

Рукописні книги в Київській Русі часто виготовлялися на замовлення, були призначені для подарунка, приношення в скарбницю церкви і являли собою визначні зразки мистецтва.

Роздивіться сторінки Остромирового Євангелія й Часослова герцога Берійського, оформленого видатними французькими художниками братами Люмбергами. Порівняйте ці зразки середньовічної книжкової мініатюри. У яких художніх елементах відображені особливості західноєвропейської і давньоукраїнської культур?

Архітектура й витвори образотворчого мистецтва часів Київської Русі відзначаються художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів -- неспростовний доказ духовної єдності України сучасної та України княжої.

Музична та театральна культура

Музикальність -- одна з визначних національних рис українського народу. Музичні традиції на території сучасної України існують із прадавніх часів. Про це свідчать археологічні розкопки первісних стоянок, давніх слов'янських поселень та давньогрецьких міст. Музичні інструменти, винайдені прадавніми народами, перейшли у спадок українській культурі й досі становлять основу нашої народної інструментальної музики.

Багату спадщину залишила по собі культура княжої доби. Саме в ті часи сформувалися такі пісенні жанри, як величальна пісня й билина, що за кілька століть переростуть у козацькі думи та історичні пісні -- зразки самобутнього українського музичного мистецтва. За часів Київської Русі закладались основи ще одного напряму музики -- церковного співу.

Первісні музичні інструменти. Музична культура східних слов'ян, античних міст Північного Причорномор'я

У багатьох народних піснях та обрядах ми бачимо відлуння далекої музичної давнини, пов'язаної з обожнюванням природи, коли небо, сонце, ліс, луки уявлялися людям живими істотами. Давні вірування наших пращурів, їхній життєвий уклад, світосприйняття -- усе це втілювалось у піснях, що супроводжувалися грою на простих музичних інструментах. Саме ця творчість і стала фундаментом для розвитку української національної музичної культури, яка по праву вважається однією з найкращих у світі.

Музична культура Київської Русі надзвичайно багата й різноманітна. Її розвиток зумовлений кількома чинниками: продовженням традицій місцевої східнослов'янської культури, запозиченням європейських придворно-світських традицій та наслідуванням візантійської релігійної культури. Отже, за часів Київської Русі в музичному мистецтві одночасно існували три напрями: народна музика, придворно-світська та церковна. Окрім того, у давньоруському суспільстві протиставлялись два поняття: інструментальна музика та спів. І якщо у світському житті музичні інструменти були невід'ємною частиною творчості (княжі застілля, народні свята, військові походи), то в релігійній культурі музичне мистецтво було представлене виключно вокальними творами. Більш того, церква суворо засуджувала гру на музичних інструментах, називаючи її «бісівською», оскільки вона була тісно пов'язана з язичницькою дохристиянською культурою.

Театр Київської Русі

Як і в будь-якому стародавньому суспільстві, театр на Русі існував у ритуально-обрядових формах. Обрядовими дійствами супроводжувалися етапи хліборобського циклу, природні лиха, а також події родового чи родинного значення. Такі дійства обов'язково містили магічні ритуали. До нашого часу дійшло чимало стародавніх обрядів (наприклад «Коза», «Маланка»). Також відголоски дохристиянських ритуалів збереглись у фольклорі (колядки, щедрівки, веснянки, заклички, примовки).

Із прийняттям Київською Руссю християнства обрядовий театр зазнав певних змін: він поєднав язичницьку слов'янську культуру із візантійською, став головним елементом виключно народної культури, образи давніх божеств у ньому замінились на імена християнських святих. Так зимові святкові обряди на честь богині Коляди присвятили Різдву Христовому, головне весняне свято бога Ярила (Великдень) -- Христовому Воскресінню тощо.

Обрядовий театр -- надзвичайно важливий етап у розвитку театрального мистецтва, оскільки саме в ньому зародилося вміння людини творчо втілювати навколишній світ у художніх образах.

Княжий театр

У добу Київської Русі світське театральне мистецтво найповніше втілювалося в обрядовому й княжому театрі. Проте якщо обрядовий театр вважався елементом народної культури, то княжий належав до культури елітарної.

Основою княжого театру була величальна пісня, що складалася з речитативу та величання. До репертуару княжого театру входили драматичні поеми, які розігрувалися під супровід музичних інструментів. Театральні дійства були присвячені мотивам захисту рідної землі, служби князю, лицарської честі. Із занепадом Київської Русі образи персонажів княжого театру перейшли до народного театрального мистецтва.

Першими професійними акторами в Київській Русі вважають скоморохів. Саме інтерес знатних осіб до їхнього мистецтва зумовив виникнення середньовічного світського театру на Русі. Про шанування скоморохів у світській культурі Київської Русі свідчать фрески Софійського собору -- зображення музикантів-акторів у сценах княжого побуту.

Размещено на Allbest.ru