Постать Григорія Давидовського у контексті розвитку хорової культури Вінниччини 1920-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

Постать Григорія Давидовського у контексті розвитку хорової культури Вінниччини 1920-х років

Сізова Н.С.

Анотація

Стаття присвячена вивченню питання становлення та руху до професіоналізації хорового мистецтва Вінниччини початку ХХ століття. У ній розкрито диригентські та композиторські грані митця Григорія Митрофановича Давидовського. Спираючись на матеріали, що містяться у Державному архіві Вінницької області, автор статті досліджує концертну діяльність композитора у вінницький період його творчості. Висвітлені основні аспекти діяльності композитора та диригента на тлі культурно-історичних подій, що відбувалися у місті у зазначений період. Визначена роль концертної діяльності Г.М. Давидовського та її вплив на організацію професійних засад хорової творчості краю.

Ключові слова: хорова культура Вінниччини, Григорій Давидовський, хоровий спів, концертна діяльність, окружна капела ім. М. Леонтовича.

диригентський давидовський концертний творчість

Постановка проблеми

Провідні принципи хорового мистецтва Вінниччини, як й інших регіонів України, у другій половині ХІХ -- на початку ХХ століть формувалися у декількох галузях культурної діяльності, серед них однією із найбільш малодосліджених була концертна діяльність та вокально-хорова творчість композиторів Вінниччини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення творчості майстрів певного регіону дозволяє створити повну картину становлення і розвитку українського музичного мистецтва. Саме тому дослідження творчості видатних діячів регіонів України стає дедалі популярним. Так, досягнення хорової культури окремих регіонів та їх представників висвітлені у працях І. Бер- мес [2], Я. Горака [4], І. Дем'янця [7], О. Майчика [13], Л. Кияновської [9].

Композиторська творчість митців Вінниччини представлена лише у монографії А. Завальнюка [8], присвяченій М. Леонтовичу. Питання окремих аспектів творчості інших митців частково висвітлені у дисертаціях М. Антошко [1], Т. Бурдейної-Публіки [3], О. Черкашиної [22].

Дослідження творчості та концертної діяльності Г.М. Давидовського у вінницький період частково висвітлена у роботах Л. Семенко [15; 16].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Висвітлення діяльності окремих особистостей, що відіграли важливу роль у формуванні культурного образу Вінниччини на тлі загальних історико-культурних процесів знаходиться лише на початковому етапі. Тому питання дослідження творчості композиторів Вінниччини початку ХХ століття постає актуальним і таким, що потребує своєї ґрунтовної розробки.

Мета статті. Спираючись на існуючі дослідження та матеріали, що містяться у Державному архіві Вінницької області, автор статті ставить за мету визначити місце композитора та диригента Г.М. Давидовського у концертному житті м. Вінниці 1920-х років.

Виклад основного матеріалу

У становленні професійного хорового музикування на Вінниччині значну роль відіграла організаційна, диригентська, педагогічна і композиторська діяльність Григорія Давидовського (1866-1952), чия творчість досить неоднозначно оцінювалася українськими митцями у 1920-1930-х роках. Хорові мініатюри композитори ще на початку ХХ століття користувалися популярністю у багатьох українських і російських хорових колективах, та у середині 1920-х років розпочалася гучна кампанія зі цькування Г. Давидовського діячами, що підтримували ідеї так званої Російської Асоціації Пролетарських Музикантів (РАПМ). В «Українській музичній газеті» від 14 січня 1926 року М. Вериківський під псевдонімом Крем'янецький у статті «Давидовський і «давидовщина» дуже гостро критикує музику композитора, притримуючись традиційної ідеологічної позиції пролетарських митців. Автор статті віддає належне хормейстерській роботі композитора, який популяризував українську народну пісню ще за часів царату і здійснив колосальну працю для її збереження. Проте своє критичне відношення до творчості Г. Давидовського він пояснює відсутністю ідейного змісту у тих зразках народної пісні, які композитор добирає до опрацювання. Саме відсутність ідейності, на його думку, дозволила таким творам композитора бути популярними у царській Росії: «Давидовський задовольнявся здебільшого такими піснями, що і не натякали на які-б то не було ідеї. Тим власне і можна пояснити прихильне ставлення «власть предержащих» (за царату) до музи Давидовського. Ця муза якнайкраще припала їм до смаку, бо, з одного боку, вона захоплювала їх своєю «екзотикою», а з другого -- була цілком «благонадьожною» і не руйнувала їхнього уявлення про «лєніваго іконі рускаво хахла», здатного лише до «гречаників» та інших шедеврі доби малоросійства» [10, с. 11]. Далі Крем'янецький (М. Вериківський) приходить до висновку про те, що «муза Давидовського -- це наслідок певних, жахливих для всякої української справи, умов самодержав'я» [там саме]. Проблему критик вбачає у тому, що твори композитора міцно зрослися в уяві слухача з дореволюційним побутом, а тому усіх, хто захоплюється його музикою -- несвідомими, некультурними і консервативними. Найвідоміші твори Г. Давидовського -- хорові фантазії «Бандура» і «Кобза» -- автор статті вважає такими, що повинні вмерти, бо не здатні виконувати ідеологічних функцій, і виконуватися хіба що в історичних концертах.

Образливим терміном «давидовщина» послуговувався і С. Людкевич, щоб висловити своє досить критичне й несприйнятливе ставлення до композиторської творчості хормейстера. У статті «Михайло Вербицький та українська суспільність» С. Людкевич зневажливо зауважує, що «за Стеценком та Леонтовичем пхається на одну дошку Кошиць та Давидовський» [12, с. 345]. В іншій статті, аналізуючи репертуар хорових колективів, що представили свою роботу на конкурсі в Стрию, галицький композитор в якості прикладу так званого «обниженого» репертуару наводить хор «Бандура» Г. Давидовського, називаючи його одним з безглуздих «шлягерів» [11, с. 561]. Слід зазначити, що хорова сюїта «Бандура» була одним із ранніх і найбільш популярних творів Г. Дави- довського, який неодноразово видавався не лише в Україні, але й за кордоном, і виконувався багатьма хоровими колективами.

Для відновлення історичної справедливості стосовно спадщини хормейстера і композитора вважаємо за доцільне різнобічно розкрити місце і роль Г. Давидовського у розвитку професійного хорового музикування й подальшого розширення репертуару хорових колективів.

Протягом свого тривалого творчого життя Г. Давидовський заснував понад тридцять п'ять хорових колективів, які активно популяризували українську народну пісню, сам був автором оригінальних світських і церковних хорових мініатюр і хорових сюїт; обробок українських, російських, білоруських, єврейських, молдавських, грузинських, вірменських, сербських, хорватських, чорногорських, грецьких, польських, чеських, болгарських народних пісень; творів для фортепіано; камерно-вокальної лірики; опер «Під згуки рідної пісні» і «Перемога пісні».

Вінницький період творчості Г. Давидовського був нетривалим (1919-1921 рр., друга половина 1924-1925 рр.), але досить плідним, що втілилося у заснуванні ним Художньої хорової капели. Слід зауважити, що хормейстер залишив по собі досить великий епістолярний спадок, який зберігається в архівах Вінниці й Києва, проте саме своє перебування у Вінниці він практично не описує, згадуючи лише про заснування ним у місті хорової капели. У 1924-25 роках він був регентом Казанського собору автокефальної церкви, тому відсутність в його спогадах, написаних саме за часів «войовничого атеїзму», згадок про своє керівництво церковним хором можна пояснити. Відсутність записів про роботу з організованою ним Художньою капелою ми схильні пояснювати особистісними причинами, які Г. Давидовський свідомо замовчував.

До Вінниці хормейстер прибув вже відомим і досвідченим музикантом, який володів значним диригентським і композиторським досвідом. Музичну освіту Г. Давидовський отримав на капельмейстерському факультеті Петербурзької консерваторії у класах А. Лядова та М. Римського-Корсакова (1891-1896), а згодом -- на факультеті сольного співу у класі Є. Іванова-Смоленського (1897-1902). Ще до початку навчання у консерваторії він організував свій перший хор у рідному селі Мельня на Сумщині (Організований Г. Давидовським хор із сільської молоді існував до кінця життя композитора, про що є свідчення в біографії, написаної його родичами [6]). Під час навчання був керівником створених ним Українського студентського хору, до складу якого входило 130 учасників, і хору робітників заводів і фабрик, що знаходилися за Невською заставою, який складався з 600 чоловік. Керував також хором робітників Олександрівського чавуноливарного заводу. Для цих колективів він створив низку власних перших хорових композицій, які стали надзвичайно популярними на початку ХХ століття. До роботи у Вінниці Г. Давидовський побував з гастролями у Франції, де також створив капелу (1902-1903); викладав спів в музичному училищі, керував хором жіночої гімназії та створив капелу в Баку (1905-1907); працював викладачем і керівником хорів у Ростові-на-Дону (1908-1910) та Санкт-Петербурзі (1903-1905, 1910-1911).

У Вінницю хормейстер прибув, скоріш за все, у травні 1919 року з Житомира, де викладав на Всеукраїнських диригентських курсах. Це був період, коли в місті було встановлено більшовистьку владу (березень-серпень). Незважаючи на складну політичну й матеріальну ситуацію, у місті на той час досить активно розвивалося концертне життя. Головним завданням Г. Давидовського у місті було створення хорової капели, проте тут він викладає диригування, вокал, теорію музики у консерваторії, продовжує працювати над власними творами та обробками народних пісень, бере участь у постановці опер «Запорожець за Дунаєм» і «Катерина» у співпраці з Гнатом Юрою та Амвросієм Бучмою, М. Крушельницьким та Б. Крижанівським, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Садовськимта багатьма іншими відомими діячами української культури, які на той час працювали у Вінниці.

Архівні документи свідчать, що Г. Давидовський був запрошений Подільською губнаросвітою для створення у місті Художньої капели. У звіті відділу мистецтв за травень-червень 1919 року Подгубнаросвіти зазначається, що «після проби голосів організовано Художню капелу, яка вже приступила до роботи. Проводиться також викладання сольного співу і теоретичних предметів. У майбутньому ця робота буде складати частину Народної консерваторії» [5, арк. 52]. У цьому ж звіті також додається, що надалі планується й організація Народної опери, адже одночасно з хоровою капелою було створено й симфонічний оркестр.

До Художньої капели увійшло 50 осіб. Репетиції проводилися майже щоденно, спочатку у приміщенні місцевої «Просвіти», а згодом -- у залі Першої жіночої гімназії [17]. Свій перший концерт новостворений колектив дав вже не при більшовиках, а за два тижні після повернення у місто влади Української Народної Республіки. До програми концерту увійшли твори Г. Дави- довського (поема «Україна», фантазії «Бандура» і «Кобза», уривки з опери «Під звуки рідної пісні»), а також гімн «Ще не вмерла Україна» в його гармонізації [18]. У концерті брала участь спеціально запрошена до капели солістка Львівського оперного театру А. Козак.

У газеті «Шлях», випуск якої з'явився вже після звільнення міста від більшовиків, розповідається, що проведення занять і репетицій Художньої капели українською мовою стурбувало місцевий «чрезвичайний» комітет, озброєні представники якого прийшли заарештувати «контрреволюційний» хор. Співаки про це дізналися заздалегідь і не прийшли на співанку. Після цього музичний відділ змушений був домовлятися з «чекістами», щоб вони не втручалися у мистецькі справи [19]. Можливо тому за влади більшовиків у місті Художня капела так і не дала концерт.

У місцевій пресі перший концерт Художньої капели Г. Давидовського було названо «перемогою мистецтва». Автор М. вказує, що «народні пісні підняті на високі щаблі мистецтва й набирають великого загальнолюдського значення і сили. Тільки, підіймаючись на такі щаблі поступу й мистецтва, народна творчість стає могутньою силою» [20]. Показовим є той факт, що оригінальні хорові твори Г. Давидовського дописувач газети сприймає народними піснями, що свідчить про їх стилістичну єдність з українською народнопісенною творчістю. Окрім того, у пресі неодноразово вказувалося на високий рівень виконавської майстерності хору й диригента, чистоту строю і техніку виконання.

31 серпня і 7 вересня 1919 року у Літньому театрі Товариства «Просвіта» концерти Художньої капели повторилися, а 15 вересня відбулася у Вінниці українська прем'єра опери Г. Давидовського «Під згуки рідної пісні» [5]. У газеті «Шлях» від 27 серпня 1919 року зазначалося, що виступи капели проходили з повним аншлагом, а власні композицій Г. Давидовського користувалися особливою прихильністю публіки. «Прекрасна мелодійна музика цього талановитого композитора, як в хорових номерах, так і в ансамблях (дуетах, тріо), а також і в сольних аріях і романсах слухалась з великою увагою... Капела прекрасна, дисциплінована, і з честю виконала своє завдання. Техніка співу стоїться надзвичайно високо. І не можна не згадати про прекрасного організатора д.[обродія] Давидовського, котрий організував свою капелу, як справжній фахівець свого діла» [21].

Восени 1920 року капела працювала у Вінниці та містечках краю. Успіх від її концертів дозволив місцевій пресі назвати Художню капелу Г. Давидовського найвідомішим музичним колективом на Поділлі [14, с. 24].

У 1921 році Г. Давидовський отримав запрошення на роботу до Києва, де він також керував хоровою капелою та викладав диригування, вокал та інші дисциплін у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка.

Висновки

Головним внеском Г. Давидовського у розвиток хорової культури Вінниччини стала не його композиторська творчість, а створення ним на професійних засадах Художньої капели. На основі цього колективу згодом було створено Вінницьку капелу імені Миколи Леонтовича, що у модифікованому вигляді стала базовим колективом організованої у 1937 році Вінницької обласної філармонії.

Список літератури