Відроджені храми і монастирі Києва як туристичні центри міста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відроджені храми і монастирі Києва як туристичні центри міста

Стаття присвячена історії виникнення, руйнування та відновлення найвидатніших архітектурних пам'яток міста Києва. У роботі висвітлюється історична доля церков Успіня Богородиці, Різдва Христового та Михайлівського Золотоверхого собору.

Київ - столиця України, культурно-освітній та науковий центр великої європейської держави. Київ здавна вважається «матір'ю городів руських», колискою давньоруської народності, центром формування слов'янської культури. Це місто пройшло тривалий шлях свого розвитку від найдавніших часів і до сьогодення. Був столицею могутньої Давньоруської держави, зазнав руйнування під час монголо-татарське нашестя, пережив важкі часи німецько-фашистської окупації та період нищення культурно-релігійних пам'яток за часів радянської влади. Однак, незважаючи на складну історичну долю, Київ продовжує милувати та вражати своєю історичною красою мільйони очей киян, гостей міста, туристів з усього світу.

Київ був оспіваний в «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігорівім», поемах та віршах, повістях та романах, змальований численними мандрівниками, описаний у багатотомних історичних дослідженнях. Всі описи Києва засвідчують, що місто з давніх часів славилося великою кількістю церков та монастирів. На жаль, значна кількість культурно-історичних пам'яток були знищені з різних причин, в першу чергу, це стосується культових споруд. Переломним для Києва став 1934 р., коли сюди було перенесено столицю радянської України (до 1934 р. столицею УСРР було місто Харків). З цього часу руйнування стало носити масовий та планомірний характер. Політика знищення культових споруд, до яких належало чимало видатних історико-культурних пам'яток, офіційно пояснювалася і виправдовувалася необхідністю соціалістичної реконструкції міста. На думку тогочасної влади, храми та монастирі якнайбільше втілювали систему старого «церковно-буржуазного», ворожого соціалізму світогляду. Так, згідно з дослідженнями історика, краєзнавця Л. Проценко, в 30-ті рр. ХХ ст. в Києві було знищено 96 культових споруд, більшість з них це православні храми [7, 61]. До їх числа можна віднести Михайлівський Золотоверхий монастир, церкву Різдва Христового, Воєнно-Микільський собор та багато інших історико-архітектурних пам'яток.

Після проголошення незалежності України влада почала втілювати нову політику охорони та відновлення давніх архітектурних пам'яток. Зараз в Україні почали відбудовувати втрачені церкви, реставрувати палаци, замки та інші споруди. Так, у Києві: вже відновлено церкву Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церкву Різдва Христового на Подолі, дзвіниці Катерининського монастиря, Казанський храм Флорівського монастиря, Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі, деякі інші церкви та дзвіниці. Розпочато роботи з відтворення низки інших пам`яток першорядного значення.

Відбудова та реконструкція історико-культурних пам'яток стимулює наукові дослідження. Сьогодні спостерігається підвищений інтерес дослідників до проблеми збереження та відновлення архітектурної спадщини України. Треба зазначити, що початок досліднцькій роботі був покладений ще у 20-30-х рр. ХІХ ст. Ініціатором таких досліджень став митрополит Євгеній (Болховітінов). Навколо нього сформувався осередок «любителів церковної давнини», провідну роль серед яких відіграли ректор Університету Св. Володимира М.О. Максимович та ректор Київської духовної академії Інокентій (Борисов). А у 1870-х рр. при Київській духовній академії виникає наукова установа, діяльність якої була зосереджена на дослідженні, описі та збереженні пам'яток церковної давнини. Згодом з'являються церковно-археологічні товариства та комісії, які з 1889 р. отримали право вирішувати долю давніх церков.

Проблема збереження київської архітектури та скульптури висвітлювалася і дослідниками із діаспори. Зокрема, у 40-60-х рр. ХХ ст. за кордоном були видано ряд статей та книг відповідної тематики. У 1954-1962 рр. видатний науковець О. Повстенко у Вашингтоні видав збірку «Золотоверхий Київ», яка присвячена вивченню зруйнованих у 20-30-х рр. ХХ ст. київських храмів. Цієї ж тематики стосується книга Б. Мікорського «Розрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах» (Мюнхен, 1957).

Зацікавлення викликає ілюстрований каталог до виставки, відкритої у Нью-Йорк у 1982 р. «Втрачені архітектурні пам'ятки Києва» Тита Геврика. Автор вмістив у своємі виданні відомості та фотографії деяких зруйнованих архітектурних пам'яток.

Сучасна історіографія проблеми втрачених історико-архітектурних пам'яток Києва та України поповнилася низкою наукових досліджень. Серед робіт, які вийшли на початку 90-х років минулого століття і, присвячені проблемі руйнування міста, зміни топоніміки Києва, слід зазначити, праці В. Акуленка «Охорона пам'яток культури України» (Київ, 1991) та О. Анісімова «Скорбное бесчувствие» (Київ, 1992). Долі культових споруд та пам'яток мистецтва, присвячена книга О. Нестулі «Доля церковної старовини в Україні» (Київ, 1995).

Докладній розповіді про пам'ятки Києва, які загинули у ХХ ст., присвячена робота К. Тритяка «Київ: Путівник по зруйнованому місту» (Київ, 2001). Дана робота цінна тим, що в ній крім історичних фактів про історію створення та знищення найбільш значних споруд культового та цивільного призначення міста, подана значна кількість фотографічного матеріалу, чимало зображень церков та інших історичних споруд публікуються вперше.

Дослідженню історії створення, функціонування, долі таких визначних церковно-архітектурних пам'яток як Видубецький, Михайлівський Золотоверхий, Кирилівський, Почаївський монастирі, присвячені роботи А. Гудими [1], М. Дегтярьова, А. Реутова [2], Т. Кілессо [3,4,5]. Історію Свято-Покровської церкви на Пріорці в місті Києві досліджує відомий історик В. Король [6]. Таким чином, ми можемо стверджувати, що питання історії створення, збереження та відновлення історичних пам'яток є предметом дослідження багатьох істориків. Однак, на сьогодні ця проблема не вивчена повною мірою і залишається чимало питань, які потребують подальших історичних досліджень.

Метою нашого дослідження є розповідь про церковні споруди Києва, які були втрачені та нещодавно відновленні. Особливу увагу ми звернемо на історію церков Успіння Богородиці Пирогощої та Різдва Христового на Поштовій площі, а також Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Однією з перших пам'яток, яка була відтворена стала церква Успiння Богородицi (Пирогоща) в Києвi. Згідно Лаврентіївського літопису вона була закладена на Подолi князем Мстиславом, сином Володимира Мономаха після вдалого походу на Литву у 1132 р. Завершив будівництво храму його брат князь Ярополк у 1136 р. Це був тринавний, триапсидний храм з однією банею. Стіни церккви були прикрашені фресками, а підлога мозаїкою.

Рис. 1. Гравюра сер. ХІХ ст. Фото к. ХІХ - п. ХХ ст.

архітектурний храм науковий

Стосовно походження назви Пирогоща існує декілька припущень. Відповідно до першого, храм отримав свою назву від назви візантійської iкони Богородицi («Пирогощі»), яка тут зберiгалася. За другою, назва «Пирогоща» складається з двух слів: «пиро» і «гоща». Відповідно «пиро» або «пир» пов'язують з грецьким перекладом слова «пшенииця», слов'янським «просо», «пшоно»; слово «гоща» походить від слова «гість», «купець». Такі міркування дозволяють зробити припущення, що церква побудована на кошти купців, які займалися продажем хліба. Також, листування гетьманів Д Многогрішного та І. Самойловича вказує на право Успенської церкви збирати податок з продажу зерна на території Києва.

Згадка про церкву Пирогощі містяться також у славетній літературній пам'яткі «Слові о полку Ігоревім» і пов'язана з князем Ігорем, який повертався з половецького полону до Києва:

«…Игорь-князь явился на Руси

Вьются песни с дальнего Дуная

Через море в Киев долетая

По Боричеву восходит удалой

К Пирогощей Богородице Святой…».

Церква за свою багатовікову історію декілька разів зазнавала руйнування. Під час монголо-татарського нашестя у 1240 р. церква була зруйнована. Відбудована у ХІІІ ст., Пирогоща знову була сплюндрована у 1482 р. ордою Менглі-Гірея. У 1613-1614 рр. церкву було реконструйовано італійським архітектором Себастiано Браччi, який надав їй форм бароко.

Будучи невеликою за розмірами, церква Успiння Богородицi відігравала важливу роль у суспільно-політичному та релігійному житті Києва. Зокрема, коли у ХVII ст. православна церква в Україні зазнавала утисків з боку польської католицької влади, відбувався процес окатоличення православного населення та передачі православних церков та монастирів греко-католикам, в тому числі й Софії Київської, Пирогоща стала головним храмом міста.

Церква зазнала ушкоджень під час київських пожеж у 1651 р., 1718 р., 1808 та 1811 рр. У 1770-х рр. реконструйована архiтектором I. Григоровичем-Барським. А пiсля пожежi 1811 р. бiчнi банi зняли i церкву перебудували в класичних формах за проектом архітектора А.Меленського. У 1835 р. добудовують дзвіницю в стилі ампір. У такому вигляді церква збереглася до 1935 р. У 1935 р. церква була закрита і тоді ж знищення. Слід відмітити, що церкву руйнували не для зведення нової споруди. Офіційна причина знесення храму неясна.

Рис. 2.Фото церкви Успіння Богородиці початку ХХ ст.

У 1970-х рр. проведено археологічні дослідження фундаменту пам'ятки. А у 1989 р було прийнято рiшення про вiдбудову церкви у «первісних» або «оригінальних» формах. Будiвельнi роботи розпочато у вереснi 1996 р., а завершено в березнi 1998 р. Авторами проекту були професор Ю.С. Асєєв, архiтектори В.П. Шевченко i В.Ф. Отченашко. Сьогодні храм Успіння Богородиці належить Українській православній церкві Київського патріархату.

У 1935 р. був зруйнований храм Різдва Христового на Поштовій площі. Цей храм видатний тим, що в ньому 6-7 травня 1861 р. відспівували тіло Тараса Шевченка під час його перевезення з Петербурга до Канева. Відспівували великого поета України архієпископ П. Лебедінцев разом з настоятелем храму Ж. Желтонижським. Після цього, кияни почали називати цю церкву «Шевченковою».

Храм Різдва Христового був зведений у 1808-1814 рр. за проектом архітектора А. Меленського на місці старої дерев'яної церкви, яку розібрали ще у 1807 році. Проект був розроблений у 1808 році. Це був типовий храм стилю ампір. Відповідно до путівника по Києву, виданого у 1917 році, на місці нової церкви з 1564 р. знаходився дерев'яний храм [10, 144]. У 1808 р. дерев'яну церкву було розібрано і розпочато будівництво нового кам'яного храму. На відміну від старої дерев'яної церкви, яка за планом 1803 року була орієнтована на схід, нова церква була поставлена вздовж вулиці своїм бічним фасадом так, що її вівтар був орієнтований у південно-східному напрямку. Споруда розміщувалась на західному боці головної вулиці Подолу. Будівництво було затримане у зв'язку з пожежею на Подолі у 1811 році.

Зрештою у 1814 р. будівництво було завершене. Церква Різдва за проектом А.І. Меленського являла собою в плані восьмигранник, до якого зі східного боку прилягала напівкругла абсида, а з західного - прямокутна в плані дзвіниця. 3 південного та північного боків будівлю прикрашали чотириколонні портики іонійського ордеру на високому стилобаті. У центрі склепіння мало восьмикутний отвір, над яким знаходилась невелика восьмикутна баня з вікнами.

Дзвіниця була двохярусна, другий ярус її являв собою ротонду з восьми колон іонійського ордеру попарно з'єднаних простінками. Дзвіниця завершується напівсферичним куполом з високим шпилем. Загалом, будівля на час, зафіксований у фотодокументах відповідала проекту. Винятком є зміна ордеру портиків з іонійського на дорійський та спрощення багатьох елементів декоративного вбрання.

Після перенесення столиці УСРР у 1934 р. доля пам'ятки була вирішена. Храм опинився в зоні перепланування. За проектом будівництва урядового центру на місці фунікулеру планувалося звести сходи від урядового майдану до церкви.

Рис. 3. Церква Різдва Христового на Поштовій площі

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. урядом було прийнято рішення про відбудову храму. А у 1997 р. фундаменти храму позначили кольоровою цеглою. Проект церкви Різдва був реалізований Управлінням охорони архітектурних пам'ятників та історичного середовища Києва.

Також сьогодні в храмі зберігається копія посмертної гіпсової маски великого поета Тараса Шевченка. Музей Тараса Шевченка дозволив зробити копію з екземпляра, який зберігається у їхньому архіві. Нова маска встановлена на підвищенні, де стояла труна Шевченка. Церква Різдва Христового є не лише визначною духовною святинею Києва, а й цікавою туристичною пам'яткою.

Не можна оминути нашою увагою перлину архітектури та малярства ХІІ-ХVII ст. Михайлівський Золотоверхий монастир. Він був заснований у 1108 році внуком Ярослава Мудрого великим князем Святополком Iзяславичем на місці Дмитрівського монастиря. Перша літописна згадка про Дмитрівський монастир відноситься до 1062 р. Його заснував як свій патрональний монастир син Ярослава Мудрого Ізяслав, який у святому хрещенні отримав ім'я Дмитрій. На честь свого небесного покровителя великий князь київський назвав монастир Дмитрівським і збудував тут мурований Дмитрівський собор. Цей монастир, за задумом його засновника, мав конкурувати з Печерським.

На території Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1108-1113 рр. був зведений Михайлівський собор. Це був хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку ХХ ст. храм став 7-купольний. Михайлівський Золотоверхий собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем`яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. Частина фресок і мозаїк збереглася до нашого часу. В Софійському соборі зберігалися: «Євхаристія», «Стефан і Фаддей» - фрагменти постатей святих; фрески - сцени з «Благовіщення», постать святого Захарії та інші. Мозаїка «Дмитро Солунський» і верхня частина фрескової постаті Самуїла - в Третьяковській галереї і Роійському музеї в Ленінграді (сучаний Санкт-Петербург). У лютому 2004 р. Міністерство культури Росії ухвалило рішення про повернення фресок Україні й восени 2004 р. передачу фресок було завершено. На жаль, імена художників, які створили мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого монастиря невідомі. Ймовірно, в роботах брав участь давньоруський майстер Аліпій з Києво-Печерського монастиря. Загальна площа мозаїк, що збереглися становить 45 м<sup>2</sup>. Написи на мозаїках собору зроблено старослов`янською мовою. Крім мозаїк і фресок, збереглися дві шиферні плити кінця І ст. з рельєфним зображенням вершників.

На територiї Михайлiвського Золотоверхого монастиря було поховано київських князiв Святополка Iзяславича (1113), його дружину Варвару, Святополка Юрiйовича (1196), митрополитiв I. Борецького (1631) та I. Копинського (1640).

В соборі зберігались мощі святої великомученицi Варвари. Вони були привезені сюди дружиною князя Святополка, яка була дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина і носила в хрещенні ім'я Варвара. Ця святиня до зруйнування Михайлівського собору знаходилася в ньому. Феодосій Софонович, що був ігуменом цього монастиря у XVII столітті описав сімнадцять чудес від мощей святої великомучениці Варвари [9]. Історія Києво-Михайлівського монастиря знає й чимало інших дивних божественних чудес, одне з яких записано в Никонівському літописі XVI століття під 1109 р. Повідомляється, що на Михайлівській церкві з'явився невідомий птах «величиною з овна, і сяяв усілякими кольорами, і пісень безперестанно співав, і багато насолоди походило від нього, і сидів на церкві шість днів, і полетів, і ніхто ніколи вже не міг його бачити». Сучасники вважали, що то був ангел, який в наступному році допоміг Святополку-Михаїлу і Володимиру Мономаху перемогти половців під час битви на річці Сальниці [8, 22].

У 1240 р. Михайлiвський Золотоверхий монастир пограбували i частково зруйнували монголо-татари. Нова згадка про Михайлівський монастир в післятатарську добу припадає на 1398 р У дарчій грамоті Печерському монастирю від 21 листопада 1398 р. Михайлівський собор знову названо Золотоверхим. За митрополита I. Борецького в XVII ст. монастир стає центром відродженого українського православ'я, одним iз осередкiв антикатолицької боротьби. Значення цього монастир зростає і тоді, коли у 1655 р. ченці обирають своїм ігуменом Феодосія (Софоновича), відомого церковного діяча, історика і вченого богослова.

Михайлівський монастир був переповнений віруючими. Після Києво-Печерської лаври це було друге місце у Києві за паломництвом. Мощі святої великомучениці Варвари приваблювали багатьох богомольців не тільки з України, але й з сусідніх країн. У Золотоверхому монастирі був особливий устав, згідно з яким жила монастирська братія. Богослужіння в Михайлівському соборі були величними. К. Шероцький в своїй книзі «Киев. Путеводитель» подає опис богослужінь, що відбувалися в монастирі. Акафісти читали біля мощей Варвари по вівторках. «Слід було побувати тоді в храмі, щоб послухати стародавні місцеві піснеспіви, які виконувались монастирською братією дещо крикливо з перевагою унісонів, але здатні були викликати релігійні переживання, а під час вечірні послухати спів «Блажен муж» і прокимнів» [10,117].

У першій половинi XVIII ст. на територiї монастиря велося велике будiвництво: в 1713 роцi споруджено муровану трапезну в стилi українського бароко (реставровано в 1979-1980 роках), в 1716-1720 роках - муровану дзвiницю.

У 1934 р. Михайлівський Золотоверхий монастир спіткала доля багатьох древніх святинь. 18 лютого 1934 р. Політбюро ЦК постановило спорудити урядовий центр на місці Михайлівський Золотоверхий монастир та Трьохсвятительської церкви. А в березні 1934 р. на засіданнні Політбюро ЦК КП (б) було вирішено знести монастир.

Після обстежень собору вчені зазначили, що він не має ніякої культурної, мистецької та історичної цінності. А ті, хто осмілився виступити проти руйнування пам'ятки були репресовані. Остаточна руйнація Михайлівського Золотоверхого монастиря розпочалася у 1935 р. Навесні стали розбирати бічні бані собору. Залишки храму було повністю підірвано влітку 1936 р. Дзвіниці монастиря на той час вже не існувало, її зруйнували дещо раніше.

Як відомо, урядовий центр на місці Михайлівського монастиря зведений не був. Єдиною спорудою, яка була збудована у 1936-1938 рр. став будинок Міністерства закордонних справ, запроектований ленінградським архітекторм Лангбардом. З усього ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря залишилася лише Трапезна церква та деякі службові приміщення кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Питання про відпудову цієї пам'ятки було порушене українською інтелігенцією наприкінці 80-х рр. ХХ ст. У 1991 р. президiя Київради ухвалила рішення «Про вiдбудову Михайлiвського Золотоверхого собору'«. Влiтку того ж року розпочалися археологічні дослідження собору. 27 сiчня 1996 р. Президент України Л. Кучма затвердив «Першочерговi заходи» з вiдтворення комплексу Михайлiвського Золотоверхого монастиря. Протягом квiтня - листопада 1996 р. завершено археологiчнi дослiдження пiдмуркiв собору, а протягом листопада 1996 р. - квiтня 1997 р. вiдбудовано мур з Економiчною брамою.

У листопадi 1997 р. розпочалися будiвельнi роботи на дзвiницi, яка була відбудована в травнi 1998 року, i соборі, роботи над яким були завершені в 1999 році. Собор освячено на День Києва 28 травня 2000 року. Проте роботи з оздоблення інтер'єру Михайлівського собору тривали й після освячення. Монастир поступово перетворюється на резиденцію Патріархату Української православної церкви. Тут також містяться Духовна академія та семінарія. Сьогодні Михайлівський Золотоверхий собор є туристичною перлиною Києва, центром прочанства.

Отже, історичне минуле дає нам повчальні уроки та можливість зрозуміти, що ми повинні уникати помилок минулого, зберігати та цінувати історико-культурні пам'ятки, дбайливо ставитися до всього того, що було створене минулими поколіннями.

архітектурний храм науковий

Література

архітектурний храм науковий

1.Гудима А.М. Почаївський монастир в історичній долі українства. / Гудима А.М. - Т., 2003.

2.Дегтярьов М.Г. Михайлівський Золотоверхий монастир. / Дегтярьов М.Г., Реутов А.В. - К., 1999.

3.Кілессо Т.С. Братський Богоявленський монастир і Києво-Могилянська академія. / Кілессо Т.С. - К., 2002.

4.Кілессо Т.С. Видубицький монастир. / Кілессо Т.С. - К., 1999.

5.Кілессо Т.С. Кирилівський монастир. / Кілессо Т.С. - К., 1999.

6.Король В. Свято-Покровский храм на Приорке в г. Киеве (к 100-летию со дня основания). / Король В. - Белая Церковь, 2006.

7.Король В. Ю. Доля пам'яток церковної архітектури Київщини. / Король В. Ю. - К., 2002.

8.Михайлівський Золотоверхий монастир. - К., 1997.

9.Повесть о преславних чюдах святои великомученици Варвари // Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. - К., 1992. - С. 260-264.

10.Шероцкий К.В. Киев: Путеводитель. / Шероцкий К.В. - Киев, 1917.

Размещено на Allbest.ru