Провокації в мистецтві: сучасний український контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія Служби безпеки України (Київ, Україна)

Провокації в мистецтві: сучасний український контекст

Коробко М.І.

Постановка проблеми. Сьогодні жителі України майже повсякчас стикаються з провокаціями. Ми бачимо їх на ТБ, ми читаємо про них в газетах, журналах та мережі Інтернет. Іноді ми навіть стаємо їх безпосередніми учасниками. Найчастіше з провокативними діями ми стикаємося в сфері політики та мистецтва. І чим ближче до виборів, тим частіше ми маємо справу з провокативними проявами. Для спеціалістів гуманітарної сфери є дуже важливим розбиратися в подібних речах та досліджувати їх.

Аналіз останніх джерел і публікацій. Питаннями природи провокацій займається широкий спектр суспільних та гуманітарних наук: від етики та естетики до соціології та психології. Проблеми провокації досліджуються С. Тумським та Т Шеметовою. Моральні провокації в мистецтві описані в роботах Л. Стеценко, А. Сичова, А.Берлеанта та багатьох інших.

Мета статті. Дослідити провокації в мистецтві з точки зору її суспільно-етичної значимості для сучасного українського суспільства.

Основний матеріал. На національному відборі на музичний конкурс «Євробачення-2019» одна з учасниць назвала свій виступ «інтелігентною провокацією». Її виступ мав достатньо відвертий сексуальний характер, що викликало неоднозначну реакцію з боку журі. Але глядачам її виступ сподобався, за неї проголосувало найбільше глядачів цього шоу. І хоча вона і не поїде цього року на «Євробачення-2019» через неоднозначну суспільно-політичну позицію, прецедент є: люди достатньо жваво приймають те, що співачка назвала «провокацією».

Сьогодні таких провокацій в українському суспільному просторі достатньо, і в мистецтві, і в політиці, і в медіа. Достатньо згадати те, як Зеленський анонсував своє рішення стати кандидатом в президенти України (в Новорічну ніч 2019 року його заяву канал «1+1» показав замість традиційного звернення президента, а сама промова українського гаранта Конституції була запущена в ефір вже після бою курантів).

Для будь-якого вченого спочатку потрібно з'ясувати, що таке саме поняття «провокація». Чи можна вважати провокацією нещодавній поп-ап проект О. Грехова «Квантовий стрибок Шевченка. Метро» чи все ж таки провокацією було знищення цієї незвичної виставки активістом через тиждень після відкриття?

Академічний тлумачний словник української мови дає таке визначення: «провокація - це навмисні дії проти окремих осіб, організацій, держав тощо з метою штовхнути їх на згубні для них вчинки» [6]. Велика радянська енциклопедія давала таке визначення: «Провокація -

1) підбурювання, спонукання окремих осіб, груп, організацій до дій, які призводять до тяжких, іноді згубних наслідків; 2) зрадницькі дії, які здійснюються приватними агентами поліції та реакційними партіями (провокаторами), що направлені на розкриття, дискредитацію та, кінець кінцем, на знищення прогресивних, революційних організацій» [цит. по: 1]. Але, як і більшість понять в історії філософської думки, поняття «провокації» є неоднозначним і складним, воно пов'язано з багатьма аспектами людського життя. Множина цих аспектів розгортається дуже широко: від військової справи до біології та психології [11, с. 11-12].

Саме слово «провокація» латинського походження, загалом означає «виклик». Як стверджує Т Шеметова, в латинському словнику це слово не має негативних конотацій. І в сучасних європейських мовах романо-германської групи також не спостерігається трактування цього слова тільки з деструктивної сторони [11, с. 12].

Сьогодні все більше науковців намагається угледіти в провокації позитивний аспект. Так

B. Тумський стверджує, що «творчий потенціал провокації полягає в її здатності «підштовхувати» об'єкт до певних дій завдяки емоційному впливу, що чиниться, її таємний характер дозволяє тримати об'єкт в незнанні і сприяє реалізації намірів суб'єкта» [10, с. 28]. Позитивний вплив провокативних акцій можна прослідкувати, на думку вченого, у сферах мистецтва, літератури, філософії, освіти та соціальної реклами.

Багато дослідників вважає, що провокація слугує ніби каталізатором багатьох позитивних зрушень у суспільстві. Людей такого роду діями, виставками, вчинками, перфомансами намагаються вивести зі статусу-кво задля того, щоб був якийсь прогрес. Адже «життя починається там, де закінчується наша зона комфорту».

Але, все ж таки, в українській та російській мовах тлумачні словники ставлять на перше місце у визначенні «провокації» саме негативний аспект. Т Шеметова робить припущення, що «негативний відтінок в російській мові слово «провокація» набуло у зв'язку з революційним рухом в Росії, яке призвело до двох революцій в 1905 и 1917 роках» [11, с. 12]. Науковець приходить до висновку, що «провокація як явище не існує сама по собі. Вона завжди включена в деякий комунікативний ланцюг: суб'єкт провокації - повідомлення - об'єкт провокації, і поза цим не має сенсу» [11, с. 12]. Розвиваючи свою думку, науковець говорить про те, що «першою характеристикою терміну «провокація» в системі комунікації може бути визначено як деякий конфлікт двох (декількох) суб'єктів, що мають протилежні цілі та задачі» [11, с. 12].

Аналізуючи різні підходи до розгляду провокації, Т. Шеметова робить висновок, що її природу можна угледіти у конфлікті картин світу (світогляді, ціннісно-нормативній установці, поглядах тощо) суб'єкта та об'єкта провокації [11, с. 13]. У цьому конфлікті присутня завжди визначена структура:

- обов'язкове сприйняття об'єктом провокації тексту повідомлення;

- відкрита демонстрація своїх поглядів суб'єктом провокації;

- об'єкту провокації повідомляється не просто інформація, а демонструється деяка визначена ціннісно-нормативна установка (та сама картина світу суб'єкта);

- кінцевий пункт комунікації є повідомлення про результат цієї самої провокації, яка була сприйнята суб'єктом.

«Комунікативна схема провокації буде виглядати так: провокатор сприймає картину світу Іншого та оцінює її в цілому (або окремі її елементи) як неприйнятну для себе. Щоб змінити цю картину світу, провокатор повідомляє об'єкту провокації деяку інформацію. Ця інформація впливає на картину світу об'єкта провокації та трансформує її відповідно до бажань провокатора. На заключному етапі провокатор оцінює результат провокації як вдалий або ні. Тільки в цьому випадку провокацію можна вважати закінченою. Кінцевим пунктом провокації можна вважати зміни в картині світу об'єкта провокації, а суб'єкт провокації завжди закритий на особисту картину світу» [11, с. 13].

Тобто можна сказати, що провокатор - це зажди в деякому сенсі маргінал, який хоче змінити ставлення Іншого до себе і своїх поглядів, але знає, що це дуже складно або навіть неможливо. Часто провокації робляться вкрай дивному і навіть аморальному вигляді, адже провокація, в загальному вигляді, є «ціленаправлена, мотивована, переважно контрольована комунікативна поведінка, направлена на дестабілізацію емоційного стану співбесідника» [5; 13].

Мистецтво протягом всієї історії людства зверталося до моральних провокацій як невід'ємної частини комунікації зі своїм глядачем. «Естетизація насилля, смерті, натуралізм, брутальність, порнографія часто стають причиною суспільного обурення і конфліктів між мистецтвом і суспільною мораллю. Мистецтво кидає виклик релігійним догматам, політичним режимам, загальноприйнятій моралі» [7, с. 410]. А. Сичов стверджує, що в кожному художньому акті присутні провокативні елементи, кожний художник так чи інакше використовує оману, спокусу та маніпуляцію, просто раніше митці намагалися завуальовувати це, на сучасному ж етапі розвитку мистецтва провокація стає головним героєм кожного художнього твору: «У традиційному суспільстві елементи провокації були присутні в ритуалах, народних святах, майданних дійствах, деяких жанрах фольклору, що зберегли тісний зв'язок з архаїчними уявленнями про світ. В епоху Середньовіччя найбільш стимулюючою для провокацій була атмосфера європейського карнавалу з його неодмінними блюзнірством і відкритою непристойністю, висміюванням церкви і релігії, знущаннями над владою. Карнавальні провокації були масштабнішими за більшість скандалів в сучасному мистецтві, а ставлення суспільства до них до певної міри - більш терпимим. У той же час провокація в середньовічному суспільстві була виключена з офіційної культури і обмежена рамками карнавального часу і простору. <...> Лише на початку Відродження найбільш провокаційні елементи карнавалу втратили легальний статус. З відходом карнавалу з авансцени європейської історії ці елементи почали проникати в ті сфери буття мистецтва, які раніше належали суто офіційній культурі. Яскравими прикладами такого переходу можуть служити твори Джованні Боккаччо і Франсуа Рабле, в яких усталені літературні канони і догми були переглянуті і частково відкинуті» [8, с. 15-16]. З часом провокація розповсюдилася з театральної сцени та літератури і в живопис, люди були шоковані натуралістичним відображенням тіл у «Страшному суді» Мікеланджело та «Смерті Марії» Караваджо. Далі провокація у формі десакралізації релігії в мистецтві Відродження еволюціонувала та стала рупором деідеалізації світської влади у творах митців і філософів доби Просвіти (прикладом можуть слугувати твори Вольтера). ХІХ сторіччя було просякнуто духом провокації в майстернях європейських художників. Деякі картини люди й досі вважають такими, що можна охарактеризувати словом «занадто» (наприклад, скандально відома картина «Походження світу» Г. Курбе). Загалом імпресіоністи кидали виклик не тільки художнім догматам, але і соціально-політичним («Сніданок на траві» та «Олімпія» Е. Мане). Їх вважали вульгарними та бездарними, їх цькували і ненавиділи. Але завдяки імпресіоністам змогли з'явитися інші провокативні художні течії, якими відоме ХХ століття (фовізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм тощо) - мистецтво епохи модерну.

Як стверджує А. Сичов, «історія мистецтва - це безперервний рух маятника між контролем і свободою, цензурою і скандалом, затвердженням авторитетів і їхнім поваленням. Проте, не дивлячись на зупинки і тимчасові відступи, в цьому русі простежуються явні поступальні тенденції - на кожному новому етапі еволюції мистецтва рівень свободи художника і ступінь провокаційності його творів стають вище. <...> Мистецтво (особливо в його сучасних динамічних експериментальних формах) є найдієвішим засобом модернізації духовного життя, здатним запропонувати суспільству оригінальні норми, цінності, типи світосприйняття і мислення. Дієвість цих процесів підтверджується тим, що багато скандальних творів минулого, таких як «Декамерон» Боккаччо або «Олімпія» Мане, сьогодні сприймаються далеко не так негативно і емоційно, як в період їх появи» [8, с. 25].

Світ не стоїть на місці і змінюється, змінюється і мистецтво: «фокус нового мистецтва змістився на глядача, читача, слухача (що особливо яскраво проявляється в хепенінгах і флешмобах). Перетворення глядача в творця пов'язано перш за все з тим, що, на відміну від модернізму, де джерело провокації знаходиться в області форми і змісту, тобто в сфері компетенції творця, в постмодернізмі він знаходиться в свідомості людини, що сприймає. Твір виникає лише в процесі його інтерпретації. При цьому таких інтерпретацій може бути стільки ж, скільки людей сприймає об'єкт мистецтва. Фактично в ситуації «смерті автора» глядач стає творцем. Але для того щоб творчий потенціал глядача розкрився, художнику необхідно привернути його увагу, залучити до художнього процесу, спровокувати. Провокація - не тільки основний, але і єдиний обов'язковий елемент сучасного мистецтва» [8, с. 26]. культурний провокація етичний

Сучасне постмодерне мистецтво «регулярно кидає виклик цінностям та переконанням людей, виводячи глядачів з етичної зони комфорту. Це нерідко призводить до страйків та навіть вандалізму. Широке розповсюдження інтерактивного мистецтва істотно проблематизувало морально небезпечне у просторі художніх виставок» [2, с. 124].

Мистецтвознавець Г Козлов в своєму арт- детективі «Замах на мистецтво» присвятив цій проблемі цілу справу: «Людей, які нападають в музеях на картини та скульптури, зазвичай називають вандалами. Плем'я цих варварів, взявши Рим, знищило багато безцінних пам'ятників Античності. Хто та чому стає музейним вандалом в наш час? Наскільки часто здійснюються такі замахи? Існує декілька стереотипних відповідей на ці питання. Перше: актів вандалізму зовсім небагато. Друге: вандали - випадкові, необізнані в мистецтві люди. Дійсний поціновувач не може підняти руку на шедевр. Третє: вандали - це божевільні, одержимі комплексом Герострата; давньогрецький швець, щоб прославитися, спалив одне з «чудес світу», храм Артеміди в Ефесі. На жаль, всі ці відповіді невірні. Актів вандалізму по всьому світі багато і стає все більше в загрозливій прогресії. Випадкові люди серед нападників на картини рідкість, в основному це ті, хто так чи інакше пов'язані з мистецтвом. Далеко не всі музейні вандали божевільні, і, навіть якщо людина психічно хвора, комплекс Герострата не єдина причина варварського вчинку» [4, с. 533-534].

На питання, підняте Г. Козловим, важко відповісти. Одна з причин може бути у розумінні людей категорій «прекрасне» та «потворне». Ця шкала оцінювання від «прекрасного» до «потворного» як раз відіграє вирішальну роль в сприйнятті провокативного перфомансу або художнього твору. Філософ-постмодерніст У Еко в своїй фундаментальній монографії «Історія потворності» стверджує, що люди оцінюють щось як прекрасне або потворне відповідно до свого історичного періоду та типу культури [3, с. 10]. Також У Еко робить зауваження, що в історії часто зустрічаються випадки, коли «визначення «прекрасне» і «потворне» давалися відповідно не до естетичних, а до соціально-політичних критеріїв» [3, с. 12]. Тобто, наприклад, якщо навіть король був до неможливості потворним, його все одно намагалися зображувати якомога краще.

Сьогодні ми можемо спостерігати естетизацію потворного (яскравим прикладом цього може слугувати американський телесеріал «Ганібал» 2013-2015 рр.), що несе в собі безумовно провокативний елемент.

У питанні зв'язку моралі та мистецтва існують дві країні позиції: радикальний автономізм та радикальний моралізм у питаннях мистецтва [14]. Але, як стверджують деякі науковці, така крайня позиція щодо автономізму мистецтва втратила свою актуальність через буремні політичні події ХХ сторіччя [13]. І як показали нещодавні дослідження нейропсихологів, одна й та сама частина кори головного мозку відповідає і за естетичну, і за етичну оцінку художнього твору [12]. Таким чином навіть нейропсихологія заперечила тезу «мистецтво заради мистецтва».

Сьогодні, в достатньо кризовий час світової історії провокація є засобом маніпуляції, а провокативними стають дії, твори мистецтва та перфоманси, які на перший погляд такими не здавалися.

Так, наприклад, роботи американської художниці сербського походження Ани Првачки, присвячені «чемності», називають провока- тивними, бо в сучасному суспільстві посмішка та толерантне ставлення здається дивним, деякі люди їх сприймають як виклик [1].

Л. Стеценко, аналізуючи моральні провокації в мистецтві, стверджує, що «сьогодні спостерігається тотальна естетизація всіх вимірів суспільного життя, у тому числі і політичних практик. У сучасній ситуації зміни способів та практик трансляції мистецтва гострота конфліктів та дилем сучасного мистецтва, зокрема медіамистецтва та медіаетики, суттєво посилюється. Медіамистецтво, наприклад, представляється критиками сферою вільного вибору візуальних практик, інтеракцій та апологетом анонімної аморальності. Але питання етичної регуляції у мистецтві полягає не у тому, щоб давити сучасному мистецтву моральні орієнтири, а у тому, що дія технічних засобів по- новому ставить проблему відповідальності митця за результат дії сучасних арт-практик, які масово тиражуються і створюють надпотужні впливи на психіку людей, викликають сильну емоційну реакцію, експресію - емоційний шок, відразу, переляк, та здебільшого не мають нічого спільного з естетичним задоволенням» [7, с. 419].

Враховуючи все вище сказане, хочеться повернутися до поп-ап проекту О. Грехова «Квантовий стрибок Шевченка. Метро» (Т Шевченко був намальований художником в різноманітних образах: від статуї свободи до людини-павука та Фріди Кало). Це безумовно була провокація за своєю структурою (що була викладена вище). Суб'єкт провокації - це сам художник та його виставка. Об'єктом провокації виступили всі пасажири, які користувалися київською станцією метро Тараса Шевченка в середині лютого 2019 року. Всі пасажири «сприйняли текст повідомлення», тобто побачили картини художника, який відкрито продемонстрував свій погляд на постать Т. Шевченка, що повністю відбиває ціннісно-нормативну установку

0. Грехова, а результатом цієї провокації було знищення цієї виставки. І дивлячись на цей результат, хочеться поставити питання, чи готове українське суспільство до нестандартного підходу до своєї культурної спадщини, до моральних провокацій в мистецтві?

Художник був готовий до такої реакції, адже він своїми роботами «десакралізував» образ українського Кобзаря, роблячи його ближчим до молодого покоління українців. О. Грехов вже виставляв свої роботи в Національному художньому музеї минулого року, тоді ця виставка пройшла майже непомітно. Тому що, на думку митця, українці не так часто ходять до музеїв [9]. Але, на нашу думку, проблема не в тому, що жителі України не ходять до музеїв, а в тому, хто саме туди ходить. Люди, що їздять в метро, дуже різні, з різним ступенем підготовки, освіти, виховання.

1, дійсно, багато з них неготові сприймати Т. Шевченка в образі Князя Ночі з «Гри престолів», для них це паплюження образу українського поета. Точно так само як в свій час роботи імпресіоністів для більшості паризької публіки були знущанням над живописом. Проблема в тому, що загальний рівень освіченості в Україні за останні роки дуже сильно знизився.

Сучасні українські митці знаходяться в кризовому становищі, як і вся країна загалом. Так, наприклад, засновник Svitlo Concert Євгеній Кривін на своїй сторінці Facebook написав про розробку проекту «Art against violence»: «Це проект про культурну освіту населення:панельні дискусії, плакати в метро, концерти, кампанія в соцмережах із залученням лідерів думок, відео, робота з населенням щодо донесення ролі мистецтва в сучасному суспільстві. <...> Випадки прояву агресії по відношенню до художників і арт-об'єктів стали помітно частішати. Останніх два - це знищення невинних поп-ап плакатів ілюстратора Олександра Грехова з Тарасом Шевченком, спрямованих якраз на популяризацію Тараса Шевченка серед молоді. <...> Активіст, що знищував плакати, пояснив, що це «цитата: наруга над Тарасом Шевченком». І багато городян, разом з ним вважають так само. І це виклик і велика проблема для суспільства - не здатність приймати нове. А без нового мистецтва розвиток суспільства і культури неможливо. <...> Так само не минуло й місяця з нагоди репресій з боку ВНЗ та загроз у фізичній розправі художнику Спартака Хачанова, який був змушений виїхати за фінською програмою захисту художників «Artistatrisk». <.> Мені дуже боляче і часом страшно, що мій будинок стає небезпечним для творчості. Адже творчість і любов це єдине, що є в світі справжнього. <...> Творчість - це мова дітей, якою вони спілкуються зі світом, пізнаючи його через акт взаємодії з простором. Творчість - це територія на якій люди стають на деякий час дітьми, такими ж справжніми і щирими. <...> Творчість і мистецтво - це один з найбільш безкровних і творчих способів змінити світ і людей на краще».

Висновки

На нашу думку, правильно продумані провокації можуть змінити світ на краще, це рух, без якого неможливий прогрес. Але для їх сприйняття потрібно готувати людей. Сьогодні в Україні є достатньо проблем з просвітою населення, з його загальним рівнем культури та освіти. Сучасні художники повинні це розуміти. А викладачі в школах та університетах повинні намагатися розвивати своїх учнів.

Список використаних джерел

1. Гомес, К.-Дж., 2018. `Протестная реакция зрителей на морально-провокационное искусство', Известия Уральского федерального университета. Сер.3, Общественные науки, Т.13, №3 (179), с.124-134.

2. `История уродства', 2007, под редакцией Умберто Эко; перевод с итал. А. А. Сабашниковой, И. В. Макарова, Е. Л. Кассировой, М. М. Сокольской, М.: СЛОВО/SLOVO, 456 с.

3. Козлов, Г., 2007. `Покушение на Искусство: арт- детектив', Москва: Слово, 558 с.

4. `Провокация: сферы коммуникативного проявления': сб. ст. 2016, М.

5. `Провокація', 1977, Словник української мови: в 11 томах, Т.8, с.144.

6. Стеценко, ЛЛ., 2014. `Моральні провокації у мистецтві', Етика. Естетика: навч. посіб., за наук. ред. Панченко В. І., К.: ««Центр учбової літератури», с.410--419.

7. Сычев, АА., 2017. `Провокация в истории искусства', Вестник ПНИПУ. Культура. История. Философия. Право, №4, с.15-27.

8. Шеметова, ТН., 2014. `Искусство провокации и идеальный провокатор', Обсерватория культуры, (1), с.11-17.

Анотація

Аналізується поняття «провокація», робиться загальний огляд провокативних проявів в історії мистецтва та в сучасному українському культурному просторі. Метою статті є дослідження провокації в мистецтві з точки зору її суспільно-етичної значимості для сучасного українського суспільства. Провокація, як конфлікт картин світу провокатора і людей, яких провокують, може слугувати рушійною силою творчого розвитку суспільства. Але для сприйняття провокативного мистецтва в Україні для більшості громадян потрібно підвищувати рівень освіченості, щоб не було проявів вандалізму

Ключові слова: мистецтво, провокація, світогляд, конфлікт, ціннісна установка, художник, вандалізм.

The article analyzes the concept of «pro-vocation», makes a general review of provocative demonstrations in the history of art and in the modern Ukrainian cultural space. The purpose of the article is studying provocations in the art from the point of view of its socio-ethical significance for modern Ukrainian society. Provocationas a conflict between the point of view of the provocateur and the people, who are provoked, can serve as the driving force for the creative development of society. But it is necessary to raise the educational level of most citizens in Ukraine for the perception of provocative art for avoiding demonstrations of vandalism.

Keywords: art, provocation, world view, conflict, value setting, artist, vandalism.

Размещено на Allbest.ru