Музеї Івано-Франківської області, утворені на основі музеєфікації історико-культурної спадщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника»

Музеї Івано-Франківської області, утворені на основі музеєфікації історико-культурної спадщини

Репета І.В.

Історико-культурна спадщина становить важливу історичну цінність, вона є джерелом історичної та колективної пам'яті, зберігає в собі унікальну інформацію культурного значення, тому збереження об'єктів історико-культурної спадщини залишається актуальною темою для дослідження. Найефективнішим способом збереження об'єктів історико- культурної спадщини та їх експонування є музеєфікація. Наукове вивчення музеєзнавчих концепцій в Україні та зарубіжних країнах Європи з окресленої тематики вимагає проведення дослідження на практичному та теоретичному рівнях. Проблема музеєфікації історико-культурної спадщини на теренах України стає предметом комплексного теоретичного вивчення.

Історія становлення та розвитку процесу музеєфікації є невід'ємною частиною історичного музеєзнавства. На сьогоднішній дослідження даної теми здійснювалося лише в окремих напрямках музеєзнавства, або вивчення процесу музеєфікації як одного з методів музеєзнавства. Дослідження музеєфікації історико-культурної спадщини Івано- Франківської області на прикладі ансамблевих та середовищних музеїв здійснюється вперше.

Проблеми започаткування українського музейництва розглянуто в працях Л. Д. Федорової, яка звертає особливу увагу на започаткування та функціонування міських музеїв наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. та діяльність у справі їхньої розбудови М. І. Петрова та А. В. Прахова. Теоретичні розробки в галузі тільки розпочинаються, окремими аспектами створення та функціонування музеїв під відкритим небом займалися А. Данилюк, В. Шмельов, З. Гудченко і Т. Кудрявцева, частково - Г. Скрипник. Також значний внесок у дослідження проблеми середовищ них та ансамблевих музеїв зробили: Н. Буланова, В. Ієвлева, О. Жукова та ін.

Метою статті є висвітлення історико-культур- ної спадщини Івано-Франківської області в ансамблевих та середовищних музеях, створених на основі музеєфікації.

На початковому етапі виникнення, процес “музеєфікації" відносять до нерухомих об'єктів, наприклад пам'яток архітектури, міст тощо. Мета музеєфікації на час її створення трактується дуже стисло: музеєфікація це метод музеєзнавства, який полягає в перетворенні історико-культурних або природніх об'єктів в музейні експонати. Основним завданням даного методу є оптимальне збереження об'єктів та виявлення історико-культурної, наукової та художньої цінностей.

Починаючи з 20-х років ХХ ст., поняття “музеєфікація” стало широко застосовуватися в радянській музеєзнавчій літературі як гармонійний розвиток наукового дослідження музеїв-заповідників і трактувалося воно як процес перетворення істо- рико-культурних та природних об'єктів у музейні предмети. Причому музеєфікація найчастіше стосувалася щодо об'єктів нерухомих, нематеріальних і просторових, внаслідок чого виникає поняття ансамблевих і середовищних музеїв [3].

Розвиток середовищних та ансамблевих музеїв в Україні активізували міжнародні етнографічні виставки [9, с. 72], де експонувалася і українська народна архітектура. Уперше пам'ятки культури і побуту слов'янських народів демонструвалася на Всеросійській етнографічній виставці у 1867 р. Згодом такі виставки почали проводити і на теренах України. Першою була виставка у Тернополі (1887 р.), створена щоб зацікавити спадкоємця австрійського престолу самобутньою культурою краю. Згодом подібні виставки відбулися у Львові (1894 р.), Харкові (1902 р.) та Катеринославі (1910 р.) на Південноросійський промислово-сільськогосподарській виставці. Експонування об'єктів матеріальної культури українців на етнографічних виставках було спричинене бажанням провідних громадських діячів того часу привернути увагу до самобутності української культури, її відмінності у різних етнографічних районах. Створюючи музейні експозиції для етнографічних виставок, музейні та громадські діячі використовували методи побудови ансамблевої експозиції, з метою демонстрації предметів у сфері побутування, намагаючись відтворити «живу картину», що відтворює певний цілісний фрагмент дійсності, включити нематеріальну спадщину до експозиції. Застосування цих методів призвело до розвитку на території України нового ансамблевого методу побудови експозицій, що був відмінним від систематичного та тематичного методів, котрі переважно використовувалися при створенні експозицій колекційних музеїв. Участь у етнографічних виставках, оволодіння новими методами побудови експозицій, знання про нові види музеїв під відкритим небом, що виникають у світі, бажання зберегти об'єкти народного будівництва, привернути увагу до самобутності української культури, приватне колекціонування найкращих зразків архітектури, дало поштовх до створення музеїв під відкритим небом на українських землях [3].

Музеєфікація може відбуватися у трьох основних напрямках:

- об'єкт спадщини змінює свою первинну функцію на музейну із зміною предмета охорони (створення музею, пов'язаного з іншою тематикою експозиції). Цей підхід використовується для створення традиційних колекційних музеїв;

- об'єкт спадщини змінює свою первинну функцію на музейну із збереженням предмета охорони (створення музею із збереженням визначальної складової об'єкта). Цей напрямок є перехідним і сьогодні використовується найчастіше;

- об'єкт спадщини сам стає музейним експонатом у системі загальної експозиції певного визначного місця або історико-культурного ландшафту. Цей підхід є оптимальним для створення середо- вищних музеїв і найефективнішим для збереження містобудівної спадщини, особливо представленої великими комплексами [7].

Впродовж ХХ ст. в Україні отримали розвиток дві форми ансамблевих музеїв: 1) на основі звезених пам'яток (скансени), 2) на базі вже існуючих об'єктів, що передбачало музеєфікацію in situ (заповідники).

Згідно з дослідженнями Ієвлевої, поняття се- редовищні або ансамблеві музеї застосовують до музеїв-пам'яток, музеїв просто неба або екомузеїв [5]. Світова практика пропонує ширший набір варіантів для створення середовищних музеїв:

• садиба-музей з відновленням усіх взаємозв'язків між архітектурними, інтер'єрними, ландшафтними і господарськими елементами комплексу садиб;

• історико-культурний парк, у якому усі елементи консервуються в існуючому на цей момент стані;

• музеї-заповідники включають винятково цінні території, ансамблі, комплекси і окремі пам'ятки історії, культури чи природи; поділяються на археологічні, історико-культурні, історико-архітектур- ні, історико-меморіальні;

• музеї-цвинтарі, створені за допомогою музеєфікації меморіально-ландшафтного середовища;

• скансени (музеї просто неба), створені на ґрунті музеєфікації репрезентативних фрагментів етноландшафтного середовища й об'єктів нематеріальної етнокультурної спадщини;

• замки-музеї та палаци-музеї, створені за допомогою музеєфікації фортифікаційного, стильово-архітектурного, інтер'єрного, ландшафтного та археологічного комплексу замків чи палаців;

• меморіальні музеї,приурочені до відзначення пам'яті видатних політичних, державних і військових діячів, учених, письменників, композиторів, художників та ін., на основі пам'ятних комплексів: садиб, будинків, квартир, пов'язаних з життям і діяльністю видатних осіб;

• екомузеї, що залучають до збереження істори- ко-культурної спадщини місцеве населення;

• музеї відновлюваної пам'ятки, де головним демонстраційним моментом є процес відтворення складових елементів архітектурного комплексу тощо.

Відповідно до наведених типів музеїв спробуємо охарактеризувати музеї Івано-Франківської області.

Будинки музеї один з найпоширеніших видів ансамблевого музею. Музеї такого типу переважно обмежуються архітектурним ансамблем споруди. Окремим підвидом є подієві будинки-музеї, тобто музеї споруд, в межах яких відбувалися певні історичні події або проживали історичні постаті. Прикладами такий музеїв на території Івано-Франківської області є Музей-оселя родини Івана Франка у Калуші, Будинок-музей кінофільму «Тіні забутих предків» у смт. Верховина, Музей-садиба М. Гру- шевського в с. Криворівня Верховинського району.

У західному музеєзнавстві розрізняють меморіальні будинки-музеї і музеї, що репрезентують типові побут і мистецтво визначної епохи. В Україні будинки другого типу відносять до музеїв істори- ко-побутового профілю.

Замки-музеї та палаци-музеї - це види ансамблевих музеїв, що створюються шляхом музеєфікації фортифікаційного, стильово-архітектурного, інтер'єрного, ландшафтного та археологічного комплексу замків чи палаців. Палаци-музеї за профілем відносяться до історико-художніх музеїв. Вони експонують багаті колекції образотворчого та прикладного мистецтва, а також музеєфіковане середовище: поєднання палацової архітектури й садово-паркового мистецтва палацового ансамблю.

На території Івано-Франківської області розміщується Галицький замок або Старостинський - замок у м. Галич. Руїни замку розташовані на високому пагорбі Галич гори на правому березі річки Дністер над містом - в минулому служив фортифікаційною спорудою оборонного значення; Ра- ковецький замок - фортикаційна споруда XVII ст. Розштавано в селі Раковець Городенківського району; Станіславська фортеця - заснована у 1662 р.; Чернилецький замок - пам'ятка архітектури XVII ст. у містечку Чернелиця Городенківського району.

Палац Кшечуновичів - пам'ятка архітектури неокласицистичного стилю, споруджена в 19271929 рр. в селищі Більшівці Галицького району; Палац Потоцьких м. Івано-Франківськ.

Музеї - майстерні - це спільна назва для обох подібних за змістом і принципами музеєфікації підвидів ансамблевих музеїв:

- персоніфікованих музеїв - майстерень видатних митців (за профілем відносяться до меморіальних);

- типологічних музеїв - майстерень людських ремесел (за профілем належать до етнографічних).

Меморіальний (персоніфікований) музей - майстерня створюється шляхом музеєфікації майстерні видатного художника, композитора, скульптора, майстра народно-ужиткового мистецтва, котрий знайомить з робочою обстановкою, в якій протікала його творча діяльність, дозволяє простежити основні етапи творчого шляху митця та розкриває особливості й секрети його творчості. У меморіальному музеї - майстерні зберігаються та акспонуються доробок митця, його незакінчені роботи, створюються історико-біографічні експозиції. Прикладам такого виду музеїв в Україні є Музей Івана Георга Пінзеля у Львовві, де зібрано унікальні барокові днрев'яні скульптурні шедеври цього майстра, Меморіальна кімната-музей Гната Хоткевича у Харкові. У Івано-Франківській області прикладам даного виду музею є Музей - майстерня Івана Грималюка, що знаходиться в с. Річка Косівського району, визначний народний майстер з художнього випалювання. Роботи І. Грималюка зберігаються в музеях України, Польщі, Білорусі, Росії, Естонії.

Музеї - монастирі - це поширений вид ансамблевих музеїв України, створених шляхом музеєфікації архітектурних ансамблів монастирів. За профілями їх відносять до історико-архітектурних чи художніх музеїв. Головними об'єктами музеїв даного виду є матеріальна і духовна спадщина монастиря, а також представлена у збірках музею і пов'язана з діяльністю монастиря рухомих та нерухомих пам'яток історико-культурної спадщини.

Українським монастирям риси протомузейнос- ті притаманні ще від доби Київської Русі. Уже тоді в монастирських колекціях зберігалися рідкісні рукописи та твори сакрального мистецтва, духовні реліквії, пов'язані з іменами святих. Меморіальні предмети, твори народно-ужиткового мистецтва. Монастирі в усі часи виконували функцію плекання національної історико -культурної спадщини. Сьогодні як об'єкт музеєфікації розглядається не лише ансамбль монастиря, але й саме історико- культурне середовище та історичні форми діяльності.

Найбільш відомими музеями даного виду є Києво-Печерська лавра, Святогірська лавра, Унів- ський монастир. На теренах Івано-Франківської області розташований Манявський скит.

Музеї - кладовища - це вид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації меморіально- ландшафтного середовища, з метою відтворення, збереження та розкриття його історико-культурної цінності як пам'ятки історії. За профілем їх відносять до меморіальних музеїв. У музеї-кладовищі головними об'єктами збереження та експонування є меморіальні погребальні ансамблі як місце успін- ня визначних суспільних діячів минулого та високохудожні пам'ятки мистецтва. В країнах Європи та України зокрема такими музеями є єврейські кладовища XVII - початку ХХ ст. Серед українських музеїв даного типу є Лук'янівське та Байкове кладовища в Києві та Личаківський цвинтар у

Львові, Меморіальний сквер або «Станіславський некрополь», заснований 1782 р. в м. Івано-Франківську.

Музеї - храми - це зникаючий в Україні вид ансамблевих музеїв, які ми отримали у спадок від комуністичної доби. Цей вид музеїв почав з'являтися в нашій країні в період радянської окупації в умовах тотального знищення церков. З метою збереження храмів від знищення, освічені діячі того часу відстоювали організацію в храмах музеїв історії та наукового атеїзму. До 1970 р. Музеєфікація храмів була єдиноможливою в умовах соціалізму формою збереження національної культурної спадщини. З 1990 р. триває зворотний процес повернення Церков та храмів - переведення їх музейних експозицій та фондів в інші приміщення. Проте поняття музей - храм не зникає і нині визнається прогресивною формою збереження національної сакрально-мистецької спадщини.

У ХХІ ст. музеєм-храмом прийнято вважати музеєфіковану пам'ятку, в якій засоби музейної інтерпритації спрямовані на розкриття сторінок історії та суспільного й мистецького значення цієї пам'ятки. Характер експозиції в музеї-храмі визначається ступенем схоронності пам'ятки. При низькому рівні схоронності проводяться реставраційні роботи, спрямовані на часткове відтворення автентичних рис інтер'єру, на доповнення до них створюється типологічна експозиція храмового інтер'єру визначеної історичної епохи.

У повністю відбудованих музеях-храмах максимально зберігаються риси справжнього інтнр'єру, що доповнюється інсталяціями пам'яток та інформацією про історію храму, його художні особливості, етапи реставрації тощо.

Статус музеїв-храмів в Україні набувають більшість дерев'яних церков ХУГІ-ХІХ ст., серед яких Музей дерев'яної архітектури - церква Святого Духа в Рогатині Івано-Франківської області, храм- музей - церква Вознесіння Господнього в Чорткові на Тернопільщині, церква св. Миколая у Вінниці, пам'ятка народної архітектури 1746 р. Успенський собор ХІІ ст. в с. Крилос Івано-Франківської області, вперше згадується в літописі у зв'язку з похованням тут князя Ярослава Осмомисла. Собор був ка- тедрою ще й у ХІУ-ХУГ століттях, а ось точної дати руйнування ніхто не знає. Навіть місце розташування Успенського собору до тридцятих років XX століття було невідомим. Де стояла головна святиня княжого Галича, шукали і в теперішньому Галичі, й на високому березі Лімниці, і в Крилосі, на місці Успенської церкви. Храм за розмірами був одним із найбільших у тодішньому християнському світі. Поряд із фундаментами Успенського храму стоїть каплиця Святого Василя. Її збудували в південно- західному куті собору в XV столітті. Збереглася до наших днів практично в первозданному вигляді.

Трохи віддалік від Крилоського городища, на пагорбі, поряд із нинішнім шляхом із Галича до Івано-Франківська, розташоване урочище, в якому аж до середини XVIII століття діяв монастир з білокам'яним храмом пророка Іллі, збудованим у XII столітті. Архітектурні деталі, знайдені під час розкопок на місці Іллінської церкви, елементи декору, а також її форма - ротонда - вказують на те, що між майстрами тогочасної галицької архітектурної школи і представниками західноєвропейського зодчества були тісні взаємини. На місці колишньої церкви пророка Іллі стоїть символічний пам'ятний хрест. Її фундаменти музеєфіковано.

Перлина галицької архітектурної школи XII століття - Пантелеймонівська церква - є унікальною спорудою. Цей монументальний хрестобан- ний храм зі зразками вишуканої білокам'яної різьби і численними рисунками та графіті на стінах пережив кілька перебудов. Але, завдяки тому, що в доброму стані упродовж віків збереглися графіті, вчені точно з'ясували час будівництва церкви - 1194 рік. Вона була розташована у центрі добре укріпленого городища, можливо, монастиря. Після захоплення Галичини Польщею церкву переосвя- тили в катедральний собор. Згодом її передали монастиреві францисканців у Галичі.

Музеї-заповідники - це група музеїв комплексного типу просто неба, що володіють особливою цінністю й отримали статус заповідників згідно з постановами урядових органів країни.

Музеї-заповідники за профілями поділяються на археологічні, історико-культурні, історико-архі- тектурні, історико-меморіальні. Вони створюються шляхом музеєфікації винятково цінних територій, ансамблів, комплексів і окремих пам'яток історії, культури чи природи.

Статус заповідника передбачає особливі режими збереження й використання включених у нього територій та об'єктів [1]. До складу великих за площею музеїв-заповідників можуть входити території як цілком чи частково вилучені з господарського використання, так і не вилучені з господарського використання, з різними режимами охорони від найсуворішого заповідного режиму до сучасних поселень з їх традиційними формами життєдіяльності.

На території Івано-Франківської області розташований Національний заповідник «Давній Галич» - унікальний історико-археологічний пам'ятник загальнодержавного значення. В його складі перебувають пам'ятки, які збереглися до нашого часу на території колишньої столиці Г алиць- кого, а пізніше Галицько-Волинського князівства. На мальовничих пагорбах Дністра, Лімниці, Лукви та Гнилої Липи розташовані давні церкви і оборонні вали літописного міста, а самих лиш археологічних об'єктів тут понад дві сотні. Національний заповідник «Давній Галич» охоплює територію міста Галича, а також сіл Крилоса, Шевченкового, Більшівців, і має площу 80 квадратних кілометрів.

До комплексу заповідника «Давній Г алич» увійшли пам'ятки історії та культури, об'єднані між собою схожим ландшафтом та спільними історичними подіями. До нього належать як добре збережені об'єкти національного та світового значення, так і фундаменти 14 літописних церков ХІІ-ХІІІ століть, дві сотні пам'яток археології, а ще 18 природоохоронних об'єктів, органічно пов'язаних із пам'ятками історії та архітектури.

Скансен - це розповсюджена форма етнографічних музеїв, що створюються на ґрунті музеєфікації репрезентативних фрагментів етноландшаф- тного середовища й об'єктів нематеріальної етнокультурної спадщини, це своєрідний архітектурно- етнографічний комплекс під відкритим небом з мі- ні-музеями в окремих будівлях. У них проводиться комплексна реконструкція минулого, історичні побудови якого є не просто окремими експонатами, а утворюють взаємозв'язаний комплекс. Таким чином, відвідувачі дістають можливість побувати в реконструйованому населеному пункті минулого, отримуючи загальне уявлення про історію відповідної країни або місцевості. В Україні на сьогоднішній день нараховується 7 великих та середніх за площею музеїв просто неба [2].

За масштабом діяльності (адміністративно-територіальною ознакою) скансени України можна поділити:

1) всеукраїнські - Музей народної архітектури та побуту в Києві;

2) регіональні - Переяслав-Хмельницький музей архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, Музей народної архітектури та побуту у Львові «Шевченківський гай», Скансен у Чернівцях; етнопарк Гуцул Ленд в с. Паляниця Івано- Франківської області;

3) обласні - Закарпатський музей народної архітектури та побуту у м. Ужгород, Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття у с. Крилос Івано-Франківської області, Музей історії сільського господарства на Волині, с. Рокині.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Музеї Івано-Франківської області займають важливе місце на культурній мапі України. В них зберігаються матеріальна та сакральна культура українського народу та західного регіону зокрема. За допомогою музеєфікації ми змогли зберегти іс- торико-культурну спадщину нашої області, яка несе в собі історію та пам'ять для наступних поколінь.

Музеєфікація - це комплекс охоронно-реставраційних заходів, що забезпечують збереження автентичної матеріальної субстанції пам'ятки і характерного довкілля, сприяє виявленню їхньої історико-культурної, наукової й мистецької значущості, та створює відповідні умови експонування й доступності для відвідувачів. Об'єкт історико- культурної спадщини стає музейним експонатом у системі загальної експозиції певного визначного місця або історико-культурного ландшафту. Цей метод є оптимальним для створення ансамблевих та середовищних музеїв і найефективнішим для збереження історико-культурної спадщини, особливо представленої великими комплексами.

Список використаних джерел

1. Буланова Н. М. Музеєфікація історико-архітектур- них пам'яток міста Дніпродзержинська: меморіально- персонологічний аспект. Видатні особистості: музейна персоналістика. - Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. Вип. 10. - 338 с.

2. Вайдахер Ф. Загальна музеологія: посібник. - Л.: Літопис, 2005. - С.180-188.

3. Жукова О. Створення ансамблевих музеїв як актуальне питання сьогодення вітчизняної музейно- пам'яткоохоронної справи: зб. регіон. історії та пам'яткознавства “Ніжинська старовина”. - К.: УТО- ПІК, 2013. - Вип. 16 (19) - 183 с.

4. Закон України “Про охорону культурної спадщини”. Верховна Рада України; Закон від O8.06.2000 № 1805-Ш.

5. Ієвлева В. П. Методичні рекомендації щодо музеєфікації нерухомих пам'яток науки і техніки / В. П. Ієвле- ва // Праці НДІ пам'яткоохоронних досліджень. - 2008. Вип. 2. - С. 14-28.

6. Титова О. М. Проблеми музеєфікації пам'яток археології України. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Педагогічні та рекреаційні технології в сучасній індустрії дозвілля”. - К., 2004., С18-20.

7. Чухрай Л. О. Скансен: сучасність та перспективи розвитку. Вісник НАКККіМ. 2013. №4 С. 72-74.

Анотація

В статті розглянуто теорія та практика застосування процесу музеєфікації відносно об'єктів історико-культурної спадщини Івано-Франківської області. Досліджено історію виникнення музейництва на теренах області та виділено основні типи музеїв, які виникли на основі музеєфікації. музеєфікація історичний культурний

Ключові слова: музеєфікація, музей, експозиція, виставка, середовищні та ансамблеві музеї, об'єкти історико-культурнорї спадщини тощо.

The article deals with the theory and practice of applying the museumification process to the objects of historical and cultural heritage of the Ivano-Frankivsk region. The history of museuming on the territory of the region is investigated and the main types of museums that have arisen on the basis of museuming are identified.

Keywords: museum, museum, exposition, exhibition, museums, museums, objects of historical and cultural heritage, etc.

Размещено на Allbest.ru