Політична ангажованість І.Я. Франка в контексті дискусії про місію митця

The discourse of European intellectuals on the mission of an intellectual, an artist in public life of Europe is analyzed in the paper. Axiological dimension of the prominent Ukrainian cultural figure I. Ya. Franko public activity is outlined in such context. The author concludes that Franko, surpassing his time, exactly realized in his life the idea of political engagement of an artist.

Keywords: I. Ya. Franko, artist, intellectual, engagement of an artist, higher values.

Іван Якович Франко - постать для України видатна. Складно відшукати у національному культурному прос торі персоналію більш багатогранну, в якій би повніше і виразніше були поєднані обдарованість розумом і та лантом, допитливість і завзятість до праці, титанічна працьовитість і творча плідність. Нещодавно один із шанувальників творчості великого Каменяра підраху вав, що з 60 неповних років життя він понад 40 років віддав активній творчій діяльності, написавши 6000 творів. "Це означає, що кожних два дні з-під пера пись менника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок" [2]. Поет і прозаїк, драматург і лі тературний критик, автор історії української літератури, досліджень з філософії, історії і фольклористики, він не міг залишатися в рамках "мистецтва для мистецтва", домінуючої світоглядної позиції митця кінця ХІХ ст. Він був фаховим літератором, журналістом, активним полі тичним діячем. До сих пір не видано повне зібрання творів Франка. У колах фахівців-франкознавців опові дають курйозний випадок із виданням творів за радян ських часів: коли було відібрано ідейно правильні текс ти для публікації, виявилося, що вони перевищують за обсягом видання творів класиків марксизму, тому було прийнято рішення про скорочення кількості томів до 50. Справжню оцінку творчої спадщини Франка до сих пір не дано. Численні дослідження в тих галузях знань і практики, де Франко залишив по собі пам'ять, є лише окремими елементами мозаїки, цілісну картину з яких ще не складено. У філософських науках на франкозна вчі студії виходили П. В. Пушик у вивченні етико-гума- ністичної думки Франка [7], В. І. Мазепа у висвітленні культуроцентризму його творчості [4].

Багатогранність таланту і множина текстів Франка породжують нескінченність смислів, що їх провокує звернення до творчої спадщини цього великого україн ця. Він жив у час, коли люди творчі ставали активними громадськими, політичними діячами, віддавали свій голос, свій талант на боротьбу ідей. Можливо, ХІХ ст. якнайкраще продемонструвало можливості митцям, інтелектуалам включатися у суспільно-політичний дис курс. Тож метою цієї статті є висвітлення інтелектуаль ного європейського дискурсу кінця ХІХ- І пол. Хх ст. щодо місії інтелектуала в його ключових положеннях та наслідках для громадянського життя Європи, і окрес лення в цьому контексті ціннісних вимірів суспільно- політичної діяльності І. Я. Франка.

Інтелектуали - загальна назва діячів культури і мис тецтва, що увійшла в суспільно-політичний дискурс уї межі ХІХ та ХХ ст., у зв'язку із гучним скандалом у Франції, який своєю резонансністю буквально поділив французьке суспільство на два ворогуючих табори. Рупором кожного з них стали митці, університетські професори і студенти, літератори і журналісти, які ви ступалиу публічному просторі із принципово важливи ми політичними деклараціями. Таку перспективу роз гляду становлення ідеї інтелектуала пропонує францу зький історик ідей Ш. Крістоф, задаючи чіткий час появи терміну інтелектуали - 1890 р.

Поштовхом стала колективна петиція митців, уні верситетських професорів і студентів, літераторів і жу рналістів, в якій була висунута вимога переглянути ви рок по справі Дрейфуса. Слід зазначити, що "Справа Дрейфуса" - це судовий процес і подальший гучний скандал по справі про шпіонаж на користь Германії французького офіцера, єврея А. Дрейфуса, розжалува ного військовим судом і приреченого до довічного за слання через документи, що були згодом визнані фа льшивими, і антисемітські настрої у суспільстві. Петиція була опублікована під назвою "Протест". Згодом один із антидрейфусарів - М. Баррес - надрукував статтю, в якій ця петиція була названа протестом інтелектуалів. Ця назва від початку мала виразно принизливий акцент (оскільки Баррес мав на увазі людей, "які вимагають речей, котрі відкидаються переважною більшістю фра нцузів" [3, с. 294]) і швидко стала широковідомою.

Первинна зневага до підписантів петиції розчинялася мірою розгортання скандалу і з'ясування не лише неви нуватості Дрейфуса, але і, що важливо для демократич ного суспільства, - колективної сили підписантів: "Вони виступають як держателі певної соціальної влади лише тоді, коли вони зібрані в групу, коли вони об'єднуються в певній дії" [3, с. 295]. Крістоф вказує, що заднім числом інтелектуалами можна назвати тих видатних митців по передніх епох, хто виступив публічно із принципово важ ливими політичними деклараціями. Але вони не спира лися на публічну підтримку своїх "колег по цеху" - видат ні люди були самодостатніми, кожен із них міг свідчити від себе особисто. Однак "справа Дрейфуса" стала Рубі коном, за яким митець, професор, літератор - людина розумової праці - виступає вже не просто від свого імені, а позиціонує себе як частину спільноти інтелектуалів- однодумців, визначає свою колективну позицію, і що принципово, чинить це у політичних дискусіях. "Своєю протестною активністю інтелектуали передбачають, що існуюча демократія сповнена недоліками, дефіцитами, проблемами і що завдання виправлення цих недоліків покладається на найбільш освічених громадян - тобто на інтелектуалів" [3, с. 296].

У той момент, коли антидрейфусари взяли собі на озброєння інструменти публічної дискусії дрейфусарів, термін інтелектуали із зневажливого перетворився на ціннісно нейтральний, за допомогою якого стали визна чати "категорію громадян, які можуть дотримуватися протилежних думок, але які однаково вважають, що вони покликані до участі у публічних дискусіях - хоча і заради ідеалів, що відрізняються" [3, с. 297].

Освічені верстви, в особі своїх найкращих представ ників, традиційно в європейській культурі брали активну участь у житті суспільства. Але завжди - чи виступали вони публічно, чи зверталися до публіки засобом наяв них медіа - їх діяльність носила переважно культурно- просвітницький характер. Йдеться про те, що виступи інтелектуалів переважно охоплювали питання освіти, мистецтва, науки. Але майже ніколи вони не виходили на проблеми політики. Принципово новим у виступах інте лектуалів межі століть стала саме акцентуація політично го змісту і політичного значення висловлюваної позиції.

Така зміна ціннісних установок не сприймалася безу мовно позитивно ні суспільством, ні самими діячами нау ки і мистецтва. Так, в середовищі останніх були палкі супротивники політичної ангажованості. Серед них виді лявся послідовною позицією французький філософ Ж. Бен да. Він категорично назвав позицію сучасних йому інте лектуалів "зрадою". За своїм високим призначенням діячі науки і мистецтва покликані слугувати розуму і найви щим надчасовим цінностям справедливості, істини, без корисливості, тобто, не переслідуючи практичних цілей, знаходити розраду у наукових, філософських досліджен нях та у мистецьких практиках, своєю діяльністю ніби про голошуючи: "Царство моє не від світу цього" [1, с. 110]. Такі цінності Бенда називав неутилітарними і статични ми, тобто самототожними. Сучасні йому митці зрадили цю високу місію, занурилися у плинність поточної ситуа ції з її політичними пристрастями, захопленням партій ною, релігійною, політичною проблематикою. Справжній митець перебуває у творчому процесі такою мірою, що стає нечутливим до суспільно-політичних потрясінь. Бе нда наводив приклад Гете, який був цілком байдужий до подій 1789 р., не слідкував за новинами, не читав газет - натомість він присвятив свої сили пізнанню людини, гу манітарним студіям.

В обговорення місії митця включився Т. Манн стат тею "Художник і суспільство". Він мав на увазі, в першу чергу, "митця в образі поета, літератора" саме тому, що той "служить слову [і це] нерозривно пов'язано з, певним чином, опозиційним ставленням по відношенню до дійс ності, до життя, до суспільства" [5, с. 201]. Манн підкрес лював опозиційність митця мінливій повсякденності. Бі льше того, споглядання митцем величі мистецтва задає масштаб тієї скромної ролі, яку він сам відіграє в ньому. Тому митець від природи скромний і не наважується мо ралізувати, тим більше на суспільно-політичну пробле матику, на теми повсякденності. Розуміючи силу соціа льно-критичної функції прози (роману як панівного жанру літературного мистецтва), Манн зауважував, що "у полі тичному моралізуванні митця завжди є щось комічне, що пропагування гуманістичних ідей майже завжди межує (і не тільки межує) для нього з вульгарністю" [5, с. 206]. Усвідомлення небезпеки необережно і незворотно пори нути у повсякденність змушувало Манна чітко усвідом лювати роль, яку його твори відіграють у суспільстві, адже "добре відомо, що не моральне, а естетичне нача ло лежить в основі натури митця, що головний його тво рчий імпульс - це прагнення до гри, а не до доброчесно сті, і що якщо навіть у наївності своїй він насмілюється грати проблемами і антиноміями моралі, то гра ця но сить лише словесно-логічний характер" [5, с. 197]. Для Манна очевидно, що митець, який виступає в ролі крити ка суспільства, йде шляхом моралізаторства, розміню ється на дрібниці, губить адекватність самосприйняття у суспільно-політичних обставинах.

Позиція Ж. П. Сартра задає радикально інший погляд на місію митця. У праці "Що таке література?" він обґрун тував тезу про ангажованість митця. Ангажованість мит ця - це його включеність у суспільне життя. Сартр, як і Манн, вважає, що володіння словом ставить письменни ка вище за інших митців, надає йому виключну роль у впливі на суспільство. Поет, художник, музикант не ма ють у своєму арсеналі засобів впливу на публіку такої сили, яку надає письменнику проза, смислова єдність якої є дією і спонукою до дії іншим людям. Тому поети і художники не обов'язково мають бути ангажованими, а письменники зобов'язані до цього. Але якщо сила слова змушувала Манна ставити митця в опозицію до дійснос ті, то Сартр занурював митця у гущину подій: "Я назвав би того письменника ангажованим, який прагне якомога глибше і повніше зрозуміти, що знаходиться в одному човні з іншими людьми" [8, с. 68]. Ангажований письмен ник вчиняє словом, відіграє чітку соціально значиму роль, слугує інтересам суспільства. Своїм маніфестом ангажованості митця Сартр фактично знищив цінність ідеї чистого мистецтва. На його думку, сучасність не мо же собі дозволити мистецтва заради мистецтва. Сартр називав таку установку "естетським пуризмом" і заува жив, що вона була "лише блискучим захисним ходом буржуа минулого [ХІХ] століття" [8, с. 25]. Власне після Сартрової концепції ангажованості митця соціальний ізоляціонізм було унеможливлено.

Окреслення аксіологічних детермінант дискурсу ін телектуалів щодо усвідомлення ними своєї ролі у суспі льстві дає можливість побачити ціннісну систему коор динат, в якій відбувся І. Я. Франко. М. В. Попович вза галі вважає, що "тільки проти «мистецтва для мистецт ва» і спрямований реалізм Франка; він вимагає громад ського змісту... Той вогонь Прометея, той «дух, що тіло рве до бою», та велика мета, що вивищує людину над буденністю і водночас тяжіє над нею каменем громад ського обов'язку - це ідеал і принцип життя, який замо лоду поет відчував досить трагічно" [6, с. 486].

Реалістичне зображення нужденності українських селян, суспільно-політичних злиднів українського наро ду було для Франка одним із способів виконати свій громадянський обов'язок митця. Другим була популяри зація української культури по обидві сторони кордону і створення єдиного українського культурного простору. Разом з М. Павликом вони заснували загальноукраїнсь кий часопис "Громадський друг", який став майданчи комтворчої комунікації українських митців Габсбургсь- кої та Російської імперій. Третій спосіб - активна полі тична боротьба. У 1890 р. Франко став співзасновником Русько-української радикальної партії і до 1898 р. був її головою; у 1899 р. заснував Національно-демократичну партію, з якою співпрацював до 1904 р. До речі, це були перші українські політичні партії.

Проблеми націотворення хвилювали Франка і в ху дожній творчості, і у філософській рефлексії, і в актив ній політичній діяльності. Як вказує В. І. Мазепа, "ідея «каменярства» - невпинного служіння рідному народу - була провідною від початку до кінця його творчого жит тя" [4, с. 9]. Слід зазначити, що таке служіння на той час було діяльністю на межі закону. Франко був неоднора зово звинувачений у протиправній діяльності, арешто ваний і сидів у в'язниці.

М. В. Попович підкреслює принципово важливий момент суспільно-політичної активності Франка: його суспільно-політичний радикалізм не знаходив масової підтримки у населення, тому він був одинаком у "дуже аморфній і нерозвиненій масі" народу; це зумовлювало певний елітаризм, духовний аристократизм у форму люванні громадянського служіння. Франку було не прийнятне і "національне почуття як поблажливе зами лування народом, символікою, історією. Він радше ненавидить той покритий струп'ями традиційної покори повсякденний побут, з якого видерся сам і мріяв вирва ти свій народ" [6, с. 486].

Ангажований письменник вчиняє словом, відіграє чі тку соціально значиму роль, слугує інтересам суспільс тва. Франко своєю творчістю і суспільно-політичною діяльністю доводив слушність тези Сартра про те, що сучасність не може собі дозволити мистецтва заради мистецтва, і у власний спосіб унеможливлював позицію соціального ізоляціонізму діяча української культури.

Список використаних джерел

1. Бенда Ж. Предательство интеллектуалов / Ж. Бенда; [пер. с фр.]. - М.: ИРИСЭН, Мысль, Социум, 2009. - 310 с.

2. Герей В. Вражаючі факти про Івана Франка / В. Герей. // На скрижалях. - Електронний ресурс. Режим доступу: https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/04/blog- post_10.html

3. Кристоф Ш. Интеллектуалы во Франции: Вторая поло вина XIX века / Ш. Кристоф [пер. с фр.]. - М.: Новое издательство, 2005. - 328 с.

4. Мазепа В. І. Культуроцентризм світогляду Івана Франка / В. І. Мазепа. - К.: ПАРАПаН, 20О4. - 232 с.

5. Манн Т. Художник и общество / Т. Манн // Манн Т. Художник и общество. Сборник. Составл. и предисл. С. Анта. - М.: Радуга, 1986. - С. 197-207.

6. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К.: АртЕк, 1999. - 728 с.

7. Пушик П. В. Етико-гуманістична концепція Івана Франка: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.07 "Етика" / П. В. Пушик. - Київ, 2008. - 16 с.

8. Сартр Ж. П. Что такое литература? / Ж. П. Сартр; [пер. с фр.] // Что такое литература? Слова. - Мн.: ООО Попурри, 1999. - 448 с.

Размещено на Allbest.ru