Оновлення сценічної форми, композиційних та стильових елементів у виставах театру корифеїв

Размещено на http://www.allbest.ru/

Оновлення сценічної форми, композиційних та стильових елементів у виставах театру корифеїв

Водяхін Єгор Владиславович аспірант, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

Анотація

Мета роботи - виявити потенціал оновлення сценічної форми, композиційних та стильових елементів у виставах театру корифеїв.

Методологія дослідження полягає у застосуванні низки підходів: аналітичного для осмислення літератури за темою статті; міждисциплінарного - всебічно вивчаючи фактологічний матеріал та при отриманні нових знань; системного з використання цілого спектру методів (біографічного, семіотичного, культурологічного, герменевтичного, історичного, теоретичного узагальнення) - комплексно вивчаючи заявлену тематику. театр корифей мистецтво стиль

Наукова новизна роботи виникає у ході дослідженні культуротворчої діяльності театру корифеїв в Україні на межі ХІХ - ХХ століть.

Висновки. У публікації доводиться твердження: Історія театру корифеїв починається із 1882 року, коли письменник й драматург Марк Кропивницький заснував перший в історії нашої країни професійний театр. Це означало початок «золотого віку» національного театру, що супроводжувався його українізацією та початком його відокремлення від впливу Росії. Найвідомішими постановками театру корифеїв були «Запорожець за Дунаєм» С.Гулак-Артемовського, «Енеїда» М.Котляревського, опера «Катерина» М.Аркаса, комічна опера «Продана наречена» композитора Б.Сметани. Актори досить активно поєднували драму із комедією, музику із вокальними сценами й танцями. Їхні вистави являлися навіть більш популярними за російський театр, з огляду на що виступи «корифеїв» із задоволенням дивилися у Москві й Санкт-Петербурзі. Разом із власним творчим колективом М.Кропивницький сформував школу акторської й режисерської майстерності, надавши українському театру принципово вищого щаблю професіоналізму. Власною активною й плідною працею українські театральні корифеї виявилися спроможні дати стимул для подальшого розвитку професійного українського театрального мистецтва. Сполучення непоєднуваних елементів (драми й комедії із мюзиклами, танцями та хоровим співом) було сповнене національною автентикою й було неподібною до жодного із театрів, що існували на межі ХІХ і ХХ століть.

Ключові слова: театр Корифеїв, театральне мистецтво, стильові елементи, композиційні елементи, вистави

Vodyakhin Yehor Vladyslavovich Postgraduate, National Academy of Culture and Arts Managers

UPDATE OF THE STAGE FORM, COMPOSITION AND STYLE ELEMENTS IN THE PERFORMANCES OF THE THEATER OF

Постановка проблеми

Мистецька історія найбільш видатних діячів української театральної сцени передбачає вивчення творчого спадку театру корифеїв. Власне назва «корифей» позначає провідного актора у хорі давньогрецького театру, котрий промовляв від імені хору в той час, коли йому припадало брати участь у дії п'єси. Корифей забезпечував контакт між акторами й хором, і шляхом виконання 2-3 віршів забезпечував підведення підсумку почутого монологу чи повідомляв про вихід нового персонажу. Поступово термін «корифей» здобув непрямого значення і його використовували на позначення певної провідної особи у будь-якій галузі.

Назва досліджуваного театру бере витоки у книзі «Корифеи украинской сцены», яка була анонімним чином видана представниками інтелігенції Києва в 1901 р. У вказаному виданні Марк Кропивницький, Михайло Старицький та Іван Тобілевич, а також окремі інші славетні актори сцени уперше були поіменовані «корифеями українського театру».

Аналіз останніх досліджень і публікацій

До проблематики історії театру корифеїв зверталися науковці як ХХ століття (Д.Антонович [1], В.Бурдуланюк [2], В.Василько [3], О.Красильникова [5], І.Черничко [10], С.Чорній [11]), так і сучасного періоду (О.Клековкін [4], А.Новиков [6], О.Реєнт [7], В.Шурапов [12]).

Мета статті - виявити потенціал оновлення сценічної форми, композиційних та стильових елементів у виставах театру корифеїв.

Виклад основного матеріалу

Діяльність театру корифеїв була направлена на українізацію театрального життя нашої країни. Попри те, що у 1876 році імператор Олександр II підписав Емський указ щодо повної заборони українського письменства, згідно з яким були заборонені література, викладання в освітніх закладах, а також концерти й театральні вистави українською мовою, в 1881 р. положення вказаного указу були переглянуті - у частині заборони українських п'єс. Із визначеними обмеженнями виступи українською мовою мали слідувати лише після виступив із тією самою програмою російською мовою.

Ось як про ці тенденції зазначав І.Франко: «На українську сцену абсолютно не допускалися переклади чужих драматичних творів, - доводилося створювати свій власний репертуар, - і українська література збагатилася творами Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, Мирного, Чайченка, Пчілки, не кажучи про маловідомих. Цензура не допускала на українську сцену драми, узяті з життя інтелігенції, на тій підставі, що української інтелігенції нема і не може бути - і українська драма повинна була перетворитися в мужицьку, сільську, повинна була зображувати українське село» [6, с. 285].

На переконання історика українського театру Д.Антоновича, мала катастрофа, від якої національне театральне мистецтво врятували окремі видатні діячі. Ці майстри-актори не тільки спроміглися досягнути найвищих щаблів мистецтва, а й власним прикладом і наполегливою працею сформували власну школу. До вказаних видатних діячів української культури Д.Антонович зараховує, насамперед, М.Щепкіна, К.Соленика й М.Кропивницького. Водночас останній, як переконаний дослідник, «тільки першою частиною своєї діяльності і належить до цієї доби, а з 1881 року сам поклав початок новій добі українського театру» [1, с. 110].

Водночас цей захід спричинив легалізацію українського театру, що було використано Марком Кропивницьким, завдяки якому вже із 10 січня 1882 р. світ побачив п'єсу Т.Шевченка «Назар Стодоля». Водночас перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького» (це власне і був театр корифеїв) пройшла в Єлисаветградському театрі 27 жовтня 1882 року.

Восени 1882 р. Марко Лукич в Єлисаветграді згуртував трупу під назвою «Товариство акторів», що ознаменувало активізацію розвитку професійного театру на українських землях, що входили до складу Російської імперії. «Товариство акторів» об'єднувало братів Тобілевичів (Іван мав псевдонім Карпенко-Карий, Микола - Садовський, Панас - Саксаганський), Михайла Старицького, Єфросинію Зарницьку, Марію Заньковецьку й інших видатних театральних виконавців. Театр був «професійним», оскільки усі артисти окрім природних голосових даних також володіли професійною підготовкою.

Театр корифеїв тісно взаємодіяв із відомими композиторами своєї епохи, зокрема П.Ніщинський написав «Вечорниці» до п'єси Шевченка, К.Стеценко -композиції до «Про що тирса шелестіла» Черкасенка, М.Лисенко - музику до 21 вистави «корифеїв» й 10 опереток, що охоплювали усе жанрове різноманіття популярної музики [3].

Театр корифеїв розділився у 1885 році для того, щоби його учасники розпочали самостійний мистецький шлях. Із М.Кропивницьким лишився основний склад акторів, зокрема М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, Г.Затиркевич-Карпінська, перші театральні виступи яких почалися із квітня 1885 року (це була вистава «Чорноморці», поставлена в Єлисаветграді). Водночас завдяки трупі Марка Кропивницького світ побачили вистави «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля».

Вимогами режисера М.Кропивницького до акторів було розкриття на сцені «життєвої правди», тобто психологічних образів своїх героїв. Виступ групи М.Кропивницького у Московському малому театрі (осінь 1887 року) мав вагоме значення для легалізації українського театру.

У свою чергу, нова трупа формується під егідою М.Старицького, котрий віддає перевагу переважно молодим акторам (т.зв. «малечі»). Водночас упродовж 2 років свого існування до складу групи Старицького входили 61 актор, 65 хористів і 32 музикантів. Серед поставлених групою опер, оперет та музичних драм - «Чорноморці», «Ніч під Івана Купала», «Різдвяна ніч».

У статусі режисера М.Старицький насамперед намагався передати на сцені етнографічну правдивість сюжетів, підкреслюючи дію належним художнім оформленням. Упродовж вказаного періоду жодна театральна група, крім М.Старицького, не була спроможна дозволити собі забезпечувати окремими декораціями кожну виставу. Зокрема, історико-героїчна драма «Юрко Довбиш» була супроводжена картинами карпатських гірських краєвидів.

У 1900 р. народний театр був створений Миколою Садовським. Тут ціни на квитки були істотно нижчими, аніж в інших київських театрах і представники усіх київських станів були спроможні подивитись вистави. Офіційною назвою вистави була «Малоросійська трупа М.Л.Кропивницького під урядом М.К.Садовського і О.К.Саксаганського за участі М.К.Заньковецької». Із колективу театральних корифеїв до складу трупи не потрапив лише М.Старицький, котрий у вказаний період вже досить тяжко хворів [2].

Зазначений об'єднаний театр існував до трьох років і його останній виступ відбувся у Полтаві в 1903 році у ході урочистостей, присвячених відкриттю пам'ятника М.Котляревському. Кілька місяців раніше зі складу театру корифеїв пішли Марко Кропивницький і Марія Заньковецька - і після цих подій театр дістав назву «Малоросійська трупа під орудою Саксаганського і Садовського за участі Карпенка-Карого».

У зазначеному складі товариство виступало до самої смерті І.Карпенка-Карого (осінь 1907 року) - і це стало тією відправною точкою, після якої почався поступовий занепад театру. Саме театральна трупа продовжувала виступати ще сім років, а у подальшому розпочалася Перша світова війна і імперська влада закрила як український театр, так і газети, журнали й книгарні українською мовою.

На початку ХХ ст. пропаганду театрального мистецтва України серед публіки забезпечували послідовники корифеїв української сцени - це були професійні драматичні трупи Д.Гайдамаки, І.Івася-Мороза, П.Касиненка, Ю.Кошицького, О.Суслова, Т.Чернишова, В.Шевченка та ін. Діяльність вказаних митців сполучали не тільки загальні мистецькі інтереси, але й прагнення служити справі національного й культурного відродження. З огляду на вказане, у діяльності театральних колективів простежувався ідейний вплив видатних українських митців, естетична динаміка їхньої творчості. У такий спосіб забезпечувалося ствердження наступності у вітчизняній театральній культурі [3].

Розгляд діяльності театру корифеїв доцільно здійснювали у загальному контексті українського національного руху напередодні Першої світової війни. Початки сучасного українського національного руху хронологічно можна віднести до початку ХІХ ст., а географічно - до Лівобережжя, тобто до Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній. У цьому регіоні ще були живі традиції колишнього автономного козацького порядку. Майже всі перші діячі українського відродження були представниками лівобережної шляхти, нащадками колишньої козацької старшини. Рух спочатку був досить неполітичним. Воно знайшло вираження в історичних, фольклористичних, лінгвістичних дослідженнях, літературних (переважно поетичних) творах українською народною мовою. Ця культурна діяльність була неофіційно пов'язана з Харківським і Київським університетами, заснованими відповідно в 1804 і 1835 роках.

Наступним етапом українського руху стала його політизація. Цей рішучий крок зробила група молодих інтелектуалів у Києві, відома як Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). З їхнього середовища виникла перша модерна українська політична програма, кульмінацією якої стало бачення майбутньої вільної української республіки як члена демократичної слов'янської федерації. У Кирило-мефодіївській програмі наголошувалося на скасуванні кріпацтва та ліквідації станових відмінностей. Таке поєднання національних і соціальних інтересів мало лишатися характерною рисою українського національного руху, надаючи його ідеології виразного народницького забарвлення [6].

Культурне відродження України, у т.ч. в театральній сфері, відбувалося шляхом, по суті, подібним до курсу кількох інших новостворених націй Східної Європи. Наприклад, у випадку театру в Чехії також фіксується перший етап неполітичного, культурного відродження, за яким слідував другий етап, коли національний рух стає політичним. Однак, безсумнівно, процес національного будівництва в Україні відбувався значно повільніше, ніж у багатьох інших східноєвропейських країнах, які постали перед аналогічним завданням. Під «розбудовою нації» слід розуміти проникнення національної ідеєю усіх верств населення, перетворення етнічної маси на культурно і політично самосвідому національну спільноту. Слід враховувати порівняно повільні темпи українського національного руху, в т.ч. навіть у сфері культури.

Немає жодних підстав припускати, що «прагнення до національності» було за своєю суттю слабшим серед театрального життя українців порівняно з іншими націями Східної Європи на межі ХІХ і ХХ століть. Але, можливо, жодному іншому національному руху не доводилося долати перешкоди такого ж масштабу. Головне, хоча й не єдине, джерело цих труднощів полягало в російській політиці та ставленні до українського театрального мистецтва. Загальна репресивна і централізуюча природа російського самодержавства надто добре відома, щоб про неї слід було стверджувати у рамках публікації з тематики культурного життя [7].

Водночас ставлення до українського театру вирізнялося певними особливостями, які виходили за межі заходів, застосованих до інших неросійських народів імперії. Основним принципом української політики царської Росії було заперечення самого існування окремої української народності.

Згідно з офіційною доктриною, український народ і культура вважалися «малоросійською» племінною гілкою триєдиної російської народності. Це фундаментальне фейкове припущення призвело до двох наслідків. По-перше, особи українського походження, які бажали зректися власної ідентичності та прийняти «загальноросійську» концепцію, не були дискриміновані. По-друге, систематичні й безжальні репресії застосовувалися проти всіх осіб і груп, які відстоювали українську національну ідентичність як у політичній, так і в культурній сфері. Це поширилося і на театр і на мову, оскільки українська мова назавжди мала бути зведена до ролі селянського діалекту. Піднесення вказаної ідіоми до рівня мови літератури та науки вважалося загрозою російській єдності, а отже, треба було запобігти адміністративним шляхом. Заборона українського театру й літератури як такої, незалежно від її змісту, лише за мовною ознакою була справді чимось унікальним навіть в умовах Російської імперії. Натомість жодного разу, навіть у добу жорстких антипольських заходів, здійснених після повстання 1863 р., видання польських книжок і газет під російським пануванням не припинялося.

У контексті ролі театру корифеїв у національному відродженні України у період до 1914 року слід вказати, що український рух у першому десятилітті ХХ ст. уже не вдалося стримати. Росія стала напівконституційною державою, і масові репресії в стилі Емського указу вже були неможливі. Коли адміністрація переслідувала і закривала українські товариства й культурні осередки, виникали нові замінні форми діяльності. Симптомом посилення українського культурного руху були київські вуличні демонстрації у зв'язку зі сторіччям від дня народження Т.Шевченка у березні 1914 року. Десять і тим більше двадцять років перед така подія була би принципово неможливою [11].

У ході дослідженні культуротворчої діяльності театру корифеїв в Україні на межі ХІХ - ХХ століть з'ясовано, що у зазначений період вітчизняний театр стає джерелом незламності українського духу, мистецьким носієм української культури, забезпечуючи реалізацію культурно-етнічної консолідуючої роль у соціосфері українського соціуму в зазначений історичний період. Такі видатні діячі театру як М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька й П.Саксаганський, забезпечуючи додержання культурних й історичних традицій Тараса Шевченка й І.Котляревського, з метою збереження національної самобутності, намагалися захищати соціальні права, мову, а також культуру української нації. Власну творчу діяльність вони направляли на виведення української культури театру за європейським вектором розвитку, еволюцію національного стилю у власній творчості, поширення української культурної спадщини у середовищі широких верств полінаціонального суспільства, що сприяло не лише націотворенню, але й міжнаціональному діалогу культур. Творчому шляху діячів національного театру, в період діяльності театру корифеїв українська театральна культура представляє себе суспільству й формує потужний культурний потенціал [10].

Висновки

Історія театру корифеїв починається із 1882 року, коли письменник й драматург Марк Кропивницький заснував перший в історії нашої країни професійний театр. Це означало початок «золотого віку» національного театру, що супроводжувався його українізацією та початком його відокремлення від впливу Росії. Разом із власним творчим колективом М.Кропивницький сформував школу акторської й режисерської майстерності, надавши українському театру принципово вищого щаблю професіоналізму.

Найвідомішими постановками театру корифеїв були «Запорожець за Дунаєм» С.Гулак-Артемовського, «Енеїда» М.Котляревського, опера «Катерина» М.Аркаса, комічна опера «Продана наречена» композитора Б.Сметани (Чехія) тощо. Актори досить активно поєднували драму із комедією, музику із вокальними сценами й танцями. Їхні вистави являлися навіть більш популярними за російський театр, з огляду на що виступи «корифеїв» із задоволенням дивилися у Москві й Санкт-Петербурзі.

Власною активною й плідною працею українські театральні корифеї виявилися спроможні дати стимул для подальшого розвитку професійного українського театрального мистецтва. Сполучення непоєднуваних елементів (драми й комедії із мюзиклами, танцями та хоровим співом) було сповнене національною автентикою й було неподібною до жодного із театрів, що існували на межі ХІХ і ХХ століть.

Література:

1. Антонович Д. Триста років українського театру, 1619-1919. Прага : Укр. громад. видавничий фонд, 1925. 272 с.

2. Бурдуланюк В. М. Культурні зв'язки Галичини з Наддніпрянською Україною в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. : автореф. дис. ... канд. іст. наук: спец. 07.00.01. Чернівці, 1996. 24 с.

3. Василько В. С. Театру віддане життя. Київ : Мистецтво, 1987. 407 с.

4. Клековкін О. Періодизація і метод історії театру: маркери. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2020. F1. С. 34-39.

5. Красильникова О. В. Історія українського театру ХХ століття. Київ : Либідь, 1999. 208 с.

6. Новиков А. О. Українська драматургія й театр від найдавніших часів і до початку ХХ ст. : монографія. Харків : Сага, 2011. 408 с.

7. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (XIX - початок XX століття). Київ, 2016. 320 с.

8. Сидоренко В. Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ ст. Київ : Інтертехнологія, 2006. 1054 с.

9. Старицький М. П. Твори. У 8 т. Т. 8. Оповідання, статті, листи. Київ : Держ. вид-во худ. літ., 1965. 751 с.

10. Черничко І. В. Трансформація сфери культури: українська національна театральна культура: стан, статус, інфраструктура, модернізація. Київ, 1998. 147 с.

11. Чорній С. Український театр і драматургія. Мюнхен; Нью-Йорк, 1980. 248 с.

12. Шурапов В. Марко Кропивницький та його спадкоємці: історичний нарис. Кіровоград : КОД, 2010. 392 с.

References:

1. Antonovych, D. (1925). Trysta rokiv ukrainskoho teatru, 1619-1919 [Three hundred years of Ukrainian theatre, 1619-1919]. Prague [in Ukrainian].

2. Burdulanyuk, V. M. (1996). Kulturni zviazky Halychyny z Naddniprianskoiu Ukrainoiu v kintsi XIX - na pochatku XX st. [Cultural connection with Galicia from Naddniprianschyna in the of late XIX-beginning XX century]. Ivano-Frankivsk [in Ukrainian].

3. Vasulko, V. (1987). Teatru viddane zhyttia [Theatre devotional life]. Kiev: Art [in Ukrainian].

4. Klekovkin O. (2020). Periodyzatsiia i metod istorii teatru: markery [Periodization and method of history of theater: markers]. Visnyk Natsionalnoi akademii kerivnykh kadriv kultury i mystetstv - National Academy of Managerial staff of culture and Arts Herald: Science journal, 1, 34-39 [in Ukrainian].

5. Krasylnykova, O. (1999). Visnyk Natsionalnoi akademii kerivnykh kadriv Istoriia ukrainskoho teatru XX stolittia [History of Ukrainian theatre of the XX century]. Kyiv: Lybid [in Ukrainian].

6. Novykov, A. (2011). Ukrainska dramaturhiia y teatr vid naidavnishykh chasiv i do pochatku XX st. [Ukrainian drama and theatre from ancient times to the early XX century]. Kharkiv: Osnova [in Ukrainian].

7. Reient, O. (2003). Ukraina v impersku dobu (XIX - pochatok XX stolittia) [Ukraine in the imperial epoch (XIX- the beginning of XXcentury)]. Kyiv [in Ukrainian].

8. Sidorenko, V. (2006). Narysy z istorii teatralnoho mystetstva Ukrainy XX st. [Essays on the history of theatrical art of Ukraine of the twentieth century]. Kyiv [in Ukrainian].

9. Starytskyi, M. (1965). Tvory [Works]. Kyiv: Dnipro [in Ukrainian].

10. Chernichko, I. V. (1998). Transformatsiia sfery kultury: ukrainska natsionalna

teatralna kultura: stan, status, infrastruktura, modernizatsiia [Transformation of the sphere of culture:Ukrainian national theatrical culture: status, infrastructure,

modernization]. Kyiv: National Academy of Sciences [in Ukrainian].

11. Chornyi, S. (1980). Ukrainskyi teatr i dramaturhiia [Ukrainian theatre and drama]. Munich, New York [in Ukrainian].

12. Shurapov, V. (2002). Marko Kropyvnytskyi ta yoho spadkoiemtsi: istorychnyi narys [120years of Mark Kropyvnytskyi Theatre]. Kirovohrad: Kod [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru