Естетика трагічного як здійснення граничного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Естетика трагічного як здійснення граничного

Стороженко І.Д.

Постмодерн породив практичну естетику, головне призначення якої в тому, щоб естетизувати (знаходити гармонію й красу) в консьюмеристській реальності по суті «золотити перегній», благословляти вульгарність, велике умаляти й звеличувати мале для цього треба відмовитись від базових принципів літератури й мистецтва епохи модерна цілісності, порядку, ієрархії жорстокого розподілу добра і зла, красивого й потворного й т. ін.

Слідом за такою естетикою йдуть і література, і мистецтво. Герой перетворюється спочатку на маленьку людину, а потім на маленького героя, трагедія людини стає глянцевою трагедією чайника, смішне й трагічне змішується; естетична реальність освоєна й осмислена класичною естетикою через роди, види, систему категоріальних маркерів і чітких ціннісних орієнтирів та ідеалів перетворилась по суті на «хаосмос».

Розгляд проблеми війни і миру в суспільстві через історичні рамки сприяє виявленню спрямованості особистості в сучасному суспільстві, а також дає можливість сформулювати й запропонувати рекомендації щодо необхідності осмислити естезис трагедійного мистецтва у зв'язку з руйнуванням цілісності й свідомої детрагізації сучасного суспільства. Спрощення й знищення героїчної особистості спонукає до відродження й удосконалення естетичних процесів у формуванні моральної культури. Виникає потреба в критичному осмисленні колізій особистості в суспільстві та філософському усвідомленні ролі мистецтва в соціальному бутті.

Екзистенціалізм відкрив, що естетика внутрішньої людини складається в трагічних обставинах.

Тому наше дослідження присвячено вивченню війни і миру як таких обставин, у яких через трагедію й за допомогою трагедії формуються базові принципи естетичного буття людини. Екзистенціалізм перетворив смерть на центральну проблемуфілософії й мистецтва.

Важливі для нашого дослідження є ідеї про сутність естетичного як життєставлення до війни і миру, про темпоральність естетичного як втілення його життєтворчої сутності у вигляді трагізму та героїзму обґрунтовується через осмислення праць Аристотеля, Г. Гегеля, К. Леонтьева, А. Панаріна, А. Першиця, К. Ясперса.

Актуальність теми дослідження пояснюється недостатньої увагою до проблеми трагічного в естетичному вимірі війни і миру, що обумовлено специфікою розвитку естетики та обмеженою розробкою проблем героїзму.

Мета дослідження полягає в визначенні характерних особливостей трагедійного світовідчуття й трагедійного мистецтва через можливі актуальні дефініції війни і миру як обставин естетичного буття людини сучасної. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати механізм оновлення категоріального аспекту естетики, вивчивши процес зміни світоглядних орієнтирів із зовнішнього на внутрішній, від постмодерну до постпостмодерну;

- узагальнити погляди на трагедійне у філософсько-естетичному на художньому дискурсі естетики постпостмодернізму.

Німецький філософ К. Ясперс підкреслює, що знання про людину є трагічне знання. У роботі «про трагічне» він відзначає, що трагічне розпочинається там, де всі свої можливості людина доводить до крайності, знаючи, що загине. Це ніби самоздійснення особистості ціною власного життя. Тому в трагічному знанні є суттєвим, від чого людина потерпає й через що вона гине, що вона бере на себе, перед лицем якої дійсності й у якому вигляді вона віддає своє буття. К. Ясперс виходить з того, що трагічний герой в собі самому несе й своє щастя, і свою любов.

Трагічний герой носій чогось, що виходить за рамки індивідуального буття, носій влади, принципу, характеру, демона. Трагедія показує людину в її величі, вільній від добра і зла, зазначає К. Ясперс, обґрунтовуючи це положення думкою Платона про те, що з дрібного характеру ні добро, ні зло не походять, а велика натура здатна й на велике зло, і на велике добро. Трагізм існує там, де стикаються сили, кожна з яких вважає себе істинною, на цій підставі К. Ясперс вважає, що істина не єдина, що вона розщеплена й трагедія розкриває зло.

Образ війни виконує трансляційну функцію й загального досвіду культури, пов'язаного з війною, і чисто воєнного досвіду минулих культур. Він також передає розуміння війни попередніми поколіннями й показує її як обов'язковий елемент людського буття. Це змушує осмислити багатющий історичний і сучасний матеріал «людини войовничої», осягти його як складову частину життя, у якому, як відзначав Г. Гегель, мирні й щасливі періоди порожні сторінки в книзі історії. Гегелівська інтерпретація війни може розкриватися з урахуванням того, що в структурі політикоправового змісту його філософії права виділяються два компоненти:

1) теоретико-історичний;

2) теоретичний.

Г. Гегель попереджає, що погляди на необхідність і моральний момент війни, які він розвиває, становлять собою філософську ідею, тоді як дійсні війни потребують більш конкретного виправлення.

Критики Г. Гегеля ставлять йому у провину (окрім тоталітаризму) і те, що він «удатно користувався відродженням гераклітівської ідеї долі. Він наполягав на тому, що славетна грецька ідея долі як вираження сутності особистості або нації протилежна номіналістської єврейській ідеї універсальних законів природи й моралі». Політичний універсум, якмй мається на увазі в цій критиці, повинен використовувати «універсальні» поняття: «гуманізм», «свобода», «людство». Однак те, що сучасні війни ведуться в ім'я гуманізму й людства, має особливо інтенсивний політичний смисл. Таким чином, необхідно підкреслити, що коли ж прагнення до політичного універсуму підійде до логічного завершення й державність, як і війна, як політична розрізнення друга й ворога повинні будуть втратити актуальність, залишається найважливіше питання:»Яким людям дістанеться та жахлива влада, яка пов'язана з усесвітньою господарською й технічною централізацію». Війна, підкреслює російський філософ К. Леонтьєв: «є справа велика, глибоко пов'язана з усім тим, що є високого й творчого в людстві, з релігією, з державною істиною, з поезією, нарешті».

На нашу думку моральність заперечує не боротьбу зі злом, не застосування сили по відношенню до злодія як крайнього заходу, але засуджує злобу серця людського й бажання саме зла кому б то не було. Агресивна війна (неважливо яка: «гаряча», «холодна», політична, економічна, культурна й т. ін.), внутрішнім джерелом і рушійною силою якої завжди є ненависть, жадність, гординя й інші пристрасті пекла, звичайно й безумовно заслуговує всілякого осуду й всемірної протидії. Однак і боротьба з таким ворогом буде лише тією мірою святим подвигом, якою серце захисників залишиться непричетним до злоби й пристрастей самого агресора. Завдання моралі в сучасному суспільстві як складової культури це установлення в житті суспільства почуттів справедливості, чесності, доброти, милосердя, які, однак, за словами А. Панаріна «без авторитету релігійної віри ризикують бути остаточно витісненими більш грубими почуттями (цивілізаційними)».

Людина може не поділяти цілі війни (політичні, національні й т. ін.), але здатна проявити себе героєм і віддати в ній своє життя. Провідне положення в її мотивації може належати морально-етичним позиціям, релігійному переконанню, вірності дотримання свого гуманістичного начала. Це вже після соціалізації інтересу особистості або кількох особистостей інтерес потрапляє в лоно політики, де з її допомогою «вбирається в суспільно-державне смислове вбрання» й отримує в приготовану йому ступінь значимості, політичної необхідності й «черговість виконання».

У мистецтві різних народів трагічна гибель обертається воскресінням, а скорбота радістю. Наприклад, давньоіндійска естетика виражала цю закономірність через поняття «сансара», яке означає круговорот життя й смерті, перевтілення вмерлої людини в іншу істоту залежно від характеру прожитого нею життя. Перевтілення душ у давніх індійців було пов'язане з ідеєю естетичного вдосконалення, сходження до більш прекрасного. У Ведах, найдавнішій пам'ятці індійскої літератури, утверджувалась краса загробного світу й радість відходу в нього. Необхідно підкреслити, що мир, його біблейське розуміння ширше, ніж політичне й тому тільки в єдності обставин війни і миру людина може отримати оптимістичну розв'язку трагічності її буття. А саме це й становить мету зображення краси й істини життя людини в класичних зразках літератури й мистецтва в руслі естетики вічності.

Однак, історичні інтерпретації ілюструють глибокий зв'язок війни не лише з економічними й політичними реаліями, але й із самим культурним процесом освоєння миру (в уявленні й дії). Мир не може бути установлений за допомогою воєнної сили. Зло злом не перемогти, У воїнських мистецтвах азіатської традиції (синтоїстській, дзенській і неоконфуціанській) навіть представляли меч як символ всіх засобів мирного будівництва.

В етнологічній літературі, підкреслює А. Першиць, часто розрізняють, по-перше, кровну або родову помсту й війну, по-друге, збройний конфлікт, воєнне зіткнення, війну і «справжню війну» або «власне війну». У першому випадку під родовою помстою зазвичай розуміють збройне зіткнення між спорідненими групами всередині територіального об'єднання, політичної спільноти, під війною збройне зіткнення між такими об'єднаннями або спільностями. Кровна помста тоді війна, «якщо в збройний конфлікт так або інакше втягнути не два індивідууми, а дві групи, і якщо помста дійсно призводить до збройних колективних зіткнень. Таким чином, пише А. Першиць, хоча питання залишилось спірним, ми схильні диференціювати колективний та індивідуальний образ дій у кровній, або родовій, помста й стосовно першого з них, слідом за К. Кохом, вважати, що термінологічне розрізнення помсти й війни маскує їх сутнісну схожість».

Героїчний характер не робить розрізнення між навмисною й ненавмисною дією, знанням і незнанням наслідків, а відповідає за все своє діяння всією індивідуальністю. Ця етична відмінність грецького й римського концепту означало в політичному й воєнному розумінні перехід від полісної системи (грецького світу, який, втім, ворогував усередині власного культурного простору) до імперської організації, яка енергію війни транслює назовні, забезпечуючи той самий суперечливий мир усередині політичної й культурної єдності імперії.

Отже, в естетичному розумінні війна забезпечує дійсність держави як вільного й морального цілого. До цього додається етичний момент: війна пробуджує найкращі людські якості. Говорячи про мужність і честь, як трактує її Аристотель: як необхідний атрибут мира доброчесності в змаганні й війні. «Доброчесність, честь, слава й благородство походження, таким чином, з самого початку вміщуються всередині кола змагання, тобто в колі гри. Життя молодого благородного воїна є постійне вправлення в доброчесності й боротьба зп честь високого положення (stand). Гомерівське «аіеп aristeuein kai hupeirochon emmenai аііоп», тобто «завжди бути краще й перевершувати інших», повністю виражає цей ідеал. Акцент в епосі падає не на воєнні дії самі по собі, а на aristeia (первагу) окремих героїв».

Дійсно мужні вчинки здійснюють в ім'я прекрасного, без примусу, або самовпевненості або незнання. Аристотель указує на аналогію між кулачними боями (мета вінок і честь, які приносять задоволення) і мужністю в тому розумінні, що й останнє пов'язане з певною формою морального задоволення»смерть і рани принесуть мужньому страждання, причому проти його волі, але він винесе їх, оскільки це прекрасно і оскільки не винести соромно. І чим більшою мірою має всю доброчесність і чин він щасливіший,тим більше він буде страждати вмираючи, адже такій людині найвищою мірою слід жити, і вона позбавляє себе найбільших благ свідомо, а це болісно. Але він від цього нітрохи не менш мужній, а можливо, навіть більше, тому що настільки (великим благам) віддає перевагу морально прекрасному вчинку на війне». Саме цей аспект надає змаганню або війні трагічної форми, оскільки вони не підкоряються винятково міркуванням утилітарної воєнної ефективності. трагедія естетика світогляд

У сучасних умовах медіа-культурі (у тому числі й мистецтву) доводиться штучно ці мужність і честь пробуджувати. Сучасна людина проходить утвердження як нова реальність понять: нація, народ, як «державотворчий» історичний суперетнос. При цьому елімінується (або зберігається) ідея багатонаціональності. Потреба перевизначення формули багатонаціональної спільноти як цілого підкріплюється в структурах буденної свідомості визначенням нових вододілів між злитим своїм і злитим чужим. На початку 2000-х у медіа-культурі став помітним зсув значення свого й дистаціювання чужого, яке визначається частиш за етнічною ознакою. Колись актуальний свій (український) переконструюється у свій етнічний.

Риторика етноісторичної спільноти сприяє «воєнізованому» єднанню образів держави й народу. Конструкт народу покликаний відігравати важливу роль у створенні ілюзорної колективної ідентичності, постаючи як інструмент консервації цілого, що розпадається, стримування соціально-культурної диференціації й атомізації суспільства. Таким чином, у медіа-культурі відбувається «створення нового консенсусу засобами мобілізації нації й звеличення війни» як такої.

Державна стратегія реалізується в медійній воєнізованій культурі у вигляді багатоманітних офіційних святкувань. Звідси провокований аудіовізуальними засобами культ масових видовищ (хори, музичні групи, оркестри). Така стратегія сприяє формуванню еклектичних медіа-продуктів.

При недосконалості й проблематичності сучасного суспільства ще більш необхідною стала проблема виховання моральності з огляду на те, що традиція виховання дітей у школах іноді ґрунтується на патріотичному дусі, небагато з дітей мають глибоке почуття любові до Батьківщини, яке дозволяє їм бути людьми, гідними своїх предків. Тому естетичний простір трагічного в умовах війни і миру утверджує безсмертя, розкриває добрі й прекрасні начала в людині, які торжествують, перемагають, незважаючи на гибель героя. Оптимізм естетики дозволяє змінити свій вектор від зовнішньої естетики до внутрішньої.

Таким чином, різновекторна спрямованість орієнтації суспільства, яка робить випробування на розрив особистості, дозволяє сьогодні виділити в естетиці два потоки, спрямованих у прямо протилежних напрямках:зовнішній, якій іде в логіці постмодернізму, і внутрішній, у логіці традиції, спрямований до Абсолюту.

Список використаних джерел

1. Аристотель. Никомахова этика. / Аристотель // Соч.: В 4 т. Т.4, (пер. с древнегреческ., общ. ред. А.И. Доватура). М.: Мысль, 1984. С. 115.

2. Батракова С.Л. Искусство и утопия / С.Л. Батракова. М.: Наука, 1990.

3. Гайденко П.П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой / П.П. Гайденко. М.: Наука, 1987. С. 35.

4. Гегель В.Ф. Философия права / В.Ф. Гегель. М.: Мысль, 1990. С. 26.

5. Зверева Г. Вечная Война. О теме войны в российской медиа-культуре / Г.Зверева. // Журнал «Критическая масса». 2005. № 2. С. 10.

6. Панарин А.С. Православная цивилизация в глобальном мире. / А.С. Панарин. M.: Алгоритм, 2002. С. 365.

7. Першиц А.И. Война и мир на пороге цивилизации / А.И. Першиц. // В 2-х томах, Т.1. М.: Наука, 1994. С. 186.

8. Поппер К. Открытое общество и его враги. / К. Поппер // В 2 т. Т.2. М.: Культурная инициатива, 1992. С. 86.

9. Хайдеггер М. Философия и современность / М. Хайдеггер. М.: Республика, 1991. С. 80.

Размещено на Allbest.ru