"Філософія абсурду" і театральна естетика ХХ століття

Витоки та еволюція "філософії абсурду", її концептуальні засади та специфіка впливу на сучасну культуру, вплив на театральну естетику ХХ ст. Втілення основних філософем абсурду в мистецтві. Художнє осмислення "філософії абсурду" в драматургії С. Беккета.

Рубрика Этика и эстетика
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 28.08.2014
Размер файла 47,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ НАН УКРАЇНИ

УДК 111.852:792.01

„ФІЛОСОФІЯ АБСУРДУ” І ТЕАТРАЛЬНА ЕСТЕТИКА ХХ СТОЛІТТЯ

09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

МИРОПОЛЬСЬКА ЄВГЕНІЯ ВАЛЕРІЇВНА

КИЇВ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Науковий керівникдоктор філософських наук, професор Малахов Віктор Аронович, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, головний науковий співробітник відділу філософії і культури, етики та естетики

Офіційні опоненти:доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри етики, естетики та культурології;

кандидат філософських наук, професор Федорова Ірина Ігорівна, Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”, професор кафедри філософії факультету соціології

Провідна установаДрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м.Дрогобич

Захист відбудеться 29 грудня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано 27 листопада 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради, кандидат філософських

наукГардашук Т.В.

філософія абсурд театральний драматургія

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасний період, позначений складністю і неоднозначністю політичних та економічних процесів у країні та світі, нагромадженням суперечностей, що не дістають пояснення традиційним раціональним способом, особливої актуальності набуває проблема смислу буття людини. Виникає багато конфліктних ситуацій як у житті суспільства загалом, так і в житті окремої людини, які неможливо збагнути, спираючись виключно на раціоналістичні концепції. Людина прагне до осмисленого існування, вона має не втратити себе, а мусить шукати і віднаходити власну суб'єктивну позицію, наповнювати сенсом її унікальність.

Один із шляхів, що дає можливість компенсувати стан занепокоїності свідомості, пропонує європейська „філософія абсурду” - напрям філософії, що розглядає людину в контексті її неминучих стосунків зі світом, глухим до її запитів щодо смислу буття і ворожим її індивідуальності. Осмислення цього становища породжує „абсурдну свідомість” - нетипову форму мислення, яка фіксує абсурд існування через розуміння і відчуття особистістю втрати або незнаходження себе. Рисами такої свідомості є самотність, чуттєва асиметричність, відчуття невлаштованості у зв'язку з непрозорістю життя і, водночас, готовність чинити опір темряві через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя, насамперед, в автентичності власного існування.

Витоки „філософії абсурду” сягають уже латинської християнської думки. Знамените тертуліанівське “Credo quia ineptum” було підхоплене Августином і розвинуте Паскалем. Напруга думки цих мислителів знаходить відлуння у філософських настановах раціоналізму Нового Часу, в ХІХ ст. - у творчості А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, С.К'єркегора; на початку ХХ ст. думки філософського неспокою пролунали в працях М.Гайдеггера, К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, А.Камю, М.Бердяєва, Є.Трубецького та ін.

Згодом „філософія абсурду” посіла свою нішу в серії спроб “прориву” людини від самозречення до самостійного вибору власної долі й відповідальності за свій вибір. Вирішального поштовху „філософії абсурду” надав екзистенціалізм, утверджуючи автономію та унікальну неповторність людської особистості, її дистанціювання від спільного, узагальненого. Найяскравіший представник „філософії абсурду” А.Камю обстоював ідеал людської автентичності і вважав, що абсурд насамперед пов'язаний із проблемою свободи, із здатністю людини піддавати сумніву раціональність світу.

„Філософія абсурду” істотно вплинула і на характер художньої творчості ХХ ст., завдяки своїй здатності втілювати пошуки смислу людського буття в таких структурних одиницях філософської думки, як філософеми - засадничі концепти, що цілісно репрезентують її зміст у мистецтві.

Ключові теми, порушені “філософією абсурду”, знайшли яскраве осмислення в абсурдистській драматургії, найвизначнішим представником якої є С.Беккет.

Як і „філософія абсурду”, театральна естетика цього драматурга не втратила і сьогодні своєї культурної та людинознавчої значущості, зображуючи людину страдницької експресії і трагічного героїзму, розшматовану на клаптики, яка водночас є контестантом і прагне “автентичності існування” (К.Райда).

Стан дослідницької розробки проблеми. Різні аспекти постановки проблеми абсурду в сучасній західній думці, пов'язані з відчуженням людини, нереалізованістю її призначення, феноменом смисловтрати, було розглянуто у філософських працях І.Бичка, К.Долгова, У.Еко, З.Какабадзе, Є.Коссака, Д.Кука, Н.Маньковської, Б.Маркова, Б.Парахонського, М.Поповича, А.Саті, В.Табачковського, Т.Тульчинського, Н.Хамітова та ін.

У контексті обраної теми інтерес становлять дослідження специфіки підходів до проблеми особистості в сучасній західній філософії (Г.Атаманчук, Т.Гуменюк, Р.Данильченко, І.Кон, С.Кузнецова, Г.Тавризян та ін.).

Безпосередньо питанням „філософії абсурду” А.Камю присвячено дослідження С.Великовського, Ю.Давидова, Р.Москвіної, К.Райди, в яких різнобічно окреслюється її зв'язок з європейською гуманістичною традицією та кризою її основоположних цінностей.

Зв'язок філософсько-естетичних концепцій з мистецтвом загалом і сучасною драматургією зокрема знайшов відображення у працях Н.Горенкової, А.Гулиги, Ю.Давидова, І.Ізволіної, Л.Левчук, О.Семашка, Н.Сергутіної та ін.

Значний внесок у вивчення зв'язку “філософії абсурду” з театральною естетикою здійснили відомі літературознавці і теоретики мистецтва: Л.Андрєєв, Г.Бояджієв, Г.Звєрєв, Б.Зінгерман, О.Свободін, Т.Якимович, Р.Корліс, Юд. Вебер, Дж. Гамільтон-Патерсон, Д. Секстон та ін.

Таким чином, з одного боку, можна констатувати, що на сьогодні вже напрацьовано значний теоретичний доробок щодо „філософії абсурду”. З іншого боку - про недостатність зробленого свідчить наявність низки ще не розв'язаних питань. Зокрема, ще не стали об'єктом філософського аналізу такі аспекти “філософії абсурду”, як її генеалогія та становище в широкому філософському контексті (до якого входять раціоналізм Нового Часу, російська філософія всеєдності, зокрема праці Є.Трубецького та ін.), мистецьке поле впливу саме ф і л о с о ф і ї абсурду тощо. Тому матеріалом дослідження обрано драматургічне мистецтво абсурду, зокрема С.Беккета, що розглядається не ізольовано, а в контексті „філософії абсурду”, бо в творчості цього драматурга філософеми абсурду означені найбільш рельєфно і яскраво.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті інтегрованої програми наукових досліджень Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого.

Об'єктом дослідження є абсурдистські тенденції у філософії, культурі та театральному мистецтві ХХ ст.

Предметом дослідження є філософсько-естетична концепція абсурду та її вплив на театральну естетику ХХ століття.

Метою роботи є з'ясування особистісного сенсу та естетико-культурологічних імплікацій „філософії абсурду” на базі дослідження її впливу на практику театру абсурда.

Завдання дослідження:

-дослідити витоки та еволюцію „філософії абсурду”;

-окреслити концептуальні засади „філософії абсурду” та специфіку її впливу на сучасну культуру;

-визначити характер впливу „філософії абсурду” на театральну естетику ХХ ст.;

-висвітлити втілення основних філософем абсурду в мистецтві ХХ ст.;

-проаналізувати художнє осмислення „філософії абсурду” в драматургії С.Беккета.

Методологічною основою дослідження стали праці з проблем „філософії абсурду”, дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків філософії. Дисертант спирався на сучасні філософські розвідки, в яких аналізується феномен абсурду (Р.Барт, Ж.Дельоз, Д.Кук, Дж.Голомб, М.Мамардашвілі та ін.), роботи мистецтвознавців та літературознавців, присвячені втіленню ідей „філософії абсурду” в театральній естетиці ХХ ст. З-поміж них розвідки А.Арто, Г.Бояджієва, С.Великовського, Д.Затонського, Б.Зінгермана, Н.Кея, П.Паві, Т.Якимович; використано текстуальний аналіз п'єс С.Беккета з метою визначення їх місця в генезі історико-філософської думки.

Методи дослідження: генетичний, який дозволяє показати розвиток змістового наповнення „філософії абсурду” в широкому культурно-філософському контексті; компаративістський, який дозволив повніше з'ясувати сутність цієї теорії шляхом зіставлення поглядів її представників з поглядами, що відбивають специфіку інших напрямів сучасної філософської думки; систематизації, спрямований на відтворення загальної концепції людини у „філософії абсурду” та її осмислення театральною естетикою ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше проаналізовано і представлено філософський і драматургічний досвід осмислення абсурду як відносно цілісну систему, яка відіграє незамінну роль каталізатора у трансформуванні свідомості й життєставлення сучасної людини. Зокрема, новизна дисертаційного дослідження конкретизується в таких положеннях:

- обґрунтовано в загальнокультурному контексті розуміння „абсурдної свідомості” як нетипової форми мислення, що фіксує специфіку існування людини за умов смисловтрати і незнаходження себе;

- виявлено риси „філософії абсурду” ХХ ст., які дозволяють інтерпретувати її як своєрідну метаморфозу настанов раціоналістичної філософії Нового часу; під цим кутом зору відстежено формування екзистенціальних підвалин „філософії абсурду” й окреслено їх характер;

- доведено, що „філософія абсурду” знайшла своє естетичне втілення в театрі абсурда;

- виявлено й проаналізовано основні філософеми абсурду в театральній естетиці ХХ ст., як специфічній формі втілення філософського досвіду, актуальну в контексті перегляду канонів європейської драматургії та сучасних творчих пошуків у галузі театрального мистецтва;

- висвітлено й проінтерпретовано в контексті “філософії абсурду” абсурдистську драматургію С.Беккета, в результаті чого з'ясовано, що в творах С.Беккета знайшли художнє відображення основні напрями усвідомлення людиною абсурдності власного існування;

- показано, що тема абсурду як чинник екзистенціального самовизначення особистості досягається як завдяки особливостям мовленнєвої структури беккетівських п'єс, так і позавербальними засобами (що можна охарактеризувати як своєрідний паралінгвістичний коментар до „філософії абсурду”).

Теоретична значущість дослідження полягає у відстеженні процесу становлення теми абсурду в європейській філософії; у з'ясуванні характеру її впливу на естетичну і художню свідомість; у реконструюванні філософем абсурду в драматургії ХХ ст.

Практична значущість роботи пов'язана з можливістю використати матеріали дисертації в теоретичних курсах з історії філософії, естетики, культурології, зарубіжної літератури, у спецкурсах з проблем європейського постмодернізму; під час підготовки навчальних посібників з гуманітарних дисциплін. Дослідження відкриває нові можливості вдосконалення й коригування шкільних і вузівських програм викладання відповідних дисциплін.

Апробація результатів роботи. Основні теоретичні положення і висновки дисертації представлені у 9 одноосібних публікаціях автора (з них 4 надруковано у наукових фахових виданнях ВАК України); обговорено на засіданнях відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, а також у доповідях та повідомленнях на конференції “Людина і культура в умовах глобалізації” (Київ, 2001 р.); V і VI міжнародних науково-теоретичних конференціях “Про природу сміху” (Одеса, 2004 р., 2005 р.); І міжнародному театральному симпозіумі “Література - Театр - Суспільство” (Херсон, 2005 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Акмеологія - наука ХХІ століття” (Київ, 2005 р.); міжнародній науковій конференції „Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення” (Чернігів, 2006 р.).

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що включають шість підрозділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (214 найменувань). Повний текст дисертації становить 176 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, розкрито методологічну основу дослідження, висвітлено новизну і практичну значущість, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Феномен абсурду: основні аспекти” аналізуються риси абсурдистського світогляду в культурі кінця ХІХ - початку ХХ століття, відслідковуються процес формування „філософії абсурду” та генеалогія феномена абсурду.

У першому підрозділі „Риси абсурдистського світогляду в культурі кінця ХІХ - початку ХХ ст.” відзначено, що 1880-1890-і роки в історії європейської культури ототожнюють з декадансом, духовним розладом, розгубленістю освіченої частини суспільства перед обличчям соціальних негараздів і революційних вибухів, що наближалися. Цей період позначений, незважаючи на оптимістичні науково-технічні прогнози та інтенсивне зростання виробництва, духовною кризою та глибинним роз'єднанням вищих цінностей і суто прагматичних налаштувань реального життя.

Настає культ філософії А.Шопенгауера і Ф.Ніцше, у працях яких ставилися поряд з іншими питання естетичного переживання на тлі песимістичного і трагічного світогляду.

Приводом до духовної катастрофи, за К.Ясперсом, став технічний переворот. Техніка, паралельно з її безмежними прогресивними можливостями, містить елемент непередбаченого демонізму, робить людину анонімною одиницею. Подолання рабського існування передбачає міцне вкорінення в людській особистості „індивідуально-інтимного” начала, що дозволяє їй відродитися і піднестися до народу, а не до мас, волю яких спрямовує пропаганда. На відміну від мас, народ складає співтовариство людей, які мають особистісні риси характеру. Свою самість людина отримує тільки в „межових” ситуаціях боротьби, страждання, смерті та ін. Мотив особистісного був ще раніше утверджений М.Гайдеггером, який заявив, що особистість - не річ, не субстанція, а присутність (Dasein), яка не підпадає під „середній рівень”, під анонімність і невиразність.

Ці думки філософів знайшли відлуння в мистецтві зазначеної доби, що фокусує увагу на аналізі внутрішнього світу людини з розщепленим ядром власного „я”.

Відповідно, зазнають ґрунтовної трансформації раціонально мотивовані принципи художнього бачення. У пластичних мистецтвах утверджується принцип загального динамізму. Кубізм (П.Пікассо, Ж.Брак, О.Архипенко) відтворює об'єкти в категоріях двовимірної площини. Художні втілення абсурду, своєрідні транскрипції сновидінь і моторошні гримаси часу, виконані чудовими малювальниками з надзвичайною парадоксальністю бачення (Х.Міро, С.Далі), попереджають про загрозу обезсмислювання світу і примушують думати над зображенням немотивованого або нездатного бути поясненим.

У прозі різнобічне втілення знаходить образ людини, зануреної у вирій публічного життя, яку зненацька наздоганяє почуття тривоги: вона відчуває, що знаходиться „не в собі” і болісно шукає виходу (Ф.Кафка, Дж.Джойс).

Найяскравішим втіленням роздумів сучасної людини про сенс життя, втрату цього сенсу та неможливість вирватися із „зачарованого кола” пошуків став екзистенціалізм.

У другому підрозділі „Формування „філософії абсурду”. А.Камю” наголошено, що вихідною точкою екзистенціалізму стала релігійна філософія С.К'єркегора, у центрі уваги якого - людина, котра шукає себе через сумнів, відчай. Хоча проблеми екзистенціального самовизначення людини є надзвичайно складними, і спроби їх розв'язання нерідко завершуються крахом, людина як людина існує остільки, оскільки вдається до таких спроб, усвідомлює і виявляє себе не об'єктом, а відповідальним суб'єктом власного життя. Абсурдна свідомість, на думку Ж.-П.Сартра, з'являється з усвідомлення людською особистістю факту, що світ пояснень та розумних доказів і світ її конкретного існування - два різні світи.

Особливого статусу філософія екзистенціалізму набуває у А.Камю. Основний наголос у своїх творах він ставить на понятті абсурду, яке є відправним пунктом його філософського світогляду. А.Камю вважав, що абсурд виникає на базі почуття безглуздості життєвої суєти, коли людиною усвідомлюється цілковита втрата сенсу. Усвідомлення абсурдності життя залишає можливість жити лише тоді, коли для свідомості стає очевидною нездоланність абсурду. Людина, згідно з Камю, осягає, що завтрашнього дня не існує, і це стає приводом для її свободи. А.Камю виводить три наслідки усвідомлення людиною абсурдності життя: бунт, свобода, жага. Бунт пов'язаний з вимогою „неможливої прозорості”; свобода - з розвіюванням прагнень досягти поставленої мети життя, турботи про майбутнє, а жага є здатністю переживати своє життя, свій бунт і своє визволення якомога повніше.

Аналізуючи міф про Сізіфа, А.Камю виводить парадокс: треба погодитися, що життя не має сенсу, а потім - чинити опір цьому, у такий спосіб надаючи життю сенс. Вартість життя має цінуватися не через фабрикування його фальшивого бачення. Абсурдна людина сама здійснює вибір і відповідає за нього перед власним життям.

„Філософію абсурду” можна застосувати і до осмислення катастрофічності життя людини: абсолютизуючи безнадійність як парадигму негативного сприйняття світу, вона повністю усуває багатоманітність життя. Цей стан призводить до відчаю чи духовного самогубства, хоча у декого цей стан може відродити рішучість мужньо продовжувати боротьбу, не лякаючись кінцевої темряви. Саме такий стан може наштовхнути на гіпотезу, що за цим перекрученим світом, за непроглядною темрявою приховується світло і продовжується існування людини.

Позиція „філософії абсурду” виходить з того, що життя проходить тут, на цій землі, а сенс життя - в самій людині. Така позиція суворої іманентності й утвердження автентичності людини поза будь-якими „трансценденціями” дещо звужує розуміння буття як повноцінного перебування людини у світі. Подібне сприйняття життя екзистенційно важке, оскільки пролягає через відчай, але саме завдяки йому людина здатна стати вільною. Це - одна з головних ідей „філософії абсурду”.

Роблячи виклик абсурдові, людина трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона не зможе.

Отже, „філософія абсурду” - це напрям філософії, що розглядає людину у контексті її неминучих стосунків зі світом, що позбавлений сенсу і є ворожим людській індивідуальності. Відкриття особистістю своєї загубленості й осмислення цього явища породжує „абсурдну свідомість”, яка є нетиповою формою мислення, здатною фіксувати абсурдність існування людини за зазначених умов смисловтрати і незнаходження себе. Рисами „абсурдної свідомості” є відчуття самотності, душевної невлаштованості у зв'язку з непрозорістю та ефемерністю життя і водночас готовність чинити опір через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя насамперед в автентичності існування людини.

У третьому підрозділі „Генеалогія абсурду” зазначається, що мотиви, близькі до „філософії абсурду”, можна знайти в латинській християнській думці (Тертуліан, Августин, Паскаль); справжніх метаморфоз у річищі „філософії абсурду” зазнала філософська думка раціоналістів Нового Часу. Раціоналістична впевненість у прозорості дійсності в абсурдистів трансформувалась у прагнення й вимогу цієї прозорості. Якщо в раціоналізмі розум контролює емоції, то в абсурдизмі вони важко піддаються контролю.

І в раціоналізмі, і в абсурдизмі великого значення надається такому феномену, як сумнів, але в першому сумнів - це поштовх для прояснення свідомості і наступних позитивних дій. Філософія абсурду розглядає сумнів як відчай, страждання, що, за С.К'єркегором, найчастіше є падінням, а не піднесенням. Це - повернення до самого себе через хворобу, в крайньому випадку - і через смертельну.

Раціоналізму притаманне чітке розуміння і послідовно логічне з'ясування суб'єктом власних думок. Абсурдизм не передбачає такої суто логічної чіткості.

І, нарешті, раціоналізм розглядає людину як єдність загального й індивідуального. Для абсурдизму людина - це окремість та ізольованість.

Втім, поруч із розбіжностями між філософією раціоналізму і „філософією абсурду”, вони мають дещо спільне. Саме декартівська філософія є філософією суб'єктивності; сумнів, хоч він іноді має непередбачені наслідки, є поштовхом до розвитку думки; ляйбніцівська категорія можливого стала і модальною характеристикою буття абсурдистських персонажів.

Їдеї, близькі до „філософії абсурду”, глибоко розроблялися представником російської філософії „срібного віку” Є.Трубецьким у праці „Сенс життя”.

Російський філософ розмірковує над життєвим питанням, яке, на його думку, схоже на коло, що фатально без кінця повертається до свого початку і без кінця повторюється. Коли людина осягає це, її стан ускладнюється почуттям гострої образи і межує із безпросвітним відчаєм. Але у людини має бути точка опертя над суєтою. Усім своїм єством людина вимагає цього, живучи сподіванням „кінця”, який би осяяв, висвітлив для неї сенс життя. Прорив із беззмістовності життя веде, за Є.Трубецьким, до єднання людського й божественного.

Відлуння „філософії абсурду” можна почути й у деяких сучасних філософів, творчість яких визначається ситуацією постмодернізму. Зокрема, час у постмодернізмі - невимірюваний, нецентрований, розшарований та перекручений. На відміну від гомогенного та еволюційного розгляду часу, абсурдистські концепції також постулюють його неконтрольованість та непередбаченість. Ще одна філософема абсурду - „непочутість” - модифікувалась у постмодерністів у приховування сенсу, в симуляцію.

„Філософія абсурду” стала явищем художньої практики, що засвоїла її ідеї через образи „абсурдної свідомості”, поєднуючи непоєднуване, взаємовиключне, невідповідне одне одному. Естетика абсурду істотно вплинула на композицію і стилістику мистецтва ХХ ст., надала поштовх до створення цілком своєрідного типу художніх рішень ситуації людського буття.

У другому розділі „Театральна естетика ХХ століття як медіум „філософії абсурду” проаналізовано філософеми абсурду в мистецтві ХХ ст., розкрито характер драматургічного осмислення ідей „філософії абсурду” та своєрідного паралінгвістичного „сценічного коментаря” до неї.

У першому підрозділі „Філософеми абсурду в мистецтві ХХ століття” відзначено, що „філософія абсурду” віднайшла спосіб проникнення в інші галузі культури, особливо в мистецтво, передусім завдяки своїй здатності втілювати пошуки смислу людського існування в таких структурних одиницях філософської думки, як філософеми. Вони репрезентують її істотний зміст у відносно самостійній, придатній для образного відтворення формі, постають своєрідним естетичним кодом цієї філософії у художньому творі.

На противагу усталеним філософським поняттям, що зазвичай є нерухомими і стійкими, природа філософем не завжди пов'язана з фундаментальними раціональними теоретичними методами осягнення дійсності. Їх ідейна природа ближче до природи художнього образу, тому вони стали важливими елементами у побудові та розгортанні мистецького простору.

Особливо чітких художніх узагальнень і символічного звучання у мистецтві ХХ ст. набули такі філософеми абсурду:

1) смислове децентрування, нереферентність, тобто світове буття втрачає адресну спрямованість, звичну функцію комунікації, думка набуває розмитого, варіативного вираження у плині вільних асоціацій;

2) бентежність: стан екзистенційної тривоги щодо буття, що супроводжується особливим емоційно-ілюзорним збуренням, викликаним протестом проти онтологічного дискомфорту;

3) трагізм: людина - трагічна істота; її призначення - страждати і попри це продовжувати жити, через що страждання часто пов'язуються з стійкістю;

4) комізм: іронія, гумор, жарт, гротеск тощо.

За формою ці філософеми умовно можна поділити на такі, що руйнують культурний канон, традицію (напр., театр перестає бути „кафедрою”, відбувається смислове децентрування); утруднюють емоційне сприйняття (вимагають напруженого мислення, або, навпаки, занижують поріг рефлексії загалом); реабілітують гру, в якій читач, глядач, слухач здобуває право на свою, власну версію сприйнятого; пробивають „глухоту” процесу сприймання раптовістю комічного або трагічного.

Радикальними руйнівниками художнього канону вважають засновника нововіденської композиторської школи А.Шонберга, який відкинув тональну систему в музиці, що уможливило в ній дисонанс, хаотичність ритму, розрізненість мелодійного малюнку, а також митців-сюрреалістів Х.Міро, С.Далі.

Заперечуючи конвенційну мову класичного танцю, притаманних йому особливостей руху і композиційних взірців, Айседора Дункан протиставила класичній школі балету вільний класичний танець, зробивши акцент на новій формі презентації хореографії.

Такі співзвучні „філософії абсурду” ідеї, як намагання надати смисл беззмістовному буттю, відхід від стандартизованого рішення або розуміння проблеми, показ ціннісного вакууму, були яскраво осмислені в кіномистецтві Л.Бунюеля.

Літературні твори абсурдизму відрізняються від традиційних тим, що вони не пояснюють у звичайному сенсі психологію героїв, що дає змогу зрозуміти логіку їхніх дій (А.Камю, Ж.-П.Сартр).

Особливо виразно репрезентувала абсурдистське сприйняття колізій ХХ ст. драматургія абсурду, якуще називають антидрамою, оскільки її типовими ознаками є відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, екзистенціальний характер персонажів, абсурдні сюжетні ситуації, словесний нонсенс тощо.

Поняття „театр абсурда” виникло після паризьких постановок творів Е.Іонеско „Голомоза співачка” (1950) і С.Беккета „Чекаючи на Годо” (1953). Життя у цих творах було подане як хаотичне нагромадження випадковостей, позбавлених сенсу і не підвладних жодним закономірностям. Естетика цього театру передбачала опертя на алегорію, гротеск, фантастику, буфонаду.

У низці імен драматургів абсурдистського напряму важливе місце належить найпослідовнішому втілювачу та інтерпретатору ідей „філософії абсурду” Семюелу Беккету, який блискуче засвідчив на сцені окремо взяту душевно змучену людину, показав, якою жорстокою може бути до неї дійсність. У характеристиці рішення Шведської академії з приводу присудження Беккету Нобелівської премії було відзначено, що драматург досягає вершин у зображенні нещасть сучасної людини.

Головна тема С.Беккета - самотність людини - передається за допомогою таких художніх засобів, що відбивають очуження, коли життя іншої людини не видається справжнім і відчутним, а постає лише як „симптом”; показ суб'єктивних переживань героїв; зображення нереалізованості людського призначення; боротьби персонажів, відчаю і бунту окремої людської особистості.

С.Беккет найбільш виразно продемонстрував інтелектуальну хворобу ХХ ст., яка полягає у знелюдненні людини, втраті моральних цінностей.

У другому підрозділі „Драматургічне осмислення ідей „філософії абсурду” з'ясовано, що художні засоби, які пропонує драматург, зведені до мінімуму. Максимально скорочені будь-які суто сценічні ефекти; головне - „звучання” душі, що передається, передусім, за допомогою мовних засобів.

Мова драматургії абсурду „незакріплена”, мобільна відносно стандартів стабільного мовлення. Дуже часто драматургія абсурду використовує усі граматичні та контекстуальні засоби аби глядач (читач) збагнув нашу залежність від мови, і наскільки обережними і пильними треба бути, щоб мова не вводила нас в оману.

Бунт проти примусовості мови у драматургії абсурду можна спостерігати, починаючи з „малого”: від трансформацій імен персонажів (Микола Дру-Гий у „Жертві обов'язку” Е.Іонеско) до повного позбавлення імен та їх „калічення” моноскладовими словами у С.Беккета (Клов, Фло, Ві, Ру); (А. та В.; Він, Вона тощо). Таке позбавлення героїв п'єс „ефекту власного імені”, на перший погляд, тільки сприяє нівелюванню персонажів, але життя довело, що певні образи абсурдистських п'єс стали прозивними. Тому їх можна вважати і своєрідним доповненням, що свідчить про перехід класичного канону в некласичну форму: людина з іменем стає безіменною, зрозуміле стає незрозумілим, порядок замінюється хаосом.

Назви п'єс немов би навмисно по-авторськи спрямовані: „Звук кроків”, „Приходять і йдуть” С.Беккета та ін. Час у цих творах означає воднораз точність і нескінченність подій, які звершуються або тривають у реальності.

Графічне і шрифтове оформлення доносять, насамперед, читачам додаткову інформацію і відповідне розуміння мовленнєвого висловлювання.

Багато п'єс драматургії абсурду описують або пародіюють стан, у якому спливає повсякденне життя і розвивається загальновживана мова - балаканина. Її загроза в тому, що поступово замість того, аби погоджувати судження з реальністю, починають погоджувати реальність з судженнями.

Модальна спрямованість діалогів, на відміну від класики, не поєднує репліки, вони взаємодіють у спосіб, що виправдовує поняття ab-surdus (відповідь глухого).

С.Беккет став найхарактернішим інтерпретатором ідей „філософії абсурду” в драматургії, започаткувавши як низку елементарних прийомів їх розкриття, так і нетрадиційні для класичної театральної естетики, а також нові сценічні засоби втілення їх цілісного художнього змісту.

П'єсам С.Беккета буває важко знайти раціональне пояснення. Повна відсутність сюжетних перипетій, будь-якої інтриги, відмова від мотивації поведінки або вказівок на інтелектуальні, патологічні та інші причини, через які персонаж обирає ту чи іншу лінію поведінки, алогізм діалогу (найчастіше це „потік свідомості”), його смислова гетерогенність формують рамки драматургічної концепції С.Беккета. Практична відсутність інтриги, випадковість і незвичайна парадоксальна винахідливість допомогли С.Беккету створити переконливий портрет розчарованого, зруйнованого світу, що роздирається суперечностями.

С.Беккет як драматург-абсурдист виявився досить послідовним втілювачем, інтерпретатором та дослідником усіх трьох згаданих вище наслідків усвідомлення людиною абсурдності власного життя, про які філософською мовою говорив А.Камю, розкривши їхню взаємозалежність, довівши їх внутрішній взаємозв'язок.

Так, досліджуючи перший наслідок „філософії абсурду” - бунт людини, С.Беккет показує і його причини: відчуженість, паралельне існування людей.

Другий наслідок „філософії абсурду” - свобода, яка полягає в сприйманні реалій світу без надій і ілюзій, також відбитий у п'єсах драматурга. Особистість - це свобода, стверджує драматург слідом за філософами. Окремі беккетівські персонажі здобувають це благо, благо не матеріальне, а духовне - усвідомлювати себе як особистість, творити із себе особистість, залишатись нею за будь-яких ситуацій і за будь-яких умов: і коли ґрунт хитається під ногами, і коли людині „вибілюють тім'ячко” і пропонують вдягти „малесенький-малесенький намордник”, щоб вона не могла вимовити жодного слова. Людина, яка конструює себе саму, - ось що важливо для Беккета.

Третій наслідок абсурду - жага, пов'язана з переживаннями, - також яскраво відбитий в беккетівських п'єсах. Передусім, ми тут бачимо розгорнуту картину суб'єктивних переживань дійових осіб, які, коли не сповідуються, то зізнаються перед самими собою, рефлексують. Діалог між персонажами не відбувається, здебільшого це монологи, репліки занурених у себе героїв.

В абсурдистському діалозі виявляється не особистість, а індивідуальність, оскільки індивідуальність виявляє себе через відмінність, а особистість через зв'язок, стосунки з іншими.

Мовленнєва тканина діалогів представлена репліками і висловлюваннями, сповненими тематичних розривів, недомовленостей, самоперебивань, що природно для живої розмовної мови, а в драматичному діалозі є художнім засобом, який слугує мовленнєвою характеристикою героя, або характеристикою його психологічного стану.

Нема в цих п'єсах шумових ефектів, голосів природи, звуків цивілізації, є тільки звуки людського голосу. Якщо виписати всі авторські ремарки щодо інтонації, то цю сонористику можна порівнювати з вказівками композитора, які супроводжують нотну партитуру для позначення різноманітних динамічних, ритмічних, темпових відтінків передачі емоційно-образного змісту.

Щодо стилістики текстів беккетівських п'єс абсурду, то слід відзначити підвищену частотність займенників 3-ї особи, що порушує традиційну для реалістичного або класичного драматургічного діалогу перспективу „Я” - „Ти” („Ви”). Натомість починають переважати комунікативні стосунки, притаманні оповідній прозі: „Я” - „Я”, „Він”, „Вона”, „Вони”.

Аналіз драматургії С.Беккета дозволяє виділити три типи організації його текстів: 1) канонічний, що передбачає дотримання сюжету як ланцюга подій; 2) антиканонічний, в основі якого руйнування ланцюга подій як сюжету; 3) дифузний, у якому спостерігається дотримання фабули при зруйнованому сюжеті.

Поряд зі згаданими вище мовними прийомами С.Беккет широко використовує такий компонент словесної гри, як мовчання. Дійові особи його п'єс утворюють групу, обійняту загальним настроєм тривоги, страху і покори перед життям. У таких випадках слова безсилі. С.Беккет створює театр паузи, де мовчання відіграє не меншу роль, ніж слово. Воно тут постає комунікативно значущим, акумулює пропозиційний і інтенціональний зміст мовного акту, а отже, і його посткомунікативну силу: в його смисловому просторі унаочнюються стан персонажа і соціальні умови суспільства.

Попередником театру абсурда і справжнім творцем сучасного „театру мовчання” вважають символіста М.Метерлінка. Ранньому Метерлінку властиві думки про те, що нерухома безпомічна людина залишається сам на сам з таємничими невидимими силами („Неминуче”, „Сліпі”).

Багато епізодів у п'єсах С.Беккета сфокусовано на „дискусії” про прості звичайні предмети: іграшкове цуценя, щур, склянка, рів, годинник, але почуття навколо цих предметів вирують від трагічного до комічного.

Драматургія абсурду, висуваючи „протисмисл” (Р.Барт), підкреслює, що вона усвідомлює тяжіння мови і прагне перетягти її на бік людини вільної, над якою не тяжіє тягар штампів та стандартів у мові, а отже, його немає і в почуттях і вчинках.

Предметом театральних досліджень С.Беккета була „непочутість мого існування”, людська біда, буття, приголомшене стражданням.

У третьому підрозділі „Паралінгвістичний сценічний коментар „філософії

абсурду” зазначено, що у п'єсах абсурду, втілених на сцені, дуже часто саме вираження психічних імпульсів, яке оминає слова і діє безпосередньо через тіло актора, власне, і дозволяє досягти бажаних художніх наслідків.

Сценічне спілкування активно супроводжується мімікою і жестами як умовними кінетичними актами комунікативного характеру. Вони також слугують для виразу ставлення того, хто говорить, до того, що повідомляється, і до інших персонажів.

У семантиці соносфери (звукового світу) театру абсурда, безперечно, значущим елементом постає диференціація звуків на дискретні та недискретні, людські й нелюдські.

До засобів вираження модальності належить і тенденція до деформації зовнішнього вигляду навколишнього світу, навіть у тому випадку, коли в ньому можна впізнати конкретні предмети.

Деструкція позитивних мотивів відбилася і на головній кольоровій гамі вистави - сірій.

У дослідженні встановлено, що усі п'єси С.Беккета перейняті ігровим началом. Настрій будь-якої сцени визначає той, хто в даний момент веде гру. Важливим моментом такої гри є гра в „порушення”: порушення інерції сприйняття, порушення невиправданого очікування, порушення логіки розвитку дії та ін., зумовлені прийомом невідповідності як нормою мислення, що типово для театру абсурда. Ініціатива переходить від одного персонажа до іншого і тоді цей інший нав'язує свій настрій, створюючи належну атмосферу. Зміна настрою відбувається залежно від того, хто з партнерів у цей момент є сильнішим і здатний вплинути на іншого. Настрій у Беккета - це сфера впливу, за який точиться неперервна боротьба. Актори начебто розпочинають гру, часто загрозливу, і готові грати в неї до кінця або обірвати її раптово на середині, не догравши, тож і не висловивши всього, що хотіли. Як і в житті.

Крапка не ставиться у багатьох речах С.Беккета. Скоріш за все, це - принципова незавершеність, невизначеність, невирішеність, що випливає з настанов „філософії абсурду”, яка вважає, що кінцевого розв'язання людських проблем узагалі не існує, і поряд з іншим оповідає і про те, що все повторюється за спіраллю, або по колу, а ми маємо продовжувати жити.

Напрямків театру абсурда існує чимало, деякі з них можна побачити в пострадянському просторі, в тому числі і в Україні: Центр сучасного мистецтва „Дах” (Київ) - вистава “Парадокси злочину, або самітні вершники Апокаліпсису” (Достоєвський - Честертон); Львівське творче об'єднання “Театр у кошику”, що в пошуках сучасного сценічного втілення українських класичних текстів працює над синтезом слова, пластики, співу (вистава “Білі лебеді, плетені ланцюги” за мотивами листів та новел Василя Стефаника); п'єса польського провісника театру абсурда Станіслава Ігнаци Віткевича “Мама, або несмачний пиріг на 2 дії з епілогом” у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка; постановки Андрія Жолдака в Харківському академічному драматичному театрі ім.Тараса Шевченка „Березіль” „Місяць кохання” за мотивами п'єси І.Тургєнєва „Місяць на селі”, „Гамлет” У.Шекспіра, „Один день Івана Денисовича” за О.Солженіциним; інсценізація „Годо” експериментальним театром Національного університету „Києво-Могилянська академія” та ін.

Узагальнені результати проведеного дослідження дали змогу сформулювати основні висновки:

Історико-філософський досвід свідчить, що спроби створити цілісну концепцію людини, керуючись лише єдиною філософською теорією, ніколи не є вичерпними. Між тим, у своїй сукупності і розгортанні такі теорії становлять певний різновид цілісності. Певний внесок у цю систему зробили й абсурдисти, які відобразили трагізм світосприймання людини ХХ ст.

„Філософія абсурду” - напрям філософської думки, що відіграв істотну роль у світоглядній адаптації людини до кризового і динамічного досвіду сучасності.

Звернення до „філософії абсурду” за доби постмодерну сприяє усвідомленню спадкоємності європейської гуманістичної думки, концептуалізації її повторюваних мотивів і засад.

Усвідомивши абсурдність світу, пройшовши крізь бунт, свободу і жагу, людська свідомість набуває здатності гідно сприймати будь-які „сюрпризи життя”; особистість, що набула такого духовного досвіду, уже ніколи не погодиться бути рабом.

Використовуючи поняття філософії Нового Часу, що базувалася на таких засадах, як самосвідомість, твердість, рішучість, гідність тощо, „філософія абсурду” трансформувала їх відповідно до проблематики життя і культури ХХ ст. На тлі раціоналізму Нового Часу настанови абсурдистів не є цілісною теорією, проте вони, незважаючи на первинну непрозорість, можуть бути на досить глибокому рівні сполучені з моральними мотивами, з людською теплотою, навіть сповідальністю.

Нове світло та основні ідеї і людський сенс „філософії абсурду” проливає осмислення мистецьких матеріалів. Виконане дослідження висуває проблему втілення у мистецтві основних філософем абсурду, що узагальнюють становище людини, яка має упоратися із собою, попри всі парадокси і труднощі, ускладнення реального життя. У художніх творах значення цих понять дещо модифікувалося у зв'язку з тим, що саме мистецтво абсурду порушило ідею універсальності мови мистецтва, змістило системні знаки, які доти були зрозумілими для людей незалежно від їхньої культурної приналежності.

У результаті дослідження зроблено висновок, що філософеми абсурду постають водночас як визначний філософсько-мистецький феномен і людський документ, як специфічний засіб постановки й осмислення невідворотних духовних проблем існування сучасної людини.

Особливе місце в експлікації сенсу „філософії абсурду” посідає драматургія абсурду, яка відбила, передусім, трагічне світосприйняття людини і, ширше, трагізм людського життя загалом, створивши нову естетико-художню реальність, розраховану на духовно вільного читача, і, фактично, елімінувавши феномен поетичного театру.

Естетика театру абсурда пов'язана з життям людей, досвідом їхніх переживань і страждань. Вона суголосна змістові ключових понять постмодернізму - ризома, надреалізм, бунт проти авторитетів тощо.

С.Беккет, попри властивий його драматургії високий рівень умовності, вивів на сцену не фантоми свідомості, а реальності людської екзистенції і дух „філософії абсурду”. Драматург показав, що самотність і відокремленість людини може стати конструктивним чи руйнівним атрибутом особистості, яка відстоює свої права і воює проти фальші.

Предметом драматургічного аналізу С.Беккета стала людська біда, локальне буття людини, приголомшеної стражданням. І обрано для цього, на перший погляд, деструктивну мову, яка, проте, надала можливість чинити опір мові „заангажованій”, що руйнує відвертість і силу слова, перемішуючи істинне і симулякр; використовуючи уторовані кліше, драматурги абсурду прагнуть перетягти мову на бік людини гідної, вільної, над якою не висить тягар штампів у мовленні, а отже, і в почуттях та вчинках. Саме через це у С.Беккета з'являється низка п'єс, побудованих у візуальному аспекті, без слів, з мінімальним використанням шумових ефектів і звуків цивілізації. Але й ці візуальні образи, своєрідний паралінгвістичний „сценічний коментар” до „філософії абсурду”, багато що можуть розповісти про свій час завдяки властивій їм конвенційній значущості.

Абсурдистська драма розрахована на суб'єктність, авторство глядача. Її умовний світ, який, здавалося б, є далеким від реальності, впритул наближається до життя, зосереджується навколо культивації гіперреального, що часто виявляється крахом реального, а інколи, навпаки, висвітлює найтонші відтінки внутрішніх суперечностей існування окремої людини, або, подібно до полум'я сірника, випрозорює її щонайближче почуття.

Підсумовуючи нагромаджений на початок ХХІ ст. філософський і драматургічний досвід осмислення феномена абсурду, вважаємо за можливе представити цей досвід як відносно цілісну систему, що співіснує з іншими світоглядно-ціннісними концепціями, і у свій особливий спосіб забезпечує зв'язок сучасної філософії і мистецької практики з реаліями повсякденного досвіду. Водночас, свідомість, підготовлена філософським осмисленням і сценічним „обігруванням” абсурдистських ситуацій, допомагає сучасній людині гідно поставитися до таких ситуацій у реальному житті.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ:

1.Миропольська Є. Абсурд і творчість // Культура, философия, право. Часть І. - К.: НАН Украины. - С.97-104.

2.Миропольська Є. Метаморфози філософських настанов Нового Часу у філософії абсурду // Суспільство. Держава. Армія. - Зб. наук. праць. - Київський військовий інститут управління і зв'язку. - Вип..2. - 1999. - С.83-90.

3.Миропольська Є.В. Тема абсурду в європейській філософії // Мультиверсум. Філософський альманах. - Випуск 5 / Інститут НАНУ; Відп. ред. В.В.Лях. - К.: Укр. центр духовної культури, 1999. - С.202-210.

4.Миропольська Є. Драматургічне осмислення ідей філософії абсурду // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - Зб. наукових праць. - К.: Київський державний лінгвістичний університет, 1999. - С.66-72.

5.Миропольська Є.В. Філософеми абсурду в літературно-мистецькому просторі // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - Зб. наук. праць. - Вип.. VII. - Част. перша. - К.: Держ. академія кер. кадрів культ. і мист., 2001. - С.21-27.

6.Миропольська Є. Комічне у художній літературі абсурду // Докса. - Зб. наук. праць з філософії та філології. Вип.5. - Одеса: Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечнікова, 2004. - С.330-334.

7.Миропольська Є. Комічні філософеми абсурду в мистецтві театру // Докса. - Зб. наук. праць з філософії та філології. - Вип.7. - Одеса: Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечнікова, 2005. - С.181-187.

8.Миропольська Є. Сценічний коментар філософії абсурду // Південний архів. - Зб. наук. праць. Філологічні науки. - Вип.. XXVII. - Херсон: Херсонський держ. університет. - С.66-69.

9.Миропольська Є.В. Акмеїзм і філософія абсурду: точки дотику // Акмеологія - наука ХХІ століття. Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції. - К.: Київський міський пед. ун-т імені Б.Д.Грінченка, 2005. - С.287-290.

АНОТАЦІЯ

Миропольська Є.В. “Філософія абсурду” і театральна естетика ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, 2006.

Дисертація присвячена дослідженню філософсько-естетичної концепції абсурду та її впливу на театральну естетику ХХ ст.

Досліджено витоки та еволюцію “філософії абсурду”; процес формування її екзистенціальних імплікацій; дано визначення “філософії абсурду”; окреслено мистецьке поле “філософії абсурду” та виокремлено її філософеми (нереферентність, бентежність, трагізм, комізм), що віддзеркалюють наслідки усвідомлення людиною абсурдності життя: бунт, свободу, жагу.

Естетико-культурні імплікації „філософії абсурду” прослідковуються на матеріалі творчості С.Беккета, предметом драматургічного аналізу якого стала людська біда, локальне життя людини, приголомшеної стражданням. Художні засоби його театральної естетики, руйнуючи культурний канон і водночас реабілітуючи гру, розраховану на співтворчість з глядачем, послідовно втілили та інтерпретували ідеї “філософії абсурду”.

Доведено, що філософський і драматургічний досвід осмислення феномена абсурду є відносно цілісною системою, що співіснує з іншими світоглядно-ціннісними концепціями, і в особливий спосіб забезпечує зв'язок сучасної філософії і мистецької практики з реаліями повсякденного досвіду.

Ключові слова: “філософія абсурду”, філософема, театральна естетика, драматургія абсурду, бунт, свобода, жага.

АННОТАЦИЯ

Миропольская Е.В. “Философия абсурда” и театральная эстетика ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. Институт философии имени Г.С.Сковороды НАН Украины, 2006.

Диссертация посвящена исследованию философско-эстетической концепции абсурда и ее влияния на театральную эстетику ХХ ст.

Исследованы источники и эволюция “философии абсурда”; рассмотрен процесс формирования ее экзистенциальных импликаций; дано определение “философии абсурда” как направления философии, которое рассматривает человека в контексте его неизбежных отношений с миром, лишенным смысла и враждебным человеческой индивидуальности. Открытие личностью своей потерянности рождает “абсурдное сознание”, которое представляет собой нетипичную форму мышления, фиксирующую абсурдность существования человека в силу понимания и ощущения им утраты или ненахождения себя. Чертами “абсурдного сознания” являются чувство одиночества, душевного неустройства в связи с непрозрачностью и эфемерностью жизни и, вместе с тем, готовность оказывать сопротивление абсурду и обретать смысл жизни прежде всего в аутентичности собственного существования.

В диссертации очерчено художественное поле “философии абсурда”; выделены ее философемы (нереферентность, мятежность, трагизм и комизм), которые отражают последствия осознания человеком абсурдности жизни: бунт, свобода, страсть. Причина бунта - отчуждение и параллельное существование людей; свобода определяется способностью человека создавать себя самому; страсть связана с переживаниями и рефлексией человека.

Эстетико-культурные импликации “философии абсурда” прослеживаются на материале творчества С.Беккета, предметом драматургического анализа которого стала человеческая беда, локальная жизнь человека, ошеломленного страданием. Художественные средства беккетовской театральной эстетики, разрушив культурный канон и, вместе с тем, реабилитировав игру, рассчитанную на сотворчество со зрителем, последовательно воплотили и интерпретировали идеи “философии абсурда”.

Акцентируется внимание на таких приемах драматургии С.Беккета, как деструктивный язык пьес, их сонористика, паралингвистический “сценический комментарий” (мимика, жесты и другие условные кинетические акты), который может многое рассказать о своем времени, благодаря присущей ему конвенциональной значимости.

В процессе анализа сделаны выводы о том, что “философия абсурда” сыграла существенную роль в мировоззренческой адаптации человека к кризисному и динамичному опыту современности. Важное место в экспликации сущности “философии абсурда” занимает драматургия абсурда, создавшая новую эстетико-художественную реальность, рассчитанную на духовно свободного читателя (зрителя), фактически элиминировав феномен поэтического театра. Подытоживая накопленный к началу ХХI в. философский и драматургический опыт осмысления феномена абсурда, проведенное исследование позволяет представить этот опыт как относительно целостную систему, которая сосуществует с другими мировоззренческо-ценностными концепциями и по-своему обеспечивает связь современной философии и театральной (шире - художественной) практики с реалиями ежечасного опыта.

Ключевые слова: “философия абсурда”, философема, театральная эстетика, драматургия абсурда, бунт, свобода, страсть.

ANNOTATION

Myropolska I.V. “Philosophy of absurd” and theatrical aesthetics of the XX-th c. - Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of Candidate of Philosophical Science in speciality 09.00.08 - aestetics. - The G.S.Skovoroda Institute of Philosophy of NAS of Ukraine, 2006.

...

Подобные документы

  • Поняття, сутність та особливості естетики як науки. Становлення основних естетичних знань та приписів в українському суспільстві. Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль. Її взаємозв’язок з іншими науками філософського циклу.

    курсовая работа [74,9 K], добавлен 26.08.2014

  • Формування екзистенціалізму в російській та німецькій філософії, його популярність в Європі піся другої світової війни. Причини поступового перетворення на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, естетико-психологічну систему.

    реферат [30,0 K], добавлен 25.04.2010

  • Поняття етики як науки, її сутність і особливості, місце та значення в сучасному суспільстві. Історія становлення та розвитку вітчизняної етичної думки, її видатні представники. Сутність філософії діалогічного напрямку, вклад в її розвиток Ролана Барта.

    контрольная работа [36,2 K], добавлен 07.04.2009

  • Поняття, сутність та особливості естетики як науки, основні напрями її впливу на суспільну свідомість та мораль. Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування духовного життя суспільства. Основні шляхи підвищення рівня естетичних знань.

    курсовая работа [67,4 K], добавлен 28.10.2014

  • В 1750 р. з друку вийшов трактат "Естетика", написаний німецьким філософом і теоретиком мистецтва О.Г. Баумгартеном. Від грецького слова "ейсетикос", він увів новий термін – естетика, окресливши цим самостійну сферу знання та виділивши її в окрему науку.

    доклад [42,8 K], добавлен 13.08.2008

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.