Размещено на http://www.allbest.ru/

План

• 1. Класифікація естетичних категорій
• 2. Естетична діяльність та естетична свідомість: сутність та структура
• 3. Характеристика основних естетичних категорій
• Література

1. Класифікація естетичних категорій

Категорії -- це поняття філософії і науки, які використовують для позначення найзагальніших і найбільш суттєвих сторін, зв'язків і відношень відповідних явищ.

Категорії не є вродженими мисленнєвими структурами, тому їх зміст певною мірою змінюється із зміною форм людського культуротворення. Тож вони складають систему, що історично змінюється. Багатоманітність естетичних сфер зумовлює багатоманітність категорій, що обумовило потребу їх класифікації.

Естетичне ? вихідна категорія естетики, оскільки, саме її сутність визначає специфіку предмета естетики, відображаючи загальне властиве всім естетичним явищам. Її зміст конкретизується через розгортання змісту інших категорій.

Існує три аспекти взаємовідносин, які дозволяють зрозуміти та розглянути багатоманітність естетичних категорій: об'єктивно-естетичне; естетична діяльність; суб'єктивно-естетичне (естетична свідомість);

2. Естетична діяльність та естетична свідомість: сутність та структура

Естетична діяльність ? доцільна діяльність по створенню естетичних цінностей і гармонізації світу, що виявляє і розвиває естетичні здібності людей; діяльність за законами краси. Головною в естетичній діяльності є людина як носій естетичних здібностей, що виявляються, розвиваються і реалізуються в будь-яких видах людської життєдіяльності.

Естетична діяльність має продуктивний характер і втілюється в таких формах:

* Естетична діяльність по освоєнню природи.

* Естетична діяльність в сфері виробництва та дизайн

* Естетичні аспекти суспільних відносин і способу життя.

* Художня творчість і мистецтво.

Буття людини тісно пов'язане з предметно-практичною діяльністю, завдяки якій формується світ матеріальної культури. І тому суспільно-історична практика (праця) є вагомою причиною виникнення і розвитку здатності людини до перетворення світу за законами краси й формування у неї власних естетичних почуттів, смаків та ідеалів. Праця -- це цілеспрямований процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина формує природу у відповідності зі своїми потребами, досвідом, уподобаннями. Вироблення найпростіших технологічних засобів виробництва не тільки помітно підвищило продуктивність праці, а й вивільнило час працюючого для вдосконалення майстерності, для розвитку вигадки та фантазії. Орнаментування гончарних виробів, оздоблення зброї мозаїчне і фрескове прикрашення споруд -- усе це доповнювало утилітарну функцію естетичною, не рідко надаючи їй пріоритетного значення Сам процес виробництва поєднував діяльність утилітарну і естетичну, репродуктивну і творчу.

З виникненням машинного виробництва, та з подальшим розвитком техніки та технології докорінно змінюється сам характер праці, що надає процесу виробництва суперечливого характеру: якби вилучає людину як людину з процесу діяльності і перетворює її у придаток машини.

І тому сучасне виробництво обумовлює появу таких феноменів: естетизація виробництва, яка передбачає потребу постійного внесення творчого елементу у трудовий процес, ліквідації одноманітності;

Дизайн ? це комплексний вид творчості, метод художнього передбачення і проектування середовища людського буття, що спрямований на задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Дизайн ? це соціально-культурне явище, в якому втілюється не лише здатність людини орієнтуватися в швидкозмінному світі, а й можливості до його регулювання через реалізацію її власної творчої свободи, сприяючи діалогу людини і світу. Функції дизайну в культурі: інструментальна; адаптивна; результативна; інтегративна. Єдність цих функцій і виявляє гуманістичну спрямованість дизайну.

Розвиток дизайну, естетизація суспільного буття і потреба його теоретичного аналізу спричинили появу технічної естетики. (Термін «технічна естетика» виникає в 50-ті роки XX ст.)

Технічна естетика ? це розділ естетики про закономірності естетичної діяльності в сфері виробництва та естетизації всіх сфер людського буття.

Опираючись на інтеграцію різних наук, що пов'язані з вивченням людини та її діяльності в технічній естетиці досліджуються наступні проблеми:

· природа і специфіка дизайну як виду естетичної діяльності; специфіка прояву естетичного в системі "людина-техніка-суспільство";

· особливості формотворчості в різних аспектах, що поєднуються в дизайні;

· співвідношення дизайну і мистецтва.

Життя людини і суспільства не обмежується однією лише працею, воно різноманітне і всі його процеси підпорядковані соціалізації, доцільності, ціннісному виміру.

Природа як форма естетичної діяльності і предмет естетичної насолоди виявляє необхідність природи для людської життєдіяльності. Людина наближає природу до свого життя спочатку у формі садів і парків, надаючи їм форми, притаманної предметам культури: прямі алеї, рівні чагарники, підстрижені газони. З одного боку, суспільство все більше звертається до природи як джерела естетичних переживань і естетичних цінностей, з іншого -- своєю діяльністю наносить непоправну шкоду природі, створюючи загрозу екологічної кризи і тим самим загрозу власному існуванню. Вихід з такого протиріччя лежить на шляху до переходу від вузькоутилітарного використання природи до суто естетичного, духовного ставлення до природи як цілісності, через усвідомлення єдності і спорідненості людини і природи.

Специфіка естетичної свідомості полягає в охопленні дійсності як цілісності, як людського світу; в емоційно-чуттєво-образному переживанні світу та в ціннісно-смисловому індивідуальному ставленні до дійсності.

Естетична свідомість виступає як цілісність естетичних почуттів, потреб, смаків, суджень, ідеалів. Теоретичним рівнем естетичної свідомості виступає естетична наука (теорія).

Естетичне почуття ? це емоційно-чуттєве переживання людини викликане спогляданням естетичних цінностей. Естетичне почуття є не вродженим, а сформоване в процесі розвитку людини та культури та виражає небайдужість людини до світу, здатність людини до сприйняття і переживання світу як такого. Сфера почуттів у людини формується не лише як практичний, але й духовний зв'язок з багатоманітним світом.

Особливий вплив на розвиток естетичного почуття здійснює мистецтво. Саме художньо-мистецькі надбання розвивають здібність чуттєво сприймати світ по-людськи, тобто у формах культурно-розвиненого споглядання.

Естетичне почуття характеризується такими рисами: суб'єктивність, неутилітарність; здатність закріплювати позитивні естетичні емоції; активність.

На основі естетичних почуттів з'являються естетичні потреби. Естетичне почуття визначає ступінь соціалізації індивіда, рівень піднесення його потреб до суто людських.

Естетична потреба ? це потреба сприймати, оцінювати і створювати естетичні цінності в житті і мистецтві, яка виступає основою для творчого сприйняття і перетворення світу за законами краси, сприяє саморозвитку людини.

В естетичній потребі виділяють такі рівні: споглядальний і творчий.

Естетичний смак ? це здатність людини розрізняти і стало визначати естетичну цінність предметів і явищ дійсності та творів мистецтва.

Категорія естетичного смаку з'являється в європейській науці у XVII -ХУШ ст. і пов'язана з роботами ІІІ.-Л. Монтеск'є, Ф. Хатчесона, А.-Е.К. Шефтсбері, Е. Бьорка, Д. Юма. Вони ставлять питання про можливість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку, що здатні до сприйняття таких сторін дійсності, які не доступні розуму. Та особливе місце ця проблема займає в естетиці І.Канта. Кант вважав, що суттєвим естетичним фактором смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Тобто, почуття прекрасного лежить у підґрунті смаку. Смаку має бути притаманний незаінтересований характер, що і відрізняє його від утилітарного і морального почуттів. Ця незаінтересованість виражається в тому, що суб'єкта цікавить не існування речі як об'єкта привласнення, споживання, а почуття задоволення, що виникає при її сприйнятті. В естетичному судженні смаку визначається не об'єкт, а суб'єкт і його почуття, безвідносно до пізнавального, корисного, практичного (морального) інтересу.

Естетичний смак -- це оцінка дійсності у відповідності з естетичними почуттями, потребами, інтересами та світоглядом людини, її ідеалами. Тому смак є чинником естетичного вибору людини, регулятором естетичної діяльності і сприйняття.

Естетичний смак, як виявлення активності естетичного світо-відношення, втілює властиві естетичній свідомості діалектичні суперечності:

* суспільного та індивідуального (формуючись на основі суспільно-історичного досвіду людства, смак виступає як неповторно-індивідуальний смак конкретної особи);

* раціонального і чуттєвого (розуміння оцінюваних предметів і явищ виражається в смаку в безпосередній емоційній реакції "подобається ? не подобається");

* ідеального та почуттєвого (поєднання загальності ідеалу та особливості почуттів).

Естетичний смак проявляється і через художній смак, який формується у зв'язку з світом мистецтва, і визначається знанням історії мистецтв, знайомством з творами мистецтва, художньою критикою тощо.

Деформація смаку виникає як порушення єдності чуттєвого і раціонального, індивідуального та загальнолюдського, сталого та динамічного.

Естетичний смак тісно пов'язаний з естетичним ідеалом, як загальнозначущим еталоном почуттєвих уподобань людей, що виникає через конкуренцію різноманітних смаків з точки зору здатності відобразити естетичне. Про естетичний ідеал людини можна судити за її судженнями смаку, а розвинений естетичний смак, в значній мірі, обумовлений ідеалом.

Естетичний ідеал ? історично зумовлений образ естетичної досконалості, конкретно-чуттєве уявлення про прекрасне в його найвищому вияві. Виступає смисловою домінантою, що організовує структуру естетичної свідомості, характер та спрямованість естетичної діяльності.

Самостійного значення поняття ідеал набуває в естетиці класицизму, де його тлумачення тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування: мистецтво повинно не тільки відтворювати, наслідувати природу, а покращувати, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширюються межі мистецтва, бо художник може створювати одухотворені образи, що не мають аналогу в природі. В естетичному ідеалі поєднується індивідуальне і загальне, пізнання дійсного і передбачення майбутнього. Зміст ідеалу сприймається в чуттєвій формі і переживається як особисто значуще, що дає можливість через індивідуальні уявлення про досконале, естетичний смак піднятися до загальнолюдських естетичних цінностей. Ідеал мобілізує людську енергію, почуття і волю, вказуючи тенденції майбутнього, напрямки діяльності. Ідеал виступає як прообраз, певний орієнтир, зразок, модель поведінки або системи цінностей.

Естетична свідомість на певному етапі свого розвитку вимагає наукового аналізу естетичної діяльності і мистецтва, що породжує сукупність естетичних поглядів і теорій.

Можливість теоретичного дослідження здійснюється як через емпіричний підхід до об'єкта вивчення, створюючи мистецтвознавство і теорію мистецтва, так і через теоретичний підхід, що витікає з дослідження абстрактних ідей прекрасного, чуттєвого, художнього, на основі якого виникає філософія прекрасного, філософія мистецтва, а потім і естетика як окрема наукова дисципліна.

Естетичні погляди і теорії, що опиралися на виявлення закономірностей мистецтва, в своєму розвитку пройшли три послідовні фази: 1)канонічну; 2)нормативну; 3)загальнотеоретичну.

Канонічна -- виникає в Греції і виражається у створенні сукупності художніх зразків (на основі художнього досвіду) як певного закону, що вимагає наслідування. Відомий грецький скульптор Поліктет створив статую "Канон", й став людиною, яка "з твору мистецтва зробила його теорію".

Нормативна -- виробляє норми, які є загальними вимогами до мистецтва, які забезпечують йому художність, тобто якість, яка дає право віднести ці твори до мистецтва. Розробляється у класицизмі ("Поетичне мистецтво" Н. Буало).

Загальнотеоретична -- охоплює весь естетичний досвід та його сутність і вимагає вироблення відповідного теоретичного апарату. Наявність загальнотеоретичних закономірностей щодо мистецтва дає змогу здійснювати оцінку художніх творів з позицій загально значимих вимог. При цьому не задаються ні канонічні, ні нормативні, ні стилістичні параметри, творчості, а навпаки, вони вільно обираються самим художником.

Естетичні погляди і теорії формують художній погляд і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої критики і систему естетичного виховання.

3. Характеристика основних естетичних категорій

Естетичне -- вихідна категорія естетики, оскільки, саме її сутність визначає специфіку предмета естетики, відображаючи загальне властиве всім естетичним явищам. Її зміст конкретизується через розгортання змісту інших категорій. Естетичне ? це специфічно-духовне, чуттєве відношення до світу, в процесі якого людину цікавить довколишній світ не сам по собі, а у тісному зв'язку з її діяльністю, і змістом її життя. Естетичне, як «чуттєве», «небайдуже», виражає іманентні якості духовної сутності людини як здатної до самореалізації.

Естетичне виступає як небайдуже до найрізноманітніших проявів людського буття, як цілісне самоздійснення людини в світі Людська чуттєвість виступає способом переживання людиною свого існування в світі, засобом людської безпосередньої причетності до буття, що охоплює всю людську життєдіяльність. естетичний трагічний свідомий культурний

В сучасні естетиці розширюється можливість потенційного бачення багатств відтінків естетичного, що здатне відкритись людським почуттям. Саме естетичне охоплює різноманітні модифікації чуттєвого, й являє єдність реального, раціонального й інтуїтивного.

Прекрасне -- це одна з базових життєвих цінностей, естетичне благо, що вказує на відповідність того чи іншого явища, людини уявленням про гармонію, цілісність, естетичну досконалість, та здатність отримувати духовну насолоду від її сприйняття. Тлумачення прекрасного має значну історико-філософську, культурно-мистецьку традицію, в якій поєднується намагання порівняти різні традиції розуміння краси та виявити основні їх риси. Античні мислителі прагнули виявити ті риси краси, що є загальними, незмінними, інваріантними у її різноманітних проявах і втіленнях, осягнути сутність самої краси, краси як такої. Так, на думку Платона, прекрасне існує в світі ідей як "одвічна ідея прекрасного, що має надчуттєвий, позачасовий, незмінний характер, до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношення. Аристотель вбачав основи краси в речових властивостях і відношеннях чутгєво-матеріального Космосу як єдності матерії і форми, причини і цілі, що робить світ доцільно організованим і впорядкованим і як таким ? предметом естетичного розгляду. Основними формами прекрасного Аристотель називав порядок (розміщення в просторі), співмірність, ясність, цілісність. Завдяки їм окремі елементи набувають єдності, гармонії, краси.

Стосовно людини принцип доцільності і досконалості втілюється в понятті калокагатія як єдності краси та добра.

Виходячи з досконалості, гармонії, ясності, як духовних, божественних характеристик краси як такої та передумов краси предметного світу, в епоху Середньовіччя, прекрасне визначається "як гармонія, світло, пропорція і сяйво". В людському бутті прекрасним виступає її духовне вдосконалення через звернення до Бога як вищого блага і краси.

Відродження відтворює самоцінність живої, чуттєвої людини. Воно не обмежилось античним уявленням про красу як симетрію, доцільність, гармонію. Краса визначається як гармонія матерії і Духа, тіла і душі, людини та навколишнього світу. Прагнучи понятно закріпити не тільки різновиди краси, а и чуттєві стани, що ними викликані, естетика Відродження оперує такими поняттями, як "елегантне", "граційне", "витончене", "принадність", "чарівність", "декоративність", "врівноваженість".

В період Нового часу краса пов'язується з розумом, виступаючи уособленням чіткості, ясності, обдуманості. Згідно з думкою представника класицизму Н.Буало, існує абсолютна краса та абсолютна досконалість, а разом з цим і абсолютне поняття про них.

Розглядаючи красу як чуттєву ідею, мислителі ХУШ ст. досліджують роль почуття, уяви та судження смаку в оцінці прекрасного. Вони показують залежність сприйняття і переживання краси від суб'єкта, його смаків та ідеалів.

Тож у дослідженні проблеми прекрасного простежується співвідносність таких аспектів:

1. Пошук об'єктивних основ прекрасного через виявлення основних об'єктивних типових зв'язків матеріального світу (краса, гармонія, пропорційність, симетричність, міра, довершеність).

2. Характеристика особливостей сприйняття і розуміння краси.

3. Взаємозв'язок прекрасного з певним ідеалом.

Потворне -- є також однією з основних естетичних категорій, яка виступає антиподом, протилежністю прекрасного. Воно виступає як усвідомлена людиною загроза її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, що потребує духовного та практичного опанування.

Художні течії XIX ст. реалізм і натуралізм найбільше звертають увагу на неусвідомлене, інстинктивне, вульгарне, непристойне в людській поведінці. І якщо реалізм, відображаючи потворне, намагається естетичними засобами опанувати його і, навіть, винести вирок, то натуралізм знімав з себе обов'язок судити явища життя з точки зору суспільних уявлень про добро і зло. В XX ст. особливо поширюється зверненість до потворного. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їхньої ваги, неспроможність мистецтва осягнути і духовно опанувати складність підсвідомих і інстинктивних засад людського існування часто веде до естетизації потворного.

Піднесене розглядається як самостійна естетична категорія і як модифікація категорії прекрасне. В свою чергу модифікацією піднесеного є категорія героїчне, а її протилежністю -- категорія низьке. І якщо категорія піднесеного і низького мають найширшу сферу прояву, бо характеризують естетичну якість явищ природи, суспільства і мистецтва, то героїчне відбиває лише спосіб людської діяльності, й пов'язане з сферами суспільства і мистецтва. Піднесене ? це прекрасне в його величному патетичному виразі, що втілює надмірність, порушення гармонії, перевершення міри.

Піднесене виникає при конфронтації досвіду природи з досвідом свободи. Тобто піднесене є виявом безмежності світу і безмежних сил людини, здатності перевернути заздалегідь прийняті уявлення про належне. Як самостійне естетичне поняття піднесене почало використовуватися в пізній античності у зв'язку з теоріями поетики і риторики. Початково терміном "піднесене" позначався особливий стиль мови, що характеризувався урочистістю і значущістю: велика і славна битва, якість значні явища природи зумовлювали прозаїчну мову ставати піднесеною. Псевдо-Лонгін в трактаті, "Про піднесене" (І ст.) виділяє витоки піднесеного:

1)здібності до піднесених думок і суджень;

2) пафос, сильна натхненна пристрасть;

3) благородні і витончені звороти мови.

Благородство душі, що породжує піднесене, полягає у любові до вічних істин, у любові, яка дає почуття і фантазію. Пафос ? є пристрасним натхненням, поривом, що руйнує і стирає образи буденного, Піднесене здатне впливати на оточуючих. Адже пафос, це творче поривання, яке виникає в душі людини при сприйнятті того, що є прекрасним, добрим і чистим й вільним від усяких суб'єктивних нашарувань.

У Канта піднесене розглядають у тісному зв'язку з пафосом творця, який дає йому натхнення (проблема геніальності), а також з пафосом людей, які сприймають мистецтво (проблема естетичних здібностей). Він виявив різницю між прекрасним і піднесеним:

* прекрасному завжди притаманна чітка форма, тоді як піднесене міститься і в безформних предметах;

* якщо основу прекрасного варто шукати поза собою, то піднесене міститься в нас самих, в характері наших думок;

* прекрасне завжди приваблює, а піднесене може приваблювати, відштовхувати і дивувати.

Почуття піднесеного виникає за умов духовного, морального подолання людиною якихось значних, грізних сил природи, або суспільних явищ, неспівмірних з силою, енергією та фізичними можливостями людини. Саме Кант вперше пов'язує піднесене з високим моральним змістом через подолання страху і моральне задоволення, що дає таке подолання.

Ще чіткіше цю ідею виголосив Шіллер. Він вважав, що піднесеним ми називаємо об'єкт, при стиканні з яким наша чуттєва природа відчуває свою обмеженість, а розумова ? зверхність, свою свободу без обмежень. Тобто це об'єкт, перед яким ми фізично обмежені, але морально, або ідеально над ним підносимось. Саме ця моральна сила і стала пізніше особливим предметом в естетичному вивченні піднесеного і його трансформацію в героїчне.

В сучасній естетиці розуміють піднесене як форму людського життя, як стан особистості, як цінність.

Героїзм -- це моральне і духовне опанування несприятливих життєвих обставин, що відрізняє повсякденну діяльність від героїчного вчинку. Героїчне виражає роль вчинку в людській життєдіяльності, здатність до перевершення, напруження своїх сил за ради благородної цілі. Тож героїчне поєднує в собі естетичний та етичний вимір.

Зло, яке відокремлюється від дрібних інтересів особи, набуває над особистісного характеру як вселенське зло -- в естетичному відношенні є піднесеним.

Поетизація зла, як такого, яке твориться не з корисливих мотивів, а в ім'я своєрідного "ідеального принципу" -- це "похмура велич" (Лєрмонтова "Демон") Сальєрі, який вирішив отруїти Моцарта в ім'я спасіння самого мистецтва, і ним не керує проста заздрість. Сальєрі відчуває це як "тяжкий обов'язок", що робить його піднесеним героєм.

Термін низьке вперше використав Аристотель. Низьке характеризує ницість людини (егоїзм, заздрість, зажерливість, боягузтво, підступність тощо), тому воно тісно пов'язане з моральним виміром людини.

Співвідношення піднесеного і низького виражає неспівпадання естетичної та етичної оцінки певних видів людської діяльності. Низьке -- сфера несвободи людства, негативна естетична цінність, крайній ступінь потворного і жахливого.

Класицизм закріпив піднесене і прекрасне за таким жанром як трагедія, а низьке і потворне -- за комедією. Іронія романтиків у ставленні до життя здатна робити піднесене низьким, а низьке ? піднесеним.

Адже справжня краса і велич можлива у світі мрій, у поетичних вигадках мистецтва, а дійсність губить все піднесене.

Реалізм вважає піднесене і прекрасне такими ж реальними цінностями як і низьке і потворне. Оскільки саме в боротьбі цих протилежностей виявляється закон життя.

Трагічне -- категорія естетики, що виражає діалектику свободи та необхідності, відбиваючи найгостріші життєві протиріччя; наслідок боротьби, взаємодії прекрасного і піднесеного з потворним, низьким, жахливим.

Основою трагічних колізій стають протиріччя: між історичною необхідністю розвитку життя і неможливістю її здійснення в даний час; між прагненням особистості до реалізації і незрілими суспільними відносинами; ідеальним і реальним, індивідом і суспільством, старим і новим порядком, між вищою цілю чи ідеалом і засобами його досягнення; між змістом людських намірів і зусиллями та фактичними результатами діяльності.

В естетиці розглядається відмінність між нещастям і трагедією. Адже нещастя може виникнути без будь-яких сприянь чи провини людини, як збіг обставин.

Гегель наголошує на тому, що трагічною є ситуація, коли людина сама вибирає свою долю і свідомо здійснює цей вибір, стверджуючи той чи інший загальнолюдський принцип.

Трагічне є виявленням людської свободи, здатності до вибору стратегії власної життєдіяльності.

Трагічне пов'язане з піднесеним, оскільки розкриває істинну велич людського духу і стверджує безкінечність світу, і людських можливостей, спрямованих на відстоювання усім своїм існуванням чогось важливого для людини (принципів, цінностей, ідеалів).

Види трагічних конфліктів:

1. Трагічне у боротьбі з природою;

2. Трагедія заблудження (шукання свого місця);

3. Трагедія боротьби старого і нового;

4. Героїчна трагедія.

Становлення категорій трагічне і комічне у мистецтві пов'язано з виникненням драми. Драматичне мистецтво зародилося у Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних з смертю і воскресінням Діоніса.

Скорбота з приводу смерті і радість у зв'язку з воскресінням, емоційне збудження і звільнення від емоційної напруги -- такі передумови драматичної дії, що сформувалися ще в стародавніх містеріях. Аристотель вважав, що трагедія наслідує дії і вчинки кращих людей, її метою має бути катарсис (очищення), комедія -- гірших, а драма ? таких, якими вони є.,

Драма не просто відтворює реальні події життя, історії чи людських вчинків, а досліджує їхні причини. Драма ? це передусім дія, в якій обов'язково є конфлікт, протиріччя, що потребує вирішення. Найважливішим досягненням драматичного мистецтва є виявлення протиріччя як рушійної сили людської історії.

У XX столітті значна увага естетиків зосередилися на особливості внутрішніх особистих переживань людей, трагічність людського буття віднаходять у вічних умовах людського існування, формується "трагічне почуття існування".

Так Мігель де Унамуно в книзі "Трагічне відчуття життя у людей і народів" стверджує, що єдина можливість пізнання трагічного ? це пізнання еволюції "трагічного відчуття життя".

Однак це може вести до естетизації абсурду і вилучення піднесеного героя, який є своєрідним обранцем, на долю якого випала висока місія.

Комічне ? це потворне, низьке, безглузде, що виступає як смішне.

Це специфічна форма відображення і розкриття суперечностей історичного процесу та людського буття: між прекрасним і потворним, високим і низьким, змістом і формою, між уявним і реальним, між новим і старим, між цілями і засобами.

В історії естетичної думки існує велика розмаїтість визначень комічного, які виходять із протиставлення трагічному, піднесеному, серйозному, досконалому, зворушливому, нормальному або із стану суб'єкта (переживання, емоції ? від гомеричного реготу до легкої посмішки).

В комічному завжди присутній оціночний момент, світогляд, ідеали суб'єкта. Комічне має критичну спрямованість: одночасно ствердження позитивного і заперечення того, що не відповідає ідеалам або уявленням про досконалість. Тому комічне тісно пов'язане з естетичним ідеалом.

Комічне -- це здатність до сміху, що не є фізіологічною реакцією на подразник, а інтелектуально-смисловою грою.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії.

Сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів.

Види комічного вирізняються по якості сміху, по степені важливості того протиріччя чи вади, які розкриваються, за ступенем ворожості цієї вади до ідеалу.

Види комічного:

- Гумор ? незлобивий сміх, доброзичлива посмішка.

- Іронія -виявляє неприємні вади, сприяє виведенню зі стану "помилкового знання".

- Сатира -- відкрита боротьба зі злом.

- Сарказм і гротеск ? певне змішання смішного і потворного, переважає гіперболізація.

Виділяються також жанри комічного в мистецтві (комедія, сатира, бурлеск, жарт, епіграма, фарс, пародія, карикатура) і прийоми мистецтва (перебільшення, зменшення, гра слів, подвійний зміст, знаково-смішні жести, ситуації, положення).

Ці форми є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій про себе, та засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення низького і потворного.

Роль комічного і його гуманістична спрямованість виражається в його здатності розкрити недоліки людини, та спрямованості на подолання потворного, закостенілого, віджилого.

Одже, естетичне як ціннісне ставлення людини до світу у буденному житті виявляється через естетичні почуття, естетичний смак, естетичну оцінку, естетичну діяльність. Досвід естетичного освоєння світу людиною закріпився в системі основних естетичних категорій: естетичне, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне як духовних моделей людської життєдіяльності.

Література

1) Естетика: Підручник /Левчук Л.Т., Панченко В.І, Оніщенко О.І. Кучерюк Д.Ю.,. ? К.: Вища шк., 2005. ? с.30-105.

2) Естетика: Навч. Посібник // За ред. В.О.Лозового. -- К.: Юрі- нком Інтер, 2003. ? с. 70-107.

3) Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики. К.: Вища школа, 2000.-с. 83-120.

4) Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності. Монографія. ? Рівне, Н 22. ? 2002. ? с. 91-139.

5) Борев Ю. Эстетика: Учебник ? М.: Политиздат, 2002. ? с. 46-93.

6) Ортега-і-Гасет О. Мистецтво в теперішньому і майбутньому // Вибрані твори. -- К.: Основи, 1994. -- с. 15-60.

7) Ницше Ф. Рождение трагедии, или Эллинство и пессимизм // Ницше. Сочинения.-МинскЮОО Попурри, 1997.-С.455-498.

8) Ильин Ч.А. Путь к очевидности. ? М.: Республика, 1993. -- с. 332-340.

Размещено на Allbest.ru