главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Библиотека Revolution
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка

Життєвий шлях Володимира Винниченка. Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907). Навчання та початок політичної діяльності. Винниченко - політик в боротьбі за вільну Україну. Життя та творчість за кордонами рідної України.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 06.03.2007
Размер файла: 33,8 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Володимир Винниченко – видатний діяч української Центральної Ради
Біографія Володимира Винниченка - першого письменника новітньої української прози, першого революціонера, першого прем’єр-міністра незалежної України. Життя після революції, еміграція. Повне відлучення від України. Літературна діяльність Винниченка.
реферат [24,6 K], добавлена 28.02.2010

2. Політична діяльність Петлюри і Винниченка
С. Петлюра як символ збройної боротьби України за власну державність. Загальна характеристика політичної діяльності Петлюри, його історичне значення. Аналіз політичної діяльності та роль Володимира Винниченка в процесі українського державотворення.
реферат [36,6 K], добавлена 03.01.2011

3. Реформи Володимира
Князь Володимир як реформатор Русі. Адміністративна, оборонна, укріплення кордонів Русі, зовнішньополітична, воєнна, фінансова реформи Володимира Великого. Запровадження християнства на Русі. Значення реформ Володимира у зміцненні Київської держави.
реферат [22,3 K], добавлена 29.07.2008

4. Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Язичницька Русь до хрещення. Як Володимир став єдиновладним правителем Русі. Перші роки правління Володимира. Володимир і Русь після водохрещення. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого. Значення особи Володимира в історії держави Російської.
курсовая работа [44,4 K], добавлена 20.11.2008

5. Історичні особистості України (IX-XX ст.)
Життєвий шлях і досягнення українських церковних, політичних, державних, наукових діячів: А. Печерського, В.Б. Антоновича, С.А. Бандери, І. Боберського, Д. Вишневецького, князя Володимира, А.І. Волошина, М.С. Грушевського, Л.М. Кравчука та багатьох інших.
презентация [3,1 M], добавлена 20.10.2012

6. Філософська культурологія Володимира Залозецького
Ознайомлення з життєвим шляхом та внеском Володимира Залозецького - хірурга, громадського діяча, творця неовізантизму в українському мистецтвознавстві - в розвиток філософії, культурології, мистецького середовища та створення етнографічного музею.
реферат [22,6 K], добавлена 12.05.2010

7. Володимир Винниченко як полiтичний дiяч
Коротка біографічна довідка з життя Винниченко. Становлення майбутнього громадського і політичного діяча. Розквіт політичної кар’єри: керівник уряду Центральної Ради 1917-1918 рр., на посаді голови Директорії. Науково-видавнича діяльність Винниченко.
курсовая работа [1,7 M], добавлена 14.11.2011

8. Етапи політичного розвитку Київської Русі. Особливості її суспільно-політичного життя та культури
Головні періоди політичного розвитку Київської Русі, особливості процесу об'єднання всіх давньоруських земель в одній державі. Релігійні реформи князя Володимира та прилучена Русі до християнської культури. Опис суспільно-політичного життя та культури.
контрольная работа [35,0 K], добавлена 10.11.2010

9. Життєвий та творчий шлях Джека Лондона
Основні віхи життєвого шляху Джека Лондона. Оповідання про Північ. Особливості написання північних оповідань. Взаємозв’язок життя людини та природи. Схожість між Джеком Лондоном та Мартіном Іденом. Відображення фактів біографії письменника у творчості.
реферат [66,9 K], добавлена 10.03.2011

10. Іотоку Міягі: життя та творчість
Вивчення біографії та творчого шляху японського художника Іотоку Міягі. Опис ранніх років життя, навчання у педагогічному інституті, хвороби. Створення дискусійного гуртка. Заснування Товариства пролетарського мистецтва. Боротьба проти японської агресії.
реферат [17,7 K], добавлена 06.04.2014


Другие документы, подобные Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка


Міністерство освіти і науки України

Бериславське педагогічне училище

Історія України

Життя та творчість

Володимира Кириловича Винниченка

Студентка групи 222

Могильна В.

Викладач

Шаповалова Н.Ю.

2006

План:

1. Життєвий шлях Володимира Винниченка

2. Навчання та початок політичної діяльності

3. Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну

4. Життя та творчість за кордонами рідної України

Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907)

“І відкіля ти взявся у нас такий?”

На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”, “Сила і краса”)

Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський

Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”)

Психологія натовпу (“Салдатики!”, “Студент”)

Життєвий шлях Володимира Винниченка

Навчання та початок політичної діяльності

Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту на Херсонщині (тепер - Григорівка Кіровоградська область); навчався у сільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічій класичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, - жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод, духовну сліпоту й відчай, що вибухає сліпою помстою.

У Златополі В. Винниченко екстернатом складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Уже 21-річним бачимо його серед активістів української соціал-демократії. Спочатку він входить до складу Революційної Української Партії (РУП), заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. У жовтні 1905 р. РУП реорганізувалася в УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) - і Винниченко став одним з її лідерів.

Програма УСДРП передбачала ліквідацію самодержавства і встановлення демократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в соціально-економічній сфері, право націй на самовизначення, запровадження свободи слова, друку, маніфестацій тощо. Своїми програмовими положеннями УСДРП була пов'язана як з РСДРП, так і з рештою українських партій. Але цікаво, що і з тими, і з тими вона перебувала у… стані постійного конфлікту. За словами історика, “якщо у першому випадку “агресором” виступали російські соціал-демократи, котрі припускали можливість існування будь-якої національної соціал-демократії, крім української; то в іншому - саме УСДРП виступила ініціатором роздмухування “класової боротьби” всередині українства”.

Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася деякими суттєвими відтінками, що про них точно сказав Євген Чикаленко, - він дуже добре знав вдачу свого “хрещеника”: хоч Винниченко і належав до соціалістичної партії, писав Є. Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачі своїй він швидше анархіст”.

Чикаленко мав на увазі імпульсивну, амбіційну, затяту натуру Винниченка, у якому постійно жив той дух противенства, який ще з гімназійних часів створював йому репутацію enfant terrible (жахливої дитини), а пізніше - вічного порушника правил”. У політиці, літературі, просто в повсякденні. “Натура - як у тура”, - зауважив в одному з листів Є. Чикаленко і мав, звичайно, рацію.

Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну

4 лютого 1902 р. Володимира Винниченка вперше заарештували. Після кількох місяців перебування в Лук'янівській тюрмі його випустили, але з університету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали на військову службу в 5-му саперному батальйоні (“автопортрет” Винниченка тієї пори знаходимо в його “армійському” оповіданні “Боротьба”).

Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Тому вирушає на Полтавщину, де продовжує революційну агітацію. Врешті решт його забирають у солдати. У війську юнак і далі веде пропагандистську роботу, налагоджує зв'язки з революційною молоддю поза казармами. Все це мало б закінчитися новим арештом, але Винниченко не став його чекати і 1-го лютого 1903 р. втік із війська, подавшись за кордон, у Галичину. Там він співпрацює у газетах РУПу, пише брошури й листівки, переправляючи їх разом з іншою нелегальною літературою на Наддніпрянщину. Нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії - та на півтора року ув'язнили в камеру-одиночку Київської Лук'янівської в'язниці та в “дисциплінарний батальйон”.Тепер його ув'язнення розтягнеться аж до революційних подій 1905-го.

Коли революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченка арештували втретє. Сталося це восени 1906 р. І знову - Лук'янівка, яка ставала для нього другою “домівкою”. У “третій політичній” Лук'янівської тюрми разом з Винниченком чекали наслідків слідства А. Жук, В. Степанківський, С. Єфремов. “Нас обвинувачувано в “українській змові”, осередком якої мала б бути редакція “Громадської думки”, - згадував згодом В. Степанківський. - Там, на Лук'янівці, аби не гаяти час, Винниченко і я взялися студіювати англійську мову, Єфремов же студіював французьку… Десь під кінець квітня або радше на початку травня 1907 року приятелі Єфремова розстаралися й вибрали його на поруки. Опісля незабаром вийшов на волю й Винниченко - під заставу 500 карбованців, що заставив за нього Чикаленко. Виходячи, Винниченко обіцяв мені, що вибере й мене, та й справді зробив це за якийсь, може, тиждень… Нам суд було призначено на 12 жовтня того ж таки 1907 року”.

У день, коли мав відбутися суд, Винниченко і В. Степанківський перейшли австрійський кордон. Потяглися роки життя в еміграції… Завершувався цілий період у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка…

Володимир Винниченко проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр. Переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі “Украинская жизнь”.

Перші його твори - поема “Повія” та оповідання “Народний діяч”, написані 1901 р. Першим же твором, що з'явився друком на сторінках “Киевской старины” 1902-го, була повість “Сила і краса” (згодом прибирає назву “Краса і сила”). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва. Пам'ятався його лист “О морали господствующих и о морали угнетённых” (1911), в якому революціонер і письменник писав: “Я искренне и горячо протестовал против социальных несправедливостей, во имя этого протеста шёл в тюрьму, готов был идти на смерть (!!!) за торжество своих политических и социальных убеждений”.

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу - буржуазного чи пролетарського - вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих “надлюдей”, які готові в ім'я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма “Щаблі життя”, романи “Чесність з тобою”, “Рівновага”, “По-свій”, “Божки”, “Хочу”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”).

Що лишається їм, цим “нічним метеликам”, які в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати а себе маску бездумності й моральної вседозволеності?

Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке “поглинає” душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман “Хочу”). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка “Заповіт батьків”, бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917- 1920 рр., він з болем переконається, у яку морально-психологічну прірву може “кидати” людину політика.

У період написання п'єси “Між двох сил”, перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею “приречений” на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно “захворів” на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року гетьманська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звільняють із-під варти

Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського та цого спільників. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачає в тому, “що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з'єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб'ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довір'я в народі нашому”.

Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко - голова нового уряду Української Народної Республіки - Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська влада ті інтереси топче. Члени Директорії - патріоти, “але тільки патріоти. Вони не революціонери”. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.

Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участі у международній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але його думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го - плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість “На той бік”, тритому мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію “Відродження нації”, а головне - поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи знову зайнятися політикою, наштовхуючись а образи й непорозуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здоров'я? І знову політик перемагає художника.

Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою. Він глибоко щодо себе безжально аналізує минулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе, що найбільше топтало його гідність.

За кордонами рідної України

Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. Він із кількома колегами виходить з УСДРП і створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує політичний, економічний і науковий тижневик “Нова доба”, який починає виходити з березня 1920 року.

На сторінках “Нової доби” він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: “Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу”.

Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується “йти а всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання”, жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці - аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну.

Письменник 24 травня 1920 р. Разом із дружиною Розалією Яківною з чеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським соціал-демократом Яроміром Нечасом і особистим секретарем Олександром Баданом виїздить до радянської Росії.

“Власне, тепер я все більше відчуваю самотність: від антибільшовицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим, яка підтримувала б мене”, ----- занотовує він 31 серпня 1925 року. Тепер він усе частіше задумується над тим, щоб зосередитися на своїй улюбленій літературній діяльності. Тим більше, що його п'єси “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Закон”, “Гріх” перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його роман “Чесність з собою”, повість “Босяк”…

На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм “Чорна Пантера”, сценарій якого грунтується на п'єсі В. Винниченка “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Але коли за кордоном твори В. Винниченка друкуються спорадично, то на Радянській Україні видавництво “Рух” подає читачам зібрання його творів у двадцяти трьох томах. Кілька видань було його тритомного роману “Сонячна машина”, який, до речі, вперше був надрукований в 1927 році в Харкові; з'явилася й підготовлена за кордоном збірка оповідань “Намисто”.

Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку написаної в еміграції п'єси “Над”. В 1920-1921 роках його п'єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві, Петербурзі, театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснив постановку п'єс “Базар”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, за участю режисера-постановника Ганта Юри у тому ж театрі в 1919 році відбулась прем'єра п'єси “Гріх”…

Творчість Володимира Винниченка майже до середини 30-х років була серйозним і вдумливим об'єктом вивчення в школі, популяризації, літературознавчого дослідження, тобто фактом історії української літератури і явищем тогочасного літературного процесу. Правда, не всі його твори, які він написав за кордоном - в Берліні, Празі, Відні, Франції, - були відомі в нашій країні. А він творив активно - писав і соціально-психологічні драми та новели, соціально-утопічі романи, філософсько-соціологічні праці, кіносценарії, багато малював, намагався переконати міжнародну громадськість персональними зверненнями до політичних діячів і до Організації Об'єднаних Націй в еобхідності згуртуваня всих миролюбних сил у боротьбі проти війни, за збереження природи, до утвердження принципів організації суспільства і світу на соціалістичних засадах, закликав до “світового миру без бомб і барикад”.

Володимир Винниченко публікує в 1949 році політичний маніфест “Заповіт борцям за визволення”, бориться з голодом, із нестатками, мріє про завершення свого складного, драматичного, сповненого гірких розчарувань і нереалізованих планів життя на Україні. Та не судилося…

Так і помер він на чужині 6 березня 1951 року на власній садибі біля містечка Мужен департаменту Приморські Альпи у Франції. Там мав він клапоть землі, хату - свій “закуток”, в якому з 1934 року разом із дружиною Розалією без необхідних матеріальних достатків проживав останні важкі роки. Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції. Письменник рішуче відмовився від будь-яких форм співпраці з фашистами, перебував під постійною загрозою арешту та депортації.

Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907)

“І відкіля ти взявся у нас такий?”

Передусім - коли у Володимира Винниченка з'явилися перші літературні зацікавлення? За яких обставин і коли саме він розпочав свої проби пера?

Щоб відповісти на ці запитання, слід нагадати кілька дат з біографії письменника.

З 1890 по 1899 р. Володимир навчався в Єлісаведградській класичній чоловічій гімназії. Проте атестат зрілості в цьому навчальному закладі йому не видали, - швидше за все через непорозуміння з адміністрацією гімназії. Документ про освіту він отримав лише в 1900 р., склавши екстерном іспити у Златопільській гімназії (містечко Златопіль тоді було на південній околиці Київської губернії; з 1914 р. входить до складу Новомиргорода, нині районного центру на Кіровоградщині). Того ж року 20-літній Володимир Винниченко став студентом юридичного факультету Київського університету. Мине небагато часу - і він дебютує як літератор: журнал “Киевская старина” (1902 р., кн. VIII-IX) надрукував його оповідання “Сила і краса”, навіяне златопільськими враженнями. Юрій Тищенко, один з перших географів Володимира Винниченка, стверджував, що воно й написано було в Златополі.

Були у Винниченка, проте, і раніші літературні спроби. З його юнацьких творів до нас дійшла тільки поема “Повія” (інша назва - “Софія”) - твір зовсім слабкий, проте цікавий з погляду з'ясування творчих орієнтацій молодого єлісаветградця. На неї свого часу, в 1929 р., вже звертали увагу дослідники.

Розшукані автором цих рядків два листи юного Винниченка, що їх він адресував у Львові редакції журналу “Літературно-науковий вісник”, допомагають з'ясувати деякі цікаві деталі літературної біографії молодого письменника.

Юнак із Єлісаветграда, який ще й письмом українським не оволодів як слід, мав зухвальство пропонувати редакції поважного львівського часопису свою поему: “Прошу редакцію “Літературно-наукового вісника”, як буде яка-небудь спроможність, надрукувати мою “Софію”. Я вже раз посилав вам, та Господь її знає, де вона ділася, бо ніякого ні від кого одвіту не маю. Гадаю, що на кордоні не пропустили її через те, що написав її гімназист, а гімназистам, відома річ, нічого ні писать, ні друкувать не можна. Коли ж вам вона непридатна, то благаю надрукувать в якому-небудь другому українському часописі; як і се ж не можна, то прошу одіслать її в Цюріх.

Мені ж, благаю, напишіть (в случаї, якщо вона не може бути надрукована), чим вона непридатна. А як надрукуєте, то і об сім сповістіть”.

Отже, Винниченко готується вступати до Київського університету. Атестат зрілості він отримав у Златополі 10 червня 1900 р., а студентом став у серпні 1900 р. Таким чином, лист до редакції “Літературно-наукового вісника” Винниченко надсилав, напевне, у проміжутку між цими датами.

Цікаво, однак, чому автор “Софії” просить редакцію переслати його рукопис (у разі, якщо поему не надрукують) не назад, у Знам'янку, звідки він надсилав свого листа, а… в Цюріх? Річ у тім, що в Цюріху жила (навчалася?) якась А. Волик; була вона вочевидь людиною досвідченішою в літературних справах, ніж Винниченко. Схоже навіть - мала якийсь зв'язок з “Літературно-науковим вісником”, оскільки свій лист до редакції, датований 4 лютого 1900 р., завершувала обіцянкою прислати невдовзі “стихи, за котрі я писала в прошлім письмі”. Сам же її лист - це прохання повідомити, як редакція вирішила розпорядитися поемою “Софія”.

До “Літературно-наукового вісника” Винниченко надсилав і якесь із своїх ранніх оповідань, теж із проханням “помістить у себе”. Тільки вже не із Знам'янки: лист до редакції, датований 29 березня 1901 р., свідчить, що мешкав він тоді (вже студент університету!) в Києві за адресою: вул. Жилянська, 132, кв. 5.

Можна, отже, зробити кілька висновків щодо обставин, за яких починався Винниченко-письменник:

Перші літературні спроби В. Винниченка припадають на час ще до його навчання в Єлісаветградській гімназії (не пізніше 1899 р.). В ту пору було, зокрема, написано поему “Софія” (“Повія”).

Упродовж 1899 - 1900 рр. Винниченко намагається зав'язати творчі контакти з редакцією львівського журналу “Літературно-науковий вісник”. У цьому йому сприяє якась А. Волик, студентка з України, яка навчалася в Швейцарії (Цюріх).

Частину літа 1900 р., після отримання атестату зрілості в Златопільській гімназії, майбутній письменник провів у Знам'янці, наймаючи помешкання в “г-на Аппановича”, де й готувався до вступу в університет і водночас писав.

Оповідання “Сила і краса” Винниченко написав не 1900 р. в Златополі (як стверджував Ю. Тищенко), а пізніше, вже в Києві. 1900 р. він міг запропонувати “Літературно-науковому віснику” поки що лише свою юнацьку поему.

Потрібно було ще цілих два роки, щоб його перо стало вправнішим. Дещо із своїх писань студент Винниченко пропонував редакції “Киевской старины”. Володимир Науменко, тодішній редактор журналу, запам'ятав, що якесь із принесених Винниченком оповідань він відхилив, оскільки було воно “очень жиденькое”. Написане було те оповідання російською мовою.

І все ж дебютував Володимир Винниченко саме на сторінках редакції “Киевской старины”. Редакція часопису містилася на вулиці Маріїно-Благовіщенській (тепер - вул. Саксаганського); там же, в будинку під номером 91, мешкав відомий меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, на “понеділках” і “суботах” якого бував Винниченко. Євген Чикаленко став його “хрещеним батьком”: оповідання “Сила і краса” було надруковане в “Киевской старине” саме за наполяганням Чикаленка (“по моєму напосіданню”, - як писав він згодом у “Спогадах”).

Два київські роки, які минули з часу вступу Володимира Винниченка на правничний факультет університету (серпень 1900 р.), і аж до появи в “Киевской старине” оповідання “Сила і краса” (осінь 1902 р.), були надзвичайно бурхливими в його житті. Вступивши до університету, Володимир Винниченко попав у вир подій, якими жив Київ. Студенство бунтувало проти політики уряду, брало участь у робітничих демонстраціях. 1901 р. 183 студенти Київського університету були виключені і віддані в солдати. Зіткнення молоді з владою, однак, не вщухли, тим паче, що студентський рух почав набувати рис організованості.

Загалом на зламі століть український національно-культурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і суто просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України. Політичну моду визначає соціалістична ідея. В українських партіях вона поєднується з національно-політичними визвольними прагненнями. Ключовою постаттю в революційних процессах початку нового століття стає студент. Історик І. Лисяк-Рудинський з цього приводу дотепно зауважив: “На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й з “Кобзарем” у другій”. Ці слова наче про Винниченка сказані.

Найдивовижніше, що в 1902-1907 рр., віддаючись революційній роботі, провівши понад три роки в Лук'янівці, він чимало встиг зробити як літератор (а в 1905 р., між іншим, домігся ще й права скласти державні іспити в Київському університеті, успішно витримавши їх). У 1902 р. Винниченко надрукував два оповідання, у 1903-му - шість, у 1904-му - два, 1905-му - два, 1906-му - шість, 1907-му - сім.

Деякі з них вийшли окремими книжечками (“Боротьба”, “Суд”, “Салдатики!”, “Роботи!” - 1903 р.). Тоді ж у Львові було видано і першу прозову збірку молодого письменника - “Повісти й оповідання”. До її складу увійшло п'ять творів - “Боротьба”, “Антрепренер Гаркун-Задунайський”, “Біля машини”, “Сила і краса” та “Суд”.

А в 1906 р. київське видавництво “Вік” випустило ще одну збірку “вибраного” Винниченка під назвою “Краса і сила”. Саме на цю книжку відгукнувся Іван Франко, присвятивши їй статтю “Новини нашої літератури”, яка починалася радісно-здивованим вигуком: “І відкіля ти такий узявся?” - так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у нас такий? - хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”.

Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У своїх літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи “незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя” і порівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним.

Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написала Леся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити і надрукувати її). Морально і матеріально підтримував свого “хрещеника” Євген Чикаленко…

Таким чином, дебют молодого письменника мав добрий резонанс. Гостру полеміку з Винниченком критика поведе трохи згодом, після появи його п'єси “Шаблі життя” (1907 р.), з якої, власне, починався “новий” Винниченко…

На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”, “Сила і краса”).

Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати, минув досить швидко. Між його юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням “Сила і краса” (пізніша назва - “Краса і сила”) чималенька якісна дистанція. І якщо “Софія” писалася орієнтовно в 1899 р., а “Сила і краса” - на початку 1902-го, то можна тільки подивуватися зі стрімкого творчого зростання Винниченка.

У “Повії” він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему “української трагедії” - нещасливої любові дівчини з бідного роду до панича (назвав же Теодор Драйзер “американською трагедією” історію загибелі двох молодих людей!). Сюжет поеми цілком традиційний. Наймичка Софія полюбила багатого. Простодушна й щира, вона засліплена своїм почуттям, тому гіркі застереження сільського парубка Миколи, який кохає її, хоч і породжують сумніви в дівочій душі, проте голос серця виявляється дужчим за голос розуму. Прийшла осінь, пани покинули село, а з ними подалася й Софія.

Настала осінь. Чорні хмари,

Мов поле чистеє отари,

Застлали небо. Почорнів

Зелений гай; із-за долини

Мороз повіяв, і будинок,

Панами кинутий, пустів.

А що ж Софія? За панами,

Вмиваясь гіркими сльозами,

Й собі покинула село.

Кінцівка першої частини поеми написана більш-менш вправно, хоч погане знання мови “русифікованим автором” (М. Марковський) дуже вже впадає в око.

У другій частині “Повії” Софія, яка напівзмерзлою знову прибилася в село, сповідається перед престарілим Миколою. Її точить “тяжкая болість”. Пани, остерігаючись лихої слави, віддали Софіїну дитину в “воспитательний” будинок, а саму її прогнали на вулицю, звідки якась жидівка відвела Софію в дім розпусти… Софія, проклинаючи панів, плаче над загубленою долею.

Винниченко ризикував бути зарахованим до числа Шевченкових епігонів. І річ не тільки у повторенні відомого мотиву зневаженого паничем дівочого кохання. Річ ще й у не вельми вмілому використанні ритміки, стилістичних конструкцій, строфіки автора “Катерини”.

Утім, учнівство Винниченка в поемі “Повія” помітне не лише з його наслідування Шевченка. Великою є залежність і від інших літературних зразків (“Бурлачка” І. Нечуя-Левицького, ”Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією. Оповідання “Народний діяч” та “Сила і краса” досить характерні з цього погляду.

Можна припустити, що назва першого з них - патетична й піднесена. Насправді ж…

Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХІХ ст. сюжетну схему: панич, який під'їздить на вакації до батьків, зав'язує роман із дівчиною простого роду. У Михайла Старицького (драма “Не судилось”) усе завершується ситуацією, схожою на ту, в якій опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте Винниченко, з усього видно, був знайомий із творами, де в центрі уваги авторів виявлялася постать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то в іронічному ключі.

Від Радюка до Раденка - таким був спектр героїв цього типу, якщо мати на увазі в першому випадку повість І. Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому - повість Б. Грінченка “На розпутті”. І. Нечуй-Левицький ставиться до “націонала” Радюка з двоїстим почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством і готовністю кинути виклик оточенню, але слів, декларацій у нього значно більше, ніж учинків; в самих же вчинках є щось наївне, бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко показав драму інтелігентських ілюзій, які, зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як дим…

Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після “Хмар” і через десять - після повісті “На розпутті”, мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз по раз поставав у глузливому вигляді. Його Вася (він же - Василь Семенович Головатий), недовчений студент, який, навчаючись у Київському університеті (звідки його вигнали за участь у “безпорядках”), нахапався народницьких, з українофільською “начинкою”, ідей, зовсім не викликає, - як Радюк чи Раденко, - якихось складних почуттів. Винниченко з самого початку вдається до іронії. З передісторії появи Васі в селі відомо, що в університетські “бунтарі” він попав цілком випадково; що цілий рік Вася не ходив на лекції, оскільки “тільки знав, що їздив з шансонетками, бенкетував цілими тижнями, кидав грішми і всіма своїми силами по всяких притонах”.

Вася головатий постає досить кумедним, коли він, вбравшись у сорочку з грубого полотна, кучерські шаровари й чоботи, звільняє управителя й починає господарювати сам. Нічого доброго з того, звісно, не виходить. Книжечки, які молодий хазяїн роздає селянам з наміром просвітити темних, ті пускають на куриво… Проте наш герой все ще стає в позу, заходить у патетику (“Я кинув те життя і починаю нове”), хоча що далі, то очевиднішою стає правота слів його матері: “Я ж бачу, що ці ідеї недовговічні в тобі”.

Матір Васі Головатого Винниченко малює без будь-якої сентиментальності. Ця провінційна пані в його оповіданні постає як виділення неробства й розпусти. Її розваги з лакеями й управителем, холодно-цінічний тон у розмові з сином, недочитаний томик Поль де Кока, - ось тло, яке підсилює враження маскараду, мимовольі влаштованого Васею.

Але є ще Галя, найцікавіший персонаж оповідання. Вродлива й розумна сільська дівчина, вона врешті-решт подається в місто, де стає шансонеткою. Винниченко, як бачимо, не полишив теми своєї юнацької поеми, тільки цього разу вирішив її в зовсім іншому ключі. Якщо Софія з “Повії” - це спокушена й кинута паничем дівчина, то Галя сама обирає свою долю, свідомо продаючи красу. Вона, кажучи словами Лесі Українки, “знає, що краса - сила, і їй жаль витратити цю силу “даром” серед людей”.

Закохана у Васю, Галя водочас розуміє, що любов її приречена. Драма Галиного кохання, щоправда, була б у творі серйознішою, якби героєм її серця був не такий опередковий персонаж, як Вася. “Ви такі гарні, чистенькі… потім, ви якісь чудні собі”, - каже Галя Васі, який нудно проповідує їй платонічну любов, ніяк не наважуючись одружитися на дівчині. “Чудний” Вася, видно, вже тим привабив дівчину, що він не схожий на грубуватих парубків, а в ній живе якийсь потяг до іншого життя, не того, якім живуть її сільські ровесниці. Вона чудово розуміє, що несмілива Васина пропозиція вийти за нього заміж - це чергова “химера”… Саме з цього комплексу чинників і випливає рішення Галі податися в місто, де вона, зрештою, й продає свою красу.

Оповідання завершується епілогом: Вася, тепер уже офіцер, випадково зустрічається з Галею, міською повією. Ця сцена написана Володимиром Винниченком з точним дотриманням усіх нюансів психологічної ситуації. Вася і Галя - це вже в чомусь інші, ніж ми бачили досі, люди. Кожен з них знайшов свою “нішу” і, здається, цілком задоволений тим, хоч у такому “щасливому” фіналі є своя гіркота.

Поширена сюжетна схема під пером Винниченка, отже, набула деяких нетрадиційних рис. Цілком можливо, що в наміри автора входило навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози. Інакше як пояснити те, що центральний персонаж твору є, власне, карикатурою на “народного діяча”? Причому, настільки очевидною, що Леся Українка навіть вважала оповідання зіпсованим саме цією центральною постаттю. І, водночас, на її погляд, в “Народному діячеві” було намічено чимало такого, що пізніше Винниченко “розвине з більшою вдумливістю і технікою в наступних оповіданнях”.

У “Народному діячеві” Васі Головатому бачимо невідповідність між оболонкою і суттю, що робить його кумедним в очах оточення. Пізніше ж (у п'єсах і романах 1906-1916 років) Винниченка-художника цікавитимуть й інші, більш моторошні “невідповідальності”, - та “дисгармонія” між гаслами і практикою, метою і засобами, з якої виростала “бісівщина” у революційному русі…

Але ще більшою мірою слова Лесі Українки стосуються Галі, в образі якої проглядає типаж деяких героїнь письменника з наступних його творів. Саме через цей образ Винниченко увіходитиме в дуже специфічний світ людей, моральні уявлення яких не збігаються із загальноприйнятими.

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючись відштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. Нечуєм-Левицьким, Винниченко брав собі у “спільники”… Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про “українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його притягували до себе “випадки суспільності” (І. Франко), - тобто, химерний світ усяких босяків, злодіїв, повій.

Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час появи в “Киевской старине” Винниченкової “Сили і краси” був уже автором “Очерков и рассказов” у двох томах, повісті “Фома Гордеев”; до світу його героїв (“колишніх людей”) була прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцять шість і одна”) друкували й українські часописи. Загалом читацька аудиторія цього письменника була величезною.

Як ми вже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців став степовим пілігримом, та й пізніше таких мандрів “по Україні” (як у Горького - “по Русі”) в нього буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України, яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття.

“Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером Винниченка поставали не те щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальву очима якої-небудь “тургеневской девушки”: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне - чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь з романів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”… Тим часом у Горького Мальва приваблює своєю… гріховною красою.

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього “нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробило такими. …Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, - тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденне заняття, спосіб життя”.

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что босяки - люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 р.).

Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “випадків суспільності” - Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п'яниці.

Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств “Сили і краси”, зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій (“не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм” - начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю - після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, “тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі”; “я з бідного не деру”…).

Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський.

На перехресті ХІХ і ХХ століть українська літературна молодь досить різко протиставила себе старшій генерації. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, вона багато що заперечувала в досвіді “батьків”. “Конфлікт поколінь” набирав гостроти. Особливо різко прозвучали статті авторів журналу “Українська хата” (псевдонім - М. Євшана і М. Сріблянського), які “боротьбу генерацій” обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури. Вогонь було відкрито по українофільству, “патріотично-романтичній жувачці”, тобто - літературі народницького гатунку.

Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейської літератури, зокрема - на модерністські течії в ній; вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості; їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”. Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”, маючи на увазі, що воно саме собі ціль. (“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, - писав Ш. Бодлер, і ці його слова М. Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”).

Трохи згодом (1898 р.) І. Франко констатуватиме як одну з характерних тенденцій культурного життя в Європі “інтернаціоналізацію літературних уподобань і інтересів”, маючи на увазі взаємодію і взаємне збагачення літератур. Зрозуміло, що цей процес був благодатним для українського письменства, переобтяженого етнографічно-побутовою “старосвітщиною”. Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі “Молодої України” супроводжувалося радикалізацією національного самоусвідомлення. “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці”, - це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім - Українка - звучав, як виклик і самоствердження, вельми красномовне.

Полеміка з І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з “урахуванням” традиції, - і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.

В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М. Євшана, розбивав “українофільське капище наших “патріотів”, - причому, робив він це раніше за самого М. Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну “українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів яких стала “голосна ”малоросійська драма”, яка в останньому часі прибрала застрашаючий вид і в страшний спосіб множиться і росте на очах”.

Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті “боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, - на його сцені розгортається дійство типової “малоросійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби… якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкреслений претензією на “іскуство”!) не було ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень режисур та гри виконавців… “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля Марусі…” - скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920-х років М. Хвильовий використав ім'я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства - о яким “неубієнним” виявився цей персонаж раннього оповідання В. Винниченка…

Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902-1907 роках.

1902 р. - “Сила і краса”, “Біля машини”.

1903 р. - “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, “Боротьба”, “Народний діяч”, “Суд”, “Роботи!”, “Салдатики!”

1904 р. - “Заручини”, “Контрасти”

1905 р. - “Голота”, “Мнімий господин”

1906 р. - “Дрібниця (Моє останнє слово)”, “На пристані”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Хто ворог?”, “Честь”

1907 р. - “Дим”, “Студент”, “Момент”, “Рабині справжнього”, “Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”, “Голод”, “Ланцюг”.

Окрім оповідань, у цю ж пору з'явилися й перші драматичні твори В. Винниченка - “Дисгармонія” (1906 р.), “Великий Молох” та “Шаблі життя” (1907 р.). У 1907 році він був уже автором трьох великих прозових збірок (не беручи до уваги різних книжечок-“метеликів”): “Повісти й оповідання” (Львів, 1903), “Твори, кн. 1 Краса і сила та інші оповідання” (Київ, 1906), “Твори, кн. 2 Дрібні оповідання” (Київ, 1907).

Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”).

Володимир Винниченко дебютував у літературі в ту гарячу для Російської імперії пору, коли починалися селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше вони відбивають спеціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкрива такі явища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь із середовища революційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, так і масової психології…

Метаморфози, що відбуваються з людиною чи з масою, у Винниченка-художника викликали особливий інтерес. Селянські “грабіжники” 1902 року, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як і літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. Іван Франко мав підстави говорити про те, що Винниченко “не знає меж своїй обсервації”: зі сторінок його ранньої прози і справді поставала ціла панорама українського “низового” життя. Він вів свого читача в солдатську казарму, на сільській тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих революційними настроями студентів… Винниченку судилося стати літописцем “смутного” часу. Смута ж завжди супроводжується падінням суспільної моралі, хаосом, настроями розчарування й непевності, зневіри, хисткості; активізацією ірраціональних начал у поведінці людей.

Певно, через те так багато химерних перетворень зустрічаємо ми в ранніх творах В. Винниченка.

Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає застраханим і покірним (“Суд”).

... читать дальше >>>

Поcмотреть текст работы Поcмотреть полный текст
Скачать работу можно здесь Скачать работу "Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов