главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Библиотека Revolution
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр.

Революція 1648 р.. Антикріпосницький та визвольний рух. Привілейоване становище козацької старшини. Адміністративно-територіальний устрій. Система органів влади і управління. Формування української державності в 1648-54 рр.. Вищий ешелон влади.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: контрольная работа
Язык: украинский
Дата добавления: 31.12.2008
Размер файла: 32,6 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Становлення української державності 1648-1657рр.
Політична влада, територія Козацької республіки. Політико-адміністративний устрій республіки. Суд, судочинство, соціально-економічний устрій. Фінансова система та податки. Військо, зовнішня політика Козацької республіки Українсько-російський договір.
контрольная работа [32,9 K], добавлена 05.10.2008

2. Українська національна революція середини ХVІІ ст. Становлення української державності
Причини, характер й рушійні сили національної революції 1648-1676 рр.. Розвиток боротьби за визволення України. Формування козацької держави. Переяславська Рада. Політичне становище України після смерті Б. Хмельницького. Гетьманування І. Виговського.
реферат [25,0 K], добавлена 27.02.2009

3. Політична система Української козацької держави
Інститут гетьманства та генеральної старшини в політичній системі Української козацької держави XVII століття, характеристика інституту гетьманства як уособлення верховної влади. Структура адміністративного поділу та судова і виконавча влада держави.
курсовая работа [57,4 K], добавлена 13.06.2010

4. Устрій Запорозької Січі
Виникнення українського козацтва та Запорізької Січі, їх структура влади та управління. Військовий і територіальний устрій Запорозьких Вольностей. Військові служителі, похідна і паланкова старшина. Особливості "козацького" права та козацької державності.
контрольная работа [41,1 K], добавлена 31.12.2008

5. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. Формування української держави
Початок та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648р.- березень 1654р.) Українсько-московський договір 1654 р. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах.
презентация [1,6 M], добавлена 06.01.2014

6. Зародження української державності
Походження народів та виникнення їх держав. Суспільний і політичний лад антів. Джерела української народності. Зародження державності у східних слов’ян. Становлення Давньоруської держави. Державно-політичний устрій Київської держави, причини її розпаду.
дипломная работа [24,0 K], добавлена 26.10.2008

7. Устрій Запорізької Січі
Запорізька Січ, її політичний устрій та право (кінець XV ст. - середина XVII ст.). Створення Української гетьманської держави (Війська Запорізького). Полково-сотенна система управління та характеристика судоустрою. Ухвалення Конституції П. Орлика.
реферат [45,0 K], добавлена 13.10.2011

8. Соціально-політичний лад та адміністративно-територіальний устрій в українських землях 12-14 століття
Політичний устрій українських земель 10-12 століть. Окружні з’їзди князів, органи управління та адміністративний апарат. Суспільний устрій українсько-руських земель 11-12 століть. Вільні, напіввільні і невільні люди. Галицько-Волинське князівство.
реферат [41,0 K], добавлена 19.02.2011

9. Політична програма Богдана Хмельницького
Б. Хмельницький – фундатор Козацької держави, гетьман, монарх, дипломат; умови формування політичного світогляду. Розвиток державної ідеї на початку Національно-визвольної війни 1648-1657 рр.: Зборівський договір; Військо Запорізьке; історичні уроки.
курсовая работа [4,5 M], добавлена 15.12.2011

10. Господарство Середньовіччя. Боротьба на українських землях середини XVII ст.
Характеристика шляхів формування, форми і типів власності в добу середньовіччя. Порівняння соціально-економічних причин та наслідків Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. та європейських революцій у Нідерландах та Англії.
контрольная работа [35,1 K], добавлена 25.04.2012


Другие документы, подобные Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр.


13

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Історія держави і права України

на тему: «Суспільно-політичний устрій української держави

у 1648-1657 рр.»

Зміст

1. Соціальні зміни…………………….…………………………………………3

2. Адміністративно-територіальний устрій…………………………………...10

3. Система органів влади і управління………………………………………...13

Висновки…………………………………………………………………………18

Література……………………………………………………………………...20

1. Соціальні зміни

Революція 1648р. принесла основні зміни в соціальному укладі на Наддніпрянщині: упала влада шляхти, а до проводу прийшов новий козацький клас. Новий устрій не набрав відразу закінчених усталених форм, а протягом сторіччя проходив повільну еволюцію. Змагалися між собою дві групи - з одного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальні справи, що бажали докорінно знищити давній лад, а з другого боку останки шляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключно для себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад, в основі якого лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького Війська і користуватися козацькими правами; хто ж залишився поза військом, все ж таки був вільною людиною і тільки замість військової служби виконував інші повинності.

Унаслідок повстання значно покращало становище селянства. Прогнавши шляхту, селяни не позбулися всіх повинностей, проте відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й куди завгодно.

При переписі 1654 р. нараховано 64 659 козаків і 62 454 міщан - половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспільства. Часто рівень заможності рішав про те, куди хто вступав: "можніші пописалися в козаки, а підліші зосталися в мужиках". Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж, і селяни ставали козаками, а козаки селянами.

Проте з часом цим здобуткам стали загрожувати елітарні тенденції в середовищі старшини. Багато козацьких ватажків і, зокрема, значний контингент української знаті та реєстрових старшин, що приєдналися до Хмельницького, були незначними уламками того ладу, що існував до 1648 р. В їхньому розумінні повстання не передбачало створити суспільство рівноправних людей, а мало вигнати ненависну польську шляхту та магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Вони навіть уявити собі не могли життєздатного суспільства без знаті. Завдяки своєму відносно високому положенню, великому військовому та політичному досвіду та багатству чимало української знаті та заможних козаків зайняли високі посади серед ватажків Війська Запорозького. І це становище вони використовували для зміцнення та примноження свого впливу й достатку.

Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни зумовив значні зміни у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних і пригнічених класів. Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування. Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині за умови служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопили селяни.

Феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблею знищений», феодально-кріпосницький гніт. Однак, як і до війни, збереглося «ісстаринне» землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Але це вже були інші форми та методи власності. Верхівка козацької старшини і гетьманське правління проводили політику збереження попередніх соціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати нормативні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаю давнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичайного послушенства».

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалася внаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за службу, інколи «за послуги» землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали. «Ісстаринні» землі й ті, які передавалися «у вічність», мали типову форму феодальної власності. Їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад, взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значного розвитку досягло так зване умовне землеволодіння козацької старшини і шляхти. Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такого землеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи у своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі на власність. Правовий режим рангових земель визначався гетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім - доки «військо побажає залишити», а наприкінці війни - «на утримання власного господарства за вислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі на повну власність. Тому в нормативних актах часто трапляються вказівки про передачу землі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскаржуваний міг таку землю «в будь-який дохід перетворити».

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягаря, не залучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від «мостового» - грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладенні орендних договорів на промисли тощо. Козацька старшина, використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювалися у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали й розширяли свої права та привілеї. Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх через отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорозьким.

Шляхта, залежно від конкретних обставин, вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною грамотою 27 березня 1654 р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, даними від королів польських і Великих князів литовських, і так їх прав і вольностей порушувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло вимогу: шляхта висловлювала прохання, щоби в наступні роки її повернули «в попередній стан».

У ході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм становищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов'язані нести «звичайне послушенство» - за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки.

Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищалися так само, як і шляхти. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовій чи адміністративній відповідальності й суворо каралися. Духовенство домоглося повернення йому всіх володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка - митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне становище низове духовенство (сільських священиків і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства свідчить, що у період народно-визвольної війни відбувався процес формування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений.

Велику групу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок - було ліквідоване магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на землях української шляхти і духовенства. В універсалах знайдено заборони до переходу в козаки тільки монастирських селян. Селяни залучалися до панщини: один-два дні на тиждень. Якщо розмір не визначався гетьманським універсалом, феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов'язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та її охорону, виконання господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селяни також сплачували щорічний «подимний податок», його розмір залежав від наявності будівель, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювалися повинності у формі плати «мостового» - грошей на утримання доріг, «покотельщизни» - мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей на утримання вуликів, та ін. За правовим станом селянство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними (панські селяни). Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литовської шляхти, за якими визнавалося право вільного переходу (державні селяни). Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті не змінився. Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів, Полтава, й надалі здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно з Магдебурзьким правом. Їхні стосунки з селом, де панувало козацтво, були відносно обмеженими. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан - аналогічно, як до неї це робила польська шляхта. Серед мешканців міст зросла кількість козаків. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними конкурентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст в пізніший час почали шукати допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах зі старшиною.

Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем не було однорідним. Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу - ремісники, дрібні торговці та декласові елементи, тобто міська біднота. Міське населення називалося міщанами. Серед них вирізнялися представники міського управління - війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищем прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сільським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом, та ін.

Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути Україну і євреї. У Зборівському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислом і торгівлею в Україні.

На міщанство поширювалася уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з них переходили у козацтво і виступали в антикріпосницькій боротьбі разом із селянами.

В українському суспільстві чільне місце посідало козацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінювати місце проживання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків і повинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалося право власності на землю. Одним із привілеїв козацтва було те, що вони користувалися правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових чи генеральному суді.

Отже, в Україні продовжував існувати суспільний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.

2. Адміністративно-територіальний устрій

Богдан Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650р. кількість полків виросла до 20. Білоцерківський мир 1651р. на певний час призупинив державне будівництво, але воно знову пожвавилося після Батозької битви 1652р.

Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою.

Полковий поділ території України виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козацький реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте починаючи з літа 1638р., до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Полково-сотенна організація виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783р. (135 років).

Держава, створена Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з населенням 1,4 - 1,6 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її кордон більш-менш співпадав з порубіжжям старого Брацлавського воєводства, на півночі дотикався до р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через Прип'ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. Війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусі. Визволену територію Б.Хмельницький називав по-старому - Руська земля, Русь.

Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію військовозобов'язаного населення, тобто козацтва. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт. Курені об'єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю - сотню, якою командував призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи переважно до 200-300 вояків.

Сотні об'єднувались у полки і територіально підпорядковувались конкретному полковому місту, де знаходилась резиденція полковника, призначеного гетьманом, та полкової старшини - осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількість полків не завжди бувала однаковою, коливаючись від 16 і більше, а до складу полку могло входити від 11 до 22 сотень. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими - органи самоврядування. Полковникам належали функції начальників свого полку як бойової одиниці, а також глав адміністрацій полкової територіальної округи з широкими судовими, карними та фінансовими повноваженнями.

Автономною одиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана (на відміну від призначуваних гетьманом полковників).

Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна мала свою державно організовану територію.

3. Система органів влади і управління

Формування української державності в 1648-54рр. здійснювалося в умовах бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною й судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався не стихійно. Вже в червні 1648р. Богдан Хмельницький разом з козацько-шляхетською верхівкою - старшинською радою - затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організація і компетенція всіх органів, які перетворювалися в апарат публічної влади.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади - генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська - військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. Її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. Її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня - серпня 1648р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи - й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали - загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад - військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.

Богдана Хмельницького спершу у січні 1648р. було обрано гетьманом Війська запорізького - головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, він оголосив себе гетьманом звільненої України.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний - головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом - двоє суддів) очолював вищий судовий орган - апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державної скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650р. У ній зосередилося усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах - сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на основі норм звичаєвого права. Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції.

За Україною визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисельність - 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648-54рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300-360 тис. осіб.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648р. він прийняв військовий статут - «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війська була суворою.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це було природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Зауважимо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці.

Є відомості, що тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому - ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну республіку. Інші вчені стверджують, що за суттю Українська національна держава була монархією. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми.

Особливість української держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління.

Інші автори підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради. Часто їх пов'язують із особливостями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами. Крім того, дослідники відзначають, що в умовах війни, економічної і політичної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки привласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу.

Б.Хмельницький намагався поєднати дві державні ідеї. У 1648-54рр. в Україні було створено щось на взірець аристократично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648-54рр., сучасники нарекли Української козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина.

Висновки

Визвольна війна 1648-54 рр. - одна з найяскравіших сторінок в історії українського народу. В ході війни Україна позбавилася польсько-шляхетського соціального, національного та релігійного поневолення.

Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни зумовив значні зміни у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних і пригнічених класів.

Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування. Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині за умови служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопили селяни. Унаслідок повстання становище селянства значно покращало. Прогнавши шляхту, селяни не позбулися всіх повинностей, проте відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й куди завгодно. Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж, і селяни ставали козаками (і починали користуватися їх правами і привілеями), а козаки селянами.

За Б.Хмельницького Гетьманщина обіймала 3 воєводства: Чернігівське, Київське і Брацлавське. Кордон з Річчю Посполитою проходив по річці Случ. Територія Гетьманщини у військово-територіальному відношенні поділялася на полки. У 1650 р. налічувалося 20 полків, де проживало 1,4-1,6 млн. населення. Полк являв собою окрему адміністративно-територіальну і військову одиницю на чолі з полковником. Полковий уряд розташовувався у полковому місті. Полки в свою чергу поділялися на сотні з центром у містечку або у великому селі. Самостійною адміністративно-територіальною одиницею була Запорізька Січ.

Формування української державності в 1648-54рр. здійснювалося в умовах бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною й судовою владою в Україні.

Система органів влади і управління Гетьманщини 1648-54 рр. мала такий вигляд. Вищим ешелоном влади був генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська - генеральна або чорна рада. Проте вона не була постійно діючим органом. Поступово її замінила старшинська рада, яку здебільшого складали генеральні старшини та полковники. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які складали раду генеральної старшини при гетьмані.

Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових функцій. Він видавав універсали - загальнообов'язкові нормативні акти. Гетьман був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем. Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Містами управляли виборні міські старшини, а селами - сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам.

Література

1. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник - К.: Атіка, 2003. - 416 с.

2. Історія держави і права України / За ред. А.Й.Рогожина. - Харків: Основа, 1993. - Ч.1. - 654 с.

3. История государства и права Украинской ССР: в 3-х т. - К.: Наукова думка, 1987. - Т. 1.

4. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2006. - 352 с.

5. Музиченько П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Товариство «Знання», 1999. - 662 с.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К.: Либідь, 1995. - Т.2. - 608 с.

7. Субтельний О. Україна. - Київ: «Либідь». - 662 с.

... читать дальше >>>

Поcмотреть текст работы Поcмотреть полный текст
Скачать работу можно здесь Скачать работу "Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр." можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов