главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Библиотека Revolution
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов

Витоки українського етносу. Давні риси української мови. Київська Русь, ранньоукраїнська держава. Давньоруська народність: історична реальність і ідеологічна вигадка. Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів. Мовна ситуація в Київській Русі.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 27.02.2009
Размер файла: 92,1 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Утворення давньоруської держави: проблеми походження, суспільного устрою і розпаду
Утворення Давньоруської держави. Походження слова "русь". Роль норманів у утворенні Русі. Київські князі Аскольд і Дір. Розвиток та розквіт Русі за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Суспільний устрій. Київська Русь на завершальному етапі.
реферат [35,3 K], добавлена 02.12.2007

2. Трипільська культура та теорії походження Київської Русі
Поняття і роль трипільської культури. Аналіз норманської та антинорманської теорії походження держави Київська Русь. Основні риси та особливості трипільської культури. Походження слова "Русь". Вплив скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян.
контрольная работа [24,7 K], добавлена 15.07.2010

3. Київська Русь
Походження і розселення східнослов’янських племен, спосіб життя. Слов'яни та скандинави. Походження назви "Русь". Київська Русь, її ранньофеодальний характер та політичний розвиток. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської Русі.
реферат [18,9 K], добавлена 21.02.2009

4. Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу
Концепції походження держави Київська Русь та її назви. Перші князі, їх зовнішня та внутрішня політика. Розквіт Київської держави за часів Ярослава Мудрого. Державний лад, господарство, торгівля. Початки політичного розпаду держави. Володимир Мономах.
реферат [57,9 K], добавлена 15.05.2008

5. Місце Київської Русі в історії українського народу
Історіографічний огляд концепцій походження державно-політичного утворення Русі. Об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі. Діяльність великих київських князів. Соціально-економічна історія Русі.
курсовая работа [1,2 M], добавлена 03.04.2011

6. Розвиток писемності, освіти та науки в Київській Русі
Характеристика писемної культури Київської Русі. Археологічні розкопки та знахідки виробів з написами. Феномен берестяних грамот. Аналіз церковних графіті. Стан розвитку освіти в Київській Русі. Науково-природні знання та література Київської Русі.
реферат [36,8 K], добавлена 10.08.2010

7. Історіографія української генеалогії
Генеалогія як спеціальна галузь історичної науки, етапи розвитку і видатні дослідники. Етногенетичний підхід до визначення походження українців. Етапи народження нового українського етносу, який творив власну державу. Участь у цьому процесі інших народів.
реферат [26,2 K], добавлена 12.02.2012

8. Особливості розвитку культури Київської Русі
Високий злет культури Київської Русі, зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя. Феномен культури Київської Русі - його характерні ознаки та особливості. Давньоруська література. Походження і суть національного символу — тризуба.
реферат [25,5 K], добавлена 05.09.2008

9. Стародавня Русь
Запрошення новгородцями варягів на князювання. Характер державної влади в Київській Русі в середині Х століття. Причини хрещення Русі. Правління Володимира Мономаха. Події світової історії, епоха Великого переселення народів, зміни в житті слов'ян.
шпаргалка [57,5 K], добавлена 26.04.2009

10. Реформи Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Адміністративний устрій Київської Русі
Київська Русь як державне утворення, її роль в історії українського народу. Князь Володимир Великий як реформатор Русі, його досягнення. Смерть Великого Князя. Князь Ярослав Мудрий, його битви та досягнення. Захід могутності та величі Давньої Русі.
реферат [34,9 K], добавлена 07.02.2012


Другие документы, подобные Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов


Походження

українців, росіян, білорусів та їхніх мов

ВСТУП

1. «Лежать віки, покриті пилом...»

2. «І розійшлися словени по землі...»

3. Сини Дажбожі, Сварога внуки

4. Витоки українського етносу

5. Найдавніші риси української мови

6. Київська Русь - ранньоукраїнська держава

7. Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вигадка?

8. Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів

9. "Русь", "Росія", "Великоросія", "Малоросія"?

10. Мовна ситуація в Київській Русі

11. Живуча помилка Ломоносова

12. «Україна» -- це не «окраїна»

13. Що було б, якби

14. ЛІТЕРАТУРА

15. ДОДАТОК

Київська Русь - ранньоукраїнська держава

Протягом VII-VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот (так званих "союзів племен") у феодальні князівства, Таких феодальних князівств було десь 12-14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII-IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь. Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави - Київ. На 60-ті pp. IX ст. Київська Русь також об'єднувала лише українські племена - полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 p. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом Х - початку XII ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов'ян і багатьох неслов'янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок Х ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією "племінних княжінь", демонструючи, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій. Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю? Питання етнічної належності Київської Русі давно викликає запеклі суперечки й стало не тільки науковою, але й політичною проблемою. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від росіян пізніше. Ще в "Синопсисі" І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання - 1836 р.), який аж до початку XIX ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. Карамзін (1776-1826), який у 12-томній "Истории государства Российского" (1816-1829 pp.) назвав княжий Київ "матерью городов русских", розуміючи це як "російських". Концепцію М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М. Погодін (1800-1875). Він стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності і до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни нібито емігрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію аргументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804-1873), а згодом - всесвітньо відомий філолог А. Кримський (1871-1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство. За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М. Погодіна радянські ідеологи дещо пом'якшили, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу - давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів, про що детальніше йтиметься далі. На противагу цьому, ще з кінця XVIII ст., починаючи від невідомого автора "Історії русів", патріотично налаштовані українські вчені вважали і вважають, що державу Русь утворили українці, а Київ споконвічне був українським містом. Хто ж має рацію? Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, слід відмовитися від емоцій, конструювання заполіти-зованих ідеологічних схем і спиратися виключно на історичні факти. Історична закономірність утворення політичних об'єднань - держав (і національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін.), але й зі світовими імперіями {наприклад. Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни). Стосовно етнічної належності дав ньої Русі увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини і сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південно-руських (тобто протоукраїнських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селянок - довга вишита або мережана сорочка, спееціального крою плахта, намітка (у дівчат -- вінець), постоли - бере початок ще віід одягу племінних об єднань VIII an., зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.(Ніколаєва Т., Щербій Є. Народний одяг // Культура і побут населення України. - К., 1991. - С. 59, 99.). Так само чоловіче вбрання Х ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича (942-972), описаний візантійським письменником другої половини Х ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Дослідники вважають таких вояків пращурами козаків (Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 133-134.). Адже козацтво продовжилоо військові традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів - святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть українські кобзарі пізнього середньовіччя мали своїх попередників у Київській Русі - таких, як віщий співець Боян і йому подібних. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами та дружинним епосом, від якого до нас дійшло лише "Слово про Ігорів похід". У ньому дуже багато поезії, притаманної українському фольклору. "Слово про Ігорів похід" є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом, художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 p. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Свято-славичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суз-дальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому участь (Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 124.). Аналізуючи "Слово про Ігорів похід", відомий російський критик XIX ст. В. Бєлінський відзначав, що воно "носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні етосунки грубі, жінка - домашня худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах; порівняйте побут малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження "Слова про Ігорів похід"... Не можна не помітити чогось спільного між "Словом про Ігорів похід" і козацькими малоросійськими піснями" (Белинский В. Г. Сочинения / Изд. Ф. Павленкова. - Т. 2. - СПб, 1902. - С. 359. Див. також: Белинский В. Г. Поолное собрание сочинений. - Т. 5. - М., 1954. - С. 332-333, 348-349.). Таким чином, матеріальна і духовна культури пізнішої України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо-татар-ська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV-XVI ст. З іншого боку, матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI-XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що прабілоруси і праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини - політичного й культурного осередку Руссі й зазнали впливу культур місцевих балтських та фінно-угорських культурних традицій. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки ("лапти"), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську "баню", мат-рьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів) - "косолапого Мишку", які відбивають давній культ ведмедя в росіян (образ "Русского Медведя" - народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фра зеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колет.ь (околеть), Москва та ін. Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів.

Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі (Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 129, 138, 144, 146).

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але їі державотворчим і консолідуючим, етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.

Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вигадка?

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX-Х ст. унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність - давньоруська народність. Вона, як і будь-яка народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільний психологічний склад, що виявляється у спільності культури. Ця давньоруська народність нібито існувала деякий час і після розпаду Київської Русі - у період феодальної роздрібненості, і лише згодом, після монголо-татарської навали, коли окремі частини Київської Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньоруської народності на три частини, які в XIV-XV ст. перетворилися на три східнослов'янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов'янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше XIV-XV ст. Будь-які спроби шукати наші корені глибше вважалися підступами "українських буржуазних націоналістів" і жорстоко переслідувалися. Проте при детальнішому і вдумливішому аналізі суспільно-політичних і культурних особливостей давньоруської держави виявляється, що вчення про давньоруську народність (чи, як тепер дехто називає, етномовну спільність) з усіма її необхідними ознаками - це не більше, ніж ідеологічний міф. Слід сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції. Ще класик російської історичної науки В. Клю-чевський (1841-1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Фактично з позицій М. Грушевського, вперше викладених у його праці "Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904 р.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М. Покровським - аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Во-лодимиро-Суздальського князівства, отже, Київську Русь у неї не включала. Ситуація різко змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця В. Мавродіна "Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)". У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що "Киевская Русь- это начальный этап в истории всех трех братских сла- вянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка - русский народ киевских времен, древнеррусскую народность" (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов'ян відіграв "величественный процесе объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в единую древнерусскую народность" (с. 310). Цю саму тезу В. Мавродін повторив і в наступній своїй праці "Образование единого русского государства" (Л., 1951): "Объединение восточных славян, сложившихся в единый русский народ, должно быть определено как народность... Таким образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность" (с. 215). Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур. Незважаючи на це, позиція В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми утворення російської народності і становлення її в націю. Основну доповідь на цій конференції зробив В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. Різку критику з боку істориків А. Новосельського, Г. Санжеєва, О. Зиміна, В. Пашуто, М. Павловського та філологів В. Сидорова, П. Кузнецова дістала теза В. Мавродіна про те, що "в VIII-IX вв. в связи с распадом первобытнообщинного строя и развитием феодальных отношений, приведших к образованию Киевского государства, племена восточных славян сложились в единую древнерусскую народность с общим для всего государства языком". На одностайну думку учасників дискусії, частина доповіді В. Мавродіна, присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. У ході дискусії підкреслювалося, що якби в Київській Русі племінні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох хоч і споріднених, але різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія також показала, що розв'язання проблеми етногенезу російського та інших народів може бути досягнуто лише об'єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У заключному слові В. Мавродін погодився з низкою принципових критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди (Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі "Вопросы истории". - 1951. - № 5. - С. 137-139.). Проте перемогла нне наука, а політика. У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суз-дальського князівства робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов'янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об'єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов'янських народів. Через це й не дивно, що концепція В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", надрукованих у газеті "Правда" за 10 січня 1954 р.: "Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня - древнерусской народности, создавшей древнерусское государство- Киевскую Русь". Цими тезами було покладено край науковій дискусії з приводу давньоруської народності, і невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В. Мавродін виявився "на коні" й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: "Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности" (М., 1971) та "Происхождение русского народа" (Л., 1978). Критику концепції давньоруської народності продовжили лише історики української діаспори в Канаді та США (Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 137-139.). Однак цей підступний істторичний міф національної єдності Російської імперії, куди нібито входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики, й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його дотримуються, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам історичне минуле, до якого вони непричетні (Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. - Нью-Йорк, 1990. - С. 223.). Застарілість доктрини про давньоруську народність очевидна вже з того, що нині явно потребують уточнення самі поняття етнос, народ, народність, нація, оскільки сучасна наука оперує такими поняттями, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість тощо, й, очевидно, було б доцільно, щоб вони якось фігурували і в сучасному визначенні етносу, народності та нації. Але ми поки що абстрагуємося від цих недоречностей і, виходячи з досі існуючого визначення народності й нації, спробуємо з'ясувати, чи справді були властиві так званій давньоруській народності всі необхідні для неї чотири ознаки. Щодо спільності території на перший погляд сумнівів нібито немає: давньоруська держава Київська Русь справді займала компактну територію. Але ж це була спільна територія держави, а не народності. З етнічного погляду ця держава становила конгломерат різних племен і народів - не лише слов'янських, але й балтських, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська територія була заселена не рівномірно, окремі її частини розчленовувалися дуже широкими і майже непрохідними лісами та болотами. Чи могли східні слов'яни за таких умов відчути спільність своєї території від Карпат і Надросся до Пскова й Ростова? Можливо, це відчували хіба що порівняно нечисленні урядовці, що були пов'язані з князівською адміністрацією та іншими державними структурами й час від часу подорожували по всій державі, збираючи раз на рік податки і виконуючи інші державні функції. Але основна маса населення, яка фактично й становить саму народність, хіба могла усвідомлювати якусь єдність території при тодішніх примітивних транспортних засобах і шляхах сполучення, при величезних природних перешкодах, що фактично були своєрідною "залізною завісою"? Звичайно, ні! У кожному регіоні люди мали "свою" територію. Скажімо, Середня Наддніпрянщина була споконвічною для полян; тут вони мали глибоке історичне коріння, своїх предків і нащадків, тут відбувалася зміна поколінь, формувалися їхні звичаї, матеріальна і духовна культури, і не переймалися вони клопотами новгородців або псковичів, та й навряд чи знали про їхнє існування взагалі. Так само слов'яни Новгородщини, Муром-щини чи Ростовської землі не мали жодного стосунку до Наддніпрянщини, і навряд чи спадало їм на думку вважати ті далекі землі своїми. Отож єдність давньоруської території усвідомлювалася лише на рівні державних структур, та й то в умовах напівкон-федерації, коли Новгород постійно протистояв Києву, йому ж не хотів коритися Полоцьк, коли київським князям весь час доводилося втихомирювати непокір- них периферійних князів, ця єдність території мала досить своєрідний і відносний характер, і її роль була явно не тією, що пізніше - в епоху окремих східнослов'янських народностей і націй. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство. Існування народності неможливе й без спільної для всіх її регіонів мови. Чи була така мова в Київській Русі? Про мовну ситуацію на Русі детально йтиметься далі. Тут ми лише відзначимо, що спільною для всієї території Київської Русі (хоч і з деякими місцевими відмінностями) була давньокиївська писемно-літературна мова. Але ж вона була наддіалектною, значною мірою штучною, для більшості простого народу досить далекою і навіть чужою, коли окремі її стилі були щедро пересипані церковнослов'янськими словами, граматичними формами та стилістичними конструкціями. Хоч у деяких давньоруських юридичних документах, що відбивають традиції звичаєвого права, або в художніх творах із значним фольклорним струменем спостерігається певне наближення давньокиїв-ської літературної мови до народної, було б наївною ілюзією ототожнювати ці мови і вбачати в давньоки-ївській літературній мові XI-XIII ст. віддзеркалення простонародного мовлення. Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно-літературна і не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна мова. Але чи є підстави говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як ознаку давньоруської народності й розтягувати період її існування десь аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є. Для цього нібито є й відповідні аргументи: наявність спільносхіднослов'янських мовних рис (повноголосся -оро-, -єре-, -еле-, звукосполучення зв-, це- у словах типу звізда, цвіт замість колишніх gv-, kv-, перехід початкового ненаголошеного je в о перед складом з голосними і, е у словах типу озеро, осінь, протиставлення приголосних за твердістю- м'якістю, близькі системи слово- і формотворчих префіксів та суфіксів, спільний у своїй переважній частині лексичний фонд тощо), майже повна відсутність у ранніх східнослов'янських пам'ятках місцевих діалектних особливостей, а якщо вони й трапляються, то їх інтерпретують не як діалектні риси, яких нібито майже не було і не могло бути, а як описки книжників. Проте, як показує поглиблений аналіз, традиційні аргументи на користь існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хисткі й непереконливі. У цьому випадку наявність спільних східнослов'янських мовних рис нічого не доводить. По-перше, зважаючи на особливості розселення й наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші діалектні ареали. По-друге, спільні риси будь-якої групи споріднених мов не обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови. Наприклад, загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь західнослов'янської прамови ніколи не було. Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту. Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів. Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури. Од- на з них - офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії. Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати. Друга культура Київської Русі - це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припушуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі регіони були настроєні проти цих ідей неприховане вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), - це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом "в одній державі - один народ", а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою "обрусения инородцев", це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про "нову історичну спільність людей - радянський народ", хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності. Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних регіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави "Київська Русь". Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах. на з них - офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії. Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати. Друга культура Київської Русі - це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі регіони були настроєні проти цих ідей неприховане вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), - це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом "в одній державі - один народ", а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою "обрусения инородцев", це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про "нову історичну спільність людей - радянський народ", хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності. Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних регіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави "Київська Русь". Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнослов'янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах.

Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів

За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів - російського, українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов. Фальшивість і неспроможність цього "вчення" очевидні, бо воно не витримує навіть елементарної критики й суперечить здоровому глуздові. Образ "спільної колиски" невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці. Але чи є він старшим братом насправді? Звернімося до історичних фактів. Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це - східна частина давньої прабатьківщини слов'ян, у межах якої із середини І тис. н. е. почав формуватися український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи слов'янських племен - більш численні склавини й менша група антів - протоукраїнська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічне і, вірогідно, ді-алектно відмінні масиви: північний і південний. Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склави-нів. Про них розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян, дреговичів, північних полян і частково - сіверян. Північний діалектний масив сттав у майбутньому основою північного наріччя української мови. Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. н. е. в лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла та Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніст-ровському межиріччі. Його еквівалентом в археології вважається пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньків-ської культури чітко збігається з територією розселення антів, про яких повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійський. У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла переважна більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Нащадки антів і склавинів на кінець VII ст. піднялися до переддержавного рівня організації суспільства. Утворювані в цей час союзи племен спочатку були, очевидно, тимчасовими конгломератами різних племен або союзами дружинників різних племен під час військових походів, але з часом створювалися дедалі стабільніші союзи сусідніх племен, які поступово перетворювалися на феодальні князівства. Коли ці князівства увійшли до складу Київської Русі, повного й остаточного злиття колишніх союзів племен в один етнос не сталося, бо люди були міцно прив'язані до своєї землі традиціями предків і послідовно зберігали свої етнічні й діалектні особливості. Взаємозв'язки і взаємовпливи в той час відбувалися на регіональному рівні, в першу чергу між сусідами. Тому поряд з консолідацією всієї держави значно інтенсивніше відбувалося регіональне об'єднання окремих її частин: відокремлених лісами й болотами Наддністрянщини, Полісся, Прикарпаття й Волині; полоцько-смоленського регіону; Псковсько-новгородської землі, а згодом - і Ростово-Суздальської. Таким чином, виникнення окремих східнослов'янських народностей, зокрема й української, відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов'янських територіально-племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви. У ході дальшої кон- солідації вони поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Однак консолідація східнослов'янських територіально-племінних об'єднань відбувалася не синхронно. Як свідчать археологічні джерела, різниця в матеріальній і духовній культурах між окремими праукраїнськими племінними союзами Півдня почала зникати ще в переддержавний період у VIII-IX ст., і в XI-XII ст. Культура цих племен уже становила відносно монолітну цілісність. На відміну від неї, літописні племена лісової Півночі Східної Європи зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII ст. Отже, етнічні процеси на півдні Русі, який перебував ближче до візантійських центрів цивілізації і зазнавав їхніх впливів, розвивалися швидше, ніж на півночі. Через це формування українського етносу відбулося раніше, ніж у білорусів та росіян (Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 101.). В епоху феодальної роздрібненості, що настала на початку XII ст. після розпаду Київської Русі, на її території виникли одне за одним самостійні князівства-держави - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Турівське, Смоленське, Полоцьке, Володимиро-Суздальське і Новгородська феодальна республіка. Ареали цих політичних утворень в основному збігалися з давнім племінним членуванням східнослов'янської етномовної території. На терені України консолідація суміжних близь-коспоріднених груп протоукраїнських територіальних племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви в цей час відбувалися у двох ареалах: на Середній Наддніпрянщині (ядро Київської Русі - Київщина, Переяславщина і Чернігівщина) і в Галичині та на Волині (Галицьке-Волинське князівство). Коли у другій половині XII ст. Київ став занепадати, серед українських князівств усе більшого значення набував Галич. За князювання Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Галицького (1202-1264) Га-лицько-Волинське князівство досягло найвищої могутності. Данило Галицький дістав титул короля Русі, зумів не підкоритися владі монголо-татарської Золотої Орди. Галицько-волинська держава об'єднувала тіль- ки етнографічно українські землі, і через це в її культурі українські національні прикмети виступали сильніше, ніж у культурі Київської Русі. Після її занепаду Галицько-волинська держава продовжила на ціле століття існування української державності й стала основним політичним центром усієї України. Є підстави вважати, що вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні, до якого ми звикли ще зі шкільної лави, в основному сформувалася і мала дві гілки: галицько-волинську (вона зберегла за собою традиційну назву Русь) і наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. з'являється назва Україна. Особливість формування білоруського етносу полягала в тому, що на сучасній білоруській етномовній території споконвіку жили не слов'яни, а балти, від яких походять сучасні литовці і латиші. Безпосередніми предками білорусів були кривичі, дреговичі й частково - радимичі. У VIII - на початку IX ст. на території сучасної Білорусі виразно виділялися дві великі й різні за походженням етнічно-племінні групи східних слов'ян. Одну з них, південно-західну, що займала Полісся та суміжні землі, становили переважно дреговичі. Вона була тісно пов'язана з північноукраїнськими племенами (волинянами, деревлянами, полянами); друга група - північно-східна - охоплювала племінний союз кривичів (як ми вже відзначали, їхні предки прийшли на північ Східної Європи з південної Балтики). Дреговичі сформувалися внаслідок переселення частини волинян та деревлян на північніші території за Прип'яттю, заселені балтами. Це переселення відбувалося поступово й повільно. У VII ст. пам'ятки празької культури, на основі якої сформувалися воли-няни та деревляни, з'явилися на лівому березі Прип'яті, де згодом виник племінний центр дреговичів - Турів і важливий економічний та культурний центр Пинськ. У VIII-IX, ст. волиняни й деревляни просунулися на балтські території ще далі - аж до Верхнього Німану, Волиняни заселили також сучасну Берестейщину (Брестська область Республіки Білорусь). Вплив балтського субстрату на слов'янських переселенців виявлявся по-різному, але посилювався в міру просування волинян та деревлян углиб балтських територій. На Берестейщині л?ова й культура волинян не зазнали істотних змін (від найдавніших часів і донині межа між українцями та білорусами в цьому регіоні проходить по річках Ясельда - Прип'ять - гирло Горині). У північніших ареалах вплив балтів на слов'ян був настільки інтенсивним, що змінив навіть слов'янський (поліський) антропологічний тип: дреговичі вже належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським (Седов В. В. Восточные славяне в VI-XII вв. - М., 1982. - С. 118; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 105.). До нього ж належать і сучасні білоруси. На півночі Східної Європи кривичі з басейну р. Великої на рубежі VI-VIII ст. почали інтенсивно розселятися на значних територіях у Вітебсько-Полоцькому Наддвінні і на Смоленській Наддніпрянщині (майбутні Полоцьке і Смоленське князівства), заселених бал-тами. Протягом VIII-IX ст. унаслідок асиміляції місцевого балтського населення сформувалася окрема етнографічна група кривичів - полоцько-смоленська. Частина кривичів,, що заселила землі по р. Полота, згідно із свідченням літопису, називалася полочанами. Інтенсивне переселення кривичів на споконвічні землі балтів тривало і в IX-Х ст., а в XI ст. вони заселили всю сучасну територію Білорусі до умовної лінії Ізяслав - Борисов - Орша. Протягом IX- XIII ст. псковські й полоцько-смоленські кривичі розвивалися як самостійні етнічні групи, але між полоцькими і смоленськими кривичами вже ніякої етнографічної різниці не було. Племінний центр полочан - Полоцьк уперше згадується в "Повісті минулих літ" під 862 р. З кінця IX ст. він уже був у складі Київської Русі. У Х ст., тобто приблизно через століття після виникнення на Середній Наддніпрянщині ранньоукраїнської держави - Русі, полоцькі кривичі створили Полоцьке князівство. Полоцьк і Смоленськ відігравали важливу роль у торговельній системі Київської Русі - на річковому шляху "із варяг у греки": вони контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, Полоцьк був пов'язаний Двіною з Балтійським морем, завдяки чому полочани змогли налагодити самостійну торгівлю із Заходом. Усе це створювало сприятливий ґрунт для виявлення в по-лочан дуже ранніх самостійницьких прагнень. Так, ще на початку правління Володимира Великого (тобто у 80-х pp. Х ст.) полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під влади Києва, і відтоді ці прагнення не припинялися аж до кінця XI ст. Демонструючи власну гідність, полочани в середині XI ст. збудували услід за киянами свій Софійський собор. Полоцькі князі воювали зі Псковом та Новгородом і намагалися приєднати їх до свого князівства. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досягнув фактичної незалежності від київського князя(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 112.). Полоцьке князівство проіснувало до кінця XIII ст., аж поки в 1307 р. не увійшло до складу Литовського князівства. На думку білоруських істориків, Полоцька земля стала осередком виникнення і розвитку білоруського етносу й національної державності. Двом етнічним групам протобілоруських племен відповідали два діалектні масиви (= дві мови) - поліський і кривицький, які відрізнялися багатьма фонетичними, граматичними й лексичними особливостями. Зокрема, для поліського діалектного масиву ("поліської мови") були характерні: а) дифтонги; б) зміна ненаголошеного а > е (мёсец, пометь, тысеча); в) рефлексація o& > е (лес, лета, дзед); г) перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними і в кінці слова (жана, нашому, ча-тыры); ґ) наявність фрикативного г (у); д) білабіальний w (вбук, дбугі, здарбуе, кроу, прауда); е) стверділий р (бурак, зорка, звер, рогат, Рурык); є) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц (ждлудзь, жэрдка, чбрны, чужы, шалом, шзравбкі, крынща, месяц) та ін. Діалекти кривичів ("кривицька мова") мали такі найхарактерніші риси: а) перехід ненаголошеного е > о після м'яких перед твердими приголосними: гняздо - гнёзды, вядрб - вёдры, сялд - сёлы, зеелянёцъ - зялёны; б) проривний g: naga, ganaed, Oapoga; в) губно-зубний б; г) зближення і збіг свистячих ж, ч, ш - з, ц, с ("чокання" і "цокання"): мець "меч", хоцу "хочу", цо-ловёк "чоловік", в руче "в руці", новгородець "новгородець"; ґ) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц; д) збіг з' - ж', с' - ш': покази "покажи", васих "ваших", жернд "зерно", помажати "помазати"; е) сполучення гл, кл на місці праслов'янських dl, tl: жерегло, мочйгло; є) відсутність ефекту другої палаталізації задньоязикових приголосних (тобто збереження сполучень ге, кв замість очікуваних зв, це: гвезда "звізда", квет "цвіт", кедить "цідити" та ін. Хоч цими двома мовами-діалектами користувалися генетично різні групи слов'ян, їх неухильно й послідовно зближували діалектні риси, що виникали під впливом спільного для обох етномовних ареалів балтського підґрунтя (субстрату). Як показали дослідження, саме впливом цього субстрату найпереконливіше пояснюються такі специфічні риси білоруської мови, як повне (недисимілятивне) акання, яке виникло, вірогідно, у VII-VIII ст. на землях дреговичів, радимичів і в західному ареалі кривичів та в'ятичів, дзекання і цекання (можливо, вперше з'явилося в діалектах радимичів ще у складі дулібського племінного союзу), а також спільний білорусько-балтський словниковий фонд і слова зі спільними коренями - особливо в сільськогосподарській, рибальській та бортницькій лексиці, яка належить до сфери найдавнішої людської діяльності. В епоху пізнього середньовіччя консолідуючими елементами народностей стали писемно-літературні мови, а в національний період на перший план виступає менталітет як новий і найвищий тип духовності, національна ідея, які виявляються сильнішими за діалектні особливості. Це призвело до того, що в один національний мовний комплекс могли включатися й відмінні, а іноді й генетично різні та структурно досить далекі говори. Через це й колишні поліські та кривицькі білоруські говори стали єдиним білоруським національним етномовним комплексом. Дуже складним і суперечливим було формування наймолодшого східнослов'янського етносу - російського. У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й частково балтські племена. Першими слов'янами на цих землях були псковські кривичі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіткнулися тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, і поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів'я Західної Двіни, басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньо-волзьких озер. Племінні діалекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам'ятках давнього Пскова XIV-XVI ст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки. Сусіди кривичів - предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з південної Балтики і освоїли територію майбутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група - літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літописі під 859 р.). Протягом IX-Х ст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь - до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов'янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фінно-угорські племена. Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новго- родську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX-XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси у напрямі формування окремого етносу, проте в середині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об'єднання російських земель навколо Москви, і в 1478 p. Новгородська земля була загарбана Москвою й насильно включена до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Московщини відразу збільшилася аж у сім разів, що ще більше розпалило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Але й потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися. Російська народність формувалася протягом XII- XV ст. у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена - меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське плем'я голядь. Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст. У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з "ляського" західного краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли слов'янські племена на чолі з якимось В'ятком (В'ячес-лавом). Унаслідок їх змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність - літописні в'ятичі. Нащадки верхньоокських в'ятичів в епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися по Оці до Рязані, витісняючи або асимільовуючи рідке місцеве фінномовне населення і створюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов'янське населення цього регіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, яке шукало спокою в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі. Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в Х ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі і вже слов'янізована білозерська весь. З Ростово-Суз-дальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. У ході слов'янізації місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI-XII ст. тут сформувалося місцеве східнослов'янське угруповання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь). Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фінно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності. Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об'єднувався спільним фінно угорським субстратом. Хоч територію в'ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі в 981 p., а Ростово-Суздальську землю- в 982 p., вони дуже слабо залежали від влади київського князя. Територія сучасної центральної Європейської Росії в Х-XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали Заліською, Заліссям, "Залеська земля" ("земля, що міститься за лісом"). Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері і весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим. У Х ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростове-Суздальське князівство. Його політичними центра- ми були спочатку Ростов, з початку XII ст. - Суздаль, а з другої половини XII ст. - Володимир. На XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з інших регіонів Київської Русі, виникли нові міста (Володимир, Переяслав-Залеський, Юр'єв та ін.), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований при Володимирові Мономаху. Рострво-Суздальщина мала прямі торговельні зв'язки з Центральною Азією річковим шляхом через Волгу й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю. Політична вага і значення Ростово-Оуздальської землі різко зросла в роки князювання Юрія Долгорукого - молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями. Саме Суздальська земля від середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 114.). Проте Юрій Долгорукий ще не переривав зв'язків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол. Зовсім іншу політику повів син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (1157-1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужа. Спочатку Юрій Долгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них - і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом - і Москви. Це був відвертий і демонстративний розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі у спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему митрополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, і з цього часу князівство стало називатися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимира у с. Боголюбове князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського слід вважати засновником російської державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. Ключевський писав, що "в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену", а суздальські містечка "становили тоді особливий світ, з відносинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі"(Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. - Т. 1. - Курс русской истории. - Ч. 1. - М., 1956. - С. 324-325.). У 1169 р, на втручання Києва у справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно... читать дальше >>>

Поcмотреть текст работы Поcмотреть полный текст
Скачать работу можно здесь Скачать работу "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов