Ремесла Давньоруського міста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Ремесло руського феодального міста давно стало предметом спеціального вивчення. Після виходу у світ капітального дослідження Б. А. Рибакова стало очевидним, що ця галузь економіки знаходилося на високому рівні розвитку і займала значне місце в житті давньоруського суспільства. Наступні дослідження Б. А. Колчина, Ю. Л. Щаповой, Т. І. Макаровой, Г. Ф. Корзухиной, Г.А. Вознесенської й інших археологів значно поповнили характеристику давньоруського ремесла Історія Української РСР. Т. 1 За ред.. І.І.Артеменко, В.Д.Баран. - К.: - 1977. - С. 287. У більшій мірі це стосується техніки і технології, вивчення яких завдяки застосуванню нових методів дослідження значно просунулося. Менше уваги приділялося місцю і ролі ремесла в системі соціального й економічного розвитку суспільства. Свідчення тому -- дискусія про посад руського міста, що виникла в 50-і роки XX ст. і триває фактично понині.

Положення Б.Д. Грекова про соціально-економічну рівнозначність понять «посад» і «місто» було прийнято наступними дослідниками без яких-небудь застережень.

Говорячи про давньоруські міста ІХ-Х ст., І. Я. Фроянов відзначає, що вони в меншій мірі були ремісничими осередками, тому що для цього їм не вистачало посадів, поява яких він відносить до Х -- початку XI ст. Б. Д.

Греков і М. Н. Тихомиров пов'язували виникнення посадів з більш раннім часом. Слідом за Б. Д. Греков И. Я. Фроянов у своєму твердженні виходить із представлення про ремесло давньоруського міста як винятково вільної посадской стихії. До аналогічного висновку прийшов і С. Т. Карлов, який вважає, що в правовому відношенні ремісно-торгове населення давньоруських міст було відносно вільним, складалось з людей,що не були в особистій залежності від феодалів міста.

Характер руського феодального міста не тільки не виключав, але й припускав розвиток у ньому ремесла. Причиною цього слугував надлишок сільськогосподарської продукції, що зосереджувалася в місті. Концентрація цих надлишків у руках військово-бюрократичного державного апарату обумовила спочатку тісний зв'язок ремісничого виробництва з господарським розвитком міської феодальної садиби. Головною фігурою ремісничого виробництва в ранніх російських містах був не юридично вільний посадский майстер, а залежний, що працював на садибі свого пана. Будучи включеним у господарську структуру феодальної вотчини, ремісник не мав право власності на знаряддя праці і його результати.

Для більшості давньоруських міст типове розташування на високих берегах ріки. Вода була потрібна і кожному жителю, і багатьом ремісникам: гончарам, ковалям, шкіряникам. Водяний шлях був самим зручним і дешевої. Тому ремісничо-торгові пригороди виникали насамперед у ріки Дитинець, населений знаттю, розташовувався високо над рікою, на зручному для оборони місці. Умови оборони визначали місце поселення феодалів. Розподіл на «гору» і «поділ» часто зустрічається в письмових джерелах.

Подвійний розподіл культурного шару характерно для Києва, Смоленська, Пскова, Вітебська й інших міст.

Ремесла, шлях розвитку

Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та інше. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користалися зі Сходу, від персів і арабів, від Х ст. став переважати вплив Візантії, а від XII ст. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо виплавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю -- в'язку. масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза.

У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Ковач, кузник, кузнець -- це три давні назви коваля.

З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха», -- каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства - сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підків, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг.

При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі.» Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала, дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння.

Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони -- про це оповідає виразно Галицьковолинський літопис 1259 р. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі.

І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору -- Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду -- це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (перегородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.

Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних пічах - горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла -- плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці Бобринский Л. А., 1978. Гончарство Восточной Европі.--Археология, 1954. - № 13. - С. 38- 42..

В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

Склоробне виробництво досягло високого рівня. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.

У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста.

Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться», наводить приповідку Кирило Турівський.

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста -- домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

3 дерева робили буквально все - від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці - чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена - усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець - означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули - сагайдаки для стріл Давня історія України: У 2 кн./Толочко П.П 1995. - С.145.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки - шапки, або копитця - рід панчох. Здавна також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі -- 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові -- Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

гончарство будівельний одяг залізо

Ремісники

Існувало три категорії ремісників -- сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи -- залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV -- XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка-м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150 -- 200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8 - 10 год у спеціальних печах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8 -- 11 кг якісного металу. Частину його ремісники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і розвиток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжитку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо) Гуревич Ф. Д., Джанполадян Р. М., Малевская М. ст. Восточное стекло в Древней Руси. Л. Наука,1968.-188 с..

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтенсивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, монастирів з каменю і цегли. Великими замками були Київський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників).

Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою.

Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит -- подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об'єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майстри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахової організації -- господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 р. у Львові існувала господа підмайстрів ткацького цеху, в 1483 р. у Коростені -- підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця категорія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців.

Важливе місце в господарстві займали промисли. Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ - компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV - XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна їх використовували у різних виробництвах -- валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

Отже, XIV - XV ст. характеризувалися помітними зрушеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зростанні числа ремісників та їхніх спеціальностей.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI -- IX ст. це були "гради" (городища) -- невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста -- ремісничо торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.

Видобуток та обробка заліза

Залізо у стародавній Русі добувалося з болотної руди, на яку багата її територія. Залягає руда у шарах болотяного ґрунту і містить від 18 до 40% заліза. Виплавляли залізо у так званих сиродутних горнах, залишки яких знайдено у різних районах Київської Русі. Існували навіть спеціальні центри залізоробного виробництва. Один з них знаходився у м. Городську на Тетереві -- на місці сучасного однойменного села Коростишівського району Житомирської області. Тут на великій площі одночасно діяли десятки сиродутних горнів. До значних залізоробних центрів належав також Вишгород.

Обробка заліза і виготовлення з нього численних речей для господарства, військової справи й побуту здійснювалися у ковальських майстернях, залишки яких виявлено на багатьох давньоруських поселеннях: на Княжій Горі поблизу Канева, Райковецькому городищі на р. Гнило-п'яті, у Вишгороді, на городищі поблизу колишнього села Воїнської Греблі, що стояло у гирлі Сули. У Вишгороді ковальська майстерня містилася поруч із залізоплавильним горном. Можливо, у цьому випадку металург водночас був і ковалем.

До знарядь праці коваля належали ковадло, молот, молоток, кліщі, зубило, пробійник та ін. За формою і функціональними ознаками ковальські знаряддя часів Київської Русі майже не відрізнялися від аналогічних знарядь пізніших часів.

Давньоруські ковалі володіли багатьма технологічними прийомами обробки заліза: ковкою, зварюванням, загартуванням, різанням, обточкою, поліровкою, інкрустацією кольоровими металами. Вони виробляли речі високої якості, в яких поєднувалися функціональна досконалість, міцність та мистецьке оформлення. Прикладом таких виробів є давньоруські мечі, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, являли собою речі «дивні і виняткові».

Високого рівня розвитку досягли також інші ремесла, пов'язані з обробкою металів,-- слюсарне та ювелірне. Для обробки кольорових металів ювеліри застосовували різні технологічні прийоми: ливарство, волочіння дроту, скань, філігрань, зернь, карбування, чернь, емаль. Найпоширенішим технологічним прийомом виготовлення прикрас було ливарство. Розплавлений у спеціальних глиняних тиглях метал наливали у глиняні чи кам'яні ливарні форми.

До вершин давньоруської ювелірної майстерності належала техніка перегородчастої емалі: на поверхні металевої, як правило, золотої, платівки напаювалися золоті дротики, які складали контури певного візерунка. Простір між перегородками заповнювався різнокольоровою скловидною масою -- емаллю. Річ клали на жаровню, емаль плавилась і заповнювала простір між перегородками, утворюючи відповідний кольоровий малюнок. Виготовлення речі завершувалося шліфуванням її поверхні. Мистецтво перегородчастих емалей вимагало від майстра не тільки копіткої праці, а й художнього смаку. Існувало припущення, що речі, виготовлені у такий спосіб, завозилися з Візантії, але виявлення майстерень у Києві, а також емалевих виробів з руськими написами у багатьох давньоруських містах спростувало цю думку.

Глиняний посуд часів Київської Русі виготовлявся переважно на повільному ручному крузі. На рубежі X-XI ст. почалося виробництво полив'яного посуду, який всередині, а іноді й зовні покривався шаром скловидної маси, щоб запобігти вологопроникності та з метою оздоблення посуду. Просушений посуд обпалювався у спеціальних гончарних горнах. їх залишки виявлено на багатьох давньоруських поселеннях: у Києві, Вишгороді, с Білогородці Київської області, Райковецькому городищі, Вщижі на Брянщині та ін. На деяких поселеннях, наприклад у Вишгороді, склався окремий гончарний район, де одночасно діяли десятки горнів. Значного розвитку набуло виробництво полив'яної кераміки для оздоблення архітектурних споруд, яке в XI-XII ст. досягло високого професійного рівня. Такою керамікою прикрашали підлоги храмів та палаців у Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах.

На давньоруських поселеннях часто трапляються віконне скло, мозаїка, скляні браслети, персні, намиста, кубки, пляшки. Вироблялися ці речі у спеціальних майстернях, одну з яких виявлено у Києві. Вона мала горн, спеціальні тиглі для виплавки скляної маси. В майстерні знайдено багато бракованих та побитих скляних речей Бобринский Л. А., 1978. Гончарство Восточной Европы.--Археология, 1954. - № 13. - С. 38- 42..

Деревообробна промисловість

Однією з найпоширеніших і давніх галузей ремісничого виробництва на Русі була деревообробна. З дерева зводилися перші християнські храми, будувалися житлові й господарські споруди, оборонні стіни, виготовлялися господарські й побутові речі, зокрема меблі, вози, сани, човни тощо. Утилітарність більшості дерев'яних виробів зумовлювала їх художню довершеність; тесля чи столяр водночас був і прекрасним різьбярем. Свідченням цього є чудові зразки художньої різьби, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.

Житлове будівництво у стародавній Русі, основним матеріалом якого було дерево, досягло у X-XIII ст. значного розвитку. Найпростіший тип жител становили напівземлянки з двосхилим дахом і з дерев'яними стінами, обмазуваними глиною. Підлогу робили глиняною, обпаленою, або дерев'яною, з дощок. Такі житла добре зберігали тепло і будувалися переважно на сільських поселеннях лісостепової частини країни.

Споруджувалися і наземні зрубні житла. Вони відомі як у південних, так і в північних районах, особливо у містах -- Києві, Новгороді та ін. У великих містах Київської Русі споруджувалися двоповерхові й більш високі будівлі, зображення яких відомі з мініатюр Радзівіллівського літопису.

Небезпека нападів з боку степових кочовиків, а також безперервні внутрішні феодальні війни примушували будувати багато укріплень. Потужні оборонні споруди оточували кожне місто. Крім того, існувала система фортець, збудованих за Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та їх нащадків, яка прикривала руські землі з півдня, південного сходу й південного заходу.

Основним типом фортифікаційних споруд були рів і вал. Такі укріплення мали феодальні двори. Великі центри феодальних володінь та фортеці на кордонах держави обносилися кількома рядами ровів і валів. Останні мали складну конструкцію. Земляний вал насипався на рублені дерев'яні городні, частина яких використовувалася як житлові або господарські приміщення. Особливо потужні й складні за конструкцією оборонні споруди зводилися довкола великих міст. Над глибокими ровами споруджувалися високі вали, що часто, як, наприклад, у Києві, сягали 11 м заввишки. Городні конструкції, що становили основу валів, у великих містах ставилися у кілька рядів. Іноді основа валу будувалася з цегли-сирцю.

У кожному великому місті зводилися кам'яні будівлі. За часів Київської Русі лише у Києві споруджено понад ЗО соборів і шість великих князівських палаців. Багато кам'яних архітектурних споруд було у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі, Суздалі та інших давньоруських містах.

Будівельна справа вимагала великої кількості майстрів різного фаху і насамперед по обробці дерева. Кожне господарство мало своїх майстрів, які виконували найпростіші будівельні роботи; для складних робіт запрошувалися фахівці, так звані «древоделы». Окрему групу фахівців становили городники, що робили дерев'яні конструкції оборонних споруд -- городні. Про них згадує «Руська правда» і «Києво-Печерський патерик». Зрозуміло, що будівництво великих кам'яних архітектурних споруд вимагало фахівців багатьох спеціальностей -- архітекторів, цегельників, каменярів тощо.

На будівництво укріплень, кам'яних храмів та палаців витрачалися великі кошти. Так, на зведення однієї фортеці м. Воїня, що розташовувалося у гирлі Сули, витрачено, за підрахунками дослідників, понад 150 тис. людино-днів. А подібних фортець на Сулі сюяло 18, на Росі -- 13, на Дніпрі від Києва до Росі -- 12. Будівництво кам'яного храму середніх розмірів вимагало близько 10 тис. людино-днів. За даними «Руської правди», за людино-день ремісник-будівельник одержував одну ногату, або 1/20 гривни.

Серед матеріалів, з яких у Київській Русі виготовлялися найрізноманітніші речі, значне місце посідала кістка. З неї робили руків'я ножів і кинджалів, ручки дзеркал, стріли, обкладинки для луків і сідел, гребінці, ґудзики, різьблені ікони тощо. У цій галузі працювали досвідчені ремісники, майстерні яких виявлені у Києві й інших містах.

Найпростіший одяг виготовлявся у кожному господарстві, але верхній одяг з сукна й овчини, а також із шовку та оксамиту шили кравці.

Існували майстри шкіряної справи, які у писемних джерелах згадуються як кожум'яки та усмошвеці. Майстерня для вичинки шкіри і виготовлення взуття виявлена у Новгороді.

Металургія та обробка металів, гончарство, будівельна справа, виготовлення скла і виробів з нього, обробка кістки, пошиття одягу і взуття були відособленими галузями ремесла. Існували й так звані домашні ремесла, до яких належали, зокрема, виготовлення продуктів, прядіння і ткацтво.

Зерно перероблялося на борошно за допомогою простих жорен, які нерідко трапляються під час розкопок давньоруських поселень. Кожна давньоруська сім'я сама забезпечувала себе борошном. Але не кожна мала у себе млин, бо жорна трапляються хоч і часто, але не у кожному житлі. Можливо, кілька сімей користувалося одним млином.

З зерна, борошна, круп, м'яса, молока, риби виготовлявся великий асортимент страв і напоїв. Писемні джерела згадують кислі хліби, солодкі пироги з медом і маком, короваї, коврижки, кашу, супи (сочиво), квас, кисіль, пиво тощо. Зрозуміло, що приготування страв було справою кожного господарства. Існували в Київській Русі і спеціальні хлібопекарні, які пекли хліб для великих господарств, а також на продаж.

Волокно коноплі та льону оброблялося тими ж засобами, як і за пізніших часів. Серед археологічних знахідок відомі так звані тріпала, за допомогою яких очищали волокна від костриці, гребені для прядіння волокна і вовни, залишки ткацьких верстатів. Особливо поширеними знахідками є прясла, які являють собою округлі керамічні або кам'яні важки, що насаджувалися на кінець веретена для надання йому обертального руху. Вони трапляються майже у кожному давньоруському житлі. В околицях Овруча існували спеціальні майстерні для виготовлення прясел з шиферу. На багатьох пряслах є написи або мітки їх власників. У написах найчастіше фігурують жіночі імена, що дає підставу вважати прядіння і ткацтво жіночим заняттям Мунчаев Ш.М. Історія Росії. - М.: Видавнича група НОРМА-ИНФРА-М, 2004. - 768с..

Отже, у господарському житті Київської Русі велике значення мало високорозвинене ремесло. Найважливішою його галуззю була чорна металургія, яка разом з землеробством становила основу економічного розвитку країни. Асортимент її виробів налічував 150 назв, у тому числі 22 знарядь праці, 46 -- ремісничих інструментів, 16 -- зброї, 37 -- хатнього начиння, 19 -- прикрас, 10 -- кінської збруї та спорядження вершника. Всі ці вироби виготовляли місцеві майстри, лише деякі з них, наприклад мечі (та й то частково), завозилися з інших країв.

Висновки

Таким чином, у Стародавній Русі існувало ремесло високою технологією виробництва.

Давньоруське ремесло характеризується досконалою і високою технікою ремісничого виробництва. У цей час були створені всі основні види ремісничого інструментарію та закладено нові технологічні засади давньоруського виробництва.

Ковалі володіють складними прийомами конструювання виробів із заліза і сталі. Токарі по дереву виготовляють найскладніші точені судини більш 20 типів. Дуже висока технологія ювелірного виробництва.

Зварювальна техніка давньоруських ковалів вже в X ст. стояла на високому технічному рівні. Добре освоєна і тонко розроблена технологія зварювання заліза і сталі дала можливість давньоруським ремісникам виготовляти високоякісні знаряддя праці, зброю та інструмент.

Успішно розвивається в Стародавній Русі техніка виготовлення кладок і штукатурних розчинів. Розвивається і технологія будівництва з білого каменю.

Весь комплекс археологічних і технологічних досліджень давньоруського ремесла показує, що вже в X-XI ст. ремісниче виробництво Русі за різноманітністю технологічних операції, але розробці та оснащеності інструментарієм і рівню диференціації та спеціалізації стояло на одному щаблі з ремісничим виробництвом країн Західної Європи і Сходу.

Татарська навала призупинила розвиток ремесла і його техніки більш ніж на сторіччя.

Размещено на Allbest.ru