Їх називали остарбайтери

Насильна депортація робітників до Німеччини. Особи, які були вивезені з східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Умови життя остарбайтерів в таборах під наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2013
Размер файла 24,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Їх називали остарбайтери»

Виконавець

Єжелова Анна

учениця 11кл,

Мурахівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Член групи «Пошук»

с. Мурахівка

Березнегуватського р-н.,

Миколаївської обл.

Керівник:

Костенко Майя Борисівна

вчитель історії та правознавства

Мурахівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

2012р.

«Їх називали остарбайтери»

Війна... Скільки вона наробила лиха, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань примусила винести? Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни все винесли, все витерпіли. Що їм прийшлося пережити? І холод, і голод, і злидні, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падаючи духом.

Остарбайтери (нім. Ostarbeiter- «східні робітники») - німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованихтериторій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.

Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, в листопаді 1941 розпочалася насильна депортація робітників до Німеччини. За 41 - 44 p.p. загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн. чол.., у тому числі 2,2 млн. українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів. була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок - 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30% платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтерів кралися смертю або ув'язненням у концтаборі. остарбайтери носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку «Ост.». У червні 1944 їх було замінено на національні відзнаки - для українців - тризуб. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була репатрійована в СРСР, де майже всіх звинувачено у «зраді батьківщини» і репресовано. В 1994 німецький уряд виділив матеріальні кошти для компенсації колишнім «остарбайтєрам».

Неоминула гірка доля і багатьох жителів нашого села. Деякі з них поділилися своїми спогадами.

Із розповіді Волошиної Марії Афанасіївни, яка пробувала в Німеччині, ми дізнаємося про долю остербайтерів,

Марія Афанасіївна із сльозами на очах згадує минуле. Озброєні поліцаї, як ті круки, шукали свою жертву: дівчат чи хлопців, забирали з собою, вели чи в Сільську раду чи в клуб, дозволяючи взяти з собою, одяг і харчі на дорогу.

Зібравши багато молоді, фашисти залишали їх в приміщенні прямо на підлозі і ставили озброєних охоронців. Як набиралась певна кількість молоді, їх виводили надвір, ставили в ряди, по краях виставляли озброєну охорону і вели до найближчої станції, де стояли товарні вагони, і щільно набивали туди молодь. Зачиняли вагони, ставили озброєну охорону і везли. На деяких зупинах відкривали вагони і випускали на свіже повітря, але сильно пильнували, щоб ніхто не втік.

Так везли аж у саму Німеччину. На одній із станцій молодь заводили у баню, підстригали і виводили до покупців. Сильних, здорових відбирали для важкої фізичної праці в своїх господарствах. Від зорі до зорі хлопці і дівчата працювали і тяжких умовах. Та навіть в найтяжчі часи українці не втрачали віри в перемогу радянського народу на ненависними фашистами.

Юнаків вели на заводи і фабрики, розташовували в бараках, на горищах, а далі назначали на постійні місця роботи за станком і пильнували за виконанням роботи.

Давали на сніданок, обід і вечерю, по шматочку хліба, склянці чаю і суп, замість м'яса - черв'яки. Коли остербайтери бастували, їх били. В місто випускали лише за умови, щоб обов'язково була нашивка "Ост". Якщо не було нашивки, їх карали.

Заходили вони в хлібний магазин, щоб випросити шматок хліба. Просили милостиню у німецьких жінок, які з співчуттям дивилися на остербайтерів і давали їм хліб.

Бані не було. Спали на ліжках, на яких лежали матраци, набиті стружками або сіном, і в них гніздилися миші, ще страшніше - клопи. Вони так напивалися крові, що ледве не лопались. Тяжко було спати в таких умовах.

Коли стали бомбити міста, німці ховалися в сховищах, але чомусь так сталося, що снаряди падали туди, де сиділи німці, а туди де були остербайтери, вони не попадали.

Прості люди співчували один одному, бо їм казали, що Німеччина- це вільна країна.

Літвіченка Федора Макаровича 1926 р, народження було вивезено в Німеччину в серпні 1943 р . Його та ще багато хлопців та дівчат гнали до Білої Криниці, а там , на залізничній станції садили в поїзд, замикали на замки і відправляли в Німеччину Тих ,хто намагався втікати розстрілювали. Поїзд, прибувши в Німеччину, зупинявся в місті Вупперталь саме біля саду, в ньому росли яблука ,і, коли відчиняли вагони, то люди бігли в сад по яблука , але їх не били, не виганяли з саду .Привезли їх в місто Гессен. Там Федір Макарович працював на воєнному заводі. На верхньому одязі в них були таблички з надписом «остарбайтери» ,якщо вони, ішовши до товариша, ховали ці таблички і німець це побачив, то їх забирали до концтабору. Кормили їх 3 рази вдень. Директор воєнного заводу був добрий до нього, в 1918 р. був в полоні В Німеччині були поляки французи, англійці, українці, росіяни. Визволили їх англійці і американці,прибули представники Радянського Союзу, через Росток .Одного разу в Німеччині остарбайтери зупинили воєнний поїзд, в ньому була зброя і продукти харчування. Федір Макарович взяв до рук автомат, але не вмів ним користуватися , тому друзі йому порадили взяти щось з продуктів харчування, тому він взяв масла ,і дав одну пачку хворому товаришу, Коли німці запитали у хворого, де він взяв масло, то він сказав, що йому дав №313,тобто номер Федора Макаровича. Німці в нього питали , де він взяв масло, він почав брехати, що допомагав одній жінці носити вугілля і вона дала йому дві пачки масла. Вони сказали , щоб він показав , де вона живе , вони зрозуміли , що він говорить неправду, побили і посадили в погріб . В Німеччині разом з ним був учитель з Любомирівни, жив у бараці, Волошин , Борщ. Через те, що Волошин ловив рибу, йому відрізали частину руки. Німці гнали дівчат у шахту і топили їх водою. Остарбайтерів гнали 10 км на те місце, де було потоплено багато дівчат. В залізобетонні бункери замуровували воєннополонених і душили газом, Французів, поляків, англійців кормили краще, ніж українців і росіян . Остарбайтери збирали картоплю, коли ніхто не бачив, і варили собі їсти . При нападах на магазини забирали хліб, різні крупи. На заводі він топив піч , возив вугілля. Його головним завданням було підтримувати сталу температуру в печі і ніде не відходити. Людей розстрілювали, вбивали. Американці кидали карточки на хліб , м'ясо, люди збирали їх і ходили в магазин купувати продукти. Кормили вареною нечищеною картоплею і буряком, вермішеллю, тобто відходами зі столової, хліба давали 200-300 грам. Люди були різних національностей. Федора Макаровича забрали в Німеччину, коли він закінчував сьомий клас, після повернення з Німеччини ходив у вечірню школу. Призвали до армії в 1945 p., розбирали заводи і відправляли матеріали в Росію, в 1950 р. повернувся з армії. В 1947 р. його воєннополоненого і багатьох Інших не допускали до виборів, офіцери вважали їх зрадниками Батьківщини . Взагалі 3 р. він був у Німеччині і 5 р, служив в армії.

Опята Ольга Володимирівна народилася 22березня 1927 року.У квітні 1944 року її та багатьох інших забрали у полон і погнали етапом до Миколаєва, а там погрузили їх в ешелон і повезли в Одесу. В потязі наскільки були антисанітарними умови, що солома, яка лежала на підлозі, від вош, ніби рухалася. З Одеси полонених повезли в Перемишль, де проводили санітарну обробку (стригли полонених, мили, виводили вош). На нічліг їх загнали до сараю, де було багато сої, а так, як ніхто і не думав годувати полонених, то вони набрали в торбинки сої і протягом усієї дороги їли її. Ользі Володимирівні на той час було 16 років і важила вона 37 кг. Коли привезли в Німеччину, а саме в місто Бінген-Брюк, багатьох розібрали на роботу, а самих менших і худих, яких ніхто не взяв, помістили в табір.

Незабаром розпочалася епідемія тифу, багато полонених захворіло, в тому числі і Ольга Володимирівна. Місяць вона лежала в шпиталі, там за нею доглядали дівчата родом з Польщі, які дуже добре до неї ставилися. Після того як одужала, її послали в паровозне депо. Але вже почався наступ радянських, союзних американських і англійських військ. Розпочалося бомбардування. Уся молодь з табору почала втікати, щоб врятуватись, тікали у гори,де була штольня, яку вирили полонені. Дуже багато загинуло і полонених, і місцевих жителів під час бомбардування. Лежали купи понівечених тіл, скрізь були крик, стогін, смерть. Під час цього дівчина понівечила руку - вивихнула суглоб, після чого рука в кисті в неї більше не згинається. Ольга Володимирівна і ще дві її подруги-землячки побігли до лісу, де вирили собі ямки і сховалися в них. Вони не їли сім днів, були зовсім знесилені. Там у лісі їх знайшов американський солдат, який володів українською мовою, бо його батьки були родом з Волині. Він провів дівчат в спеціальний табір, де вже було 9 тисяч врятованих людей. Ольга Володимирівна згадує тепле ставлення до них союзників американців. В таборі їх добре годували, лікували, дали новий одяг, там вони були три місяці. День Перемоги святкували в таборі, 9 тисяч голосів кричало "Ура!" Союзники показали грандіозний концерт. Це було велике свято. Була можливість залишитися у Європі або поїхати до Америки, але всі дуже сумували за рідними домівками. Потім союзники переправляли їх через Ельбу, де знаходилися наші війська, після цього почали формувати і відправляти на Батьківщину. Хоч була велика бідність і життя було тяжким, але це була велика радість - повернення до рідної домівки. Політика, яку проводили в Радянському Союзі, була не на користь людей, які повернулися з німецьких таборів, до них ставилися недовірливо, а часом і зневажливо, забуваючи, що багато з них загинуло в неволі. Але хіба люди з власної волі потрапили в рабство? У Ольги Володимирівни навіть була проблема при вступові до комсомолу. Але житія внесло у все свої корективи. Тяжко працювали в колгоспі, відбудовували державу, стали дорослими, роки ішли, але і досі Ольга Володимирівна зі сльозами на очах згадує всі жахи, які довелося пережити, а також з великим теплом згадує солдатів - людей, які були до них такими добрими. Зараз Ольга Володимирівна живе у селі Артакове і час від часу приїжджає погостювати до дочки в Мурахівку.

Павло Григорович Клеветенко народився 23 червня 1923 року в селі Кавказ Березнегуватського району Миколаївської області в сім'ї селянина - колгоспника. Мав сім братів і сестру. Всі дорослі працювали в колгоспі до 1935 року. В 1933 році під час голодомору померла мати, залишивши дітей сиротами. Після цього старші брати почали роз'їжджатися. В 1935р. сестра Євдокія вийшла заміж і виїхала, тому батько був змушений привести мачуху. Мачуха сказала дітям, які залишились, щоб вони кидали школу і йшли на роботу, бо батько не може працювати на всіх. Павло працював біля скоту. Працювали всі, а 1939 року колгосп послав Павла Григоровича на курси трактористів у Березнегувате при ПТС, де він і працював до війни.

Коли розпочалась війна, Павлу Григоровичу було 17 років. Всі трактористи, серед яких був і Павло Григорович, працювали на броні і збирали хліб до останнього. Потім з районного центру приїхав уповноважений по евакуації Корчак і оголосив рішення районної евакуаційної комісії: всі трактори, комбайни, причіпне господарство негайно зчепить і вивезти у район Кам'янка до Дніпра, на переправу через р. Дніпро. Так було і зроблено. В районі Дніпра с. Кам'янки через переправу потоком йшли військові частини зі зброєю, технікою, тому військове командування не пропустило хлопців через переправу. Біля переправи пробули 7 днів і одного вечора Корчак наказав вивести з ладу всю техніку, щоб вона не потрапила в руки німцям, а самих розпустили, бо по обидві сторони річки були німці. Коли хлопці повернулися додому, то в селі вже була комендатура, обраний староста і поліція з району. Всіх запросили до сільської ради і наказали негайно їхати по техніку і повернути її назад. Всі відмовились, бо знали, що техніка виведена з ладу. За це їм дали по 25 шампелів і відправили до військової комендатури в Березнегувате. Староста сільської ради, Малюнов зателефонував коменданту і сказав, що Павло Григорович сильно хворий і не зможе приїхати. Комендант наказав записати Павла Григоровича першим в чергу для відправки в Німеччину на роботу.

19 травня 1943 року 15 чоловік, серед яких був і Павло Грирович, відправили в Німеччину. В вагонах було по 120-150 чоловік. Під конвоєм їх привезли в м. Нюренберг Західної Німеччини. Розмістили в щойно побудованому таборі. В таборі були побудовані дерев'яні бараки, а сам табір був огороджений колючим дротом. За порядком наглядали постові зі зброєю і собаками. На слідкуючий день 150 чоловік, серед яких був Павло Григорович, направили на роботу під конвоєм на залізницю "Сортувальна", де вони розвантажували і завантажували вагони. В концтаборі Павлу Григоровичу нашили на одяг слово "остербайтер". Підйом був о 5 годині ранку, працювали по 29 годин на день. В 11 годин вечора робітників повертали до табору. Харчування було поганим: зранку і ввечері давали каву, 2-3 картоплини, на обід водили в столову на станції, де давали баланду і шматок хліба, взагалі на добу давали 100 грамів хліба. Ліжка в таборі були 4-5 ярусні, подушка і матрац - із соломи. Тож умови проживання були дуже погані, робота тяжкою. На такій роботі Павло Григорович працював до 30 березня 1944 року.

Під час роботи на станції Павло Григорович і його друг О. О. Богун із ст. Біла Криниця познайомилися з дівчиною Ніною, яка також була родом з України. Вона пломбувала вагони. На прохання хлопців вона допомагає їм втекти. В ніч з середи на четвер Ніна запломбувала їх в одному з вагонів потяга, який слідував у Польщу, до міста Сосновице. В цю ніч налетіли літаки і почали бомбувати потяг. Вагон, у якому знаходились хлопці, загорівся, але вони вирішили не виходити звідти, бо зовні їх все одно чекала смерть. Зранку німці стягли і зчепили вагони, тож аж на третю добу вони були в місті Сосновиці. Ніна розповіла їм про діда Степана, який жив на краю міста, біля лісу і сказала їм пароль. Дід Степан обіцяв про все дізнатися, але його довго не було і хлопці вирішили добиратися самотужки. Вони йшли болотистою місцевістю через ліс і вийшли до дороги. Повзучи по дорозі, вони зачепили сигналізацію і видали себе. Дуже швидко їх наздогнали собаки, слідом за якими їхали німці. Хлопців повезли в гестапо міста Катовици для допиту, але вони лише сказали, звідки вони родом. В гестапо їх не били, але кинули до в'язниці.

У в'язниці їх жорстоко катували: били нагайками, а потім відливали водою, також саджали на електричний стілець. Харчували їх дуже погано: 100 грамів хліба і склянка води на 2 доби. Місяць вони провели у в'язниці. Потім їх посадили в машину з євреями, яких везли в крематорій. Машина зупинилася біля концтабору "Освенціум", в який їх і забрали. Там їм видали смугастий одяг, вибили номери на лівій руці. Номер Павла Григоровича був 181967. З цього моменту вони стали безіменними і повинні були відкликатися на номер. їх виганяли на прогулянку по кар"єру. Якщо хтось упав - собаки відразу ж його загризали.

Умови проживання були вкрай погані. Харчували бруквою, картоплею і топінамбуром. В концтаборі "Освенціум" Павло Григорович пробув більше двох місяців: з 22 квітня 1944 року по 5 липня 1944 року. 9 липня 1944 року хлопців відправляють в концтабір "Лінц №3" (табір смерті) в місті Маутхаузені. Там Павло Григорович отримав залізний браслет, на якому було вибито його новий номер. Табір знаходився на річці Дунай, складався з дерев'яних бараків. Полонених примушували розбирати завали після бомбардування. В цьому концтаборі Павло Григорович пробув до 5 травня 1945 року. Прийшли радянські війська і визволили в'язнів від смерті, яка їх чекала. Павло Григорович разом з іншими ув'язненими повертається в Росію, де він потрапляє до Червоного Хреста, бо захворів на тиф, і розлучається з другом О. О. Богуном. Після шпиталю він мав зріст 165 сантиметрів і вагу 46 кілограмів. З Росії Павла Григоровича відправили до Угорського міста Брук у військову частину на курси молодих командирів. В 1946 році він переїжджає до Північного Кавказу у місто Нальчик Кабардино-Балкарської республіки. 7 квітня 1947 року Павло Григорович був демобілізований додому по указу від 22 лютого 1947 року. Повернувся додому 8 квітня 1947 року. Працював трактористом в селі Кавказ до 1949 року. В 1949 році одружився і переїхав у село Мурахівка.

Отож ми, сьогоднішнє покоління, не повинні забувати тих, хто загинув в німецьких концтаборах, хто виніс всі муки і страждання, голод і холод.

Незважаючи на страждання, муки, тортури, радянський народ вистояв. їх надихала велика віра в перемогу, любов до Батьківщини. Завдяки мужності, хоробрості наш народ зміг подолати всі труднощі на своєму шляху. В кожної людини була велика мрія про світле мирне майбутнє. Тільки це допомагало нашому народу дійти до кінця війни, щоб здобути перемогу.

Ми, майбутнє покоління, завдячуємо своїм життям під мирним небом, ветеранам Великої Вітчизняної війни - тим людям, які пройшли через все. Низький уклін їм, вічна пам'ять і шана.

депортація війна німеччина остарбайтер

Список літератури

1. «Березнегуватьчина : нариси історії» під редакцією Котляра Ю.В. 2004р.

2. Особи які надавали інформацію: Волошина М.А., Літвіченко Ф.М., Опята О.В., Клеветенко П.Г.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Остарбайтери — особи, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові каторжні роботи. Спогади українців, вивезених гітлерівцями до Австрії і Німеччини.

    курсовая работа [49,9 K], добавлен 22.10.2012

  • Закладення принципових основ союзницького контролю і міжнародного правового статусу Німеччини після Другої світової війни на Постдамській конференції. Історія створення Федеративної Республіки Німеччини та особливості її державно-правового розвитку.

    реферат [25,5 K], добавлен 28.10.2010

  • Підготовка Німеччини до війни з СРСР, ступінь готовності Радянського Союзу до відбиття агресії. Напад Німеччини, битва під Москвою, невдачі радянських військ у Криму та під Харковом, бої в Сталінграді. Основні наступальні операції радянських військ.

    реферат [41,6 K], добавлен 02.09.2010

  • Нюрнберзький процес - визнання агресії найтяжчим злочином проти людства. Завершення Другої світової війни, капітуляція Німеччини. Правові основи Нюрнберзького судового процесу. Суд народів над гітлеризмом - епілог другої світової війни в Європі.

    курсовая работа [78,6 K], добавлен 27.04.2010

  • Економічний розвиток довоєнної Німеччини, основні напрямки та досягнення промисловості, зміни та нововведення в економічному житті держави в перші роки нацистського правління. Продовольча програма рейху та напрямки аграрної програми; соціальна політика.

    курсовая работа [73,1 K], добавлен 12.07.2010

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.