Українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років

Размещено на http://www.allbest.ru

План

Вступ

Причини та поштовхи до формування руху шістдесятників

Зародження шістдесятництва

Діяльність клубу творчої молоді «Сучасник»

Шістдесятництво у Львові

Початок кінця «відлиги»

Культурницька діяльність шістдесятників та наступ на них

Розповсюдження творів у самвидаві

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Чи не найважливішою подією українського суспільно-політичного життя періоду «відлиги» стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців. Які одержали назву «шістдесятників». Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. Серед видатних постатей нової плеяди були поети В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.Заливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Іллєнко, Л. Осика, С.Параджанов, журналіст В.Чорновіл та ін.. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників Валентин Мороз зазначав: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло вже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування…»

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді «Сучасник», що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Л.Танюк, а найактивнішими учасниками були А.Горська, М.Коцюбинська, М.Вінграновський, І.Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були:

відродження різдвяних вертепів

організація різноманітних мистецьких гуртків

пошук місць масових поховань сталінських жертв

виступи у пресі

вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, керівником якого став М.Косів, а діяльними членами - брати Горині, подружжя Калинців, М.Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оонівського підпілля.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграла поезія В.Симоненко, Л.Костенко, І. Драча, М.Вінграновського та інших. Їхні поетичні вечори користувалися великою популярністю, збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де М.Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: «Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!» Українські яничари тільки й чекали такого розвитку подій. У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби. Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв «надмірну увагу» негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи:

їм не дозволялося друкуватися у журналах і газетах

розганялися літературно-мистецькі вечори

закривали клуби творчої молоді

У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного В.Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них «переорієнтувалася», ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні взялися за розповсюдження «самвидаву» - офіційно не визнаної або забороненої літератури. Поширювалися твори Л.Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та інших.

Актуальність теми

Наукове відтворення історії українського народу є важливою передумовою його повноцінного національно-духовного життя. Об`єктивний аналіз історичного досвіду сприяє вирішенню сучасних проблем, визначенню домінуючих суспільних орієнтирів подальшого розвитку держави.

Дана робота є спробою аналізу суспільно-політичних процесів в Україні другої половини 1950-х -середини 1960-х рр., під час так званого періоду тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги», які потребують ще більш глибокого висвітлення в історичній літературі.

Причини та поштовхи до формування руху шістдесятників

В ніч із 24 на 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні XX з'їзду КПСС протягом чотирьох годин перший секретар ЦК КПСС М.Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші вірили й не вірили одночасно. Перед ними поставав новий образ Сталіна - малокомпетентного, жорстокого тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників. Жорсткій критиці була піддана центральна фігура офіційно нав'язуваної десятиліттями системи канонізованих цінностей, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи. Цей момент можна вважати точкою відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від найбільш одіозних, реакційних рис, які гальмували його розвиток навіть на шляху, накресленому офіційною доктриною, процесу часткової лібералізації і деяких сфер життя цього суспільства, передусім духовної. Згодом ці часи дістали назву "відлиги". (Так називався присвячений їм роман І.Еренбурга.)

Розмірковуючи над причинами, які викликали рішення М.Хрущова та його прихильників розпочати обмежену й жорстко контрольовану десталінізацію радянського суспільства, можна взяти до уваги такі фактори, як боротьбу лідера партії зі сталіністською частиною вищого керівництва за зміцнення власних позицій; інтереси частини партійно-державної бюрократії, заінтересованої в змінах, які б розширили її компетенцію за рахунок усунення від влади прибічників сталінської орієнтації, усвідомлення необхідності коригування ряду ідеологічних постулатів, які утвердились у сталінські часи, тощо. Західний світ якраз вступав в еру чергової модернізації, пов'язаної з розвитком науково-технічної революції. "Змагання двох систем" вимагало нових темпів, нових імпульсів у розвиткові радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інтересах самозбереження тоталітарної системи мало відбутися реформування певних її структур, звільнення від тягаря надцентралізму, майже повної самоізоляції і духовної скутості. Здавалося, що найлегший і найдешевший спосіб зберегти цю систему - демонтувати (і то частково) один із її центральних символів, не торкаючись базових структур. Це й було зроблено на XX з'їзді.

Розпочалася "десталінізація по вертикалі": автоматичне шаблонне засудження "культу особи" всіма ідеологічними структурами аж до творчих спілок, яке зводилося переважно до переспівування окремих положень доповіді М.Хрущова і постанови Пленуму ЦК КПСС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Парадоксальність ситуації полягала в тому, що процес нейтралізації одного з "пережитків сталінізму" відбувався цілком за канонами системи, яку ретельно будував сам Й.Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія діяла вправно, виконуючи вказівки "верхів", зберігалися всі старі ідеологічні шаблони, громіздка тоталітарна структура власноручно поспіхом здійснювала косметичний ремонт фасаду. Тоталітарна система "перебудовувалася" за власними законами.

Проте регламентована ревізія окремих аспектів сталінізму несподівано для її ініціаторів почала давати непрограмовані результати. Влітку 1956 р. розпочалася десталінізація в Польщі, очолювана лідером польських комуністів В.Гомулкою. Країну вдалося втримати в "соціалістичному таборі" тільки ціною дуже неприємних для СССР поступок. У жовтні 1956 р. повстала Угорщина. Уряд І. Надя під тиском мас проголосив у країні політичний плюралізм і вихід Угорщини з Варшавського договору. Втримати угорців у східному блоці вдалося, потопивши Будапешт у крові.

Зміни в СССР не були такими глибокими і радикальними, хоча їхня якість часом перевищувала кількість. Розгорнулася хоча й не повна, але масова реабілітація жертв репресій 1930-х років. Була дещо обмежена влада КГБ. Почалося скорочення армії. Від керівництва партією і країною були усунені найбільш одіозні сталіністи. Розпочалася серія економічних реформ і експериментів. Активізувалися зв'язки із Заходом. Усі ці зміни мали непослідовний, часом суперечливий характер, однак це були зміни. Вони якщо й не приводили до кардинальних, якісних зрушень у радянській системі, то принаймні визначали нові тенденції в її розвитку. Найпомітніше атмосфера змін, новизни відчувалась у духовному житті. Воно стало динамічнішим, розкутішим, менш регламентованим. Хоча й в обмежених масштабах, розширювалися контакти із західною культурою. Все це справляло величезний вплив на інтелігенцію.

Зазначені зміни збіглися в часі з формуванням нового покоління інтелігенції. Процес становлення його інтелектуального й творчого обличчя припав саме на другу половину 50-х - початок 60-х років, тобто на період найбільшої свободи, найменшої заангажованості в рамках радянської системи. Свідомість цього покоління в меншій мірі була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників. У системі його цінностей з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Можливо, найзнаменнішою подією "відлиги" стало народження цілого покоління інтелігенції, яке уособлювало суспільне явище, течію, духовний феномен - шістдесятників. Цей термін уживався вже на початку 1960-х років. Навіяний аналогіями з шістдесятниками XIX ст., він був не тільки формальною ознакою, символом, а й частиною морального й життєвого кредо цієї частини інтелігенції.

"Відлига" і народження шістдесятників в Україні мали загальні спільні риси з відповідними подіями в усьому СССР. Проте Україна перебувала на становищі найважливішої провінції великої імперії, тому події "відлиги" мали тут певну специфіку, яка помітно впливала і на формування шістдесятництва. Фактографія подій "відлиги" загального характеру викладена в деяких спеціальних і популярних працях (Б.Левицький, О.Субтельний та ін.), тому варто зосередитися на тих із них, які, гадається, справили найбільший вплив на виникнення умов, за яких стало можливим формування творчих і громадських позицій українських шістдесятників.

Для України в цілому та української інтелігенції зокрема засудження "культу особи" Сталіна мало принципове значення, оскільки саме в сталінські часи Україна пережила найжахливіші події у своїй історії: голодомор 1932-33 рр., масові репресії 1930-х, знищення національної інтелігенції. Слід зазначити, що процес десталінізації суспільного життя, започаткований XX з'їздом, в Україні розгортався дуже мляво. Місцеве партійне керівництво на чолі з О.Кириченком зайняло вичікувальну позицію і лише з літа 1956 р. в українській пресі стали з'являтися статті в дусі рішень XX з'їзду КПСС. Тон і зміст критики Сталіна були вельми стриманими, головним чином ішлося про "культ особи" та його наслідки. В 1957 р. до цієї критики приєдналися творчі спілки на своїх з'їздах. Важливе значення для зміни атмосфери в ідеологічній і культурній ділянках мала постанова ЦК КПУ "Про виправлення помилок в оцінці творчості деяких композиторів в Українській РСР" від 27 червня 1958 р., яка дублювала постанову ЦК КПСС від 28 травня 1958 р. "Про виправлення помилок в оцінці опер "Велика дружба", ,"Богдан Хмельницький" і ,"Від щирого серця"". Це була прихована ревізія ідеологічного погрому другої половини 40-х - початку 50-х років, хоча в постановах зауважувалося, що партійні рішення того часу "в цілому відігравали позитивну роль у розвиткові українського музичного мистецтва". В усякому разі на певний час практика жорсткого ідеологічного пресингу щодо інтелігенції була обмежена. На зміну ері тотального ідеологічного диктату прийшла "ера недогляду". Цього "тайм-ауту", дуже короткого, вистачило для появи цілої плеяди молодих митців і літераторів з нестандартизованим творчим обличчям, прогресивними громадськими позиціями.

Водночас розгортався процес реабілітації жертв репресій, який почався ще до XX з'їзду КПСС. До листопада 1959 р. органами КГБ і прокуратури республіки було переглянуто 4 млн. 263 тис. справ "діючого та архівного оперативного обліку" на 5 млн. 481тис. осіб. Було знято з обліку (фактично реабілітовано) 2 млн. 684 тис. осіб, тобто 58,2 % тих, на кого були заведені справи в репресивних органах. Разом із ними були переглянуті справи 64 тис. осіб, репресованих у 1937-1938 рр. Наведені дані свідчать, по-перше, про жахливий масштаб поліцейської діяльності "органів" в Україні (майже 5,5 млн. осіб на обліку КГБ!) і, по-друге, про обмеженість і повільність процесу реабілітації. Поза законом залишалися колабораціоністи, активні діяч ОУН-УПА, жертви політичних репресій 1920-х - початку 1930-х років, партійні діячі та інтелігенція, репресовані під гаслами боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Про обмеженість і непослідовність процесу юридичної та політичної реабілітації (який, до речі, не дуже афішувався) свідчить і те, що серед персон "нон-грата" залишалися такі постаті, як М.Хвильовий, О.Шумський, В.Винниченко, діячі Української комуністичної партії, інших лівих українських партій, не кажучи вже про видатних діячів Центральної Ради та Директорії. В цій непослідовності, однак, відчувалася певна система: поза процесом реабілітації залишалося все, так чи інакше пов'язане з українським "націонал-комунізмом" або "націоналізмом". Наочно це демонструє "перегляд" історичного досвіду радянських часів. Зокрема, як і раніше, таврувалися ті історики КПУ (М.Равич-Черкаський, М.Попов), які приділяли "надто велику увагу національним моментам". Ідеологічними помиями обливалися українські націонал-комуністи 1920-х років.

Утім, і в такому вигляді процес реабілітації діячів минулого та жертв репресій дав поштовх до стихійної, неконтрольованої владою переоцінки цінностей у середовищі інтелігенції. Надзвичайно зріс інтерес до "розстріляного відродження" 20-х років, творчості М.Хвильового, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Бойчука та ін. Українська інтелігенція несподівано для себе відкрила цілий материк національної культури високої якості, що кардинально вплинуло на її свідомість: з'явилася точка відліку, система творчих критеріїв і координат, власні, не запозичені зразки, на які варто було орієнтуватися.

Не менш важливим для формування позицій молодшого покоління української інтелігенції був вплив західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, в Україні з'явилися твори Е.Хемінгуея, А. де Сент-Екзюпері, Е.М.Ремарка, А.Камю, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно, яке переживало епоху "неореалізму". Художники заново відкривали Ван-Гога, Модільяні, модерністів, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання гуманістичної західної культури не стали зразком для повторення форми. Ближче знайомство з ними сприяло підвищенню статусу загальногуманістичних цінностей, модернізації свідомості інтелігенції, посіяло відразу до "соціалістичного реалізму". Закономірним наслідком подібних зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. З'явилася потреба знайти своє місце не поруч із культурою "старшого брата", а в контексті всіх світових культур, передусім західної.

На цьому суспільно-політичному, культурному, інтелектуальному фоні відбувалося формування творчого і громадського обличчя шістдесятників. Розширення простору свободи навіть у рамках офіційної ідеології дало могутній поштовх подальшому поступу, прагненню розширювати рамки цієї свободи. Модернізована свідомість, внутрішня розкутість штовхали до виходу за регламент офіціозу. Шістдесятники стали людьми, які справді почували себе вільними від старих догм і стереотипів, і це почуття, стан душі вони намагалися реалізувати у своїй творчості. Щирість почуттів глушила "внутрішнього редактора", повна довіра до однодумців сприяла швидкому зближенню і згуртуванню, наївний романтизм допомагав долати перепони, певна поверховість осмислення попереднього досвіду створювала корисну на той час ілюзію перспективи. "У багатьох із нас,- говорив згодом І.Світличний,- одразу після XX з'їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається як з високо піднятими прапорами урочисто маршувати до комунізму".

Зародження шістдесятництва

Традиційно на вістрі подій опинилася літературно-мистецька інтелігенція. Її нове покоління крім більшої свободи мало в активі ширшу ерудицію, вищий культурний рівень, талант і смак. Воно вважало природним своє право на розкутість, щирість, звернення передусім до внутрішнього світу людини, індивідуалізм. Воно прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни і подолання провінційності своєї культури. При цьому воно залишалося в рамках гуманістичної культурної традиції, повертаючись до природних джерел - Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка. Але й це в умовах панування "соціалістичного реалізму" виглядало новим і незвичним. Новаторство шістдесятників стосувалося як форми, так і змісту: "Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури.

Іван Драч приніс перші вірші, незручні і незрозумілі, так наче його ніколи не вчили, про що і як треба писати...

Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його зазвучали апокаліптично.

Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні недозволеної щирості й одвертості.

Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна...

Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели "ні про що".

Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами "соціяльної дійсності", а Володимир Дрозд відкривав цю соціяльну дійсність з недозволеного боку.

Зовсім не те і зовсім не так, як того навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Люда Семикіна, Галина Севрук, Панас Заливаха, Веніямин Кушнір..." Додамо до цієї плеяди такі імена, як Іван Дзюба і Євген Сверстюк (літературна критика), Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Григорій Осика (кінематограф), Дмитро Павличко, Віталій Коротич, Григорій Чубай (поезія), Лесь Танюк (театр), Григорій Кочур і Микола Лукаш (переклади) , щоб визначити тільки лідерів літературно-мистецького шістдесятництва "першої хвилі". Звичайно ж, саме коло шістдесятників було значно ширшим.

Початковий період шістдесятництва характеризувався пошуками нової літературно-мистецької форми, відмінної від закам'янілих масок "соціалістичного реалізму". Це, в свою чергу, спричинило пошуки нового змісту, що цілком логічно привело до виходу на соціальні та національні проблеми. Інакше й не могло бути в країні, де література і мистецтво традиційно виконували соціальні функції, де ця їхня роль культивувалася офіційно й неофіційно, де вони були єдиними суспільне заангажованими сферами, які важко піддавалися тотальному контролю. Певні естетичні позиції вимагали відповідних громадських. У результаті фахові новації шістдесятників переросли в позаофіційну суспільну діяльність, орієнтовану на захист національної культури. Вже в котрий раз у життя прогресивної української інтелігенції прийшло культурництво. Парадоксально, але в 60-ті роки XX ст. доводилося повертатися до тих проблем, які турбували українську інтелігенцію в 60-ті роки XIX ст., на початку XX і в 1920-ті роки: захисту рідної мови і культури, їх популяризації, відновленню національної історії, етнографії. Причини такого підходу крилися не в обмеженості культурного і політичного досвіду самих шістдесятників, хоча вона, безперечно, відігравала певну роль. Цього вимагали реальна ситуація в українській культурі, русифікаторська практика партійного керівництва і зростаюча агресивність зрусифікованого міщанства

Діяльність клубу творчої молоді «Сучасник»

Культурництво при всіх своїх недоліках і обмеженості було, по-перше, початковим етапом ідейного визрівання шістдесятників, по-друге, воно вимагало організації. Початкове гуртування шістдесятників відбувалося стихійно: на вечірках, поетичних вечорах, через фахову діяльність. На початку 60-х років виникла ідея позаофіційного об'єднання - своєрідної альтернативи офіціозним творчим спілкам. Усе почалося восени 1959 р., коли студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи для співання колядок. Колядували не тільки на вулицях, заходили до "старших": М.Рильського, М.Крушельницького, М.Стельмаха, Ю.Смолича та ін. Ця нерегламентована ініціатива викликала невдоволення міськкому партії. На організаторів посипалися нагінки, ті, в свою чергу, звернулися до редакції газети "Известия" зі скаргою. Міськкомівські діячі явно перестаралися - часи були не ті, тому й реакція центру була відповідною: поступила вказівка: "очолити" ініціативу, так на початку 1960 р. в Києві виник (формально - під егідою міського комітету комсомолу) Клуб творчої молоді (КТМ).

Початок діяльності клубу, власне, не пов'язувався з українським культурництвом, національними мотивами. Головна початкова ідея клубу - створити об'єднання молодих митців позамежами творчих спілок, які не давали простору для експериментів, новацій. При клубі, який розмістився в Жовтневому палаці (кімната № 13), організувалися секції "за інтересами": кіно, театральна, письменницька, художня, музична. Театральна секція перетворилася на неофіційний "Другий український театр". При музичній організували перший у Києві джазовий ансамбль, який жартома називали "Джаз міськкому комсомолу". Невдовзі клуб став найпопулярнішим місцем зустрічей творчої молоді. Він підтримував зв'язки з творчими колективами Росії, Молдавії, Прибалтики. Сюди йшла не тільки літературно-мистецька молодь, а й технічна інтелігенція, учителі, медики тощо.

Діяльність клубу (його президентом був обраний Л.Танюк) із самого початку не вписувалася в рамки ухваленої міськкомом комсомолу "ініціативи". У "Другому українському театрі" ставилися напівзаборонені М.Куліш і Б.Брехт. Художники влаштовували виставки, які відразу заборонялися (був випадок, коли працівники міськкому партії власноручно знімали картини С.Отрощенка, на яких були зображені карпатські церкви, згодом знищені), історики М.Брайчевський та О.Апанович читали лекції з історії України, задалекі від стилю "Короткого курсу історії ВКП(б)". Вечори молодої поезії за участю Б.Мамайсура, І.Драча, М.Вінграновського, Л.Костенко проходили в атмосфері повного ажіотажу. Безумовно, неприйнятним для ідеологічних наглядачів був такий напрям роботи клубу як творча реабілітація репресованих у 30-ті роки митців і вивчення історичного минулого. Втім, попервах клуб існував і діяв без особливих перешкод, можливо, тому, що не торкався національних проблем, можливо,- завдяки протекції міськкому комсомолу, деякі працівники якого (Т.Главак, Н.Корнієнко) ставилися до КТМ зі щирим співчуттям і всіляко допомагали йому.

Перелом у діяльність КТМ внесли художники і літератори. В березні 1962 р. на одне із засідань клубу прийшла група художників - А.Горська, Г.Зубченко, Л.Семикіна, В.Зарецький та ін. Саме вони поставили питання про мову діяльності клубу, про його більш виразну орієнтацію на національну культуру. Не можна стверджувати, що раніше в роботі клубу ці мотиви були відсутні, але з приходом художників зріс інтерес саме до національної культури. Цю тенденцію підтримували літератори, в першу чергу літературознавці (І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний). З приходом до клубу В.Симоненка повніше зазвучала громадська нота в його діяльності. З молодіжного, задерикуватого, дещо аморфного об'єднання молодої столичної інтелігенції КТМ перетворювався на національно-культурний осередок, у діяльності якого питання суто мистецькі й літературні все більше набували громадського і соціального звучання.

Зокрема, небажаний для можновладців резонанс почали давати літературно-художні вечори клубу. Так, 12 травня 1962 р. у великому залі Жовтневого палацу відбувся вечір нам'яті Л.Курбаса. Організаторів попередили про можливість влаштування провокації. Домовились, що "свої" прийдуть із червоними квітками. Зал був переповнений, вечір тривав шість годин і фактично перетворився на своєрідну маніфестацію проти злочинів сталінізму. В офіціозі його охарактеризували як "націоналістичне зборище". В ЦК КПУ І.Солдатенко і Ю.Кондуфор декілька разів прослуховували плівку із записом виступів, у пошуках крамоли. За словами Л.Танюка, з цієї події явно намагалися "склеїти" якусь політичну справу. Приблизно в такому ж ключі проходив вечір пам'яті М.Куліша 23 грудня 1962 р. Вперше на офіційному зібранні, та ще й із вуст "офіційної особи" - М.Бажана, прозвучала згадка про підвали Жовтневого палацу, де в 1930-ті роки розстрілювали письменників. Величезний резонанс викликав вечір пам'яті В.Симоненка (грудень 1963 р.), проведений КТМ у приміщенні Київського медичного інституту. Щороку проводилися вечори пам'яті Т.Шевченка, а в 1963 р. - І.Франка і Лесі Українки. Всі вони ставали помітними подіями в культурному та громадському житті й водночас були відкритим, або прихованим протиставленням офіціозові.

Діяльність клубу вийшла за рамки культурництва, стала більш зрілою й різноплановою. Наприклад, поїздки художників по Україні (їх ініціатором був мистецтвознавець М.Логвин, людина фанатично віддана історії українського церковного живопису та архітектури) для ознайомлення з церквами та іншими історичними пам'ятками підказали ідею скласти реєстр таких пам'яток і звернути увагу властей на їх хижацьке руйнування. Список церков та інших історичних будівель, які перебували під загрозою знищення, разом із "листом до ЦК" був переданий М.Рильському. Лист пішов на "верхи". Можливо, це була одна з перших подібних петицій на захист української культури.

Восени 1962 р. була створена (на громадських засадах) комісія для перевірки чуток про масові захоронення жертв репресій у Биківні (в той час це був приміський район Києва). Члени комісії - Л.Танюк, А.Горська і В.Симоненко - приїхали на Биківню. Перше, що вони побачили - дітей, які грали в футбол людським черепом... При детальному огляді з'ясувалося, що в черепі була дірка від кулі. Розповіді місцевих мешканців доповнили цю жахливу картину. Був складений меморандум до міської ради з вимогою створити державну комісію для розслідування подій, що сталися у Биківні в 1930-ті роки, поставити тут пам'ятник жертвам репресій. Мабуть, цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межу дозволеного. Саме з осені 1962 р. почався інтенсивний тиск на клуб з боку влади, який врешті-решт закінчився розгоном клубу в 1964 р. Наче по команді перестали друкувати твори В.Симоненка. Двічі його затримувала й жорстоко била міліція. У приміщенні клубу невідомі розбили двометрове погруддя М.Куліша. За вимогою міськкому партії припинилися "сумнівні" літературні вечори в приміщенні Жовтневого палацу. Л.Танюка усунули від керівництва клубом (фактично він продовжував ним керувати, хоча формально президентом був обраний В.Зарецький), його вистави заборонялися.

Шістдесятництво у Львові

Неначе у відповідь на ці дії властей був організований своєрідний "експорт революції". В 1962 р. Л.Танюк і А.Горська приїхали до Львова, маючи намір поставити в театрі ім. М.Заньковецької виставу М.Куліша "Отак загинув Гуска". Виставу заборонили. Л.Танюкові запропонували "в 24 години" залишити місто. Але незабаром у Львові виник свій клуб творчої молоді - "Пролісок", який об'єднав молоду творчу інтелігенцію і став своєрідним форпостом шістдесятників у Західній Україні. Клуб очолив літературознавець, аспірант Львівського університету М.Косів. Контакти львівських і київських шістдесятників ставали дедалі міцнішими. Завдяки цьому саме шістдесятництво набувало нової якості. Львів і Західна Україна в цілому залишалися в уявленнях національне свідомої інтелігенції "українським П'ємонтом" і в деяких відношеннях небезпідставно. Пам'ять про національно-визвольну боротьбу на чолі з ОУН була ще свіжою, як і пам'ять про поразку в цій боротьбі. У свідомості певної частини західноукраїнської інтелігенції залишались живими відповідні політичні традиції, їй не потрібно було еволюціонувати до певного рівня національної свідомості, відкривати для себе новий зміст національної культури, як це доводилося робити багатьом інтелігентам зі Східної України. Все це було дано, так би мовити, апріорно. Складність полягала в тому, що саме у Львові, як і взагалі в Західній Україні, національне свідома інтелігенція була предметом особливої уваги партійних органів і КГБ. Львів узагалі був режимним містом, і політична атмосфера тут була набагато важчою, ніж у Києві. В той час, як у столиці України буяла "відлига", вечори поетів-шістдесятників збирали тисячні аудиторії, у Львові кожний прояв вільної думки, тим більше в національному контексті, ставав предметом розборів, нагінок і адміністративних заходів. У квітні 1959 р., наприклад, до ЦК КПУ надійшла доповідна записка завідуючого відділом науки і культури ЦК Ю.Кондуфора "Про деякі недоліки в роботі з інтелігенцією у Львівській обласній партійній організації", де констатувалося "відродження націоналістичних тенденцій" серед інтелігенції краю. Про це свідчили, на думку автора (чи авторів?) записки, такі факти, як вихід "ідейно хибної" збірки віршів Д.Павличка "Правда кличе", "возвеличення постатей О.Олеся та Л.Чайковського" на сторінках журналу "Жовтень", якісь невизначені "помилки методологічного та ідейного характеру" в роботі наукових співробітників Інституту суспільних наук АН УРСР О.Карпенка та Л.Олесневича. Особливе невдоволення викликало те, що "...деякі кола інтелігенції Львова, невірно зрозумівши заходи по реабілітації засуджених у минулому осіб, стають на шлях безпідставного виправдовування політичних та ідеологічних помилок, яких ці особи припустилися свого часу". Реагуючи на цей "сигнал", Секретаріат ЦК КПУ ухвалив спеціальну постанову, щоправда, без якихось особливих "організаційних висновків". Так чи інакше, розпочинати у Львові щось подібне до київських культурницьких акцій було значно складніше: по-перше, існували певні побоювання щодо реакції місцевої влади, по-друге, важко було знайти відповідну форму такої діяльності, щоб її відразу ж не розцінили як "політичну" й не припинили. "Культурницькі десанти" шістдесятників із Києва підштовхнули до активніших дій молоду львівську інтелігенцію, й водночас привели до певних зрушень у настроях місцевої влади. Логіка тут була простою: якщо це дозволяється в "центрі", навіщо забороняти у провінції? Цікаво, що подібний підхід в оцінці подій спрацьовував і в Одесі, Дніпропетровську, Черкасах, інших містах, куди приїжджали (нерідко - за путівками ЦК ЛКСМУ) київські молоді поети, критики, режисери.

Досить швидко у Львові згуртувалось ядро молодих інтелігентів, до яких горнулося ширше довкілля: науковець-психолог М.Горинь, його брат, мистецтвознавець Б.Горинь, студент університету, літературознавець М.Косів, студент-заочник І.Гель, викладач університету М.Осадчий та ін. Трохи пізніше до них приєдналися поети Г.Чубай, Ір.Стасів, І.Калинець, художниця С.Шабатура та ін. Усі вони також увійшли до клубу творчої молоді. Втім, у Львові цей клуб не відігравав такої помітної ролі, як у Києві.

Головним наслідком персональних контактів київських і львівських шістдесятників, з точки зору розвитку руху духовного й інтелектуального опору, можна вважати початок процесу їх диференціації на тих, хто все більше цікавився політичними і соціальними аспектами культурництва, й тих, хто вважав доцільнішим обмежуватись суто мистецькими справами. Варто зауважити, що вже з самого початку сприйняття галичанами культурницької діяльності відрізнялося від того, як її сприймали "східняки", їхній "політичний генотип" був інший, культурництво багатьма (звичайно, не всіма) бачилося як зручний канал вираження якихось якісно інших амбіцій, перший крок до формування політичних вимог. Це, зрозуміло, не означає, що всі західноукраїнські шістдесятники перейшли відразу на антирадянські позиції, однак не викликає сумніву й те, що в пересічного галицького національно свідомого інтелігента ступінь відчуженості від радянської системи був вищий, аніж у його східноукраїнського колеги. Ці міркування підтверджує, приміром, такий факт: у 1961 р. під час однієї з зустрічей І.Світличного та І.Дзюби з братами Михайлом і Богданом Горинями у Львові зайшла мова про подальший розвиток діяльності громадське активних шістдесятників. І вже тоді галичани пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля, а "східняки" (І.Світличний) пропонували розвивати культурництво як більш реальний і безпечний шлях.

Початок кінця «відлиги»

Цілком можливо, що відносно ліберальна атмосфера "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х років сприяла б повільній еволюції шістдесятництва (вдосконалення й розширення культурництва, пошук нових форм громадської активності тощо), а це неминуче привело б до розширення його аудиторії і виходу на політичний рівень діяльності. Однак поступальний розвиток подій був короткочасним. Непослідовність і поверховість "відлиги" призвели до її різкого згортання. З кінця 1962 р. розпочинається масований послідовний ідеологічний тиск на ту частину інтелігенції, яка хоча б трохи вийшла з-під тотального контролю партійно-державних структур. Це був початок кінця "відлиги".

Приклад подав сам М. Хрущов під час сумнозвісних зустрічей з інтелігенцією 17 грудня, 1962 р. і 8 березня 1963 р. у Москві. Параноїдальна атмосфера цих зустрічей (особливо другої), брутальне цькування митців на них послужили "керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія, яка не просто нагадувала ідеологічний погром 1946-1951 рр., але й багато в чому була його повторенням. Сторінки газет зарясніли анафемами на адресу "формалістів", "космополітів", "відщепенців". Поза законом опинився сам термін "відлига". Ідеологічною квінтесенцією кампанії став вислів М.Хрущова:"Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології". Події у Москві були сприйняті ідеологічним істеблішментом в Україні з "почуттям глибокого задоволення". На розширених зборах Спілки письменників України Л. Дмитерко заявив, що "...заслуговують найсуворішого осуду спроби окремих представників творчої інтелігенції грати в "незалежність" від суспільства, нехтувати здоровими смаками народу". Серед "окремих представників" називалися поети І.Драч, Є.Летюк і В.Коротич. Л.Новиченко слідом за своїм колегою накинувся на молодих критиків за "відхід від методу марксистсько-ленінського аналізу творів". Незабаром відбулися збори письменників Львова, Харкова, Дніпропетровська, де лунали промови відповідного характеру. Наприкінці березня - на початку квітня 1963 р. розгорнулася кампанія проти "формалістів" в українській офіціозній пресі.

Центральною подією кампанії стала нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України в Києві 8 квітня 1963 р. Це було бліде, шаблонне повторення березневих подій у Москві. Перший секретар ЦК КПУ М. Підгорний докоряв І. Драчеві, І. Дзюбі та М. Вінграновському за те, що їхні твори використовуються "українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном". Другий секретар ЦК КПУ А.Скаба накинувся на І.Драча, М.Вінграновського та Л.Костенко за "формалістичні викрутаси". У пресі почалося "обговорення" рішень наради, яке звелося до переспівування останніх з акцентом на ідеологічне цькування невгодних. У квітневому номері "Комуніста України" Л.Новиченко в обойму прізвищ, вибраних "верхами" для цькування, вставив ім'я І.Драча, накинувшись на нього за вірш "Ода чесному боягузові" (цей вірш викликав особливу лють офіціозних письменників старшого покоління.) Як завжди в подібних випадках (а також не бажаючи, щоб усе це виглядало як домашня сварка письменників) власті підключили "vox populi": в пресі стали з'являтися відгуки робітників на рішення наради. Характер їх можна проілюструвати на прикладі шахтаря А.Кобильникова, котрий обурювався діяльністю "формалістів" і пропонував молодим письменникам не розсиджуватись по столичних кафе (саме так він, очевидно, уявляв собі їхню діяльність!), а їхати на Донбас і спуститися в шахту... Коло прізвищ "єретиків" поступово розширювалося: у негативному контексті згадувалася молода літературна критика, в першу чергу - І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк.

Як уже згадувалося, кампанія мала багато паралелей із так званою "ждановщиною" кінця 40-х - початку 50-х років. Проте реакція на неї самих її об'єктів була вже іншою. На відміну від попередніх часів, "відступники" не побажали каятись, а, навпаки, словом і ділом почали захищатися. З найвидатніших поетів-шістдесятників покаявся в "гріхах" хіба що М.Вінграновський, який, за висловом Ю.Збанацького, "зрозумів небезпеку формалістичних захоплень" і вирішив "ніколи не запізнюватись на поїзд, котрий ведуть у прекрасне майбутнє комуністи".

Розповсюдження творів у самвидаві

Від словесних атак влада перейшла до адміністративних заходів. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах ("Жовтень", "Прапор", "Вітчизна", "Ранок", "Дніпро" та ін.), газетах, скрізь, де вони раніше мали трибуну. Припинилося видання їхніх книжок. Так, за даними українського літературознавця з діаспори І.Кошелівця, більшість шістдесятників-поетів "першого призову" - Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамайсур, В.Голобородько та ін. - перестали друкувати в 1963-1965 рр. Відповіддю на ці заходи властей було розповсюдження творів шістдесятників у самвидаві. Велику моральну й організаційну підтримку своїм однодумцям надали українці з Чехословаччини й Польщі. Твори заборонених в Україні шістдесятників друкувалися в журналах "Дукля", "Дружно вперед", "Народному календарі" (Чехословаччина), в газеті "Наше слово" і "Українському календарі" (Польща). Празьке видавництво "Свет Советув" у 1965 р. випустило чеською мовою збірку "Молода радянська поезія" з віршами Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча, Б.Мамайсура, В.Стуса, І.Калинця, В.Симоненка, В.Коротича, Г.Кириченко. Через Чехословаччину і Польщу літературні твори шістдесятників діставалися далі на Захід. Велику роль у їх популяризації відігравав мюнхенський журнал "Сучасність". Про них говорило радіо "Свобода". В самій Україні, крім самвидаву, їм ще вдавалося використовувати для захисту своїх естетичних і громадських позицій легальні можливості. Своєрідним форумом шістдесятників стала літературна критика. Статті І.Дзюби, Є.Сверстюка, І.Світличного, М.Косіва, І.Денисюка, І.Моторнюка та ін., спрямовані на захист світоглядних цінностей шістдесятників, ще певний час, особливо в 1964-1965 рр., були проявом опору наступові "соціалістичного реалізму" на сторінках офіціозної преси. Коли критичні есеї шістдесятників не потрапляли на сторінки офіціозу, вони також розповсюджувалися у самвидаві. Так, важливою подією літературно-критичного самвидаву стала стаття Є.Сверстюка "Іван Котляревський сміється". Взагалі самвидав набував усе більшого значення в духовному визріванні шістдесятників. До нього долучалася інша заборонена література: твори нереабілітованих письменників 1920-х років, націоналістична література, наукові праці української діаспори тощо. Великий резонанс викликала поява у самвидаві щоденника В.Симоненка. Фактично, після передчасної смерті у віці 29 років, поет перетворився на символ шістдесятництва. Високо оцінюючи роль молодого поета в духовному становленні шістдесятників, І.Дзюба підкреслював, що "...в його творчості відбилося становлення серед української молоді нового самопочуття, де крізь нашарування минулої доби цупко проростає вічна зелень і юнь людської гідності, людської розкутості і незалежності, незборимого і невичерпного людського "духу, що тіло рве до бою", що кличе стояти за свій народ і в цьому покладати смисл людського життя". Постать В.Симоненка стала предметом різного роду контроверзій між шістдесятниками і владою. Остання, розуміючи важливість цього символу для нонконформістської інтелігенції, докладала неабияких зусиль, щоб позбавити цей образ тих рис, які культивувалися шістдесятниками, вихолостити його. Вони, в свою чергу, боронили свою святиню від цих зазіхань, розповсюджували у самвидаві його вірші без цензурної "редакції", а також ті, які не допускалися до друку. Розгорнулася справжня боротьба навколо літературної спадщини поета, в тому числі його щоденника: опублікування останнього позбавило б владу можливості розглядати В.Симоненка як офіціозного поета.

Щоденник розповсюджувався у самвидаві, врешті-решт він потрапив за кордон, був опублікований там і став також фактом "тамвидаву". Це викликало бурхливу реакцію ідеологічних структур. У квітні 1965 р. відділ науки і культури ЦК КПУ доручив письменникові М.Негоді написати статтю з оцінкою факту розповсюдження щоденника В. Симоненка в самвидаві. 15 квітня в "Радянській Україні" з'явився пасквіль під назвою "Еверест підлості". Особи, причетні до розповсюдження щоденника (І.Світличний та А.Перепадя), були охарактеризовані як "доморощені шукачі дешевої і скандальної слави". В тому ж числі газети був уміщений лист матері поета - Г.Щербань - відповідного змісту. За стилем та й самим фактом появи цього листа (Г.Щербань була неписьменною!) вгадувався почерк установи, досить далекої від літературних справ.

Культурницька діяльність шістдесятників та наступ на них

Все більше нездорових пристрастей розпалювалося під диригуванням офіціозу довкола суто культурницьких справ шістдесятників, зокрема - літературних вечорів. Так, у липні 1963 р. організаторів вечора пам'яті Лесі Українки (І.Дзюбу та ін.), який мав відбутися напередодні офіційного відзначення пам'яті поетеси, чиновники від ідеології одразу ж почали трактувати як "антирадянську групу", навішувати їм ярлики "буржуазних націоналістів" тощо. Коли 31 липня учасники вечора зібралися в Центральному парку культури і відпочинку Києва, з'ясувалося, що літня естрада не підготовлена дирекцією для цього й узагалі подібний захід проводити "не бажано...". Вечір все ж таки розпочався, однак хтось увімкнув гучномовець, залунала "легка" музика, яка заглушувала промовців. Але й це не допомогло, учасники перейшли на стадіон "Динамо" і там вечір усе ж відбувся. При світлі смолоскипів виступали І.Дзюба, І.Драч, М.Вінграновський, І.Жиленко, Ст. Тельнюк, артистка Т.Цимбал та ін. За схожим сценарієм проходив вечір української поезії на заводі верстатів-автоматів у Києві. В неділю, 29 березня 1965 р., клуб заводу, де, за попередньою домовленістю з адміністрацією, мав відбутися вечір, був зачинений. Учасники і близько 250 осіб. публіки вирушили до парку ім. Ленінського комсомолу. Вечір розпочався. Раптом на естраду видерся голова профспілкового комітету заводу і звернувся до присутніх з таким "спічем": "Товарищи, не слушайте их, это украинские националисты, бандеровцы! Почему они все на бандеровском языке читают?" Провокація не вдалася, хоча промовця й хотіли побити за "бандерівську мову". Незабаром розпочалися адміністративні переслідування організаторів і учасників вечорів: у 1964 р., наприклад, звільнили з інституту філософії АН УРСР І.Світличного, навесні 1965 р. з Інституту літератури - Ю.Бадзьо, у грудні того ж року вижили з газети "Друг читача" Р.Довгань, артистку Укрконцерту Т.Цимбал позбавили права виступати на сцені. Втім, іноді досягали мети й прямі провокації.

У березні 1965 р. на засіданні гуртка української літератури, яким керував професор А.Іщук, обговорення статті російського письменника В.Солоухіна, присвяченої збереженню народних традицій, вилилося в широку дискусію з питань становища української культури. Як зазначалося у доповідній записці відділу науки і культури ЦК КПУ, "на зборах гуртка навколо цього питання було наговорено багато зайвого, наклепно ставилась під сумнів правильність національної політики нашої партії". Учасники дискусії домовилися продовжити її в ширшій аудиторії. Партійний комітет університету не дав дозволу на проведення диспуту, однак 13 квітня він усе ж таки відбувся. В актовому залі університету зібралося близько 400 осіб. Виступи учасників і сама атмосфера вечора були такими, що адміністрація вузу визнала за краще припинити захід. Незважаючи на заборону, 20 квітня диспут був самочинно продовжений в одній з аудиторій університету. Учасники обрали комітет для організації більш масової дискусії. До нього ввійшли студенти університету С.Дробот, О.Негребецький, Т.Хуткая, М.Холодний, студенти художнього інституту П.Шиян та О.Митрик, студент-медик О.Сергієнко. Очолили комітет С.Дробот і О.Негребецький. Як з'ясувалося згодом, вони виконували в цих подіях досить специфічну місію. Після розмови з ініціатором проведення широкої дискусії, співробітником Інституту гідрології і гідротехніки В.Лобком (йшлося про створення "Товариства поборників української культури") обидва вони, як свідчить офіційний звіт про ці події, "зрозуміли, що мають справу з "темною людиною" (йшлося про В.Лобка.- Г.Л.) і негайно поїхали до Комітету державної безпеки та в парткоми своїх вузів, де розповіли про всі ці справи". Так досить успішно був попереджений ще один вельми неприємний для властей громадський почин.

Паралельно з поступовим придушенням громадських ініціатив шістдесятників зростав тиск і по "фаховій лінії". Таврування "формалізму" та "безідейності" переходило на рейки звинувачень вищого порядку. В квітні 1964 р. був брутально знищений шевченківський вітраж у вестибюлі Київського університету (роботи А.Горської, Л.Семикіної, П.Заливахи, Г.Севрук та Г.Зубченко). А.Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників України за "ідейно хибний" твір (щоправда, наступного року їх поновили у Спілці).

2 листопада 1964 р. ЦК КПУ доручив А.Скабі розробити пропозиції щодо посилення "ідейно-виховної роботи" серед творчої інтелігенції республіки. У грудні того ж року взялися за літераторів. На засіданні парткому Спілки письменників України, присвяченому питанням "виховання молодих літераторів" влаштували справжню ідеологічну бійню І.Дзюбі, І.Драчеві, М.Холодному за "протягування антипартійних поглядів щодо шляхів суспільного розвитку України і української культури". Було запропоновано виключити І.Дзюбу зі СПУ. Цього ж року розігнали київський клуб творчої молоді. Психопатичний тип з геростратівським комплексом здійснив підпал українського відділу Центральної наукової бібліотеки, в результаті чого згоріло близько 600 тис. одиниць зберігання: від книжок і журналів до архівних документів. Українська культура зазнала непоправної втрати. Суспільна атмосфера ставала дедалі задушливішою.

Відповідно в середовищі шістдесятників прискорився процес визначення власних позицій. Багато хто з них все більше схилявся до постановки політичних проблем, у самвидаві почалося розповсюдження політичної публіцистики. Дехто із шістдесятннків-"культурників" асимілювався в офіціозі, інші, навпаки, схилялися до політизації своєї діяльності. В суспільному житті, особливо в культурно-ідеологічній сфері, відбувався процес згортання "відлиги", в той час як активніша в політичному відношенні частина шістдесятників прагнула її поглиблення. Національна проблема в їхній діяльності втрачала ознаки суто культурної і переходила в площину ідеології і політики. Назрівав серйозний конфлікт із владою, яка після приходу на керівні посади в жовтні 1964 р. сталіністів на чолі з Брежнєвим проявляла чимраз більшу нетерпимість у питаннях ідеології.

У 1965 р. в надрах ідеологічних структур КПУ розгорнулася підготовка ідеологічного погрому шістдесятників. З цією метою була проведена своєрідна "рекогносцировка" стану справ з ними. Один із проявів цієї активності - доповідна записка до ЦК КПУ про роботу Спілки письменників України з молодими літераторами від 9 серпня 1965 р. Фактично це був донос на шістдесятників-літераторів. У документі зазначалося, що їхня діяльність дає поживу для "буржуазної пропаганди", що в статтях їхніх ідеологів (І.Дзюби та І.Світличного) "однобічно, а іноді й політичне неправильно трактувалися літературні та історично-суспільні явища". На карб їм ставилося все - від "ідейної нечіткості", схиляння перед "буржуазним мистецтвом" до пошуку "зв'язків із закордоном" і писання листів про русифікацію - "демагогічних за формою і провокаційних за змістом". Явно готувалася якась широка ідеологічна акція, проте, як показали подальші події, потреба в ній відпала, оскільки замість неї була проведена інша, значно жорсткіша, яка поставила останню крапку в історії "відлиги".

Феномен шістдесятництва можна розглядати в багатьох аспектах - культурно-історичному, літературознавчому, мистецтвознавчому, соціально-психологічному тощо. Якщо розглядати його в соціальному контексті, тобто як суспільне явище, певний етап у розвиткові української інтелігенції, то поява шістдесятників - подія революційного характеру. Тоталітарна радянська система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала "побічний продукт" - ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо,- саме з середовища інтелігенції. Шістдесятники, діючи в рамках радянської системи, відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції, які знову надали цьому термінові не тільки вульгарно-соціологічного, але й морально-етичного змісту: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до природних етичних норм. Поява такого ферменту стала першою ознакою внутрішньої деградації тоталітарної системи, яка допустила формування альтернативного інтелектуально-духовного простору.

Висновок

Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим (ясна річ, у власному розумінні). Лише постійні репресії з боку системи спричинили поступову еволюцію частини шістдесятників у її противників. Як факт національного руху шістдесятництво розпочалося з культурництва - тобто з повторення етапу майже столітньої давності. Як явище нонконформістське, воно також розвивалося з початкового ступеня - емоційного бунту молоді (1960-ті - взагалі епоха молодіжних бунтів у всьому світі) проти старшого покоління інтелігенції. Щоправда, режим сам подбав про громадсько-політичне змужніння шістдесятників, розгорнувши проти них кампанію репресій і утисків. В усякому разі шістдесятники принаймні та їх частина, що обрала шлях незгоди, а потім і конфронтації з режимом, у своєму політогенезі пройшли всі стадії, які до них проходив національно-визвольний рух - "етнографічну", "культурницько-просвітянську", і вийшли на рівень ідеологічно-політичного протистояння з системою (до цього дійшли вже тільки шістдесятники-"політики"). Дуже важливим аспектом шістдесятництва, знов-таки з точки зору розвитку руху опору, була поява лідерів, яскравих особистостей. Визнаним духовним лідером шістдесятництва був І.Світличний, який стояв і за культурницькими акціями, і за розповсюдженням самвидаву, і за суто політичними дискусіями в середовищі нонконформістів. Інтелектуальне лідерство було за І.Дзюбою, Є.Сверстюком. Неабиякі організаторські якості проявила А.Горська. Перелік можна було б продовжувати, але вже й ці приклади переконують, що система, яка методично знищувала і придушувала, проституювала все, що піднімалося над середнім рівнем, на певний час перестала працювати на повну силу, і в цей короткий проміжок встигла вирости ціла плеяда непересічних особистостей. Шістдесятники продемонстрували потенційні можливості національної інтелігенції.