Основні риси східного походу Олександра Македонського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Олександром Македонським було створено грандіозну державу, що на заході простягалася від Єгипту до берегів Інду на сході, від Чорного моря на півночі до Перської затоки на півдні. Природно, особистість Олександра, його величезні військові успіхи привертали до себе увагу істориків як в давнину, так і в новий час. Але в оцінці його діяльності і зараз немає одностайності.

У даній курсовій роботі авторка намагається прослідкувати, охарактеризувати життєвий шлях Олександра Македонського, проаналізувати історичну роль завоювання великого полководця.

Мета курсової роботи - виявити основні “віхи” східного походу, враховуючи не тільки воєнні, а й соціально-політичні критерії. Для цього ми повинні вирішити наступні завдання:

охарактеризувати історичні передумови східного походу;

простежити процес завоювання, хід воєнних дій;

проаналізувати військове мистецтво Олександра Македонського;

охарактеризувати наслідки східних завоювань.

Об'єктом дослідження у курсовій роботі виступає особистість Олександра Македонського - давньогрецького політика доби еллінізму, а предметом дослідження є завойовницький похід на Схід під його керівництвом.

Хронологічні межі дослідження збігаються із роками життя Олександра Македонського (356-323 р. до н. е. ), хоча по тексту роботи подекуди фігурує інформація про більш ранні періоди давньогрецької історії.

Географія дослідження дуже різноманітна: описуються події, що мали місце безпосередньо на самому Балканському півострові, тобто, в Македонії; окрім цього (і що найважливіше) описуються території східних завойованих територій. Також необхідно врахувати, що всі події відбувалися не на маленькому клаптику землі, а в одноразової сукупності на досить великих територіях, які включали в себе - Грецію, Єгипет, східне узбережжя Середземного моря, Малу Азію, Стародавній Схід, а так само - Карфаген і Рим .

Під час написання курсової роботи у якості джерельної бази автор використав праці кількох відомих античних авторів: Плутарха, Арріана, Курція Руфа, Юстина и Діодора.

Найбільш рання з них - «Історична бібліотека» Діодора Сицилійського в 40 книгах. XVII книга цілком присвячена походам Олександра Македонського. Автор, як неодноразово відзначали дослідники, не претендував на глибокий і самостійний аналіз подій, але він сумлінно переказував найбільш авторитетні праці древніх письменників. Основне значення цього джерела полягає в тому, що він доніс до нас фрагменти більш ранньої історичної традиції. Історія Олександра є лише частиною великого праці Діодора і ніякої особливої ??тенденції в його описах не відчувається.

Інший античний твір, присвячений походу Олександра, належить письменникові II або III століття Марку Юніану Юстину. Деякі його повідомлення представляють становлять особливу цінність як унікальні та достовірні свідчення.

Але особливою довірою сучасних істориків користується Флавій Арріан, який жив у II столітті. Арріан прагнув слідувати древнім зразкам класичної грецької історіографії. Намагаючись дати об'єктивний і виважений виклад фактів, історик звертався до найраніших джерел про Олександра, творів його друзів в поході - головним чином Птолемея і Арістобула. «Твір, створене Арріаном, відрізняється точністю історичних фактів, реальністю викладу. Перевага Аррвана в тому, що він підійшов до цієї теми не лише як історик, письменник, але і як філософ, як військовий фахівець військової справи та географії''.

«На відміну від зазначених авторів Плутарх писав не історію, а біографію, і це ним прямо підкреслюється. «Головною лінією у творчості Плутарха є розкриття позитивних сторін характеру і психології героя».

На латинській мові єдиний збережений твір, присвячений Олександру Македонському, належить Квінту Курцію Руфу. Він поєднує в собі особливості як історіографічного, так і біографічного жанру. «Історія Олександра Македонського» написана Курцієм в якомусь змішаному жанрі: для історії тут занадто багато драматичних перебільшень і уваги до однієї особистості, для біографії - занадто багато подієвої історії, описів, битв і походів. «Це суміш історичного оповідання і риторики, де останній елемент не менш важливий, ніж перший». Ніхто інший з істориків Олександра не приділяє так багато уваги, як Курцій Руф, темі «опозиції», змов, доносів і страт при дворі македонського царя. Незважаючи на прихильність автора риторичним оборотів, не дивлячись на те, що «Курцій Руф сумлінно викладає легенди і перекази, не піклуючись про їх тлумачення», його праця по праву вважається одним з основних джерел з епохи Олександра.

Всі перелічені джерела дають можливість історикам об'єктивно підійти до висвітлення основних етапів далекосхідного завоювання, а також дати оцінку Олександру Македонському як політичному діячу і полководцю.

Історіографія проблеми.

Завойовницькі походи Олександра Македонського на Сході - одна з найбільш популярних тем у світовій і вітчизняній історіографії. Почасти це пояснюється винятковою важливістю даного історичного періоду для подальших доль світової цивілізації. Не менш важливою, на погляд автора, є й інша причина. Це стійкий інтерес масової свідомості до особистості і військово-політичної діяльності полководця.

У викладі фактичної історії походу всі дослідники йдуть за античними авторами, майже виключно спираючись на письмові джерела. У радянській історіографії найбільш фундаментальна робота, присвячена завойовницької діяльності Олександра на Сході - дослідження А. С. Шофмана. Автор детально описує історичні передумови східних походів, проникає в сутність тих соціально-економічних змін, які справили ці походи на величезних просторах Заходу і Сходу. Уданій роботі висувається теза про світове панування, а також про опозицію в оточенні царя.

Традиції німецької історичної думки були продовжені Ф. Шахермайр (F. Schachermeyer, "Alexander der Grosse. Das problem seiner Persoenlichkeit und seines Wirkens", Wien, 1972). Перша редакція цієї роботи російською мовою була видана в 1984, друга, з виправленнями - в 1986. У передмові автор пише про те, що він будував роботу таким чином, щоб у ній поєднувалися і наукова аргументація, і дослідження джерел, і художній виклад. Більш того, вважає, що оскільки сам Олександр не дотримувався умовних кордонів ні в політичній, ні в духовній сфері, його історик не може не наслідувати його приклад, якщо хоче представити повну картину історичної діяльності царя . Дослідження Шахермайера досить цікаво, містить ряд оригінальних ідей, які були підтримані і вітчизняними істориками .

Заслуговує уваги книга англійського письменника, професора історії, Пітера Гріна (Green, P. "Alexander of Macedon, 356-323 BC: a historical biography", Berkeley, 1991). Переклад на російську мову був виконаний у 2003р . В цій роботі автор продовжує традицію художнього викладу історії про Олександра без спеціальних посилань на джерела, але дає прив'язку до географічних особливостей шляху військ і зразкові карти. Також автор наводить цікаві маловідомі факти біографії Олександра Македонського, яскраво висвітлена історична епоха.

Науковий інтерес представляє праця радянського історика, фахівця в області античної історії, епіграфіки, археології і класичної філології, Жебельова С.А. Ця робота була вперше опублікована в 1922р, в Берліні. Автор слід традиційному викладу діянь Олександра, звертаючи увагу не тільки на віхи його біографії, а й на історичне значення завоювань, особливо відзначаючи, що монархія Олександра була єдиною світовою монархією .

Високої оцінки заслуговує монографічна робота Гафурова Б.Г., опублікована в 1980р, яка присвячена вузловим проблемам раннього еллінізму, хронологічно збігається з роками життя і діяльності Олександра Македонського аж до розпаду держави. Освячуються причини соціально-економічного характеру, що штовхнули греків і македонян на завоювання Сходу, докладно простежено всі етапи східного походу. Потрібно зазначити, що ця праця найбільш повно увібрав в себе всі відомості і дослідження історичної науки того часу.

З останніх великих робіт описового історичного характеру варто відзначити книгу Шифмана І.Ш. `'Олександр Македонський''(1988), розраховану більше на широке коло читачів і К. Корольова "Війни античного світу: Македонський гамбіт", більше освячує сторону військової справи.

Курсова робота має наступну структуру.

У вступній частині обґрунтована актуальність, визначена мета та визначена мета дослідження, подана характеристика хронологічних та географічних меж дослідження, характеристика основних джерел та наукової літератури із зазначеної проблематики.

Перший розділ посвячений основним фактам біографії Олександра Македонського, становлення його як особистості і талановитого полководця.

Крім цього у розділі поданий опис передумов греко-македонського походу на Схід, становище Македонії напередодні завоювання.

У другому розділі описується перший етап походу. Поданий хід завойовницької експансії у Малій Азії, Сирії і Єгипті, описані найважливіші битви і їх наслідки.

У третьому розділі поданий опис другого етапу походу. Це завоювання Середньої Азії та Індії, зміни у внутрішній політиці Олександра.

Велетенські завоювання Олександра Македонського забезпечили грекам владу над усім Близьким Сходом. Хоча імперія зруйнувалася невдовзі після смерті Олександра Македонського, його діяльність змінила рух розвитку світової цивілізації.

Курсова робота закінчується висновками, у яких наведені наслідки завоювань великого полководця, та списком використаних джерел та літератури.



Розділ І. Передумови далекосхідної експансії

Історія життя Олександра Великого найтіснішим чином пов'язана з історією життя його батька, царя Філіпа, і з історією їх батьківщини, Македонії. Олександр, безсумнівно, був генієм, але навіть і геній залежить від особистого оточення. Він став самим собою завдяки своєму батькові і своїй країні, тому з них і потрібно почати.

Македонія була гірською країною, розташована на півночі Балканського півострова. На заході вона межувала з Іллірією, а на сході - з Фракією. Македонія до Філіпа представляла собою роздрібнений і закинутий край. V століття до н. е.- час розквіту рабовласницької демократії Греції, вершина її успіхів, а для Македонії - час переходу нижньомакедонських племен до классового суспільства. Специфіка розвитку країни, що заключалася в тому, що верхньомакедонські племена довгий час зберігали родову організацію, виявилася в утворенні централізованої держави. Процес об'єднання Македонії завершився лише в середині IV ст.. до н. е. і співпав з роками приходу до влади Філіпа.

Батько Олександра Македонського Філіп ІІ був проголошений царем Македонії в 359 р. до н. е., після того, як усунув усіх інших претендентів престолу. Антична історіографія високо оцінює діяльність Філіпа, якому вдалося за короткий час провести ряд перетворень і вивести Македонію в число найбільш могутніх держав Балканського півострова.

Дякуючи спритній політиці, а також блискучим перемогам у відкритому полі Філіпу вдалося за деякий час очистити Македонію від всіх ворогів.

Після 11-річної війни з Афінами (357-346), в якій афіняни діяли в'яло і неенергійно, Філіп заволодів усім побережжям Егейського моря до Мармурового моря. В найближчі роки Філіп завершив почату справу: поширив своє панування до Чорного моря і Дунаю і звернувся в широкому масштабі до проведення агресивної політики в національному дусі. Македонське царство за Філіпа меншою мірою подвоїлось в порівнянні з попередніми його розмірами, і македоняни стали тепер великим народом.

Філіп зумів методично і розумно розвинути сили своєї держави, використати і збільшити їх. Однією з головних його заслуг було формування національної армії, яка, поступово зростаючи завдяки обов'язковій військовій службі, доведена була до цифри - 40 000 чоловік. Благі наслідки введення царем військової реформи швидко позначилися: різні частини, із яких складалося Македонське царство, стали відчувати себе одним цілим, а македоняни - одним народом;знову набуті області зрослися з древньою Македонією.

Іншою, не менш важливою, заслугою Філіпа було прилучення його народу до еллінської культури; культура стала проникати в товщу македонського народу.

Відповідно, весь хід історичного розвитку греко - македонського світу другої половини ІV ст. до н. е. поставив на порядок денний питання про не уникнення македонського завоювання.

Херонейська битва була найбільшою подією в історії греко - македонського світу. Вона стала не тільки початком підкорення Греції Філіпом, але й початковим рубежем для прийняття нових рішень, зв'язаних із розширенням македонської експансії на Схід.

Смерть Філіпа привела до різкого загострення ситуації в Греції і сусідніх їй земель. Ні про яку війну з Персією уже не згадували, імперія розпадалася, не встигнувши толком сформуватися. Проте у Філіпа знайшовся гідний наступник - спадкоємцем його назвати важко, оскільки він все робив по-своєму, інакше, ніж померлий цар. І наступником цим став один із синів Філіпа, що зійшов на престол під ім'ям Олександра ІІІ, а через декілька століть названий Великим.

Олександр Македонський народився в 356 р. до н. е. Із самого дитинства він ріс не звичайною нормальною дитиною, а дивним `' дорослим хлопчиком ''. Його батько Філіпп, зайнятий постійними війнами, навряд чи мав час і можливість займатися вихованням сина, який був цілком наданий на опіку Олімпіаді. І можна стверджувати, що в дитинстві Олександр знаходився під сильним впливом своєї матері, до якої він відчував на протязі всього свого життя велику прив'язаність.

Відношення Олександра до Філіппа було важким і суперечливим,в його душі таївся дух суперництва. З одного боку, батько був для Олександра майже кумиром, а з другого - дух суперництва викликав до життя важке змішання любові і неприязні. Йдучи по кроках батька, хлопчик хотів не тільки ні в чому не відставати від нього, але й перевершити.

Що представляв собою Олександр до того дня, як став царем Македонії? Австрійський історик Ф. Шахермейр, досліджуючи юність Олександра, робить висновок, що Азія володіла його думками ще з дитячих років. Виховання македонського спадкоємця в деякій мірі було традиційним: в ранньому дитинстві Олександр знаходився під опікою Ланіки, знаної македонянки, яку змінив Леонід, родич Олімпіади, який потім передав юного вихованця Лісімаху із Акарнанії, великого любителя гомерівського епосу. В пам'яті Олександра його перші наставники залишили глибокий слід.

В 343 р. до н. е. Філіп ІІ вирішив взяти в наставники сину філософа Арістотеля. Такий вибір має велике значення для багатьох істориків, що бачили конкретний зв'язок між величним філософом давнини і майбутнім завойовником світу.

Багато написано виняткові здібності Олександра. Він легко сприймав таємниці філософії і закони поезії, що вчив його Арістотель. Але в першу чергу Арістотель учив свого вихованця етиці і науці управління державою, а також, можливо, основам перипатетичного вчення - філософії для обраних.

Олександр ріс впертою і норовливою дитиною, навіть батько намагався діяти на нього переконаннями, а не примусом. В юному віці ці схильності проявилися в ньому ще більш чітко. Честолюбний і властний, Олександр не терпів заперечень й інколи здійснював вчинки, що межували з безглуздістю. Бажання відрізнятися, завжди бути у центрі уваги оточуючих постійно володіло Олександром, він заздрив перемогам батька і мріяв про особисту славу. Таким він був і в 16 років, коли назавжди закінчилися заняття з Арістотелем. З цього часу Філіп ІІ почав привчати сина до державної діяльності.

Можливо, вперше до справ «великої політики» Олександр «приєднався» ще в семилітньому віці, коли за відсутності батька був на прийомі перських послів. Вірогідно, що він був присутній і при підписанні Філократового миру (346 р. до н. е.) з Афінами.

Перші самостійні кроки по управлінні Македонією Олександр зробив у 16-річному віці, коли Філіп ІІ повів військо на Візантій, а сина залишив під наглядом досвідченого полководця Антипатра замість себе.

Схоже на те, що саме відсутність Філіпа ІІ дала привід фракійським племенам медів повстати проти македонської влади. Олександр самостійно здійснив операцію по замиренню медів і навіть заснував на їх землях місто Александрополь - опорний пункт македонського впливу у Фракії.

В битві при Херонеї 338 Олександр командував тією македонською фалангою, яка вела атаку і яка прорвала священний загін фіванців.

Ставши новим царем Александр за одне літо 335 до н. е. повернув під владу Македонії північну частину Балканського півострова, де натрапив на потужний опір. Тоді він вирішив укласти союз із кельтськими племенами галатів, які рухались вниз по Дунаю, і повернувши на південь, досяг середньої Греції, захопив і зруйнував Фіви і послав ультиматум Афінам. Настрахані грецькі міста підкорилися йому без бою.

Встановивши спокій в Елладі, Олександр восени 335 р. повернувся в Македонію. Одного року було досить для того, щоб зміцнити свій престол. Залучившись підтримкою сусідніх варварських народів, будучи впевнений в про спокій в Греції і вірності свого народу, він міг назначити весну 334 р. для початку перського походу.

Схід завжди приваблював до себе еллінський світ багатством і розкішшю. Давньогрецька міфологія тісно переплітається зі східними сюжетами. Повне трагізму і пафосу боротьби битва біля стін Трої, де загинули еллінські міфічні герої Ахілл і Патрокл, також відбулося на Сході.

Весь хід історичного розвитку середземноморського світу, де з перемінним успіхом панували то елліни, то перси, неминуче вів до загострення суперництва на морі і на суші. Війна з Персією диктувала ся інтересами македонської завойовницької політики. Разом з тим вона давала можливість грецькій економіці вийти із кризового стану.

Ще Філіп, будучи переможцем, добився формального союзу грецьких держав для організації спільного східного походу, став гегемоном симмахії з необмеженими повноваженнями політичного керівника і стратега. Характерно, що після загибелі Філіпа цей союз повинен був відродити Олександр, який наперед продемонстрував силу македонської зброї і строго покарав фіванців за легко мислення.

Похід на Схід був логічним ступенем експансіоністської македонської політики, що уже раніше зіткнулася з інтересами перської держави біля Геллеспонту і Пропонтиди. Конфлікт між Македонією та Персією був неминучий, він був лише на деякий час відкладений через грецькі справи. Тепер же, після ухвалення Коринфської згоди, Філіп міг спокійно почати східну кампанію, маючи в своєму розпорядженні еллінські сили і спираючись на підтримку олігархічних угрупувань, що бачили в поході звільнення від незаможніх, яких « стали боятися більше, ніж ворогів».

Отже, східний похід був вирішений, бо в ньому були зацікавлені всі пануючі шари рабовласницького суспільства Греції і Македонії. Соціальна думка давньої Греції тільки у східній кампанії бачила спасіння еллінського світу від внутрішніх смут і безперервних війн. Збіднілі грецькі громадяни також були зацікавлені в поході, передбачаючи можливість піти в найми чи переселитися в багаті торгові міста Малої Азії. А міцніючий рабовласницький клас Македонії, що пробивав собі дорогу в Егейський світ, розраховував завдяки війні дістати нові землі, грошові засоби і рабів. Хоча інтереси грецьких міст-держав і Македонії були різні, наполеглива необхідність почати східну кампанію об'єднала їх.

Восени 335 р. та взимку 335/334 рр. до н.е. Олександр активно готувався до походу на персів. Момент для війни було обрано вдалий. Держава Ахеменідів переживала в той час глибоку внутрішню кризу. Території Малої Азії, Фінікії та Єгипту, залучені до середземноморської торгівлі і пов'язані з грецькими містами, тяжіли залежністю від Персії. На македонян вони дивилися, як на визволителів від перського гніту. На чолі держави стояв Дарій ІІІ Кодоман (336-330 рр. до н.е.). який вступив на престол в 43 роки, був красивим і високим, однак малоініціативним і не дуже здібним. Поступалася македонянам і перська армія. Перські воїни-селяни, набрані примусово, воювали неохоче, втікали з поля битви, не підкорялися військовій дисципліні, були гірше озброєні. Найміцнішою частиною перської армії були грецькі найманці, якими командував Мемнон.

Військові сили, з якими Олександр вступив у похід, були взагалі невеликі: у нього було не більше 5 000 вершників і 30 000 піхоти. Вся піхота і кавалерія була поділена за родами зброї і за національностями. Військо зберігало, в своїй основі, македонську організацію.

В піхоті основне ядро війська складала так звана фаланга. Особливістю її було озброєння окремих солдат і її стройовий порядок. Фалангіти - це гопліти, важко озброєні, в грецькому розумінні, хоча озброєння їх і було легше грецького. Таких македонських гоп літів у війську Олександра було шість фаланг, де кожна знаходилася під командуванням особливого стратега.

Потім йшло спеціальне македонське військо, так звані гіпаспісти; вони носили полотняний панцир і були озброєні великим щитом і більш довгим мечем,ніж фалангіти. В кавалерії , число яких досягало 5 000 чоловік, головне місце займали македонські вершники(гетайри) і фессалійські.

На кінець, варто згадати про легкі війська, піших і кінних, навербованих, головним чином, із союзників.

Македонське військо було загартоване суворою дисципліною, добре організоване, мало прекрасну кавалерію.

І так, всі сили були напоготові. Македонське військо було загартоване суворою дисципліною, добре організоване. Проте, будучи небагато численним в порівнянні з ворожими військами, військо було проникнуте безумовною довірою до свого вождя і не сумнівалося в перемозі.

Розділ ІІ. Завоювання на Близькому Сході

Похід на Схід Олександр почав весною 334 р до н.е. Його армія посунулася вздовж північного узбережжя Егейського моря у напрямку до Геллеспонту, через який він планував здійснити свій миттєвий перехід із Європи в Азію.

Греко-македонська армія переправилася через Геллеспонт безперешкодно. Ця вдала висадка в Азії означала для війська Олександра успішне подолання великих труднощів і серйозних небезпек. Вона закріпила у македонян впевненість в успіху. Армія суперника, хоча і мала значні військові сили і панування на морі, не робила ніяких рішучих дій, щоб зашкодити цьому. Як справедливо говорить Шахермайр, «для Ірану не так важливий був ризик програти бій, як страх зруйнувати етичний фундамент, на якому трималася імперія».

Біля річки Гранік у травні 334 р до н.е. відбулося перше зіткнення Олександра з перським військом.

Головнокомандуючий перськими військами в Малій Азії Мемноном був розроблений план ведення військових дій, про який детально оповідають античні автори. Мемнон пропонував не тільки не вступати в бої і, спустошуючи країну, не давати македонянам йти вперед, але і переправити в Македонію морські і піші сили персів і перенести військові дії в Європу. На військових нарадах постійно виникали суперечності між Мемноном і перської знаттю. Діодор вказує на те, що поради Мемнона були чудові. Але, як справедливо говорить Шахермайр, «для Ірану не так важливий був ризик програти бій, як боязнь зруйнувати етичний фундамент, на якому трималася імперія». Перси, покладаючись на силу своєї кінноти, зважилися дати бій.

Біля річки Граник в травні 334 р. до н. е.. відбулося перше зіткнення Олександра з перським військом. Докладний опис битви при Граник ми знаходимо у Арріана. Важливо відзначити, що війська противників в цій битві були приблизно рівні за чисельністю. Перси займали вигідне становище, але результат битви вирішив ефект несподіваного нападу, а також військову перевагу македонської армії.

Перемога на річці Граник була не тільки великим військовим успіхом македонян, а й важливим політичним заходом. Розгромивши сили персів, вони знищили або, принаймні, послабили засоби подальшого їх опору в Малій Азії. Перський флот був відрізаний від гавані і берега, звідки він міг завдати ударів по наступаючій македонської армії; інші військові сили персів, що складалися переважно з перських, а здебільшого з грецьких найманих загонів, не були мобілізовані і, розсіяні по окремих гарнізонах, не являли безпосередньої небезпеки. Перемога при Граник відкрила Олександру шлях в Малу Азію.

Без всякого опору Олександр займає Геллеспонтську Фрігію і Лідію, їх столиці, які були воротами до центральних малоазійських земель.

Із Лідії Олександр пішов на Ефес,куди прибув через чотири дні. В цьому великому місті Іонії в той час йшла жорстока боротьба між олігархами і демократами. Як тільки Олександр зайняв Ефес,він повалив олігархію, створену тут за допомогою персів,що стала їх оплотом, і встановив демократію. Повсюди звільняв населення від колишніх перських податків.

Малоазійські греки, колишні піддані Перської держави, вступали в особливі відносини з Олександром, як із своїм визволителем, і в особливі союзи. Проте, далеко не всі міста Малої Азії переходили на його бік. Такі великі її міста, як Мілет і Галікарнас, чинили йому опір. Боротьба за оволодіння цими містами придставляла собою важливу віху у військовій історії східних походів

Після Мілету Олександру належало вирішити ще одне важливе військове завдання на побережжі Малої Азії. Справа йшла про Кесарію, столиця якої Галікарнас міг стати новим бастіоном на шляху подальшого просування македонських військ. Це був один з найбільших міст Карії з чудовими фортецями.

Облога виявилася важкою і довготривалою. Багато людей вийшло з міста і хоробро билися в рукопашній сутичці з македонянами, гинучи в бою. Після багатох спроб відрізати атаки македонського війська перські воєначальники переконалися в тому, що при даному положенні вони не взмозі більше захищати уже насилу пошкоджені стіни, і самі стали підпалювати місто, щоб воно не дісталося ворогу. Із захопленням Галікарнасу впав найважливіший центр опору в Малій Азії.

Правителька Карії Ада вийшла Олександру назустріч, добровільно здала йому місто і назвала його сином. Він залишив їй місто, прийняв управління і, коли оволодів рештою Карії , вручив їй правління всією країною.

Після підкорення деяких пунктів і островів весною 333 р. до н.е. в цьому районі встановилися македонське панування. Цим закінчився перший етап завоювання Малої Азії - підкорення її приморських областей, і почався другий етап - підкорення її внутрішніх областей.

Після завоювання Галікарнасу Олександр відіслав частину свого війська на чолі з Парменіоном в Сарди і приказав підкорити звідти Фрігію. Сам же він вирішив окупувати область Лікії і Памфілії.

Згідно апологетичній традиції македонське військо в Лікії не зустріло якого-небудь опору. Із Лікії Олександр направився в Памфілію. Частину свого війська через гори він послав у Пергу - її головного міста. Перга майже тут -таки підкорилася. Потім Олександр пішов у Сіду - міста, розташованого на кордоні з Памфілією, жителі якого вважали себе переселенцями із Кум.

Після цього Олександр повернувся в Пергу, щоб постаратися захопити велику Фрігію, відділену від південно - західної Малої Азії.

Просуваючись далі на північ, за п'ять переходів македоняни опинилися під стінами Келени - столиці Фрігії, залишив під стінами міста частину своїх військ в кількості 2500 чоловік, а сам направився в Гордій, в столицю старого фрігійського царя, де він простояв досить довгий час.

Покинувши Гордій, Олександр пішов далі на Схід, захопив Анкір (Галатія) на південному схилі гір, які височіли на кордоні Пафлагонії. Своєю покірністю пафлагонці звільнили свою країну від походу македонських військ черех їх територію. Далі Олександр поспішно рушив на Кілікію (на південний схід Малої Азії ), де Дарій зосередив значні сили. Кілікія була захищена суцільним крутим і обривчастим ланцюгом гір. Олександр так розставив свої війська, що вони, перекинувши ворожі пости в горах Тавра, пересікли щілини цієї гори, вторглися в Кілікію і захопили місто Тарс. Сатрап Кілікії Арсам мав намір утримати місто; але коли він почув про скорий перехід через Тарс македонян, налякався і поспішно втік із Тарса до царя Дарія.

Завоюванням Кілікії, по суті, закінчилась перша фаза подій в історії східних походів. В результаті першого року війни була захоплена велика територія малоазійських земель.

Весною 333 р. до н. е. македонці, захопивши Кілікію, дістали звістку про те, що в північній частині Сірії зосереджені великі сили перської армії. До місця зосередження вели два шляхи, обидва лежали через гірські переходи.

Дарій вирішив покинути свою вигідну позицію і піти назустріч противнику. Він перейшов Аманійські ворота через один з північних перевалів і вступив у прибережну рівнину Ісса. Олександр її уже пройшов і знаходився біля міста Міріандра.

Намічалася велика битва, в якій зіштовхувалися два великі суперники. За Арріаном можна стверджувати, що у Дарія було близько 600 тис. воїнів, що із цього числа він втратив вбитими від 100 тис. чоловік, в тому числі 10 тис. вершників. Курцій загальне число персів визначає бл.180 тис. Про силу македонського війська джерела не згадують. Можна припустити, що їх було приблизно стільки ж, скільки і при Граніці, дещо більше 30 000. У битві при Іссі перси зазнали нищівної поразки. Багато в чому цьому сприяло поведінка самого Дарія, який в самий відповідальний момент бою кинувся на колісниці у втечу разом зі своїми вельможами. Переможці захопили табір Дарія, його сім'ю…

Битва при Іссі зіграла величезну роль в ході війни. В руки Олександра перейшла вся західна половина держави Ахеменідів, а це в свою чергу зробило великий вплив на вироблення його подальших завойовницьких планів. Македонському царю відкрилася тепер дорога на схід, в глибинні області Перської держави. Проте відразу він не скористався цією можливістю. Перед ним стояла дилема: чи слідувати за втікаючим Дарієм, заглибившись у всередину Персії, або йти на південь, закріпитися на східному узбережжі Середземного моря, особливо на фінікійською узбережжі, відрізати Перську державу від зв'язку з ним, тим самим позбавивши її флоту і контактів з бунтівної Елладою. Олександр обрав останній шлях.

Великі фінікійські міста Арсад, Бібл і Сідон здалися добровільно. Але Тір надав Олександру запеклий опір. Тір виділявся своїми розмірами і славою серед усіх міст Сірії та Фінікії. Він був розташований на острові і укріплений з усіх боків високими стінами. На море панував перський флот. Тірійці відчайдушно захищалися. Вони показали непереборне завзятість опору. Облога міста тривала сім місяців. У липні - серпні 332 р. до н. е. Тір впав. Коли місто було взято, 8 тис. його жителів було вбито, близько 30 тис продано в рабство.

Падіння знаменитого, неприступного торгового міста сильно підняло авторитет Олександра-полководця. Воно відкрило шлях до подальшого просування його армії на південь, в країну фараонів. Перси були зовсім відрізані від Середземного моря. Проте, без завоювання Єгипту неможливо було македонянам утвердити свою владу над Східним Середземномор'ям. Стара ворожість населення Єгипту до перської влади, яка знову спалахнула

Через жорстоку політику Оха при окупації цієї країни, давала Олександру можливість легко заволодіти Єгиптом.

Долаючи завзятий опір жителів міста Гази - найбільшого міста Сірії, що панувало над шляхом - Олександр направився в Єгипет. В листопаді 332 р. до н. е. він прибув в Пелузій - укріплення, що панувало над східним рукавом Нілу. Потім частково на суднах, частково по суші війська Олександра відправилися вздовж Нілу в Мемфіс. Зберігши недобру пам'ять про жорстокі репресії перського царя в 342 р. до н. е., жителі Єгипту з нетерпінням ждали Олександра як визволителя від перського ярма. В цих умовах Олександр міг безперешкодно зайняти країну, що він і не забарився робити. Легко він дістався древньої столиці фараонів Мемфісу, приніс жертву Апісу й іншим богам і організував свято муз і гімнастичні змагання. Він здійснив ряд військових заходів для управління Єгиптом і утвердження свого престижу в ньому.

Весною 331 р. до н. е. Олександр покинув Єгипет, щоб відновити вирішальну боротьбу проти перського царя. Дарій після того, як його мирні пропозиції були відкинуті македонським царем, став проводити ширшу, всесторонню підготовку не тільки до оборони, але й до наступу, для чого зібрав значні військові сили. Діодор указує, що Дарію вдалося зібрати піхоти 800 тис., кінноти 200 тис. чоловік. Фактично після великих втрат у персів була створена нова і багато численніша армія, якою Дарій сподівався перемогти Олександра.

А.С. Шофман зазначає, що у всіх античних джерелах битва при Гавгамелах, яка остаточно розгромила перську армію, отримала досить широке, докладне, але далеко не ідентичне освітлення. Головне звістка про цю битву міститься в Арріана, який є, за визнанням дослідників, кращим авторитетом у викладі військових подій.

Арріан наводить такі цифри: чисельність македонських військ, які взяли участь у вирішальній битві, обчислюється 47 тис. осіб, з яких 40 тис. піхоти і 7 тис. кінноти. чисельність перського війська в його творі явно завищена (до 1 млн. піхотинців і до 40 тис вершників).

У липні 331 р. до н. е. македонське військо почало похід проти Дарія. Армія Олександра форсувала Тигр і зустріла ворожу кінноту, яка в той же час кинулася тікати. Арріан стверджує, що не було людини, яка поводила себе на війні більш боязно і нерозумно, як Дарій, однак, на цей раз, на думку історика, він чекав ворога на території, сприятливої для розгортання маси кінноти і застосування нової зброї, вперше використаної проти македонян - серпоносних колісниць. Недалеко від стародавньої Ніневії 1 жовтня 331 р. до н. е. відбулася вирішальна битва, яка дістала свою назву від містечка Гавгамели, в 48 км від міста Арбели.

Дарій розташувався табором на Гавгамельській рівнині, на якому вільно могли діяти його головні сили - кіннота і бойові колісниці. Для бою македонська армія була побудована у дві лінії. В центрі першої знаходилася фаланга гоплітів. На правому крилі стояла важка кіннота, на лівому - фессалійська кіннота; легкою кіннотою і піхотою прикривалася перша лінія військ.

Коли війська зіткнулися, Олександр висунув вправо своє праве крило, а перси кинули на нього своє ліве крило, яке знаходилося далі македонської правої фаланги. Олександр став пересувати своє військо вправо, щоб розширити свій фланг. Заходи Олександра по укріпленню флангів, в основному, досягнули своєї мети: атаки, які перси направляли тут проти ворога, хоч і були жорстокими, залишалися безрезультатними. Завдяки спритним заходам Олександра повністю зазнала невдачі і атака серпоносних колісниць, на яку Дарій покладав великі надії.

Дарій висунув основні сили військ. Завзята битва зав'язалася на лівій фаланзі персів, проти якої стояв сам Олександр. В цей час в передній лінії персів утворився прорив, яким македонський цар в той же час скористався. В цей розрив перського фронту він проник зі своєю кіннотою, підкріпленою фалангою гоплітів. Узгоджені удари важкої кінноти і гоплітів привели до поразки перських військ на цій ділянці фронту.

Зате більші труднощі і небезпеки виявилися на іншому кінці поля бою. Підрозділи македонські фаланги, що стояли далі ліворуч, не змогли скоро слідувати за просуванням Олександра; крім того, були зайняті важкою боротьбою, яка зав'язалася на лівому македонському фланзі. Через їх відставання утворився пролом в македонському бойовому порядку. Цей пролом використала частина індів і перської кінноти, яка прорвала ворожу лінію і просувалася до обозу македонян. Тут зав'язалася гаряча сутичка. Полонені перси приєдналися до своїх співвітчизників і разом напали на македонян. Замість того, щоб напасти з фаланги чи з тилу, перська кіннота кинулася грабувати македонський табір. Це вчасно підмітили командири македонських загонів; вони зайшли в тил персів, багатьох вбили, інші кинулися втікати.

Виникла й інша небезпека для македонян. Праве крило персів, що ще не знало про ганебну втечу свого царя, напало на ліве крило македонської армії. Олександр враз зупинив переслідування розбитого ворога і поспішив на допомогу своєму лівому флангу. По дорозі він зустрів перську кінноту, що втікала із македонського табору, а також багаточисленні загони персів. Почався кінний бій, який, на думку Арріана, був найбільш запеклим у всій цій битві. Македоняни втратили в битві 100 чоловік і 1000 коней, перси - близько 30 000 вбитими і ще більше полонених.Хоча ця запекла битва і закінчилася перемогою македонян, але все - таки частина македонської кінноти змогла прорватися і кинулася втікати. Парменіон захопив табір персів, їх обоз, слонів і верблюдів. Олександру вдалося захопити кинуті персами скарби, колісницю, щит і лук Дарія. Сам же Дарій втік далі.

Гавгамельська битва знаменувала для Олександра поворотний пункт в його діяльності. Греки завжди вважали його амбіційним тираном, а зараз він немов вирішив підтвердити це.

Битва при Гавгамелах знищила основні сили перської армії, завдала смертельного удару перської державній машині і відкрила переможцю життєві центри самої Персії.

Дарій відходом у Мідію залишав супернику південні області своєї держави, перш за все важливі столиці Вавилон і Сузи. Олександр вступає до Вавилону, не зустрічаючи ніякого опору. Тут він провів більше 30 днів. З Вавилона Олександр відправився в столицю Еламу Сузи і з легкістю захопив це місто. Забравши величезні коштовності і скарби (у січні 330 р. до н. е.) Олександр покинув Сузи і відправився в корінні області Персії назустріч перського царя. У Персеполі і Пасаргадах ним була захоплена царська казна. Захоплену тут здобич Курцій вважає неймовірно великою, бо сюди перси звезли багатство з усією Персиди. У Персії Олександр пробув близько чотирьох місяців. Навесні він знову відправився в Мідію проти розбитого перського царя.

Дарій не використав можливості, наданої йому затримкою Олександра, не зібрав нових військ ні в Мідії, ні в південних провінціях і втік у східні сатрапії. Сатрап Бактрії Бесс і ряд інших знатних вавілонян заарештували перського царя. Влада його перейшла до Бесса. Незабаром змовники убили перського царя. Олександр відіслав його тіло до Персії, розпорядився поховати його з усіма почестями в царській усипальниці. Бесс попав у руки Олександра і був виданий на страту брату Дарія та іншим його родичам.

Зі смертю Дарія характер війни змінився. До цих пір Олександр був іноземним завойовником; по праву завоювання він став великим царем, і, хоч за зрозумілих причин він не прийняв цей титул, йому було зрозуміло, що тепер іранці - його піддані, а не вороги.

Смерть останнього перського царя завершила падіння ахеменідської держави, хоча фактично це сталося раніше, в битві при Гавгамелах ( 331 р. до н. е.), коли армія персів була розсіяна, а сам цар втік з поля бою, кинувши на виклик долі військо і майно. Внаслідок, якщо вважати битву при Гавгамелах свідченням краху перської держави, то загибель Дарія в парфянських землях - його логічне завершення.

Розділ ІІІ. Похід в Середню Азію та Індію

Середньоазіатський похід відображений в джерелах досить суперечливо і не завжди узгоджено. Певною мірою це пояснюється тим, що саме на цей час падає смуга гострих конфліктів у самій армії Олександра і великих виступів місцевого населення проти нього. Ці події зацікавили античних істориків набагато більше, ніж саме пересування частин македонської армії по середньо азійської землі.«Це було зміцнення тилу для вступу македонської армії в середньоазіатські області, на території яких розгорнулися особливі драматичні події».

Дальшими завоюваннями Олександра були Парфія, Гірканія і області, розташовані у південно - східній частині Каспійського моря. Тут йому вдалося покорити місцеве плем'я амардів. Після 15-дневного відпочинку в найбільшому гірканському місті, Задракартах, Олександр рушив у Парфію, а потім - до кордонів Арії. Цар вирішив завоювати всю Арію, яка знаходилася між Іраном, Тураном та Індією, мала велике значення.

Далі Олександр посунув на південь, в Дрангіану, де в його руки потрапив один із убивць Дарія.

Так, як завоювання Східних сатрапій, як бачимо, остаточно сформувало ідею про світове панування в македонського царя, який сам говорив, що прийшов в Азію не із-за золота і срібла, а заради підкорення всього світу, стало основою виникнення опозиції, яка не розділяла погляди Олександра. Правляча македонська верхівка вважала, що азіатський похід здійснювався заради самої Македонії, а не заради бажання царя створити східну державу, в якій македонському царству відводилась би другорядна роль.

Придушивши опозицію, цар повів своє різноплемінне військо на схід, де йому підкорилися племена аріаспів. Олександр залишив ці племена незалежними.

Подальший шлях Олександра лежав через Гедросію і Арахозію до Індійського Кавказу. Управління завойованими областями було доручено місцевим сатрапам, але під македонським керівництвом. І в Арахозії, і в паромісадів Олександр засновував нові міста - Олександрії, форпости свого пануванняв колишніх східних сатрапіях Перського царства: Александрія Арахосійська, Александрія Кавказька і т. д.

Між тим, Олександр продовжував похід. В Согдіані, що лежала на крайньому північному сході перського царства, Олександр захопив, крім головного її міста, Мараканди, ще цілий ряд опорних пунктів.

Похід Олександра в Середню Азію отримав вельми суперечливу трактування з боку античних авторів. Основні епізоди середньоазіатського походу Олександра - захоплення Бактрії і Согдіани, переправа через Танаїс і боротьба з азійськими скіфами. В областях Середньої Азії македонські війська зустріли активний опір місцевих племен.

Весною 329 р. до н. е. греко - македонське військо знаходилося уже на перевалах Гіндукуша в Олександрії Кавказькій, новій колонії зі змішаним населенням.

Закінчивши із завоюванням Бактрії і Согдіани і жорстоко розправившись зі змовниками - “пажами”, Олександр вирушив в Індію. Відважившись на продовження походу до “східного краю” Землі, Олександр йшов у незвіданість, так як уявлення елліністичного світу про Індію були фантастичними.

Що ж вабило македонського завойовника в Індії? Давні автори пов'язували похід македонян в “країну чудес” з намаганням Олександра закінчити завоювання всієї Азії, вийти до східного краю Землі і досягнути Зовнішнього Океану. Індією, на думку давніх авторів, закінчувалася Азія, і, відповідно, володіння нею давало право на світове панування.

Всі давні автори вказують, що Олександр повів в Індію 120-тисячне військо. По мірі просування в Азію таяли регулярні греко - македонські сили, що замінялися грецькими і східними найманцями. Зрозуміло, що не дивлячись на особисті настрої Олександра, він повинен був включати в своє військо «варварські» з'єднання , які на початок індійського походу складали основу його армії.

В кінці весни 327 р. до н. е. військо Олександра із Бактрії рушило в Індію через Паропаміс і Олександрію Кавказьку. Перед греками і македонянами простягалася індійська земля. Перше( безіменне) плем'я було підкорено на підході до міста Нісе. В Індії Олександру був виявлений не дуже радісний прийом. Племена піднялися на боротьбу із чужоземними завойовниками, і їх прагнення до волі було не меншим, ніж у народів Середньої Азії, які на протязі трьох років відстоювали своє право на незалежне існування.

Відпочивши після переходу через Паропаміс в Нісе десять днів, Олександр приступив до планомірного завоювання Індії. Він розділив своє військо на дві частини: одну очолили Гефестіон і Пердікка, іншу - сам Олександр. Перед ними стояло воєнно - стратегічне завдання: не дати можливості племенам об'єднатися для спільної боротьби.

Вірний тактиці раптового нападу, Олександр на чолі всієї кінноти і македонських піхотинців один за одним знищував повсталі міста. Знищення цілих міст і поголовне загнання жителів жителів у рабство - не випадкові епізоди східної кампанії Олександра, а необхідна міра для утримання в руках завойованого.

Успіхом закінчилася військова експедиція в гори проти аспассіїв. В полон було взято більше 40 тис. чоловік. Крім того, в руки македонян потрапило 230 тис. голів рогатої худоби - основне багатство індійських горців.

Ледве встигнувши підкорити аспасієв, Олександр кинувся на боротьбу з ассакенами, які зібрали 30 тис. піхоти, 2 тис. вершників і 30 слонів. Спочатку Олександр направився до найбільшого міста, Массаги, де зустрів відчайдушний опір місцевого населення. Облога міста продовжувалася чотири дні. На четвертий день, втративши командування і багатьох бійців, індійські найманці вирішили вступити з Олександром у переговори. Але невдовзі змінили своє рішення і кинулися втікати, щоб не битися із сусідніми племенами. Олександр не зміг допустити цього, і перебив усіх індійців. Після цього Массага була взята: захищати місто було нікому.

Проте, Массага була не єдиним містом, що чинило стійкий опір грекам і македонцям. Інші міста ассакенів - Ори і Базіри- також наполегливо захищалися.

Дуже швидко Олександру вдалося захопити гірську фортецю Аорн, куди втікали жителі Базір та інших поселень ассакенів. Із захопленням цієї фортеці, що панувала над долиною Кофена, закінчилося завоювання земель до Інду. Подальші плани завойовника простягалися уже на землі за Індом.

Перейшовши через Інд, армія Олександра вступила до володіння Таксила( між Індом і Гідаспом), який добровільно здав Олександру своє місто. Столиця дружнього вождя Таксила,- в уявленнях давніх, велике місто, відрізнялася прекрасними законами,- була оточена плодоносною рівниною. Таксил і жителі його країни радісно зустріли Олександра, за що дістали велику кількість дарів.

Деякий час македонське військо відпочивало, приймало участь у кінних та гімнастичних змаганнях. В Таксилі македонський цар вперше познайомився з індійськими мудрецями. Вони справили на нього велике враження. Олександра вразило те, що індійські брахмани були невибагливі і тішилися тим, що мали. Царю і самому захотілося мати в своєму оточенні одного із таких мудреців. В служіння до македонян погодився піти Калан, який навчив царя, як потрібно управляти царством: треба більше піклуватися про центральну владу і менше відлучатися на далекі окраїни.

Після незначного відпочинку в дружній Тасилі Олександр поспішив до Гідаспу, на протилежному березі якого цар Пор розмістив своє військо, щоб не допустити проникнення греків і македонян у свої володіння.

Олександр підійшов до Гідаспу із всім військом, посиленим 5 тис. індійських солдатів, присланих Таксилом та іншими дружніми царьками. Природнім рубежем, що розділяло два ворожих війська, був Гідасп. Вигляд грізної армії Пора і бурхлива течія річки накинули на македонян страх, хоча вони не один раз долали грізного противника.

Військо ж Пора нараховувало близько 34 тис. чоловік, 300 колісниць і 200 слонів. Згідно античної традиції Пор покладав особливі надії на слонів, знаючи, що в Олександра їх немає.

Вдаючися до хитрощів і докладаючи чимало зусиль, Олександр намагався перетнути водний рубіж. Він зупинився на лісистій місцевості напроти острова, де планував перейти Гідасп. Кіннота переправилася до протилежного берегу на міхах, набитих сіном, а піхота - на суднах.

На зустріч Олександру син Пора привів 2 тис. вершників і 120 колісниць, спочатку атакованих кінними лучниками, а потім - кавалерією Олександра. В бою загинув син Пора і ще 400 індійців. Македонянам вдалося захопити всі колісниці: вони були важкі і грузли в болоті після нічної зливи.

Звістка про загибель сина і про висадку македонян на східному березі Гідаспу кинуло Пора в незрозумілість. Залишивши в таборі декілька слонів і деяку кількість воїнів, Пор із всією кіннотою(4 тис.), колісницями(300), слонами(200) і найкращою частиною піхоти(30 тис.) пішов на Олександра. Своє військо він розташував на рівному піщаному місці. В центрі по фронту на значній відстані один від одного стояли слони, що прикривали піхотинців. Між грізними тваринами розташувалися важко озброєні воїни. На флангах також була піхота, посилена кіннотою і посунутими впред колісницями. Ця битва не булла схожа ні на одну з попередніх тим, що суперник змусив Олександра змінити традиційну для греків дислокацію війська і перегрупувати підрозділи так, щоб в бою основний тон задавали легкоозброєні кінні загони, а фаланга - ударний кулак греко-македонської армії - на першому етапі битви опинилася в бездіяльності.

Оцінивши добре придумане розташування військ індійців, Олександр прийняв правильне рішення - ударити з флангів загонами легкої кавалерії. Проти лівого крила армії Пора Олександр кинув кінних лучників Кена, а сам на чолі кавалерії «друзів» ударив по правому флангу. В зав'язавшійся кінній битві індійцям довелося відбивати атаки з двох сторін. Це зразу ж внесло розбрат в ряди індійської кавалерії. І тут македонський цар повернув кінноту в центр війська Пора. Індійці не витримали і повтікали під прикриття слонів. В цей час на македонську кінноту були направлені ці грізні тварини, що спричинили багато бід і піхоті, топчучи і розкидаючи солдат на всі сторони. Олександр з важкістю відбив кінну атаку індійців і, зібравши воєдино всю кавалерію, загнав слонів, піхоту і вершників противника у вузьке місце, де більшість загинули, охоплені кільцем македонських кіннотників і зімкнутими рядами фаланги. Як тільки кіннота Олександра розімкнулась, утворивши прохід, всі індійці кинулися втікати.

Тим часом Кратер, який залишився в таборі із 5 тис. загоном, переправився через Гідасп і зі свіжими силами кинувся на відступаючого суперника.

Так закінчилася найбільша битва в Індії, в якій Пор втратив 20 тис. піхоти, 3 тис. вершників, всі колісниці і багато слонів. В цій битві загинули два сини царя, всі гіппархи і стратеги. Втрати Олександра складали, за даними одних джерел, більше 300 людей, а інших - майже тисяча.

На обох берегах Гідаспу македонський цар заснував два міста: Букефалію(на честь свого коня, що загинув під час битви) та Нікею. Античні автори пояснюють це бажанням Олександра зберегти пам'ять про перемогу македонської зброї. По суті ж, нові міста відігравали роль опорних пунктів македонської влади.

Олександр мав намір продовжувати похід далі на Схід, до Гангу, до невідомого краю Землі. За свідченнями очевидців, за річкою Гіфасісом знаходилася багата країна - імперія Нандів, що управлялася найкращими людьми; її населення добре оброблювало землю і хоробро воювало. Ці відомості ще більше розпалювали бажання Олександра йти далі.

Що ж, все таки, перешкодило Олександру довести до кінця завоювання східного краю Землі, вийти до Гангу і Зовнішнього океану?

В історичній науці найбільш широко поширена думка, згідно якої послаблення моральних і фізичних сил солдатів, а також важкі природні умови Індії(тропічні зливи, спека, хвороби) були причиною відмови війська продовжувати похід. За Арріаном, солдати впали духом, стали збиратися на збори і заявляти, що далі не підуть. Олександр довго і наполегливо переконував своїх сподвижників йти далі. Він обіцяв їм небачені багатства і права сатрапів у завойованих землях. Але воїни наполягали на своєму.

...