Охорона здоров'я працівників важкої промисловості УРСР у 1944-1956 pp.

Размещено на http://www.allbest.ru

Охорона здоров'я працівників важкої промисловості УРСР у 1944-1956 pp.

Татарінов І.Є

Після звільнення території України від окупантів перед керівництвом країни постало складне завдання відродження зруйнованого в роки Великої Вітчизняної війни народного господарства. На теренах УРСР розташовувалися потужні підприємства вугільної, машинобудівної, металургійної та коксохімічної галузей, які складали основу важкої індустрії. Відновлення важкої промисловості займало найважливіше місце у державних планах відбудови економіки. Водночас, ефективність виконання поставленого завдання залежала від розв'язання соціальних та матеріально-побутових проблем. Особливо важливим було відновлення роботи мережі амбулаторно-поліклінічних, стаціонарних та спеціалізованих закладів охорони здоров'я. У повоєнні роки українські працівники важкої індустрії самовіддано працюючи на межі сил і жертвуючи подекуди здоров'ям, у найкоротший час змогли відновити роботу більшості промислових об'єктів. Ця обставина обумовлює особливу увагу до вивчення окремих аспектів повоєнного життя саме цієї категорії трудящих.

Зауважимо, що історіографія питання достатньо вузька, однак варто виділити деякі праці, що містять окремі відомості про охорону здоров'я у повоєнні роки. Так, заслуговує на увагу трьохтомник «Здравоохранение и медицинская наука в Украинской ССР»[7]. Значний інтерес представляє праця А. Марзєєва, який був Головним санітарним лікарем УРСР у досліджуваний період[10]. Певні зрушення у цьому напрямку помітні й в українській історичній науці. Зокрема, частково торкаються нашої проблематики дослідження О. Ісайкіної[8], Л. Хойнацької[ 12]. Однак попри значну кількість праць, присвячених відбудові народного господарства, переважна більшість робіт носять узагальнюючий характер, а спеціальних досліджень, які б охарактеризували санітарно-епідеміологічний стан і медичне обслуговування працівників важкої індустрії у повоєнні роки поки що не існує. Зважаючи на зазначені фактори, вивчення даної проблеми має важливе наукове значення.

У зв'язку з недостатнім історіографічним рівнем розробки даної проблеми, основу джерельної бази складають матеріали фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України) і Державного архіву Луганської області (ДАЛО).

Предметом дослідження є заходи щодо охорони здоров'я в контексті післявоєнної відбудови народного господарства. Мета нашої праці - охарактеризувати стан охорони здоров'я робітників і службовців важкої промисловості України у перше повоєнне десятиліття.

Під час війни окупанти перетворили на руїни більшість українських лікарень, поліклінік, амбулаторій, аптек, санаторіїв тощо. Як показала перевірка, близько 58% медико-профілактичних закладів були повністю зруйновані та не підлягали відновленню[8,с.347]. Згідно з п'ятирічним планом розвитку країни (1946 - 1950 рр.) декларувалась необхідність покращення медичного обслуговування і відновлення довоєнної мережі лікарняних закладів та її подальше розширення[ 11]. Особливо складною була санітарно-епідеміологічна ситуація. Повне знищення каналізаційної мережі, лазень, водогонів та масштабні міграційні процеси в перші повоєнні роки сприяли загостренню санітарно-гігієнічної ситуації. Через недостатнє фінансування українським містам та селищам було складно проводити весь комплекс необхідних санітарно-протиепідеміологічних заходів. He вистачало хімічних речовин, спецтехніки, відчувався гострий дефіцит кадрів.

Протягом 1940-х рр. спостерігається спалах інфекційних та кишкових хвороб. Перевіряючи стан робітничих селищ вугільної промисловості партійні інспектори влітку 1947 p., виявили тотальний антисанітарний стан місць проживання шахтарів, повну невирішеність основних питань гігієни праці та відсутність нормальних житлових умов. Наприклад, у селищі шахти №8/9-біс тресту «Боково-Антрацит» санітарно-епідеміологічна ситуація була у вкрай занедбаному стані. У селищі протягом декількох місяців взагалі не проводилося жодних заходів санітарно-профілактичного характеру, внаслідок чого зросла захворюваність на інфекційні та шлункові захворювання. Місцеве робітництво справедливо обурювалося, звертаючись зі скаргами до редакцій обласних газет і державних органів влади[6,арк.9]. Окрім цього, у перевірених селищах відзначено поганий стан сфери громадського харчування. Так, зафіксовано повне ігнорування санітарних норм закладами цієї сфери і постачання робітників неякісними продуктами. Ці явища систематично призводили до спалахів інфекційних захворювань, а на деяких підприємствах до масових отруєнь, подекуди зі смертельними випадками. Так, лише протягом 21 червня - 10 липня 1947 р. у Сталінській області було зареєстровано 47 спалахів токсикоін- фекцій, де захворіло 2980 осіб, з яких 11 померло[16,арк.70].

У перші повоєнні роки найбільш масовим захворюванням серед українських трудящих була малярія. 1945 р. в УРСР зафіксовано близько 489 тис. хворих на малярію. Боротьбі з нею було надано пріоритетного статусу. Завдяки спільним зусиллям медичних працівників і вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни у 50-і рр. цю небезпечну хворобу було практично повністю викоренено. Зокрема, 1957 року було виявлено лише 63 хворих на малярію[ 16,арк.70]. Загрозливою була ситуація зі зростанням захворювань на дизентерію. Серед всіх інфекційних хвороб на неї припадало близько 20%[4,арк.16]. Наприклад, у Сталінській області лише протягом трьох місяців (березень - травень) 1947 р. зареєстровано 723 випадки цієї хвороби проти 123 за аналогічний період 1946 р. Близько 70% хворих складали робітники та чле- ни їхніх сімей. Tобто на фоні незадовільного санітарно-епідеміологічного стану у 40-і pp. відзначається стрімке зростання інфекційних захворювань, особливо серед мешканців робітничих селищ. Варто зазначити, що у 50-і pp., завдяки збільшенню фінансування санітарно-епідеміологічних заходів та посиленню контролю вдалося суттєво поліпшити ситуацію. Значно зменшилася кількість хворих на особливо небезпечні інфекційні хвороби, деякі з них, як наприклад, тиф було повністю викоренено.

Одним з головних завдань у сфері охорони здоров'я було відновлення довоєнної кількості місць у лікарнях. Слід відмітити, що вже 1946 р. це вдалося виконати, а в 50-і роки збільшити на 65% довоєнні показники. Подекуди дефіцит медичних приміщень усували за рахунок житлового сектора. Такі факти фіксувалися у промислових містах Донбасу, Дніпропетровщини, Харківщини тощо. Наприклад, завод важкого машинобудування імені О. Пархоменка, що у Ворошиловграді, збудував для власних робітників гуртожиток по вулиці Леніна, 115. Однак міськвиконком прийняв рішення щодо розміщення у гуртожитку Артемівської районної лікарні, адже місту гостро бракувало вільних приміщень для медичних закладів[1,арк.54]. Але найбільш гострою проблемою була нестача приміщень для спеціалізованих медичних установ. Зокрема, катастрофічною була ситуація з будівництвом туберкульозних диспансерів. Особливо цього вимагали міста та селища Донбасу, де рівень захворюваності на туберкульоз та силікоз був завжди високим. Так, шахтарська Кадіївка мала лише одне туберкульозне відділення, що не відповідало жодним санітарним нормам, які вимагали окремого розташування таких установ поза межами лікарень. Окрім цього, до 1952 р. у місті взагалі не було жодної флюорографічної установки. Обласні лікарні, попри наявність необхідного оснащення, також мали чимало проблем. Через брак вільних приміщень хворі та здорові робітники, які приїжджали до лікарень, перебували в одній кімнаті очікування, що досить часто призводило до зараження здорових людей[2,арк.З-7]. У сусідній Сталінській області також спостерігався гострий дефіцит спеціалізованих приміщень та обладнання. У 1955 р. Сталінський обком профспілки робітників вугільної промисловості, вивчаючи стан медичного обслуговування трудящих, звернув особливу увагу державних органів республіки на те, що в обласному центрі за наявності 2 тис. хворих на туберкульоз міська лікарня могла прийняти лише 230 осіб[15,арк.72]. Дефіцит спеціалізованих закладів вирішили ліквідувати за рахунок перепрофілювання стаціонарів і санаторіїв на протитуберкульозні, внаслідок чого суттєво скоротилася загальна кількість ліжко-місць[2,арк.14].

Значним досягненням медичних працівників стало запровадження у 50-і роки цехово-диспансерного методу медичного обслуговування українського робітництва. На промислових підприємствах республіки було введено нову посаду - цеховий лікар-ординатор. До його обов'язків входило вивчення умов праці та вплив виробничого середовища на організм трудящих. На основі такого дослідження лікар-ординатор здійснював профілактику «професійних захворювань» і розробляв рекомендації щодо комплексного лікування хворого працівника[ 11]. Найбільш успішною визнавалась робота ординаторів Новокраматорського машинобудівного заводу, Жданівського металургійного заводу імені Ілліча, Ворошиловградського паровозобудівного заводу імені Жовтневої революції, Краснолуцького машинобудівного заводу тощо. охорона здоров'я повоєнний

Особливої гостроти набуло питання якості медичних послуг. He в останню чергу ця проблема пов'язувалася з питанням кваліфікації лікарів. Під час Великої Вітчизняної війни багато кваліфікованих кадрів було призвано до лав Червоної Армії, чимало лікарів загинуло. Втім, низька якість медичного обслуговування обумовлювалася не тільки недостатньою кількістю медичних закладів, а й значною плинністю лікарських кадрів. Протягом 1948 - 1954 pp. у Донбас було направлено 6233 лікарі, а вибуло за цей же період 2494[14,арк.З]. Зауважимо, що вже у 1950-і pp. вдалося подолати проблему дефіциту медичного обладнання, а медичні навчальні заклади поступово збільшували випуск кваліфікованих спеціалістів. Так, 1950 р. в усіх лікувально-профілактичних закладах УРСР працювало 48600 лікарів та 136400 середнього медичного персоналу, що було у 2 рази більше за довоєнний рівень[7,с.233].

У повоєнні роки здоров'я трудящих не в останню чергу залежало від організації охорони праці на підприємстві та уваги до робітничих потреб. Наприклад, 4 лютого 1950 р. на шахті «ім. Ілліча» комбінату «Донбасантрацит» стався нещасний випадок з інспектором охорони праці

А. Березенком, який підчас виконання своїх обов'язків дістав важку травму ноги. Звернувшись по допомогу у транспортуванні керівництво шахти йому відмовило, посилаючись на «більш важливі справи». Лише наступного дня, за власний кошт найнявши автомобіль, травмований працівник зміг дістатися до лікарні та отримати медичну допомогу. Варто відзначити, що інспектор вважався одним з найкращих працівників: лише 1949 р. він виконав 5 річних норм й цілком заслужено користувався повагою колег і належав до передовиків[5,арк.18]. Нехтування потребами трудящих було типовим явищем, адже подібні інциденти відбувалися практично на всіх підприємствах важкої індустрії У країни як з передовиками виробництва, так й з пересічними робітниками і службовцями. Характерний випадок стався у березні 1951 р. на шахті №102 тресту «Кадіїввугілля», де була тяжко травмована лебідчиця С. Барабанова. Жінку потрібно було негайно відправити до лікарні, однак автомобіль місцевої швидкої допомоги виявився несправним. На звернення по допомогу заступник керівника тресту А. Меріуц відмовився надати службовий легковий автомобіль, тому тяжко травмовану жінку відправили до медичної установи в кузові вантажного автомобіля. Під час транспортування, робітниця, не приходячи до свідомості, померла[5,арк.19].

Незадовільно організований виробничий процес призводив до значних втрат через непрацездатність трудящих. Tак, у доповіді Інституту фізіології праці 1955 р. наголошувався факт, що збільшення показників тимчасової непрацездатності серед гірників України за 1951 - 1954 pp. спричинилося внаслідок збільшення гострих шлунково-кишкових захворювань (на 39,0%), невритів та невралгії (на 6,8%), а також шкірно- гнійничкових та простудних захворювань (26,1 %)[ 13,арк.54]. Під час розслідування виявлено, що збільшення шлунково-кишкових захворювань на підприємствах стало наслідком гострої нестачі кип'ятильників для води, сатураторів, фляг тощо. Дошкуляла відсутність чіткого дотримання питного режиму. Наприклад, 1956 р. на 152 шахтах Сталінської області забезпеченість флягами складала 60,0%[9,с.18]. Тобто від налагодження ефективної організації праці на виробництві насамперед залежало здоров'я працівника. Отже, така зневага до охорони здоров'я, недбальство і бездушність адміністрації підприємств, яка майже не переймалася проблемами трудящих, досить часто призводила до найтрагічніших наслідків.

Через те, що більшу частку свого активного життя працівник проводив на роботі, цілком закономірно, що від виробничого середовища не в останню чергу залежало здоров'я робітника. Зайняті у важкій промисловості трудящі більше за працівників інших галузей страждали від професійних захворювань. Протягом першого повоєнного десятиліття зафіксовано зростання таких «професійних» хвороб, як силікоз, туберкульоз і антракоз. На початку 1950-х років проблема значно загострилася. Керівництво республіки розробило програму поліпшення охорони здоров'я українських трудящих. Зокрема, у наказі Міністра вугільної промисловості УРСР від 24 квітня 1953 р. передбачалося впровадження низки заходів, які змогли б виправити ситуацію. Планувалося покращити провітрювання підземних виробіток та налагодження ефективного контролю за чистотою рудничного повітря. На медичних працівників було покладено завдання проводити широкомасштабні медичні огляди. Окрім попереднього огляду лікарем при прийнятті на роботу, передбачалися періодичні перевірки стану здоров'я. Наприклад, для робітників, зайнятих на пилонебезпеч- них дільницях виробництва, такі обстеження потрібно було проходити кожні 3 місяці. До того ж таким працівникам обов'язково робився рентген грудної клітки. Решті працівників перевіряли здоров'я кожні 6 місяців. Якщо медичне обстеження виявляло серед підземних робітників хворого на силікоз чи антрокоз, то у цьому випадку його переводили на роботу на поверхні. Тим працівникам, що стали інвалідами внаслідок професійних захворювань, передбачалася відповідна пенсія. У середині 1950-х рр. для хворих робітників також побудували декілька профілакторіїв із посиленим режимом харчування та відпочинку[3,арк.147]. Все це дало змогу поліпшити загальний стан здоров'я трудящих.

Тяжкі умови праці на підприємствах важкої промисловості УРСР вимагали організації ефективного оздоровлення трудящих. З кінця 1940-х рр. на відновлення і розбудову мережі санаторно-курортних закладів держава асигнувала значні кошти. Питанням оздоровлення працівників займалися галузеві профспілки. Кожен член відповідної профспілки мав право на щорічну оплачувану підприємством путівку до санаторіїв Азова, Криму чи Сочі. Від профкому працівник важкої промисловості отримував путівку до санаторію або будинку відпочинку безкоштовно, або з оплатою лише ЗО % її вартості. Фінансування, як правило, відбувалося за рахунок коштів державного соціального страхування. Витрати на такі пільгові путівки, зазвичай, не перевищували 300 крб. Відносно прозоро проходила процедура виділення путівок, які видавалися згідно рішення ради соціального страхування, яка мала негайно повідомляти про це трудовому колективу, який знаходився під її опікою. Розподіл путівок на місцях здійснювався на засіданнях шахтних чи інших галузевих комітетів. Путівки до кращих санаторіїв і у найліпші пори року отримували ті категорії працюючих, які особливо потребували санаторно-курортного лікування у зв'язку з особливими умовами праці, як, наприклад, вугільники підземних професій, металурги гарячого цеху тощо.

Однак позитивні зрушення, спрямовані на покращення здоров'я українського робітництва, подекуди ускладнювалися зловживаннями профспілкових керівників та чиновників. Так, протягом 1948 - 1949 рр. на машинобудівних підприємствах Харківщини було виявлено численні порушення у цій сфері. За цей період більшу частку путівок отримали керівництво та ІТП, масово траплялися випадки, коли на лікування їхали особи з фальшивими довідками. По Харківських підприємствах машинобудівного комплексу найбільше випадків підробки довідок викрито на Харківському електромеханічному заводі, де виявлено 13 фальшивих довідок, на заводі «Світло шахтаря» - 11, на Харківському тракторному заводі - 10. Загалом, протягом 1949 р. для харківських машинобудівників виділили 590 путівок до санаторіїв, однак лише 165 з них дісталися робітникам, що потребували санаторно-курортного лікування. Решту путівок незаконно розподілили серед адміністрації та їхніх родичів, які не мали жодного відношення до машинобудівної промисловості 12,с. 107]. Однак зауважимо, що попри диспропорції у розподілі путівок це не вплинуло на загальний стан сфери оздоровлення, адже для решти працівників завжди були відкриті численні відомчі санаторії, розташовані на узбережжі Азовського моря та Криму.

Таким чином, у перше повоєннедесятиліттяназдоров'яукраїнського робітництва впливало чимало чинників. Загальний санітарно-епідеміологічний стан та охорона здоров'я українських працівників важкої промисловості УРСР у повоєнні роки були недостатніми, а заходи не завжди послідовними. Однак вжиті заходи санітарно-епідеміологічного характеру хоча й не викорінили численні хвороби, але значно поліпшили загальний стан охорони здоров'я. Медична галузь потерпала від дефіциту кваліфікованих лікарів та медичного обладнання. Особливо незадовільною була ситуація у численних робітничих селищах та містечках, де гостро відчувався брак лікарів, обладнання і якісного медичного обслуговування. Але попри негаразди, стан охорони здоров'я мав чітку тенденцію до покращення. Щороку збільшувалося фінансування, будувалися медичні заклади, промисловість налагодила стабільний випуск обладнання для лікувально-оздоровчих закладів. Мережа вищих навчальних медичних закладів збільшувала підготовку кваліфікованих лікарів. Покращувався стан санаторно-курортного лікування. Інтенсивно відновлювалася мережа аптек та поступово збагачувався асортимент ліків. Завдяки державній підтримці фармацевтичної галузі, вже у 50-і рр. українські аптеки почали наповнюватися доступними та якісними ліками. Загалом, на кінець досліджуваного періоду владі вдалося подолати тяжкі наслідки війни у сфері охорони здоров'я та з'явилися передумови для її майбутнього покращення.

Список використаних джерел

Державний архів Луганської області (далі - ДАЛО). - Ф.П-5 (Ворошилов- градський міський комітет ЦК КП(б) України.). - Оп.З. - Спр.515. - 64 арк.

ДАЛО. - Ф.П-179 (Ворошиловградський обласний комітет ЦК КП(б) України). - Оп.5. - Спр.269. - 206 арк.

Там само. - Спр.358. - 180 а.рк.

Там само. - Спр.448. - 87 арк.

Там само. - Ф. П-185 (Кадієвський міський комітет ЦК КП(б) України). - Оп.1. - Спр.339. - 105 арк.

Там само. - Ф.П-200 (Боково-Антрацитівський міський комітет ЦК КП(б) України). - Оп.1. - Спр.334. - 90 арк.

Здравоохранение и медицинская наука в Украинской ССР: в 3 т. // под ред. А. Е. Романенко. - Т.1. - 479 с.

Ісайкіна О. Медичне обслуговування міського населення (1945 - 1955 pp.) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: 36. статей. - K., 2005. - Вип. 9. - С,346-353.

Мазітова JI. 3. Проблеми екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки XX століття // Схід. - 2004. - №2(60). - С.16-19.

Марзеев А. Н. Записки санитарного врача. - K.: Молодь, 1967. - 245 с.

Симановский С. Повседневно улучшать медобслуживание населения. - Ворошиловградская правда, 1951. - 27 березня.

Хойнацька JI. М. Відновлення машинобудівної індустрії України та його соціальні наслідки (1943 - 1950 pp.). - K.: Ін-т історії України HAH України,

- 232 с.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ України). - Ф.2605 (Українська республіканська рада професійних спілок). - Оп.8. - Спр.324. - 180 арк.

ЦДАВОВУ України. - Оп.8. - Спр.1002. - 81 арк.

Там само. - Спр. 1120. - 103 арк.

Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1 (Центральний комітет КП(б) України). - Оп.23. - Спр.2104. - 102 арк.

Размещено на Allbest.ru