Більшовизм про звільнення жіноцтва: сучасні історіографічні оцінки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Більшовизм про звільнення жіноцтва: сучасні історіографічні оцінки

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. у вітчизняній історіографії посилився інтерес до вивчення раніш слабко досліджуваних проблем, зокрема, ролі жінок в історії. Це є виявленням загальносвітової тенденції у суспільствознавчих науках. Окрім суто наукової значущості подібних розвідок існує певна зацікавленість громадськості у розв'язанні сучасних соціальних проблем, які не можна назвати простими в Україні. Серед них - гендерні, які насамперед сприймаються вельми гостро за умов загального погіршення становища нашого жіноцтва. Останнє частково зумовлюється специфікою перехідного періоду від однієї системи політичних та соціально-економічних координат існування країни до іншої, частково - загальносвітовими тенденціями, зокрема, теперішньою світовою економічною кризою. Власне, кожне сучасне суспільство має постійно турбуватися про комплекс соціальних проблем, не останнє місце у якому належить проблемам жіноцтва. І кожна спільнота шукає свої шляхи вирішення цих проблем.

В історичному досвіді людства - чимало варіантів ставлення влади до розв'язання гендерних питань. Одним з таких варіантів став більшовицький. Завдання пропонованої статті - визначити сутність позиції колишніх керівників країни Рад стосовно жіноцтва, а також простежити віддзеркалення її у працях суспільствознавців. Подібної історіографічної розвідки вітчизняними науковцями до цього часу проведено не було.

Радянські автори завжди підкреслювали, що вперше в історії розвитку людського суспільства основоположники наукового комунізму обґрунтували соціально-економічні причини нерівності жінок [18,22; 45,9; 46,22]. К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін нерівноправне становище жінки, її економічне, політичне і духовне поневолення пов'язували з пануванням приватної власності на засоби виробництва і експлуатацією людини людиною. «Де зберігається приватна власність на землю, приватна власність на фабрики й заводи, там, де зберігається влада капіталу, - писав В. Ленін, - привілеї залишаться у чоловіків» [39,186]. В свій час Ф. Енгельс наголошував: «Дійсна рівноправність жінки і чоловіка може, за моїм переконанням, здійснитися лише тоді, коли буде знищена експлуатація капіталом і тих, і інших…» [44,294]. «…Першою передумовою визволення жінки є повернення всієї жіночої статі до суспільного виробництва» [43,73]. Класики марксизму-ленінізму відкидали всі спроби заборонити використання жіночої праці в суспільному виробництві, називаючи їх реакційними і утопічними. В.І. Ленін вказував, що «втягнення до виробництва жінок. є явище в основі своїй прогресивне» [35,518].

Проте класики наукового комунізму вважали, що масове залучення жінок до суспільного виробництва в умовах капіталізму призводить до нещадної експлуатації, що є вираженням їх економічного, політичного і морального пригноблення. Через це проблема жіночої праці при капіталізмі перетворюється на гостру і складну соціальну проблему. Вирішити її можна тільки в результаті пролетарської революції. Тому боротьба пролетаріату за знищення приватної власності на засоби виробництва і експлуатації є боротьбою за звільнення трудящих жінок, за встановлення їх рівноправності. Ця думка зустрічається у тому чи іншому формулюванні в багатьох творах К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема, у «Маніфесті Комуністичної партії» та «Принципах комунізму» [42, 325,427]. Так само вважав і вождь російського пролетаріату: «Скасування приватної власності на землю, фабрики, заводи, - писав він. - Цим і тільки цим відкривається шлях до повного і справжнього визволення жінки.» [39,355].

Після жовтневого збройного повстання в Петрограді і приходу більшовиків до влади в інших містах Росії вони швидко скасували всі законодавчі обмеження, які ставили жінку у нерівноправне становище у порівнянні з чоловіком. Були прийняті декрети про шлюб і розлучення, про восьмигодинний робочий день, про введення рівної оплати за рівну працю для чоловіків і жінок, про охорону материнства і дитинства та інші. Перша радянська конституція, прийнята у липні 1918 р., надала жінкам рівні права з чоловіками у всіх сферах економічного, політичного, культурного життя, що потім було закріплено у всіх наступних конституціях СРСР. Тобто була узаконена формальна рівність жінок і чоловіків у всіх сферах життя із забезпечення рівного доступу до роботи, освіти, соціальних послуг і благ. В. Ленін з цього приводу зазначав: «Радянська республіка Росії відразу змела всі без винятку законодавчі сліди нерівності жінки, відразу забезпечила їй повну рівність за законом» [38,185]. Проте він розумів, що рівність за законом не є рівність у житті, і пояснював: «Для повного визволення жінки і для справжньої рівності її з чоловіком треба, щоб було суспільне господарство і щоб жінка брала участь у спільній продуктивній праці. Тоді жінка займатиме таке ж становище, як і чоловік» [37,188].

В. Ленін присвятив чимало праць і звернень спеціально жіночому питанню. Серед них: «Про завдання жіночого робітничого руху в Радянській республіці», «До міжнародного дня робітниць», «Радянська влада і становище жінки», «До жінок-робітниць», «До бюро жіночого з'їзду Петроградської губернії», промова на Всеросійському з'їзді робітниць 19 листопада 1918 р. та ін. У книзі «Рішення жіночого питання в СРСР», що неодноразово видавалася за радянських часів, його авторка В. Більшай вказує, що в інших ленінських творах міститься понад сорок висловлювань із жіночого питання [5,24]. В. Ленін наголошував: «Не може бути соціалістичного перевороту, якщо величезна частина трудящих жінок не візьме у ньому значної участі» [36,185]. Він також визначив основні завдання більшовицької партії у роботі із жінками на весь період будівництва соціалізму: залучення жінок до соціалістичного будівництва, підвищення їх громадсько-політичної активності, подолання культурної відсталості та релігійних забобонів, полегшення праці жінки у сім'ї та інше.

Проте за всіма цими гаслами - прагматичний, можна сказати, утилітарний підхід більшовиків до жінок. Сам В. Ленін писав: «Розпочата Радянською владою справа може бути зрушена вперед тільки тоді, коли замість сотень жінок всією Росією в ній візьмуть участь мільйони і мільйони жінок. Тоді справа соціалістичного будівництва, ми впевнені, буде зміцнена» [37,204]. Тобто рівноправність жінок служила не так засобом зміни життя самих жінок, як засобом зміни суспільства за допомогою жінок. За деякими даними, після громадянської війни через зрозумілі обставини жінки складали понад 59% населення колишньої Російської імперії [51,93]. Радянська влада була дуже зацікавлена у підтримці з боку жіноцтва.

Зрозуміло, публікації істориків радянських часів не могли допустити такої відвертості. Про це могли в голос сказати тільки ті, хто не перебував під ідеологічним пресом і репресивним контролем з боку влади, а саме дослідники з діаспори. Зокрема, відома українська діячка М. Богачевська - Хомяк: «Політика більшовиків щодо жінок мала дві мети: вивільнити жінок від обмежень минулого та зміцнити за їхньою допомогою свою владу у суспільстві» [6,338]. Хоча ці слова були написані ще за існування радянської влади, доробок дослідниці не міг з'явитися тоді в Радянському Союзі. Загальна ж маса публікацій, присвячених жіноцтву СРСР мала урочисто-апологетичний характер і була позбавлена будь-яких «неприємних» для влади пасажів.

В історіографії проблеми також значне місце займають праці - книги, брошури, статті, написані керівничками жіночого руху, які стояли біля витоків організації жінок у перші роки радянської влади. В них робиться спроба дати свої теоретичні викладки і практичні рекомендації щодо жіночих проблем, а також узагальнити перший досвід роботи серед жіноцтва. Серед них - перша завідувачка жінвідділом ЦК РКП(б) Інесса Арманд, професійна революціонерка, завідувачка жінвідділом ЦК РКП(б) і секретар Міжнародного Секретаріату при Комінтерні Олександра Коллонтай, голова Головного управління політичної освіти при Народному комісаріаті освіти РРФСР Надія Крупська, а також голова Комісії по роботі серед жінок-робітниць при Петроградському Комітеті РКП(б) Конкордія Самойлова та інші.

І. Арманд написані праці, звернені безпосередньо до жінок. Вони розкривали практичну діяльність держави і комуністичної партії серед них. У збірці «Комуністична партія і організація робітниць» [24] приміщено шість її статей, а саме: «Робота серед жінок пролетаріату на місцях», «Завдання робітниць у Радянській Росії», «Звільнення від домашнього рабства», «Маркс та Енгельс з питання сім'ї та шлюбу», «Жіночий робітничий рух і війна», «Боротьба робітниць за останні роки». Ці праці являють інтерес для дослідника, оскільки в них розглядаються найважливіші для того часу завдання організаційної і практичної діяльності державних і партійних органів серед жінок. Одна з головних тем публікацій І. Арманд - це питання політичного виховання та організації спеціальної роботи партії серед жінок у перші роки після перемоги революції, зокрема через створені при партійних комітетах спеціальні комісії для пропаганди та агітації серед жіноцтва. Свої теоретичні напрацювання вона втілювала у практичній роботі: у 1918-1919 рр. І. Арманд очолювала жіночий відділ Центрального Комітету партії більшовиків. Після її смерті його очолила інша відома більшовичка Олександра Коллонтай. Вона послідовно втілювала у життя вказівку ЦК РКП(б) щодо створення на місцях комісій з пропаганди та агітації серед жінок. У вересні 1919 р. ці комісії були перетворені у жінвідділи. О. Коллонтай так сформулювала завдання жінвідділів: виховувати робітниць і селянок в дусі комунізму, залучати до комуністичної партії; втягувати жіночі маси у радянське будівництво; ставити перед партією і ставити в області радянського будівництва такі питання, які або випливають з особливостей жіночої статі (наприклад, материнство, охорона жіночої праці, законодавство з питання аборту), або пов'язані із фактом закріпаченості або нерівності, тобто спадщиною буржуазного минулого [73,75].

За нашими підрахунками, жіночому питанню О. Коллонтай присвятила 75 праць. Особливу увагу було приділено проблемам сім'ї та побуту. Зокрема, полум'яна революціонерка виступала із запереченням стабільної моногамної сім'ї у майбутньому комуністичному суспільстві. Вона була переконана, що «родина рокована на руйнування» [20,23]. Її позиція повністю відповідала настроям класиків марксизму-ленінізму, які відверто негативно ставилися до перспектив сім'ї у комуністичному суспільстві. Про це, зокрема, свідчить програмна праця марксизму - «Маніфест Комуністичної партії» [42,437]. У 1920-х роках у низці публіцистичних виступів і наукових працях сімейно-побутові ролі жінки розглядалися як анахронізм, а під впливом домінуючого революційного максималізму і як перешкода для її громадській діяльності. Слідом за комуністичними ідеологами тодішні суспільствознавці у своїх працях доводили відмирання при соціалізмі сім'ї і сімейно-побутових функцій радянської людини [13]. Проте пізніше життя показало, що подібні очікування не виправдалися. І політика влади по відношенню до сім'ї змінилася, набувши більш регламентуючого і навіть репресивного характеру у намаганні зміцнити «чарунку суспільства».

У своїх творах О. Коллонтай також показувала труднощі тодішнього становища радянської країни, які перешкоджали ліквідації нерівності жінок, говорила про складність розв'язання жіночого питання, наявність старих традицій у ставленні до жінок і приходила до висновку про необхідність посиленої роботи серед жіноцтва за допомогою спеціального партійного апарату [21,87-88,90; 22,6]. Важливе місце в її працях займала розробка системи соціальних перетворень і заходів, які відносилися до материнства. Суть пропозицій зводилася до необхідності створення для жінок таких умов, які б давали можливість поєднувати материнство, роботу із виховання нового покоління з суспільно-політичною і виробничою діяльністю.

Звільнення жіноцтва і проблеми жіночого руху цікавили дружину В. Леніна Надію Крупську, яка була активною партійною і державною діячкою. Цим проблемам вона присвятила низку своїх праць [27; 28; 29; 30], де розглядаються питання праці і побуту жінок, організаційні форми і методи діяльності партії та держави серед них, шляхи розвитку їхньої громадсько - політичної активності, турбота держави про матір-трудівницю, про дітей тощо. Н. Крупська неодноразово зверталася до досвіду міжнародного жіночого руху, вважаючи його вивчення цінним для розв'язання жіночого питання в радянській республіці. Проте більшовики, взявши гору в країні, поставилися негативно до будь-яких організацій, які не перебували під їхнім контролем. Всі незалежні громадські організації, у тому числі і жіночі, були розпущені, а їхні активістки з часом зазнали репресій.

Історіографічний аналіз публікацій провідних більшовичок буде неповним без праць К. Самойлової, яка залишила чималу їх кількість. Зокрема, у брошурі «Робітниці в Російській революції» [59] міститься узагальнення роботи держави і більшовицької партії серед жінок, здійсненої за три роки існування нової влади. Окрім цього авторка звертається до історії жіночого революційного руху, аналізує становище жінок-робітниць у дореволюційній Росії. У цілій низці праць [57; 58; 59; 60] К. Самойлова обстоювала і обґрунтовувала необхідність спеціальної роботи партії і держави серед жінок. Ця робота мала бути підпорядкованою загально - революційній справі. У брошурі «Організація робітниць - невідкладна справа» вона писала: «Як найбільш посилена партійна робота у Червоній Армії і селянстві є лише необхідною частиною загальної партійної роботи, так і робота серед жінок, як найбільш відсталого елементу робітничого класу, має бути таким ж необхідним і важливим завданням Комуністичної партії, і цій роботі серед жіночого пролетаріату повинні надавати повне сприяння усі партійні організації, усі губернські, повітові і районні комітети, як надає їй повне сприяння і керує нею вищий партійний орган - ЦК РКП(б)» [58,7]. З цих слів випливають дві дуже важливі - принципові речі. По-перше, не самі жінки вирішували, як розв'язати нагальні проблеми, а ними «керували» партійні органи. По-друге, оскільки відсоток членів більшовицької партії був дуже малий - приблизно на рівні 8%, що відбивалося і у представництві у партійному і державному керівництві, саме чоловіки вирішували, як розв'язувати ці проблеми, а насправді, як використовувати «жіночі маси трудящих».

Окрім згаданих найвідоміших більшовичок свої праці з жіночого питання залишили й інші керівнички, такі як В.П. Лебедєва [34], К.І.Ніколаєва [48; 49; 50], С.М. Смідович [67; 68; 69], А.В. Артюхина [1] та інші. У своїх брошурах, статтях і виступах вони висвітлювали діяльність більшовицької партії і радянської держави серед жінок у той період. Хоча часто-густо це були публікації, які готувалися про «гарячих слідах» подій і переслідували конкретно поставлену мету, яка визначалася «вищими інтересами революційної доцільності». Ці праці писалися, звичайно, не професійними істориками. Проте історіографічна цінність їх полягає у тому, що окрім фактажу вони віддзеркалюють тодішнє розуміння партійними діячами (діячками) поточних процесів і висвітлюють їхню позицію у проблемах жіноцтва.

Звичайно, рівень таких напівпропагандистських праць не можна судити, виходячи з сучасного рівня суспільствознавчих досліджень. Пройшли роки, поки публікації радянських авторів, які писали на теми становища жіноцтва у Радянському Союзі, набули більш наукового характеру. Проте про науковий характер цих праць слід вести мову з певними застереженнями, оскільки «єдино вірною науковою теорією» вважався марксизм-ленінізм. А одним з провідних методологічних принципів дослідження проголошувався принцип партійності. Тобто оцінки не могли бути дійсно об'єктивними, бо дослідники мали виходити виключно з засад «класових інтересів пролетаріату». Насправді за цим стояла вимога всіляко зміцнювати радянську - партійну - владу. Мало місце лакування дійсності, видавання бажаного за дійсне, відкидання самої можливості існування складних проблем і недоліків. Всіма засобами створювалася ілюзорна картина дійсності. Було проголошено: в Радянському Союзі побудоване соціалістичне суспільство і будується комунізм, тобто із ганебною спадщиною минулого покінчено і всі питання, включаючи жіноче, вирішені. Відповідно до принципу «соціалістичного реалізму» подавалася не реальна дійсність, яка насправді була далекою від бравурних заклинань: не так як є насправді, а так, як має бути, виходячи з настанов партії.

Разом із тим суспільствознавці пізніших часів, насамперед повоєнних, стали більше працювати в архівах, звертатися до статичних матеріалів (чи відповідала дійсності «сталінська» або «брежнєвська» статистика - це інше питання), спиратися на мемуарну літературу, аналізувати матеріали преси тощо. З'явився велика кількість публікацій, в яких доводилося, що «жіноче питання» в СРСР «вирішено остаточно і безповоротно» [54; 14; 65; 75 та ін.]. У цих працях радянські історики на новому рівні змогли узагальнити політику комуністичної партії і держави у жіночому питанні. В одній з провідних на той час монографій зазначалося: «В.І. Ленін, Комуністична партія розробили шляхи розв'язання жіночого питання. Це - забезпечення юридичної рівності жінок і чоловіків; залучення жінок до сфери суспільної праці; постійна турбота про зміцнення основ сімейних відносин, про жінку-матір, про дітей; створення найбільш сприятливих умов для розвитку суспільно-політичної активності жіночої частини населення тощо. Усі ці питання можна було вирішувати на основі ствердження принципово нових, соціалістичних суспільних відносин, здійснення індустріалізації, соціалістичного перетворення сільського господарства, культурної революції, розв'язання національного питання, зміцнення Радянської влади, підвищення керівної ролі Комуністичної партії» [54,7-8]. Принагідно зазначимо, що у наведеній цитаті чітко сформульовано «ленінський план побудови соціалізму», який фрагментарно був представлений в працях вождя, особливо останнього періоду його життя.

Більшовики дійсно значну увагу приділили жіночому питанню. Після жовтня 1917 р. майже кожен партійний з'їзд займався проблемами роботи серед жінок, покращення їх становища, залучення до активнішої роботи у справі створення нового ладу. При всіх партійних комітетах були організовані комісії, а потім спеціальні відділи по роботі з жінками. Велика роль відводилася делегатським зборам, які були створені у 1919 р. і проіснували до 1933 р. Вони розглядалися як ланка, що пов'язувала широкі безпартійні жіночі маси з партією. Радянські суспільствознавці називали їх «школою політичного виховання жінок» [40,42].

Добре відомо, як розгорталися події в Україні, як встановлювалася тут радянська влада. Марта Богачевська в своїй статті «Жіночі організації і комунізм» зазначає: «Технічно харківський уряд був суверенним аж до створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Але окремої політики щодо жіночого питання УРСР так і не виробила. Про те навіть не говорилось. Жінками і виробленням політики щодо жінок в Україні займалась Москва» [7,236]. Вперше аналогічні російським організаційні форми по роботі з жіноцтвом були створені в Україні у 1919 р. Московське керівництво добре усвідомлювало значення України для зміцнення своєї влади. Тому зрозуміло, що для розгортання партійно-політичної роботи серед українського жіноцтва ЦК РКП(б) відрядив своїх найкращих спеціалістів - К. Самойлову і О. Коллонтай. А жінвідділи існували в Україні до 1930 р., коли було проголошено «вирішення жіночого питання в СРСР». В радянській історіографії можна знайти відповідні праці, зокрема підготовлені і надруковані в Україні [32]. Звичайно, вони написані в дусі часу. Сучасні ж дослідники вважають роботу жінвідділів лише місцевим варіантом діяльності центрального московського партійного апарату [74,89].

На питання: чи змінилося життя жінок за радянських часів на краще? - не так легко відповісти. Хоча протягом понад сімдесят років офіційна історіографія давала незаперечну позитивну відповідь [56,203]. Показовим є таке твердження: «Активною участю у Великій Жовтневій соціалістичний революції, героїчною боротьбою у громадянській і Великій Вітчизняній війнах, самовідданою працею із створення потужної сучасної економіки і високої соціалістичної культури радянські жінки явили сучасний образ жінки нового, соціалістичного світу - жінки вільної, рівноправної» [14,51]. Тобто за «волю і рівноправність» заплачено дорогою ціною страждань воєнних і мирних часів, коли люди без війни гинули і пропадали без вісті, виснажливою працею «заради перемоги комунізму», яка насправді була нічим іншим, ніж експлуатацію владою своїх громадян. Якщо при капіталізмі, який постійно таврувався в офіційній радянський історіографії [40,10-11; 9,8-9], працюючий чоловік на свою зарплату сам міг утримувати свою родину, в СРСР влада подбала про те, щоби для елементарного життєзабезпечення невеликої сім'ї потрібно була також праця дружини в суспільному виробництві, її зарплата. При тому, що обов'язки з ведення домашнього господарства, народження і виховування дітей з неї не знімалися.

Насправді радянська жінка одержала максимум обов'язків, подвійне і навіть потрійне навантаження: окрім домашньої роботи - роботу на виробництві на рівних з чоловіками, а також громадську (від чергування в нічний час на вулицях дружинниками - до читання лекцій і проведення політінформацій). Права ж часто залишалися тільки на папері або реалізувалися незначною мірою. Наприклад, публікації радянських авторів сповнені цифр про представництво жінок у керівних органах країни, якими вважалися Ради народних депутатів. Дійсно, витримувалася досить висока квота, про яку в наш час годі говорити. На початку 1980-х років жінки становили 31% серед депутатів Верховної Ради СРСР і 35% - Верховних Рад союзних республік [9,13]. Проте насправді Ради нічого не вирішували, були декорацією, яка мала демонструвати «вищий тип демократії - владу усього народу». Все в Радянському Союзі вирішувало вище партійне керівництво. Після І. Арманд і О. Коллонтай у вищому керівництві комуністичної партії на союзному рівні була лише одна жінка - К. Фурцева. Її партійна кар'єра і людська доля - дуже показовий приклад справжнього ставлення комуністичної верхівки (в особі М. Хрущова та інших) до соратниць.

При тому, що жінки дуже швидко подолали неписьменність і з часом стали переважаючої частиною радянського студентства, кількісно складали більшість працюючих з вищою і спеціальною середньою освітою (за офіційними даними - 59% всіх спеціалістів [14,55]), представництво їх на керівних посадах на підприємствах і установах було дуже незначним.

При тому, що офіційно приймалися постанови відносно охорони праці жінок, заборони її на важких і шкідливих ділянках виробництва, сотні тисяч, якщо не мільйони жінок десятиріччями працювали саме там. Звичайно, достеменних повних даних радянські офіційні джерела не давали. Висновки можна було зробити лише опосередковано. Наприклад, українські економістки І. Величко і О. Кузнецова у своїй праці «Проблеми зайнятості жіночих трудових ресурсів» пишуть: «Тільки у вугільній промисловості в результаті проведених заходів у відповідності до постанови Ради Міністрів СРСР «Про заміну жіночої праці на підземних роботах у гірничо-видобувній промисловості і будівництві підземних споруд» було вивільнено 150 тисяч жінок» [9,33]. Закономірно виникають питання: скільки ж десятків років вони там працювали, скільки їх було взагалі, скільки ще залишилося після означених заходів?

Аналізуючи існуючу літературу радянських часів, в якій розглядаються питання ролі і місця жіноцтва у суспільстві, можна побачити тенденцію: найбільше написано праць стосовно залучення жінок до «соціалістичного і комуністичного будівництва», стосовно ефективнішого використання їхньої праці [3; 4; 8; 12; 19; 31; 41; 45; 46; 55; 62; 64; 66; 70; 72 та ін.]. Цікаво зазначити, що в Україні особливо багато з подібної проблематики було підготовлено і захищено кандидатських дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Автори - переважно жінки [10; 33; 52; 53; 63 та ін.]. Деякі назви дисертаційних досліджень «видають» справжню сутність більшовицької політики по відношенню до жінок. Наприклад, праця має назву: «Досвід роботи КП(б) У по здійсненню ленінських ідей про залучення жінок-робітниць в активне суспільно-політичне життя на початку 20-х років» [33]. Насправді пропаганда масового залучення жінок у політику (суспільно-політичне життя) була підпорядкована прагматичним цілям використання великої маси дешевої робочої сили. Жінки від початку і до останнього часу існування радянського ладу були в цілому менш оплачувані і в кількісному плані численніші працівники, ніж чоловіки. У перші десятиріччя - через відсутність освіти і кваліфікації. В останні десятиріччя - через те, що праця людей з вищою освітою (інженерія, освіта, медицина, наука, культура та інші) оплачувалися дуже низько. До того ж жінки складали майже дві третини тих, хто займався фізичною працею.

Перебудова в Радянському Союзі, яка розпочалася в середині 1985 р., не відразу призвела до зміни акцентів у проблемах жіноцтва. Тільки у 1991 р. почали з'являтися поодинокі публікації під виразними назвами «Яка ти, доле жіноча?» [71] або «Жінка на виробництві: емансипація або експлуатація?» [15]. Вперше на офіційній нараді у Державному комітеті праці СРСР заступниця його голови, начальник управління із справ жінок, охорони сім'ї, материнства і дитинства Л.Ф. Безлепкіна заявила: «. тому аморальному (рос. - безнравственному) ставленню до жінок, яке є, потрібно покласти край не потім, а зараз. Не можна безкінечно експлуатувати жінок. Це не може пройти безслідно для майбутніх поколінь» [15,15].

У тому ж 1991 р. ситуація докорінно змінилася: СРСР як держава припинив своє існування. Пішли у минуле і влада комуністичної партії, і гендерна політика радянської держави. Серед інших наслідків - звільнення суспільствознавства, зокрема, історичних досліджень, від ідеологічних обмежень і можливість по-новому проаналізувати, здавалося б, добре відомі явища.

Якщо раніше практично було неможливо виокремити українську історіографію (на разі про діаспору мова не йде), бо дослідники, які працювали в УРСР, дуже часто вивчали історію України як складової частини імперії, писали, захищали дисертації і друкувалися російською мовою, розглядали жінок України виключно як «радянських жінок» навіть без національної приналежності, то від початку 90-х років минулого століття і надалі спостерігається усвідомлення специфіки власної історії. Не можна сказати, що за останні півтора десятки років відбувся «прорив» у дослідженні історії жіноцтва України за радянських часів з принципово нових позицій. Проте деякі дослідження заслуговують на увагу. Це, насамперед, колективна праця «Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогоденні» [16], в якій з теми, що розглядається, представлені студії Людмили Стефаненко - «Жіноцтво України у довоєнний період» та «Статус жінок у післявоєнний період». Це дійсно - свіжий погляд, хоча від публікації окрім певного задоволення залишається бажання одержати більш розроблені розвідки.

Надихають сподівання на продовження дослідження проблем ролі і місця жіноцтва України в її історії, зокрема, радянських часів, численні виступи дослідників республіки на наукових конференціях [17]. Їхня тематика свідчить не тільки про різноплановість інтересів дослідників, але й про достатньо широке їх коло, представництво різних регіонів і науково-освітніх центрів України. Науковці відчувають зміни і намагаються сформулювати новий погляд на участь жіноцтва в історичних процесах. Прикладом може бути доповідь на конференції харків'янок Е. Левченко і В. Подгорної на тему «Проблема жіночого в переході від тоталітаризму до демократії» [47,2-4].

Особливо слід підкреслити ті зміни, які мають місце в написанні дисертацій. Прикладом може бути дослідження, виконане О.О. Кривулею на тему «Жінки та індустріалізація в Україні (1929-1938 рр.) [26]. В ньому розкривається процес залучення жінок до суспільно-продуктивної праці на підприємствах важкої промисловості України під час проведення індустріалізації. Зокрема критично показано матеріально-побутове становище працівниць того часу, зроблено висновок про його незадовільний стан і висвітлено ті причини, які до того призвели. При розгляді особливостей праці робітниць на підприємствах виявлено недосконалість соціальної політики щодо охорони їхньої праці, нерівність в одержанні заробітної плати жінками і чоловіками, дискримінацію робітниць на підприємствах. В дисертації О.М. Сапицької на тему «Сільські жінки України в умовах підготовки та проведення колективізації (1928 - середина 1933 рр.) [61] подаються різноманітні аспекти життєдіяльності жінок-селянок, зміну їх місця та ролі у суспільстві. Окрім усього іншого з'ясовуються причини невдоволення політикою радянської влади, а також участь сільських жінок України у селянському русі опору політиці примусової та всеохоплюючої колективізації.

Радянський період, який змінив хід української історії, відходить все далі у минуле. Він залишив по собі значний історіографічний масив, який потребує нового прочитання і оцінки. Як, власне, потребують нового пильного дослідницького погляду ті історичні події, процеси, тенденції, зрушення і зміни, що відбулися протягом трьох четвертей століття. Багато того, що вважалося сталим і безальтернативним, виявилося суперечливим і не до кінця зрозумілим. Це стосується і жіночого питання, яке не так давно за історичними вимірами перетворилося на одне з центральних соціальних питань світового співтовариства. Сучасні демократичні держави до кола яких прагне приєднатися Україна, не можуть ігнорувати інтереси більшої частини свого населення. Як не можуть вони нехтувати аналізом набутого історичного досвіду.

радянський влада гендерний жіноцтво

Размещено на Allbest.ru