"Вічний мир" 1686 року у висвітленні російської дореволюційної історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru

«Вічний мир» 1686 року у висвітленні російської дореволюційної історіографії

У XVII ст. на порядок денний перед Україною постали найважливіші завдання, які були вирішені лише наприкінці XX ст. Цими завданнями були: національне визволення України і створення незалежної національної держави. У середині XVII ст. Національно-визвольна війна привела до появи Української козацької держави, щоправда у статусі автономії, але вона володіла доволі широкими правами. Проте у часи гетьманства І. Виговського почалася дуже скрутна епоха, що отримала назву «Руїна». Протягом вказаного періоду багато з того, чого добилося Військо Запорозьке, його великий гетьман Богдан Хмельницький і український народ під час Національно-визвольної війни, було втрачено. Росія брала активну участь у цих процесах. Московський уряд підтримував те чи інше угрупування у боротьбі за владу, неодноразово переглядав умови Переяславсько-Московського договору, тощо. Також активну участь у політичних подіях того часу брали й інші сусідні країни: Польща, Крим, та Туреччина.

Розкол України на Лівобережну (російську) і Правобережну (польську) частини став одним із найбільш трагічних наслідків періоду Руїни. Прийнято вважати, що остаточно поділ України був юридично оформлений так званим «Вічним миром» 1686 року. Цей договір став прямим продовженням Андрусівського перемир'я 1667 року. Істотною відмінністю було те, що договір зафіксував відмову Польщі від претензій на Київ. «Вічний мир» став можливим через низку обставин. Перш за все, тому, що він відобразив реальне співвідношення сил. У той же час він не міг цілком задовольнити жодну із зацікавлених сторін: ні Польщу, ні Росію, а тим більше Україну. Для України договір 1687 року став ударом тому, що вона вимушена була надовго відмовитися від мрії про державну єдність. Річ Посполита втрачала велику територію, яку давно звикла вважати своєю. Москва на невизначений час відмовлялася від своїх претензій на всю Україну, яку царі з династії Романових оголосили своєю «вотчиною». Це зумовило інтерес російських історіографів до угоди, укладеної 1686 року.

Як відомо авторові, комплексний аналіз поглядів російських істориків стосовно договору 1686 року не проводився. Метою пропонованої статті є аналіз робіт російських дореволюційних істориків, котрі порушували тему «Вічного миру» 1686 року. Це зумовлює наступні дослідницькі завдання:

з'ясувати, наскільки вдалим вважався «Вічний мир» російською історичною наукою;

визначити ставлення російської історіографії до дипломатичного мистецтва головного розробника договору - князя В. Голіцина;

з'ясувати, чим були породжені подібні оцінки, визначити ступінь їх суб'єктивності.

Слід підкреслити, що російські історики ставилися до України як до частини Росії, українську історію розглядали як частину «загальноруської історії» і, внаслідок цього, ототожнювали українські інтереси з інтересами Московського царства.

П. Щебальський відгукувався про договір дуже захоплено. «Скільки вигод постійних і вічних... за одноразову виплату ста сорока тисяч рублів!», - писав він [10,97]. За словами історика, вигоди ці були здобуті не війною, а тільки майстерною політикою, умінням скористатися щасливими обставинами [10,97]. Автор мав на увазі зацікавленість Польщі в участі Росії у війні проти Криму. При цьому автор, стверджуючи, що вигоди «Вічного миру» куплені без війни, не бачить у своїх словах протиріччя. (Це навіть якщо забути тяжку війну проти Польщі, що тривала до 1667 р.). П. Щебальський стверджував, що навіть якби зіткнення з Кримом кінчилося невдачею, «то вже один цей договір заздалегідь викупляв усе, і кров російська не пролилася б марно» [10,97]. Втім, таке пояснення дослідника пояснювалося тим, що, на його думку, московський уряд намагався «убити одним пострілом двох зайців». Учений вважав, що війна проти кримського ханства була задумана в Москві незалежно від переговорів з поляками, але В. Голіцин тримав це в таємниці, щоб мати можливість використовувати зацікавленість Польщі, «щоб примусити її до жертв і поступок» [10,93]. При цьому, на думку П. Щебальського, саме в той момент Москва могла розраховувати на успіх у боротьбі з Кримом, оскільки Туреччина в цей час не мала можливості надати допомогу своєму васалові [10,95].

М. Устрялова «Вічний мир» цікавив як матеріал для характеристики царівни Софії Олексіївни, конкурентки Петра I в боротьбі за владу. Історик віддавав належне завзятості царівни і її радників у справі укладення миру з Польщею. І Польща, і Росія були однаково непоступливі на переговорах. Врешті, Софії вдалося змусити поляків погодитися на «Вічний мир», але з чималими пожертвуваннями з боку Росії, тобто, з визнанням Правобережної України польською територією. На думку М. Устрялова, царівна і її уряд не заслуговували тих похвал, якими самі себе нагороджували [9,125].

Історик цитував самовихваляння царівни: «Ніколи ще за наших предків Росія не укладала такого прибуткового і славного миру, як нині». Софія підкреслювала свої заслуги «не щадивши ні отця, ні брата».

Саме з моменту укладення договору з Польщею вона привласнила собі титул «самодержиці», який наказала писати у всіх державних актах разом з іменами царів-співправителів Івана і Петра [9,169-170].

Але мир з Польщею був куплений ціною війни з Туреччиною. Про це, як зазначив дослідник, Софія промовчала в своєму зверненні до народу. На думку Устрялова, ослаблена Польща була не в змозі відвоювати у

Росії Київ і Лівобережжя. Тому вигоди миру з нею не могли перевищити небезпеку війни з Туреччиною, країною, яка викликала страх у всієї Європи [9,170].

С. Соловйов звернув увагу на зацікавленість Речі Посполитої у союзі з Москвою для боротьби проти Османської імперії. Саме це змусило поляків піти на укладення «Вічного миру». Король Ян Собеський зі сльозами на очах присягав у вірності договору, який примушував поляків назавжди відмовитися від Києва [8,362-363].

На думку С. Соловйова, укладення «Вічного миру» з Польщею, нехай навіть шляхом військового зіткнення з Кримом і Туреччиною, було правильним рішенням російського уряду. До цього підштовхували зовнішньополітичні умови, що склалися. Туреччина дійсно була небезпечним ворогом для Росії, з яким не можна було боротися сам на сам. Тепер з'явилася можливість вести війну проти Османської імперії в союзі з європейськими державами. Невтручання у війну загрожувало, за словами С. Соловйова, наступними ускладненнями. Якби Польща потерпіла поразку у війні з Туреччиною, потрібно було б побоюватися появи турецької армії під Києвом. У разі здобуття Польщею успіху без російської допомоги, вона відразу б зажадала повернення Києва. Подібні міркування переконали уряд Софії прилучитися до коаліції християнських держав. Але спочатку треба було скористатися потребою Польщі в цьому союзі і змусити її укласти «Вічний мир» з поступкою Києва Росії [8,361].

О. Брікнер підкреслював, що і Москва, і Польща мали потребу в укладенні остаточного миру. Польща була не в змозі вести серйозну війну з Росією через Україну. Але і Польща, і Московське царство потребували союзу проти Криму і Туреччини. Для цього потрібний був мир. Однією з головних перешкод до укладення договору залишалося питання про Київ [2,82-83]. В. Голіцин, за словами історика, зумів скористатися потребою поляків у союзі з Росією. Річ Посполита назавжди поступалася Києвом Московському царству, яке, у свою чергу, обіцяло розірвати мир з Туреччиною і Кримом і сплатити Польщі 146 000 рублів [2,87-88].

Історик зазначив, що формальна відмова від Києва мала важливе значення. Подібно М. Устрялову і С. Соловйову, на яких він посилався, О. Брікнер згадав про епізод підтвердження договору королем «зі сльозами на очах» [2,88].

О. Брікнер, услід за М. Устряловим, звертав увагу на радість Софіїі Олексіївни з приводу укладення миру; на те, що царівна використала договір для самореклами і не оголошувала народу, що мир з поляками був отриманий в обмін за обіцянку напасти на татар. Хоча історик і визнавав цю ціну дорогою, зближення з Польщею, на його думку, було дійсно дуже вигідне Московській державі [2,88-89].

Д. Іловайський детально описав обставини, що підштовхували Річ Посполиту до укладення «Вічного миру», а також хід переговорів, що велися з осені 1686 року в Андрусові, а з січня 1686 року - в Москві. Історик звернув увагу, що головним предметом договору був Київ. Причому росіяни мотивували відмову повернути місто, указуючи не тільки на «применшення» царського титулу і видання «пасквільних книг», але і на польську поступку України султанові. На вимогу поляків надати допомогу у війні проти Туреччини, росіяни відповідали, що Польща не допомогла їм в обороні Чигирина [3,513-514].

Голіцин наполягав на тому, що Росія не може розпочати війну з Кримом до укладення миру з Польщею. Під час московських переговорів суперечки продовжувалися сім тижнів. Нарешті поляки погодилися поступитися Києвом за 200 000 рублів. Коли вони зустріли відмову, то пригрозили перервати переговори. Але В. Голіцина це не налякало і переговори були продовжені. Насамкінець поляки погодилися поступитися правами на Київ за 146 000 рублів. Історик підкреслив, що Запорозька Січ переходила виключно під царську юрисдикцію [3,514-515]. Дивно, але С. Соловйов забув згадати про це.

Д. Іловайський вважав, що царівна Софія і В. Голіцин «мали повне право торжествувати і пишатися таким дипломатичним успіхом, як укладення вічного миру з Польщею, що вирішив складне малоросійське питання» [3,516]. Про те, що умови миру були вигідніші для росіян, ніж для поляків, на думку ученого, свідчило засмучення польського короля. Як і інші російські історики, Д. Іловайський не міг утриматися від згадки про сльози на очах Яна Собеського, коли той вимовляв присягу в дотриманні трактату під час королівської ратифікації [3,516].

Залишивши на якийсь час питання про право Софії Олексіївни і В. Голіцина пишатися укладеним миром, зазначимо, що «малоросійське питання» не було і не могло бути вирішене «Вічним миром» 1686 року. Це безперечно, незалежно від того, який би сенс не вкладався у вказане поняття: незалежність України чи збирання всіх українських земель під владу російського царя.

Увагу В. Ключевського привернула та обставина, що коли Андрусівське перемир'я перейшло у «Вічний мир», то московське царство вперше почало воювати в союзі з країнами Європи [4,117]. Московська держава, на думку історика, «формально вступила в концерт європейських держав» [4,117]. А князь В. Голіцин був прямим спадкоємцем дипломатичних ідей

Ордіна-Нащокіна [4,332].

Платонов, подібно до своїх попередників, звернув увагу на зацікавленість польської держави в союзі з Росією. Що ж до самого договору, то, оцінюючи його, учений був коротким і категоричним: «Цей мир 1686 р. був значною дипломатичною перемогою, якою Москва зобов'язана була

В. Голіцину» [7,477].

За В. Нечаєвим, поляків до миру і союзу з Москвою підштовхнули їх невдачі на Поділлі і Молдавії 1684 і 1685 роках. Київ був тією ціною, яку їм довелося заплатити за участь Росії у війні [6,171]. Уряд Софії, вступаючи до антитурецької коаліції, сподівався на те, що ця участь підніме престиж московської держави серед народів Європи. В. Нечаєв вважав також, що завдяки «Вічному миру» 1686 року зміцнилося єднання двох великих слов'янських держав, про яке мріяли дипломати царя Олексія Михайловича [1,76]. Немає необхідності доводити, що останнє твердження грішить явним перебільшенням.

Викладене вище свідчить, що за винятком М. Устрялова, російські історики характеризували «Вічний мир» 1686 року як великий успіх з боку уряду царівни Софії, а князя В. Голіцина оцінювали як талановитого дипломата. Цей традиційний погляд знайшов віддзеркалення і в радянській історичній літературі [1,179-180,209]. Думається, що причиною подібної оцінки було не тільки враження від королівських сліз при поступці Києва. В. Ключевський, що критично ставився до діяльності Петра I, намагався особливо підкреслити заслуги його попередників у реформуванні Росії. С. Соловйов і С. Платонов, відверті прихильники Петра, зі свого боку, намагалися справедливо охарактеризувати його політичних конкурентів - главу партії Милославських Софію Олексіївну і В. Голіцина, що підтримував її. Але в своєму прагненні до об'єктивності, названі історики не помітили вельми важливу обставину: «Вічний мир» не був ратифікований сеймом! Отже, Річ Посполита не зобов'язана була його дотримувати [5,33]. А «обдарований дипломат» В. Голіцин почав війну з Кримом, не звернувши увагу на цей факт. Репутація першокласного дипломата, що склалася в російській історіографії у творця «Вічного миру», не завжди виправдовується фактами. Так, відомо про спробу князя залучити Францію до складу антитурецької коаліції. Росія просила Францію надати допомогу своєму давньому ворогові - Австрії і оголосити війну своєму традиційному союзникові - Туреччині. Мабуть, «західник» і «франкофіл» В. Голіцин мав не цілком точне уявлення про зовнішню політику великих європейських держав взагалі і Французького королівства, зокрема [5,34-35].

Російські історики чудово усвідомлювали пропагандистський характер Софіїних реляцій про договір 1686 року. Царівна дуже потребувала перемог, реальних або уявних, для виправдання своєї узурпації. Але насправді «перемога» була досить скромна. «Вічний мир» був лише «перевиданням» Андрусівського перемир'я. Росія визнавала розкол України і формально відмовлялася від Правобережжя. Польща ж не ратифікувала договору з Москвою, як раніше вчинила з Бучацьким договором з Туреччиною. З цього можна зробити висновок, що вона зовсім не відмовлялася від ідеї повернути собі всю Україну. Так, польські агенти не припиняли агітації Лівобережжя не тільки напередодні укладення договору з Росією, про що повідомляли С. Соловйов і Д. Іловайський, але, якщо вірити О. Брікнеру, і після Першого кримського походу [8,355-356;3,513;2,96].

Таким чином, у тому, що війна Польщі з Росією не поновлювалася, і що поляки не робили спроб захоплення Києва і Лівобережної Гетьманщини, не було заслуги В. Голіцина і Софії Олексіївни. Подальше дотримання Андрусівського договору, перейменованого у «Вічний мир», було наслідком логіки подій, а не дипломатичного мистецтва князя В. Голіцина. Можливо, і більш компетентний уряд, ніж уряд царівни Софії, не зміг би домогтися від Польщі більшого. Але укладення між Московським царством і Річчю Посполитою в 1686 році угоди ніяк не можна назвати великою перемогою посольського наказу. М. Устрялов абсолютно справедливо вказав на це.

Надалі цікаво було б зробити порівняльний аналіз оцінки «Вічного миру» в російській, українській і польській історичній науці.

вічний мир розкол україна

Література

Богданов А.П. Василий Васильевич Голицын // «Око всей великой России». Об истории русской дипломатической службы XVI-XVII веков / Под ред. Е.В. Чистяковой, сост. Н.М. Рогожин. - М.: Международные отношения, 1989. - С.179-228.

Брикнер А.Г. История Петра Великого. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2002, - 666 [6] с.

Иловайский Д.И. Отец Петра Великого. - М.: Чарли, 1996. - 624 с.

Ключевский В.О. Курс русской истории. - Ч. 3 // Сочинения в 9 т. Т.Ш. - М.: Мысль, 1988. - 414 с.

Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Великого. - М.: Международные отношения, 1990. - 448 с.

Нечаев В.В. Царствование Федора Алексеевича и правление царевны Софьи // Три века / Сб. Сост. А.М. Мартышкин, А.Г. Свиридов. Т. II. - М.: ГИС, 1991. - С.140-200.

Платонов С.Ф. Лекции по русской истории. - М.: Высшая школа, 1993. - 736 с.

Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - Т.13-14 // Сочинения. - Кн.УІІ. - М.: Мысль, 1991. - 718 с.

Устрялов Н.Г. История царствования Петра Великого. - Т.1. - СПб., 1858. - 406 с.

Щебальский П. Правление царевны Софии. - М., 1856. - 139 с.

Размещено на Allbest.ru