Діяльність православних церковних братств в українських єпархіях Російської православної церкви (1905-1917 рр.)

Ковальчук Т.В.

На початку ХХ століття в українських єпархіях Російської православної церкви (РПЦ) ще зберігалася пам'ять про стародавні церковні братства ХVI ХVII століть, які відтворювали давньоукраїнські церковні традиції. Новоутворені у Російській імперії з середини ХІХ століття єпархіальні братства Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Волині, Поділля та Півдня України певною мірою стали нащадками стародавніх організацій. Їх поява свідчила про відродження громадянської ініціативи пастви та духовенства, колегіальних соборноправних традицій церковного управління та національних ознак церковного життя. Так, «Головні правила для заснування православних церковних братств», затверджені 7 вересня 1864 р. та опубліковані з дозволу Святійшого Синоду, констатували стан збереження у їх статутах «правил, зовнішніх місцевих звичаїв та найменувань, вживаних у давніх церковних братствах» [1,5].

Згідно із законодавством, церковними братствами вважалися релігійні спілки мирян та служителів культу. Головною метою їх створення стала необхідність охорони православної віри від впливів інших конфесій та покращання благодійної, культурно-просвітницької сфер життя через піднесення активності пастви у церковнопарафіяльній організації.

Наявність спадкоємності між середньовічними та церковними братствами початку ХХ століття засвідчують засновники останніх, українська емігрантська школа та сучасні українські дослідники. Так, у матеріалах діяльності чернігівського братства Св. Михайла, князя Чернігівського зазначено: «Братство є результатом стремління до християнської спільноти, прикладом якої є велике єпархіальне Львівське братство XVI століття»[2,2]. Та й напрями культурно-просвітницької діяльності цього братства відповідали традиціям, закладеним у середньовічному Львові: маючи друкарню, чернігівські братчики поширювали у місцевому середовищі газети та журнали, дешеві видання, що сприяло формуванню народної побутової культури. З цією метою братство відкривало безкоштовні братські читальні, народні будинки, за прикладом Галицького Народного Дому [3,15]. Невідомий автор статті у газеті «Світло» висловлював побажання, аби Чернігівська єпархія не стала одиничним явищем національного піднесення церковного життя, а «Харківські відомості» визнавали працю чернігівських братчиків повчальною [4,6]. Історія покаже, що їх діяльність таки не стала винятком. Дослідник діаспори Ю. Федорів назвав братства наріжним каменем нашого (українського) національного пробудження [5,143]. У радянській історіографії православні братства розглядалися як «форма організації клерикалізму» [6;7]. Після розпаду СРСР дослідники церкви переосмислюють стереотипи, що склалися в радянську добу. На сучасному етапі розвитку історичної науки Г. Надтока [3], Н. Шип [8], Г. Степаненко [9] у контексті національно-церковного та громадського відродження свідомості духовенства торкаються проблем розвитку братської організації служителів культу. На регіональному рівні культурницьку діяльність братств Півдня України досліджено О. Федорчук [10].

Джерельна база статті представлена неопублікованими документами Центрального державного історичного архіву м. Києва (далі ЦДІАК України), Державного архіву м. Києва (ДАК), фондів Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та опублікованими матеріалами: статутами та звітною документацією братств, церковною та світською пресою.

Історія розвитку православних церковних братств в Україні потребує комплексних досліджень, пильного і глибокого аналізу. Вивчення досвіду церковних товариств, що на початку ХХ століття сприяли об'єднанню різних прошарків громадян у єдиний соціум, згуртованості суспільства, відновленню моральності населення, зближенню церкви з паствою, піднесенню авторитету пастиря в громаді, надавали національному поступові ознак цивілізованості, має для сьогодення велике теоретичне і практичне значення. Отже, метою даної розвідки є висвітлення національної та громадянської активності православних церковних братств в українських єпархіях РПЦ протягом 1905 1917 рр. Серед завдань, що постали перед дослідником у цій статті, окремо слід виділити наступні: проаналізувати динаміку становлення церковних братств на території українських єпархій РПЦ, окреслити основи громадського самоврядування і одночасного невпинного контролю з боку влади організаційної структури товариств та охарактеризувати основні прояви діяльності церковних братств у 1905 1917 рр.

На початку ХХ століття в українських єпархіях спостерігався інтенсивний розвиток церковних братств. На Київщині найбільш помітними були Свято-Володимирське та Свято-Мефодіївське братства. На Харківщині діяло Братство Озерянської ікони Божої Матері, Полтавщині Братство імені Св. преподобно-мученика Макарія, Чернігівщині Братство імені Св. Михайла, князя Чернігівського, Півдні Херсонське братство імені апостола Андрія. У Подільській губернії загальноєпархіальним було Подільське Свято-Володимирське братство. На Волині найбільшого розвитку отримали Волинське єпархіальне Володимиро-Василіївське, Анастасіївське (м. Житомир) та Луцьке Хрестовоздвиженське братства.

Єпархіальні громади створювали братства і при парафіяльних церквах. Діяльність останніх зосереджувалася навколо власних храмів. Відкрити організації в парафії було легкою справою при підтримці та допомозі держави. Для відкриття парафіяльного братства жителям було достатньо підписати статут єпархіального, зокрема, так проходила процедура заснування братства у м. Германівка Київського повіту [11,арк.1]. У 1906 р. в Полтавській єпархії налічувалося 63 церковнопарафіяльні братства (без урахування Лубенського повіту) [12,808]. 1912 року Чернігівське братство Св. Михайла, князя Чернігівського мало 104 відділи [13,39].

Найповільніше братства виникали на Білоцерківщині. У 1908 р. законовчитель Білоцерківської гімназії священик М. Шараєвський написав скаргу на місцевого настоятеля Преображенської церкви та голову ради братства о. Рудського зі звинуваченням у гальмуванні діяльності останнього та прагненням до закриття. У документі законовчитель підкреслював, що місцева громада була обурена цими діями священика [14,арк.1зв.]. Незважаючи на те, що у 1913 році спостерігається загальний фрагментарний сплеск самодіяльного руху на теренах просвітництва й благодійності, а 1914 рік вважається піковим у заснуванні церковних братств в українських єпархіях РПЦ, на з'їзді духовенства у м. Біла Церква (травень 1914 р.) було окреслене питання пригальмувати шкідливий рух відкриття парафіяльних відділів [15,арк.6зв.]. Отже, в окремих випадках негативне ставлення парафіян до політично-релігійних організацій РПЦ можна пояснити недостатніми просвітницькими діями духовенства щодо ознайомлення з їх діяльністю, а також зосередженням уваги на матеріальній стороні справи.

Прикладом успішної організаційно-просвітницької роботи духовенства слугує діяльність благочинного Свято-Феодосіївського братства м. Василькова І. Атанасевича. Так, у процесі річної підготовки до відкриття братства він виголосив не менше 10 промов на користь його заснування, у складі громади та духовенства створив спеціальний гурток для вироблення його статуту, надіслав пояснювальні записки до міської думи Василькова. Плідна праця пастиря увінчалася успіхом. Цивільна адміністрація (в особі міського голови) надала 200 рублів на потреби братства, а офіцери Гусарського Київського полку виявили бажання навічно стати його дійсними братчиками. Отже, цей випадок свідчить про одностайність та співчуття суспільства у справі відкриття братства на ниві активної пастирської роботи духовенства. Протягом 1914 р. цей благочинний посприяв відкриттю ще двох повітових братств у м. Василькові та трьох у Васильківському повіті [15,арк.1,5-6].

Але заснування братств зумовлювалося не стільки ініціативою «знизу» духовенства і мирян окремих єпархій, скільки ініціативою «згори». Братства органічно поєднували в собі основи громадянського самоуправління та невпинного контролю збоку влади. У 1914 р. Головне управління неокладних зборів асигнувало на потреби православних релігійно-просвітницьких братств Південно-Західного краю 25 тис. карбованців [16,арк.1]. Керівні посади церковних братств займали російські або «зросійщені» українські чиновники. Так, посаду почесного попечителя Київського Повітового Відділу Єпархіального Свято-Володимирського братства займав Київський повітовий предводитель дворянства П. М. Гудим-Левкович. Серед дійсних його членів був і голова Повітового з'їзду мирових суддів Д.Ф. Подоляка, а серед кандидатів в члени ради мировий посередник Київського повіту А.А. Свідерський [17,арк.2-3]. Статус «першого братчика» отримав імператор Микола II, прийнявши Київське Свято-Володимирське братство під свою високу протекцію [18,11].

Проявом лібералізму та громадської активності пастви та духовенства стали церковні статути братств. Згідно законодавства, братства організовувалися на добровільних засадах під керівництвом місцевих настоятелів храму. Питання діяльності товариства вирішувалися на загальних зборах. Членами братства могли стати особи православного віросповідання, окрім студентів нижчих і середніх навчальних закладів, а також осіб, що несли судову відповідальність [19,арк.2]. За правомочне членство в церковному братстві (з правом голосу на загальних зборах товариства) вимагалася сплата щорічного членського внеску у розмірі від 5 рублів (Київське Свято-Володимирське братство) [20,арк.27] до 50 копійок (наприклад, парафіяльне братство у с. Крюківщина Київської єпархії) [17,арк.8]. Інші члени братства мали дорадчі голоси бо сплачували до загальної каси грошові внески нефіксованого розміру [19,арк.2].

Серед братчиків не існувало і станових обмежень. Незважаючи на те, що переважну більшість персон із статусом дійсних членів становили заможні громадяни, до складу організацій могли входити й особи з незначними матеріальними статками. Наприклад, у 1914 р. простого селянина с. Шестеринець Звенигородського повіту І. Ялинського було одноголосно обрано членом Київського Повітового Відділу Єпархіального Свято-Володимирського братства [21,арк.6].

Внутрішня структура церковних братств зводилася до поділу на комісії (відділи) та підпорядковувалася їх завданням. Діяльність економічної комісії полягала у всебічному сприянні підвищенню матеріального добробуту населення шляхом створення ощадно-позичкових та споживчих кас. Шкільно-просвітницький відділ сприяв відкриттю шкіл, влаштуванню всенародних лекцій та читань релігійного та культурно-освітнього змісту. Благодійнопопечительний напрям діяльності братств проявився у оздобленні та забезпеченні храмів церковним реманентом, всебічній допомозі причту та благодійництві.

Одним з головних напрямів культурно-освітньої роботи братств було влаштування всенародних лекцій та читань. Виступи релігійного, природничого, науково-оздоровчого та пізнавального змісту зазвичай збирали велику кількість народу і читалися за такою тематикою: «Про силу та дієвість молитов», «Євангеліє і наука», «Взаємовідносини російської інтелігенції та РПЦ», «Російське сектантство». З початком Першої світової війни тематика лекцій змінилася у бік науковості та морально-філософських настанов. Так, релігійно-філософським відділом Чернігівського братства імені Св. Михайла, князя Чернігівського протягом 1915-1916 рр. влаштувалися наступні лекції: «Радість життя», «Вірити жити», «Основи християнської покірності», «Про духовних композиторів» [22,2].

На початку ХХ століття у лекційну практику братчиків були введені так звані скіоптікони (чарівні лампи світлові (туманні) картини). Широке використання останніх надало їм можливість унаочнити свої лекції, зробити їх набагато цікавішими і доступнішими для народу. 19 жовтня 1915 р. єпископ Чигиринський Никодим розіслав циркулярного листа до рад повітових та парафіяльних церковних братств з пропозицією у кожній парафії проводити народні читання з використанням світлових картин [23,арк.1]. Цей лист можна вважати офіційним розпорядженням місцевим братчикам, оскільки пропозиції головам повітових відділів єпархіальної ради братств виконувати всі розпорядження єпархіальної ради з моменту їх надрукування у пресі вже лунали.

Використання «чарівних ламп» при читанні лекцій дало колосальний ефект, незважаючи на те, що вартість їх була дуже великою. Скіоптікон середньої якості коштував не менше 40 50 рублів. Отже, для більшості повітових та парафіяльних братств купівля цього технічного приладу вважалася справою безнадійною [20,арк.56]. Так, Пирятинське Богородице-Покровське братство у 1905 1906 рр. витратило на придбання світлових картин з церковної та світської історії Російської імперії ХVІ ХVШ століть 47 руб. 66 коп. [12,811]. Отже, єпархіальні братства часто брали на себе зобов'язання забезпечувати братства парафіяльні картинами та брошурами із тематичними викладами читань. Вони ж оплачували роботу лекторів, виділяли кошти на освітлення та прибирання приміщень. Від парафіяльного братства вимагалася доставка «чарівної лампи» в інший населений пункт єпархії, де проводилася наступна лекція. Т.ч. лекційна діяльність братств з використанням скіоптіконів мала масовий та організований характер. Це засвідчує звітна документація проведення релігійно-моральних читань парафіянам розписки священиків про отримання світлових картин [24,1-55].

Читання організовувалися і за нагальними потребами населення. Перша світова війна поставила перед братствами завдання поширення знань про заготівлю лікарських рослин у зв'язку із подорожчанням, а в деяких випадках і відсутністю лікарських препаратів. Так, 24 червня 1916 р. на прохання чернігівських братчиків уповноваженим департаменту Міністерства хліборобства південно-західного району Російської імперії В. Ільїним у м. Чернігові була виголошена публічна лекція на користь збирання та заготівлі дикоростучих лікарських рослин [25,2-3].

Для підвищення моральності населення під егідою братств відкривалися товариства тверезості. На початку ХХ століття ці товариства були поширені у кожній єпархії. Вони піклувалися переважно про підвищення моральних якостей громади, проводили заходи щодо боротьби з пияцтвом. Боротьба з пиятикою вилилася у масовий рух: закривали шинки, влаштовували кінематографічні сеанси та хресні ходи з молебнями за «болящих» та розповсюджували листи-повідомлення щодо ведення тверезого способу життя. У читальнях товариств масово поширювалися спеціальні брошури про форми та способи боротьби зі згубною звичкою. На придбання літератури з протиалкогольною тематикою парафіяльні братства витрачали не менше 1 рубля на тиждень [26,307]. У цьому аспекті братства слугували ядром, навколо якого об'єднувалися усі найкращі сили громади.

Кандидат у члени ради Київського повітового відділення СвятоВолодимирського братства А. А. Свідерський (на цивільній посаді мировий посередник Київського повіту) протягом 1914 року закрив близько 30 державних винних магазинів [17,арк.2]. Рада Васильківського повітового Володимиро-Феодосіївського братства започаткувала День тверезості, в який було влаштовано публічні лекції у п'яти пунктах міста та проведено хресний хід з молебнем та промовою голови ради братства з метою привернути увагу населення до цієї проблеми [15,арк.9]. Братчики Київського Свято-Володимирського братства приділяли велику увагу науково-пізнавальним лекціям, що організовувалися в залі Південно-Західного товариства тверезості та актовому залі університету Св. Володимира. У 1915 р. за проведення безкоштовних лекцій братчики Свято-Володимирського товариства подарували професору А. Лук'яненку почесну відзнаку другого ступеня [21,арк.6].

Культурно-освітня діяльність братств була спрямована і на відкриття церковнопарафіяльних шкіл, проте була епізодичною. За 1914 р. 29 братств м. Києва та Київського повіту побудували тільки 2 школи [17,арк.1-18]. На Поділлі та Півдні шкільництво розвивалося краще. Протягом 1908 1909 років Луцьке єпархіальне Хрестовоздвиженське братство за власні кошти спромоглося побудувати нове приміщення церковнопарафіяльної школи на 150 осіб. А на її утримання щомісячно виділяло 750 рублів [27,арк.1-13]. Одеське Свято-Андріївське братство видавало підручники і навчальні посібники для церковних шкіл Херсонської єпархії, матеріально підтримувало та будувало за свої кошти церковнопарафіяльні школи [28,14].

Статути заснованих церковних товариств передбачали їх активну благодійну діяльність. До сфери компетенції попечительного комітету братств належали: забезпечення потреб храму, влаштування будинків для членів причту, допомога жебракам та ін. Початок Першої світової війни уповільнив діяльність інших відділів братств і першочерговим питанням постала організація допомоги сім'ям воїнів. Так, дружинами членів Київського повітового Свято-Володимирського братства було організовано Дамський комітет, учасники якого займалися виготовленням ватних жилетів, рукавиць та інших речей солдатського вжитку. Результативність діяльності комітету була визнана Загальними зборами братства та листами-подяки від воїнів та членів їх сімей [21,арк.5-7]. На адресу Чернігівського братства приходили вітальні листи, в яких церковна громада називалася «своєю українською», а у відповідь священики братства закликали воїнів, колишніх членів товариства, «не забувати дорогої України» [29,4].

Благодійна діяльність братств стосувалася і сфери медичного обслуговування населення. У звіті про стан народного здоров'я та організацію медичної допомоги в Російській імперії за 1911 р. зазначено, що за кількістю народжуваності та смертності Російська імперія займала перше місце серед країн Європи. Хоч витрати на медичне забезпечення населення поступово зростали (1909 р. 64 коп. в середньому на одного жителя Російської імперії, 1911 р. 74 коп.) [30,2], відсутність належної медичної допомоги давала про себе знати. Справа медичного обслуговування населення українських земель Російської імперії була на незадовільному рівні. У 1906 р. газета «Подолія» надрукувала кілька правдивих рядків про злиденне становище сільської медицини у Кам'янецькому повіті Подільської губернії. «Ніде, здається, окрім малолюдних північних окраїн Сибіру, справа сільської медицини не стоїть так погано, як у деяких повітах Поділля. На 15 20 сіл тут працював лише один фельдшерський пункт» [31,1]. У зв'язку з цим у духовній та світській пресі з'являлися статті, в яких обґрунтовувалася необхідність розширення філантропічної діяльності братств. Священик М. Троїцький висував ідею виконання пастирями обов'язків фельдшера у парафіяльній лікарні [32,96]. Таким чином, церковне товариство перейняло б на себе функції земств. Хоча ідея цього священика не була втілена у життя, Чернігівське єпархіальне братство створило-таки в усіх віддалених приходах своєї єпархії аптекарські центри [33,24]. Волинський єпархіальний з'їзд духовенства дозволив ввести у навчальний процес Волинської духовної семінарії спеціальний курс «Гігієна» [34,42].

Однією з важливих статей витрат кожного єпархіального, повітового чи парафіяльного братства залишалося забезпечення потреб храму та причту. За братськими статутами тільки пастирі мали право обиратися його головами. Отже, питання забезпечення нагальних потреб братств часто вирішувалося позитивно. У 1914 р. Пантелеймонівське братство Києво-Либідської церкви на «благолепіє» храму витратило майже рівнозначну суму грошей у порівнянні із комітетом допомоги сім'ям запасних воїнів [17,арк.4зв.].

На початку ХХ ст. під егідою братств відбувалося переосмислення призначення українських єпархій РПЦ у системі культурної репрезентації православ'я. Завдяки їх діяльності змінювалося тлумачення ролі української церковно-культурної спадщини. Так, протягом 1905 1907 рр. Волинське єпархіальне Володимиро-Василіївське братство реконструювало храм Св. Василія Великого (м. Житомир). Ця пам'ятка архітектури була визнана реставраційно унікальною (restauratio unica) ще перша в Російській імперії бо всі інші святині відновлювалися лише приблизно [27,арк.17]. Статутом повітового Володимиро-Феодосіївського братства м. Василькова забезпечувалася охорона пам'яток старовини, зокрема археологічних розкопок та чотирьох міських капличок. Передбачалося відкрити Музей старожитностей м. Василькова [15,арк.3].

Інтерес до українських братств пробуджувався і в Росії. У 1916 р. до єпископа Чернігівського та Ніжинського Василія звернулися колеги Пермської та Калузької єпархій, Московська духовна консисторія та чисельні настоятелі церков з проханням вислати звітні матеріали [35,3]. Значимість братств на теренах дев'яти українських єпархій може засвідчити факт перенесення у 1910 р. мощів преподобної Єфросинії княжни Полоцької з Києво-Печерської Лаври до м. Полоцька у заснований нею Спасів монастир з метою зміцнення православної віри в західних губерніях Російської імперії. Шанобливе прохання Ради Вітебського єпархіального Свято-Володимирського братства, надіслане Раді Київського братства, щодо відрядження представників на єдиноруське свято духовенства і пастви Полоцької єпархії з оплатою їх перебування на цьому заході свідчить про шанування досвіду братчиків українських єпархій [20,арк.17].

Отже, єпархіальні та парафіяльні братства репрезентували інтереси віруючих і були результатом реалізації громадянської ініціативи, незважаючи на те, що їх очолювали безпосередні виконавці самодержавних наказів. Проросійська позиція більшості духовенства щодо національного питання та нехтування традицій українського народу не згорнули піднесення національної та громадянської активності на початку ХХ століття. Відомча записка до «Головних правил для заснування православних церковних братств» зазначає, що згадка про ці установи знаходить підтримку населення збереженням зовнішніх звичаїв давніх братчиків, а їх діяльність привертає увагу не тільки місцевих жителів, але й корінних росіян [1,4]. Таким чином, багаторічні прагнення імперського уряду знищити мирське самоврядування у парафіях виявилися нездатними стерти пам'ять про братства як про релігійні та культурно-просвітницькі союзи віруючих з певною національною ознакою. А окремі елементи українського колегіального управління знаходили собі місце у бюрократичній організаційній структурі РПЦ. Братства консолідували сили, які зініціювали та очолили національно-патріотичні українські кола напередодні національно-визвольного руху 1917 1921 рр.

Джерела та література

православний церковний братство український

1. Правила и положение о приходских попечительствах при православных о православных церковных братствах церквях. СПб., 1911. 16 с.

2. Сокальский В., прот. Основные принципы приходской реформы // Черниговский церковно-общественный вестник. 1916. № 101. 29-31 июля. С.2-3.

3. Надтока Г.М. Православна церква і процеси українського національного відродження 1900 1917 років. К.: Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 1996. 110 с.

4. Сокальский В., прот. Братство Св. Михаила, князя Черниговского и древний приход // Вера и жизнь. Чернигов, 1915. № 4. февраль. С.5-17.

5. Федорів Ю., о. Історія церкви в Україні. Репринтне видання. Львів: Свічадо, 2007. 363 с.

6. Придувалов Ф.М. Антинаукова суть соціально-етичних принципів руського православ'я. К.: Видавництво політичної літератури України, 1972. 142 с.

7. Зырянов П.Н. Православная церковь в борьбе с революцией 1905 1907 гг. М.: Наука, 1984. 224 с.

8. Шип Н.А. Церковно-православний рух в Україні (початок ХХ ст.). / НАН України; Інститут історії України. (Історичні зошити). К., 1995. 66 с.

9. Степаненко Г.В. Православне парафіяльне духовенство на українських землях Російської імперії в роки Першої світової війни (1914 лютий 1917 рр.) // Український історичний журнал. 2004. № 5. С.45-65.

10. Федорчук О.О. Православ'я в становленні культури Півдня України (кінець ХVШ початок ХХ століття): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький національний університет. Донецьк, 2005. 18 с.

11. Державний архів м. Киева (далі ДАК). Ф.14. Оп.1. Спр.73 б.

12. Отчёт о деятельности Полтавского Епархиального Свято -Макарьевского братства за 1906 г. // Полтавские епархиальные ведомости. 1907. № 33. - 23 ноября. Ч. неоф. С.802-821.

13. Гладкий С.О. Православне духовенство і політика: уроки історії початку ХХ століття // Придніпровський науковий вісник. 1997. № 30(41). Історія і соціологія. С.38-48.

14. Центральний державний історичний архів м. Киева (далі ЦДІАК України). Ф.127. Оп.786. Спр.16.

15. ДАК. Ф.14. Оп.1. Спр.73 а.

16. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.668. Спр.34.

17. ДАК. Ф.14. Оп.1. Спр.84.

18. Спасайте народ. Речь, произнесённая священником М. Стельмашенко в неделю Православия 23 февраля 1914 г. К.: Издание Киевского СвятоВладимирского Братства, 1914. 11 с.

19. ДАК. Ф.14. Оп.1. Спр.66.

20. Там само. Спр.77.

21. Там само. Спр.83.

22. Отчёт о состоянии и деятельности Религиозно Философского Общества за 1915 год // Черниговский церковно-общественный вестник. 1916. №11. - 23 января. С.2-3.

23. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі Інститут рукописів НБУВ НАН України). Ф.216. Спр.1195.

24. Там само. Ф.216. Спр.151.

25. О заготовке лекарственных растений // Черниговский церковнообщественный вестник. 1916. № 88 99. 22-24 июля. С.2-3.

26. За годы работы в Братстве. (Из пережитого.) // Руководство для сельских пастырей. К., 1907. Т.1. №12. С.303-309.

27. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.662. Спр.414.

28. Федорчук О.О. Православ'я в становленні культури Півдня України (кінець ХVШ початок ХХ століття): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький національний університет. Донецьк, 2005. 18 с.

29. Тополь Л, свящ. Из жизни епархии. Письмо солдата // Черниговский церковно-общественный вестник. 1916. № 43 44. 10 апреля. С.4.

30. Народное здравие в России // Полтавский вестник. 1913. № 3300. 15 декабря. С.2.

31. Дещо про медицину на Поділлі // Громадська думка. К., 1906. № 69. С.1.

32. Троицкий М., свящ. Нужны ли церковно-приходские больницы // Руководство для сельских пастырей. К., 1905. Т. 2. № 21 С.93-103.

33. Приходские братские аптечки (борьба с суевериями) // Черниговский церковно-общественный вестник. 1916. № 37. 25 марта. С.2-3.

34. Беляев В., Викторов А., Мансуров М. Епархиальные съезды. Сборник действующих законоположений об епархиальных съездах. Их практика за 1903 1907 гг. Предстоящая реформа съездов. Приложения. СПб., 1908. 102 с.

35. К деятельности Епархиального Совета Братства Св. Михаила, кн. Черниговского // Черниговский церковно-общественный вестник. 1916. №130. 23 ноября. С.3.

Размещено на Allbest.ru