Легальна опозиція гетьманатові П. Скоропадському

Размещено на http://www.allbest.ru

Легальна опозиція гетьманатові П. Скоропадському

Бавико О. Є.

Досвід розвинутих демократичних країн засвідчує, що надання опозиції повноправних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, для конкуренції з правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом'якшення надмірної соціальної напруги, обмежує зловживання владою та порушення прав і свобод, тобто сприяє підтриманню стабільності в суспільстві.

В Україні, яка тривалий час перебувала під тоталітарним і авторитарним режимами, процес інституалізації політичної опозиції тільки розпочався. З огляду на це, вивчення вітчизняного досвіду функціонування політичної опозиції на попередніх етапах розвитку набуває не лише теоретичного, а й практичного значення. Зокрема, це стосується періоду гетьманату П. Скоропадського, який викликає неоднозначні, інколи діаметрально протилежні оцінки і науковців, і політиків. Саме тоді вперше у вітчизняній історії політична опозиція набула чітких організаційних форм, стала невід'ємною частиною політичної системи. У цей час оформилися різні типи політичної опозиції, кожен з акторів якої зайняв своє місце у політичній системі та виконував конкретні функції. Тому ґрунтовне й предметне дослідження цього періоду є корисним для всіх суб'єктів сучасного політичного процесу.

Проблема формування політичної опозиції гетьманському режиму П.Скоропадського, причини її появи та основні форми діяльності знайшли своє відображення вже у працях активних учасників революційних подій 1917-1920 років В.Винниченка, Д.Дорошенка, А.Ніковського, П.Мірчука, П.Феденка, П.Христюка, М.Шаповала та ін. [1].

Багатий матеріал для розкриття даної проблеми міститься в спогадах самого П.Скоропадського [2]. легальна опозиція скоропадський гетьманський

Сучасна вітчизняна історична наука активно займається дослідженням і характеру Української Держави, і проблем формування політичної опозиції в ній. Різноманітним аспектам діяльності опозиційних гетьманатові П.Скоропадського політичних сил присвятили дослідження багато вітчизняних авторів: В.Сідак, Ф.Проданюк, О.Любовець, В.Стрілець, Т.Бевз, О.Висоцький, М.Якупов, Т.Харченко, П.Захарченко. Однак серед сучасних вітчизняних істориків, так само, як і серед зарубіжних українознавців, відсутня єдина спільна оцінка ролі опозиції в політичному житті Української Держави.

Позитивну оцінку дістає діяльність опозиційних гетьманатові політичних сил у працях В.Солдатенка, який відстоює позицію, що гетьманський політичний режим став значним кроком назад порівняно з попередніми революційними здобутками. Частина істориків, О.Бойко, Д.Яневський, В.Клименко-Мудрий, які розглядають гетьманат як єдину реальну на той час можливість відтворення української державності, розцінюють діяльність опозиції як деструктивний чинник, який завадив реалізації даної можливості.

Досліджуючи цей період у політологічній площині звернемо увагу на визначальні чинники оформлення і діяльності опозиції гетьманатові П.Скоропадського.

Прийшовши до влади 29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту, гетьман П.Скоропадський проголосив про створення нової держави, засади якої базувалися на принципах, відмінних від принципів Центральної Ради. Діючи в Україні політичні партії повинні були чітко визначити своє ставлення до гетьмана та до запропонованих ним програми дій і моделі політичного устрою країни. Відповідно цьому ставленню й мала оформитися подальша тактика партій в разі визнання гетьмана законною владою вони мали стати правлячими партіями і брати участь у формуванні на базі своїх представників центральних і місцевих органів влади, в протилежному випадку піти в опозицію щодо гетьманської влади.

Запропонована гетьманом програма відповідала інтересам підприємницьких, фінансових і поміщицьких кіл, а також частини заможного селянства, яке стояло на позиції збереження інституту приватної власності та прагнула запровадження «сильної влади» з метою припинення революційної «анархії та хаосу». Тому через керівні органи своїх представницьких організацій Всеукраїнського союзу земельних власників і Союзу підприємців, фінансистів і поміщиків (Протофіс) вони висловили підтримку державному перевороту 29 квітня 1918 року та погодилися брати участь у формуванні гетьманського уряду. Загальновідомо, що представники саме цих партій складали основу всіх гетьманських урядів. Їхні загальноукраїнські партійні форуми, що відбулися в травні 1918 року, одностайно визнали гетьмана законною владою в Україні та закликали всіх своїх членів надавати максимальну підтримку новій владі на місцях [3].

Українські політичні сили, які в свій час формували політику Центральної Ради, після її усунення повинні були також визначитися щодо нової влади. Як відомо, П.Скоропадський зробив спробу знайти порозуміння з певними українськими громадсько-політичними діячами та партіями, зокрема, з Українською партією соціалістів-фе- дералістів (УПСФ) [4]. Однак партія не наважилася надати своїх представників до складу гетьманського уряду, не бажаючи таким чином брати на себе відповідальність за його політику. Після ряду міжпарт- ійних нарад і безуспішних переговорів із начальником штабу німецьких військ генерал-лейтенантом Гренером українські політичні партії опинилися поза урядовою діяльністю, не отримавши жодного місця в новосформованому уряді. Такий стан речей вимагав від них чітко визначити свою позицію щодо гетьманської влади і знайти своє місце в умовах нової політичної системи.

Це завдання вирішили партійні форуми провідних українських партій колишньої Центральної Ради, які відбулися протягом травня 1918 року.

10-13 травня пройшов з'їзд УПСФ. Одним із основних питань було обговорення поточної політичної ситуації, визначення ставлення партії до гетьманського перевороту та розробка партійної тактики в цих умовах. Делегати одностайно засудили гетьманський переворот, відзначивши при цьому, що ґрунт для нього підготувала занадто ліва політика уряду В.Голубовича. Новосформований уряд Ф.Лизогуба був названий «недемократичним, реакційним і протидержавним». Ознакою його недемократичності делегати вважали розгін селянського з'їзду та запровадження попередньої цензури для газет. Тому з'їзд постановив, що партія повинна стати в рішучу опозицію щодо гетьманського уряду і заборонити своїм членам вступати до його складу. Але ця постанова торкалася безпосередньо тільки діючого кабінету міністрів. Можливість співробітництва з гетьманом і участь в його урядах принципово не відкидалася. Про це зазначив у своїй доповіді член головного комітету партії А.Ніковський, підкресливши: «Тактика партії ввійти в нове міністерство, але на певних умовах» [5].

Після з'їзду головний комітет УПСФ постановив, що члени партії мають право служити в державних установах, займаючи суто ділові посади з огляду на те, що рядові урядовці не мали впливу на процес вироблення державної політики, а значить і не несли відповідальності за урядовий курс. З іншого боку, на думку партійних лідерів, це давало змогу зберігати надбання національної революції, контролюючи зсередини урядову політику та намагатися певною мірою корегувати її [6,арк.29зв]. Водночас, займати міністерські посади в уряді Ф.Лизогуба членам партії було заборонено. Тому, рішення Д.Дорошенка прийняти пост міністра закордонних справ було розцінено керівництвом партії як порушення постанов з'їзду. Наслідком стало те, що на засіданні головного комітету 21 травня його було виключено з партії [7].

Таким чином, рішення з'їзду та головного комітету партії свідчать, що засудивши гетьманський переворот, УПСФ стала в опозицію щодо нової влади, відкинувши при цьому необхідність відкритого виступу проти неї і залишилася на легальному становищі. При наявності певних умов припускалася й можливість участі членів партії в гетьманських урядах.

Майже паралельно із з'їздом УПСФ відбувся V Конгрес Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Так само як і есефи делегати Конгресу засудили гетьманський переворот, розцінивши його як збройне втручання війська Центральних держав у внутрішню політику України. Соціальною базою перевороту називалися великі землевласники, буржуазія та частина дрібних власників, які не підтримували земельну політику есерівського уряду. Метою перевороту вважалося знищення української державності і всіх попередніх революційних здобутків [8].

Водночас, оцінивши негативно гетьманський переворот, Конгрес не закликав до збройної боротьби проти нової влади. Більше того, завданням партії вбачалося утримувати пролетаріат від неорганізованих виступів і анархічної боротьби та докладати всіх зусиль, щоб цю боротьбу скерувати на організований політичний шлях. У «Резолюції по докладу про робітничу політику» визнавалися тільки легітимні форми економічної боротьби пролетаріату. Навіть таку форму боротьби, як страйк, пропонувалося застосовувати із крайньою обережністю з огляду на тогочасну економічну руїну [9].

При аналізі документів Конгресу кидається у вічі той факт, що вони не визначають позицію партії щодо участі в гетьманських урядах, з чого можна зробити висновок, що така можливість відкидалася партією в принципі. З іншого боку, на противагу есефам, есдеки таких пропозицій з боку гетьмана на той час не отримували. В цілому позиція обох партій на цьому етапі була багато в чому спільною. Обидві спочатку зайняли помірковану, очікувальну позицію щодо гетьманської влади ставши в опозицію, водночас не висунули гасла відкритого збройного повстання проти неї. Спільним для обох партій було й те, що на цьому етапі дана позиція поділялася більшістю і не викликала суперечностей всередині партій.

Подібної одностайності щодо партійної тактики в умовах гетьманату не існувало всередині іншої впливової партії колишньої Центральної Ради Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Різна позиція в цьому питанні двох партійних течій (лівої та правої) призвела до розколу партії на ІУ з'їзді, який пройшов нелегально в околицях Києва 13-16 травня 1918 року.

На з'їзді ліва і права течії були представлені майже порівну, що відбивало фактичне співвідношення сил у партії, тому обговорення програмних питань викликало надзвичайно бурхливі, гострі дебати. Найбільші протиріччя викликала проблема тактики партії в нових політичних умовах. Представники правого крила вважали, що партія повинна залишитися на легальному або в крайньому випадку на напівлегальному становищі і продовжити культурницьку роботу в масах. Крім того, заради збереження національних здобутків вони припускали можливість певного співробітництва з гетьманською владою. Зокрема, вони висловилися за необхідність участі представників партії в парламенті Державній Раді в разі її скликання гетьманом. Тобто позиція правого крила УПСР була подібна до позиції УСДРП і УПСФ. Представники лівої течії виступили категорично проти такої позиції. Вони вважали, що у тій політичній ситуації найбільш доцільним було переведення партії на нелегальне становище, перехід у підпілля з метою організації збройного повстання робітництва і селянства проти гетьманщини [10,19]. Ця розбіжність стала вирішальною в питанні подальшого існування єдиної партії.

Під час виборів до ЦК ліві опинилися у більшості, що дало їм змогу провести до його складу майже виключно своїх представників. Новообраний ЦК вже на з'їзді відмовився проводити партійну лінію згідно з ухваленими резолюціями, більшість з яких була прийнята в редакції правих. На знак протесту останні заявили, що утворять самостійну фракцію [10,23].

За кілька тижнів по закінченню з'їзду ЦК оголосив про розпуск УПСР і перевів партію на нелегальне становище. Представники правої течії, не згодні з такою позицією, створили окрему «Центральну Фракцію Української Партії Соціалістів-Революціонерів». Формально вона і надалі залишалася в складі єдиної партії, але підпорядковувалася своєму Тимчасовому Організаційному Комітету Фракції, а не обраному на IV з'їзді ЦК. Створення двох паралельних керівних структур означало організаційне оформлення двох партій українських соціалістів-революціонерів на базі однієї. Одна з них залишилася легальною і діяла в легітимних межах. Друга ж, яку згодом стали називати партією боротьбистів завдяки назві її центрального органу «Боротьба», перейшла на нелегальне становище і основною своєю метою вважала організацію повстання проти гетьманського режиму [10,24]. Офіційно обидві партії залишили собі назву УПСР, тому, щоб уникнути плутанини, до основної назви в дужках додавалося або «центральна течія» УПСР(ц.т.), або «боротьбисти» УПСР(б). Останніх ще часто називали лівими українськими есерами.

Певна внутрішня боротьба при визначенні партійної тактики щодо гетьманської влади спостерігалася спочатку і всередині Української партії соціалістів-самостійників (УПСС). Зразу після перевороту частина її членів, насамперед, члени військового товариства «Батьківщина» висунули перед ЦК ідею організації збройного опору гетьману. Вони вважали, що партія мала на це потенційні сили, бо фактично в її розпорядженні знаходилися значні національно налаштовані військові сили. Прибічники цієї ідеї запропонували призначити трьох командувачів повстанськими військами у Києві та на Лівобережній і Правобережній Україні. Обов'язковою умовою підняття повстання називалася необхідність підтримки цих заходів з боку Центральної Ради вона повинна була затвердити кандидатури командувачів повстанськими військами. На думку ініціаторів це надавало би їм цілком законні юридичні права стати на захист влади Центральної Ради та її уряду. ЦК УПСС зробив спробу реалізувати ці наміри, однак йому не вдалося заручитися підтримкою колишніх членів Центральної Ради, бо більшість з них, побоюючись репресій, переховувалися або виїхали за межі Києва. Тому даний план так і залишився на рівні ідеї [11,23 24].

З провалом ідеї організації негайного збройного виступу УПСС увійшла в порозуміння з іншими українськими політичними партіями і брала активну участь у міжпартійних нарадах з приводу вступу представників українських партій до гетьманського уряду. Її члени були й у запропонованому німцям складі кабінету міністрів. Після безрезультатних переговорів і сформування уряду Ф.Лизогуба партія стає в опозицію до гетьмана, про що чітко зазначив центральний партійний орган «Самостійник» у статті «Наша позиція» [12]. Однак, ставши в опозицію щодо гетьманського уряду, УПСС як і інші українські партії не відкидала можливості певного співробітництва з ним.

Схожу позицію зайняла й маловпливова Українська трудова партія (УТП), ставши у легальну опозицію щодо гетьманської влади.

В опозицію стала й правоцентристська Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На відміну від інших українських партій її опозиційність зумовлювалася не стільки неприйняттям принципових засад державного будівництва, які пропонував гетьман, а скоріше тим фактом, що при формуванні кабінету міністрів Ф.Лизо- губа її було зігноровано. Є підстави вважати, що партійні лідери розраховували на певну кількість місць в уряді, з приводу чого з гетьманом велися переговори. Основними кандидатурами на міністерські посади від партії висувалися В.Липинський і М.Міхновський. Але ці переговори не дали бажаних для партії результатів жоден із її членів не потрапив до уряду і партія таким чином опинилася поза урядовою діяльністю. Саме це, а також відсутність у кабінеті Ф.Лизогуба впливових українських політичних діячів й зумовили опозиційне ставлення партії до гетьманського уряду. Водночас, як і інші українські партії, УДХП вважала можливим співробітництво з гетьманом особисто та з його урядом, категорично не поділяючи ідеї організації збройного виступу проти нової влади. Основним завданням партії на цьому етапі вбачався вплив на гетьмана та його оточення усіма можливими легітимними засобами з метою сприяння демократизації та українізації урядової політики [13,68].

Крім українських політичних партій на терені України напередодні гетьманського перевороту функціонувало й ряд загальнорос- ійських і національних партій, які були широко представлені в міських думах, земських установах, радах робітничих і селянських депутатів, профспілках, різних просвітницько-культурних і технічних організаціях. Деякі з них мали значний вплив в Україні, тому стабільність гетьманського режиму не в останню чергу залежала й від їх позиції щодо нього.

П.Скоропадський особисто був зацікавлений у широкому залученні до урядово-державницької роботи насамперед кадетів (Партія народної свободи), які були, безсумнівно, однією з найвпливовіших партій в Україні та мали значний професійний і інтелектуальний потенціал. У нових політичних умовах перед партією постав дуже складний принциповий вибір у разі прийняття пропозиції гетьмана стати урядовою партією необхідно було відмовитися (принаймні формально або тимчасово) від одного з головних постулатів партії: «єдиної неподільної Росії».

Як відомо до складу першого гетьманського уряду ввійшло чотири представника партії (М.Василенко, А.Ржепецький, С.Гутник, І.Ки- стяківський). Це рішення було ухвалено не на засіданні партійного комітету, а на нарадах окремих груп. Вже після факту входження представників партії до кабінету міністрів це питання обговорювалося на комітеті партії, де викликало бурхливі дебати, однак вирішено було позитивно [14].

8-11 травня 1918 року у Києві відбувся з'їзд кадетської партії. Делегати визнали відокремлення України від Росії як неминучий вихід перед загрозою анархії й загибелі, водночас вони не зреклися ідеалу «єдиної і неподільної Росії». Резолюція з'їзду визнала необхідною участь партії в державницькій роботі вважала можливим персональний вступ своїх членів до гетьманських урядів. Разом із тим, партійний форум ухвалив і ряд вимог, які зобов'язані були враховувати міністри-кадети. Серед них найважливішими були наступні: російській мові надати права державної нарівні з українською; в основу відновлення зруйнованого господарства покласти тверду адміністративну владу; скасування 8-годинного робочого дня та обмеження у правах робітничих організацій [15].

Протилежну позицію зайняла інша впливова загальноросійська партія Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків). Всеукраїнський комітет партії направив до місцевих організацій директиву про неприпустимість служби членів партії в урядових органах [16]. Менш впливова партія народних соціалістів, яка мала своїх представників у міських думах і радах робітничих депутатів великих міст України, прийняла аналогічне рішення. Її з'їзд у червні 1918 року ухвалив резолюцію про тактику партії, де зазначалася неможливість заняття її членами відповідальних політичних посад [17]. Водночас, партія не перейшла на нелегальне становище, її представники продовжувати роботу в профспілках, робітничих клубах, земствах тощо.

Що торкається таких загальноросійських партій як більшовики, есери та анархісти, то влада своїм ставленням до них зумовила їхнє ставлення до себе. Ці партії опинилися фактично поза законом спеціальними циркулярами міністерство внутрішніх справ доводило до відома гетьманської адміністрації на місцях про необхідність вжиття «найсерйозніших заходів» до членів зазначених партій [18,арк.1

Звичайно ці партії стали в опозицію щодо гетьманського режиму, перейшовши на нелегальне становище.

З встановленням влади гетьмана в Україні активно розгорнули свою діяльність і російські партії монархічного напряму, більшість членів яких тікали з території більшовицької Росії і оселялися в Києві та інших великих українських містах. Поступово їхніми зусиллями в Україні оформилися такі праворадикальні організації як «Союз відродження Росії», «Національний центр», «Союз державного об'єднання Росії» та ін. Не дивлячись на те, що вони існували легально і мали бути вдячними гетьманській владі та особисто гетьману за притулок, ці організації, стоячи на принципі неподільності Росії, звичайно принципово не могли визнати появу, нехай і напівмонархічної, однак незалежної, України. Тому у весь період існування Української Держави вони стояли в опозиції і тільки чекали слушного моменту розпочати відкриту боротьбу проти неї.

Національні партії, насамперед, єврейські та польські, своє ставлення до гетьманського уряду формували залежно від того, наскільки він дотримувався принципу рівноправності націй і яку політику проводив в питанні захисту прав національно-культурного розвитку.

Таким чином, державний переворот 29 квітня 1918 року змінив розстановку політичних сил у країні.

До влади прийшли праві консервативні партії, які за часів Центральної Ради не брали участі в формуванні державної політики. Ліві та лівоцентристські українські політичні партії, що напередодні гетьманського перевороту займали провідне становище в політичній системі України і були основою Центральної Ради, стали в легальну опозицію щодо гетьманського режиму. Вони припускали співробітництво з гетьманським урядом та за певних обставин навіть можливість участі в ньому своїх представників. Заради збереження здобутків української державності вони спочатку абсолютно відкинули ідею збройного повстання і шляхом легальних форм боротьби сподівалися вплинути на гетьмана та корегувати його державну політику. Головним завданням ці партії вважали створення національного кабінету міністрів, до складу якого ввійшли б представники провідних українських партій.

Першим організаційним осередком сил легальної опозиції став Український національно-державний союз (УНДС). Він був створений у травні 1918 року опозиційними українськими партіями, що залишилися на легальному положенні, з метою досягнення поставлених завдань і координації спільних дій та зусиль. До його складу ввійшли УПСС, УПСФ, УТП, УДХП і представники Об'єднаної ради залізниць України та Головної ради всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. УСДРП та УПСР(ц.т.) спочатку не захотіли стати повноправними членами союзу, а ввійшли до його складу тільки з правом дорадчого голосу. Метою діяльності союзу проголошувалося сприяння побудові незалежної Української держави шляхом українізації та демократизації гетьманського уряду [19,107].

Поява УНДС свідчила про інтенсивні пошуки українськими партіями варіантів політичного компромісу з гетьманською владою. Саме таку форму співіснування засновники союзу вважали найбільш вдалою на тому етапі. З одного боку, вона дозволяла легально існувати в рамках новосформованої політичної системи діячам і партіям розігнаної Центральної Ради, а з іншого озброївшись тактикою поміркованої опозиції, оцінювати, а головне, впливати на політичний курс гетьмана та його уряду.

Першим кроком у здійсненні поставленої мети стала підготовка двох документів «Меморандуму українських політичних партій» гетьману П.Скоропадському та «Звернення до німецького народу», в яких діяльність гетьманського уряду піддавалася різкій критиці. У цілому основними формами роботи УНДС були подібні заяви та звернення, а також направлення різних делегацій до гетьмана та німецького командування. Особливо широко використовувалася періодична преса, де друкувалися різні звернення та заяви. Крім цього своїм завданням члени союзу вбачали й підтримку українських елементів у державних структурах, щоб таким чином запобігати спробам русифікації.

Згодом УНДС трансформувався в більш організовану структуру Український Національний Союз (УНС). Початком цього процесу стала розробка статуту та основних програмних положень УНДС з метою унормування його діяльності, бо певний час його рішення не були обов'язковими для його членів. Затвердження статуту відбулося на початку серпня 1918 року. За цим статутом метою Союзу проголошувалося утворення міцної самостійної української держави; боротьба за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом; боротьба за демократичний виборчий закон до всіх державних установ (на основі п'ятичленної формули); оборона прав українського народу і української держави в сфері міжнародної політики [20].

З прийняттям статуту частково змінився склад союзу його повноправними членами стали УПСР і УСДРП, що спричинило вихід із нього УДХП. З виходом останніх із союзу відбулася і зміна в назві: замість УНДС УНС. Членами УНС стали наступні партії й громадські організації УПСР (ц.т.), УСДРП, УПСФ, УТП, УПСС, Селянська спілка, Галицько-Буковинська рада, Холмський комітет, Кримська Українська рада, Всеукраїнська вчительська спілка, Залізничний союз, Поштово-телеграфний союз, Українське правниче товариство, Студентський союз, Чорноморська рада та Кирило-Мефодіївське товариство.

Керівним органом УНС стала Головна рада, до складу якої входили лідери всіх партій і організацій членів союзу. Головою ради став спочатку відомий на той час громадський і політичний діяч, редактор «Нової Ради» А.Ніковський, згодом його змінив В.Винничен- ко. При керівних органах союзу були створені спеціальні комісії: внутрішніх, військових, іноземних справ, а також земельна, фінансова й церковна. Створення подібних комісій давало привід у певних політичних колах тогочасної України розцінювати УНС як своєрідний тіньовий кабінет. Зразу після створення керівних органів на місцях почали закладатися філії УНС. Вони діяли по таких містах Одеса, Харків, Катеринослав, Полтава, Кам'янець-Подільський, Вінниця, Кременчук та ін. Основні форми діяльності УНС на перших порах майже не відрізнялися від попередніх, які застосовував УНДС. Однак входження до складу союзу таких лівих партій як УПСР і УСДРП неминуче призвела до поступового його полівіння.

В цілому слід зазначити, що в обличчі УНДС, а згодом і УНС, гетьман отримав серйозного ідеологічного опонента. Маючи широко розгалужені організаційні структури і значний вплив серед широких верств населення України, союз планомірно і цілеспрямовано формував громадську думку в напрямі негативного сприйняття гетьманської політики, поступово підготовлюючи ґрунт для зміни існуючого політичного режиму.

Таким чином, прийшовши до влади, з перших же днів свого правління П.Скоропадський зіткнувся з сильними опозиційними настроями, які стали підвалиною для подальшого організаційного оформлення політичної опозиції щодо нього та його уряду.

В основі цієї опозиційності лежали з одного боку неприйняття лівими політичними силами національно-державної програми гетьманату, а з іншого невизнання загальноросійськими та національними політичними силами ідеї української державності у будь-яких її формах. Не останню роль у формуванні опозиції відіграв і факт недемократичного приходу до влади гетьмана.

Всі спроби гетьмана налагодити стосунки з українськими політичними силами, які представляли колишню Центральну Раду, завершилися невдачею більшість їх лідерів категорично відмовилися від співробітництва. В наслідок чого проти політичного режиму гетьманату оформилася легальна опозиція.

Література та джерела

Винниченко В. Відродження нації. Ч. III. Київ-Відень, 1920. 542 с.; Дорошенко Д. Історія України (1917-1923 рр.). Т. 2. Ужгород, 1932; П.Мірчук. Українська державність 1917-1920. Філадельфія, 1967. 400 с.; Феденко П. З історії української революції. Прага, 1930. 94 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції: В 4-х т. Прага, 1921;

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1928. 324 с. та ін.

Скоропадський П. Спогади. К.-Філадельфія, 1995. 492 с.

Известия союза промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины.. 1918. № 3,4; Киевская мысль. 1918. 30 мая.

Нова рада. 1918. 9 травня.

Нова рада. 1918. 15 травня.

Центральний державний архів вищих органів влади, і управління України (далі ЦДАВОВУ України). Ф. 4659. Оп.1. Спр.1.

Нова рада. 1918. 22 травня, 24 травня.

Резолюції і постанови, останніх конгресів УСДРП. Львів-Київ, 1921.

Слово. 1918. 6 жовтня.

Христюк П. Українська революція. Розвідки і матеріали. Прага, 1922. Т. 3.

Українська партія, самостійників-соціалістів (У.Н.П.). Українська революція (1917-1919). Діяльність партії Самостійників-Соціалістів в зв'язку з політичними подіями на Україні за час 1901-1919. Ідеологія, програма і статут партії. Відень-Київ, 1920.

Самостійник. 1918. 2 червня.

Шемет С. До історії Української Демократично-Хліборобської Партії // Хліборобська Україна. Відень, 19120. Зб. 1.

Наше Слово. 1918. 18 мая.

Свобода России. 1918. 21 мая.

Киевская мысль. 1918. 21 мая.

Киевская мысль. 1918. 12 июня.

ЦДАВОВУ України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 109.

Українська революція і державність (1917-1920 рр.). К.: Парламентське видавництво, 1998. С. 107.

Нова Рада. 1918. 4 серпня.

Размещено на Allbest.ru