Політика інтенсифікації сільгоспвиробництва в Україні та її наслідки (1966-1985 рр.)

Сільське господарство України в другій половині 60-х років ХХ ст. функціонувало в умовах яскраво вираженої тоталітарної держави. Над усім тяжіли планові показники, які перетворилися на фактор, який часто існував на шкоду суспільству, інтереси якого він був покликаний оберігати. Абсолютне схиляння всіх ланок партійно-радянського апарату перед необхідністю досягти запланованих показників зростання виробництва сільгосппродукції вело на практиці до повної недооцінки ролі землі. Навіть широко пропаговані державно-політичні заходи, задекларовані як такі, що спрямовані на збереження земельних ресурсів, на практиці посилювали надмірну експлуатацію земель.

Питання, пов'язані з оцінкою та значенням широкої меліорації українських земель у 1966-1985 роках, одержали певне висвітлення у радянській історіографії [1]. Однак, ці дані, з ідеологічних причин, подавалися вибірково, увага акцентувалася лише на досягненнях, замовчувалися недоліки й наявні проблеми сільського господарства та його матеріально-технічної бази, переоцінювалась його ефективність, не давалася справжня оцінка рівня розвитку меліорації українських земель та її спроможності забезпечити потреби аграрного сектору. До цього часу відсутні публікації в яких би комплексно відображався реальний стан в цій сфері. Здебільшого, питання широкої меліорації українських земель, розглядалися в контексті розвитку всієї аграрної історії Української РСР [2;3]. У сучасній історичній науці, ряд дослідників вже зробили спробу переосмислити досягнення радянського села в сфері розвитку його матеріально-технічної бази [4;5].

Висвітлення питання меліорації українських земель в 1966-1985 роки на нових методологічних засадах необхідне для відтворення неупередженої історії села. З огляду на викладене вище, автор публікації ставить за мету дати комплексну і реальну оцінку спробам радянського керівництва сприяти інтенсифікації аграрного сектору завдяки меліорації українських земель. Партійно-господарське керівництво УРСР надзвичайно активно намагалося використати меліорацію для інтенсифікації сільгоспвиробництва. Ним вона розумілася не як узгоджена система агрохімічних і технологічних заходів, спрямованих на активізацію чи реанімацію природного потенціалу надмірно зволожених, чи навпаки посушливих земель і сільгоспугідь, а передусім засобом, за допомогою якого можна було «відвойовувати» чи «вибити» з природи якомога більше продуктів харчування.

Широка меліорація розпочалася у червні 1966 року, коли пленум ЦК КПУ прийняв рішення про побудову зрошувальних систем і осушення земель, відповідно до постанови травневого пленуму ЦК КПУ «Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і стійких урожаїв зернових і сільськогосподарських культур» [6]. Меліорація втратила своє виключне значення лише у березні 1985 року, однак до цього часу вона набула вже таких масштабів, що перетворилася на самостійний сектор народного господарства.

Ще з самого початку, меліорація українських земель була спрямована на збільшення виробництва сільгосппродукції для продажу її державі. Завдяки меліоративним роботам по осушенню земель, з'явились такі колгоспи, які «нульові» показники продажу державі зерна, цукрових буряків перетворили на досить високі [7,арк.41]. Багато колгоспів та радгоспів неефективно використовували осушені землі. Так, на 1963 рік із 1017,8 тис. га осушених земель в УРСР, які використовувались для сільськогосподарського виробництва, ефективно використовувалось 636,6 тис. га або 62,5% [8,арк.12]. Це було пов'язано, насамперед, з малою кількістю трудових ресурсів, поганим забезпеченням господарств технікою, з незнанням меліоративної справи.

Бездумна та безвідповідальна економічна політика компартійно-радянського керівництва призводила до тяжких наслідків. Техногенне навантаження на природу в Україні у 1980-ті роки у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. У республіці, на яку припадало 2,6% території Радянського Союзу, впродовж 1960-1980-х років було побудовано, і будувалося надалі, майже 40% атомних енергоблоків, частина з яких мала працювати не на Україну, а виробляти електроенергію для європейських «соціалістичних» країн. Найродючіша в світі смуга придніпровських заплавних чорноземів, заплавних луків і пасовиськ була перетворена на дно штучних морів і водоймищ. Тисячі гектарів чорноземів відводилися під будівництво промислових об'єктів [3,489]. Лише на Луганщині в 1966 році під нові промислові об'єкти було відведено близько 3 тис. га високопродуктивних чорноземів. У 1981 році в Україні під несільськогосподарське використання потрапило 70,7 тис. га земель, 38,8% яких становили угіддя.

У результаті з 1966 по 1085 рік посівні площі у республіці скоротилися на 1,1 млн. га, що можна порівняти з втратою цілої області. В той же час меліоровані землі засолонювалися або заболочувалися. Орні землі піддавалися водній та вітровій ерозії. Водна ерозія проявлялася щорічно, а вітрова один раз на 5-7 років. Ураження орної землі водною ерозією у 1985 році досягла 63%, а вітровою 41%. Найсильніша вітрова ерозія проявилася у 1969 і 1984 роках [9,арк.32].

Особливо інтенсивно водна ерозія проявляла себе в гірських районах республіки. У вересні 1984 року Львівський обком партії направив в ЦК КПУ підготовлену місцевими науковцями довідку «Про землекористування і причини інтенсифікації водної ерозії в області». У ній зазначалося, що причини цього небезпечного явища криються у незваженому підході до планування сільськогосподарського виробництва, визначенні обсягів державних закупівель без урахування якості місцевих ґрунтів. На Львівщині протягом 1965-1984 років площа еродованих земель збільшилась від 85 тис. до 200 тис. га. Щорічно зорювалися схили Карпат, ділянки землі з ухилом понад 7° та прибережні смуги рік [5,39-40].

Культивуючи екстенсивний шлях розвитку економіки, держава прагнула до постійного розширення посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні у 1980-ті роки 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Через надмірну розораність та посилення ерозійних процесів в Україні втрачалася щороку до 600 млн. т. родючих ґрунтів.

У 60-70-ті роки ХХ ст. меліорація набула широкого розмаху. Лише за період з 1960 до 1970 року площі осушуваних земель збільшились, з 267,8 тис. га до 923,9 тис. га, зрошуваних з 1138,6 тис. га до 1594,3 тис. га [10]. Однак, меліоративні заходи проводилися без належних наукових обґрунтувань. Не враховувався їх вплив на екологію, не продумувалися шляхи раціонального використання нових площ. Протягом 1970-1980 роки площа еродованих угідь зросла на 1,2 млн. га: засолених на 570 тис., окислених на 650 тис. га. Вміст гумусу щорічно зменшувався в середньому на 0,5-0,6 т. на гектар. Тисячі гектарів озимих доводилось пересівати. Застосовувані протиерозійні заходи виявлялись непродуктивними. Не вистачало захисних знарядь. Ґрунтозахисні заходи, що використовувались колгоспами і радгоспами, виявлялися неефективними, а нові способи поліпшення землекористування не набували поширення. Їх не підтримували ні влада, ні господарники.

У 70-80-ті роки зменшилися площі захисних лісосмуг, які виконували важливу протиерозійну функцію. Якщо в 1975 році на землях колгоспів і радгоспів їх було створено 17,2 тис. га, то в 1985 році тільки 3,89 тис. га, тобто в 4,4 рази менше. Знизилась роль залісення непридатних для землеробства ділянок: балок, ярів, піщаників і т. ін. В результаті вони заростали бур'янами, у кращому випадку дикотрав'ям, на якому випасали худобу. За першу половину 1980-х років площа молодих лісових насаджень скоротилася на 20%.

Низький рівень інженерно-технічних розробок під час спорудження меліоративних систем, недосконала організація їх експлуатації, марнотратне використання води призвели до того, що кожний п'ятий гектар зрошувальних земель перебував у незадовільному стані. Протягом 1960-1985 років було списано з експлуатації 213 тис. га меліорованих угідь. Основні зусилля владних структур спрямовувалися на пошук нових територій на зрошення. На це витрачалися, без належної віддачі, величезні матеріальні й фінансові ресурси. У 1966 році на будівництво зрошувальних систем було витрачено 41 млн. 620 тис. крб., а вже у 1970 році ця сума збільшилась майже вдвічі і сягнула 77 млн. 540 тис. крб. [11,арк.96].

Через недосконалість іригаційних систем дуже високим був рівень витрачання води. Істотно був порушений водний режим, особливо поблизу Кременчуцького і Дніпродзержинського водосховищ.

У 1982 році в 19 областях України виявилися підтопленими 250 міст, 1840 сіл, близько 138 тис. будинків, 578 тис. га орних земель. Серед причин, що призвели до такого стану слід назвати постійне збільшення протягом 70-80-х років кількості водосховищ, ставків і каналів. Якщо в 1971 році в Україні налічувалося 412 водосховищ і 20450 ставків, то на 1982 рік їх вже було відповідно 746 та 23130. Таке різке збільшення було пов'язане з прийнятого урядом в листопаді 1969 року постановою «Про додаткові заходи по зрошенню земель за рахунок використання місцевих джерел води із застосуванням іригаційного обладнання» [2,33]. Однак, майже всі водосховища, ставки і канали не забезпечувалися протифільтраційним захистом. Значна частина зрошуваних систем працювала без дренажної мережі.

Нерегульованість проблеми водокористування робила сільське господарство надто вразливим перед екстремальними природно- кліматичними явищами, особливо засухою. Сумарні збитки колгоспів і радгоспів за посушливі роки (1967, 1968, 1972, 1975, 1979 і 1980 роки) склали 18,5 млрд. крб. Держава не мала виваженої програми вирішення цих проблем, її заходи були непослідовними і здійснювалися «навздогін» природним катаклізмам.

Великомасштабна зрошувальна меліорація спочатку зовсім не передбачала заходів щодо охорони зрошуваних ґрунтів, що зумовило масштабне засолення ґрунтів. Діючі зрошувальні системи марнотратно використовували цінні підземні водні джерела. Особливо відчутно це виявлялося в південному регіоні республіки. Полив мінералізованою водою хлорно-натрієвого складу призводив до осолонцювання ґрунту на значну глибину, нагромадження токсичних солей і вимивання нетоксичних. Полив річковою водою навіть протягом відносно нетривалого періоду вів до інтенсивної деградації фізичних властивостей чорноземів: вдвічі зменшувався зміст поживних речовин, з'являлася крихкість ґрунтів при обробітку, в 1,5 рази зростав опір дії сільгоспзнаряддям, надмірна вологість призводила до появи липкості [12,23]. Як наслідок в південних районах УРСР, на проливних землях, обсяги вирощеної продукції не те що не зросли, а суттєво зменшились.

Багато негативних екологічних наслідків принесла також і осушувальна меліорація. Внаслідок її надшвидких темпів та величезного розмаху в Поліській зоні та західних районах України швидко відбувалися деструктивні порушення ландшафтів, зміни гідрологічного режиму низин, що суттєво позначилося на перерозподілі стоку вод та його загальному зменшенні. В силу цього тут інтенсивно почав змінюватись рослинний і тваринний світ.

Загалом в силу низької еколого-економічної культури осушувальних робіт в Україні, які одержувалися на цих угіддях, не відповідали ні витратам, ні реальним можливостям земель. При широкомасштабній меліорації не проводили належної екологічної експертизи, що призвело до осушення верхових, гідроакумулюючих боліт, заплав річок біля їхніх витоків, а отже, до порушення водного балансу на значних територіях.

Виняткової гостроти набула проблема відтворення продуктивності земель, що повертались у сільське господарство після промислового використання, особливо тих, що перебували під кар'єрними й шахтними розробками. У 1968 році із 27 тис. га, на яких раніше здійснювалося видобування корисних копалин, було рекультивовано тільки шосту частину [14,арк.244]. Промислові підприємства, геологорозвідувальні організації всіляко прагнули ухилитися від участі в процесі відродження цих земель. Деякі з них, прямо ігноруючи законодавство, навіть відмовлялися відшкодовувати затрати на рекультивацію. Тому часто колгоспи й радгоспи за власний кошт відновлювали занедбані землі. На кінець 1960-х років рекультивації потребувало 332 тис. га таких вкрай виснажених сільськогосподарських угідь [15,230].

В Україні діяла низка природоохоронних інституцій на чолі з Державним комітетом по охороні природи. Існувало громадське об'єднання Українське товариство охорони природи, членами якого були 16 млн. чол. (тобто кожний третій громадянин республіки). Проте ці організації не проводили широкомасштабні екологічні акції, а найголовніше не здійснювали належний контроль за виконанням суб'єктами господарювання своїх обов'язків по збереженню довкілля.

На кінець досліджуваних років стало зрозуміло, що запрограмовані з 1966 року завдання залишаться не реалізованими. Плани були матеріалізовані на 64% по зрошенню і на 58% по осушенню українських земель. Статистика констатувала обсяги зробленого і жодним словом не говорила скільки обсягів не здійснено.

Радянська практика землекористування дедалі відчужувала селянина від землі, деформувала його ментальні риси як людини, невідривно пов'язаної з землею, що є основою його існування, добробуту, культури. Із людини, яка протягом багатьох віків вже практично несвідомо однією з головних функцій свого життя вважала піклування про землю, збереження її майже сакральної сутності, пересічний працівник радянського сільського господарства дедалі більше перетворювався на бездумного виконавця.

Хіміко-технічні засоби інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, які здавалися черговою панацеєю, виявилися не здатними більш-менш повно компенсувати витрати на вирощення врожаю. Однак за час їх домінування природний потенціал українських ґрунтів було значною мірою підірвано.

Література