Політика коренізаціі та етнічне населення Півдня України у 20–30-х роках ХХ ст.

На початку 1920-х роках національні меншини невдоволені політикою більшовицького керівництва, яке не враховувало їх інтересів при створенні національно-адміністративних одиниць. В результаті реформи 1921-1923 років національні меншини були фактично розірвані по різних адміністративно-територіальних одиницях. Це підривало усталені регіональні зв'язки, приводило до занепаду традиційних форм господарської діяльності, руйнувало національно-культурний уклад життя етнічного населення, доповнюючись бюрократичним свавіллям місцевої влади, що виявилась нездатною забезпечити запити національних меншин. Більшовицький режим, наштовхнувшись на зростаюче невдоволення національних меншин, змушений іти на деякі поступки і компроміси у розв'язанні національних проблем.

Керівництво ВКП(б) дійшло висновку, що утримати владу на місцях і стабілізувати обстановку можна лише спираючись на місцеві кадри. На ХІІ з'їзді ВКП(б) у квітні 1923 року висунута концепція так званої «коренізації», яка передбачала залучення в партійний і державний апарат представників корінних національностей у республіках і компактно проживаючих в них національних меншин.

Значні позитивні зрушення в національно-культурному відродженні національних меншин обумовили якісно вищий політичний рівень і вирішення питань адміністративно-територіального розподілу в республіці.

Стрижнем програми «коренізації» є утворення національних районів, національних селищних і сільських рад. Ця робота розпочалася в 1923 році і продовжувалась до кінця 1920-х років.

Правова база формування національних адміністративно-територіальних одиниць підведена постановами ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про виділення національних районів та сільрад» від 29 серпня 1924 року та ухвалена IV сесією ВУЦВК 8-го скликання 19 лютого 1925 року. Цими документами встановлювалось, що національний район може бути утворений при наявності на його території не менш ніж 10 тисяч громадян певної національності, а національна сільська Рада - 500 чоловік [1,312-313]. Потрібно зауважити, що звичайний район в Україні утворювався при наявності на його території 25 тисяч, а сільська рада - 1 тисяч чоловік. Органи влади та управління в адміністративних утвореннях не відрізнялися за своєю компетенцією від аналогічних місцевих органів в усій республіці. Специфіка діяльності полягала у вдоволенні потреб національних меншин у мовній та культурній сферах.

Утворення національних районів зняло певну соціальну напругу, викликану адміністративно-територіальною реформою 1921-1923 років, яка здійснювалась без урахування національного складу населення колишніх волостей і повітів.

Всю роботу по вивченню національного складу населення і виділенню національних адміністративно-територіальних одиниць здійснювала Центральна адміністративно-територіальна комісія (ЦАТК) при ВУЦВК та її відділи на місцях за участю фахівців інших державних установ. При Одеському губвиконкомі та окружкомах такі відділи були засновані в 1923 році [2, арк. 147-150].

Комісія розробила зміни в адміністративно-територіальному поділі України з урахуванням інтересів національних меншин. Для проведення національного районування Раднарком України доручив НКВС розробити етнографічну карту республіки. Завдяки цим заходам на Півдні України розпочалося утворення національних районів. У 1925 році створено 4 національних райони - 3 німецьких: Гросс-Лібентальський, Зельцський (Одеська округа) і Ландауський (Миколаївська округа) і один болгарський: Великобуялицький (Одеська округа) [3,47]. В 1927 році в Херсонській окрузі створені ще один німецький Високопільський національний район і один єврейський - Сейдемінухський [4,57]. В грудні 1927 року в Первомайській окрузі утворено болгарський Вільшанський національний район [5,263]. Треба відзначити, що назви національних районів неодноразово змінювалися. Так, за постановою Президії ВУЦВК і РНК УСРР від 13 травня 1926 року, Ландауський район перейменували у Карл-Лібкнехтівський [6, арк. 6]. Пізніше, Високопільський район - на Фріц-Геккертівський, Зельцський - на Фрідріх-Енгельський, Гросс - Лібентальський - на Спартаківський [7,86] та ін.

На кінець 1920-х років на Півдні України існувало 7 національних районів (4 німецьких, 2 болгарських і 1 єврейський) і 151 національна сільська рада.

Одними з перших, створених в республіці національних районів, стали німецькі. На початку 1920-х років в німецьких колоніях Півдня України відбулася соціально-економічна криза, яка спричинена розоренням колоністських господарств в роки першої світової та громадянської війн, наступним загостренням проблеми землеустрою та землекористування, надзвичайно високим рівнем оподаткування колоністів, нерозумінням, і відкритим ігноруванням керівними органами рівня мовних, релігійних, культурних потреб німецького населення. Як наслідок, зростаючий іммігрантський потік (в тому числі й бідноти) з німецьких поселень змусили радянське керівництво вжити екстрених заходів по нормалізації обстановки. Влада почала розглядати виділення національних районів і сільрад як фактор, здатний не тільки значно покращити соціально-економічну ситуацію в німецьких колоніях та задовольнити національно-культурні потреби населення, але й прискорити залучення неприхильних до нової влади колоністів до радянського будівництва [8,308].

Працівники радянських і партійних органів, також і ЦКНМ при ВУЦВК, Центральної адміністративної комісії, Центрального бюро німецьких секцій при відділі пропаганди і агітації ЦК КП(б) У крок за кроком переконувалися, що для ефективного вирішення більшості проблем необхідне виділення окремих національних адміністративно - територіальних одиниць. На думку Центрального бюро німецьких секцій, найсприятливішим виходом із кризового стану, в якому опинилися німецькі колонії, могла стати реалізація принципу «виділення колишніх компактних німецьких волостей у самостійні адміністративні райони» [9,19].

Важливим кроком у вирішенні проблем національних груп стало утворення в Україні німецьких національних районів. Питання про районування серед німецької меншості розглядалось на другому засіданні ЦКНМ. Комісія прийняла рішення «вважати принципово необхідним виділення самостійних районів та сільських Рад з німецьких колоній» [10, арк. 38]. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 30 квітня 1925 року із складу Варварівського та Березівського районів виділений Ландауський район, що ввійшов до складу Миколаївської округи. Початок його діяльності припадає на грудень 1924 року, а урочисте відкриття - січень 1923 року, що значно випереджає строки офіційного заснування [11, арк. 2]. До складу Ландауського району увійшло 28 населених пунктів, які об'єднали в 11 сільрад з територією 68 980 десятин й 25598 мешканцями, серед яких німці становили 83% [12, 254]. Наприкінці 1925 року до складу Ландауського району входило 14 сільрад, з яких 13 мали статус німецьких національних. Район мав землі - 77972 десятини, населення - 25320 чоловік (з них 92% становили німці) [13, арк. 13].

20 жовтня 1925 року об'єднана нарада активу німців - членів ВУЦВК і Центральної Комісії у справах національних меншостей констатувала, що виділення німецьких районів і сільрад дали позитивні результати, які проявилися у піднятті настрою німецького населення, великому зрушенні в суспільному житті і укріпленням довіри населення до радянської влади. Однак нарада відмічала, що робота по виділенню районів і сільрад рухається дуже повільно і затримується без особливих обґрунтувань [14, арк. 45-48].

За постановою ВУЦВК й РНК УСРР від 31 березня 1926 року на території Херсонської округи утворювався Високопільський район з переважною німецькою людністю [15, арк. 110]. Радянською владою передбачалося, що створення національних районів як адміністративних одиниць буде сприяти швидкому розвитку продуктивних сил відповідних територій. Великі надії покладалися на уміння та навики колоністів у справі ведення високорозвиненого сільського господарства, що знайшло живий відгук серед німецького населення. Однак умови, створені владою, не сприяли втіленню цих прагнень на практиці. Земельні наділи, що виділялися німецькому населенню, значно відрізнялися від кількості землі, яка надавалася колоністам до революції. Вони могли дати, в кращому випадку, лише мінімальні можливості для існування, але не дозволяли організувати високорозвинене сільськогосподарське виробництво [8,310]. Все це обумовлювало погіршення економічної ситуації в районі й спричиняло численні протести колоністів за різноманітних форм.

На Півдні України існували чотири німецькі національні райони, 64 сільські Ради, що відповідало кількості значних німецьких поселень сільського типу. Це не викликало ускладнень в процесі функціонування районів або округ, а згодом і областей, до складу яких вони входили.

Поряд з німецьким населенням одними з перших охопили національним районуванням болгарське, грецьке та чеське населення. Пізніше створювалися польські, єврейські та російські адміністративно - територіальні одиниці.

З метою сприяння національно-культурному відродженню болгарського населення на Півдні України утворено два болгарських національних райони: Великобуялицький (Благоєвський) на Одещині в 1925 році і Вільшанський в Первомайській окрузі в 1927 році, утворилися сільради, які комплектувалися з болгар. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 13 червня 1930 року «Про реорганізацію округів» Вільшанський болгарський район Первомайської округи увійшов до складу Одеської округи [5,263].

На відміну від німецького, болгарське населення до революції і на початку 1920-х років економічно було досить міцним. Болгарські села загалом менше від сусідніх німецьких або єврейських потерпіли в роки світової та громадянської війн. Тому відродження їх йшло дещо швидше, хоча й зазнало згубного впливу посухи 1921 року.

Утворення національних болгарських районів, безумовно, мало велике значення в плані приваблення нацменшостей до радянської влади. Але відсутність в районному центрі необхідних помешкань для районних установ (РВК, лікарні й т. п.) та нестача літератури болгарською мовою негативно впливали на їх розвиток [16,51]. В результаті, в культурно-освітньому відношенні населення відстало, але з утворенням в середині 1920-х років партійних і радянських болгарських секцій в центрі і на місцях, робота значно пожвавилася [17, арк. 86].

Політика коренізації відбивалась і на становищі єврейського населення. Переважна кількість євреїв була мешканцями міст та містечок. Питаннями влаштування населення по партійній лінії займалось Головбюро єврейської секції при окружкомах КП(б) У, по радянській лінії - ЦКНМ, на місцях - бюро національних секцій при окрвиконкомах та уповноважені при райвиконкомах. Головними завданнями, пов'язаними з поліпшенням економічного, побутового стану євреїв були, по-перше, надання допомоги кустарям та ремісникам в організації кооперативів і товариств, по-друге, землевлаштування тієї частини населення, яка бажала займатися сільським господарством.

З метою поліпшення стану єврейських переселенців в рамках проведення адміністративно-територіальної реформи, за рішенням президії Херсонського окрвиконкому від 8 вересня 1926 року створено єврейський національний район з центром у с. Сейдемінусі. До складу його ввійшли єврейські виселки, хутори і сільради Бериславського і Качкарівського районів. У 1927 році Сейдемінухський район перейменовано у Калініндорфський [18,342].

Виділення адміністративно-територіальних одиниць серед єврейського населення Півдня України почалося пізніше (в 1927 р.) і відбувалося значно довше, ніж інших національних меншостей. Це пояснювалося великою розпорошеністю і організаційними труднощами охоплення єврейських сільських поселень, затримкою в оформленні питання про містечкові ради, а також велика зросійщеність єврейського населення [19, арк. 54-55].

Для організації національних районів не була обов'язковою мононаціональність їх населення. До складу таких районів входили й інонаціональні села. Німецькі національні адміністративно-територіальні райони Півдня України не були мононаціональними, щільно замкненими, де в межах територіальної одиниці вони намагалися «відгородитися» від навколишнього світу, щоб жити згідно із своїми патріархально-національними звичаями.

Дуже багато німецьких сільських Рад входило до складу звичайних українських адміністративних районів, де переважало українське населення. Лише в Одеській окрузі німецькі національні сільські Ради були в Анатолівському (Суворівська, Малахівська, Василівська, Бессарабська, Блюменфельдська, Нейзацька, Ейгенчутська); в Антоново-Кондинцевському (Білярська, Вовківська, Іракліївська, Ней-Люстдорфська, Новосеменівська); Березівському (Ліхтенфельдська, Нейківська, Чорногорська) та інших районах.

Поряд із звичайними українськими районами німецькі національні сільради входили й до складу інших національних районів. Так, у 1930-ті роки до єврейського національного Калініндорфського району входила Карло-Марксівська німецька сільрада [20,67-78]. Отже, все це свідчило про можливість поєднання різних форм розвитку національного адміністративно-територіального устрою та самоврядування, що дало широкі можливості для врахування та задоволення потреб національних меншин, не ставлячи під загрозу ані сам цей поділ, ані державну цілісність України.

Водночас із сільськими були утворені і селищні національні Ради. На Півдні України існувало 4 єврейські селищні Ради (Кривоозерська, Савранська, Хощеватська, Голованівська) в Первомайській окрузі [21, арк. 20].

Ради та виконавчі комітети в національних селах, селищах і районах покликані вирішувати всі питання економічного, політичного й культурного життя на підвладних їм територіях.

Інонаціональне населення національних районів за існуючим законодавством набувало статусу національних меншин. Тобто, у німецьких районах, наприклад, під національними меншинами малися на увазі представники всіх інших національностей, в тому числі й українці.

Сталінський варіант індустріалізації та суцільної колективізації, що розпочиналися, вимагали максимальної централізації управління. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 2 вересня 1930 року округи ліквідовані, а райони перейшли в безпосереднє підпорядкування центру, що полегшило оперативність управління.

У лютому 1932 року на території України було утворено 5 областей. Найбільшого впливу від нового адміністративного поділу зазнали німецькі райони. Так, Високопільський район увійшов до складу Дніпропетровської області; Зельцський, Спартаківський та Карл-Лібкнехтівський райони - до складу Одеської області. Ці райони продовжували існувати як німецькі національні. Під час розукрупнення у вересні 1937 року до складу створеної Миколаївської області увійшов Високопільський район [22,18-19].

Слід зазначити, що після прийняття в 1936 році нової союзної Конституції національні сільради і райони втратили правові гарантії свого існування. Адже в ній, на відміну від союзної Конституції 1924 року і Конституції УСРР 1929 року [23,517,743-744], окремо не оговорювалася можливість створення національними меншостями своїх адміністративних одиниць. За таких умов в кінці 1930-х років національні райони фактично перестали існувати.

Наприкінці 1930-х років створення національних адміністративно - територіальних одиниць визнано штучним, національні райони ліквідували. За постановою ЦК КП(б) У «Про ліквідацію та реорганізацію національних районів та сільрад» від 5 березня 1939 року на Півдні України ліквідовувалися «штучно утворені» наступні національні райони: німецькі райони імені Фріца Геккерта Миколаївської області, Зельцський, Карл-Лібкнехтівський і Спартаківський райони Одеської області, болгарський Благоєвський район Одеської області. Сільради, які входили до складу цих районів, розподілялися по іншим районам [24, арк. 18].

Під час ліквідації системи національного районування національні райони розформовувалися, а сільради передавалися до інших районів України. Реорганізації проводилися поквапливо, без належної диференціації. Однак і в ході адміністративно-територіальних змін 1935-1939 років простежувалася певна «національна політика», а саме - розпорошування національних меншин серед українського або російського населення. Формування реорганізованих районів відбувалося так, щоб у складі населення німці, поляки, болгари, як й інші національні групи, становили меншість або принаймні не мали суттєвої чисельної більшості. Така доля спіткала всі національні адміністративно-територіальні одиниці України.

В кінці 1930-х років авторитарним рішенням німецькі та Благоївський болгарський національні райони на Півдні України ліквідували. Знищення національних адміністративно-територіальних одиниць збігається з репресіями проти представників національної інтелігенції народів України, закриттям навчальних закладів з національною мовою викладання тощо. В сучасній історичній літературі їх ліквідація розглядається, як прояв свавілля Й. Сталіна в контексті загального наступу на прояви «націоналізму» всіх ґатунків.

Заселення краю зумовило наявність на території Півдня України значної кількості національних меншин, які в 1920-1930-ті роки становили понад чверть усього населення регіону. Це сприяло залученню національних меншин до політики коренізації, стрижнем якої стало утворення національних районів, селищних та сільських Рад. Проведення районування, надання національно-територіальної автономії стало першим кроком по залученню національних меншин до будівництва радянської системи. Наприкінці 1930-х років під впливом внутрішньо - та зовнішньополітичних факторів створення національних адміністративно-територіальних одиниць визнали штучним, національні райони та сільські ради були ліквідовані.

єврейський населення індустріалізація колективізація

Размещено на Allbest.ru