Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ ПРАЦІВНИКІВ ФАБРИЧНО-ЗАВОДСЬКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

В. Божко

В умовах нинішньої фінансово-економічної кризи в українському суспільстві відбувається переоцінка багатьох цінностей, їх нове переосмислення в контексті історичного досвіду, в тому числі й щодо підходів до правового регулювання відносин із винагороди за працю. Адже щоразу, коли суспільство потрапляє в кризовий стан, народ інстинктивно спрямовує свій погляд в минуле і там шукає знамення, щоб відшукати собі вірний дороговказ. Оскільки однією із причин сучасної економічної кризи є недоліки у правовому регулюванні оплати праці, через те дослідження механізму правового регулювання оплати праці працівників фабрично - заводської промисловості на початку XX століття на території сучасної України є надзвичайно актуальним.

Впевнені, що аналіз розвитку механізму правового регулювання оплати праці, наслідків реалізації трудового законодавства у сфері винагороди за працю сприятиме також кращому усвідомленню логіки сучасних державно-правових перетворень в Україні та допоможе спрогнозувати наслідки реалізації вітчизняного трудового законодавства. Хронологією нашого дослідження охоплено період реалізації фабрично-заводського законодавства.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці М.С. Балабанова [12], Ю.І. Кірьянова [6, 11], В.Я. Лаверичева [2], В.П. Литвинов-Фалінського [1], Я.Т. Михайловського [13], М.О. Рубакіна [15, 16], В.Г. Сироткіна [17], В.Ф. Тотоміанца [4], 1.1 Янжула [24] та багатьох інших учених.

Віддаючи належне науковому доробку названих дослідників, винагорода за працю для них не була об'єктом спеціального дослідження. Свою увагу вони здебільшого зосереджували на аналізі економічних процесів, котрі відбувались в суспільстві, а також на правовому регулюванні промислових відносин.

Нашою метою є аналіз виключно механізму правового регулювання оплати праці на початку XX століття на території сучасної України, дослідження тих засобів, за допомогою яких тодішнє суспільство і держава впливали на відносини винагороди за працю.

Досліджуваний період характеризувався бурхливим розвитком великої промисловості. Істотною відмінністю дрібного виробництва від новоствореного великого стала певна віддаленість працівника та наймача один від одного. Адже за наявності дрібного виробництва їх відносини мали ознаку патріархальності, що виражалось у турботливому ставленні наймача до працівників. Після концентрації виробництва такі відносини трансформувались на правовідносини формально юридично рівноправних суб'єктів. Зникло відчуття спільності їх інтересів, натомість загострилось усвідомлення їх протилежності. Проте тогочасна інертна пасивність працівників змусила державну владу активізувати свою законотворчу діяльність з метою збалансування суперечливих інтересів сторін договору найму. Оскільки працівники звикли до патріархальності з боку наймача, то, безперечно, вони не могли відразу зреагувати на погіршення свого економічного становища внаслідок більшої експлуатації ним їх праці. Тогочасному зниженню заробітної плати сприяла також поява на ринку праці значної кількості нових працівників, у тому числі за рахунок жінок та дітей, котрі заради підтримки свого існування готові були працювати за будь-яку винагороду. За цих умов державна влада змушена була втрутитись у взаємовідносини між працівниками та наймачами з тим, щоб збалансувати їх інтереси і захистити їх права. Наслідком такого втручання стала поява фабрично - заводського законодавства. При цьому метою такого державного втручання було "створення справедливих умов праці" задля усунення причин для невдоволеності працівників життям та явищ, які були "ненормальними і не відповідали вимогам справедливості" [1, с. XXIII].

Міністр внутрішніх справ Д.С. Сипягін у своєму звіті 1901 року констатував "швидке зростання класу працівників, які живуть виключно своєю працею". Харківський губернатор у своїй доповіді за 1899 рік також відзначив, що фабричний працівник, ставши постійним міським мешканцем, "утрачає багато хороших рис, що властиві селянському обивателю, перш за все його споконвічний позитивний світогляд, який базувався на релігійному вченні та заповітах предків. Подекуди під впливом просто фізичних причин, таких, як важка праця і часто антигігієнічні умови міського життя, або під впливом міських спокус, працівник утрачав фізичну витривалість й душевну рівновагу сільського жителя; він ставав нервовим, схильним до різноманітних поривів. Ці властивості фабричного працівника прокладають дуже зручний ґрунт для збудження у ньому невдоволеності своїм становищем". Тому, задля боротьби з революційним рухом, міністр внутрішніх справ вважав за доцільне створити "в самому середовищі робітничого класу стійкі та консервативні елементи, які стали б підґрунтям для існуючого суспільного устрою, бо вони усвідомлювали б взаємозв'язок між порядком і спокоєм в суспільстві з власними інтересами". Для цього Д.С. Сипягін запропонував провести низку заходів для поліпшення матеріального становища працівників і створити в їх середовищі "більш-менш значну кількість дрібних власників" [2, с.147], а також розширити повноваження фабричної інспекції, надавши їй можливість розглядати цивільні позови працівників до підприємців.

Після вивчення економічного становища працівників та причин страйкового руху в Російській імперії в 1901 році, міністр внутрішніх справ Д.С. Сипягін також став прибічником теорії участі працівників у прибутках підприємців. Ідея залучення працівників до "співволодіння" капіталістичними підприємствами виникла в Західній Європі та стала називатись англійським терміном "co-partnership". До початку Першої світової війни Франція вважалась класичною країною, в якій діяли такі підприємства, в подальшому - США. Західний досвід "участі працівників у прибутках" став вивчатися в Російській імперії з 80-их років XIX століття. Найбільш заповзятим прихильником цієї теорії був професор О.О. Ісаєв, на думку якого ідея залучення працівників до участі в капіталах, до управління підприємством мала протистояти соціалістичним вченням. Роль держави, на його погляд, мала полягати лише в здійсненні контрольних функцій, а також у сприянні пропаганді "участі в прибутках", шляхом залучення працівників до управління підприємствами, що їй належать [3, с.370, 570-572]. Таку ідею підтримав й В.Ф. Тотоміанц, котрий уважав, що "участь працівників в управлінні підприємством усуне страйки та сприятиме мирному і справедливому розв'язанню конфліктів". Держава мала "законодавчо забезпечити перехід підприємств приватної форми власності до копартнершипу" [4, с.21]. Прихильником копартнершипу як елемента соціальної політики став і міністр фінансів П.Х. Бунге. На його думку, участь працівників у прибутках підприємців мала стати органічним продовженням логіки тогочасних актів фабричного законодавства. В спеціальному розділі "Соціалізм та боротьба з ним" свого рукопису, відомого як "Потойбічні замітки" ("Загробные заметки"), П.Х. Бунге попереджав, що соціалізм не зникне, а тому слід дієвіше боротися з його поширенням, у тому числі й за допомогою залучення працівників до управління капіталістичним підприємством. На його думку, для успішної реалізації такої ідеї на практиці необхідна взаємозацікавленість сторін - як працівників, так і наймачів. "По-перше, самі підприємці мають переконатись, що саме їх інтерес потребує залучення працівників до участі в прибутках. По-друге, працівники мають проникнутися свідомістю, що, спираючись на капітал, а не ворогуючи з ним, вони можуть поліпшити як своє матеріальне життя, так і моральність свого буття. А цього їм слід очікувати не від держави, а від своєї праці та спільної діяльності з підприємцями, котрі мають простягнути руку один назустріч іншому", - наголошував П.Х. Бунге [5, с.290].

Для обговорення пропозицій Д.С. Сипягіна розпорядженням царя від 27 грудня 1901 року на 9 березня 1902 року було призначено спеціальну нараду за участю міністрів землеробства і державного майна, фінансів, внутрішніх справ, юстиції й московського генерал - губернатора великого князя Сергія Олександровича. На цій нараді було схвалено в повному обсязі основні пропозиції Д.С. Сипягіна щодо "доречності істотного втручання державної влади в упорядкування побуту робочого населення та зосередження в її руках усіх засобів впливу на життєві інтереси цього прошарку населення" [5, с.292]. Було також визнано за необхідне "якнайшвидше модернізувати фабрично-заводське законодавство, яке б регламентувало умови побуту працівників та урядового нагляду за ним", а також "запровадити заходи адміністративного характеру для усунення умов, що дають підґрунтя для невдоволеності працівників". За підсумками наради 9 березня 1902 року розробка конкретної програми заходів була покладена на міжвідомчі комісії, які задля цього було створено при міністерствах з наступним їх схваленням Державною радою. Проте Д.С. Сипягін напередодні цієї наради власноручно викреслив з порядку денного питання щодо участі працівників у прибутку підприємців через його "невчасність". Мотивація такого рішення була цілком обґрунтованою. Адже на той час у Російській імперії починалась чергова економічна криза, а тому підприємці не підтримали запропоновану ідею участі працівників у їх доходах, в управлінні підприємствами. Запровадження копартнершипу з ініціативи державної влади в них асоціювалось би з політикою поліцейського соціалізму. Оскільки підприємці з власної ініціативи не прагнули залучати працівників до управління підприємствами, то П.Х. Бунге і Д.С. Сипягін пов'язували реалізацію цієї ідеї виключно із заходами урядової політики.

Але матеріальне становище працівників і надалі залишалось важким. Про це яскраво свідчить зроблена старшим фабричним інспектором узагальнена характеристика вимог працівників міста Києва під час загального страйку, який тривав із 21 до 28 липня 1903 року. Головними вимогами страйкарів були: підвищення поденної плати (підтримали 71 % опитаних працівників); зменшення тривалості робочого дня до 8-9 годин (підтримали 68 % працівників); шанобливе ставлення наймача до працівників (66 % опитаних); поліпшення медичного забезпечення (54 % опитаних) тощо [6, с.561].

правове регулювання оплата пр

Звіти інспекторів інших округів, губерній, тогочасні документи фабричної заводської адміністрації, місцевої влади, котрі містять узагальнені дані щодо вимог працівників, аналіз їх потреб також підтверджують типовість названих даних [7, с.23-24]. Про ті ж самі нужди свідчить і зміст петиції працівників Петербурга, з якою вони йшли до царя 9 січня 1905 року. Зокрема, однією із цілої низки їх вимог було: "щоб наші фабриканти і заводчики встановлювали ціну за нашу роботу разом з нами та лише за нашої згоди; вимагаємо збільшення плати за працю для чорноробочих та жінок до 1 карбованця в день (отже, по суті запровадження мінімальної заробітної плати), а також просимо негайно встановити нормальну заробітну плату" [8, с.253].

При цьому, як було наголошено в резолюції з'їзду окружних фабричних інспекторів, який відбувся навесні 1905 року в Петербурзі, вимоги працівників, за незначними винятками, не спрямовані проти існуючого ладу. Їх головні вимоги - досить мізерні, скромні побажання, до того ж вузькопрофесійного спрямування. Так, під свободою зібрання вони розуміють право обговорювати свої потреби та шукати шляхи до покращення свого стану; свобода слова необхідна їм для можливості законними способами заявити про свої потреби; під недоторканістю житла та особи вони розуміють звільнення працівників від постійного страху бути заарештованими та від насильного вторгнення в їх помешкання лише через те, що вони заявляють про свої нужди і вимагають зміни умов винайму, в тому числі й щодо умов винагороди за працю [9, c.258].

На тому, що існуючий рівень винагороди за працю працівників фабрично-заводської промисловості Російської імперії й надалі залишався надто низьким та не задовольняв навіть їх мінімальні потреби, наголошувалось і в резолюції з'їзду фабричних лікарів, ухваленій 18 квітня 1911 року в Москві [10, с.2].

Аналіз механізму правового регулювання оплати праці за допомогою фабрично-заводського законодавства був би не повним, якби ми уникли дослідження тогочасних матеріалів правозастосовної практики. Адже саме вони можуть дати відповідь на питання щодо ефективності правового регулювання винагороди за працю. Дохід тодішнього працівника складався із звичайної грошової заробітної плати, натуральних доплат (через "панські харчі", надання житла тощо), нагородних, приробітку за надурочну роботу, від власного підсобного господарства, а також доходу від здавання житлового помешкання у винайм та обслуговування його мешканців. Домінуючою частиною доходу працівника завжди була грошова заробітна плата. По всій фабрично-заводській промисловості Російської імперії питома вага винагороди за працю, що виплачувалась у грошовій формі, становила в 1901 році - 89,7 %, а в 1913 році - 92,5 %. Лише 7,5-10,0 % винагороди становили кошти, котрі виплачували наймачі за продукти і товари, що забирались працівниками в фабричних лавках та лавках споживчих товариств, а також вартість так званих "панських харчів" [11, с.96]. До натуральної частини оплати праці належали й надання житла наймачем. Вартість утримання житла, за офіційними даними, в 1900 році не перевищувала 4 % від загального заробітку працівника [12, с.129-130].

Інформація про розмір заробітної плати в різних галузях фабрично-заводської промисловості Російської імперії за 1897-1913 роки наведена в щорічних звітах фабричної інспекції. Диференціація заробітної плати працівників Російської імперії залежала від значної кількості факторів - від соціального походження, рівня освіти, галузі праці до насиченості ринку робочої сили кваліфікованими працівниками. За матеріалами перевірок фабричної інспекції за 1890 рік розмір середньої номінальної заробітної плати на загальноросійському рівні становив 187 крб. 60 коп. (при 288 робочих днях та 12-годинній роботі). Причому максимальна тогочасна заробітна плата становила 606 крб., а мінімальна - 88 крб. 54 коп. Середня заробітна плата по Петербурзькій губернії становила 232 крб., а в Центральному районі (в тому числі й на Лівобережній Україні) - 167 крб. [13, с.279]. Аналізуючи ж дані "Збірника звітів фабричних інспекторів за 1911 рік", газета "Правда" писала: "Найвище оплачувані професії - робітники електричних станцій - 485 крб. за рік, машинобудівні робітники - 418 крб., обробка металів - 397 крб., видобуток нафти - 367 крб., типографсько-літографська справа - 390 крб. Найкваліфікованіші робітники в найбільш оплачуваних закладах заробляють у середньому 30 карбованців на місяць. У той час робітники цукрового виробництва - у середньому 114 крб. на рік, робітники з обробки льону та джуту - 170 крб., з обробки продуктів харчування - 159 крб., борошномельного виробництва - 184 крб., обробки дерева - 247 крб. Сотні тисяч робітників Росії заробляють у середньому від 9Ѕ крб. до 20 крб. на місяць!" [14, с.1].

Навівши розміри заробітної плати працівників фабрично-заводської промисловості, ми хотіли б порівняти їх з оплатою праці тогочасних чиновників. Так, згідно з дослідженнями М.О. Рубакіна, станом на 1910 рік у Російській імперії на 140 млн. населення було 576 тис. чиновників, із яких 4528 цивільних осіб мали чини перших чотирьох класів "Табелів про ранги" та військових 1673 генерали й 75 адміралів [15]. Винагорода за працю цієї категорії чиновників у 1906 році становила понад 50 тис. крб. на рік, у той час як 9 % чиновників отримували від 10 до 20 тис. крб., 36,5 % - від 1 до 5 тис. крб. на рік і 53,5 % чиновників Російської імперії отримували лише до 1 тис. крб. на рік. Отже, в той час як дрібний чиновник у середині XIX століття отримував винагороду за свою працю в розмірі від 7 до 16 крб. на місяць, оплата праці одного дійсного таємного радника (генерала 2-го рангу) становила 43 крб.78 коп. на день, до того ж разом з "казённой квартирой, дровами, экипажем с кучером, кухаркою и горничной" за державний рахунок [16, с.3]. Жодній країні світу до 1914 року не доводилось розплачуватися за утримання державного апарату так дорого, як Російській імперії - 13 % річного державного бюджетуТут слід нагадати, що це офіційні витрати на утримання державного апарату. Проте загальновідомо, що тогочасні державні службовці успішно розкрадали кошти державного бюджету та отримували значні хабарі [17, с. 88]. Так, за результатами перевірки Третьої, власної Його Імператорської Величності канцелярії (жандармського корпусу) в 40-их роках XIX століття було виявлено, що серед 46 губернаторів лише троє не беруть хабарів. Серед цих трьох був і син революціонера Радищева. Ознайомившись із рапортом начальника жандармерії графа Бенкендорфа, цар Микола I наклав резолюцію: "Якщо Радищев не бере хабарів, значить, він надто чесний". І довелось сину революціонера подавати у відставку [18, с. 40]. У 1867 році в Берліні було опубліковано таємну доповідь тодішнього міністра внутрішніх справ Російської імперії М.О. Мілюті - на царю: "Можна стверджувати, що серед 46 губернаторів... 24 мають бути негайно звільнені, із них 12 - загальновідомі шахраї, а інші - надто сумнівної чесності", - доповідав міністр. "З решти одинадцятьох можна терпіти за необхідністю, дев'ять - досить непогані, й лише двоє можуть бути визнані взірцем - самарський Грот і калузький Арцимович" [18, с. 43]..

Що ж до оплати праці членів губернського земства, то вона регламентувалась Положенням про губернські та повітові земські заклади 1890 року. Згідно з названим Положенням, Полтавські губернські земські збори в 1893 році затвердили "Табель посад з розподілом їх на класи". Цей табель передбачав розподіл 90 посад на XI класів. До I класу, наприклад, належали голова і члени губернської управи, до II класу - голови повітових управ, завідувачі технічним та статистичним бюро, секретарі губернської управи, до III класу - лікарі губернської лікарні, до IV класу - ветеринари, столоначальники, секретарі й бухгалтери повітових управ, викладачі ремісничих училищ. До IX - XI класів належали неква - ліфіковані працівники [19, с.133].

Заробітна плата земських службовців складалась із посадового окладу, коштів на харчування та коштів на оплату житла. Посадові оклади земських службовців, відповідно до Положення 1890 року, встановлювалися земськими зборами. Так, у 1894 році річний посадовий оклад службовця I класу становив 1800 крб., II класу - 1500 крб., III класу - 1200 крб., у той час як оклад службовця останнього XI класу становив 40 крб. Співвідношення в оплаті праці службовців I та XI класу становило 1800: 40=45:

1. Проте на початку XX століття винагорода за працю голів і членів земських управ зросла ще більш істотно. Так, у 1904 році губернські збори встановили голові управи посадовий оклад у розмірі 6 тис. крб., а членам управи - по 3600 крб. на рік [20, с.523]. Посадовий оклад секретаря розпорядчого відділу й бухгалтера (II клас) становив 2000 крб., а помічника секретаря (IV класс) - 1800 крб. на рік [19, с.138]. Таке стрімке тогочасне підвищення оплати праці гласні обґрунтовували тим, що на утримання управління земства витрачалось лише 5 % річного бюджету [21, с.136].

На початку XX століття заробітна плата земських учителів перевищувала оплату праці у державних початкових школах і училищах. Міністерство народної освіти встановило розмір посадового окладу вчителів "початкових народних училищ" у розмірі 225 крб. на рік, у той час як посадовий оклад учителя земської початкової школи у Полтавській губернії на початку XX століття становив 300-330 крб. (а в 1899 році - 240 крб. на рік), а з 1 січня 1912 року їх посадові оклади зросли до 420 крб. [22, с.12-13]. Доречно також зазначити, що посадовий оклад учителя диференціювався залежно від того, яку дисципліну він викладав. Так, згідно зі Статутом Дігтярівського земського ремісничого училища 1877 року, майстер виробничого навчання отримував 600 крб., учитель грамоти - 350 крб., законовчитель - 175 крб., учитель співу - 60 крб., завідувач бібліотеки - 300 крб., у той час як посадовий оклад директора училища становив 2400 крб. на рік [23, с.41].

Отже, у період із 1897 по 1913 роки середній зага - льноросійський річний заробіток працівника фабрично - заводської промисловості зріс із 187 крб. до 264 крб., тобто на 41 %, але він у десятки разів був нижчим, аніж винагорода за працю тодішніх чиновників.

Висновки