Капіталістичні елементи в земельних відносинах періоду НЕПу: оренда і наймана праця в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Капіталістичні елементи в земельних відносинах періоду НЕПу: оренда і наймана праця в Україні

Котляр Ю.В.

Дослідження земельних проблем нової економічної політики знайшло широке висвітлення в українській та радянській історіографії. З праць, де досліджувалася аграрна політика радянської влади в Україні в роки НЕПу, необхідно виділити роботи Б. Мигаля, Р. Ляха. В них автори висвітлювали питання, які безпосередньо стосуються індивідуального селянського господарства. В "Історії соціалістичної економіки СРСР" розглядалися загальні проблеми нової економічної політики. На наш погляд, заслугою колективу авторів є спроба реалізації комплексного підходу, а також питання державного регулювання приватного сектора економіки. Хибність методології дослідження не дозволила розкрити сутність НЕПу, показати позитивний вплив ринку на стан різних галузей господарства. У 1983 р. вийшла "Історія народного господарства Української РСР", 2-й том якої торкався економічних проблем радянської України у 1917 - 1937 рр. Причини, сутність НЕПу, його значення викладались авторами у традиційному для радянської історіографії річищі [1]. В кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. проблематика найманих сільськогосподарських робітників знайшла своє висвітлення в дисертаціях С. Ляха та В. Щетникова [2].

Певним підсумком досліджень НЕПу стала монографія С. Кульчицького "УСРР в добу нової економічної політики (1921 - 1928 рр.)". Автор піднімає і розкриває питання взаємозв'язку нового економічного курсу радянської влади і політичних трансформацій у суспільстві і державі. Плідно працює над дослідженням ринкових відносин в добу НЕПу О. Пиріг. В її безсумнівно неординарній монографії "НЕП: більшовицька політика імпровізації", де показано, що неп був вимушеним тимчасовим відступом державної партії від комуністичної доктрини, незначна увага приділена селянській проблематиці. Широко висвітлюються проблеми розвитку українського села у колективній монографії "Сучасна аграрна політика України, проблеми становлення" в якій сформульовані рекомендації щодо використання досвіду функціонування аграрної сфери в умовах ринкових відносин, розвитку сільськогосподарської кооперації, організації торгівлі у період НЕПу [3].

Незважаючи на велику кількість публікацій, недостатньо вивченими є регіональні питання функціонування НЕПу як системи. Одну з таких проблем - використання найманих сільськогосподарських робітників на орендованих землях Півдня України - і було покладено в основу дослідження.

На наш погляд, селянське господарство початку НЕПу становило складну структуру. Внаслідок розподілу поміщицьких володінь селяни одержали різну кількість землі. Відмінність у землекористуванні зберігалась, а отже, залишалися господарства з невеликим наділом землі. Другий чинник, що впливав на диференціацію селянських господарств, - наявність робочої худоби. За даними весняних вибіркових сільськогосподарських переписів, у 1917 - 1921 рр. частка господарств без робочої худоби різко зменшилася (з 45,5% до 19,2%). А потім починається зворотний процес. На думку

С. Ляха, причини зростання кількості господарств, які не мали робочої худоби, полягали у переконаності селян в економічній недоцільності утримання власної робочої худоби в невеликому господарстві [4, 11]. Отже, незначні розміри орної землі, відсутність робочої землі і реманенту змушували селян здавати свої наділи в оренду тим селянам, хто міг її обробити і сплатити продподаток.

Вперше дозвіл на оренду землі дала постанова ІХ Всеросійського з'їзду рад з питання відбудови і розвитку селянського господарства. Цим документом ВЦВК доручалося видати постанову "про тимчасову короткотермінову перепоступку прав на землекористування... трудовими господарствами (оренду) і про умови застосування найманої праці у селянському господарстві" [5, 269].

У квітні 1922 р. на основі декрету ВЦВК було прийнято декрет ВУЦВК "Про надання малопотужним селянським господарствам права тимчасової перепоступки користування своєю надільною землею ", які визначали засади запровадження оренди у селянському господарстві [6]. Зокрема, оренда розглядалась як засіб відбудови селянського господарства, а термін оренди обмежувався періодом однієї сівозміни. У травні 1922 р. було уточнено порядок стягнення натурального податку: якщо у договорі про оренду, сплату податку покладено на орендаря, то він є платником податку, а якщо ні, то податок сплачує той, хто здав землю в оренду. Закон про трудове землекористування, прийнятий сесією ВЦВК, найбільший термін оренди визначив у 6 років. Він забороняв на орендованій землі використовувати найману працю, встановлював порядок здачі землі в оренду [7].

Дозвіл на оренду землі викликав багато питань, навіть дискусію. Зокрема, на І Всеукраїнській земельній нараді (лютий 1922 р.) дискутувалися питання про можливість оренди не лише селянської, а й державної землі. Висловлювалися пропозиції зробити оренду короткотерміновою, а найману працю дозволити використовувати лише у сезон польових робіт. Проте, вже у 1922 р. постала проблема збільшення терміну оренди, оскільки це сприяло б вкладанню капіталів у орендовану землю. Ідея збільшення терміну оренди знайшла своє втілення у дозволі орендувати землю протягом 12 років.

У роки нової економічної політики землю в оренду здавали, як правило, дрібні власники-селяни, які не могли її обробити. Так, в Україні у 1926 р. землю в оренду здавали 80,5% господарств із посівною площею до 0,1 десятини, 52,2% господарств з посівною площею від 0,1 до 1,0 десятини, 16% господарств з посівною площею від 1,1 до 2 десятин. У 1927 р. в середньому по Україні орендний фонд становив 17% селянських господарств. Оренда землі відіграла помітну роль у відродженні ринкових відносин на селі. З одного боку, вона сприяла розвитку заможних господарств, які були основними постачальниками товарного хліба на зовнішній і внутрішній ринки, з іншого, - розширення земельних наділів за рахунок орендованої землі створювало попит на робочу силу.

Шукаючи шляхи і методи відбудови сільського господарства, державна партія зробила спробу надання концесій іноземцям. У 1923 р. було створено комітет у справах концесій та акціонерних товариств. Надання іноземцям концесій супроводжувалося низкою вимог: допуск іноземного капіталу не повинен підривати основи господарства, концесії надавати лише на ті землі, що потребують певних капіталовкладень на їх облаштування, у таких господарствах було обов'язковим дотримання законів про працю тощо. За даними В. Бурковського, концесії в сільському господарстві поширення не набули. Так, у 1922 р. було укладено 3 угоди на концесії, у 1992 - 6, у 1925 - 2. Жодної угоди не було підписано у 1924, 1926, 1927 рр. [8, 43]. В сільське господарство України вклали свої капітали лише підприємці Голландії, які одержали у Мелітополі 1200 десятин землі терміном на 12 років. Місія Нансена теж одержала концесії в Україні, але скоро їх було ліквідовано. Отже, іноземні концесії в сільському господарстві поширення не набули [9, 118].

Характерно, що до 1927 року число орендарів зростало. У 1922 році в Україні було 284 тисяч селянських господарств, що орендували землю - близько 6% їх загальної кількості. У їх розпорядженні знаходилось 721,2 тисяч десятин орної землі. У 1926 році чисельність таких господарств досягла 500 тисяч, що становило 9,7 % усіх селянських господарств України. Вони обробляли 1,5 мільйона десятин землі. Здавали землю в оренду і радгоспи. У 1924 р. в Україні ця категорія здавала в оренду 20% орної землі.

Застосовувалися два типи оренди: короткотермінова (річна) і довгострокова (на 3 і більше років). Короткотермінова оренда одержала більший розвиток у Лісостепу. У степових районах були великі запаси державних земель, які здавалися у довгострокову оренду.

Застосовувалися кілька різних видів оплати за орендовану землю: 1 - грошима чи натурою; 2 - оренда за обробку; 3 - оренда за частину врожаю; 4 - оренда за оплату продподатку. Часто в рахунок орендних платежів здавали частину врожаю. Це зумовлювалося відсутністю у хліборобів необхідної кількості грошей. У 1924 році у Лісостепу в обсязі орендних платежів 43% становили продукти рільництва, в Степу - 30,7% [10, 23].

Постановою ВУцВк та РНК УСРР від 30 травня 1928 року був встановлений шестирічний строк оренди. Сільським радам надавалось право скоротити цей строк до трьох років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу з боку державних органів і кооперації, не стали самостійно господарювати та продовжувати з року в рік здавати свою землю в оренду. Обмежувала розвиток оренди і постанова РНК УСРР від 28 червня 1928 року "Про селянські господарства, що застосовують найману працю, на які поширюються правила Кодексу законів про працю". Практично ця постанова узаконювала заборону використання найманої праці в аграрному секторі.

У розвитку орендних відносин мали місце негативні процеси. Нерідко землі, взяті в оренду, не оброблялися. Мало місце приховування кількості орендованої землі, з тим, щоб сплачувати менший податок.

Суперечливі процеси виявлялися у практиці оренди у колективних господарствах. З одного боку, вони брали в оренду значні площі ріллі. У 1924 - 1925 господарському році колективні господарства орендували 32 тис. десятин землі. З другого боку, вони самі здавали в оренду 10 400десятин землі.

В середині 20-х роках одержала поширення оренда засобів виробництва. В одних селянських господарствах їх було більше, в інших менше. При цьому кількість господарств, що орендували засоби виробництва, збільшувалася швидше, ніж кількість тих, що орендували землю. У 1927 році в Україні орендували землю 22,9% селянських господарств, а засоби виробництва - 56,9% [10, 24]. В оренду здавалась тяглова сила (робочі коні, воли), орний інвентар і машини. В Україні переважала передача в оренду машин. У 1927 році з 128,2 тисяч обслідуваних господарств орендували засоби виробництва 57,9% господарств, з них машини орендували 38,6%, а тяглову силу і орний інвентар - 19,3%.

По всій території України землю в оренду головним чином здавали бідняки, в деякій мірі середняки, а інколи і заможні. А в Криму ж біднота була єдиним постачальником, що здавала в оренду землю (99,8%) [11,22].

Ставлення місцевих господарських органів, інших владних структур до умов орендних договорів та їх виконання було досить суровим. Дуже рідко останні йшли на поступки орендарям-приватникам. Загальна економічна ситуація, становище на конкретному підприємстві, як правило, до уваги не бралися. І це, незважаючи на те, що надходження від оренди становили суттєву частину прибутків місцевих бюджетів. Так, тільки за 1921 - 1922 господарський рік надходження від оренди в місцеві бюджети Одеської губернії становили більше одного мільйона карбованців золотом.

У зв'язку з розгортанням орендної кампанії збільшувалося навантаження на центральні господарські органи республіки, насамперед на Українську раду народного господарства (УРНГ) та постійно діючу Українську економічну нараду (УЕН). Саме на першу покладалося завдання направляти і контролювати місцеві господарські установи. Досить часто УРНГ доводилося приймати рішення і з окремих конкретних питань [12, 18].

Найвищим владним органом у республіці згідно з Конституцією УСРР був Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). На його адресу йшов цілий потік скарг від підприємців-орендарів на свавілля місцевої влади, незаконну націоналізацію, конфіскацію чи реквізицію, втручання в комерційну діяльність. В 1930 році оренду землі було заборонено повністю.

Введення продподатку та оренди землі поставили перед партією одне з принципових питань ринкового господарства - про найману працю. Комуністична доктрина більшовиків розглядала використання найманої праці як "експлуатацію людини людиною". Не випадково, що один із перших документів радянської влади "Декрет про землю" забороняв використання найманої праці у землеробстві, однак у нових умовах господарювання РКП(б) змушена була переглянути своє ставлення й до найманої праці.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві, зокрема дозвіл на оренду землі, вивільняв велику кількість робочих рук. З відомих причин влада не могла використати повну вільну робочу силу села у промисловому виробництві. Документи 1921 - початку 1922 рр. засвідчують, що в цей період ще забороняв використання найманої праці у сільському господарстві. У травні 1922 р. більшовики зробили ще одну поступку селянству. Було дозволено застосування допоміжної найманої сили за умови, що всі працездатні члени господарства будуть задіяні нарівні з найманими робітниками. Допуск використання найманої праці у сільському господарстві означав визнання владою існування ринку робочої сили - обов'язкового елементу ринкового господарства.

Особливо швидко зріс ринок сільськогосподарських наймитів в Україні. Його розвиток відповідав досить високому попиту на робочу силу в сільському господарстві УСРР, де посилився процес диференціації селянства. За офіційними даними, загальна кількість найманих робітників в Україні у 1926 р. становила 400,8 тис. На кожні 100 сільських господарств припадало 7,1 найманих робітників. Влада, дозволивши використання у сільському господарстві найманої праці, всіляко обмежувала роботодавців. Так, у вересні 1926 р. осіб, що використовували найману працю з метою одержання прибутку, було позбавлено виборчих прав.

Аграрний загін робітничого класу в період НЕПу складався з двох основних груп - наймитів (робітників, які були зайняті в господарствах селянського типу) і робітників радгоспів та інших державних підприємств. Між найманою і радгоспною групами сільськогосподарських робітників існував певний зв'язок: досить часто одні й ті ж особи працювали то в одноосібному секторі, то в державному. Особливо характерним було це явище для сезонних наймитів [13, 22]. В 1927 р. в селянських одноосібних господарствах УСРР працювало 337934 найманих робітника [14, 75].

В середині 20-х рр. на Півдні України відмічено швидкий ріст числа наймитів. На 01.01.1924 р. в Одеській губернії було зареєстровано 24337 осіб наймитів, на 01.06.1925 р. - 38539, на 01.10.1924 р. - 44656, на 01.01.1925 р. - 36608. Однак за відомостями М. Гуревича Південь України за кількістю наймитів займав останнє місце серед інших регіонів. Це пояснювалося тяжінням наймитів до робіт, зв'язаних з тваринництвом та розведенням інтенсивних культур, які мали більший розвиток на Лівобережжі та Правобережжі. Крім того кількість населення на одиницю площі землі на Півдні України була значно нижчою в порівнянні з іншими територіями.

Своєрідна картина з найманою працею склалася в Криму. За відомостями Української Спілки Сільгосплісробітників ріст кількості наймитів в сільському господарстві Криму відбувався таким чином: по відношенню до р. кількість наймитів зросла більше ніж у 8 раз, або 701,2%. Вся ця маса найманих робітників використовувалася в селянських господарствах. Найбільш розповсюджено наймитство було в гірському районі, де обробка інтенсивних культур (тютюн, виноград), вимагали великих затрат праці. Головну масу наймитів Криму складали вихідці з інших губерній - Катеринославської, Одеської, Харківської, які попрацювавши сільськогосподарський сезон, повертались назад. Так у 1925 р. присланих робітників налічувалось 3854 або 51%, місцевих - 2916 (49%). Розподіл сільськогосподарських робітників за сферами зайнятості показувало, що 66,6% наймитів працювало в селянських господарствах, 16,7% - пастухи і підпаски, 16,7% - няні та сторожі [15, 92].

Статистика 20-х рр. свідчить, що до роботи за наймом вдавались, як правило бідняки. Серед пролетарських господарств у 1927 р. відпускали своїх членів на заробітки 88,1%, в тому числі в сільське господарство - 62,2%; у 1929 р. - відповідно 76,3% і 53,5% господарств цієї групи. Серед напівпролетарських господарств у 1927 р. відпускали своїх членів на заробітки 58,2%, в тому числі в сільське господарство - 46,9, у 1929 р. - відповідно 57,8% і 43,6%.

Якщо для вихідців із середняцьких і заможних господарств робота за наймом була джерелом додаткових прибутків, то для певної частини сільського населення, а саме для його пролетарської і напівпролетарської частини, це заняття служило головним і навіть єдиним джерелом засобів до існування. Вперше питання про джерело засобів до існування було включене в програму весняного сільськогосподарського перепису 1926 р. Перепис показав, що заробітки в наймах (в усіх галузях виробництва) були головним джерелом засобів існування для 9,6% усіх селянських господарств України. Причому, якщо в групах середняцьких і заможних господарств таких, що жили в основному з заробітків у наймах, налічувалося лише 0,5 - 1,5% серед нижчесередніх - 5,1%, то серед малосильних - 24,2%. За тими ж даними для 28,1% усіх селянських господарств України заробітки в наймах становили головне джерело грошових доходів, в тому числі в групі малосильних такі господарства становили 50,3%, у групі нижче середніх - 25,2%. За весняним переписом 1927 р. робота в наймах у чужому сільському господарстві становила головне джерело існування сім'ї для 2,2% селянських господарств України, а головне джерело грошового прибутку - для 4,7% усіх господарств.

Питома вага вартості робочої сили в загальній собівартості продуктів селянського господарства у 1925р. в середньому по країні становила: по пшениці - 57%, житу - 58%, ячменю - 61%, картоплі - 57%, цукрових буряках - 65% і т.д. [16, 267]. Таким чином, ручна праця в десятки разів перевищувала витрати праці, матеріалізованої в техніці.

Наведені дані наочно демонструють розміри потреби індивідуального селянського господарства в живій праці. Не лише більш-менш значне розширення сільськогосподарського виробництва в доколгоспному селі не могло обійтися без залучення додаткових робочих рук, а й середині за розміром господарства у найбільш напружені моменти сільськогосподарського циклу потребували додаткових робочих рук. Це і стало об'єктивною передумовою для досить широкого розвитку найму-продажу робочих рук у сільському господарстві.

На розміри і характер застосування найманої праці в сільському господарстві, особливо в селянському його секторі, помітний вплив сприяла господарська кон'юнктура. Падіння цін на сільськогосподарську продукцію внаслідок високого врожаю 1922 р. і подорожчання промислових виробів ("ножиці цін") створили в 1922 - 1923 господарському році несприятливу кон'юнктуру для міцних господарств; попит на робочі руки з їх боку в 1923 р. дещо зменшився, залишаючись все ж вищим від попиту 1921 р. Недорід 1924 і 1928 рр. також зменшував попит на робочі руки в період збору врожаю. А високі ціни на хліб протягом весни та літа 1925 р. при багатому врожаї цього року сприятливо позначилися на розширенні застосування найманої праці в сільському господарстві. У 1926 р. скоротилось виробництво інтенсивних культур (цукрових буряків у Лісостепу, соняшнику і кукурудзи на Півдні) переважно під впливом несприятливих цін на них, що не могло не зменшити стимулів до найму сільськогосподарських робітників. А у 1927 р. знову збільшилися посіви цукрових буряків.

Класифікація господарств, що користувалися найманою працею, за наявністю робочої худоби, розмірами посівів та за сукупною вартістю основних засобів виробництва показує одну й ту саму закономірність: економічно сильні господарства наймали робітників значно частіше, ніж малосильні, за інтенсивністю найму чужої праці найвища економічна група перевищувала найслабшу приблизно в 10 разів, причому кількість найманих сільськогосподарських робітників змінювалася залежно від економічної сили господарств цієї групи.

Проте в багатьох випадках використання селянськими господарствами найманої праці викликалося позаекономічними причинами. Позаекономічний попит на найману працю - це попит, в основі якого не лежали потреби товарного виробництва. Його причиною могли бути відсутність основного працівника через службу в армії, втрата працездатності внаслідок хвороби тощо. Переважно позаекономічним був і попит на найману робочу силу з боку господарств, для яких сільське господарство було другорядним зайняттям. Такими були господарства споживацького типу, які вели службовці, вчителі, духівництво. До позаекономічних причин використання найманої праці слід віднести і прагнення певної частини господарств, що знайшли добре оплачувану роботу, найняти для підтримання власного сільського господарства безробітного, згодного на найнижчу плату.

Враховуючи всі згадані причини застосування найманої праці в селянських господарствах, можна зробити висновок, що характер її використання з точки зору суспільних відносин в різних категоріях господарств був різним. В бідняцьких господарствах робітник лише доповнював брак робочої сили, не сприяючи нагромадженню, бо й сам господар не завжди мав прибуток. У цих господарствах господар працював нарівні з наймитом і способом життя, харчування, тривалістю робочого дня, навіть оплатою праці був не в кращому становищі, ніж той. У даному разі йдеться про простий обмін працею між селянськими господарствами. Навпаки, в заможних господарствах праця найманих робітників використовувалася для розширення господарства і утворення нагромаджень. Тут наявна експлуатація найманих робітників або принаймні елементи експлуатації. неп землеробство найманий аграрний

Таким чином, капіталістичні елементи ведення господарства - оренда землі і наймана праця набули широкого розповсюдження на території України в період нової економічної політики.

Література

1. Мигаль Б.К. Здійснення аграрної політики на Україні у відбудовний період (1921 - 1925 роки) - Х.: Вища школа, 1974; Лях Р.Д. Розв'язання аграрного питання на Україні (1917 - 1923 рр.) - К. - Донецьк: Вища школа, 1975; История социалистической экономики СССР: В 7 т. - М.: Наука, 1976. - Т.2; Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. - К.: Наукова думка, 1983.

2. Лях С.Р. Сельскохозяйственные рабочие Украинской ССР в 20-е годы. Автореф. дис. д.и.н. - К.: Институт истории Украины АН УССР, 1991; Щетников В.П. Советский рабочий класс и процесс формирования исторических предпосылок агропромышленной интеграции. (На материалах юга Украины (20--30-е годы.)) - Дис. к.и.н. - Одесса, 1989.

3. Кулъчицъкий С.В. УСРР в добу нової економічної політики (1921 - 1928 рр.) - К.: НАН України, 1995; Пиріг О.А. Неп: більшовицька політика імпровізації. - К.: Нац. торг.-екон. ун-т, 2001; Сучасна аграрна політика України, проблеми становлення. - К.: Ін-т історії України НАН, 1996.

4. Лях С.Р. Наймана праця в сільському господарстві України в умовах НЕПу. - К.: Вища школа, 1990.

5. Решение партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917 - 1967 гг.) Сб. документов в 5-ти т.т. - Т.1. - М.: Политиздат, 1967.

6. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины (далі - СУ) - 1922. - № 18. - С. 282.

7. СУ. - 1922. - № 27. - Ст. 388.

8. Бутковский В. Иностранные концессии в народном хозяйстве СССР. - М. - Л.: Госиздат, 1928.

9. Пиріг О.А. Неп: більшовицька політика імпровізації. К., 2001.

10. Скотнікова Л.С. Аграрні відносини в українському селі у 1920-х роках //Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі (1921 - 1928 рр.) - К.: Інститут історії України НАН, 2000.

11. Ларин Ю. Завершение аграрной революции в Крыму // На аграрном фронте. - 1928. - № 3.

12. Олійник М.М. Політика державних та партійних органів України щодо приватних підприємств у період НЕПу // Укр. іст. журн.

— 2001. - № 1.

13. Лях С.Р. Сельскохозяйственные рабочие Украинской ССР в 20-е годы.

14. Щетников В.П. Советский рабочий класс и процесс формирования исторических предпосылок агропромышленной интеграции. Одесса,1989.

15. Баев Б. Наемный труд в сельском хозяйстве Крыма // На аграрном фронте. - 1928. - № 4.

16. Данилов В.П. Советская доколхозная деревня: население, землепользование, хозяйство. - М.: Наука, 1977.

Размещено на Allbest.ru