Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська партійна преса в Російській імперії (1905-1914 рр.): історіографія

Березовський О.М.

Революційні події в Російській імперії 1905-1907 рр. створили більш сприятливі, порівняно з попереднім часом, умови для діяльності українських політичних партій. За таких складних суспільно-політичних умов для всіх українських партій було характерним використання преси як одного з найважливіших засобів впливу на національну свідомість українців. Партійні видання охоплювали весь спектр українських політичних партій в Російській імперії, відображаючи своїм змістом їх ідейно-політичну і національну спрямованість, а також відповідні еволюційні процеси в партіях. Масштаби видавничої діяльності партій були неоднаковими і обумовлювалися репресивними заходами властей, наявністю коштів та чисельністю організацій. Окремі партії спромоглися на підготовку і видання небагатьох своїх газет.

У цілому в період 1905-1914 рр. в Російській імперії легально вийшло понад 40 україномовних періодичних видань. Серед них значна кількість була друкованими органами українських політичних партій та організацій з Наддніпрянщини. Так, зокрема, газети "Боротьба", "Воля", "Соціал-Демократ", "Слово" та журнали "Шершень", "Дзвін" були легальними друкованими органами Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), газети "Громадська Думка", "Рада" і журнал "Рідний край" - Української демократично-радикальної партії (УДРП), газета "Слобожанщина" - Української народної партії (УНП), газета "Запоріжжє" - Української селянської партії (УСП). Українські періодичні видання почали з'являтися також в Санкт-Петербурзі та Москві. Так, протягом 1906 р. в Санкт-Петербурзі виходив місячник "Вільна Україна", а згодом у 1907 р. - газета "Наша Дума", які були органами УСДРП. Крім україномовних видань на території Російської імперії виходили російськомовні періодичні органи, які також відстоювали політичні права українства, зокрема "Украинский вестник" (Санкт-Петербург, 1906 р.) та "Украинская жизнь" (Санкт-Петербург, 1912-1917 рр.).

українська партійна преса імперія

Історіографія української партійної преси залишається маловивченою і актуальною темою. Здебільшого друковані партійні органи вивчались крізь призму історії політичних партій [1]. Низка сучасних досліджень вивчають пресу як джерело з історії політичних, національних, економічних, культурних процесів [2]. Останнім часом активізувались дослідження партійних видань в контексті історії української преси [3]. Однак майже відсутні наукові праці, які б висвітлювали історіографічні аспекти згаданої проблеми. Метою пропонованої статті є комплексний аналіз робіт вітчизняних та зарубіжних істориків, котрі порушували питання української партійної преси в Російській імперії (1905-1914 рр.). Це зумовлює наступні дослідницькі завдання: проаналізувати основні етапи в історіографії української партійної преси; визначити особливості стану дослідження проблеми в зарубіжній та вітчизняній історіографії.

Зміст і наслідки розвитку української партійної преси зазначеного періоду знайшли відображення в літературі, історіографія якої пройшла декілька неоднозначних етапів розвитку: перший - 1905-1917 рр.; другий - 1917-1920-ті рр.; третій - 1930-ті рр. - початок 1950-х рр.; четвертий - кінець 1950-х - 1980-ті рр.; п'ятий - 1990-ті рр. - до сучасності.

Українська преса як складова національного відродження початку ХХ ст. привернула увагу дослідників відразу після її появи. Історіографія дореволюційної доби передала живий відгук науковців, публіцистів, діячів, безпосередніх учасників подій на появу української періодики 1905-1907 років. У 1906 р. на сторінках "Громадської Думки" вийшла низка статей Б. Грінченка, яка потім була надрукована окремою книгою. Автор висвітлив нелегке становлення українських періодичних видань, і саме тому свою книгу про українську пресу назвав "Тяжким шляхом". Крім адміністративних перешкод, головними причинами, які стояли на шляху українській газеті були "селянська темнота і безписьменщина". Одним із головних здобутків національного руху дослідник вважає народження "української політичної преси" [4].

Інший учасник видавничого процесу Д. Дорошенко у статті "Украинская социалъ-демократия" подав короткі відомості про нелегальні партійні друковані органи і намагався з'ясувати причини невдалої легалізації видавництва партійної преси в Наддніпрянській Україні наприкінці 1905 р. [5]

Один із активних діячів національного відродження, який брав безпосередню участь у видавничому русі - С. Єфремов вбачав головну причину вразливості української преси в антиукраїнській політиці царизму, яка не давала повноцінного розвою національним періодичним виданням.

С. Єфремов слушно зауважив, що наявність своєї преси була одним з головних здобутків українства на початку ХХ ст. [6]

Проте на шляху становлення української преси ставали не тільки перепони з боку офіційної влади. На думку М. Залізняка, деякі українські видання впали через брак сил, "вмерли власною смертю" [7]. Подібні висновки роблять М. Грушевський та О. Гетч. Автори з'ясували причини небувалого злету української преси 1905-1907 рр. та їх місце у національному русі [8]. Поряд з тим вийшло декілька праць, в яких автори намагались дати характеристику суто партійним виданням. Так, у ювілейному номері соціал-демократичного друкованого органу "Наш голос" вийшло декілька статей, присвячених виникненню перших видань РУП-УСДРП [9].

У 1914 р. з'явилася книга "Украинский вопрос". Її підготували співробітники українознавчого журналу "Украинская жизнь". Авторами є видатні діячі національного відродження - М. Грушевський, С. Єфремов,

С. Петлюра, Д. Донцов, А. Кримський, С. Русова та ін. Один із розділів роботи присвячений історії заснування та становлення української преси, в тому числі й партійної періодики. Автори роблять висновки про те, що поява українських періодичних видань мала визначні наслідки для усього українського руху [10].

В рамках історіографічного періоду інший дослідник В. Дорошенко дав детальний перелік 17 часописів, зробив одну з перших спроб комплексного дослідження українських партійних періодичних видань та з'ясування їх ролі у національному русі. Зокрема, значну увагу дослідник приділив вивченню української преси соціал-демократичного спрямування [11].

Для робіт першого історіографічного періоду характерною рисою є суб'єктивізм, оскільки вони належать безпосереднім працівникам українських періодичних органів. У цілому дореволюційні дослідники вказували на об'єктивні передумови виникнення української преси та готовність українського суспільства щодо її сприйняття. Автори висвітлювали нелегке становлення українських періодичних видань, вказували на причини слабкості та перешкоди, які стояли на шляху становлення української преси. У працях зазначеного історіографічного періоду слушно зазначалося, що навколо національних періодичних видань відбувався процес консолідації політичних структур українського суспільства.

Нові дослідження з історії української періодики Наддніпрянщини з'явились тільки в другій половині 1920-х років. У цей період помітно посилився теоретичний підхід до питань історії преси. Це проявилось у розвитку літературознавчої бібліографії, створенні бібліографічної періодики і наукових статей у науково-бібліографічному журналі "Бібліологічні вісті". На сторінках цього видання побачила світ історико-бібліографічна праця В. Ігнатієнка "Українська преса і її вивчення". В 1926 р. вийшла інша його робота "Українська преса 1816-1923 рр." В. Ігнатієнко розробив класифікацію та періодизацію української періодики. Автор визначив головні етапи розвитку національних періодичних видань на всіх етнічно-історичних українських землях, які детально охарактеризував [12]. Періодизація В. Ігнатієнка базується на різних принципах - мовному, територіальному, суспільно-політичному, та все ж вона на думку сучасних дослідників преси не може бути визнана вдалою [13, 10]. Дослідник навів кількісну характеристику української преси за 1905-1914 роки, але допустив деякі неточності в підрахунках [14]. В іншому дослідженні В. Ігнатієнка "Бібліографія української преси 1816-1916 років" була здійснена перша глибока та ґрунтовна спроба дати покажчик всіх органів національної україномовної преси. Дослідник прослідкував розподіл преси по містах Наддніпрянщини, навів ряд схем, таблиць і показників, за допомогою яких можна простежити цікаві і важливі тенденції розвитку української преси [15]. Згадана праця є на сьогодні найповнішим історико-бібліографічним зібранням періодики періоду 1816-1916 рр., хоча й містить низку недоліків.

Відразу перша періодизація національної преси, запропонована В. Ігнатієнком, підпала під критику іншого дослідника В. Коряка. Щодо означеного періоду, дослідник вказав, що поділ надто штучний і запропонував свій спрощений варіант: 1905 рік є роком початку української буржуазної преси на Наддніпрянщині, а 1914 рік - її кінець [16]. Своє бачення проблеми висловив Є. Гірчак, зазначивши, що українська буржуазія і політичні партії та преса були далекі від революційного розв'язання українського національного питання, їх позиція щодо уряду подібна "до угодовства". Підтримуючи ленінський класовий підхід в оцінках різних суспільно-політичних явищ, автор поділив українські видання на "революційні" та "нереволюційні". Українська буржуазна преса, на думку дослідника, торкалась більше національно-культурних проблем, а не політичних і соціальних [17]. У дослідженні О. Гермайзе "Нариси з історії революційного руху на Україні" значну увагу приділено діяльності українських політичних партій. Автор оцінив роль української партійної преси у пропагуванні національного питання. Дослідник виділив видання УСДРП, які були поширеними в підросійській Україні [18].

Характерною особливістю в другому історіографічному періоді із зазначеної проблематики є створення істориками низки спеціальних досліджень історико-бібліографічного та літературознавчого спрямування. Не зважаючи на деякі розбіжності в поглядах, дослідники характеризували 1905-1914 роки як "найплодовитіший період" в історії української дореволюційної преси. Загалом в даному історіографічному періоді української преси були спроби незаідеалізованих підходів, хоча вже під кінець 1920-х рр. дослідження були позначені рисами комуністичної тенденції.

Наступний період історіографії національної преси припадає на 1930-ті - початок 1950-х років. Зі становленням тоталітарного режиму були ліквідовані розкутість та відносна об'єктивність вітчизняної історичної думки. Головна увага приділялась вивченню часописів, які були визначені офіційною владою як видання демократичного спрямування.

Серед праць даного історіографічного періоду слід згадати роботу Ф. Лося, який дав детальний перелік преси, що виходила з 1905 року. Однак автор прийшов до суперечливого висновку, вказавши, що переважну більшість української партійної преси національна буржуазія використовувала в своїх вузьких класових та політичних інтересах. З іншого боку ріст української преси вказує на пробудження національної свідомості українського народу [19]. Певних аспектів розвитку української преси 1905-1907 років торкнувся А.М. Іванов. Він визнав, що поява національної періодики пробила політику невизнання українців державницьким народом [20].

В умовах тоталітаризму дослідження над будь-якими аспектами українського суспільно-політичного руху були небезпечними, тому у цей період основні здобутки належать зарубіжній історіографії. Науково - проблемне висвітлення історії української преси 1905-1914 років, хоча і з деякими хибами починається в 1940-1950-х роках. В основному українські періодичні видання продовжували досліджувати вчені з української діаспори: Д. Дорошенко, А. Животко, В. Іванис, О. Лотоцький, С. Наріжний, П. Феденко та інші [21].

Серед спеціальних досліджень слід виділити фундаментальну монографію А. Животка "Історія української преси". Ця праця є одною з найповніших за масштабом охоплення фактологічного матеріалу, залучення архівних джерел. Зібрані бібліографічні дані і фактичний матеріал розташовані в хронологічній послідовності. Однак автору не завжди вдавалось проаналізувати українську пресу з урахуванням найважливіших історичних факторів. Запропонована періодизація ґрунтується на різних критеріях (мовних, територіальних, політичних), тому не має внутрішньої цілісності, місцями вона хаотична, непослідовна. Особливу увагу дослідник звернув на діяльність друкованих органів УСДРП, зокрема газети "Слово" [22].

У дослідженні "Український громадський рух у ХХ ст." її автор П. Феденко особливу увагу звернув на видавничо-агітаційну діяльність Революційної української партії (РУП) і, зокрема, на видання їх друкованих органів "Гасло", "Селянин", "Праця" [23]. Оскільки до 1905 р. у Російській імперії була виключена можливість легального існування української преси, то ці періодичні видання виходили на західноукраїнських землях. Також цікаві факти, що стосувалися процесу становлення партійної преси РУП-УСДРП, наводить В. Іванис. Він характеризує діяльність періодичних видань "Гасло", "Вільна Україна", "Слово" та участь у видавничому процесі Симона Петлюри [24]. Звертає увагу і праця С. Наріжного "Українська преса", хоча і вона має чимало неточностей [25]. Фактичний матеріал не завжди узагальнений і пов'язаний з суспільно-політичною концепцією доби.

У цілому у третьому історіографічному періоді, слід відзначити, що партійні видання українських політичних партій залишались маловивченою тематикою. "Під совєтською окупацією" вивчення історії української преси неможливе з політичних причин, а еміграція не здатна зробити цю роботу "через брак архівів і бібліотек української преси" підкреслювалось в "Енциклопедії українознавства", виданій в Мюнхені професором В. Кубійовичем [26,981]. Поза межами дослідження залишалась численна група видань, які трактувались радянськими чиновниками як націоналістичні видання. Партійна преса істориками діаспори розглядалася як важливе історичне джерело для дослідження історії українського політичного руху. Однак дослідники перебільшували значення окремих партійних видань, давали однозначно позитивну оцінку усій українській пресі, а єдину причину її кризи вбачали у репресивній та антиукраїнській цензурній політиці царського уряду.

Четвертий етап історіографії української партійної преси припадає на кінець 1950-х - 1980-ті роки. Партійні видання продовжували характеризувати поверхово, вони не були предметом спеціальних наукових розробок. Тільки комуністичні і соціалістичні видання були предметом відносно повного вивчення. Варто відзначити, що для більшості досліджень властивий вибірково-тенденційний підхід до історії української періодики. Радянські дослідники чітко розмежовували періодичні видання на революційно-демократичні, ліберально-буржуазні та націоналістичні.

В рамках даного історіографічного періоду варто згадати роботу М.А. Жовтобрюха, яка присвячена вивченню ролі періодичної преси в історії української літературної мови [27]. В інших дослідженнях, зокрема, в монографії О. Дея "Українська революційно-демократична журналістика" зроблено спробу систематизованого викладу історії української преси дорадянського періоду [28]. Автори посібника "Історія української дожовтневої журналістики" запропонували своє бачення періодизації української преси. На український історичний ґрунт переносилась ленінська періодизація, яка не витримувала серйозної критики. Колектив авторів зробив спробу систематизованого викладу історії української періодики, залучивши чимало фактологічного матеріалу [29].

Українська преса вивчалась переважно літературознавцями та журналістами, про це свідчить "Історія української літератури" [30]. В цьому восьмитомному виданні опубліковані окремі дослідження про розвиток української журналістики початку ХХ ст. Певні сторони журналістської спадщини за радянських часів замовчувались або згадувались побіжно. Тому методологічні засади досліджень, методи відбору та аналізу фактів, а особливо їх інтерпретація чітко показують антиісторизм та фальсифікацію. Про безпідставне паплюження всього, що стосувалось української преси, красномовно свідчить "Історія Української РСР" [31].

Радянські історики перебільшували популярність і значення російської революційно-демократичної, соціалістичної преси на шкоду українській пресі.

Дослідникам з діаспори, не зважаючи на відсутність ідеологічного тиску, теж не вдалося створити ґрунтовних праць, присвячених українській партійній пресі 1905-1914 років. Проте дослідники П. Феденко, Ю. Тернопільський продовжили наукову розробку деяких аспектів з історії преси [32; 33].

Отже у четвертому історіографічному періоді з даної проблематики радянські історики перебільшували популярність і значення російської революційно-демократичної, соціалістичної преси. Вони розглядали одну і другу пресу не як складові частини всеукраїнського національно-визвольного руху, а як протилежні ворожі ідеології. Чимало праць радянських дослідників позначені рисами антиісторизму, необ'єктивності, комуністичної тенденційності. Українська партійна преса в цей історіографічний період не стала предметом спеціального дослідження у істориків з діаспори.

Після набуття Україною незалежності спостерігається інтенсивне зацікавлення дослідниками історією українських політичних партій та національного руху. Особлива активізація спостерігалась і у дослідженні історії української преси, що набула системного характеру. У згаданий історіографічний період почали виникати фундаментальні праці, присвячені суспільно-політичному життю, національно-визвольному руху в Україні на початку ХХ ст., які в тій чи іншій мірі торкалися питання української партійної преси. В першу чергу слід виділити колективну монографію "Нариси з історії українського національного руху", в якій здійснена перша спроба узагальнення історії українського національного руху ХіХ - поч. ХХ ст. [34].

В іншій колективній монографії "Українське питання" в Російській імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)" автори здійснили всебічний структурний аналіз різних сторін стану розвитку "українського питання" в Російській імперії [35]. Проблемам розвитку української преси присвячені розділи, підготовлені О. Лисенко та О. Овсієнко [36]. Автори роблять висновки про те, що у 1906-1907 рр. на сторінках української преси ідея автономії України займала центральне місце. Крім того О.В. Лисенко справедливо зазначає, що дискусії на сторінках періодичних видань викликали живий інтерес у раніше інертних до національного руху громадян, робили з них й не свідомих українців, то хоча б співчуваючих українській національній ідеї. Це залучення широких верств принаймні до обговорення українського питання було не менш важливим, ніж створення його стратегічної лінії. Дослідник робить висновки, що саме в цьому полягає роль української преси у формуванні національної ідеї [37].

В колективній праці "Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900-1907" автори розкрили історію становлення та діяльність українських політичних партій Наддніпрянської України, проаналізували позиції цих партій з національного питання та їх діяльність у цьому напрямку. В. Колесник, О. Рафальський та О. Тимошенко роблять висновок, про те що для всіх українських партій було характерним використання преси як одного з найважливіших засобів впливу на національну свідомість українців. Періодичні видання виступають помітним політичним чинником в прискоренні національно-політичного руху [38].

Слід зазначити, що систематичне та об'єктивне вивчення української партійної преси здійснювалось не тільки фахівцями з історії українських політичних партій, а й пресознавцями. Так, зусиллями дослідників

В. Гутковського, А. Заводовського, О. Коновця, І. Крупського, О. Овсієнка, М. Романюка, Н. Сидоренко, О. Сидоренка, П. Федоришина та інших зроблено суттєвий крок у напрямі наукового осмислення розвитку української преси [39].

Останнім часом розширення проблематики історичних досліджень привело до появи праць, присвячених виключно історії української преси. Так, І. Крупський, в контексті загальних закономірностей розвитку української журналістики, звернув увагу на діяльність та роль національної преси [40]. Дослідник розкриває витоки державотворчої преси, аналізує її внесок у боротьбу за українську державу. Автор детально висвітлює процес зародження та становлення української преси на теренах Російської імперії, аналізує тематику та зміст партійних періодичних видань [41]. Вищезгадане дослідження доповнює колективна праця дослідників В. Гутковського, І. Крупського, П. Федоришина "Українська журналістика Наддніпрянщини (ІІ половина ХІХ ст. - 1920): генезис, проблематика виступів, державотворча функція" [42]. Ця праця є однією з найповніших з історії національної преси Наддніпрянської України за масштабом охоплення фактологічного матеріалу та залучення архівних джерел. Автори приділили значну увагу процесу становлення та організації партійних періодичних видань. Дослідники справедливо зазначають, що оцінка українських періодичних видань з позицій сьогодення не збігається з тими оцінками, що надавали їм їхні сучасники.

Проблема розвитку української преси частково знайшла відображення в дисертаційних дослідженнях. Ряд нових висновків щодо ролі преси в процесі національного відродження в умовах відсутності державності та інших політичних атрибутів зроблені в дисертації В. Меша [43]. Однак автор допускає низку неточностей у трактуванні політичної приналежності деяких періодичних видань, робить певні помилки в підрахунках. Викликає значний інтерес дисертаційне дослідження А.А. Заводовського на тему "Преса української соціал-демократії та українське питання в Російській імперії на початку ХХ ст.". В дисертації проведено систематичний і узагальнюючий аналіз української соціал-демократичної преси Російської імперії як цілісного і самостійного явища. Досліджено зміст публікацій, які тією чи іншою мірою стосувалися реалізації українського питання. На основі широкого кола джерел та великої кількості різнотипної літератури досліджено процес становлення періодики РУП, УСП, УСДРП, Української соціал-демократичної спілки. Через призму періодичних видань з'ясовано ставлення різних ідейних течій в соціал-демократичному русі до вирішення українського питання в Російській імперії. Автор детально характеризує маловивчені партійні періодичні видання, зокрема, газети "Боротьба", "Воля", "Соціал-Демократ", "Слово" та інші [44].

У дисертації Л.П. Могильного висвітлено питання використання преси націонал-ліберальними партіями, як одного з найважливіших засобів впливу на національну свідомість українців. Серед основних партійних друкованих органів, що за своїм змістом відображали ідейно-політичну і національну спрямованість українського ліберального руху, автор виділив журнал "Рідний край" та газети "Громадська думка", "Рада". Тільки протягом недовгочасного існування "Громадської думки", за підрахунками дослідника, у ній опублікували більше 480 статей і заміток (82% від загальної кількості), авторами яких були члени УДРП. Л.П. Могильний доводить, що масштаби видавничої діяльності ліберально-демократичних партій порівняно з іншими українськими політичними партіями були вагомішими та найбільшими [45].

У роботі А.І. Павка "Повчальний досвід вітчизняної історії: Політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби" наведено перелік та охарактеризовано друковані органи партійно-політичних структур Східної Галичини та Наддніпрянщини. Автор вдало зробив порівняльний аналіз становлення та еволюції українських, російських, польських, єврейських політичних партій і організацій. Крізь призму історії політичних партій показано роль та місце друкованих органів в діяльності різних партійно-політичних структур [46].

У цілому сучасні дослідники справедливо зазначають, що вся тодішня українська преса в Російській імперії така ж суперечлива, як сама ідеологічна боротьба, яка певним чином позначилась й на самій пресі. Тому історики об'єктивно вказують, що дати чітку вичерпну оцінку окремим виданням важко, а той зовсім неможливо - в одному могли існувати поруч супротивного змісту матеріали. Важко визначити видання й за партійним напрямком, адже заснувати в ті часи орган чисто національно-радикальний чи соціал-демократичний було майже неможливим. Загалом для останніх наукових досліджень властиве прагнення об'єктивно переосмислити історію українського суспільно-політичного руху, і зокрема, роль українських політичних партій та їх друкованих органів у національному відродженні. Аналіз визначеної проблеми свідчить, що окремі її сторони ще мало досліджені, особливо це стосується історіографічних аспектів.

Література