Ю. Тютюнник в історії Миколаївщини (контекст українського повстанського руху)

Провокатори проникли в оточення отамана Завгороднього через лісника Сільвестрова, що довгий час допомагав повстанцям. Син цього лісника був курсантом Зінов'євської кавалерійської школи (Слисаветград) та сексотом ЧК. Дізнавшись від батька про повстанців, Сільвестров- молодший з допомогою свого товариша та за наказом і планом ЧК почав діяти. Через батька він передав Завгородньому листа, в якому повідомляв, що, мовляв, в кавалерійській школі існує група партизанів-підпільників, яка шукає побачення з повстанцями. Завгородній повірив і захотів побачитися з курсантами. Під час зустрічі домовились про нараду в Звенигородці, куди, нібито за пару тижнів приїде вся округа, будуть отаман Гонта, представники Уряду, навіть Ю. Тютюнник.

Крім Завгороднього, на нараду прибули такі відомі ватажки, як Гупало, Голик-Залізняк, Компанієць, Добровольський, Ткаченко. Група співробітників ДПУ і чекісти, що грали роль "учасників з'їзду", без єдиного пострілу обеззброїли і захопили живими всіх отаманів. Водночас по цій справі в Києві, Одесі та Слисаветграді заарештували Здобудь-Волю, JIященка, Яковенка, Дроботківського, Мушкета та інших. Отамани повстали у в'язниці і загинули в бою [46, с. 334-335].

Незважаючи на це повстанський рух на Миколаївщині продовжувався. Головне ядро повстанства складав загін отамана Свища, що мав 110 шабель. Він являвся залишком загону Іванова. В травні після боїв з більшовиками загін Свища розпався на ряд груп по 7-8 чоловік, що робили невеликі напади. Свищ діяв на південний схід від Нового Бугу і називав себе Чорним Вороном [47, арк.63].

Більшість партизан з кінця 1922 р. добре розуміла, що подальша повстанська боротьба вже не може привести до успішного загального повстання. Але вона продовжувалася щоб "заманіфестувати перед світом волю, а для прийдешніх поколінь поставити на закруті історії ясний дороговказ, який вказуватиме їм правильний шлях до великої мети... мала бути збережена славна традиція геройської збройної боротьби за свої права... - оця основа незнищимости нашої нації... бо ж ішлось не про долю одного покоління в даний момент, а про конечне звено, яке мусить злучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього" [48, с. 9-10].

На кінець 1923 р. повстанський рух почав згасати. Незважаючи на те, що навесні наступного року відбулося певне чергове пожвавлення, а окремі загони продовжували діяти до часів колективізації, загальний характер визвольної боротьби змінився. Більшість партизан або пішла за кордон, або "розчинилася" у масі цивільного населення. Повстанські комітети майже припинили свою діяльність. Tі нечисленні загони, що продовжували діяти, вже не плекали надії на загальне повстання, не чекали допомоги від Армії УНР, не мали будь-якого центрального керівництва і зв'язків між собою, діяли без плану, на власний розсуд. їх діяльність була здебільшого кримінально-терористичною. Частина повстанців, зважаючи на лібералізацію більшовицької політики, на певний час відійшла від боротьби, а частина продовжувала її новими методами, зокрема на ниві культурницької роботи. Закладалися підвалини майбутнього національно-визвольного руху.

Ліквідація головного повстанського отамана - Ю. Тютюнника досі залишається таємницею. Не проливає повного світла на цю подію і автобіографія Тютюнника, в якій, очевидно, відповідні сторінки вилучено. В літературі про повстанство висловлюється кілька версій добровільного чи вимушеного переходу генерала на бік більшовиків у 1923 р.

За офіційною радянською версією Тютюнник перейшов кордон у середині 1923 р. для підпільної роботи у новій петлюрівській організації - "Вищій Військовій Раді". Ще за кордоном він зрозумів, що українську еміграцію використовують пануючі на Заході сили для власної користі, а не для визволення українського народу. Побачивши стан повстанства, Тютюнник разом з частиною співробітників ПП Штабу з'явився у органи Радянської влади і здався. ДПУ дало санкцію на застосування амністії. На початку листопада в пресі з'явилося звернення Тютюнника до всіх українських військових емігрантів. 28 грудня 1923 р. Президія ВУЦВК задовольнила клопотання Тютюнника про амністію [49, с. 241-242].

Друга версія - зрада Тютюнника. З часу добровільного або вимушеного переходу Ю. Тютюнника на бік більшовиків його неодноразово звинувачували у зраді як колишні друзі, так і вороги. Так, галицькі трудовики звинувачували Tютюнника у зв'язках з Шумським та Савицьким, а в 1922 р. він нібито вів переговори з Балицьким, видав йому архів, вислав в заставу сім'ю [50, с. 213,244].

За третьою версією, "повернення" Ю. Тютюнника було детально розробленою операцією ЧК, подібною до "повернення" у 1924 р. Б. Савінкова. Так, О.Кобець в своїх спогадах розповів про розмову з колишнім повстанцем, сотником Заярним, який сам зізнався Кобцю, що, після арешту під загрозою страти, зрадив і отримав завдання умовити Тютюнника повернутись в Україну. Для цього Заярному влаштували "втечу". Він отримав купу листів написаних власноручно найближчими друзями, соратниками і штабістами Ю. Тютюнника. Крім того, він повинен був переконати генерала, що в Україні от-от вибухне повстання. Чекають, мовляв, тільки його. Спершу Тютюнник поставився до Заярного недовірливо. Вдруге, коли зрадник привіз Тютюннику листи від його дружини, той згодився поїхати в Україну. На кордоні його заарештувало ЧК. Під загрозою смерті від генерала вимагали написати листа-відречення, але він відмовився і погодився лише тоді, коли почали загрожувати, що стратять дружину і доньку [51].

Ця версія підтверджується і доповнюється спогадами радянського дипломата Г. Бєседовського, який повідомляв, що для ліквідації Ю. Тютюнника ДПУ розробило особливий план. Чекісти натрапили на слід підпільної організації - Вищої Військової Ради. Але замість знищення, ДПУ ввело до її складу своїх агентів, які фактично взяли організацію в свої руки. Потім послали одного керівника цієї організації, особистого знайомого Тютюнника (можливо ним був вже згаданий Заярний) з дорученням викликати його на Україну для перевірки організації. Ю. Тютюнник вислав спочатку одного із своїх помічників. Той перевірив "організацію" і, повернувшись, заявив, що їй "можна цілком довіряти". Керівники чекали особистого приїзду Ю. Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Спочатку Тютюнник вагався, але потім згодився, перейшов кордон в умовленому пункті, де його і заарештували. На нашу думку, серед трьох версій найбільш вірогідна остання, про чекістську операцію. Вона найбільш логічна і обґрунтована, а, головне, співпадає з уривчастими відомостями з автобіографії Тютюнника, де вказується, що на його позицію вплинули рішення XXII з'їзду РКП з національного питання [40, с. 54].

Ю. Тютюнника привезли до Києва, а потім до Харкова. Почалася боротьба між Харковом і Москвою за його долю. Ф.Дзержинський домагався його розстрілу, але Харків довів, що Ю. Тютюнник ще може бути корисним. Отамана залишили жити в Харкові під наглядом ДПУ. Під тиском він написав листа-покаяння В. Затонському, листівку-звернення "До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції" та лист у газету "Діло" [1, с. 102-103].

Невдовзі Ю. Тютюнник здав власний архів і викликав із-за кордону сім'ю. Лише після цього ДПУ УСРР дозволило застосувати до генерала амністію. 28 грудня 1923 р. Президія ВУЦВК задовольнила клопотання Ю. Тютюнника, але залишила обмеження в правах на 1 рік [1, с. 103].

З 1924 р. Ю. Тютюнник намагається жити за законами радянської України. Він видає неоднозначний твір "З поляками проти Вкраїни", викладає в Харківській школі червоних старшин.

А потім його "притягнув" до себе кінематограф. Він працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ). Грав себе у художньо-документальному фільмі "ІІКП". Разом з М. Йоганесом та О. Довженком написав сценарій до фільму "Звенигора", який вийшов на екрани в 1928 р. [52]. Зйомки фільму проходили в Одесі, де Ю. Тютюнник був комендантом і саме там відбулася його зустріч з молодим талановитим українським письменником Ю. Яновським, яку слід кваліфікувати як опосередкований вплив Ю. Тютюнника на висвітлення історії Миколаївщини.

Працюючи головним редактором Одеської кінофабрики, Ю.Яновський познайомився і потоваришував із легендарним військовим діячем українського партизанського руху Ю. Тютюнником. Саме він розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями, деталями, які і були використані у майбутніх творах письменника. Героїка південноукраїнського степу вплинула на Ю. Яновського і вилилася в написання романів "Вершники", "Чотири шаблі" (заборонений на той час цензурою) та революційної драми "Дума про Британку".

В основу роману "Чотири шаблі" було покладено факти, пов'язані з селянським повстанським рухом на Півдні України. Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціалістичною критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальних дій Червоної армії під проводом комуністів. Авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. За ці серйозні "вади" "Чотири шаблі" надовго були викреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів. Митця змусили виправдовуватися за переклади роману чеською та німецькою мовами, появу їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою помилку. Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всі звинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого "Я". "Чотири шаблі" стали останнім твором, у якому Ю.Яновський був ще самим собою [53].

Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю.Яновський втілив його насамперед у героях "Чотирьох шабель". "Присвячую партизанам України" - ці слова стоять біля автографа твору, однак не ввійшли в жодне його видання. Проте, продовжилися у "Вершниках" та "Думі про Британку". Саме в "Думі про Британку" були висвітлені героїчні події історії українського повстанства, що відбувалися у Висунську та Полтавці-Баштанці на Миколаївщині [54, с. 112].

Це було останнім, що зміг зробити генерал-хорунжий Ю. Тютюнник для Миколаївщини. 12 лютого 1929 р. він був заарештований органами ДПУ в Харкові. Цього ж дня начальник 3-го відділу KPO ДПУ Толстов виписав ордер №49 на обшук і арешт Ю. Тютюнника. В ньому вказувалося, що Тютюнник звинувачується у контреворюційній діяльності [55, арк.З-4].

На Ю. Тютюнника була заведена справа №71021 від 12 лютого 1929р., в якій він звинувачувався за статтею 58-10 KK РРФСР, як особа, що займалася контрреволюційною діяльністю. Комісія зробила висновок: "...Тютюнник после его вынужденного перехода на Совсторону, декларируя свою лояльность в отношении Соввласти, умолчал о создании Партизанско-Повстанческим Штабом диверсионно-повстанческой сетки, которая была известна полякам и теперь частично используется, проявляя вновь свою активность...

В своих показаниях Тютюнник изложил свою позицию украинского фашиста, заявив, что Соввласть, способствуя своей социальной политикой развитию национального самосознания и росту национальных сил, больше чем какая бы то ни было другая форма государственной власти, постепенно сама по себе изживает и, безусловно, настанет время, когда она должна будет смениться другими государственными формами. Задачей украинских национальных сил в настоящее время должно быть всемерное способствование росту культурного и экономического уровня украинского населения в социальной политике Соввласти и, таким образом, ускоряя процесс нарастания национального самосознания и национальных сил.

Будущее независимое украинское государство должно быть буржуазным и, безусловно, с национальной диктатурой. Руководящая роль в нем должна принадлежать крестьянам...

Таким образом, следствие подтверждает данные ГПУ о враждебной деятельности Тютюнника" [55,арк.42-43].

З грудня 1929 р. Колегія ОДПУ винесла вирок: "Тютюник Юрия Иосифовича - Расстрелять. Приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения" [55, арк.46]. 2 жовтня 1930 р. вирок було виконано [55, арк.65].

Ю. Тютюнника реабілітовано 27 листопада 1997 р. У висновку, затвердженому першим заступником генпрокурора України Б. Ференцом. повідомляється, що це стало можливим "... в зв'язку з відсутністю сукупності доказів, які підтверджують обґрунтованість притягання до відповідальності" [1, с. 126].

Такою була доля визнаного діяча українського національно-визвольного руху генерал-хорунжого, отамана Юрія Йосиповича Тютюнника, який мав значний вплив на повстанський рух Миколаївщини і всієї України.

Список використаних джерел

1. Шатайло О.JI. Генерал Юрко Тютюнник. - Львів: Світ, 2000.

2. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття 1917-1921 рр. - 4.1. - K.: Тиражувальний центр УРП, 1995.

3. Лисенко А. На чолі повстанських мас: отаман Никифор Григор'єв //З архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ. - 1999. - №1/2.

4. Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України (далі - ГДА СЗР України). - С. 1012. - Т.17.

5. Антонов-Овсієнко. В боротьбі за Радянську Україну // Літопис революції. - 1931 - №3.

6. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБ України) - Спр.476.

7. Горак В. Повстанці отамана Григор'єва (серпень 1918 - серпень 1919 рр.). - Фастів: Поліфаст, 1998.

8. Путь социал-демократа (Николаев). - 1919. - 14 марта.

9. Рубач М. К истории гражданской войны на Украине // Летопись революции. - 1924. - №3.

10. Николаевщина в годы иностранной военной интервенции и гражданской войны (март 1918-декабрь 1920). Документы и материалы. - Херсон: Книжногазетное изд., 1962.

11. Горак В. Ватаг Таврійського степу // Час. - 1997. - 29 травня - 4 червня.

12. Центральний державний архів громадських організацій України. - Ф.57. - Оп.2. - Спр.342.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.1076. - Оп.З. - Спр.И.

14. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921 //http://pravopys.vlada.kiev.ua/ mova/20/Dovidn/Zymovi_pokhody_armii_UNR.htm.

15. Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1926 роках: Історіографія та джерела / HAH України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського; Севастопольський військово-морський ін-т ім. П.С. Нахімова, - K.: "Аквілон-Прес", 2000.

16. Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ. 1919 - 6.V.1920). - K.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001.

17. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Горань, О.І. Гуржій; під ред.

18. В.А. Смолій. - K.: Альтернатива, 1997.

19. Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919-1920 рр. - 2-е вид. - Нью-Йорк: Видавництво Чарторийських, 1966.

20. ГДА СЗР України. - С,11012. - Т.18.

21. Шкварець В.П. Українська національно-демократична революція і боротьба за незалежність на Миколаївщині(1917-1921). - Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2007. - С. 74-75.

22. ГДА СЗР України. - C. 1012. - Т.26.

23. Там само. - C. 1012. - Т.42.

24. Ейдеман P. Какурін Н. Громадянська війна на Україні. - X.: Державне видавництво України, 1928. - С. 51.

25. Залізний хрест УНР //http://uk.wikipedia.org/wiki.

26. Безансон А. Війна більшовиків проти селян // Всесвіт. - 1993. - № 9-10.

27. Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне. 1917-1933. - М.: РОССПЭН, 2001.

28. Ганжа О.І. Українське село в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 pp.). - К.: HAH України Інститут історії України, 2000.

29. Кин Д. Крестьянство и гражданская война // На аграрном фронте. - 1925.-№11-12.

30. Верстюк В.Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы // Украина в 1917-1921 гг. Некоторые проблемы истории. - К.: Наукова думка, 1991.

31. Кучер О.О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921-1923 рр. - Харків: Видавництво Харківського університету, 1971.

32. Боровець-Бульба Т. Армія без держави: Слава і трагедія українського повстанського руху: Спогади // Дніпро. - 1996. - № 7/8.

33. Улянич В. Жили-були батьки отамани, або чому треба вивчати повстанський рух в Україні (1917-1923 рр.) // Голос України. - 1994. - 26 березня.

34. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М.С. Історія України-Русі. В И т., 12 кн. - K.: Наукова думка, 1991. - Т.І. - C.LXV- LXIX.

35. Другий зимовий похід // http://uk.wikipedia.org/wiki

36. Литвин С. Другий Зимовий похід Армії Української Народної Республіки // Воєнна історія - 2002. - №5-6.

37. Шпілінський О. Базар (1921 р. - 1931 р.) // За державність. - №3.

38. Сушко P. Базар: могила 359 героїв // Календар Червоної Калини. - Львів, 1930.

39. Шинкаренко Т.І. Український національно-визвольний рух в 1920-1923 рр. в контексті зовнішньої політики західних держав: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Київський університет ім. Тараса Шевченка. - K., 1999.

40. ЦДАВО України. - Ф.2297. - Оп.2. - Спр. 11. - Арк.21-22.

41. Божко О. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю. Тютюнника // 3 архівів ВУЧК-ГПК-НКВД-КГБ. - 1998. - №1-2.

42. Сідак В. Партизансько-Повстанський Штаб Державного центру УНР в еміграції (1921 p.): Нарис. - K.: Інститут підготовки кадрів СБУ, Інститут історії HAH України, 1995.

43. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни / Передм. і примітки М.Любченка. - Харків: Державне видавництво України, 1924.

44. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. - 1991. - №7. - С. 84- 95. - №8.

45. Дорошенко М. "Стежками Холодноярськими". Спогади: 1918-1923. - Філадельфія, 1973.

46. Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. - K.: Незборима нація, 1996.

47. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: У 2-х ч. - Лондон: Видання Мироненко, 1967.

48. ЦДАВО України. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.6.

49. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. - Мюнхен, 1953.

50. Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917-1925 гг.). В 2-х кн. - М.: Политиздат, 1986. - Кн.2.

51. Царинный А. Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминаниям // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. Сборник. - М.: Москва, 1998.

52. Кентій А.В. Українська Військова Організація (УВО) в 1921-1928 pp.: Короткий нарис. - К.: Інститут історії України HAH України, 1998. - 80 с.

53. Звенигора (фильм) //http://uk.wikipedia.org/wiki.

54. Юрій Яновський "І світ розчинено як двері" // http://www.ukrlit.vn.ua/ article/346.html.

55. Котляр Ю.В. Висунська і Баштанська республіки. - Миколаїв: Видавництво ЧДУ імені Петра Могили, 2009.

56. ГДА СБ України. - Ф.6. - Спр.73862-ФП.

Размещено на Allbest.ru