Соціальна політика нацистського окупаційного режиму на польських територіях у 1939-1941 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна політика нацистського окупаційного режиму на польських територіях у 1939-1941 роках

Казакова О.М.

Серед багатьох «білих плям» в історії Другої світової війни та її основної складової історії нацистського окупаційного режиму, найменш дослідженими є питання, пов'язані із соціальною політикою цього режиму щодо населення окупованих територій. Соціальному аспекту нацистського «нового порядку» на польських територіях вже присвячено окремі розділи монографій, дисертаційних досліджень, статті [1;2;3;4;5;6;7]. Проте, ще зберігається певне коло питань, які не досліджувалися ані у вітчизняній, ані у зарубіжній історіографії. У даній статті зроблено спробу виявити специфіку форм та методів нацистської соціальної політики на етнічних польських територіях у період з вересня 1938 по червень 1941 року.

Сутність німецької окупаційної політики у соціальній сфері можна зрозуміти із змісту висловлювань Генерального губернатора польських земель Ганса Франка. Так, у розмові з головою Варшавського дистрикту Людвігом Фішером, він наголошував, що Німеччина не збирається піклуватися про місцеве населення, а бачить в ньому лише дешеву робочу силу, яка повинна працювати [8,241]. Проте для максимально ефективного використання людських ресурсів окупованих польських територій німецька влада не могла не враховувати, певною мірою, задоволення деяких соціальних потреб польського населення, хоча б для того, щоб зберегти від фізичного виснаження існуючий в Генеральному губернаторстві (далі ГГ). та на «приєднаних» до рейху землях потенціал робочої сили. Нацистські керівники розуміли, що для здійснення їх військових, політичних та економічних намірів одних репресивних заходів буде недостатньо.

Проведення соціальної політики мало відмінності на теренах ГГ, які включали землі Краківського, Варшавського, Радомського та Люблінського дистриктів та на «приєднаних» до рейху польських землях, до яких відносилися території Поморського, Познанського, Лодзинського та частини Варшавського довоєнних польських воєводств, і визначалося статусом цих земель у межах нацистської Німеччини та завданнями, які ставило німецьке керівництво. На третьому році існування нацистського режиму, на кінець 1941 року, при німецьких міських управліннях окупанти почали створювати відділи громадського забезпечення. Саме на них почала покладалася виключно важлива роль у здійсненні соціальної політики щодо населення польських територій. Ці відділи почали відігравати почали відігравати певну роль лише наприкінці нацистської окупації польських територій, на рубежі 1943-1944 років. Важливо відмітити, що для роботи у цих відділах залучалися як правило поляки або українці.

У період від початку нацистської окупації польських територій до середини 1941 року соціальні заходи німецької адміністрації щодо місцевого населення мали обмежений характер. В той же час, слід зазначити, що частина польського населення, яка була зайнята на промислових підприємствах, державні службовці, всі ті, хто офіційно мав роботу, знаходилися в більш вигідному становищі, тому що могли розраховувати на певну соціальну підтримку з боку окупаційної влади. Вони отримували заробітну плату та продуктовий пайок, картки на промислові товари. Відповідальним за вирішення їх соціальних проблем на підприємстві оголошувався його керівник. Саме на нього покладалися створення умов праці, виплата встановленої платні, продовольче забезпечення, створення житлових та побутових умов, а також охорона здоров'я. Однак, для фінансування навіть цих обмежених соціальних заходів, окупанти запровадили спеціальний «соціальний податок» з цього ж працюючого населення [8,67].

Однак розмір заробітної плати польським робітникам і службовцям спочатку не був врегульованим. Після приходу німецьких окупаційних військ на теренах ГГ був залишений рівень мінімальної заробітної плати станом на 31 серпня 1939 року, вона мала складати не більше 300 злотих, але розмір максимальної заробітної плати був знижений на 30-40 відсотків, середньої на 15-25 відсотків. Згодом для ГГ нацисти ввели нові тарифи: згідно з тарифікацією, запровадженою з 24 квітня 1940 року, встановлювалося 6 категорій робітників та 5 категорій службовців. Робітникам заробітна плата нараховувалася погодинно, а службовцям у межах місячної ставки. Для службовців діяв норматив від 170 до 483 злотих на місяць, а для робітників від 0,20 злотих до 1,20 злотих на годину [5,103]. На початку 1942 року польські підпільні організації повідомляли до лондонського уряду, що середня щомісячна оплата праці робітників складає 160 злотих, службовців 280 злотих [5,105-107].

Значно вищий рівень заробітної плати був встановлений для інженерно-технічних працівників та керівників польського походження. Їх максимальна заробітна плата могла складати 800 злотих у великих містах, таких як Варшава, Краків, та 700 злотих в інших. Але треба взяти до уваги, що кількість працівників, які могли потрапити до цієї категорії, була досить незначною. Крім того, окупаційна влада йшла на такий крок свідомо в надії на добровільне співробітництво з новою владою колишніх польських керівних осіб, спеціалістів та службовців.

На «приєднаних» до рейху землях оплата праці висококваліфікованих робітників у порівнянні з такими ж робітниками в ГГ була дещо вищою. Середній місячний заробіток кваліфікованих робітників військових підприємств складав від 80 до 110 марок на місяць [4,218]. Оплата праці некваліфікованих робітників в середньому складала від 41 до 75 марок за місяць. При цьому тарифи заробітної плати постійно змінювалися. Як підрахував польський історик Ч. Лучак, тільки на теренах ГГ за час нацистської окупації польських територій було видано понад 100 постанов німецької влади щодо тарифів [4,234-236].

І все ж встановлена заробітна плата була значно меншою, ніж до війни, а в умовах неконтрольованої інфляції її реальна вартість постійно знижувалась. Як наслідок, у 1941 році мінімальна заробітна плата складала тільки 13 відсотків від аналогічної на середину 1939 року. Про значне зниження купівельної спроможності злотого на території ГГ свідчать такі дані: у 1938 році на варшавській біржі за одну німецьку марку платили 2,12 злотого, а за 1 долар 5,3 злотого, а вже у травні 1938 року за 1 німецьку марку на «чорній біржі» у губернаторстві платили 45 злотих, а за 1 долар 65 злотих [9,144]. Це призводило до того, що, наприклад, у березні 1941 року варшавський робітник отримував 1/10 суми, необхідної для утримання сім'ї. Щомісячні кошти на утримання однієї сім'ї з трьох осіб складали у 1940 році 739 злотих, а в 1941 році вже 2225,5 злотих [9,147].

Оплата праці осіб німецької національності була значно вищою. Рівень заробітної плати для представників польської інтелігенції був щонайменше у 10 разів нижчим, ніж тарифи для цієї ж категорії осіб у Німеччині. У ГГ німецькі адміністративні чиновники та представники німецької інтелігенції отримували подекуди в 6-9 разів більшу заробітну плату, ніж такі самі місцеві спеціалісти. Так, щомісячно німецька друкарка одержувала 1400 злотих, польська 150 злотих; німецький суддя 3000 і більше злотих; а польський лише 500; німецький професор і викладач фахових курсів у межах 4000 злотих, а польський викладач лише 650 [10,39].

Заробітна плата польських робітників на землях, «приєднаних» до Німеччини, була також нижчою, ніж німецьких, крім того, тут були ще й регіональні відмінності у заробітній платі. Так, за даними польського дослідника В. Бонусіака, станом на середину 1940 року оплата праці польського працівника за годину в Краї Варти складала 55,5 відсотка, а в окрузі Гданськ Західна Пруссія 72,2 відсотка від оплати німецького в Берліні чи в Гамбурзі [2,346-348].

Ще в гіршому становищі опинилися жінки. Їх заробітна плата була на 10 відсотків нижчою, ніж у чоловіків. Розпорядженнями окупаційної влади також встановлювалася залежність розміру заробітної платні від віку працівника. Дорослий отримував значно більше від підлітка [8,118].

Низька заробітна плата не забезпечувала необхідного прожиткового мінімуму, враховуючи значне зростання цін в регіоні. Взимку 1939-1939 років продовольчі ціни на ринку на польських територіях виросли в середньому в 10 разів, а у Варшаві у 66 [3,419]. Німецька влада в ГГ підтверджувала катастрофічне зростання цін та розквіт нелегальної торгівлі в регіоні. Ситуація ще більше ускладнилась на початку 1941 року в зв'язку з розташуванням великої кількості німецьких військ на території ГГ напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз. Польський журналіст П. Следзінський, якому вдалося залишити окуповану Варшаву, опублікував у 1943 році в Лондоні невелику брошуру «Я приїхав з Польщі», де писав: «Тепер одна пара взуття у Варшаві коштує 600-1200 злотих, 10 кг картоплі 1000 злотих, і при цьому робітник заробляє не більше 6 злотих за день» [11,K.162, S.16].

Високий рівень цін на польських територіях, який встановився з перших місяців нацистської окупації не задовольняв навіть мінімальних потреб місцевого населення. Зважаючи на це, німецька влада як в ГГ, так і на «приєднаних» польських територіях, змушена була вводити карткове забезпечення продуктами харчування, бо без цього неможливо було вирішувати інші завдання, зокрема, використовувати потенціал трудових ресурсів. «Особливо важливо забезпечити харчуванням працюючих людей з числа цивільного населення, це буде сприяти покращенню настроїв та підвищенню продуктивності праці» зазначалося в одному зі звітів командуючого оперативним тилом групи армій «Південь» [11,К.71, S.5].

Вже наприкінці жовтня 1939 року було встановлено хлібну норму в 1,6 кг на місяць на одну особу, тобто в середньому 53 грами на день [11,К.75, S.301]. Норми пайків для працюючого населення почали поступово зростати, особливо з початком збору врожаю 1940 року. Так, у Варшаві в липні-серпні 1940 р. робітник отримував на місяць 6 кг хліба, 0,5 кг борошна, 1 кг пшона, 0,4 кг конини, 0,2 кг солі. Хоча ця норма була значно вищою, ніж на початку окупації, вона була недостатньою і становила, за свідченням самих німецької влади, близько третини необхідного мінімуму на день [9,279]. Крім того, окупаційною владою в різних регіонах встановлювалися різні розміри пайка. Це залежало від місцевих можливостей. Наприклад, в Люблінському дистрикті населення отримувало на місяць по картках 2 кг борошна, 2 кг картоплі та 70 грамів олії [9,289]. У разі відсутності продуктів, призначених для видачі, їх заміняли іншими. В деяких дистриктах найбільш калорійних продуктів білого хліба, сухарів, крупи та мучних виробів, масла, сиру та солонини поляки взагалі не отримували.

У січні 1940 року продовольче постачання працюючого населення в ГГ було впорядковане: визначалось 5 основних категорій населення і встановлювались розміри їх продовольчого пайка залежно від роботи, яку виконувала та чи інша особа в інтересах Німеччини. Окремі категорії громадян були зовсім позбавлені продовольчого забезпечення. До таких, в першу чергу, належали особи, що не працювали та уникали реєстрації на біржах праці. Карткові норми вводилися для поляків також і на «приєднаних» до рейху польських землях. Вони були вищі, ніж у ГГ. При їх розподілі перш за все враховувалося, яку користь приносять ті, що отримували продукти харчування, а також їх ставлення до системи «німецьких національних списків». Особам, внесеним до цих списків, видавалися «повні продовольчі картки», особам, не записаним, пайки різко скорочували. Так, в документі Верхньосілезького економічного інституту «Значення польської проблеми для оборонної промисловості Верхньої Сілезії» відверто говорилося: «Поляк голодує» [11,K.15, S.156].

Німецька окупаційна влада, частково врегулювавши продовольче постачання в ГГ і на «приєднаних» територіях почала видавати картки на промислові товари, згідно з якими польське населення мало змогу за низькими цінами придбати обмежену кількість необхідних товарів.

А з 1940 року на польських територіях почали видавати картки на одяг. У1940 році на таку картку можна було купити лише грубі робочі чоботи та робочий комбінезон [4,114]. В документах, що їх зібрано Верхньосі- лезьким інститутом, відображалося катастрофічне становище з одягом та взуттям у польського населення: «Одяг поляків складається з лахміття, і необхідно вжити заходів щодо поляків, щоб останні могли ходити на роботу, особливо взимку» [11,K.8, S.56]. Німецька адміністрація вимушена була займатись постачанням товарів першої необхідності, хоча б для задоволення мінімальних потреб працюючого населення.

В той же час карткові норми на продовольчі та промислові товари, навіть для працюючого населення, були зовсім недостатніми. Так, за встановленими продовольчими нормами, всередині 1941 року щоденне харчування польських жителів ГГ складало приблизно 515-834 калорії за необхідної для людини середньої щоденної норми 2400-3100 калорій [7,65]. В середньому карткові норми задовольняли потреби населення у білках ледь на 23,9 відсотка, в жирах 4,1 відсотка, вуглеводах на 38,9 відсотка, а калорійність отримуваних продуктів складала близько 30 відсотків від необхідного. Постачання всіх інших категорій місцевого населення передбачалося за залишковим принципом, а відповідальність за поставки продовольства та інших товарів широкого вжитку місцевому польському населенню директиви покладали на польську допоміжну адміністрацію та місцеві бюджети [4,118-119]

Намагаючись покращити харчування працюючих осіб і таким чином посилити їх експлуатацію та підвищити продуктивність праці, окупанти відкривали на підприємствах 'їдальні для робітників, заохочували розвиток мережі закладів громадського харчування, крамниць на приватній основі. За даними адміністрації Ганса Франка, на травень 1941 року у їдальнях для робітників харчувалося 300 тисяч осіб [9,343]. Існувала мережа закладів громадського харчування. Лише у Варшаві на червень 1941 року нараховувалося 84 їдальні та 213 буфетів [8,288-290]. Але ціни на продукти у переважній більшості цих закладів були недоступними для більшості поляків. Так, у Радомській кав'ярні хліб коштував 20 злотих, а 1 кг картоплі 10 злотих [12,264]. Цілком зрозуміло, що поступки окупаційної адміністрації не привели до відчутного покращення продовольчого забезпечення польського населення.

Одним із заохочувальних заходів окупаційної влади було надання невеликої відпустки польським робітникам. Німецькою владою на «приєднаних» територіях була залишена відпустка до 7 днів на рік. 31 березня 1941 року на цих територіях було підтверджено право поляків на відпустку, але тільки з дозволу керівництва підприємств.

Окупаційна німецька влада з метою соціального маневрування вживала певних заходів щодо поліпшення становища соціально неза- хищених верств польського населення: інвалідів, сиріт, пенсіонерів, матерів з малолітніми дітьми та ін. Ці заходи перш за все мали пропагандистську спрямованість. Фінансування ж покладалось на польські комітети самодопомоги. При місцевих органах влади були створені відділи соціального захисту населення. Про фінансові можливості та ефективність їх роботи свідчить такий приклад: відділ соцзабезпечення міста Любліна, не маючи достатнього бюджету, посилав своїх співробітників та вчителів шкіл збирати кошти у населення. Вся допомога старим та дітям зводилася до миски юшки на день вартістю в один злотий. У деяких польських містах місцеві відділи соціального забезпечення спромоглися навіть виплачувати пенсію в розмірі 25 злотих на місяць. У декількох польських містах були відкриті дитячі будинки для сиріт. Але дітей, які потребували допомоги, було в кілька разів більше від тих, що перебували в дитбудинках [11,K.14, S.79]. З метою більш інтенсивної експлуатації наявної робочої сили, а її переважно складали жінки, окупанти дозволили польським та українським організаціям відкривати мережу дитячих садків та ясел.

Таким чином, соціальна політика німецької влади на польських територіях визначалася цілями та завданнями економічної експансії, необхідністю ефективного використання трудових ресурсів і робочої сили окупованих польських територій. Соціальне забезпечення проводилася, перш за все, з метою стимулювання виробничої активності працездатного населення. Воно було спрямовано на підтримку мінімальних життєвих потреб громадян, які працювали в інтересах Німеччини. Піклування з боку окупаційної адміністрації зводилося до мінімального продовольчого забезпечення, виплати заробітної плати, окремих випадків соціальних виплат, обмеженого медичного обслуговування, постачання товарів першої необхідності в обмеженій кількості та інших заходів. Основні соціальні виплати окупанти перекладали на органи місцевої польської адміністрації та їх бюджети, застосовуючи таким чином принцип самофінансування соціальної сфери за рахунок поневоленого народу. Особливістю нацистської соціальної політики щодо польського цивільного населення у період з 1939 по 1941 роки було використання так званого «соціального маневрування», коли обмежені заохочувальні заходи поєднувались з жорстким трудовим примусом та методами терору. З нападом нацистської Німеччини на Радянський Союз становище місцевого польського населення погіршилось, оскільки окупаційна адміністрація перестала турбуватись про забезпечення навіть елементарних умов його існування.

Джерела та література

окупаційний німецький польський політика

1. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. М.: РОССПЭН, 2000. 862 с.

2. Bonusiak A. Polska podczas 2 wojny swiatowej. Rzeszow: Wydawnictwo Wyzizej Szkoly Pedagogicznej, 1999. 459 s.

3. Frese M. Nationalsozialistische Betriebspolitik im „Dritten Reich» // GMH. 1992. № 43. S. 281-297.

4. Luczak C. Pod niemieckim jarzmem(Kraj Warty 1939-1945). Poznan, 1996. 654s.

5. Madajczyk Cr. Die Okkupationspolitik Nazideutschlands in Polen 1939 1945. Berlin: Akademie Verlag, 1987. 702 s.

6. Mason T. Sozialpolitik in Dritten Reich: Arbeitklasse und Volksgemeinschaft. Opladen: 1978. 376 s.

7. Recker M.-L. Nationalistische Sozialpolitik im Zweiten Weltkrieg. MBnchen: Oldenburg, 1985. 325 s.

8. Raporty Ludwiga Fischera gubernatora dystryktu warszawskiego, 1939 1944 / M. Borkowicz, T. Kowalska. Warszawa: Ksiazka i wiedza, 1987. 861 s.

9. Okupacja i ruch Opory w dzienniku Hansa Franka: W 2 t. / Ksiaflka i Wiedza. Warszawa, 1970. T. 1: 1939 1942. 547 s.

10. Szanies A. Wsponirienia zomierzy, pielegnianek I opiekunek spolecznych sznitola Ujozdowskiego, 1939 1944. / H. Odravoz Warszawa: wyd-wo MON. 1990. 365 s.

11. Archiwym Akt Nowych w Warszawie. Sygn. III 3 Landwirtschaftliche Zentralstelle 1939 1944.

12. Vogel D. Die Kriegsalltag im Spiegel von Feldpostrriefem (1939 - 1945) // Der Krieg des kleinen Mannes. Eine Mili^rgeschichte von unten / W. Wette. MBnchen / ZBrich, 1992. S. 199-212.

Размещено на Allbest.ru