"Силова дипломатія" в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

“Силова дипломатія” в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта

Захарчук Олег Миколайович

АНОТАЦІЯ

Захарчук О.М. “Силова дипломатія” в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Спираючись на широку джерельну базу, автор доводить, що в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта силові методи та засоби відігравали вирішальну роль.

Ключові слова: Наполеон Бонапарт, Франція, “силова дипломатія”, військові та невійськові засоби сили, силовий тиск, антифранцузькі коаліції, антикоаліційна боротьба.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 189 сторінок. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (21 сторінка, 279 назв).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Серед різноманітних проблем нової історії Франції світова історична думка упродовж багатьох десятиліть звертає увагу на дослідження такого історичного феномена, як особа Наполеона Бонапарта. Вивчення його військової та державної діяльності, внутрішньої та зовнішньої політики належить до історичних тем, інтерес до яких з плином часу не лише не зменшується, а навпаки, виявляє стійку тенденцію до зростання. Доказом цього може бути наявність величезної кількості літератури, в якій розглядяються практично всі аспекти діяльності колишнього імператора Франції.

Проте, якщо загальні питання зовнішньої політики Франції за часів Наполеона досить повно висвітлені в науковій літературі, то питання про засоби та методи наполеонівської дипломатії, зокрема використання нею компонентів сили, достатньою мірою досі не досліджувалися. Вивчення проблем реалізації “силової дипломатії” Наполеона в боротьбі проти європейських коаліцій та в двосторонніх відносинах з країнами Європи дає змогу більш грунтовно дослідити як історію зовнішньої політики Франції, так й історію міжнародних відносин цього періоду.

Водночас, вивчення проблем “силової дипломатії” Наполеона, застосування ним військових та невійськових компонентів сили в реалізації своїх геополітичних планів є безумовно актуальним і для наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Позитивні та негативні сторони силових методів у зовнішній політиці доводяться всією діяльністю Наполеона. Тому природним виглядає звернення сучасних політиків, політологів, істориків до вивчення його політичної та військової кар'єри, механізмів використання сили в міждержавних відносинах, у формуванні сучасного міжнародного порядку.

Таким чином, актуальність обраної теми даної дисертації визначається як потребою більш грунтовного історичного дослідження діяльності Наполеона-дипломата, так і сучасним станом міжнародних відносин, де ще використовується багато тих силових методів зовнішньополітичної діяльності, що врешті-решт призвели до краху наполеонівської імперії.

Об'єктом дослідження є зовнішньополітична діяльність Наполеона Бонапарта. Предметом дослідження є силові методи та засоби наполеонівської дипломатії.

Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності даної теми. Враховуючи, що на сучасному етапі розвитку історичної науки досі ще немає спеціальних досліджень з даної теми, дисертант ставить за мету всебічно дослідити засоби та методи “силової дипломатії” Наполеона в його зовнішньополітичній діяльності. Для реалізації цієї мети були поставлені такі завдання:

розкрити погляди Наполеона на силу як інструмент зовнішньої політики;

показати основні засади і витоки “силової дипломатії” Наполеона;

проаналізувати силовий елемент зовнішньої політики Наполеона, його дипломатичного маневрування на європейському континенті, зокрема дослідити роль військової сили в геополітичних планах Наполеона;

простежити роль невійськових засобів тиску в наполеонівській дипломатичній практиці та з'ясувати співвідношення військових і невійськових засобів використання сили в розв'язанні зовнішньополітичних проблем Франції;

визначити роль “силової дипломатії” в антикоаліційній боротьбі Франції;

дослідити методи використання Наполеоном сили у формуванні двосторонніх відносин Франції з європейськими країнами, зокрема, з Великобританією, німецькими державами та Росією.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють роки правління Наполеона Бонапарта (1799-1814 рр.), хоч автору інколи доводилося виходити за ці хронологічні межі для з'ясування проблеми формування поглядів Наполеона на силу як інструмент зовнішньої політики.

Методологічною основою роботи стали принципи історизму та об'єктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній історичній науці досліджена “силова дипломатія” Наполеона, проаналізовані головні принципи та напрями її здійснення. Зокрема, в роботі більш глибоко досліджена еволюція поглядів Наполеона на силу, як інструмент зовнішньої політики, виявлено компонент невійськових силових методів у загальній системі “силової дипломатії” Наполеона та визначено співвідношення військових та невійськових компонентів у зовнішньополітичній стратегії Наполеона. Показані форми та методи діяльності французької дипломатії в антикоаліційній боротьбі Наполеона, розглянуті методи силового тиску наполеонівської Франції на інші європейські країни.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактичний матеріал, основні положення та висновки роботи можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії міжнародних відносин нового часу та історії Франції, а також при читанні нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Апробація дисертаційного матеріалу. Основні положення запропонованого дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Київського університету імені Тараса Шевченка, були представлені на наукових конференціях: 3-й міжнародній студентській науково-методичній конференції “Сторінки історії” (К., 1996), міжнародній науковій конференції “Історичне слов'янознавство: спадщина, традиції та сучасність” (К., 1997), міжнародній науково-практичній конференції “Французька революція та долі світу” (Мінськ, 1999), а також у наукових публікаціях автора (7 статей, 2 тези загальним обсягом 4 друк.арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

наполеон силовий дипломатія

Перший розділ “Огляд історіографії та джерел” присвячений аналізу стану наукової розробки означеної теми та розгляду джерельної бази з теми дисертаційного дослідження.

Стан наукової розробки теми. Найвагоміший внесок у вивчення діяльності Наполеона зробила французька історіографія. Засновником наполеоніани вважається А. Т'єр - автор першої класичної праці про діяльність Наполеона. Тьер А. История консульства и империи во Франции.-СПб., 1846.-Т.1-2. Класичними стали наукові розробки П. Ланфре Lanfrey P.Histoire de Napolйon I-er.-P.,1869-1875.-V.2-5., праці провідних істориків “академічної школи” у Франції А. Сореля, А. Вандаля, Е. Дріо Сорель А. Европа и французская революция.-СПб., 1892-1908.-Т.2-7; Вандаль А. Наполеон и Александр I. Франко-русский союз во время первой империи.-СПб.,1910-1913.-Т.1-3; Driault E. Napoleon et l'Europe.-P.,1910; 1912.-V.1-2 та ін. , відомого французького фахівця з історії міжнародних відносин Е. Буржуа. Bourgeois E. Manuel historique de politique йtrangиre.-P.,1926.-V.2.Саме ці корифеї французької наполеоніани заклали підвалини досліджень епохи Наполеона. Їх працям властива надзвичайно широка джерельна база.

Віддаючи належне науковому доробку А. Т'єра, слід зазначити, що він започаткував апологетичний підхід до зовнішньої політики Наполеона та методів її запровадження і став автором так званої “наполеонівської легенди”. Дещо в руслі цієї легенди можна розглядати й підходи А. Сореля, який висунув концепцію, згідно якої Франція в ті часи ні на кого не нападала, а тільки захищала свої “природні кордони”. Повністю в дусі т'єрівської апологетики був і своєрідний “концептуальний виток” Дріо, який стверджував: “Наполеонівські завоювання - це революція в русі”. Driault E. Napolйon et l'Europe.-V.I.-P.15. Така ідеалізація зовнішньої політики Наполеона притаманна частині французької історіографії. Проте вже Ланфре виступив проти надмірно схвальних оцінок Т'єра і здійснив критичний аналіз зовнішньої політики Наполеона. Потім Буржуа в своєму “Підручнику з історії зовнішньої політики” аргументовано спростував легенду про Наполеона, як миротворця, чи особу, яка діє під тиском обставин.

Загалом праці корифеїв французької наполеоніани стали важливим орієнтиром при підготовці дисертації. Передусім, такі моменти, як висвітлення особливостей наполеонівської дипломатії в працях Ланфре, детальний аналіз Сорелем заходів дипломатії Наполеона щодо розколу антифранцузьких коаліцій за допомогою погроз, тиску, диктату, розкриття російсько-французьких відносин у працях Вандаля, аналіз Дріо методів реалізації зовнішньої політики Наполеона, особливо при здійсненні східної політики Франції того періоду тощо.

У XX ст. французькі історики більш детально розробляють окремі проблеми історії Франції епохи Наполеона. Так, у 30-х роках історики демократичного спрямування Е. Дард і Ж. Лакур-Гайє створили фундаментальні праці Dard E. Napolйon et Talleyrand.-P., 1935; Lacour-Gayet G. Talleyrand.-P., 1930.-V.2., присвячені діяльності наполеонівської дипломатії, а також ролі самого Наполеона у формуванні та здійсненні французької зовнішньої політики.

У другій половині XX ст. у Франції з'являється “квантативна історіографія”, яка розглядала явища суспільного життя Франції через призму економічних відносин. Зокрема, історики-економісти цієї школи звернули увагу на питання впливу континентальної системи на міжнародні відносини того часу. Найвідомішою працею з цього питання є грунтовне дослідження професора Лільського університету Ф. Крузе, в якому він дав глибокий соціально-економічний аналіз зовнішньої політики наполеонівської Франції. Crouzet F. L'ekonomie britanique et le blocus continental (1806-1813).-P., 1958.-V.1-2.

Серед сучасних робіт французьких істориків слід виділити праці Ж.Тюлара, в яких значне місце займають питання зовнішньої політики Наполеона, силових методів її здійснення. Тюлар Ж. Наполеон, или миф о “спасителе”.-М., 1996 та ін.

Чималий внесок до світової наполеоніани зробила російська дореволюційна історіографія. Її особливостями було те, що, по-перше, вона перебувала під значним впливом французьких істориків, і, по-друге, розглядаючи проблеми зовнішньої політики Першої імперії у Франції, російські історики надавали перевагу передусім російсько-французьким відносинам. Зразком такого підходу можна вважати праці М. Шильдера Шильдер М.К. Император Александр I, его жизнь и царствование.-СПб.,1897-1905.-Т.1-3 та ін. , який був визнаним фахівцем у галузі міжнародних відносин XIX ст. і ввів до наукового обігу нові документи і матеріали, що відтворювали деякі невідомі аспекти дипломатії Наполеона.

Подальша методологічна еволюція роcійської історіографії політики Наполеона пов'язана з діяльністю істориків “помірно-ліберальної” орієнтації - С. Соловйова, О. Трачевського, О. Попова. Вони продовжили традицію своїх попередників і створили цикл спеціальних праць з історії російсько-французьких відносин на зламі XVIII-XIX ст. Соловьев С.М. Император Александр I. Политика. Дипломатия.-СПб., 1877; Трачевский А. Франко-русский союз в эпоху Наполеона I //Исторический вестник.-1891.-Т.44.-С.568-593; Попов А.Н. Отечественная война 1812 года.-М., 1905.-Т.1.

Радянські дослідники збагатили досягнення російської історичної школи. Своєрідним мостом між російською і радянською історіографією стали праці вчених, які плідно працювали як в дореволюційний час, так і в радянський період. Серед них передусім слід виділити дослідження акад. Є. Тарле. Тарле Е.В. Континентальная блокада. Исследование по истории промышленности и внешней торговли Франции в эпоху Наполеона I.-М., 1913; Його ж. Наполеон.-М., 1936 та ін. Продовженням його наукового доробку стала біографія Наполеона підготовлена А. Манфредом. Манфред А.З. Наполен Бонапарт.-М., 1971. Ця праця побудована на нових архівних матеріалах, невідомих Тарле. Проте, слід зазначити, що в дослідженнях обох видатних радянських істориків методи та засоби наполеонівської дипломатії не знайшли належного висвітлення.

У другій половині XX ст. в СРСР з'явилася низка праць, де розглядалися різні проблеми зовнішньої політики Наполеона. Основний акцент у наукових розвідках радянської історичної школи робився на дослідженні російсько-французьких відносин. Їх особливістю був соціально-класовий підхід до подій, що відбувалися в наполеонівську добу.

Значна увага радянських істориків була присвячена східній політиці Наполеона. Цій проблемі присвячені праці О. Міллера, А. Іоаннісяна, А. Станіславської, Д. Гуліа та ін. Миллер А.Ф. Мустафа Паша Байрактар. Оттоманская империя в начале XIX века.-М.-Л., 1947; Иоаннисян А.Р. Присоединение Закавказья к России и международные отношения в начале XIX столетия.-Ереван, 1958; Станиславская А.М. Русско-английские отношения и проблемы Средиземноморья.-М., 1962; Гулиа Д.Г. К истории восточного вопроса. Русско-турецкая война 1806-1812 гг. и Англия.-Сухуми, 1978 та ін. Відмінною рисою цих досліджень є значна джерельна база та використання авторами концептуальної тези, висловленої ще Дріо, про те, що невпинна агресивність наполеонівської дипломатії на Сході перетворювала на фікцію будь-які компромісні угоди між Росією і Францією.

Велика група радянських вчених зосередилась на дослідженні основних напрямів європейської зовнішньої політики Франції. Е. Вербицький, С. Іскюль та ін. Вербицкий Э.Д. Германский вопрос в русско-французских отношениях 1800-1803 гг. //Уч. записки Херсонского пед.ин-та им. Н.К.Крупской.-Вып.4.-1948.-С.3-58; Искюль С.Н. Тильзитский мир: Россия и германские государства //Отечественная история.-1994.-№4-5.-С.228-236 та ін. розглядали дії наполеонівської дипломатії в німецьких землях. Політиці Наполеона щодо країн Північної Європи присвячені монографії І.І. Кяйвяряйнена та В. Рогінського. Кяйвяряйнен И.И. Международные отношения на севере Европы в начале XIX века и присоединение Финляндии к России в 1809 г.-Петрозаводск, 1965; Рогинский В.В. Швеция и Россия. Союз 1812 года.-М.,. 1978. Змаганням російської і французької дипломатії в Європі та на Сході приділив увагу в своїй монографії В. Сироткін Сироткин В.Г. Дуэль двух дипломатий: Россия и Франция в 1801-1812 гг.-М., 1966., польська проблема в зовнішній політиці Франції цього періоду проаналізована в праці О. Федосової. Федосова Е.И. Польский вопрос во внешней политике первой империи во Франции.-М., 1980.

Радянська історіографія років перебудови, а потім російська історіографія поступово відійшли від виключно класових підходів до оцінок історичних явищ минулого. Серед сучасних фундаментальних праць російських істориків, де висвітлюются проблеми зовнішньої політики Наполеона, найбільш значними є дві колективні монографії, підготовлені провідними дослідниками Російської Академії наук История внешней политики России. Первая половина XIX века: От войн России против Наполеона до Парижского мира 1856 г./Под ред. В.А.Орлик.-М., 1995; Александр I, Наполеон I и Балканы //Балканские исследования.-Вып.18.-М., 1997., біографічне дослідження Ю. Борисова про Талейрана Борисов Ю.В. Шарль-Морис Талейран.-М.,1989.. Цікавою для викриття методів економічних диверсій Наполеона в зовнішній політиці стала праця Г. Польського. Польский Г.Н. Тайна “монетного двора”/Очерки фальшивомонетничества с древнейших времен и до наших дней/.-М., 1996.

З сучасних дисертаційних робіт, що торкалися зовнішньої політики Франції періоду Наполеона, слід відзначити дисертаційні дослідження С. Іскюля, О. Орлова, М. Пономарьова Искюль С.Н. Внешняя политика России и Германские государства.1801-1812.-Дис. ... д-ра ист.наук.-СПб.,1996; Орлов А.А. Англо-русские взаимо-отно-ше-ния в годы наполеоновских войн (1805-1814 гг.).-Автореф.дис. ... канд.ист.наук.-М.,1997; Пономарев М.В. Дипломатическая миссия Франции в Петербурге и русско-французские отношения в 1807-1812 гг.-Дис. ... канд.ист.наук.-М.,1997. та ін.

Серед українських дослідників, які аналізували проблеми зовнішньої політики Наполеона, варто виділити праці І. Борщака, В. Котова, Е. Вербицького та В. Ададурова. В роботі відомого українського дослідника І. Борщака Борщак І. Наполеон і Україна.-Львів,1937., який значну частину свого життя провів у Франції, на базі значного архівного матеріалу аналізуються плани та дії наполеонівської дипломатії щодо українських земель колишньої Речі Посполитої. В 1945 р. В. Котов вперше в українській радянській історичній науці в Києві захистив дисертацію, в якій проаналізував плани Наполеона щодо українських земель у протистоянні з Росією. Котов В.H. Украина в завоевательных планах Наполеона I.-Дис. ... канд.ист.наук.-К.,1945. Вагомим внеском до української наполеоніани стала також дисертація Е. Вербицького, де він, зокрема, певною мірою торкнувся проблеми використання сили в зовнішньополітичній діяльності Наполеона, а також дисертаційне дослідження сучасного українського історика В. Ададурова. Вербицкий Э.Д. Русско-французские отношения в 1800-1803 гг.-Дис. ... канд.ист.наук.-Херсон,1950; Ададуров В.В. Польське питання у французько-австрійських відносинах епохи наполеонівських війн.-Автореф.дис. ... канд.іст.наук.-Львів,1997.

У світовій наполеоніані значне місце посідає британська і американська історіографія. Lockhart J.G. The History of Napoleon Bonaparte.-Toronto,1906; Carola Oman. Britain Against Napoleon.-L., 1943; Maskesy P. The War in the Mediterranean. 1803-1810.-Cambridge,1957; Emerson R.W. Napoleon or the Man of the World /With F. Davidson.-Bloomington, 1974. Її цінність полягає в тому, що автори використовують власне англійські джерела та літературу.

Помітне місце у вивченні багатьох аспектів досліджуваної теми належить польській історіографії. Серед її досягнень слід окремо згадати фундаментальне дослідження відомого польського історика М. Хандельсмана. Handelsman M. Napolйon et la Pologne. 1806-1807.-P.,1909.

Таким чином, проблеми зовнішньої політики Наполеона розкриті у багатьох працях зарубіжних та вітчизняних авторів. Але проблема методів та засобів французької дипломатії, зокрема, “силова дипломатія” Наполеона, досі ще не знайшла достатньо повного і глибокого висвітлення.

Джерельну базу дослідження складають архівні та опубліковані документи і матеріали, мемуарна література.

З архівних матеріалів найбільше значення для даного дослідження мали три фонди Архіву зовнішньої політики Російської імперії при історико-документальному управлінні МЗС Росії: Канцелярія міністра закордонних справ (ф.133); Санкт-Петербурзький головний архів (ф.161); Російське посольство в Парижі (ф.187). У цих фондах, зокрема, зберігаються донесення російських дипломатів, у яких йдеться про французьку зовнішню політику періоду Наполеона, про російсько-французькі відносини, різні аспекти європейської політики. Це дає змогу розкрити таємні важелі французької дипломатії та проаналізувати методи дипломатії самого Наполеона.

Для висвітлення політики Наполеона щодо Росії і, зокрема, використання ним “українського чинника” важливу роль відіграли документи Центрального державного історичного архіву України в м.Києві. Зокрема це матеріали Київського військового губернатора (ф.533), де виявлено документи про наполеонівську пропагандистську кампанію і спроби диверсійних акцій французьких агентів на українських землях.

Джерельну базу суттєво доповнили опубліковані документи.

З французьких документальних публікацій, які були використані для написання дисертації, слід відзначити такі: зібрання дипломатичних актів, виданих у другій половині XIX ст. Recueil des traitйs de la France /Publ.par de Clercq.-P.,1964.-V.2; Recueil des traitйs de la Porte Ottoman avec les puissance йtrangиres depuis les premier traitй conclu en 1836 /Par de Testa.-P.,1865.-V.2., політичні та літературні праці Наполеона Oeuvres, choisies de Napolйon. Mises en ordre et prйcedes d'une йtude litteraire par A.Pujol.-P., 1845; Napolйon inconnu: Papiers inйdites (1786-1793) /Publ.par F.Masson et G.Biagi.-P., 1985.-V.2; Napolйon Bonaparte. Oeuvres littйraires et йcrits militaire /Publ.par G.Tulard.-P., 1967.-V.3. , епістолярна спадщина як самого Наполеона, так і його найближчого оточення. Correspondence de Napolйon I-er /Publ.par Lordre l'empereur Napolйon III.-P., 1858-1870.-V.I-24; Lettres inйdites de Napolйon I-er (AN VIII - 1815) /Publ.par Lйon Lecestre.-P., 1897; Lettres inйdites Talleyrand б Napolйon. 1800-1809 /Publ.par P.Bertrand.-P.,1889 та ін. Саме ця група джерел дає підстави розкрити еволюцію поглядів Наполеона на силу, як інструмент зовнішньої політики та зробити висновки щодо ефективності його зовнішньополітичних заходів.

З документів, опублікованих в Росії, автор відзначив як загальні видання стосовно зовнішньої політики Росії, так і такі, що присвячені тільки проблемам французько-російських відносин того часу. Мартенс Ф.Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами.-СПб.,1905.-Т.14; Николай Михайлович, Великий князь. Дипломатические сношения России и Франции по донесениям послов императора Александра и Наполеона. 1808-1812.-СПб., 1905-1914.-Т.3-7; Дипломатические сношения России с Францией в эпоху Наполеона I /Под ред. проф. А.Трачевского.-Т.1-4.-1800-1808.//Сборник императорского Русского исторического общества.-Т.70,77,82,88.-СПб.,1890-1893. Заслуговує уваги збірка документів за редакцією проф. О. Трачевського. Ці документи відображують цілісну картину французької дипломатії за часів правління Наполеона Бонапарта (1800-1808 рр.). Важливими для дослідження були документи, пов'язані з діяльністю французького посольства в Петербурзі і російського в Парижі. Политическая переписка генерала Савари во время пребывания его в С.-Петербурге в 1807 //Сб.ИРИО.-Т.83.-СПб., 1892; Посольство графа П.А.Толстого в Париже в 1807 и 1808 гг. От Тильзита до Эрфурта /Сост. Н.К.Шильдер //Сб.ИРИО.-Т.89.-СПб., 1893. Вони дають можливість проаналізувати дії наполеонівської дипломатії після укладання французько-російського миру в Тільзіті (1807 р.). Були використані й інші публікації документів, де йдеться про окремі проблеми зовнішньої політики Франції епохи Наполеона. Акты, собранные Кавказской археографической комиссией. Архив главного управления наместника Кавказского /Под ред. А.Берже.-Тифлис, 1869.-Т.3; Французы в России. 1812 г. по воспоминаниям современников-иностранцев /Под ред. А.М.Васютинского, А.Н.Дживилегова, С.П.Мельгунова.-М., 1912.-Ч.1.

Вагомі документальні публікації з досліджуваної проблеми з'явилися в колишньому СРСР. Внешняя политика России XIX и начала XX века. Документы Российского министерства иностранных дел. Серия Первая (1801-1815).-М., 1960-1970.-Т.1-7 та ін. Особливо слід відзначити видання “Зовнішня політика Росії XIX - початку XX століття”, де вперше було опубліковано широке коло нових документів щодо зовнішньої політики Росії та дипломатії Наполеона.

Поряд з виданням офіційних документів у дисертації використана і мемуарна література Буриенн Л.А. Записки г.Буриенна, государственного министра о Наполеоне, директории, консульстве, империи и восстановлении Бурбонов.-СПб., 1834.-Т.2; Сегюр Ф. Поход в Москву в 1812 году. Мемуары.-М., 1911; Чарторижский А. Мемуары кн. Адама Чарторижского и его переписка с императором Александром I .-М., 1913.-Т.2; Talleyrand Ch.M. Memoires du Prince de Talleyrand.-P., 1891.-V.1; Las Cases. Le Mйmorial Saint-Hйlene.-P., 1895.-V.1; Caulaincour F. De Mйmoires de gйnйral de Caulaincour, duc de Vicence.-P., 1933.-V.1; Memoires of Prince Metternich. 1773-1815 /Ed. by Prince R.Metternich. Transl. from Germany by A.Napier.-N.Y., 1881.-V.I., розквіт якої припадав на початок XIX ст. Незважаючи на певний суб'єктивізм, тенденційність та однобокість, мемуарна литература, спогади, а також листування політичних і державних діячів Франції, незалежно від того, до якого політичного табору вони належали, дозволили доповнити роботу низкою характерних деталей, конкретизувати деякі події, краще зрозуміти поведінку окремих представників правлячої верхівки Франції, зокрема самого Наполеона, при здійсненні того чи іншого повороту зовнішньополітичного курсу.

Таким чином, існуюча джерельна база дала можливість вирішувати завдання, які поставив перед собою пошукач.

У другому розділі “Силові інструменти зовнішньополітичного впливу наполеонівської Франції” розглядаються концептуальні підходи Наполеона до сили як засобу впливу у зовнішній політиці.

Складність реального, комплексного аналізу поглядів Наполеона випливає з того факту, що він виявив себе на історичній арені багатогранно: як державний діяч, полководець, дипломат, законодавець і, навіть, як політичний публіцист. Але попри всю багатогранність, у всіх сферах його діяльності можна простежити спільність методів та форм втілення в життя тих чи інших задумів - це активне використання сили для реалізації своїх планів. За допомогою сили Наполеон прийшов до влади, силовими методами упорядковував свою державу - Францію, будував стосунки з різними громадськими організаціями та церквою, справлявся зі своїми ворогами і опозиціонерами чи просто критиками. До сили він звертався й в своїй зовнішньополітичній діяльності.

Погляди Наполеона на силу, як головний інструмент зовнішньої політики, мали глибоке коріння. Варто перш за все враховувати суб'єктивні чинники, що формували його як політичну особистість: це й досвід Корсики, де місцеві клани вирішували проблеми за правом сильного, і тогочасна освіта, де переважала точка зору на пріоритет сили в царині політики, і те, що Наполеон розпочинав свою кар'єру як військовий, і саме в бою формувалося його ставлення до політичних проблем. Надалі це було переконливо ним продемонстровано як у внутрішніх справах Франції (прихід до влади Наполеона був забезпечений діями військ), так і в зовнішньополітичних акціях. Але, водночас, є переконливі підстави стверджувати, що вся дипломатія за часів Наполеона слугувала експансії, обгрунтовувала “законність”, “легітимність” загарбань Першого консула, потім імператора Франції. Таке підпорядкування визначило переважно “силовий” характер дипломатії Наполеона.

Силові методи дипломатії Наполеона можна умовно поділити на військові та невійськові. До перших належали: використання могутності збройних сил, створення військової загрози або уяви про таку для тиску на партнера по переговорах, військовий тиск на супротивника через треті країни шляхом направлення туди військових радників, фахівців, зброї.

Невійськовими методами “силової дипломатії” Наполеона були політико-дипломатичні заходи, економічні санкції (вища форма - континентальна блокада Англії) та фінансові диверсії (наприклад, друкування фальшивих іноземних грошей), ідеологічні диверсії, шантаж і провокації проти окремих державних і політичних діячів.

Досягнення Наполеона в зовнішньополітичній сфері базувалися передусім на силі французької армії та його таланті полководця. Перемоги на полі бою - Маренго (1800 р.), Ульм (1805 р.), Аустерліц (1805 р.), Єна (1806 р.), Ауерштедт (1806 р.), Фрідланд (1807 р.), Ваграм (1809 р.) - забезпечували укладання міжнародних договорів, за якими Франція закріплювала за собою все нові й нові території, нав'язувала іншим державам нерівноправні умови взаємин. Одночасно військові перемоги супроводжувались активною, агресивною дипломатією. Дипломатична служба за вказівками Наполеона закладала сприятливі зовнішньополітичні умови для майбутніх військових кампаній, а потім закріплювала результати цих кампаній за столом переговорів, створюючи для Наполеона бажану систему міжнародних відносин. Наполеон-дипломат завжди ретельно працював на Наполеона-полководця.

У третьому розділі “Боротьба Наполеона проти європейських коаліцій” розглядаються силові методи наполеонівської дипломатії в боротьбі з антифранцузькими коаліціями.

Боротьба Наполеона проти антифранцузьких коаліцій може бути одним з доказів його чітко продуманої силової політики. Саме тут він вирішував своє стратегічне завдання зовнішньої політики. Воно визначалося його головною зовнішньополітичною концепцією - встановлення гегемонії Франції в Європі, а надалі - в усьому світі. І саме коаліції стали на перешкоді імперських амбіцій Наполеона.

Особливістю антифранцузьких коаліцій була не їх винятковість, а нові якісні параметри: по-перше, ніколи за такий невеликий термін не утворювалося стільки коаліцій в Європі (сім за 25 років Перша коаліція була утворена в 1792 р., друга - в 1798 р., третя - в 1805 р., четверта - в 1806 р., п'ята - в 1809 р., шоста - в 1813 р., сьома - в 1815 р. ); по-друге, ці коаліції тією чи іншою мірою охопили майже всі країни Європи; по-третє, всі вони були спрямовані як проти революційної Франції, так і проти наполеонівської імперії. Тому боротьба Наполеона з антифранцузькими коаліціями може правити доказом серйозної дипломатичної підготовки військових кампаній. Необхідність таких дій обумовлювалася тим, що якою б не була могутньою у військовому відношенні Франція, вона була не в змозі протистояти всій об'єднаній Європі. Звідси випливало завдання французької дипломатії - попередити або протидіяти створенню можливих антифранцузьких союзів.

Антикоаліційна боротьба Наполеона впродовж тривалого часу була успішною. Це досягалось військовою силою Франції та наявністю серед провідних держав Європи суттєвих суперечностей. Париж майстерно використовував старі і створював нові міждержавні суперечності. Кинути “яблуко розбрату” в лави своїх суперників було одним з основних завдань наполеонівської дипломатії.

Особливо успішно спрацьовував метод створення нових європейських суперечок шляхом зміни належності чи політичного статусу окремих територій. Так, проблема Мальти неодноразово ставала на перешкоді нормалізації англо-російських відносин (1800-1801 рр.), проблема належності Ганновера надовго позбавила саму можливість плідного діалогу між Англією та Пруссією (1806-1812 рр.), а територіальні зміни в Німеччині спричинили загострення австро-прусських змагань за вплив на німецьких землях (1800-1807 рр.). Усі ці ускладнення стали наслідком діяльності наполеонівської дипломатії.

Важливим напрямом наполеонівської дипломатії в антикоаліційній боротьбі було послаблення старих і створення нових центрів сили та формування нових державних утворень. Нові республіки (а насправді васальні від Франції території), що були створені в Італії, Швейцарії, Голландії (1795-1810 рр.), а також формування під патронажем Наполеона Рейнського союзу (1806 р.) і Варшавського герцогства (1807 р.) не тільки перекроювали політичну карту Європи, але й змінювали співвідношення сил на користь Франції і значно послаблювали антифранцузькі коаліції.

Маневри наполеонівської дипломатії щодо розколу коаліцій були найбільш ефективними під час існування перших коаліції. Союзники так і не змогли розробити плани спільних дій проти французької армії. Неузгоджені, часто запізнілі дії військ союзних держав не могли чинити серйозного опору навальним, масованим і маневреним ударам французів. Це добре видно на прикладі третьої та четвертої коаліцій, коли Австрія і Пруссія розпочинали війну проти Наполеона, у той час коли Росія ще не була готовою до військових дій.

Диктат Наполеона над Європою зупинила шоста коаліція, коли майже вся Європа об'єдналась проти Франції. Тепер уже сам Наполеон відчув на собі не тільки військову перевагу союзників, але й “силову дипломатію” об'єднаної Європи, що спиралася на могутній військовий потенціал. Події розгорталися немов би у зворотному ракурсі - тепер Наполеон мусив маневрувати, зволікати перед ультимативними вимогами союзників. Це зумовило крах не тільки планів Наполеона, але і його імперії. Маючи тактичні перемоги в антикоаліційній боротьбі, Наполеон програв через нереальне стратегічне завдання - встановлення за допомогою сили гегемонії Франції в Європі.

У четвертому розділі “Силова дипломатія в двосторонніх відносинах Франції з європейськими державами” розглядаються різноманітні методи силової політики Наполеона стосовно основних країн Європи.

У своїй зовнішній політиці Наполеон намагався будувати відносини з європейськими країнами не на рівні партнерства, а шляхом підпорядкування політики окремих держав інтересам Франції. Ця остання риса й визначила його диктаторські методи у діалозі Франції з іншими країнами.

Одним із першочергових завдань наполеонівської дипломатії було створення єдиного фронту європейських країн проти давнього суперника Франції - Англії. Через неможливість завдати Англії прямої військової поразки, головними засобами антианглійської боротьби стають невійськові методи силового тиску - континентальна економічна блокада (з 1806 р.) і політична ізоляція. Але, створивши значні проблеми для існування британської корони, Наполеону не вдалося “поставити її на коліна”. Могутня Британська імперія, що спиралася на промислову могутність метрополії та ресурси колоній, вистояла і, використавши загальне невдоволення народів поневолених країн пануванням Франції, спромоглася створити єдиний антинаполеонівський фронт у Європі. Поразка Франції сталась не тільки завдяки перемогам англійців на морях, в Іспанії (1809-1813 рр.) і на теренах Франції в складі військ шостої коаліції (1813-1814 рр.). Одним із головних чинників англійської перемоги стала активна британська дипломатія, що, спираючись на могутність своєї країни, виявилася здатною нейтралізувати “силову дипломатію” Наполеона.

На німецьких землях “силова дипломатія” Наполеона забезпечила йому на певний час найбільший ефект. Вміло використовуючи суперечності між Австрією та Пруссією через їх змагання за провідну роль у німецьких землях, Наполеон спочатку завдав поразки Австрії (1800 р.; 1805 р.). Після цього він розгромив Пруссію (1806 р.), яка, скориставшись послабленням Австрії, стала набирати значного впливу в німецьких землях. Наслідком цих дій було встановлення французького панування над усіма існуючими тоді німецькими державами. Австрія втратила більшу частину своїх земель, а Пруссія перетворилася на сателіта Франції. Інші держави Німеччини стали васалами французької імперії. Але остаточні наслідки “силової політики” Наполеона на німецьких землях викликали зворотний його задумам ефект. Обурення французьким пануванням породило небачений доти національно-визвольний рух, що зумовив у подальшому визволення Німеччини.

Відносини Наполеона з Росією зазнавали постійної еволюції. Наполеон намагався нав'язати Росії або другорядну роль, або нерівноправні умови діалогу. Це викликало природну негативну реакцію російського уряду. При подальшій загарбницькій політиці Наполеона на сході Європи створилася безпосередня небезпека російській державі. Росія перетворилась на головну силу протистояння наполеонівським планам. У змаганнях з Росією Наполеон зазнав не тільки військових поразок у 1812 р., але й опинився в політичній ізоляції на континенті, що врешті-решт і призвело до остаточного краху його імперії.

У протиборстві з Росією французький уряд велику увагу надавав українським землям, що були в складі Російської імперії. Прагнення використати “український чинник” особливо виявилося під час підготовки та проведення походу Наполеона в Росію (1811-1812 рр.). Для нього було важливим створити загрозу на південному заході Росії, щоб відвести значні сили російської армії від головного театру військових дій. Але на українських землях, що перебували у складі Російської імперії, Наполеон не знайшов дієвих сил, на які він міг би спертися в боротьбі з російським урядом. Його агентам не вдалося підняти масове повстання польського населення, що проживало на цих землях, а українці не сприйняли наполеонівську пропаганду.

В результаті проведеного дослідження автор прийшов до висновків, основні з яких виносяться на захист:

У своїй зовнішньополітичній діяльності Наполеон постає, як видатний дипломат. Але його дипломатія слугувала експансії, обгрунтовувала “законність”, “легітимність” нових і нових загарбань, що визначало “силовий” характер зовнішньої політики Наполеона.

Аналіз зовнішньої політики Наполеона дозволяє стверджувати, що силовий характер його дипломатії мав об'єктиві підвалини: по-перше, силова політика була притаманна всій попередній історії Європи; по-друге, силові методи були своєрідною спадщиною Французької революції кінця XVIII ст., лідери якої в своїй внутрішній і зовнішній політиці широко використовували силу для утвердження своїх ідей; по-третє, наполеонівські геополітичні плани неможливо було втілювати в життя без застосування сили.

Силова зовнішня політика Наполеона мала різноплановий характер - від дипломатичних демаршів, нав'язування сепаратних переговорів, шантажу та погроз, до прямого застосування військової сили. Проте чітко простежувалася генеральна лінія всіх зовнішньополітичних акцій - забезпечення найкращих умов для військових перемог. Наполеон-дипломат завжди був підлеглим Наполеона-полководця.

Одним із основних засобів втілення в життя зовнішньополітичних планів Наполеон вважав військову силу. Але для забезпечення своїх перемог він широко використовував і не військові методи сили: політико-дипломатичні, економічні та ідейно-психологічні засоби, спрямовані на забезпечення панування Франції в Європі.

Яскравим проявом грунтовної дипломатичної підготовки Наполеоном військових кампаній була його боротьба з антифранцузькими коаліціями. Найважливішими засобами при цьому було: використання старих та створення нових суперечностей між основними європейськими державами, а також послаблення існуючих центрів сили в Європі й створення інших під контролем Франції за рахунок нових державних утворень

Головною проблемою наполеонівської дипломатії були відносини з Англією. Саме вона стояла на перешкоді геополітичних планів Наполеона. Але військова сила проти неї не досягла своєї мети. Тому Наполеон вдається до повної економічної блокади Англії з одночасною її політичною ізоляцією на континенті. Але й ці плани не мали успіху через могутність британської економіки і британського флоту.

Найбільших успіхів “силова дипломатія” Наполеона досягла на теренах німецьких земель, скориставшись складним переплетенням суперечностей між двома центрами сили в Німеччині - Австрією та Пруссією. Проте французьке панування зумовило виникнення в німецьких землях визвольного руху, який звів нанівець попередні успіхи французької дипломатії.

Підходи Наполеона до відносин з Росією зазнавали постійних змін. Його намагання встановити союзницькі стосунки з імператорами Росії не мали тривалого успіху значною мірою через наполеонівську практику “силової дипломатії”. Російське керівництво не могло примиритися з другорядною роллю в такому союзі і не погодилося на нерівноправні умови діалогу. Спроба Наполеона доповнити “силову дипломатію” військовими методами зазнала поразки. Марними виявилися також спроби Наполеона використати “український чинник” для силового тиску на Росію. В українських землях, що належали Російській імперії, він не знайшов дієвих сил, на які міг би спертися в боротьбі з російським урядом.

Публікації автора, що відбивають основні положення дисертації

Статті

Роль и место силового фактора во внешней политике Наполеона Бонапарта // Веснік Беларускага дзяржаунага універсітэта. - 1999. - Серыя 3. - №3. - С.25-30.

Великобританія в антикоаліційній боротьбі Наполеона (1800-1814 рр.) //Вісник Київського університету. Історія. - 1998. - Вип.40. - С.26-29.

Військові засоби й методи в зовнішньополітичній діяльності Наполеона //Вісник Київського університету. Історія. -1997. - Вип.35. - С.106-114.

Франція і Росія: до питання про “силову дипломатію” Наполеона Бонапарта //Питання нової та новітньої історії. Міжвідомчий науковий збірник. - К., 1996. - Вип.42. - С.42-49.

“Силова дипломатія” Наполеона Бонапарта в переговорах з Англією і Росією в 1806 році //Вісник Київського університету. Історія. -1995. - Вип.33. - С.14-21.

Наполеон і Україна //Київська Старовина. - 1995. -№3. - С.73-77.

До питання про становлення Наполеона як полководця в італійській кампанії 1796-1797 років //Питання нової та новітньої історії. Міжвідомчий науковий збірник. - К., 1994. - Вип.40. - С.114-120.

Тези

Погляди Наполеона Бонапарта на силу, як інструмент зовнішньої політики //”Сторінки історії”. Тези доповіді на міжнародній науково-методичній конференції. - К., 1996. - №8. - С.111-112.

“Силовая дипломатия” Наполеона Бонапарта //Французская революция и судьбы мира: Материалы международно-практической конференции, посвященной юбилею французской революции (1789-1799 гг.). - Минск, 1999. - С.23-24.

Размещено на Allbest.ru