Ярослав Мудрий

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Ярослав Мудрий

Вступ

В історії розвитку Київської Русі визначне місце посідає період, коли у Київській Русі княжив Ярослав, шанобливо названий сучасниками Мудрим. Правління Ярослава Мудрого було одним із найблискучіших періодів нашої минувшини. Саме в роки княжіння Ярослава було закладено ті підвалини вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві, книжній освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов'янських народів упродовж усіх наступних століть. При Ярославі Мудрому культура Давньої Русі розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ перетворився на одне з найбагатолюдніших й найкрасивіших міст Європи.

Тема мого дослідження: Ярослав Мудрий. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира - посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.

Як свідчать літописи, Ярослав Мудрий не стільки князем-дружинником, князем-завойовником, скільки князем-будівником, князем-просвітителем. За князювання Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство. З його ім'ям пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури. Князя можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі.

Предметом дослідження є висвітлення аспектів внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатичної діяльності та культурних процесів Київської Русі за часів княжіння Ярослава Мудрого.

Часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Об'єктом дослідження є державотворча та культурна діяльність Ярослава Мудрого.

Актуальність теми визначається тим, що розвиток української історичної науки на сучасному етапі зумовлює вивчення свого минулого через дослідження діяльності кращих державних правителів. Адже ставши князем, Ярослав пішов по шляху батька. При ньому була відтворена єдність Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Метою дослідження є проведення об'єктивного аналізу історичної спадщини Ярослава Мудрого, визначення його особистого внеску у розквіт багатьох аспектів українського суспільства: внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатії та культури.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою ряд наступних завдань:

· охарактеризувати діяльність Ярослава Мудрого як видатного державного діяча;

· проаналізувати внутрішню політику Ярослава Мудрого ті її результати для Київської Русі;

· дати оцінку дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого;

· висвітлити основні аспекти розквіту культурного життя Київської Русі та визначити внесок в нього князя Ярослава Мудрого.

Данна тема знайшла своє відображення в опублікованих пам'ятках та літописах української та руської історії. Зокрема це «Іпатіївський літопис», який є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. і продовжуючого його галицько-волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. «Лаврентіївський літопис» - пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 року групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Базовим джерелом є для нас «Повість врем'яних літ» літописне зведення, складене у Києві на початку ХІІ століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Розглядаючи джерельну базу, ми можемо зазначити, що вона для є досить широкою. На сторінках перерахованих нами пам'яток висвітлено багато подій пов'язаних з політичною та державною діяльністю Ярослава Мудрого, що говорить про достатність джерельного матеріалу для вивчення даної теми.

Хронологічні рамки дослідження визначені роками життя та діяльності Ярослава Мудрого - близько 978 - 20 лютого 1054 року, Ростовський князь - 987-1010 рр., Новгородський князь - 1010-1034 рр., великий князь Київський 1016-1018, 1019-1054 рр.

Географічні рамки дослідження визначаються історичними кордонами Київської Русі на момент правління князя Ярослава Мудрого - від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

1. Боротьба князя Ярослава за Київський престол

ярослав київський престол мудрий

Ярослав Мудрий-великий князь київський, син Володимира Святославича, святителя Київської Русі. Народився близько 978 року. У 988-му батько посадив його намісником у Ростові. По смерті у Новгороді брата, князя Вишеслава, став новгородським князем. 1014 року, прагнучи утвердити незалежність Новгорода від Києва, відмовився виплачувати батькові, щорічну данину, за що Володимир зібрався йти походом на Новгород, але перед цим помер 15 липня 1015 року - четвертий із династії Рюриковичів. В останні тижні життя Володимир спробував передати престол всупереч усталеній традиції, одному із своїх молодших улюблених синів, народженому в християнському шлюбі від візантійської принцеси Анни - Борисові, з чим не могли змиритися старший син від Рогнеди Ярослав і його зведений старший брат Святополк. Отже по смерті Володимира київський престол захопив туровський князь Святополк Окаянний. Бажаючи усунути можливих суперників, Святополк убиває братів, князів ростовського Бориса, муромського Гліба, древлянського Святослава, намагається вбити і Ярослава, але його завчасно попереджує про небезпеку сестра Предслава.

Ярослав у грудні 1015 року в битві під Любичем здобуває перемогу над Святославом і захоплює Київ.

Але Святополк не змирився з поразкою і в 1018 році він разом з тестем, польським королем Бориславом Хоробрим завдає поразки Ярославові в битві на Бузі і відбиває Київ. Ярослав відступив до Новгорода, звідки мав намір відправитись у Скандинавію. Але новгородці порубали князівські тури і змусили Ярослава продовжити боротьбу. В битві на Альті 1018 року Святополк потерпів нищівну поразку і Ярослав знову зайняв Київ.

Після перемоги над Святополком Ярослав почав боротьбу з іншим своїм братом - тмутараканським князем Мстиславом, який також пред'являв свої права на престол.

В 1023 році між братами розгорілася відкрита війна. Мстислав рушив на північ, зібравши велику рать із підвладних йому народів, зокрема хазар і касогів. Він вибрав зручний час для походу: Ярослав знаходився в улюбленому Новгороді. Тмутараканська рать підійшла під самі стіни Києва, але городяни зачинили ворота і не прийняли Мстислава. На штурм міста Мстислав не зважився, відійшов до Чернігова і зайняв це стольне місто величезної землі, куди входила ледве не половина, включаючи всю північно-східну Русь.

Ярослав звернувся по допомогу до варягів.

Зустріч протиборчих сторін відбулася в 1024 році під містом Листвином, неподалік від Чернігова, в кромішній пітьмі, в дощ і грозу. Ярославова рать не витримала натиску Мстиславових полків і Ярослав утік, минаючи Київ, в Новгород. Русь, яка за часів Володимира Святославовича була єдиною, знову розкололася на дві частини. Ярослав зберіг за собою Новгород, Мстислав залишився володарем Чернігівської і Тмутараканської земель, не зважившись на захоплення руської столиці.

Через два роки Ярослав, зібравши дружину на півночі, з'явився в Києві. Цього разу брати утримались від кровопролиття і уклали мир. Русь була розділена на дві частини.

На початку 1030 років у Польщі, як і на Русі почалися міжусобиці. Скориставшись ситуацією, Ярослав у союзі з Мстиславом зібрали велике військо, відвоювали захоплені раніше поляками «червінські міста».

В 1036 році Мстислав помер, не маючи спадкоємців і його частина Русі відійшла до Ярослава. Становище Ярослава було вкрай тяжким: залишився без кращих варязьких воїнів і став ворогом своїх підданих - новгородців. Тієї самої ночі він одержав сумну звістку про смерть батька у Києві, схаменувся й, зібравши міське віче, почав просити у новгородців вибачення.

Зловісна історія боротьби Ярослава з братами за київський престол досі ховає в собі чимало таємниць. Причина цього криється в самому характері повідомлень джерел. Наші літописці, замість переповідання реальних подій 1015-1019 рр. на Русі, вмістили церковну легенду, створену наприкінці XI ст., про страшне вбивство Бориса й Гліба їхнім братом Святополком, прозваним за те Окаянним (від біблійного братовбивці Каїна). Здолавши Святополка, Ярослав відновив справедливість і законним шляхом здобув собі престол.

Однак з «Хроніки» сучасника тих подій саксонця Тітмара дізнаємось, що Святополка в дні загибелі Бориса й Гліба взагалі не було на Русі. Посаджений за непокору, Володимиром до київської в'язниці ще 1012 р., він, скориставшись із смерті великого князя, вирвався з ув'язнення і помчав до тестя, польського князя Болеслава Хороброго. Хто ж тоді у дійсності забив Бориса й Гліба? Джерела про це мовчать. Дехто з істориків припускає, що Гліб загинув у боротьбі з самим Ярославом, а Борис наклав головоюв битві проти свого старшого брата Мстислава з Тмутаракані. Мабуть, вчені ніколи не дізнаються істини.

Зате правдивим є повідомлення літопису, що 1018 р. Святополк умовив тестя піти воювати проти Ярослава, який на той час посів великокнязівське крісло. Ярослав з військом зустрів нападників на Західному Бузі. Йому не пощастило: генеральна битва завершилася повною поразкою Ярославового війська, йому довелося з кількома дружинниками знову тікати до Новгорода Великого. А Святополк із Болеславом Польським увійшли до Києва. Здавалося, колесо воєнної фортуни зробило повний оберт назад і Ярославу в сорок років доведеться починати життя спочатку. Та новгородський князь не занепав духом.

Обставини на півдні Русі в останні місяці 1018 р. складалися на користь новгородського вигнанця. Святополк полаявся з тестем, і Болеслав з військом подався до Польщі. А в той час Ярослав спішно збирався з силами у Новгороді, жителі якого знову підтримали князя, вважаючи своїм. Вже взимку 1018/19 р., нотує «Повість временних літ», «пішов Ярослав на Святополка, і втік Святополк до печенігів».

Навесні 1019 р. Святополк з дружиною й багатолюдною печенізькою ордою здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і пішов йому назустріч, - пише Нестор. - На сході сонця зійшлись супротивники, і бій був жорстокий, якого ще не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так, що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг». Незабаром потому невдачливий претендент на престол загинув, не знати й-де. «Ярослав же, - урочисто підсумував свою розповідь літописець, - сів у Києві, потрудившись із дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий». Та справжня державна праця князя лише розпочиналася.

Русь була страшенно розорена чотирирічною братовбивчою війною. Під час жорстокої боротьби між нащадками Володимира Київ дуже потерпів від великої пожежі, був розграбований польським військом. Ярославу довелось зосередити зусилля на відбудові країни йстольного града Русі. Владнавши миром справу з братом Мстиславом, що отаборився в Чернігові, й приборкавши племінника Брячислава, котрий сидів у Полоцьку, київський князь спершу зміцнює західні рубежі Руської землі. Він відвойовує у польських феодалів загарбані було Болеславом Хоробрим західні землі, дає одкоша агресивним ятвязьким князькам.

Так через двадцять з лишком років після смерті Володимира Русь знову стала єдиною.

Перед смертю Ярослав залишив політичний заповіт, що дійшов до нас у складі «Повісті минулих літ», в якому встановив принцип старшинства в межах родини, в розподілі земель і політичної влади між спадкоємцями, завдяки якому сподівався уникнути запеклих родинних чвар і міжусобної боротьби. І хоч певний час це нововведення давало позитивний результат, проте в майбутньому не змогло утримати Ярославових нащадків від ще запекліших сутичок за владу, що спричинили роздроблення і занепад Київської держави, зміцненню й утвердженню якої Ярослав віддавав так багато сил.

Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді на руках свого улюбленого сина Всеволода й знайшов вічний спочинок у київському храмі, збудованому ним самим в ім'я Святої Софії, премудрості Божої.

2. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого

Саме усунення печенізької загрози дозволило Ярославу зосередитися на внутрішніх справах. Князюванню Ярослава Мудрого був притаманний виразно державотворчий підхід, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, аніж про силове приєднання нових територій. Хоча й нові території теж додавались. На кінець 30-х років ХІ ст. володіння Великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги і верхів'їв Північної Двіни, перевершуючи за розмірами решту християнських країн.

Відтворення єдності Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Особливу увагу Ярослав приділяв поширенню і зміцненню християнства. Він, як і його батько, добре розумів значення християнства для Київської Русі. За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних обрядів.

Важливим кроком Ярослава в області внутрішньої політики стало призначення (близько 1051 р.) київським митрополитом відомого письменника і культурного діяча Іларіона, що створив церковно, - політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».

Він багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Князь виступив ініціатором упорядкування законодавства. За його правління в Києві було створено перше писане зведення законів Київської Русі - «Руську Правду».

Цей збірник відіграв велику роль у зміцненні держави, звів загальноприйняті закони до єдиної цілісної системи. Новий юридичний кодекс узагальнював ті зміни, що відбулися у суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Правовий кодекс «Руська правда» закріплював основні юридичні норми ранньофеодальної епохи. Чимало зусиль доклав великий князь справі розвитку торгівлі, створення фінансової системи країни. Ярослав розбудував Київ, прикрасивши його величними спорудами. На жаль, «Повість минулих літ» лише в найзагальніших рисах оповідає про цей бік діяльності князя-реформатора: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія й Святої Ірини…».

Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр'їв.

Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм - Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.

Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше - землеробство. Селяни використовували різноманітні знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем - парову, підсічну й перелогову. За ствердженням П. Толочко, продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.

Ремісниче виробництво зосереджувалося переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об'єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум'яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників».

Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв'язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об'єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету - срібники і злотники.

Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зосереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки. Володарю-князю підлягали дружина і люди. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» - селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи). На Русі існував спеціальний суспільний інститут - віче, загальне зібрання міської маси вільних городян. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи.

Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов'язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.

Отже, ми можемо зробити висновок, що Ярослав Мудрий був не тільки князем завойовником, але й мудрим правителем і розбудовником Київської Русі, за що і прозвали його Мудрим його сучасники.

За часів правління Ярослав Мудрий зміцнив і розширив кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом печенізького війська, що дало змогу Ярославу Мудрому значну увагу приділити внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

Ярослав сприяв зміцненню та розповсюдженню християнства на Русі, а також призначив на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона.

При Ярославі Мудрому завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

За часів правління Ярослав також багато зусиль приділяв розвитку економіки Київської Русі. Високому рівня досягнули сільське господарство та торгівля, зокрема зовнішня - основні сили тодішньої економіки. Не останню роль грали ремесла та чорна металургія.

Завдяки всім цим досягненням Ярослава Мудрого, Київська Русь зміцнила свій авторитет серед інших держав, що сприяло розвитку дипломатичних та політичних міждержавних відносин.

Також, за часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході.

Досить переконливо доводять це династичні зв'язки, які були встановлені Ярославом з багатьма європейськими дворами. Династичні браки у той час були невід'ємною частиною дипломатії, в них кожна із сторін шукала політичну вигоду. Престиж династичних зв'язків опинявся в прямій залежності від могутності держави.

Сам Ярослав узяв в дружини Інгігерду - дочку шведського короля Олафа. Сини Ярослава були одружені: Ізяслав - на дочці польського князя Мешко II, Святослав - на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, Всеволод - на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

Дочки ж Ярослава стали королевами Угорщини (Анастасія), Франції (Ганна), Норвегії і Данії (Єлизавета). Всі ці браки можуть говорити лише про одне - Київська держава розширювала свої зовнішньополітичні зв'язки і збільшує свій вплив в Європі.

Сестру самого Ярослава Добронігу було видано заміж за польського короля Казіміра, що забезпечило Русі спокій на західному кордоні. Один із синів Ярослава Святослав одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарда, інший, Ізяслав, - з родичкою Германського імператора Гертрудою.

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у рівноправні стосунки з головними європейськими державами середньовічного світу: Німеччиною та Візантією. Особливо пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030-1031, 1040 та 1043 рр. держави обмінялися посольствами.

Зокрема, відбувається подальше зближення Русі з Німеччиною.

Укладення нових союзів з Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією був викликаний розривом військово-політичних, торгівельних і церковних зв'язків з Візантією. Причини конфлікту не цілком ясні, але, імовірно, ними була зміна політичного курсу Костянтина IX, що викликала ніяковість прав російського купецтва, розформування «російського корпусу» і вбивство посла. Ярослав зібрав велике військо, на чолі якого поставив свого сина Володимира і воєводу Вишату. У 1043 р. російські раті рушили на Константинополь. Коли російський флот підійшов до столиці, російські посли запропонували Візантії укласти світ, запитавши за нього величезну суму, але не отримали відповіді. Потім відбулася морська битва двох флотів, в результаті якої російські судна знов, як і в 941, були знищені «грецьким вогнем» і частково розвіяні бурею. Володимир із залишками флоту повернувся додому, а воєвода Вишата був викинутий на берег разом з 6-тисячним загоном. Біля Варни він був оточений візантійським військом і узятий в полон. Але Візантії було важко ворогувати з Руссю, що зміцнила свої позиції в Європі і зв'язку, що зав'язав, з Німеччиною і Францією. Ось чому Візантія була вимушена шукати угоди, переймаючи на себе відшкодування збитку російським купцям. Укладений в 1046 році договір був скріплений браком Всеволода Ярославіча на дочці імператора. Від цього шлюбу народився славетний державний діяч і полководець, мислитель і письменник Володимир Мономах.

Договором передбачалося видача полонених і продовження служби російського корпусу.

Окрім вирішення питань співпраці з європейськими країнами, Ярослав Мудрий проводив і активну східну політику. Продовжується розширення Російської держави, заселення в степові зони. Головна оборонна лінія переноситься далі на південь - на річку Рось. Але найзнаменнішою подією стає розгром Ярославом печенізької орди під Києвом в 1036 році. Розбиті дружинами Ярослава, такі, що тіснять іншими кочівниками, печеніги відкочовували на Балкани і перестали бути загрозою для Київських земель.

За час свого правління, Ярослав зумів забезпечити зміцнення на Європейській політичній арені статусу Русі як великої держави. Укладаючи нові союзи і розвиваючи міждержавні відносини, Ярослав постійно балансував, не допускаючи посилення якої-небудь країни, але при нагоді прагнучи підвищити авторитет Російської держави.

Отже, таким чином, вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені.

Усі розглянуті нами факти ще раз засвідчують високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах Європи впродовж життя двох поколінь. Велич діянь Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня тогочасного цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням відчувати себе невіддільною частиною загальноєвропейського історичного процесу.

3. Держава та право Київської Русі

Руська правда - видатна пам'ятка давньоруського права. Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська правда (термін «правда» тут означає закон). Оригінал Руської правди не зберігся. Вона дійшла до нас у 106 списках (дехто з дослідників називає іншу кількість списків - близько 300) - у літописах та юридичних збірниках ХІІІ-ХVIІ ст. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний - у бібліотеці Синоду, Академічний - у бібліотеці Академії наук, Троїцький - у Троїцько-Сергієвій лаврі), або за прізвищем осіб, які їх знаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Ці списки поділяють на три редакції - коротку, розширену та скорочену зрозширеної.

Найдавнішою є Коротка редакція Руської правди, яка відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу. Вона складається з Правди Ярослава (1 - 18 ст.), Правди Ярославичів (19-41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостникам (ст. 43). Вважають, що Правда Ярослава з'явилась у 10-30-ті роки ХI ст. (за деякими даними - близько 1016 р., після повстання у Новгороді; за іншими - в часи боротьби за престол між Ярославом та його братом Святополком 1015-1019 рр.). Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. У Правді Ярослава подано найдавнішу норму ще з додержавного періоду про порядок здійснення кровної помсти (ст. 1). Предметом правового захисту є життя і тілесна недоторканність феодалів і князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства. Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею панівних станів.

Заголовок Правди Ярославичів свідчить про те, що вона розроблялася трьома синами Ярослава Мудрого з участю осіб з найближчого князівського оточення. За аналізом тексту можна вважати, що збірник був затверджений не раніше 1054 р. (рік смерті Ярослава) і не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів). Зміни й доповнення Правди Ярославичів спрямовані на захист князівського маєтку і князівської земельної власності. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці. Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплати штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). Урок мостикам регулює оплату ремонту міських мостових. Розширена редакція Руської правди почала формуватися у другій половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. (період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава).

Розширена редакція (121 стаття за Троїцьким списком) відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально економічного й політичного розвитку Київської держави.

Вона містить більшість перероблених і доповнених норм Короткої

редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення.

Але «Устав» був спрямований переважно на пом'якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави (його появу спричинило повстання у Києві у 1113 р.). Тут йдеться про порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов'язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. Розширена редакція складається з об'єднаних ніби за єдиним змістом груп статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів), подає своєрідний статут банкрутства та ін. Отже, за рівнем розвитку правових інститутів це вже достатньо розвинена пам'ятка права.

Третю редакцію Руської правди - Скорочену (50 статей за ІV Троїцьким списком) - дослідники розглядають як переробку у ХV чи навіть у ХVIІ ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Аналіз змісту норм Руської правди, наявність великої кількості її списків переконують у практичній спрямованості цієї пам'ятки давньоруського права. Вона насамперед допомагала суддям справедливо вирішувати справи на основі чинного права, а сторонам - захищати свої права у суді.

Існують різні погляди на походження і джерела Руської правди. Так, норманісти (Карамзін, Щепкін та ін.), тяжіючи до думки про низький рівень суспільно-економічного і правового розвитку Давньоруської держави, пов'язували її виникнення з впливом законодавства Швеції і Данії. Інші дослідники (Гетц та ін.) вважали джерелами Руської правди німецькі варварські правди. Ідеї впливуіноземного права на створення Руської правди дотримувався М. Максимейко, який вважав, що джерелом її Короткої редакції було законодавство Юстиніана.

Переважна більшість вчених сходиться на тому, що основним джерелом Руської правди були норми руського звичаєвого права.

Як її прототипи називають згадувані в окремих фрагментах літературних пам'яток і договорах Русі з Візантією «Статут» і «ЗаконРуський» - норми права ранньофеодального суспільства, що створювалося на Русі протягом віків і являло собою якісно новий етап розвитку руського усного права в умовах існування держави.

Аналіз норм Руської правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Отже, наші пращури були носіями високої на той час правової культури. Руська правда справила неабиякий вплив на розвиток права західних і північно-східних слов'ян, помітно вплинула на становлення таких пам'яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 р. і певною мірою - Соборне уложення 1649 р.

Характерні риси давньоруського права

Норми цивільного права княжої доби містяться, разом з іншими правовими нормами (кримінального, канонічного права та ін.),

в усіх тогочасних законодавчих пам'ятках. Вони є в документах,

що врегульовували внутрішньополітичні та господарські питання

(княже законодавство), у документах зовнішньополітичного характеру (договори з Візантією), у церковному законодавстві. Основним їх джерелом є Руська правда.

Право власності. На той час ще не існувало абстрактного поняття права власності на річ, не було створено й спеціального терміна для позначення права власності. Поняття права власності впроваджувалося у Київській державі поступово. Руська правда містила деякі вказівки на власність княжу, боярську та церковну. В ній ідеться про княжі борті, ролейні межі, перевіси на деревах, купівлю й продаж, позику й поклажу майна, порядок повернення речі справжньому власникові з неправомірного володіння. Отже, можна стверджувати, що в давньоруському праві застосовувався інститут права власності й права володіння. Зміст права власності в Київській Русі залежав від того, хто був суб'єктом і що розглядалося як об'єкт права власності. В ролі суб'єкта права власності чи володіння згадуються як окремі особи (в сучасному розумінні - «фізичні»), так і «юридичні»: монастирі, громади, роди. Об'єктом приватної власності були як рухомі речі (одяг, зброя, прикраси, худоба, продукти промислів, збіжжя), так і нерухомі - дім і двір володільця. Холопи, челядь та їхні народжені діти, все, що набував раб, вважалися майном володільця.

У Руській правді Ярослава ще не йдеться про власність на землю, згадується лише про рухоме майно, яке належало дружинникам. Перша згадка про князівське землеволодіння міститься в Руській правді Ярославичів.

Охорона права власності феодалів-вотчинників - одне з основних призначень правової системи Київської Русі. Вже статті найдавнішої Короткої редакції Руської правди були спрямовані переважно на захист феодальної власності, рухомого й нерухомого майна. Втім, аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від феодального свавілля й окремі інтереси залежного населення. Так, у період особливого загострення соціальних відносин на початку ХІІ ст. для умиротворення країни Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам, обмеживши лихварські проценти (рєзи).

З розвитком законодавства відбувається диференціація норм

охорони приватної власності. Якщо Коротка правда визначала

розмір штрафу залежно від виду й кількості украденого стада, то

за статтями 41, 42 Розширеної редакції він залежав також від місця злочину.

Існування права приватної власності сприяло розвитку спадкового права. Договір Русі з Візантією 911 р., а пізніше й Руська правда вирізняють успадкування за законом і за заповітом тільки членами родини. Спадкування сторонніх осіб не передбачається.

Спадкове право відповідало становій диференціації суспільства.

Зобов'язальне право розвивалося на потребу відносин власності.

Перші зобов'язання виникали внаслідок правопорушення, пов'язаного

із заподіянням матеріальної шкоди. Як зазначається в Правді Ярослава, особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі (ст. 18 Кор. ред.). Цивільні зобов'язання випливали також з договорів. Зобов'язальні відносини виникали лише між людьми, не обмеженими у право- і дієздатності. Характерно, що невиконання стороною зобов'язань могло не тільки призводити до майнових стягнень, а й надавати потерпілій стороні право на особу, котра не виконала своїх зобов'язань.

Одним із найдавніших видів угод були договори («ряди») купівлі-продажу. Об'єктом купівлі-продажу могло бути рухоме й нерухоме майно. Договори купівлі-продажу регулювали як загальний порядок торговельних відносин, так і окремі важливі торгові процедури (купівлі-продажу челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Що стосується купівлі-продажу землі, то існує думка про збереження на деякий час права продавця на викуп проданого наділу, тобто обмежений обсяг права власності на землю покупця.

Найповніше врегульованими були договори позики (грошей, худоби, речей, продуктів). Існує позика без сплати відсотків та із сплатою. Боржники мали сплачувати встановлену величину відсотків («рези» - для грошей, «присоп» - у разі позики жита, «наставу» - у разі позики меду). Відсотки поділялися на річні, третні й місячні. Найлегші до оплати були річні, які зазвичай становили 40% (10 кун на гривню), найтяжчі - місячні. Руська правда встановила обмеження у сплаті для довгострокової позики у розмірі 50% суми боргу щорічно. Коли позика становила суму понад три гривні, при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Проте не передбачав присутності свідків договір між купцями. У разі неспроможності боржника сплатити борг з власної вини він міг бути проданий на торгу у рабство. Отримані за нього гроші розподілялися поміж кредиторами. Борги за холопа чи челядина платив його власник.

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що князь Володимир Великий мав 5 дружин і майже 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте якщо візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб - не договір, а таїнство. Встановлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялися освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. При укладанні шлюбу звертали увагу на вільне волевиявлення сторін.

Розлучення оформлялося зазвичай церковним судом. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя. Про родичів Руська правда згадує хіба що у першій статті Короткої редакції Ярослава як зобов'язаних правом і обов'язком кровної помсти.

Руська правда відрізняє дітей закононароджених від незаконнонароджених (від наложниці-невільниці).

Давньоруське право знало досить розвинений інститут опіки.

Опікунами малолітніх дітей за відсутності батька й матері призначалися зазвичай ближні родичі. На них покладався обов'язок прийняти майно підопічних і повернути його в цілості по досягненні підопічними повноліття. Прибутки з підопічного майна визнавалися як винагорода опікунові за його працю.

Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального

правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як «обіда», тобто кривда. Отже, злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Згодом злочином також вважалося порушення публічного правопорядку: крім обов'язку приватного відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, злочинець зазнавав державної кари.

Злочини поділялися на такі види:

* проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);

* проти церкви (чародійство, віровідступництво, церковна

татьба, грабування могил, волхвування тощо);

* проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здоров'я);

* проти честі (образа, побої);

* майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одягу;

* проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмішення, подружня зрада, покидання подружжя);

* проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).

Суб'єктами злочину були тільки вільні люди.

За Руською правдою покарання були досить м'якими. До монголо-татарської навали Русь (чи не єдина в Європі) не знала смертної кари як юридично санкціонованого вбивства. Щоправда, літопис засвідчує її застосування в окремих випадках за державні злочини. Так, у 1068 р. були страчені через повішення учасники повстання проти князівської влади.

Поширеними були грошові покарання (віра й продаж), які стягувалися до княжої скарбниці. Віра присуджувалася за вбивство і становила 40 гривень, а продаж у розмірі 1, 3 та 12 гривень - за інші злочини. За вбивство княжого мужа, як уже зазначалося, сплачувалася подвійна віра.

Судовий процес мав змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича - публічного звернення потерпілого на торгу про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки за кримінальними справами.

Отже, право Київської Русі складалося й розвивалося у процесі еволюції Давньоруської держави. Серед основних його джерел був звичай. На нормах звичаєвого права базувалися писані джерела права: міжнародні договори, князівське законодавство, церковні статути. Найважливішою пам'яткою давньоруського права є Руська правда, в якій найповніше розкрито характерні для того часу правові норми. Право Київської Русі було правом привілеїв. Його норми охороняли власність і забезпечували привілейоване становище панівної феодальної верстви. Феодально залежне населення перебувало поза законом.

4. Розвиток культури за часів Ярослава Мудрого

З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Високий авторитет Київської Русі підтверджувався династичними браками укладеними з найвпливовішими домами Європи і не тільки. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: «За згодою дружини моєї…» або «…у присутності королеви Анни». Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

Князя Ярослава Володимировича можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок… Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне».

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей - Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава - 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М.С. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали «Руську правду», літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Як встановлено наукою, більшість книжок перекладених з грецької та інших іноземних мов були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були створені як у Києві, так і в інших містах Русі: Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037-1039 рр. було створено перший літописний звід. Вчені називають його Найдавнішим. Так розпочалася писана історія давньоруського народу.

Найдавніший звід ліг у підвалини наступних літописів - київських і новгородських. Сліди того літопису відшукані академіком О. Шахматовим у Несторовій «Повісті временних літ» та в Новгородському першому літописі старшого й молодшого ізводів. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Дехто з істориків припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов'я, природничі науки.

Високий злет давньоруської культури й книжності в роки князювання Ярослава оспівується Нестором у таких словах: «Великою буває користь від навчання книжного. Це - річки, що напоюють всесвіт, це - джерела мудрості. Адже у книжках глибина невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї душі». Можливо, саме ці слова, та й уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим.

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів старовини: «Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії». Це книгозібрання не дійшло до наших днів. Понині не вщухають марні спроби відшукати бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор. Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між кількома церковними та монастирськими бібліотеками. На її користь цієї думки існує кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло Алепський, що побував у Києві влітку 1654 р., занотував: у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря йому трапилися написані на пергаміні, яким налічувалося не менше 500 років. Швидше за все, це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя перейшли немовби у спадок заснованому ним Печерському монастиреві. Але Печерська бібліотека загинула під час страшної пожежі Києва 1718 р., а з нею - одна з таємниць бібліотеки Ярослава.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок.

За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних вірувань.

Ярослав заклав великокняжий монастир святих Георгія і Ірини - на честь християнських святих, свого і своєї дружини. Монастирі стали з'являтися повсюдно і у великих містах, і в сільській місцевості, знаменуючи собою подальше поширення християнства і зміцнення ролі церкви в суспільстві.

В середині 50-х років ІХ ст. під Києвом виник знаменитий монастир Печерський. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

У витоків створення Печерського монастиря стояв Іларіон, священик великокняжої церкви в селі Берестів, сільської резиденції великих князів. Іларіон був глибоко віруючою людиною. Саме Іларіону належить ряд творів, написаних в 40 - 50-і роки. Перше місце серед них займає блискучий пам'ятник ідеології і культури ІХ століття «Слово про закон і благодать». По суті в цьому творі Іларіон викладає державно-ідеологічну концепцію Древньої Русі, концепцію яку вплинула на світогляд інших російських авторів ІХ століття. Саме тоді, в 40-і роки ІХ століття, на Русі вперше виникла концепція про закономірний зв'язок Русі зі світовою історією, зі світовими державами. Вся обстановка ІХ століття вимагала створення таких державно-ідеологічних концепцій. Представляється, що в «Слові» Іларіона концепція про зв'язок Русі «світовими державами» і трактування Русі як спадкоємиці Римської величі, Римської держави прозвучала абсолютно злито. Крізь церковну фразеологію Іларіон проводить думку про рівність і тотожність дій Володимира I з римськими апостолами.

Таким чином, історію Русі, діяльність її володарів Іларіон розглядає на широкому, по істині усесвітньому фоні. У основі політичних і релігійних імпульсів Русі знаходяться римські зразки. Ці ж ідеї і відбивалися в Древньому російському літописному зведенні, що увійшло складовою частиною в початковий російський літопис. Думається, що ця близькість російського літописання 30-50-х років ІХ століття до круга Іларіона і визначила ту ідеологічну спрямованість, яку літопис зберіг стосовно розуміння місця Русі на тодішньому світі і її співвідношення з історією Риму і Візантії. Іларіон давав відповідь на ключові запити часу, запити російської державності, що розвивається.

З ім'ям Іларіон зв'язаний і перший церковний Статут Ярослава, тобто система церковної юрисдикції, віднесення до відомства церкви ряду справ, пов'язаних з родинним і шлюбним правом. Це були норми, які допомагали формуванню сім'ї, зміцненню моногамії на противагу язичеській безлічі, освітленню приватної власності, підвищенню авторитету центральної влади. Статут вводить заборону на умикання наречених, захищав честь дівчини, строго карав батьків за примус дітей до вступу до браку. Новий церковний судебник захищав честь дівчини, давав їй ширшу виставу в суді. Церква виступала в Статуті захисником християнської моральності, закликала до гуманізму, стримувала жорстокості тих ранніх століть російської історії. У 1051 році на загальних зборах російських єпископів Іларіон був вибраний митрополитом.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

...