Вчені архівні комісії в Україні: історія, діяльність, здобутки (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 930.25 (477): 719

ВЧЕНІ АРХІВНІ КОМІСІЇ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ, ДІЯЛЬНІСТЬ, ЗДОБУТКИ (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

СИМОНЕНКО Ігор Михайлович

Київ - 2001

АНОТАЦІЯ

Симоненко І.М. Вчені архівні комісії в Україні: історія, діяльність, здобутки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України, Київ, 2001.

Дисертація присвячена діяльності губернських вчених архівних комісій, що існували на території України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Особлива увага приділена історіографії та бібліографії питання. Простежується історія існування як усієї системи вчених архівних комісій, так і кожної з місцевих комісій. На основі широкого кола джерел досліджуються напрями роботи архівних комісій, організація та особливості їх функціонування. Визначено місце архівних комісій в системі наукових установ та товариств історичного напряму, їхня роль у розробці регіональної історії, охороні пам'яток. Доведено, що місцеві вчені архівні комісії були складовою ланкою краєзнавчого руху України.

Ключові слова: вчені архівні комісії, краєзнавчий рух, пам'яткознавство, провінційні (регіональні) наукові товариства.

АННОТАЦИЯ

Симоненко И.М. Ученые архивные комиссии на Украине: история, деятельность, достижения. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины, Киев, 2001.

Диссертация посвящена деятельности губернских ученых архивных комиссий, действовавших на территории современной Украины в конце XIX - в начале ХХ в. На основе широкого круга источников исследуются все направления работы архивных комиссий, организация и особенности функционирования этих организаций. Определено место архивных комиссий в системе научных организаций и обществ исторической направленности, их роль в разработке региональной истории, охране памятников. Установлено, что местные ученые архивные комиссии были составным звеном краеведческого движения Украины.

Особое внимание уделено обзору историографии вопроса. Автором собрана информация о работах, в которых освещается история существования и анализируется деятельность как ученых архивных комиссий, так и наиболее активных их членов. Характеризуются конкретные периоды разработки проблемы в контексте исторической ситуации.

Отдельный раздел дисертации посвящен истории всего института архивных комиссий. Рассматриваются условия и факторы, которые привели к возникновению этих организаций, их дальнейшая судьба в связи с попытками архивной реформы, обстоятельства прекращения деятельности комиссий. Освещен вопрос о месте архивных комиссий в планах организации архивного дела на Украине в 1918-1920 гг.

Дается обзор истории существования и деятельности, по всем направлениям работы, каждой ученой архивной комиссии, созданной на территории современной Украины: Таврической, Черниговской, Екатеринославской, Полтавской. Особое внимание уделено Херсонской и Киевской архивным комиссиям, история которых еще не была исследована. Названы руководители комиссий, наиболее активные члены. Раскрываются характерные черты в организации работы, приоритетные направления исследований каждой архивной комиссии. Автором осущесвлена периодизация истории отдельных комиссий, выяснены обстоятельства прекращения их деятельности, а также судьба членов этих организаций, собранных ими архивов, музеев, библиотек.

В следующем разделе обобщаются достижения всех местных ученых архивных комиссий по каждому отдельному направлению работы: в архивном деле, археографии, археологии, охране памятников, фольклорно-этнографических исследованиях, издательском деле, координационных мероприятиях, популяризации истории края и его памятников. Такой подход дает возможность увидеть объем достижений всей сети региональных архивных комиссий, выявить общность форм работы, взаимосвязи как между самими комиссиями, так и другими научными обществами и организациями. Обзор лишь шести местных комиссий позволяет говорить про такие качества научно-практической деятельности, как масштабность, скоординированность, универсальность.

Диссертационная работа дополнена приложениями: “Библиография и историография ученых архивных комиссий”, “Документы по организации архивных комиссий”, “Руководители и должностные лица архивных комиссий Украины”, “Биографический указатель деятелей ученых архивных комиссий Украины”.

Ключевые слова: ученые архивные комиссии, краеведческое движение, памятниковедение, провинциальные (региональные) научные общества.

ANNOTATION

Symonenko, Igor M., Scientific archive commissions in the Ukraine: History, activities, achievements. - Manuscript.

The thesis seeks a candidate degree in history, specialty 07.00.06 - Historiography, Historical Sources Studies, Special Historical Studies. - Institute of History Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2001.

A review of the activities of Ukrainian regional (gubernsky) archival commissions that operated on the territory of the contemporary Ukraine from the late 19^th to the early 20^th centuries is provided. Special attention is given to the historiography and bibliography of the topic.

The history of the archival commissions is reviewed both on institutional and individual levels. The organizational structure, as well as the typical and specific areas of the activities of the individual commissions are described, on the basis of the extensive study of primary sources. The roles of the archival commissions are defined as associations for historical research, the development of local historical studies, and the preservation of historical artifacts. The conclusion is that Ukrainian archival commissions served as an integral part of local history studies in that country.

Keywords: scientific archive commissions, local studies, historical monuments studies, provincial (regional) scholarly associations.

вчений архівний комісія

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний розвиток історичної науки потребує переосмислення багатьох етапів вітчизняної історії та дослідження тих проблем, що раніше вважалися неактуальними. Останнім часом простежується стійка тенденція поглиблення інтересу до минулого окремих регіонів, міст, конкретних пам'яток, а також до маловідомих діячів української науки, культури, громадського і просвітницького руху. Актуалізація ролі історико-культурної спадщини спонукає сучасних дослідників дедалі звертатися до досвіду, набутого їх попередниками ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Налагодження контактів між органами самоврядування, урядовими представниками, громадськими активістами, вирішення проблем фінансування наукових досліджень та охорони пам'яток на обласному і державному рівнях - для всього цього можна використовувати досвід, накопичений, зокрема, губернськими вченими архівними комісіями (в подальшому - ГВАК), які діяли на теренах України у 80-х роках ХІХ ст. - 20-х роках ХХ ст. Масовий науковий рух, започаткований діячами вчених архівних комісій, охоплював сотні аматорів-пошуковців і суттєво вплинув на подальший розвиток вітчизняного краєзнавства, зробив вагомий внесок у скарбницю вітчизняної історичної науки. Проте вивчення спадщини, залишеної архівними комісіями, ще донедавна вважалося чимось другорядним, а фрагментарність наявних досліджень не давала можливості повноцінно оцінити різнобічну діяльність цих установ.

Наукове опрацювання здобутків вчених архівних комісій дозволить об'єктивніше і повніше висвітлити розвиток історичних досліджень в окремих регіонах, дасть можливість переосмислити роль провінційних культурних центрів у цьому процесі. Розробка теми архівних комісій має значення і щодо вивчення життєвого шляху багатьох визначних науковців, чиї імена нещодавно повернулися зі штучного забуття. До того ж, дослідження спадщини, форм і методів діяльності цих установ дає змогу висвітлити не тільки конкретні історичні питання чи обставини життя окремих осіб, а й загальні тенденції, які відбувалися у науковому і культурному житті тогочасної України.

Гуманізація історичної науки значно актуалізує досвід, накопичений членами вчених архівних комісій на зламі століть і епох. Зокрема це стосується краєзнавчих досліджень і має не тільки науково-теоретичне, а й практичне значення. А багатовекторність дій комісій робить їх внесок у справу вивчення різноманітних пам'яток історії та культури набагато вагомішим.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять опубліковані документи та архівні матеріали. Головна інформація про функіцонування архівних комісій міститься в їх періодичних виданнях: “Известиях Таврической ученой архивной комиссии”, “Трудах Черниговской губернской ученой архивной комиссии”, “Трудах Полтавской ученой архивной комиссии”, “Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии”. Крім того, комісії друкували окремими відбитками “Звіти” та “Протоколи засідань”. Звіти про роботу всієї мережі архівних комісій, починаючи од 1887 р. друкувалися у “Вестнике археологии и истории”, а од 1906 р. - в “Известиях Императорской Академии Наук”. Окремі повідомлення про діяльність комісій можна знайти в “Трудах” археологічних з'їздів, на сторінках таких часописів історичного профілю, як “Исторический вестник”, “Киевская старина”, “Русская старина” та ін. До цієї групи джерел належать також “Труды первого съезда представителей губернских ученых архивных комиссий”.

Окрему важливу групу джерел становлять матеріали, зосереджені у фондах архівів. Це передусім поточна документація, особисті архіви членів ГВАК, прибутково-витратні книги, листи від кореспондентів та установ. Частина матеріалів зберігається в колишніх імперських архівах у Санкт-Петербурзі (Російському державному історичному архіві, Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга, Санкт-Петербурзькому філіалі Архіву Російської академії наук, Відділі рукописів Російської національної бібліотеки). Порівняно незначна кількість справ знаходиться у київських архівах (Центральному державному історичному, Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, Центральному державному архіві вищих органів влади), обласних державних архівах (Чернігівському, Полтавському, АР Крим), фондах обласних краєзнавчих музеїв тощо.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 70-х років ХІХ ст. до 30-х років ХХ ст. Перші архівні комісії були засновані у 1884 р. (для більшості ГВАК ці рамки виявляються ще вужчими) і припинили своє існування у 1918-1920 рр. Проте необхідно звертатися й до подій, що передували їх безпосередньому виникненню. Після припинення діяльності архівних комісій їх члени, працюючи у новостворених архівах, інститутах народної освіти, краєзнавчих товариствах, музеях, продовжували традиції колишніх ГВАК. Наукова та громадська діяльність більшості з цих подвижників історичної науки закінчилася або трагічно обірвалася у 20-30-ті роки. Таким чином, для більш глибшого висвітлення питання автор робить деякі екскурси за межі часу існування архівних комісій.

Територіальні рамки дослідження визначені межами губерній та повітів Російської імперії, в яких діяли вчені архівні комісії і які нині входять до складу України.

Об'єктом дослідження є мережа провінційних історичних архівів і регіональних наукових та краєзнавчих організацій в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є діяльність вчених архівних комісій, що працювали в Україні, їх науковий доробок, засади функціонування, практичні дії у справі охорони і популяризації місцевих пам'яток, постаті найактивніших членів. Ці питання розглядаються в контексті розвитку архівної справи в Російській імперії.

Методологічною основою дисертаційної праці є загальнонаукові принципи пізнання та вивчення суспільних процесів і явищ. Принцип історизму дозволяє розглядати процес розвитку архівних комісій у взаємозв'язку з політичною, соціальною та економічною ситуацією. Виходячи з принципу системності, кожна архівна комісія розглядається як певна структурна одиниця з притаманними їй формами і методами роботи, характерними особливостями, і, водночас, як складова частина загальної системи аналогічних установ. В процесі роботи використовувалися як загальнонаукові методи дослідження (аналітичний, науково-критичний, кількісний, комплексний), так і спеціальні історичні (історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, ретроспективний).

Головною метою дисертації є комплексний аналіз діяльності, внутрішньої структури, творчих здобутків, персонального складу, форм і методів роботи, ролі у науковому, культурному, громадському житті відповідних регіонів, узагальнення досвіду роботи та здобутків вчених архівних комісій України.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань дослідження:

- об'єктивно висвітлити позитивні та негативні моменти в діяльності архівних комісій, використовуючи для цього контраверсійність поглядів окремих дослідників теми;

- визначити основні напрями, форми та методи наукової і популяризаторської роботи комісій;

- виявити особливості діяльності окремих місцевих комісій;

- дати наукову оцінку спадщини архівних комісій, що діяли на території України;

- запропонувати періодизацію історії архівних комісій;

- визначити причини занепаду інституту вчених архівних комісій та окреслити можливі перспективи їх подальшого функціонування;

- створити довідкову базу даних щодо складу місцевих вчених архівних комісій, головних здобутків цих установ, скласти біографічний довідник їх визначних членів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії:

- здійснено узагальнююче комплексне дослідження форм діяльності і наукових здобутків усіх вчених архівних комісій, що діяли в Україні;

- введено в обіг матеріали маловідомих архівних комісій - Київської, Херсонської, та архівних комісій, що діяли на сусідніх з Україною територіях - Бессарабської, Курської;

- залучено до наукового обігу нові фактичні матеріали, архівні документи, праці, що раніше не використовувалися;

- проаналізовано діяльність місцевих ГВАК, опрацьовано документи та дослідження, що стосуються всього інституту вчених архівних комісій;

- розкрито методи і форми організації архівних комісій;

- проведено аналіз історіографії питання в контексті історичної ситуації та фахової спеціалізації дослідників.

Основні положення дисертації, які винесені на захист:

1. Незважаючи на свою назву (вчені архівні комісії) і статус (державні установи), архівні комісії фактично були добровільними краєзнавчими товариствами широкого профілю. Схожість дій комісій і наукових товариств пояснюється напрямами роботи, матеріальним станом, відносинами з тогочасними владними структурами.

2. Поява вчених архівних комісій була закономірною у процесі розвитку вітчизняної історичної науки, краєзнавчого руху, архівної справи в умовах економічних, соціальних, культурних змін в Російській імперії. Це яскраво проявляється на прикладі краєзнавства, яке пройшло шлях від окремих аматорів-дослідників через зародки організованого руху статистичних комітетів, урізноманітнення та удосконалення діяльності архівних комісій до подальшого розвитку крайових досліджень у 20-ті рокі ХХ ст.

3. Кількість місцевих архівних комісій, географія їх діяльності засвідчують про наявність усталеної мережі цих установ, яка охоплювала більшу частину території України і відіграла помітну роль у розбудові архівної та музейної справи, охороні пам'яток, загальному розвитку вітчизняної історичної науки.

4. Історія створення та діяльність вчених архівних комісій були “прикордонною” темою досліджень архівістів-археографів та істориків-краєзнавців. Це призводило до того, що багатогранна діяльність комісій отримувала дещо однобічну фахову оцінку.

5. В історії інституту архівних комісій можна виявити деякі основні періоди, хоча різний час заснування цих установ, їх своєрідність, великий ступінь автономності, залежність від суб'єктивних чинників роблять більш прийнятними періодизацію діяльності кожної комісії окремо.

6. Вчені архівні комісії є характерним прикладом успішного функціонування “урядово-громадських” організацій. В них органічно поєднувався помірний контроль і номінальна допомога уряду та добровільна діяльність частини місцевої інтелігенції. До того ж, створення мережі однотипних, формально уніфікованих установ дало змогу розгорнути широку координаційну роботу архівних комісій між собою та з іншими науковими організаціями і товариствами.

7. Архівні комісії як організації універсального спрямування могли існувати лише у перехідний період архівного будівництва. Відігравши позитивну роль у розвитку місцевих історичних досліджень, краєзнавчого руху, організаційного згуртування провінційних аматорів-дослідників, розбудові регіональних архівів і музеїв, вчені архівні комісії мали поступитися місцем більш спеціалізованим державним установам. Події 1917-1920 рр. лише прискорили цей процес. Архівні комісії, залежно від умов існування, мали можливість згодом перетворитися або у справжні державні архівні організації, або у місцеві наукові товариства широкого краєзнавчого профілю.

Практичне значення роботи полягає у можливому використанні її положень та висновків для подальших досліджень розвитку наукових і культурних процесів в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. З метою посилення її практичного спрямування дисертація доповнена біографічним словником визначних членів місцевих архівних комісій та повним списком виявленої літератури за темою. Це дає можливість використовувати її результати при підготовці довідкових, біографічних, бібліографічних видань, розробці тем краєзнавчого руху, архівної та археографічної справи, археологічних, етнографічних, пам'яткоохоронних досліджень, музейного будівництва, при створенні навчальних посібників з історіографії, джерелознавства, історичного краєзнавства, пам'яткознавства України, підготовці спецкурсів.

Апробація дослідження. Результати представленої роботи доповідались на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях: VI та VIII Всеукраїнських наукових конференціях “Нові дослідження пам'яток українського козацтва XVI-XVIII ст.” (Київ, березень, 1997, 1999 р.); XІ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, вересень 1999 р.); Міжнародній ювілейній науково-практичній конференції “Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи” (Київ, жовтень 1999 р.) та ін. Матеріали і основні висновки дисертації викладено у 6 друкованих працях автора загальним обсягом 3,9 друк. арк. Текст дисертації обговорювався і отримав позитивну оцінку на засіданнях відділу культурної спадщини та Вченої ради Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження було виконано у Центрі пам'яткознавства Національної Академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури як частина держбюджетної наукової теми “Історико-культурна спадщина у духовному відродженні українського народу: виявлення, вивчення, охорона”.

2. СТРУКТУРА І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність та новизну роботи, визначені хронологічні рамки, охарактеризовано джерельну базу та стан наукової розробки теми. Формулюються мета і завдання дослідження, його теоретичне і практичне значення, розглядаються основні положення дисертації, що виносяться на захист.

У першому розділі “Висвітлення діяльності вчених архівних комісій у вітчизняній історіографії” здійснюється аналіз опрацьованих автором матеріалів за темою. Ці роботи аналізуються з точки зору часу їх виникнення, фахової спеціалізації дослідників та можливої еволюції їхніх поглядів на об'єкт дослідження. Подається характеристика конкретних періодів розробки проблеми в контексті історичної ситуації.

Окремі праці (В. Іконніков, О. Нарцов, В. Рудаков) та регулярні огляди діяльності ГВАК (І. Андрієвський, А. Труворов, М. Покровський, О. Лаппо-Данилевський), що з'являлися протягом 90-х років ХІХ - 10-х років ХХ ст., носили здебільшого фактологічний, описовий, а не дослідницький характер. Лише у деяких випадках архівні комісії аналізувалися як організації історичного спрямування. Значне місце в історіографії архівних комісій займає критична оцінка їх дій в роботах Д. Самоквасова, яка стала підгрунтям подальших досліджень радянських істориків і археографів.

У 20-ті роки спадщина архівних комісій привертала належну увагу дослідників (декотрі з них самі були колишніми членами ГВАК). В часописах “Архівна справа” та “Україна” було надруковано статті В. Барвінського, О. Водолажченка, В. Щепотьєва, А. Верзилова, Х. Герасименка, в яких розглядаються доробки архівних комісій України. Діячам Чернігівської ГВАК присвячено дослідження П. Федоренка, П. Білик, М. Ткаченка. Схвально оцінює роботу, проведену місцевими архівними комісіями, Д. Дорошенко в “Огляді української історіографії”. Тогочасні історики вивчали як наукову спадщину, так і діяльність самих архівних комісій, намагались об'єктивно і всебічно висвітлити роботу цих установ, але ці дослідження носили побіжний або фрагментарний характер.

На початку 30-х років радянська історична наука зазнає докорінних змін. Усі історичні події оцінюються з точки зору класової боротьби. У дослідженнях 30-50-х років діяльність архівних комісій отримує різко негативну оцінку. При цьому головним їхнім недоліком виставлялася не стільки наукова обмеженість, скільки “політична контрреволюційність”. До того ж, оцінку ГВАК давали переважно архівісти, які приділяли увагу лише архівній та археографічній роботі комісій. Це стосується насамперед праць С. Назіна, О. Чернова, І. Маяковського, П. Софінова, присвячених історії архівної справи. Окремо слід згадати грунтовні роботи Н. Бржостовської, в яких, попри ідеологічну упередженість, міститься багато фактологічного матеріалу, та покажчик праць архівних комісій, складений О.Шведовою. Історія роботи місцевих ГВАК стисло висвітлювалася також у публікаціях А. Грінберга, М. Кибальчича, С. Пількевича, Б. Ватулі, підручнику “Архівознавство” (1932).

Новий період щодо оцінки вчених архівних комісій починається з 60-х років. Елементи демократизації громадського життя, відродження краєзнавчого руху викликали появу низки публікацій про наукові здобутки архівних комісій. Першим, хто відійшов від заідеологізованості в оцінці роботи архівних комісій, був В. Сарбей. У своїй статті “Вклад губернських архівних комісій в історіографію України”, він наголошує велике значення творчого доробку цих комісій, науково обґрунтовує свою позицію і висловлює незгоду з їх вульгарно-нігілістичною критикою. У 60-80-ті роки з'являються статті, присвячені окремим місцевим архівним комісіям. В. Філоненко, С. Філімонов досліджували діяльність Таврійської ГВАК, з 90-х років до цієї теми прилучився А. Непомнящий. О.Коваленко і Г.Курас висвітлювали діяльність Чернігівської, М.Ковальський і С. Абросимова - Катеринославської, А. Аббасов, О. Супруненко, О. Семергей - Полтавської. Значна кількість повідомлень, що стосуються наукового доробку архівних комісій та окремих їх членів, публікується у матеріалах Всеукраїнських краєзнавчих конференцій.

На початку 90-х років було видано кілька бібліографічних довідників, присвячених працям місцевих ГВАК: Катеринославської, Полтавської, Таврійської. Біографічні збірки “Репресоване краєзнавство”, “Реабілітовані історією”, “Репресоване “відродження”, “Українські архівісти” містять біографії окремих діячів комісій. У таких роботах як підручник “Архівознавство” (1998) і монографія С. Заремби “Українське пам'яткознавство” подаються стислі огляди діяльності більшості архівних комісій, що діяли в України. Серед праць, цікавих для вивчення історії місцевих комісій, слід згадати публікації російських істориків В. Макаріхіна, Л. Пісарькової, Т. Размусової, Н. Химіної.

Таким чином, інтерес до розробки наукової спадщини вчених архівних комісій ніколи не зникав, а останнім часом значно посилився. Проте більшість з наведених публікацій має фрагментарний характер або присвячена вузькопрофільній проблематиці. Вже існують роботи, в яких подається досить повний огляд дій окремих місцевих ГВАК. Наразі постало завдання створення узагальнюючої праці для розгляду багатогранної діяльності і різнопланової спадщини архівних комісій, що діяли в Україні.

У другому розділі - “Становлення мережі вчених архівних комісій” - розглядаються умови та чинники, що призвели до появи архівних комісій, подальша доля цих установ у зв'язку зі спробами архівного реформування, обставини припинення їх діяльності. Висвітлюється питання про місце комісій у планах розбудови архівної справи в Україні у 1918-1920 рр.

В науковому і культурному житті Російської імперії останньої чверті ХІХ ст. склалася ситуація, що сприяла появі вчених архівних комісій. З одного боку, в провінційних архівах постійно нищилися “поклади” історичних джерел, з другого - достатня кількість краєзнавців на місцях відчувала потребу згуртуватися у наукові товариства. Губернські статистичні комітети своєю науковою та організаційною діяльністю також готували грунт для виникнення архівних комісій. За наполяганням відомого археографа М. Калачова, у 1884 р. було затверджено “Положення про губернські архівні комісії”, головною метою роботи яких був розгляд та збереження справ з місцевих архівів. Окремим пунктом зазначалося, що комісії, незалежно від свого прямого призначення, можуть досліджувати будь-які інші пам'ятки старовини. Це доповнення до головних завдань з часом набагато переважило останні і перетворило комісії у дієздатні місцеві наукові товариства краєзнавчого профілю.

Кількість архівних комісій збільшувалася, розширювалася сфера їх діяльності, проте повноцінну їх роботу стримували недостатня матеріальна забезпеченість, нестача приміщень, недосконалість законодавчої бази. Ці питання обговорювалися на всеросійських археологічних з'їздах, насамперед на ХІ Київському з'їзді (1899 р.), на якому Д. Самоквасов запропонував новий проект архівної реформи. На з'їзді представників ГВАК у 1908 р. було ухвалено черговий проект реорганізації комісій, відповідно до якого поле діяльності архівних комісій значно розширювалося. Проте всі ці проекти залишилися лише на папері.

З 1911 р. вчені архівні комісії підпорядковувалися Російському історичному товариству. Для координації та об'єднання дій комісій у травні 1914 р. товариство скликало з'їзд представників ГВАК, на якому розглядалися повноваження архівних комісій, їхній матеріальний стан, можливість облаштування губернських історичних архівів. Однак пропозиції і цього зібрання не порушували тієї архівної системи, яка склалася ще в середині ХІХ ст., і також носили паліативний характер.

В Україні у 1917-1920 рр., в умовах постійної зміни урядів та масштабних воєнних дій, розбудова вітчизняної архівної мережі значно ускладнювалася. Організований у вересні 1917 р. Бібліотечно-архівний відділ при Генеральному секретарстві справ освітніх Центральної Ради став першою всеукраїнською установою з керівництва архівною справою. Цей відділ намагався налагодити зв'язки з іще існуючими на той час архівними комісіями. Передбачалося відкриття нових комісій, зміна характеру діяльності цих організацій, надання їм повноважень державних інституцій з широкими правами, чітко окресленими обов'язками і відповідним фінансовим забезпеченням. Після приходу до влади П.Скоропадського склад співробітників відділу змінився. З травня 1918 р. його головою було призначено В. Модзалевського, під час діяльності якого реформування архівної справи в Україні набуло конкретнішого вигляду. Після встановлення Директорії, у січні 1919 р., В. Модзалевський представляє наступний проект, яким передбачалося розповсюдження архівних комісій на всі губернії, збільшення штату співробітників. Таким чином, вітчизняне архівне будівництво розпочалось од перших місяців існування самостійної України, незалежно від дій російського радянського уряду. Однак часті зміни влади, політична нестабільність, військові дії, фінансова незабезпеченість призвели до того, що жоден з тогочасних проектів архівної реформи не був утілений у життя.

Переважна більшість архівних комісій припинила існування впродовж 1918-1920 рр., але це відбулося не директивним порядком. Взагалі, не було єдиної причини, яка призвела до зникнення губернських архівних комісій. Тут переплелися і політичні, і економічні чинники, зміни у науковому житті тощо. Відлучені від справ нагляду за архівами, музейного будівництва, охорони пам'яток, відчуваючи зростаючу конкуренцію з боку новостворених місцевих товариств, архівні комісії поступово втрачали вплив на цю сферу життя регіонів. Відігравши позитивну роль в організації наукових кадрів, вони поступилися місцем більш спеціалізованим організаціям, товариствам, а частина їхніх членів влилася до цих установ.

У третьому розділі - “Організація і діяльність архівних комісій у межах України” - висвітлюється робота кожної з місцевих ГВАК, названо керівників комісії, її активістів, з'ясовуються обставини припинення діяльності.

Таврійська ГВАК (з 1887 р.) була однією з найдієвіших архівних комісій. Цьому сприяла низка обставин: тривалий час її існування, багатий на різноманітні пам'ятки регіон, наявність значної кількості талановитих та дієздатних місцевих краєзнавців. Найбільш активними її членами були А. Маркевич, О. Стевен, Ф. Лашков, О. Ільїн, М. Веселовський, О. Ретовський, Х. Ящуржинський, О. Бертьє-Делагард, Л. Коллі, В. Шкропіл, Х. Монастирли та ін. Специфіка роботи Таврійської ГВАК полягала у помітному ухилі в бік археологічних досліджень, охорони пам'яток, розвитку музейної справи. В діяльності цієї комісії не було періодів підйому чи спаду, що пояснюється вдалим вибором керівництва комісії та наявністю значного числа активних членів. У 1923 р. Таврійська ГВАК була перетворена на Таврійське товариство історії, археології і етнографії - типову краєзнавчу добровільну організацію, що не мала ніяких владних функцій і займалася лише розробкою питань місцевої історії.

Початковий період існування Чернігівської ГВАК (з 1896 р.) відзначався нестабільністю і частими змінами у керівництві комісії. У 1903-1904 рр. в результаті гострої боротьби між ініціативною групою Чернігівської ГВАК і місцевим губернатором щодо повноважень голови, керуючого справами та попечителя комісії, ліберально-демократичне крило комісії зазнало поразки, а частина членів (М. Коцюбинський, І. Шраг та ін.) вийшла зі складу цієї установи. Серед членів Чернігівської ГВАК можна назвати Г. Милорадовича, П. Дорошенка, П. Добровольського, А. Верзілова, Є. Зеленецького, В. Модзалевського, Є. Корноухова, Г. Коваленка, М. Бережкова, Я. Ждановича. Пріоритетними напрямами наукової діяльності Чернігівської архівної комісії були дослідження церковних пам'яток, церковної історії, генеалогії місцевого дворянства, української старшини.

Найактивнішим діячем Катеринославської ГВАК (з 1903 р.) був незмінний товариш голови цієї комісії та редактор її “Літопису” А. Синявський. Дієву участь у роботі комісії брали керуючі справами В.Біднов і Д. Дорошенко, члени комісії Д. Яворницький, Я. Новицький, І. Акінфієв, М. Биков, В. Данилов, В. Машуков, В. Пічета. У колі інтересів членів Катеринославської архівної комісії булитакі спрямування: збір фольклорно-етнографічного матеріалу, проведення великої кількості публічних лекцій і, взагалі, - значна увага до популяризації місцевих пам'яток. Важливе місце в працях діячів цієї комісії займали дослідження запорозького козацтва, місцевої церковної історії, генеалогії.

Ініціатором більшості заходів, здійснених Полтавською ГВАК (з 1903 р.), був керуючий справами І. Павловський. Серед інших членів комісії слід назвати Є. Зеленецького, О. Мальцева, М. Астряба, В.Василенка, Г. Коваленка, М. Макаренка, Л. Падалку, В. Пархоменка, В. Щепотьєва. Робота Полтавської комісії відзначалася активною видавничою діяльністю та особливою зацікавленістю її членів у дослідженні етнографічних пам'яток краю, місцевого фольклору.

Київська ГВАК була заснована лише у 1914 р. Відсутність друкованих видань, обмеженість архівних матеріалів зробили її майже невідомою для науковців. Заснування цієї комісії відбулось завдяки зусиллям членів Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва. Головою було обрано В. Іконникова, а серед 55 членів-засновників були такі відомі вчені, як І. Каманін, О. Левицький, М. Біляшівський, В. Хвойка, І. Титов, М. Петров, М. Довнар-Запольський, В. Данилевич, Д. Дорошенко, Г. Павлуцький, Д. Щербаківський. Київська ГВАК мала опікуватись архівами Київської, Подільської та Волинської губерній. Вже у травні 1914 р. комісією були проведені підготовчі роботи щодо створення своїх відділів у Кам'янці-Подільському та Житомирі. Науковий доробок, залишений цією комісією, був досить невеликим, що пояснюється пізнім часом відкриття комісії та обмеженістю кола її дій. Існуючи як підрозділ Київського товариства охорони пам'яток, вона опікувалася лише збором документальних матеріалів.

Херсонська ГВАК (з 1898 р.) залишається однією з найменш досліджених комісій. Ініціатора організації цієї комісії В. Гошкевича було обрано керуючим справами і хранителем музею. Головою комісії став археолог-аматор Г. Скадовський. Розпочата справа загальмувалася за браком активних діячів, і у 1910 р. комісія офіційно припинила своє існування. Характерною ознакою роботи цієї ГВАК був помітний ухил у бік досліджень археологічних пам'яток краю і майже повна відсутність роботи з архівними матеріалами.

Під наглядом деяких сусідніх архівних комісій знаходилися території, які зараз належать Україні. У зв'язку з цим побіжно розглядаються заходи, які проводили Бессарабська (з 1898 р.) та Курська (з 1903 р.) архівні комісії на сучасних українських землях. Щодо Харківської ГВАК, яка ніби то була заснована у 1915 р., то будь-які документальні свідчення про її існування відсутні.

Таким чином, на території України існувало 6 вчених архівних комісій, серед яких повноцінно діючими можна вважати лише чотири: Таврійську, Чернігівську, Катеринославську і Полтавську. Розглядаючи діяльність кожної окремої вченої архівної комісії, можна виявити загальні і особливі риси в їхній організації, практичній та науковій роботі, функціонуванні. У кожній комісії були свої пріоритетні напрями досліджень. Місцева специфіка накладала відбиток на діяльність членів конкретних архівних комісій. Але відмінності у напрямах роботи окремих ГВАК були набагато менші, ніж спільні риси їх діяльності.

У четвертому розділі - “Напрями роботи губернських вчених архівних комісій” - досліджуються і узагальнюються здобутки вчених архівних комісій, що діяли в Україні, з кожного окремого напряму діяльності. Такий підхід дає можливість уявити обсяг роботи, проведеної всією мережею регіональних архівних комісій, виявити загальні форми їх діяльності, взаємозв'язки між комісіями та іншими науковими товариствами і установами.

За винятком своєї головної справи - нагляду за місцевими архівами - кожна ГВАК могла сама визначати напрями своєї діяльності, які різнилися за пріоритетами, хоча для багатьох комісій були спільними. Найпоширенішими з них були такі:

- виявлення і збирання історичних джерел та пам'яток (писемних і речових);

- створення місцевих архівів, музеїв та наукових бібліотек;

- публікація у власних періодичних виданнях документальних матеріалів, наукових досліджень і розвідок;

- організація експедицій - археологічних, архітектурних, етнографічних;

- заслуховування й обговорення доповідей та повідомлень своїх членів;

- проведення лекцій, концертів та інших просвітницьких заходів щодо популяризації історії краю;

- клопотання перед владою про вжиття заходів щодо охорони пам'яток історії та культури;

- обговорення проектів ремонту та реставрації місцевих пам'яток старовини;

- співробітництво з іншими архівними комісіями, установами і товариствами.

Використання різноманітних форм роботи створило умови, за яких архівні комісії швидко переросли межі вузькофахових відомчих установ і перетворились на різновид краєзнавчих наукових товариств.

Головним напрямом роботи губернських архівних комісій була архівна і археографічна діяльність. Члени ГВАК збирали відомості про стан місцевих архівів, розбирали за описами і наочно справи, визначені до знищення, працювали у сховищах з метою виявлення цікавих матеріалів, створювали історичні архіви, публікували окремі документи і цілі комплекси справ. Таким чином дії архівних комісій охоплювали всі основні напрями архівно-археографічної роботи: виявлення, врятування і введення до наукового обігу писемних джерел.

Вагоме місце в діяльності більшості ГВАК займали археологічні дослідження та охорона пам'яток. Було зібрано багато відомостей про місцерозташування, стан збереження городищ, поселень, валів, курганів, печер, могильників, пам'яток лапідарного мистецтва. Саме зусиллями архівних комісій було покладено початок археологічного картографування губерній.

Вчені архівні комісії часто були на місцях чи не єдиними органами нагляду за станом пам'яток. Вони проводили широку пам'яткоохоронну роботу: виявляли пам'ятки, створювали умови для їх збереження, організовували охоронні розвідки, інформували органи влади про руйнацію пам'яток, брали участь в обговоренні проектів реставрації, розгортали агітаційну і популяризаторську роботу. Така різноманітність форм роботи сприяла гнучкому реагуванню комісій на будь-які факти руйнації старожитностей краю.

Фольклорно-етнографічні студії. Описуючи різноманітні пам'ятки своїх регіонів, члени архівних комісій не оминали увагою й етнографічні матеріали, інтерес до яких значно посилився у зв'язку з їх швидким зникненням. Ці матеріали займали значний обсяг музеїв, що знаходилися під опікою комісій. Теж саме стосується і зразків усної народної творчості, поглибленим інтересом до якої відзначається робота членів Чернігівської, Полтавської та Катеринославської ГВАК, відомих етнографів і фольклористів Г. Коваленка, Я. Новицького, Д. Яворницького, Б. Грінченка, В. Милорадовича, В. Горленка, В. Щепотьєва, О. Сластіона, О. Малинки та ін.

Одним з пріоритетних напрямів діяльності вчених архівних комісій було створення місцевих музеїв. Цьому сприяла відсутність на момент заснування комісій музейних зібрань у більшості губерній. Там, де музеї вже існували (Катеринослав, Полтава), ГВАК передавали до цих закладів речові пам'ятки. Крім того, архівні комісії не обмежувалися лише накопиченням пам'яток, а проводили наукову музейну роботу: укладали каталоги зібрань, публікували покажчики колекцій, огляди окремих пам'яток, надавали консультації, здійснювали популяризаторські заходи. Колекції комісій за широтою зібрань фактично виконували функції краєзнавчих музеїв і в подальшому стали основою деяких з них.

Видавнича, координаційна і популяризаторська діяльність. Видання наукових праць було головним показником дієздатності вчених архівних комісій. На теренах України тільки 4 з 6 комісій видавали свої праці. Таврійська ГВАК надрукувала за час свого існування 57 чисел “Известий” та два окремих видання. Полтавська ГВАК видала 15 випусків “Трудов” та 24 окремих праці, Чернігівська - 12 випусків “Трудов” і одну окрему роботу, Катеринославська - 10 випусків “Летописи”.

Вчені архівні комісії виконували роль своєрідних наукових центрів губерній, будучи водночас складовою частиною системи організації науки Російської імперії. Завдяки особистим контактам, участі у з'їздах, співпраці архівних комісій з центральними науковими товариствами та між собою, утворювалася мережа зв'язків, що охоплювала великі території. З іншого боку, комісії координували діяльність багатьох науковців-аматорів на території своїх губерній, що дозволяло розробляти програми вивчення різноманітних історичних пам'яток регіону і сприяло розвитку краєзнавчого руху 20-х років.

Пропаганда місцевих пам'яток, залучення до їх охорони широких верств місцевого населення завжди займали важливе місце в роботі кожної ГВАК. З цією метою проводилися лекції, концерти, відкриті ювілейні та урочисті засідання архівних комісій, інші просвітницькі акції.

Засади функціонування архівних комісій. Структура архівних комісій була доволі однотипною. Попечителем комісії обов'язково призначався місцевий губернатор. Більшість голів комісій виконувала переважно представницькі функції. Найвагомішою у науковій, організаційній та виконавчій роботі цих установ була посада керуючого справами. Саме такі керуючі справами, як Ф. Лашков і А. Маркевич, П. Добровольський і В. Модзалевський, В. Біднов і Д. Дорошенко, І. Павловський були справжньою рушійною силою відповідних комісій.

Вчені архівні комісії мали різну кількість членів, від 50-70 до 200-300. Так, станом на 1913 р., Катеринославська ГВАК налічувала 71, Чернігівська - 134, Полтавська - 92, Таврійська - 239 осіб. За своїм соціальним складом архівні комісії були досить демократичними установами, відкритими до співпраці з усіма зацікавленими особами. Вивчаючи питання про персональний склад вчених архівних комісій, що діяли в Україні, можна відзначити серед почесних членів таких видатних науковців, як В. Антонович, Д. Багалій, М. Сумцов, В. Іконников, М. Петров, М. Грушевський, О. Єфименко, О. Лазаревський, Д. Айналов, М. Василенко та ін. Деякі з них тісно співпрацювали з цими провінційними установами. Проте, головними дійовими особами комісій були їх дійсні члени, такі як: О. Бертьє-Делагард, М. Веселовський, Ф. Лашков, Н. Кондаков, П. Короленко, К. Костюшко-Валюжиніч, Ю. Кулаковський, В. Латишев, Б. Фармаковський, Е. Штерн, П. Дорошенко, П. Добровольський, Г. Коваленко, М. Коцюбинський, В. Модзалевський, М. Астряб, В. Василенко, М. Макаренко, Л. Падалка, В. Пархоменко, В. Щепотьєв, В. Щербаківський, В. Біднов, Я. Новицький, В. Пічета, А. Синявський, Д. Яворницький.

Дослідження загальних здобутків місцевих вчених архівних комісій за напрямами їхньої діяльності дозволяє зробити певні висновки.

1. Яким би невеликим не був доробок кожної окремої комісії в галузі археологічних, фольклорно-етнографічних досліджень, організації музеїв, справи охорони пам'яток аналіз спадщини комісій показує, що сукупний обсяг цих робіт був досить значним.

2. При узагальненні дій місцевих архівних комісій простежуються тісні зв'язки як між самими комісіями, так і між окремими їх членами. Система почесних членів дозволяла провінційним дослідникам підтримувати контакти з провідними вченими наукових центрів, а співробітники комісій були водночас членами інших наукових товариств. Отже, саме в такий спосіб формувалася мережа взаємозв'язків регіональних дослідників і провінційних науковців зі своїми столичними колегами.

3. Архівними комісіями фактично вперше в широкому масштабі було організовано всебічне дослідження історії окремих регіонів. Через численні програми досліджень, що їх розробляла кожна ГВАК, по суті, започатковувалися перші планові краєзнавчі роботи. Сама діяльність архівних комісій охоплювала весь комплекс роботи з історичними пам'ятками: їх відкриття, дослідження та охорону. При цьому вивчалися найрізноманітніші категорії пам'яток - писемні та речові, рухомі та нерухомі. Не кожне наукове товариство може зрівнятися з вченими архівними комісіями щодо універсальності наукових і практичних дій.

Таким чином, висвітлення роботи місцевих архівних комісій дозволяє зробити висновок про такі риси їхньої діяльності, як масштабність, скоординованість, універсальність.

ВИСНОВКИ

Губернські вчені архівні комісії діяли наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Це був період, коли на місцях сформувався прошарок провінційної інтелігенції, яка прагнула об'єднати зусилля у справі дослідження історії, культури, природи свого краю. Водночас, дедалі більше відчувалася потреба Російської імперії у реформуванні архівної справи. Архівні комісії поєднали наміри уряду здійснити це завдання без залучення будь-яких коштів та прагнення провінційних краєзнавців об'єднатися у товариства, функції яких, через відсутність місцевих наукових об'єднань, виконували ГВАК з їх широким колом дій.

Своєрідність архівних комісій полягала в організації їх роботи і підпорядкуванні центральним і місцевим органам. Вони мали статус державних закладів, залежних від центральних установ і місцевих органів влади, але здебільшого функціонували без урядової фінансової підтримки. З іншого боку, відносна матеріальна самостійність, вільне трактування кола завдань дали архівним комісіям можливість визначати напрями своєї науково-практичної діяльності з урахуванням місцевих умов. Такий урядово-громадський статус надавав архівним комісіям деякі переваги перед виключно урядовими або суто громадськими науковими організаціями. Адже в їхній роботі брали участь представники як державних органів, так і місцевої громадськості. Крім службовців, учителів, священиків, лікарів, дрібного панства до архівних комісій входили представники губернського керівництва, єпископату, столичні діячі, певним чином зв'язані з відповідним регіоном. Така колегіальність, з одного боку, урівноважувала можливі негативні дії чиновників, а з іншого - активізувала провінційний краєзнавчий рух, робила менш затратними наукові та пам'яткоохоронні заходи.

Широке тлумачення “Положення” 1884 р. дозволило членам архівних комісій розгорнути різноманітну науково-дослідницьку, охоронну, пропагандистську і координаційну роботу. Завдяки широті дій ці комісії швидко перетворилися у наукові товариства універсального спрямування, про що яскраво свідчать їхні друковані видання, що їх можна сміливо назвати своєрідними місцевими історичними енциклопедіями. На основі комплексного використання різноманітних джерел (архівних, археологічних, етнографічних, фольклорних та ін.) із залученням статистичних даних, результатів природознавчих розвідок відбувалося всебічне дослідження історичного минулого певного регіону.

За весь час існування інституту вчених архівних комісій їх число поступово зростало, формувалася справжня мережа однотипних наукових організацій. Це був суттєвий крок до запровадження єдиної державної системи уніфікованих установ, які опікувалися б усіма категоріями архівів та іншими пам'ятками на відповідній території. Однак, незважаючи на типову структуру організації архівних комісій та універсальність їх діяльності, кожна з них мала свої характерні риси. І, хоча місцеві комісії були лише частиною загальноімперської мережі подібних установ, вони мають велике значення саме для історії України. Адже їх діяльність була цілком автономною і зосереджувалася винятково на дослідженні регіональної історії і вивченні місцевих пам'яток. Вчені архівні комісії, що діяли на теренах України, своєю діяльністю сприяли згуртуванню української нації напередодні вирішальних подій 1917-1920 років.

Автономність дій, варіативність напрямів діяльності, залежн від регіональних відмінностей, різний термін існування окремих комісій ускладнюють узагальнення періодизації історії вчених архівних комісій. Однак в історії існування системи архівних комісій можна виділити три періоди: 1884-1899 рр. - час становлення інституту архівних комісій, їх кількісного зростання, окреслення кола занять; 1900-1911 рр. - період подальшого росту кількості комісій, намірів реформувати їх діяльність в умовах глибинних зрушень у політичному житті імперії; 1912-1918(20) рр. - підпорядкування комісій Російському історичному товариству, зміни у системі їх фінансування, посилення координації дій та відповідальності за виконання обов'язків, припинення діяльності.

Неможливо однозначно оцінити той внесок, що його зробили архівні комісії за десятиліття свого існування. У сучасній історичній науці превалює позитивна оцінка діяльності вчених архівних комісій, відкинуті ідеологічні штампи, уважніше розглядається спадщина, залишена діячами комісій (не тільки накопичені фактологічні матеріали, а й їх теоретичні розробки). Проте не слід замовчувати реальні недоліки роботи цих установ, безпідставно ідеалізуючи все, що зробили члени архівних комісій.

Саме архівно-археографічна діяльність губернських вчених архівних комісій викликала найбільш гостру критику дослідників. Звинувачення у масовому знищенні документів, подрібненні фондів, відсутності наукового підходу при відборі матеріалів і комплектації історичних архівів частково виправдовується матеріальною незабезпеченістю комісій, відсутністю досвіду їхніх членів, недосконалістю правової бази. Деякі недоліки мали суб'єктивний характер і залежали від особистих якостей дослідників. За радянських часів вчені архівні комісії почали ототожнюватися з архівним безладдям взагалі. Але головна причина того, що архівні комісії не вирішили поставлених перед ними завдань архівного будівництва, полягає у самій системі добровільної архівної служби, що спроможна була забезпечити лише часткове вирішення проблеми “архівного нестрою” в Російській імперії. Аматорство в архівній справі вже наприкінці ХІХ ст. було безперспективним, а безоплатна праця вела до безвідповідальності.

Губернські архівні комісії з'явилися у перехідний для архівного та музейного будівництва період і самі стали установами, що переходили від спорадичних дій одинаків до державної організованої системи наукових досліджень. Їх “тимчасовість” була обумовлена самим розвитком вітчизняного культурного та наукового життя. Подальша розбудова архівної справи щораз більше вимагала створення реальної державної архівної системи. Охорона пам'яток також повинна була отримати законодавче оформлення. Музеї, поступово відходячи від рівня “древлесховищ”, набували наукового характеру і потребували ширшої державної підтримки.

Однак, зважаючи на всі вади у роботі комісій, недосконалість їх як установ, створених для розбудови регіональної архівної служби, слід підкреслити, що позитивні наслідки діяльності всього інституту вчених архівних комісій набагато перевищують їх недоліки. Зусиллями членів архівних комісій було збережено десятки тисяч історичних справ, сотні пам'яток старовини, створено історичні архіви, організовано музеї, бібліотеки. Сторінки наукових видань комісій зберегли документи, які не залишилися в оригіналах. Архівні комісії стали великою школою досвіду для сотень майбутніх архівістів, музеєзнавців, археологів, етнографів. Вони певним чином сприяли розвитку демократичного руху та національної самосвідомості української нації.