Масові репресії на півдні УРСР в 20-ті - на початку 50-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Масові репресії на півдні УРСР в 20-ті - на початку 50-х років

Шитюк Микола Миколайович

АНОТАЦІЇ

масовий репресія сталінщина

Шитюк М.М. Масові репресії на Півдні УРСР в 20-ті - на початку 50-х pp. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України Національної академії наук України, Київ, 2001.

В дисертації вперше у вітчизняній історіографії проведено комплексне дослідження механізму формування і здійснення масових репресій, спрямованих проти населення південно-західного регіону УРСР в добу сталінщини.

До наукового обігу введено комплекс інформативних документів по темі з Архіву служби безпеки України, Архіву Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Розкриваються інформаційні можливості зазначеного корпусу документів для дослідження теми політичних репресій.

Показано впровадження політичних репресій протягом 20-х - на початку 50-х років. Виділено головні етапи і особливості репресивної політики в Україні. З'ясовано специфіку репресій стосовно окремих соціальних груп населення: селянства, робітничого класу, а також інтелігенції, представників національних меншин, релігійних конфесій.

Простежено етапи розправи правлячої верхівки з членами партій соціалістичної орієнтації та опозиційне настроєними комуністами.

Ключові слова: радянська Україна, політичні репресії, органи державної безпеки, надзвичайні комісії, Державне політичне управління, контрреволюціонери, опозиція.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження

Тема масових репресій привертає увагу радянської і світової громадськості вже 45 років, починаючи з проголошення М.С. Хрущовим таємної доповіді про культ особи Сталіна на XX з'їзді КПРС. Масштаби злочинів, скоєних тоталітарною державою в умовах абсолютної таємниці, стали остаточно відомими під час другої кампанії десталінізації, здійсненої М.С. Горбачовим в роки перебудови. Однак тільки у незалежній Україні створено умови для всебічного вивчення пов'язаних з масовими репресіями історичних джерел і виявлення повної картини фізичних та моральних втрат українського народу, який опинився в епіцентрі репресій.

Темою масових репресій сталінської доби займаються сотні й тисячі науковців, викладачів вузів, музейних і архівних працівників, краєзнавців. Сучасна українська держава поставила завдання назвати всіх незаконно репресованих поіменно. Суспільство усвідомлює обов'язок вшанувати пам'ять своїх співвітчизників, які стали жертвою політичних репресій, донести цю пам'ять до прийдешніх поколінь і назавжди виключити найменшу можливість створення умов, за яких стали б знову можливими потворні прояви безмежної влади тоталітарних державних структур над беззахисним, неорганізованим і заляканим населенням.

Концентрація і оприлюднення всієї можливої інформації про масові репресії сталінської доби повинні здійснюватися одночасно з осмисленням нагромаджених фактів, встановленням причинно-наслідкових зв'язків між ними, виявленням безпосередніх і віддалених наслідків репресій. Цим визначається особлива актуальність науково-дослідної роботи в галузі теоретичного узагальнення цієї теми.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Тривалий час зусилля науковців у дослідженні теми масових репресій були розрізненими і неорганізованими. Закон УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р. послужив надійною основою для ефективної концентрації зусиль науковців, державних органів і громадських організацій в цій сфері. Реалізуючі вимоги закону. Президія Верховної Ради України (в квітні 1992 р.) і Кабінет Міністрів України (у вересні 1992 р.) прийняли постанови про підготовку і видання науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією" в кожній області України. Для науково-методичного керівництва цією роботою в Інституті історії України НАН України було створено відповідний відділ під керівництвом академіка НАН України П.Т. Тронька. Визначаючи завдання науково-дослідної програми "Реабілітовані історією", П.Т. Тронько особливо наголошував на такому: "глибоко осмислити і проаналізувати негативні явища в історії України, опрацювати пропозиції до керівних державних органів про увічнення світлої пам'яті невинно репресованих, Не менш цінно дослідити, ввести в науковий обіг, оприлюднити досі невідомі документи про наміри і діяння вищого політичного керівництва, органів вищого державного управління, колишніх спеціальних служб і тим самим відкрити можливості для наукового вивчення і узагальнення проблем, пов'язаних з зародженням і функціонуванням тоталітарної системи".

Працюючи з 1993 року в Миколаївській редакційно-видавничій групі програми "Реабілітовані історією", дисертант користувався науково-методичною допомогою відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України (завідуючий відділом - академік П.Т. Тронько). Тема докторської дисертації безпосередньо пов'язана з серією досліджень про формування тоталітарного ладу, здійснених у відділі історії України 20-30-х рр. XX ст.. (завідуючий відділом -- д.і.н. С.В. Кульчицький) названого інституту в 1992 - 2000 рр.

Предметом дисертаційного дослідження є масові репресії проти населення одного з регіонів України.

Поняття "масові репресії¹" пов'язане з особливостями генезису і формування тоталітарного ладу на території, опанованій більшовиками після жовтневого перевороту. Після винищення конкурентних політичних сил російські більшовики встановили тоталітарний режим і почали насаджувати в країні адекватний йому соціально-економічний устрій. Експропріація великих і дрібних приватних власників, придушення національно-визвольного руху та ідеологічна індоктринація всього населення були б неможливі без масових репресій. В тріаді методів "соціалістичного будівництва" (пропаганда, виховання і насильство) тоталітарна держава найбільш широко використовувала саме насильство в усіх його формах: примушування, експропріація приватної власності, терор голодом, депортації, масові репресії. На відміну від "розкуркулювання", від терору голодом і депортацій, які мали характер дискретних актів, спрямованих проти соціальних верств або національних груп, масові репресії були індивідуалізовані і здійснювалися постійно. Як правило, вони спрямовувалися проти реальних або потенціальних ворогів режиму, але могли охопити й цілком лояльних людей з метою залякування всіх інших.

Об'єктом дисертаційного дослідження є репресивно-каральна політика центрального компартійно-радянського керівництва, здійснювана в обраному дисертантом регіоні.

Розгортаючи дослідження, дисертант зосередив основну увагу на таких аспектах репресивно-каральної політики:

- шляхи і методи "трансляції" репресивно-каральної політики Центру на обраний регіон (репресивно-каральне законодавство, виконавський репресивний апарат, методи залучення громадськості у вир репресій, ідеологічна підтримка репресивної практики);

- особливості формування і функціонування репресивно-каральної системи;

- регіональні особливості репресивно-каральної політики;

- наслідки масових репресій для різних категорій населення регіону.

Хронологічні рамки охоплюють період від остаточного утвердження радянської влади в регіоні (1920 р.) до смерті генерального секретаря ЦК КПРС Й.В. Сталіна (1953 р.) тобто весь період застосування масових репресій тоталітарним режимом. Наступники Сталіна не використовували більше масові репресії як регулярний метод державного управління, хоча не відмовилися від силових методів у керівництві державою та суспільством.

Під час дослідження окремих проблем дисертант залучає фактичний матеріал від 1917 р. (наприклад, при аналізі формування основ радянської репресивно-каральної системи) і після 1953 р. (наприклад, при вивченні перших наслідків десталінізації в сфері законодавства).

Територіальні рамки обмежуються, як вказано у назві дисертації, Півднем УРСР. З двох південних регіонів - південно-східного (Донбас та Придніпров'я) і південно-західного (Миколаївська, Херсонська і Одеська області) дисертант зупиняється тільки на другому. Незважаючи на те. що в досліджуваний період Крим(Кримська АРСР, пізніше Кримська область) перебував у складі Російської Федерації, дисертант включає в своє дослідження певний мінімум фактичних даних по цій території.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз масових репресій проти населення південно-західного регіону УРСР, в ході якого визначаються роль і місце терористичної політики тоталітарної держави в досягненні цілковитого контролю над суспільством, виявляються регіональні особливості каральної політики та її наслідки для населення. Ця мета досягається постановкою таких завдань:

- проаналізувати законодавчу та нормативну бази радянської правової системи, спрямовані на регулювання репресивно-каральної політики;

- виявити сферу застосування, роль і значення карного позасудового законодавства, причини його існування;

- визначити характер еволюції судового і позасудового карного законодавства в межах досліджуваного періоду, а також вплив на неї політичних, соціальних, національних та інших чинників;

- показати зміни в карному законодавстві, викликані відмовою від застосування масових репресій як регулярного методу державного управління;

- проаналізувати форми, методи і зміст ідеологічного забезпечення масових репресій на різних історичних етапах;

- розкрити шляхи формування репресивної політики, участь в ній партійних, профспілкових і громадських організацій;

- проаналізувати організацію і проведення найбільших політичних процесів у досліджуваному регіоні;

- виявити специфіку внутрішньої роботи органів державної безпеки, методи фабрикації кримінальних справ, взаємодію цих органів з партійними комітетами і профспілками;

- висвітлити роль засобів масової інформації у створенні образу "ворога народу", нагнітанні істерії і манії переслідування, створення в суспільстві сприятливого психологічного клімату для масових репресій;

- виявити методи приховування жахливих наслідків масових репресій від населення і міжнародної громадськості;

- показати вплив масових репресій на результати економічної діяльності, культурний, моральний та інтелектуальний стан суспільства, обороноздатність держави:

- вивчити кількісний і якісний склад втрат від репресій по досліджуваних категоріях населення.

Теоретико-методологічні основи дисертаційного дослідження становлять принципи історизму, об'єктивності та науковості. В ході дослідження застосовувалися різноманітні методи:

- загальнонаукові (класифікація, типологізація);

- міждисциплінарні (структурно-системний підхід);

- історичні (проблемно-хронологічний, статистичний, порівняльний).

Наукова новизна дисертації. Чільне місце в дисертації приділено аналізу розробки і використання репресивно-карального законодавства у досліджуваний період. Цей аналіз підводить до неспростовного і переконливого висновку: репресії завжди перебували під цілковитим контролем вищого компартійно-радянського керівництва СРСР. Масштаб репресій визначався методом розкладки (при цьому розкладка нічим не відрізнялася від продрозкладки часів "воєнного комунізму" або суцільної колективізації сільського господарства). Характер репресій, мотиви їх і, нарешті, пропагандистське обґрунтування (в разі, якщо вони не приховувалися) теж задавалися у центрі. Жодної "самодіяльності" з боку каральних органів не допускалось.

Цей висновок підтверджується в дисертації великим фактичним матеріалом. Він введений в науковий обіг в цілому ряді публікацій автора і спростовує думку про неконтрольовані партійним керівництвом, свавільні дії органів державної безпеки, вперше запущену М.С.Хрущовим з метою відвести від себе звинувачення у масових репресіях.

За допомогою великої кількості джерел, у тому числі недоступних раніше для дослідників, в дисертації створюється цілісна картина масових репресій в регіоні за весь досліджуваний період. Виявлено, що закономірності репресивної політики в південно-західному регіоні України повторюють загальну динаміку репресій по СРСР. Найвищий пік репресій припадає на період 1937-1938 рр., названий в західній історіографії Великим терором. Кількість репресованих за ці два роки майже дорівнює половині всієї кількості репресованих за період 1920-1952 рр.

В дисертації визначені соціальні верстви і національні групи, які зазнавали особливо тяжких репресій. Розроблена статистика репресій: кількість арештів, репресивних рішень і смертних вироків, відомості про місце народження заарештованих, освіту, участь в політичних організаціях, склад сім'ї, введено у науковий обіг значний масив раніше невідомих документів.

Здійснено аналіз масових репресій у національному і соціальному вимірах. Уперше проаналізовано в межах досліджуваного регіону репресії на промислових підприємствах, проти діячів різних політичних партій, проти представників релігії і церкви. Окремий розділ дисертації, зважаючи на те, шо в епіцентрі репресій опинилися представники національних меншин, присвячено терору проти німецького і польського населення. На великому фактичному матеріалі доведено наявність репресій проти кримських татар, починаючи з 20-х рр.

Джерельну базу становлять перш за все, архівні документи вищих органів державної влади та державного управління СРСР, УРСР, місцевих радянських і правоохоронних органів, матеріали періодичної преси. Всього в процесі роботи автором опрацьовано близько 30 тисяч справ Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України, Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України, Центрального державного архіву вищих органів державної влади і органів державного управління Російської Федерації (ЦДАВОВ РФ), Центрального державного архіву Міністерства оборони Російської Федерації (ЦДАМО РФ), колишніх партійних архівів Миколаївського. Херсонського, Одеського, Кримського обкомів партії, що нині є філіалами обласних державних архівів, архівів управлінь Служби безпеки південних областей України, поточні архіви прокуратури, органів внутрішніх справ цих областей, державні архіви південних областей України, емігрантські видання та мемуарна література.

Вводяться в науковий обіг документи Центру зберігання сучасної документації (колишній Архів загального відділу ЦК КПРС), що містять цінні відомості вищого політичного керівництва країни, пов'язані з політичними репресіями, діяльністю каральних органів тощо.

Цінним джерелом для дослідження масових репресій проти населення півдня України стали аналітичні матеріали, написані працівниками НКВС, а також конкретні архівно-слідчі справи.

Використані автором при написанні дисертаційного дослідження архівні матеріали характеризують підготовку, попередню ідеологічну обробку суспільства, механізми, етапи і форми проведення масових репресій проти населення південних областей України.

В процесі роботи над дисертацією широко використано матеріали і документи з періодичних друкованих видань щодо досліджуваного періоду, матеріали зарубіжної періодики, спогади свідків тих трагічних подій.

Комплексне вивчення численних і різноманітних джерел допомогло осмислити, виявити і прослідкувати основні етапи і закономірності репресивної політики, спрямованої на масове винищення українського та інших народів, що проживали в Україні.

Теоретичне значення дисертації полягає в узагальненні нагромадженого попередниками дисертанта і ним самим великого фактичного матеріалу про масові репресії тоталітарної держави проти населення. Висновки дисертації допомагають належним чином осмислити особливості функціонування державних структур, які позбулися контролю з боку суспільних інститутів і повністю підпорядкували собі суспільство.

В дисертації зроблено висновок про те, що назріла необхідність повного видання нормативних документів, які використовувалися при політичних репресіях.

Щоб осмислити належним чином причини та наслідки політичних репресій, виявити і увічнити імена громадян, які стали жертвами переслідувань з боку тоталітарної держави, потрібно поставити на порядок денний питання про розробку Державної програми виявлення документальних матеріалів в архівах Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, інших держав СНД, де перебували у засланні репресовані громадяни України.

Основні висновки і положення дисертації можуть бути використані, поряд з іншими матеріалами багатотомної серії видань "Реабілітовані історією", для підготовки навчальних підручників, посібників, і курсів лекцій в системі загальноосвітньої і вищої школи.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що систематизовані в ньому матеріали сприяють підготовці нових праць з історії України, розробці спецкурсів у вищих навчальних закладах, надають можливість ширше висвітлити поставлену проблему на регіональному рівні. У науковий обіг введено значну кількість недосліджених і неопублікованих раніше джерел. Теоретичні висновки і узагальнення, що знайшли своє відображення в публікаціях автора, значно розширюють джерельну базу, удосконалюють методи і форми дослідження, що використовуються в історичній науці.

В ході написання дисертації переосмислено і переоцінено ряд положень політичної історії України 20-х - першої половини 50-х років. Уточнено оцінку людських втрат в період масових репресій.

Матеріали дисертації розраховані на повноцінне висвітлення питань політичних репресій 20-х - на початку 50-х років у багатотомній науковій серії книг "Реабілітовані історією", у першу чергу у томах Миколаївської, Одеської, Херсонської областей, Автономної республіки Крим відповідно до постанов Президії Верховної Ради від 6 квітня 1992 року та Кабінету Міністрів від 11 вересня 1992 року.

Опубліковані по темі дисертації праці справили певний вплив на громадську думку, сприяли розвінчанню тоталітаризму в громадській свідомості, розкриттю і висвітленню злочинів тоталітаризму, допомогли встановленню правди про масові репресії, що мали місце в 20-х - на початку 50-х років.

Апробація результатів наукового дослідження

Дисертація обговорена і схвалена на засіданні відділу історії України 20-30-х рр. XX ст. Інституту історії України НАН України.

Основні результати дослідження доповідались на 18 міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях, а саме: Актуальні проблеми удосконалення післядипломної освіти педагогічних працівників. (Миколаїв, 1994), Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження (Миколаїв, 1995), 50-річчя Великої перемоги (Миколаїв, 1995); Великий історик: державний діяч, патріот України (М.С.Грушевський) (Миколаїв, 1996), Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання (Київ, 1997), Голод 1946-1947 років в Україні: причини і наслідки (Київ, 1997), Заселення півдня України: проблеми національного та культурного розвитку (Херсон, 1997), Краєзнавча спадщина у відродженні національної школи (Миколаїв, 1997), Історія Миколаївщини 1937-1997 рр. (Миколаїв, 1998), Південна Україна: проблеми історичних досліджень (Київ-Миколаїв, 1998),

Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків (Київ, 1998), Урал индустриальный (Екатеринбург, 1999).

- Права людини: реальність і перспективи (Миколаїв, 1999), Всеукраїнська краєзнавча науково-практична конференція (Дніпропетровськ, 1999), Історія півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, правового, релігійного та культурного розвитку (Одеса, 1999), Актуальні проблеми історії та культури України (Одеса, 2000) , Актуальні проблеми історії України (Чернівці, 2000), Культура і побут населення півдня України (Запоріжжя, 2000). Практичне значення результатів дисертації.

Отримані в процесі дослідження основні положення і висновки, викладені автором у 45 публікаціях, загальним обсягом близько 100 друкованих аркушів. Серед них: монографія обсягом 38 др. арк., 4 документальні видання, 3 розділи в книгах, 22 наукові статті, 18 публікацій матеріалів наукових конференцій.

Прочитаний спецкурс "Масові репресії проти населення південних областей України" на курсах підвищення кваліфікації керівних кадрів при Миколаївській обласній держадміністрації, в Миколаївському інституті післядипломної педагогічної освіти.

Результати наукового дослідження публікувалися дисертантом в газетах, використовувалися в радіо- і телепередачах в областях південно-західного регіону. Структура дисертації підпорядкована меті та основним завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, шести розділів, 17 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (762 найменувань), списку скорочень. Повний обсяг дисертації - 435 стор., в тому числі перелік джерел та літератури - 34 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі до дисертації обґрунтовується актуальність теми, зв'язок її з науковими програмами. Визначено територіальні і хронологічні рамки, мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи. Розглядається стан наукової розробки проблеми та її документальне віддзеркалення.

У першому розділі "Історіографія та джерела" автор показує, що підхід радянських істориків до вивчення теми політичних репресій визначався настановами правлячої партії про контрреволюційну сутність будь-якої опозиції режиму. Лише на рубежі 90-х рр. історична наука дістала можливість розкрити правду про політичні репресії, з'ясувати і оприлюднити загальне число репресованих громадян України в сталінську добу.

Значний інтерес серед робіт радянського періоду в плані розкриття теми політичних репресій становить література, присвячена діяльності органів державної безпеки.

Першими загальнодоступними роботами, присвяченими діяльності цих органів, стали праці керівників НК-ДПУ в Україні М.Я. Лациса, Я.Х. Петерса, С.С. Дукельського.

Історія органів НК-ДПУ висвітлювалася в радянські часи, головним чином, у загальносоюзному масштабі. В зв'язку з обмеженістю доступу до архівних джерел дослідження ґрунтувалися навколо "дозволених" тем, як, наприклад, боротьба з "політичним бандитизмом" (селянським повстанським рухом) та ін.

Цілісну історію органів безпеки на етапі 1918-1922 років створили на замовлення КДБ УРСР Л.Н. Маймескулов, А.І. Рогожин, В.В. Сташис.

Історіографія історії репресій пройшла в своєму розвитку рад етапів. Перші відгуки надії більшовиків з'явились в роки громадянської війни і через кілька років після її завершення. Противники комунізму на Заході і російські емігранти засудили червоний терор і поклали початок його дослідженню.

В 1920 - на початку 30-х років наукове дослідження червоного терору майже не провадилося. Лише деякі історики, в основному - представники російської еміграції, продовжили лінію засудження терору.

Наступний етап розвитку історіографії співпадає з епохою масового терору 1930 - початку 50-х років. Основним політичним противником радянського режиму став Л. Троцький, який піддав нищівній критиці політику, що проводилась Сталіним.

В 1932 р. М. Рютін підготував проект документу “Сталін і криза пролетарської диктатури”, що став звинуваченням Сталіну і сталінщині за створення в країні обстановки морального, політичного і фізичного терору. В цей час можна назвати й інші, хоча й нечисленні документи. Це лист Х.Г. Раковського товаришу В., лист М.І. Бухаріна "Майбутньому поколінню керівників партії", "Відкритий лист Сталіну" Ф.Ф. Раскольникова, що свідчить про хибність тверджень, про відсутність у ВКП(б) протидії сталінщині.

Новий етап в розвитку історіографії репресій - від початку 50-х до середини 80-х років. Відразу після смерті Сталіна в журналі "Лайф" в США було опубліковано рукопис А. Орлова (Лева Фельдбіна), колишнього генерала НКВС, який, працюючи за кордоном в 1938 році, втік на американський континент, пізніше праця вийшла окремою книгою.

Після XX з'їзду КПРС офіційна радянська історіографія, відповідно з партійними настановами, пов'язувала репресії з боротьбою проти опортуністів, в ході якої постраждали й невинні. Спеціальних праць по темі репресій в СРСР тоді не виходило.

Через зрозумілі причини пріоритет у дослідженні репресивної політики в радянській Україні належить зарубіжним дослідникам. Вони до середини 80-х роківопублікували рад праць, як: привернули увагу міжнародної громадськості та фахівців.

Спробу розібратися в теорії, тактиці і стратегії більшовизму в національному питанні в 50-х роках зробив Г. Костюк. Він систематизував і проаналізував великий масив друкованої інформації, що відклалася в бібліотеках Заходу.

Однією з перших спроб комплексного підходу до проблеми політичних репресій стала праця англійського історика Роберта Конквеста. На численному фактичному матеріалі в ній змальовувалися сталінські репресії як породження сталінської системи.

Вихід праць зарубіжних істориків у видавництвах СРСР дав змогу вітчизняним історикам ознайомитись з альтернативними поглядами на політичне минуле. Це призвело до розгортання цікавих дискусій між прихильниками горбачовського ленінізму і прибічниками антирадянських поглядів на історію СРСР.

На рубежі 80-90-х років побачили світ публікації з роздумами про причини і сутність сталінізму. Історики розпочали пошук економічних, соціальних і політичних передумов терору.

Простежувалась тенденція підмінити проблему дослідження сталінізму вивченням біографій видатних політичних діячів. З нових позицій науковці-історики звернулись до обставин життя більшовицьких лідерів.

В цей період радянські вчені почали вводити до наукового обігу нові архівні документи, які значно розширили уявлення про зміст політичних процесів 20-х років.

Появі монографічних праць передували численні журнальні та газетні статті, присвячені окремим питанням політики сталінізму чи долі жертв репресій.

Перша монографія по темі масових репресій в Україні належить Ю.І. Шаповалу. Спираючись в основному на матеріали і документи ЦК КП(б)У та преси, автор на сторінках книги дав загальну картину здійснення політики сталінізму в Україні.

В1995 році побачила світ книга В. Пристайка і Ю. Шаповала: "Справа "Спілки визволення України". Це дослідження побудоване на документах ДПУ-НКВС-МДБ. Автор відтворив в ній дійсну історію гучних політичних процесів, показав причини прилюдного провадження деяких сфабрикованих справ і, навпаки, приховування від громадськості інших. Зокрема, окремі розділи цієї монографії були присвячені таким справам, як "Спілка визволення України", "Український національний центр", Українська військова організація", "Справа боротьбистів" тощо.

Цією книгою почалося плідне співробітництво історика Ю. Шаповала з одним із керівників Служби безпеки України, одним з основних розробників закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій" від 17 квітня 1991 р. В. Шристайком. Автори відповіли, чому підсудні, до яких належало чимало відомих українських інтелектуалів, визнавали безпідставні обвинувачення на свою адресу, розповіли читачам, якою була доля "режисерів" з ДПУ, котрі керували процесом.

Нова книга двох авторів присвячена останньому десятиліттю життя М.С. Грушевського. Це документальне відтворення механізмів стеження сталінської охранки за видатним українським ученим. Автори показали "кухню" готування масових репресій проти української інтелігенції.

Ще в одній інформаційно насиченій книзі цих авторів вперше відтворені сторінки біографій керівних чекістів. В ній є унікальні документи, без яких історія масових репресій в Україні не може бути повною. В останній книзі Ю.Шаповала багато уваги приділяється проблемі сталінських репресій в Україні, у тому числі характеристиці зусиль істориків, які цю проблему почали аналізувати з кінця 80-х рр. Спеціальну увагу Ю. Шаповал приділяє мотивам, обставинам появи і наслідкам закритої доповіді М. Хрущова на XX з'їзді КПРС.

В 1998 році в Москві виходить книга В.В. Ченцова, присвячена даній проблемі. Ця книга про трагічну долю 250 тисяч українських німців, які були ув'язнені, знищені, загинули в голодоморах або депортовані в період з 1920 по 1944 рр. За переписом 1959 р. німців в Україні більше не було.

Інша фундаментальна праця охоплює всі аспекти репресивної діяльності радянських органів безпеки в Україні 20-х рр. Автор руйнує картину "ліберальних" 20-х рр., показуючи величезну роль репресивних установ в утвердженні більшовицького режиму.

Серйозний вплив на дослідження цієї проблеми мала книга В.М. Даниленка, Г.В. Касьянова і С.В. Кульчицького. Автори простежили, як в процесі утвердження командної економіки здійснювалася сталінська лінія на поглинення України, загальносоюзними відомствами, висвітлена превентивна боротьба сталінського керівництва проти можливого у майбутньому українського сепаратизму. Наводився великий архівний матеріал про поширення масового терору проти інтелігенції, без якого сталінський режим не міг утвердитися в суспільстві ,

Аналізу масових репресій в Україні присвячена книга "Жертви репресій". В ній розкрито три головні передумови, що їм сприяли: політичні, правові, організаційні.

Майже одночасно з'явилася фундаментальна праця І. Біласа про функціонування репресивно-карального апарату в Україні. Автор простежив процес його утворення у тісному зв'язку з формуванням тоталітарної системи СРСР, використавши засекречені архіви Міністерств внутрішніх справ.

Наслідком багаторічної праці є джерелознавче дослідження С.І. Білоконя "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.)", що з'явилося у Києві в 1999 р. У вступному слові академік НАН України І.М. Дзюба справедливо зазначив, що і зміст, і характер книги вийшли за межі авторського жанрового самовизначення: "джерелознавче дослідження". Справді, хоч залучення величезної кількості джерел, докладна реконструкція за ними структури репресивних установ, режиму слідства, тюремного побуту, тощо -- становить важливу частину змісту книги, вона має вагомі елементи політології та історіографії. Масові репресії сталінської доби автор визначає як соціальну і культурну катастрофу XX ст., яка ще довго впливатиме на життя країн, що виникли на території колишнього СРСР.

Значний інтерес для дослідників становлять численні публікації С.В. Кульчицького, присвячені "білим плямам" вітчизняної історії, в основному - голодомору 1932-1933рр. В цих працях показано механізми конфіскації продовольства з метою організації терору голодом. В другій половині 90-х рр. С.В. Кульчицький перейшов до розробки нової концепції вітчизняної історії радянської доби, в якій велику роль відігравав зібраний іншими дослідниками матеріал про масовий терор. Заслуговує на увагу спроба історика вияснити причини "прив'язки" Великого терору до 1937 року, який увійшов завдяки своїй страхітливості в генетичну пам'ять народу.

Цілком окреме місце в українській історіографії займають індивідуальні і колективні праці відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України (завідуючий відділом академік П.Т. Тронько). Здійснюючи науково-методичне керівництво програмою "Реабілітовані історією" у переважній більшості областей, науковці цього відділу за останнє десятиріччя створили цілу бібліотеку видань, присвячених масовим репресіям сталінської доби в різних сферах життя, серед різних соціальних верств населення. Щоправда, спільним недоліком більшості цих видань є зовсім мізерний тираж, завдяки чому вони доступні тільки користувачам великих столичних бібліотек.

Тим більшого значення набуває вихід науково-публіцистичного журналу "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КГБ". Перший номер цього часопису - спільного видання Інституту історії України НАН України, Служби безпеки України, Державного комітету архівів України і Всеукраїнської спілки краєзнавців - вийшов у серпні 1994 р (головний редактор - Ю. Данилюк). Через матеріальні утруднення не вдалося зберегти періодичність видання, але журнал виходить кожного року, навколо нього утворився постійний колектив дослідників, пов'язаних спільною працею у програмі "Реабілітовані історією". Поряд з науковими завданнями, які розв'язує журнал, він відіграє велику роль у відродженні історичної пам'яті. Без неї народ перетворюється на населення, яке живе сьогоднішнім днем.

У вступному слові до першого номера академік П.Т. Тронько зауважував:

"Можна передбачити, що переважна більшість публікацій журналу викликає неоднозначну оцінку читацької аудиторії. До цього й прагне редакція, оскільки саме на перехресті думок і поглядів можна якнайшвидше відшукати істину".³' Багаторічна робота журналу підтвердила цю думку і водночас засвідчила успіхи українських вчених у відтворенні справжньої картини недавнього минулого. Але це має велике значення у вихованні громадянської свідомості населення, в утверджені національної державності.

Тему "Сталінізм і українська інтелігенція" розглянули в окремій монографії Г.В. Касьянов та В.М. Даниленко. Подальший розвиток її знайшов висвітлення у праці О.С. Рубльова і Ю.А. Черненка.

Нині, коли розсекречено сотні тисяч таємних справ, вітчизняні історики отримали в свої руки унікальний за ступенем достовірності матеріал, який ніколи не потрапляв до рук зарубіжних дослідників. За короткий період вітчизняна історіографія зробила величезний крок вперед у вивченні теми репресій. Цілий ряд публікацій дозволив не лише зрівнятись із західною історіографією, а й випередити її по ряду напрямків.

Обласними редакційно-видавничими групами "Реабілітовані історією" в південних областях України видані ряд документальних праць, присвячених темі масових репресій.

Уперше в цій дисертації об'єктом вивчення на рівні регіону взята тема масових репресій в таких значних часових рамках. Хронологічне дослідження охоплює кілька взаємозв'язаних етапів - репресії 30-х років, функціонування таборів у 40-і - на початку 50-х років.

Основним джерелом для дослідження поставленої теми стали матеріали державних архівів Миколаївські/І". Одеської, Херсонської областей, Кримської автономної республіки. Російський архів збереження та вивчення документів нової та новітньої історії дав можливість автору ознайомитись з стенографічним звітом XIII з'їзду КП(б)У, в якому наводиться матеріал про початок масових репресій в Україні. В ЦДАГО і ЦДАВО вивчені партійні документи і матеріали про репресії.

У другому розділі "Становлення репресивно-каральної системи" здійснено аналіз репресивного законодавства, на фоні якого розглядаються всі останні проблеми дослідження.

У розвитку законодавчих основ радянської держави з 1917 - до початку 50-х років просліджувалися певні закономірності.

Революція і громадянська війна відбилися на законодавчій політиці партії і держави. Ідеологія революційної боротьби і логіка "революційної законності" стали основою всіх законодавчих актів. Законоположення на захист "революційної законності" базувались на таких ключових поняттях як: вороги народу і революції, терор, концтабори, покарання "за велінням совісті", "презумпція вини" кожного звинуваченого до суду, покарання за недонесення, достатність визнання звинуваченого для його осудження, кримінальна відповідальність за політичні і ідеологічні переконання. Використання цих понять в практиці законодавчої і виконавчої влади повністю порушувало вивірений світовим досвідом спосіб регулювання взаємовідносин суспільства і держави.

В історії розвитку радянської держави спостерігалось паралельне оформлення двох структур влади - офіційної в особі рад на місцях, Верховної Ради, Ради народних комісарів, і неофіційної ОДПУ-НКВС, політбюро ЦК ВКП(б). Одночасно йшов розвиток двох видів законодавства - показного, у вигляді Конституції, законів та постанов, Кримінального і інших кодексів, і фактично діючих - підзаконних указів, положень, інструкцій, секретних листів і директив.

Тіньова структура влади і підзаконні акти мали переважний вплив на життя суспільства. Кримінальний кодекс як основне джерело законів, був заснований на порушенні правових норм. "Ворог народу" був перетворений з ідеологічного противника на кримінального і розглядався як особливо небезпечний злочинець. Політичні діяння розглядались як кримінальний злочин.

В історії радянського репресивного законодавства є свої закономірності і етапи.

Не дивлячись на відносно спокійний період розвитку внутрішнього життя держави в 1922-1928 рр., саме в цей час формується законодавча база боротьби з "ворогами народу". В КК 1922 р. 17 "контрреволюційних " статей, в КК 1926 р. й того більше. В усіх статтях і законах про контрреволюційні злочини визначаються суворі репресії, які за жорстокістю далеко перевищують покарання за кримінальні діяння.

У цей же час, як підкреслено в дисертації, створюються органи позасудового переслідування. В роки "великого перелому" і репресій 30-х років каральні закони ужорсточилися за рахунок багаточисельних підзаконних актів і були випробувані в масових масштабах. Конституція України 1937 р. формально зробила крок від "революційної законності" до "соціалістичної демократії". Та жорстока правова практика підмінила собою Основний закон. На початку 30-х рр. в сільському господарстві, в 1939-1940 рр. - у промисловості утвердилось репресивне трудове законодавство. Склалась система казарменої економіки, заснована на примусовій праці. З одного боку, ув'язнені і спецпоселенці стали серйозною господарською силою, використання якої планувалося в масштабах країни. З іншого боку - цивільне виробництво ставало все більш схожим на табір, а вільнонаймані робітники - на ув'язнених. Зрив виробничих планів в 1940 рр. розглядався як "контрреволюційне діяння". Справи про контрреволюційні розмови ще з 1938 р. стали розглядатися у військових трибуналах. Війна і перемога принесли лише епізодичні послаблення в репресіях.

Дисертант підкреслював, що в кінці 40-х - на початку 50-х років репресії досягли апогею. Табори і спецпоселення переповнились так, як не спостерігалося навіть в 1937-1938 рр. Принцип "презумпції вини" був перенесений з окремих верств і класів суспільства на цілі народи. Військовий полон і вигнання в фашистську неволю оголошувались державною зрадою. Уперше з'явились радянська каторга і практика довічного заслання.

У розвитку репресивного законодавства, підкреслюється в дисертації, вбачалася своя логіка. Секретність і підзаконність більшості законодавчих актів говорять про продуманість ідеологічної політики і про опір народу репресивному законодавству. Звідси принцип тоталітарної влади - людина повинна якомога менше знати про свої права. Більшість діючих правових актів зберігалась у таємниці навіть в добу "відлиги".

У третьому розділі "Масові репресії проти населення 20-30-х років" досліджуються форми і методи політичних репресій. Автор розглядає репресії проти селянства, робітників та службовців, терор проти представників різних політичних течій, служителів культу.

Розглядаючи опір селян грабіжницькій політиці заготівельних органів, дисертант стверджує, що на території республіки діяли десятки збройних формувань різних політичних орієнтацій. У боротьбі з ними держава використовувала сили регулярної армії, внутрішні війська, органи міліції, державної безпеки.

В розділі досліджується практика позбавлення виборчих прав. Показано, що розробка законодавства щодо позбавлення виборчих прав була моделлю для всієї репресивної законотворчості. Позбавленцями ставали всі, хто вважався ворогом радянської влади.

Шляхом політики позбавлення виборчих прав відточувався механізм виявлення "ворогів народу". До цієї категорії включалися всі, хто не піддавався перевихованню за радянськими канонами, прагнув зберегти політичну активність або відстоював свої економічні інтереси. Політика позбавлення виборчих прав впливала на формування основних контурів радянського суспільства 30-х років. У ньому позбавленці до кінця днів своїх залишались вигнанцями, це тавро переходило на дітей, закриваючи їм дорогу до повноцінного життя.

Дисертант показує, що державна політика розкуркулення і виселення, як всі інші заходи радянської влади, мала злочинно-прагматичний характер. З одного боку, тоталітарна держава бажала за допомогою суцільної колективізації позбавити селян економічної незалежності, зробити їх найманою робочою силою в одержавлених колгоспах і державних радгоспах. З другого боку, курс на форсовану індустріалізацію, який гарантував подолання воєнної відсталості країни, вимагав істотних ресурсів, які можна було знайти тільки в сільському господарстві.

Політика "ліквідації куркуля як класу" переслідувала ідеологічну і політичну мету. Потрібно було утвердити в свідомості народу зрівняльні принципи комунізму, знеславити трудове одноосібне господарство і викоренити психологію заможності. "Куркуль" був оголошений ворогом народу, найбільш освічена і підприємлива частина селянства кинута у в'язниці, табори, закинута в непридатні для життя людини райони.

В дисертації виявлені причини, що призвели до масових репресій на промислових підприємствах Півдня України. Практично на кожному з них пильне око органів НКВС вишукувало ворогів народу. Показано, як більшовицька система нищила політичні партії і угруповання, жорстоко розправляючись з керівниками і рядовими членами. Були репресовані практично всі громадяни, які у минулому знаходилися у політичних партіях. Найбільш старанно чекісти полювали за колишніми боротьбистами, які в Україні перейшли на комуністичну платформу і тому були особливо небезпечні для більшовиків.

Спираючись на архівні джерела, дисертант розкрив механізм здійснення політичних репресій щодо представників релігійних конфесій, вірувань та духовних вчень. Першим етапом відкритого протистояння із служителями культу була кампанія вилучення церковних цінностей під приводом турботи про голодуючих. Каральна політика відносно духовенства застосовувалася у поєднанні з провокаційними діями, засобами компрометації та дискредитації служителів віри, створення прорадянських релігійних об'єднань з метою винищення тих, хто не піддавався контролю. Штучними засобами створювалася атмосфера загального засудження населенням "антирадянської діяльності" церковників. Характерною була тенденція включення служителів культу до вигаданих контрреволюційних груп і організацій, щоб винести більш суворі вироки. Окремі релігійні об'єднання оголошувалися контрреволюційними в цілому й після тотальних репресій ліквідувалися повністю.

У четвертому розділі "Сталінський терор проти інтелігенції"" аналізуються методи розправи сталінської держави з представниками наукової і творчої інтелігенції. Переслідування української інтелігенції тоталітарний режим розпочав значно раніше, ніж масові репресії в цілому по країні. До масових розправ, як підкреслюється в дисертації, режим перейшов з кінця 20-х років. У другій половині 30-х років в Україні майже не залишилося представників дореволюційної інтелігенції. Ті, хто своєчасно не виїхав за кордон, були заарештовані за різноманітними справами, які тисячами створювалися у кабінетах слідчих. Звинувачення, зважаючи на низьку в цілому культуру працівників державної безпеки, були найчастіше зовсім безглузді, але репресивний апарат діяв як добре налагоджений механізм, не задумуючись над логікою тих, хто готував формулу обтяження виною. В поле зору чекістів завжди потрапляли найбільш обдаровані, грамотні і перспективні люди, які могли б надалі бути небезпечні для режиму.

Починаючи з 1933 року, арешти письменників, вчених, діячів культури і мистецтва слідували один за другим, безперервно зростаючи чисельно до кінця 30-х років.

Дисертант аналізує найбільш великі політичні процеси, сфабриковані каральними органами проти діячів науки і культури в другій половині 30-х років. Це - "шпигуни" у заповіднику Асканія-Нова, "вороги" і "шпигуни" з Одеського державного університету.

Тиск з боку держави та її репресивних органів на наукову і творчу інтелігенцію неухильно зростав, набуваючи характеру масових кампаній і розправ. Одночасно змінювалися форми репресивних дій: замість відносно невеликих термінів ув'язнення, висилки чи просто публічного осудження почали застосовуватися суворі вироки політичного характеру. Це свідчило про чітку спрямованість репресивно-терористичної політики режиму.

Починаючи з 1935 р. у досліджуваному регіоні почали піддаватися репресіям не стільки представники старої, дореволюційної інтелігенції (кількість тих, хто перебував на волі, неухильно зменшувалася), скільки інтелігенція вже радянська, робітничо-селянського походження.

Особливо тяжким для української наукової і творчої інтелігенції виявився 1937 рік. Тоді ті, хто був заарештований і осуджений в 1929-1934 рр., поверталися з місць ув'язнення органами НКВС для "дорозслідування" їх справ. Результатом таких акцій ставав, як правило, новий вирок -- розстріл , або більші терміни ув'язнення.

Розглядаючи репресивну політику тоталітарного режиму щодо української наукової і творчої інтелігенції, слід зазначити, що навіть у вищих ешелонах партійно-державної влади в ті роки розуміли повну безглуздість звинувачень у "тероризмі", "шпигунстві" тощо.

Про це свідчать численні факти, які дисертанту вдалося віднайти в архівах. Проте безглуздість звинувачень мало кого обходила. Постійно повторювані, такі звинувачення ставали стереотипами, до них звикали. Переконливим доказом такої звички, яка поширилася на верхні ешелони влади, було звинувачення Л.П. Берії, його найближчими колегами по президії ІДК КПРС у шпигунстві на користь "англійського імперіалізму".

Серед злочинів сталінського режиму репресії проти інтелігенції є одними з

найбільш Тяжких І аморальних. ЦІ акції руйнували не лише суспільний соціум, цілі галузі і напрями інтелектуальної праці, але й деформували майбутній розвиток суспільства. Вони знищували культурний та освітній рівень інтелігенції всіх категорій, вели до розгрому наукового життя, безповоротних втрат у розвитку культури, літератури, національно-культурних традицій.

У п'ятому розділі "Політичні процеси проти національних меншин" дисертант показує, що непоправних і нічим не виправданих втрат зазнали представники різних національностей внаслідок політичних репресій, депортацій, різноманітних утисків прав і свобод, які торкнулися всіх без винятку верств населення, скалічили життя мільйонів громадян.

Південно-західний регіон України - багатонаціональний район. З давніх-давен тут проживали поляки, греки, молдавани, євреї, білоруси, латиші, румуни й інші національності. Репресивно-каральна система вишукувала серед представників різних національностей шпигунів іноземних розвідок, ворогів, з якими необхідно було розправитися. В архівах знаходимо тисячі кримінальних справ громадян, які розповідають про трагічну долю представників різних націй.

За легендами працівників НКВС в південних областях України діяли такі контрреволюційні організації, як "Союз німців-повстанців", "Національний союз німців України", "Національний фашистський центр", "Польська організація військова", "Військово-фашистська організація в єврейському колонізаційному товаристві", "Шпигунсько-терористична націоналістична організація греків", "Фашистська організація латишів" та ін. Навіть назви цих організацій свідчать про низький інтелектуальний рівень чекістів, які готували формули звинувачення, збивали заарештованих за цілком випадковими ознаками в яку-небудь екзотичну спілку.

В дисертації наводяться цифрові і процентні дані відносно винищених "ворогів народу" серед представників тих чи інших національностей Півдня України. Ці відомості є наслідком узагальнення дисертантом багатьох тисяч справ репресованих.

В шостому розділі "Репресії проти жителів Півдня України в 40-х - на початку 50-х років" розглядаються репресії каральних органів в період Другої світової війни. Під прес репресій тепер здебільшого потрапляли військовослужбовці, яких тогочасна система звинувачувала у провалах в перший період війни. З початку війни під підозру потрапили всі військовослужбовці, які опинилися навіть на нетривалий час за лінією фронту. Здебільшого це були солдати і командири, що вийшли з оточення. Велика увага приділена в дисертації долі тих, хто перебував у полоні.

Сталінська державна машина небезпідставно боялася солдат-переможців. Слід було негайно стерти з облич вчорашніх солдатів переможний вираз. Тому в 1945-1947 рр. Україну накрила нова хвиля арештів.

Відновлення репресій, виявлення неблагонадійних осіб, пошуки "ворогів народу", зрадників та пособників німецько-фашистських окупантів призвели до того, що за ґратами опинилися сотні тисяч людей. Зрадників вишукували серед колишніх підпільників і партизанів. Практично у кожному партизанському загоні чи підпільній організації чекісти знаходили "ворогів народу".

В дисертації підкреслюється, що поряд з міфічними "ворогами народу", що були потрібні системі для впровадження репресій, без яких вона не могла існувати, у післявоєнний період під репресії підпадало й багато справді винних людей. Це були посібники окупаційних властей, і, хто заплямував себе службою в каральних органах. Інколи важко розібратися з класифікацією архівних матеріалів, відділити жертв радянського режиму від осіб, які цілком заслуговували свої вироки.

В дисертації приділяється увага діяльності українських націоналістів в південно-західному регіоні України. Ця сторінка вітчизняної історії залишається в літературі малодослідженою. У дисертації приділена увага діяльності кількох організацій націоналістичного забарвлення, викритих у 1944-1947 рр.

Встановлено, що репресії проти селян продовжувалися і в післявоєнні роки. Жахливою трагедією для українського села став витворений тоталітарним режимом голод 1946-1947 років. З особливою жорстокістю влада накинулась на так званих крадіїв колгоспного зерна, які часто від голодного відчаю змушені були йти на це.

Репресії проти селянства продовжувались й пізніше. В 1948 р. було виселено за межі України сотні селянських господарств, оголошених куркульськими.

Не припинилися репресії в післявоєнний період проти національних меншин. Особливо значні операції були проведені проти татарського, румунського і вірменського населення. Продовжувався ідеологічний наступ на письменників, діячів культури.

В дисертації приділяється велика увага репресіям щодо релігії і церкви. З кінця війни И.З. Сталін істотно змінив політику щодо релігії і церкви, беручи до уваги колосальне піднесення серед населення релігійних почуттів. Однак це не перешкодило йому продовжувати курс на всіляке обмеження релігійного життя засобами і методами масових репресій. Мали місце факти грубого адміністрування в відношенні церкви, що межували зі злочинами.

...