Еволюція поглядів на проблему всеукраїнства у вітчизняній політичній думці початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція поглядів на проблему всеукраїнства у вітчизняній політичній думці початку XX століття

Проблема національної ідентичності була однією з визначальних в українському русі за національне самовизначення кінця XIX початку XX ст., актуальною залишається вона і для українського суспільства пострадянського періоду. На переконання ряду вітчизняних суспільствознавців, у громадян України ще й досі не сформувалося почуття національної ідентичності, адекватне суспільно-політичним реаліям сьогодення. Аналогічні висновки були сформульовані й за результатами парламентських слухань у Верховній Раді України (грудень 2009 р.) [12]. Більше того, для українців проблему національної самоідентифікації актуалізує той факт, що статус незалежної держави поставив Україну перед вибором нової ідентичності, такої, що має найкращим чином сприяти процесам формування нації співгромадян [9,с.4].

Зрозуміле в теорії завдання національної консолідації українського суспільства перед загрозою існуючих внутрішніх потенційно конфлікте генних проблем, а також з огляду на можливі наслідки світових глобалізаційних процесів на практиці доводиться вирішувати, долаючи неабиякі перешкоди як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Маємо бути свідомі того, стверджує, наприклад, політолог А.Гальчинський, що за роки незалежності українська нація поки що не відтворила повною мірою своє обличчя; ми не розв'язали проблему національного примирення, не вирішили низки питань, що стосуються ситуації «Схід Захід», інших не менш значущих завдань. Для цього, наголошує політолог, потрібен час, потрібна розумна політика. Україна відбулася як держава, тепер ми повинні утвердити себе як українська політична нація, адже від цього залежить наше майбутнє [3,с.355]. Отже, проблема формування нової національної ідентичності виходить далеко за рамки теоретичних міркувань, перетворюючись на проблему практичної політики, для якої, у свою чергу, пізнавальним і повчальним може бути досвід нашого минулого.

За роки боротьби за національне самовизначення українська політична думка дійшла переконливого висновку, що тільки сконсолідоване українське суспільство-нація може вирішити надскладне завдання національної емансипації у всіх її складових. Тож в ідейно-політичному, науковому, публіцистичномудискурсі початку минулого століття однією з ключових була проблема національної консолідації українства всеукраїнства, чи, згідно з уживаною на той час термінологією, всеукраїнськості.

За століття перебування наддніпрянців та західноукраїнців на орбітах різних цивілізаційних систем східної (євразійської) та західної (європейської), у складі держав з різними політичними й соціокультурними умовами, у них сформувався багато в чому адекватний відповідним умовам менталітет, що загрожувало певною деетнізацією українців як єдиної спільноти. «Різні частини великої української землі, писав на початку XX ст. М.Грушевський, в своїм історичнім житті йшли різними дорогами, під впливами різних чужих народів, культур, правительственних систем, відмінних економічних і суспільно-політичних обставин, і при слабім розвої національного життя вони слабо відчували свою національну одність, мало вносили в спільну культурно-національну скарбницю й пасивно піддавалися чужим впливам». А відтак вважав, що українці повинні «всю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття, і з ним почуття національної спільності, солідарності у різних частин українського народу» [4,с.378].

Неоднозначно, з точки зору перспектив всеукраїнського національного єднання, були, зокрема, сприйняті в українських інтелектуальних колах революційні події в Російській імперії 1905 -1907 pp. І.Франко, наприклад, вважав, що «при свобідніших формах життя в Росії... перед українською інтелігенцією відкривається тепер, величезна дійова задача витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй». Тож закликав західноукраїнське громадянство відчувати себе українцями не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів [13,с.404]. Каменяра української національної ідеї турбувала регіональна несолідарність галичан і наддніпрянців, яка загрожувала небезпекою «роз'єднатись не об'єднавшись».

Предметно проаналізувавши такі загрози, М.Грушевський дійшов висновку, що революційні події в Росії не лише не виявили позитивних тенденцій до зближення «двох відламків українства» в інтересах національної концентрації, а, навпаки, продемонстрували зовсім протилежне: дистанціювання наддніпрянців від «галичанщини». Такий висновок він пояснював тим, що за останні 20-25 років «суспільність галицька привикла бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України» [4,с.376]. Проте революція 1905 p., на його переконання, принесла деякі свободи і в підросійську Україну, що спричинило тенденцію до відокремлення, а не до зближення з Галичиною. З'явилися «симптоматичні заклики», продовжує він, позбавитись впливів західноукраїнської літератури і культури загалом як такої, що має локальне, а не загальноукраїнське значення, і взагалі серед частини української інтелігенції помітні антигалицькі настрої [4,с.378].

Зійти з «всеукраїнського становища», застерігав Михайло Сергійович, було б великою тактичною помилкою, і наполягав на тому, що потрібно розвивати почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати розбіжності, які розділяють українців і які при такому роздмухуванні можуть призвести до повного відокремлення, культурного і національного, різних частин української землі. А наслідком, у разі, коли б кожна із цих частин «пішла своєю дорогою, не дбаючи про зближення», могло бути, на його думку, те, що за якихось 20-30 років утворилися б дві національності на одній етнографічній основі, подібно до сербів і хорватів «двох частин одного сербського племені», які політичним, культурним, релігійним обставинам «дали себе розвести до повного відчуження» [4,с.З80].

М.Грушевський був не єдиним, хто застерігав від небезпеки «балканізації» в українському варіанті. Навіть переконаний поборник радикальних методів творення соборної України «від гір Карпатських до гір Кавказьких» М.Міхновський з часом дійшов висновку, що цьому має передувати духовне, етнічно-культурне єднання українців, які перебували у складі різних імперій. В одній із публікацій 1905 р. він писав: «Українська національна думка мусить обнімати всіх українців, де б вони не проживали, без огляду на чужі державні кордони. Досі твердого почуття національної єдності усіх українців на просторі усієї України від Карпат до Кавказу не дуже слідно. Воно ледве починає вироблюватися. Натомість чимало ще у нас провінціалізму: свого роду локального чи там провінціального українства: лівобережного, правобережного, галицького, буковинського і т. д. Наші люди замало ще українці, а забагато полтавці, кияни, галичани, буковинці і т.д. Великою нацією, і то нацією в справдешньому значенні цього слова стануть українці лишень тоді, коли в кожному з нас дорешти згине полтавський, галицький і т.д. провінціал, а в цілому зродиться та зросте Всеукраїнець, якого думи і змагання обнімають усю Україну зарівно і неподільно як нерозлучну і єдину цілість» [8,с.156].

Наведені міркування належать знаковим постатям української інтелектуальної еліти, тож, на наш погляд, вони дають підстави для узагальнюючого висновку, що на початок XX ст. у вітчизняній суспільно-політичній думці почала утверджу ватися ідея всеукраїнства, яке трактувалося як духовна, культурна і національна єдність українців незалежно від того, у складі яких держав вони проживали. Українська еліта національного спрямування дотримувалася переважно тієї позиції, що масове усвідомлене сприйняття необхідності такої єдності має передувати створенню «одноцільного національного організму» тобто територіальній соборності.

Дещо іншої думки щодо проблеми всеукраїнства дотримувався Д. Донцов, віддаючи пріоритет у її розв'язанні політичним методам що в умовах Першої світової війни означало силове об'єднання українських територій як передумову об'єднання роз'єднаного українського народу. На його переконання, розвиток Австрії у напрямі федерації вільних націй створював з неї природний центр політичної гравітації для усієї української нації. Якщо раніше, наголошував Д. Донцов, фактом була наявність двох націй українців і галичан, часом ворожих одна одній, без зв'язків між ними, без спільної політичної програми і загальної мети, то тепер існує грунт для спільної програми української нації по обидва боки кордону [5,с.429]. З початком війни цей постулат ліг в основу політичної програми створеного за його участі Союзу визволення України.

Слід зауважити, що вітчизняна політична думка не зводила поняття всеукраїнства лише до територіальних критеріїв: Наддніпрянщина Галичина. Щоб утворити справедливе суспільство, вважав, наприклад, М.Шаповал, «треба стати взагалі суспільством-нацією» [14,с.221]. А це означало, що така нація мала акумулювати в собі всі стани суспільства, незалежно від соціальнокласової належності. Сам М.Шаповал, судячи з його окремих висловлювань, розглядав таке суспільство через призму етнічних критеріїв, бачив його як «кумулятивну групу, яка є майже закритою, типовою і солідарною» [14,с.209]. Тож будучи прихильником концепції так званого етнічного соціалізму, він категорично не погоджувався з тезою В. Липинського, згідно з якою в поняття «українська нація» мають включатися «всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави», вважаючи при цьому, що «Липинський основує свою теорію нації на «ірраціональному хотінні»..., стоїть на «психологічному» розумінні нації» [15,с.146].

Свою позицію М.Шаповал вмотивовував тим, що на початок революційних подій 1917 р. ще не було українського суспільства, а було тільки суспільство на Україні, яке складалося з різнонаціональних елементів, тож головні соціальні функції в системі поділу праці виконували «чужі» групи, ворожі самій ідеї українського суспільства. Зауважуючи при цьому, що суспільство на Україні і українське суспільство дві категорії, які взаємно виключають одна одну: зростання однієї є шкодою для іншої і навпаки [16,с.36]. Уникаючи будь-яких проявів політичної ксенофобії, М.Шаповал залишався прихильником етнічної концепції нації.

Ще раніше фактом соціально-класової неструктурованості українського суспільства обгрунтовував своє твердження про несформованість української нації і Д. Антонович (певний час публікувався під псевдонімами С.Войнилович). «Для новітнього розуміння нації, писав він, її ознакою є конечність, щоби нація мала принаймні головніші складові частини суспільства капіталістичного ладу, а саме: класу продуцентів і класу капіталістів обшарників. Відсутність якого-небудь із цих класів уже не допускає, щоб те суспільство могло бути назване нацією» [2,с.4-5]. Отже, для Д.Антоновича, як і для М.Шаповала, поняття «всеукраїнськість», окрім іншого, включало в себе і соціально-класову складову.

Суттєвий нюанс у розуміння суті цього поняття опосередковано вніс С.Рудницький, включивши в нього, з урахуванням політизації українського суспільства, яким воно було на початок XX ст., й ідейно-політичні критерії. «Всі українці, наголошував С.Рудницький, повинні... зрозуміти, що національно повинні думати й стреміти всі українці без різниці партій від анархістів і комуністів до крайніх правих» [10,с.346].

Системне обгрунтування концепції всеукраїнськості знаходимо в істерико-публіцистичному доробку В Липинського, зокрема в його хрестоматійно відомих «Листах до братів-хліборобів». На його думку, українське суспільство було неповним у тому розумінні, що фактично не мало національної аристократії, передусім у сфері матеріального виробництва, в управлінських структурах тощо. А «без національної аристократії без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації» [6,с.137]. Верству цю, звертається він до своїх опонентів, вимусите до народу притягнути і з народом в одну націю зв'язати [6, с. IX]. «Провід в перетворюванню всякого такого пасивного, хоч і відмінного від інших, але часто національно несвідомого колективу, в організовану, свідому себе націю, і форм громадського життя вже усвідомленої нації виконує скрізь і завжди певна активнаменшість, яка, завдяки своїй матеріальній і моральній силі, висувається на чоло нації... об'єднуючи її весь час в один суцільний, свідомий себе організм» [6,с.185-186].

Фактично ототожнюючи поняття «нація» і «держава», В Липинський висловлював переконання, що «для державного унезалежнення України необхідно всі класи і всі «нації» об'єднати під спільним гаслом політичним і під спільним гаслом патріотичним» [6,с.XIII]. За приклад такого об'єднання він брав досвід Сполучених Штатів Америки. Тільки в Українській Державі, тільки в процесі співжиття мешканців України наодмежованійдер ж а в н о території, доводив Липинський, може утворитись з них Українська Нація так, наприклад, як постає Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Штатів. «Од своєї метрополії одділились ці держави не під гаслом націоналістичним (бий Англійців) і не під гаслом соціалістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки яких би ми не були націй і класів свою власну Американську державу» [6,c.XVI].

Отже, поняття всеукраїнськості у трактуванні В .Липинського виходить за межі етнічності, не зводиться лише до об'єднання «двох уламків українства» чи «кумулятивної закритої групи», що солідаризується на етнічній основі. «Нація для нас, писав В.Липинський, це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, плем'я... Ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української землі» [6,с.ХІІІ]. До речі, поняття «політична нація», яке подекуди зустрічається в його творах, він ототожнював передусім з поліетнічною структурою українського суспільства.

Таким чином, ідеолог українського консерватизму сформулював своє бачення майбутньої соборної України як держави соціально, етнічно і конфесійно консолідованої, особливо наголошуючи, що Україна повинна бути державою не лише етнічних українців, та закликаючи встановити соціальний мир, привести людей різних достатків до взаємного порозуміння і співробітництва. Така формула, по суті, осягала у всій повноті зміст поняття «всеукраїнськість» як в етнічно-територіальному, так і в соціокультурному, міжетнічному та соціально-класовому вимірах.

Слід зауважити, що дещо схожі погляди на проблему висловлював ще наприкінці XIX ст. Ю.Бачинський. На його переконання, здобуття політичної незалежності і соборності України не зводилося лише до проблеми етнічнотериторіальної, не відносилося лише до українського народу (в етнічному вимірі), «а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-українець чи колоніст великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх всіх стати українськими патріотами» [І.с.77].

На завершення варто згадати про Акт злуки від 22 січня 1919 р. а саме, наскільки суперечливо, з точки зору розв'язання проблеми всеукраїнства, розцінювали цю подію її сучасники. За свідченням, наприклад, В.Кучабського, галицькими січовиками оволоділа всеукраїнська національно-державна думка, що вже не орієнтувалася ні на кого, крім сили і бажань самої української нації. «Ця думка не знала ні «австрійських», ні «російських» українців і не в'язала з ніякою чужою державою. Вона знає тільки всеукраїнський народ, для якого Збруч є лише мутною і болотистою річкою. І знає лише один інтерес національно-всеукраїнський, якому мусять підчинитися всі інші інтереси» [11.С .63-64]. Тоді як з погляду М.Шаповала Злука 1919 р. не тільки не наблизила момент постання єдиної української нації шляхом державного об'єднання «двох Україн», а ще більше посилила загрозу «балканізації». Галицькі політики, писав він, використали метод Петлюри «навпаки»: Петлюра заключив угоду з поляками, «смертельними ворогами галичан», і це відштовхнуло останніх від наддніпрянців настільки, що ворожнеча їх стала непримирима; у свою чергу, галицькі політики «уклали угоду з московськими більшовиками, окупантами Великої України. Спробуйте при цих обставинах об'єднувати «наддніпрянців» з «галичанами» [14.С.215].

Головна ж проблема, на думку І.Лисяка-Рудницького, полягала в тому, що століттями роз'єднаний український народ, до того ж перебуваючи у суттєво відмінних цивілізаційних системах, підійшов до цієї історичної події (злуки Т.Г.) ще несконсолідованим ідеєю всеукраїнства. Здійсненню єдності, наголошує науковець, противилися майже непереборні об'єктивні перешкоди: відмінності в соціальній структурі, в атмосфері побуту і громадському вихованні між нашим Сходом і Заходом. Вони корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, ліквідувати соборницькими деклараціями чи урядовим декретом [7,с.272].

Таким чином, уроки історії є свого роду нагадуванням, що у калейдоскопі ідейно-політичних, соціота етнокультурних, конфесійних тощо орієнтацій, які розколюють сучасне українське суспільство, у тому числі й за регіональними ознаками, політикам потрібно шукати спільну платформу для зближення позицій тих, хто в поняття «українська нація» (всеукраїнство) вкладає суто етнічну серцевину, і тих, для кого названа суспільно-політична категорія є фундаментом для загальнонаціональної консолідації українського соціуму. Всеукраїнство в реаліях сьогодення це духовне, соціокультурне, міжетнічне, політичне єднання громадян України навколо спільної для всіх національної ідеї, без чого не може відбутися сучасна українська нація.

Список використаних джерел

1. БачинськийЮ. Україна irredenta. -K.: Основні цінності, 2003. 171 с.

2. Войнилович C. Неіснуюче питання // Праця. -1905.-Ч. 11. C. 4-5.

3. Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада. К.: Либідь, 2005. -368 с.

4. Грушевський М.С. Галичина і Україна // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2002. Т. I. С. 376-382.

5. Донцов Д. Суспільно-політичне положення нації і наші завдання // Історія українських політичних партій. Хрестоматія-посібник. К.: Вид-во Свроп. Ун-ту, 2004 Ч. I. С. 428--430.

6. Липинський В.К. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму // Липинський В.К. Повне зібрання творів, архів, студії. Т.

7. Кн. I. -K.; Філадельфія, 1995. -471 с.

8. Лисяк-Рудницький І. Українська Національна Рада й ідея соборності // ЛисякРудницький І. Історичні есе. В 2 т. K.: Основи, 1994. Т. 2. С. 271-273.

9. Міхновський М. З закордонної України // Політологія. Кінець XIX перша половина XX ст.: Хрестоматія. Львів: Світ, 1996. С. 156.

10. Нагарна Л. Національна ідентичність в Україні. K.: ІПіЕНД, 2002. 272 с.

11. Рудницький C. Л. До о снов українського націоналізму // Рудницький C. Л. Чому ми хочемо самостійно України? Львів: Світ, 1994. С. 272-348.

12. Цит. за: Соборність України. Кн. 1. Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. K., 2000. 148 с.

13. Українці не відчувають своєї національної ідентичності. Парламентські слухання // Голос України. 2009. 10 грудня.

14. Франко І.Я. Одвертий лист до галицької української молодіжі // Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. K.: Наукова думка, 1976. Т. 45. С. 401--409.

15. Шаповал М. Боротьба за націю // Політологічні читання. 1993. № 2. С. 200-221.

16. Шаповал М. Загальна соціологія. -K.: Укр. Центр духов, культури, 1996. -368 с.

17. Шаповал М. Соціологія українського відродження. -K.: Україна, 1994. -45 с.

18. Шаповал М. Суспільство і нація // Політологічні читання. 1993. № 2. С. 197-200.

Размещено на Allbest.ru