Повалення Гетьманату П. Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повалення Гетьманату П. Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.)

Гай-Нижник П.П.

З першого дня гетьманування П. Скоропадського (29 квітня 14 грудня 1918 р.) його режим вкрай негативно сприймався основною частиною як українських, так і російських лівих партій. Українські політичні партії соціалістичного спрямування одразу перейшли в жорстку опозицію до нововстановленої влади. Окремі партії (як соціалісти-федералісти, хлібороби-демократи та ін.) прагли до більш поміркованого тиску на режим з метою зміни складу уряду Української Держави та трансформації гетьманської національної та соціально-економічної політики, інші партії (соціал-демократи, соціалісти-революціонери та ін.) стали у фактично непримиренну опозицію до самого факту постання Гетьманату. Згодом серед українських крайніх лівих політичних кіл почали формувалися думки та наміри про повалення в той чи інший спосіб режиму П. Скоропадського.

З свого боку спецслужби Гетьманату постійно відслідковували політичну діяльність не лише українських опозиціонерів-соціалістів, але й російських як правих, так і лівих угруповань та діячів. Під ретельним наглядом департаменту Державної Варти Міністерства внутрішніх справ та Осібного (Особливого) відділу власного Штабу П. Скоропадського перебували й провідні діячі українських соціалістичних партій, зокрема соціал-демократичної та соціалістів-революціонерів. Агентурні заходи провадилися й серед військовиків колишніх старших армії УНР та в збройних підрозділах держави. Арештам було піддано лідерів соціалістичної опозиції щодо гетьманського режиму В. Винниченка та С. Петлюру та інших, частину з яких, втім, через нетривалий час було звільнено.

Так, наприклад, 27 червня 1918 р. було заарештовано М. Порша, 28-го - В. Винниченка, якого щоправда вже наступного дня було звільнено з-під варти. В. Винниченко та його колеги по партії перебували під постійним наглядом як агентів Державної Варти (поліції), так і Особливого відділу. На той час він мешкав на дачі під Каневом, не займав жодної офіційної посади й вважався цілком приватною особою. Разом з тим В. Винниченко провадив активну протигетьманську підпільну політичну діяльність. У нього час від часу під виглядом звичайних відвідин відомого письменника відбувалися таємні наради опозиціонерів. Саме опісля одних з таких зборів у себе на дачі на хуторі Княжа Гора під Каневом й було заарештовано В. Винниченка. Арешт здійснив колишній жандармський підполковник, службовець Особливого відділу Штабу гетьмана Майборода, якому, однак, не вдалося затримати усіх учасників зібрання. Зазначу, що В. Винниченко та його прибічники вже давно перебували під стеженням агентури Осібного (Особливого) відділу. Загальне керівництво агентурними діями здійснював начальник відділу Д. Бусло, безпосередньо ж розробкою В. Винниченка завідував підполковник Майборода, а відтак й саме ним було прийнято рішення про затримання одного з лідерів лівої опозиції. Ані міністр внутрішніх справ І. Кістяковський, ні начальник Штабу гетьмана Б. Стеллецький, ані сам П. Скоропадський не віддавали наказу про арешт В. Винниченка й певний час навіть не знали про його ув'язнення [19, арк. 98-101].

Власне, сам гетьман дізнався про затримання відомого письменника і соціал-демократа під час одного з урочистих обідів у своєму палаці від міністра закордонних справ Д. Дорошенка. Ось як змальовує цей епізод начальник гетьманського Штабу: "До призначеного часу почали з'їжджатися на обід міністри, яких привітно приймав Скоропадський.

Раптово з'явився вкрай схвильований міністр закордонних справ Дорошенко, швидко підійшов до гетьмана, й почав щось йому поспіхом доповідати.

У залі, серед зібраних настала тиша. Усі бачили наскільки схвильований Дорошенко і як змінився на обличчі сам Скоропадський. Вислухавши Дорошенка гетьман підійшов до свого начальника Штабу, відвів його в бік й задав питання: за що він заарештував Винниченка?

Начальник Штаба доповів, що нічого подібного не відбулося й що можливо Винниченко заарештований за розпорядженням Міністра Внутрішніх Справ. Проте й виявилося, що останній нічого про це не знав.

Скоропадський наказав негайно навести точну довідку і результати повідомити йому" [19, арк. 99-100].

Виявилося, що В. Винниченко дійсно був заарештований Осібним відділом Штабу гетьмана й на той час його допитували у кабінеті начальника відділу. Причиною арешту було вироблення згадуваним зібранням на дачі у В. Винниченка резолюції про повалення гетьманської влади. В розпорядженні начальника відділу були також й інші документи, що викривали активну противладну діяльність цього соціаліста. На це П. Скоропадський відреагував спокійно й про причину арешту розповів Д. Дорошенку. Обід тривав далі. Аж по обіді у залі створилося угруповання з міністрів М. Чубинського, М. Василенка, І. Кістяковського та Д. Дорошенка, яке, після збудженої розмови з останнім, заявили П. Скоропадському, що якщо В. Винниченка не буде негайно звільнено вони подадуть у відставку. Після такого ультиматуму гетьман наказав своєму начальникові Штаба негайно відбути до Осібного відділу й особисто переконатися у законності арешту В. Винниченка, додавши при цьому: "Влаштуйте так, щоби випустити цього мерзотника і встановити за ним негласний нагляд" [19, арк. 100-103].

Відтак начальник гетьманського Штабу вирушив з вул. Інститутської на Підвальну у готель "Версаль" до Осібного відділу. Саме в цей час у кабінеті начальника відділу Д. Бусла відбувався допит В. Винниченка. За великим столом навпроти вхідних дверей сидів сам Д. Бусло, перед ним В. Винниченко, збоку жандармський полковник Безсонов. На столі горіла керосинова лампа й лежала зв'язка якихось документів і переплетених зошитів. Увійшовши, Б. Стеллецький присів біля В. Винниченка й попросив його розповісти про свою діяльність та про нараду, яка відбувалася на його дачі. У відповідь той, "якось нехотячи", сказав, що він у ніякій політиці участі не бере, а займається винятково літературною творчістю; що ж до так званого "з'їзду" на його дачі під Каневом, то це був лише візит добрих приятелів, котрі зрідка надають йому задоволення своїми відвідинами.

Після такої відповіді Д. Бусло узяв зі столу якісь, вже заздалегідь відібрані, папери й запросив Б. Стеллецького до сусідньої кімнати. Начальник Осібного відділу доповів, що його агенти вже давно стежать за так званими випадковими гостями В. Винниченка, які нібито приїжджають до нього, аби провести кілька годин на природі. В цьому ж випадкові підполковнику Майбороді просто не пощастило узяти всіх гостей (серед яких були С. Петлюра, А. Макаренко та інші відомі політичні й громадські діячі) безпосередньо на місці й із доказами, позаяк пароплав з гостями В. Винниченка відплив раніше за той, що прибув із агентами Осібного відділу. Тим не менш, за словами Д. Бусла, й того, що вдалося вилучити у В. Винниченка було достатньо, аби скласти уяву, чим насправді займалися він та його гості на канівській дачі. При цьому начальник Осібного відділу показав начальникові Штабу гетьмана два аркуша паперу. На одному з них були начерки списку Ради міністрів, а інший був приватним листом міністра закордонних справ Д. Дорошенка до В. Винниченка, в якому перший "у приязних виразах й навіть із відтінком певного відчуття авторитету пише, що він Дорошенко, уповні приєднується до планів Винниченки і що Винниченко може на нього цілком розраховувати" [19, арк. 106].

Передавши Д. Буслу вимогу гетьмана аби В. Винниченка було відпущено й піддано негласному наглядові, Б. Стеллецький узяв із собою обидва документи й повіз їх до палацу П. Скоропадського. У гетьманській резиденції відчувався такий же збуджений настрій. Надто гарячково поводили себе М. Чубинський та Д. Дорошенко. Як не дивно, але П. Скоропадський, оглянувши папери привезені з Осібного відділу начальником його особистого Штабу, лише запросив до себе у кабінет голову уряду Ф. Лизогуба й мовчки передав йому обидва ці документи. Наступного дня В. Винниченка було звільнено з-під варти й увесь інцидент було віддано забуттю [19, арк. 106-107].

Втім, не минуло й двох тижнів, як Штаб гетьмана отримав нове повідомлення про нараду соціалістів в околицях Вінниці, але й цього разу не вдалося захопити її учасників. Варто з цього приводу зауважити, що, як засвідчував начальник Штабу гетьмана Б. Стеллецький, начальник Осібного (Особливого) відділу Д. Бусло, після того як П. Скоропадський з байдужістю поставився до арешту В. Винниченка, втратив бажання вистежувати радикальних опозиціонерів.

Через певний час агенти Осібного відділу повідомили, що С. Петлюра, вірогідно через німецького посла в Україні Мумма, увійшов у зносини з майором Оберкомандо Ґассе й пропонував йому влаштувати новий переворот аби повалити кадетський уряд. Передбачалося, що Рада міністрів буде сформована з представників національно-соціалістичних партій, а П. Скоропадський не матиме жодних важелів влади й виконувати лише представницькі функції. Переворот мав бути тихим і мирним. Такі відомості обурили гетьмана й він, після відповідних консультацій з політичним відділом німецького військового Штабу в Києві, наказав здійснити арешти низки провідних діячів крайніх лівих українських соціалістичних партій, в тому числі й С. Петлюру, а для врівноваження політичного розголосу (заспокоєння громадської думки) арештувати на нетривалий час й кількох правих проросійських діячів (Ґіжицькош, Кумбарта та ін.). При цьому гетьман власноручно склав список з 15-20 осіб [І9, арк. 107-110]. Відтак 27 липня 1918 р. було заарештовано й С. Петлюру, який утримувався у в'язниці майже 4 місяці, й був звільнений лише 12 листопада напередодні протигетьманського виступу Директорії та Січових стрільців на категоричну вимогу німців.

Осібний відділ працював досить плідно. Зокрема відомі його рапорти про контрреволюційні вірші М. Левітського, про діяльність директора Департаменту загальних справ Міністерства внутрішніх справ та інших осіб, спрямованих проти гетьманського режиму, а також пропозиції щодо заходів боротьби з ними [17, арк. 5]. Д. Бусло також відповідним рапортом повідомляв П. Скоропадського й в просоціалістичних переконаннях начальника Генерального штабу О. Сливинського та про наміри останнього усунути (і навіть убити) головнокомандувача Румунським фронтом генерала Д. Щербачова, чому, до речі, гетьман не повірив [8, с. 181].

29 липня 1918 р. начальник Осібного відділу подав рапорт начальникові Штабу гетьмана, в якому доповідалося про розкриття підривної діяльності начальника Загального департаменту Міністерства внутрішніх справ, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького. Він, користуючись своїм службовим становищем (займався кадровими питаннями) намагався "протягти" до центральних і місцевих підрозділів MBC своїх однодумців і "товаришів по партії", а також перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [17, арк.1,2, зв. -3]. З метою ефективної протидії особам, що прибували з російського боку, й які провадили шпигунську та диверсійну діяльність, а також мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та здійснювати терористичні акти, ще в червні 1918 р. було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою міністрів та міністром внутрішніх справ повинні були здійснюватися через нього. Відтак Тоцький фактично мав у своєму розпорядженні усю оперативну інформацію й таке його втручання, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора департаменту Державної Варти можливості "здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України" [17,арк. 1,2, зв. -З].

2 серпня 1918 р. за наказом Осібного відділу було заарештовано одного з відомих отаманів Вільного козацтва М. Ковенка (до кінця 1917 р. - український соціал-демократ, потім соціаліст-самостійник), який був звинувачений, щоправда без якихось суттєвих доказів, у підготовці протигетьманського повстання [7, с. 220]. Очевидно спецвідділ Штабу гетьмана був занепокоєний надмірною активністю М. Ковенка в навколо козацьких справах у Києві та губернії та у його неприхованому прагненні потрапити до складу нової Козачої Ради, яку прагнув створити її. Скоропадський. У Лук'янівській в'язниці М. Ковенко пише листа до німецького командування, в якому запевняє у своїй німецькій орієнтації та стверджує про своє членство в партії хліборобів-демократів [10, с. 7-13], що вочевидь було неправдою. Як наслідок, вже 8 серпня його було звільнено з в'язниці. Це все не лише ще раз свідчить про вагу окупаційної влади у внутрішньому житті України у 1918 р., але й спонукає до думки, що більшість тогочасних арештів було здійснено з візії німецьких та австро-угорських окупаційних властей (як то короткочасні арешти вільнокозачих отаманів І Луценка, С. Гризла, М. Ковенка, М. Малашка, О. Чорнобая, Г. Горобця та інших [14, арк. 5-5 зв.; 15, арк 2-3; 16, арк. 3-3 зв.]), а їхня нетривалість про профілактично-залякувальну мету таких дій та прагненні зберігати внутрішню напругу в Українській Державі й, відтак, можливість смикати за військово-політичні мотузки нестабільне й наелектризоване українське суспільство, а надто тримати у підвішеному стані самого гетьмана та його оточення. повалення влада гетьман скоропадський

Лише на межі літа-осені 1918 р. ледь вщухли локальні повстання селян, як з жовтня хвилювання народу знову почали наростати. З середини вересня 1918 р. в середовищі окремих керівників лівих українських партій визрівають плани повалити гетьманський режим насильницьким шляхом. Так, наприклад, М. Шаповал згадував, що у вересні 1918 р. він "змовився з А. Макаренком, ген. Осецьким, полковником Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей план заздалегідь був вирішений трьома членами Центрального] Комітету [партії] соціалістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей план було втаємничено В. Винниченка, який погодився на нього" [9, с. 120-121]. Сам В. Винниченко засвідчував: "Ставши по уступленню А. Ніковського головою Національного Союзу Крім того, погоджуюся із думкою М. Стахіва, який, перебуваючи в еміграції, вважав, що, якби С.Петлюра був особисто присутній на засіданні, коли обирали членів Директорії, то саме він, а не В.Винниченко, став би її головою [36, 72]., я мусив брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас" [1, с. 87-90]. П. Христюк писав, що задум повалити П. Скоропадського силою виник в середовищі лівих українських есерів (підтверджуючи загалом спогади М. Шаповала), додаючи, що ідею збройного повстання, висунуту есерами та Селянською спілкою, без вагань підтримали залізничними та соціалісти-самостійники. Нагадаю, що саме їхні представники згодом стали членами Директорії (Ф. Швець від Селянської спілки, А. Макаренко від залізничників, П. Андрієвський від соціалістів-самостійників, есер М. Шаповал відмовився вступити до Директорії, а натомість, з 14 листопада очолив УНС). Проти повстання висловилися соціалісти-федералісти та соціал-демократи. І лише після залучення до змови В. Винниченка (який згодом й стане на чолі Директорії), цей намір підтримали окремі есдеки [II, с. 128]. Гадаю, що й С. Петлюра, який належав до УСДРП, хоч і перебував у в'язниці, був прихильником силового розв'язання питання влади (а отже й проблеми соціального і політичного розвитку України) і не лише знав про такі наміри, але й свого часу (до арешту) наполегливо готував грунт для перевороту, про що йтиметься нижче. Вважаю також що саме ув'язнення завадило йому особисто очолити підготовку до збройного виступу проти гетьманського режиму і підтвердженням цьому є його підпільна робота на чолі Земського союзу, позиція військовиків (зокрема Січових стрільців) щодо його заочного включення до складу Директорії Крім того, погоджуюся із думкою М. Стахіва, який, перебуваючи в еміграції, вважав, що, якби С.Петлюра був особисто присутній на засіданні, коли обирали членів Директорії, то саме він, а не В.Винниченко, став би її головою [36, 72]. та практичне загальне керівництво республіканськими силами в листопаді грудні 1918 р. тощо.

Підготовча праця у цьому напрямкові не припинялася практично з перших днів встановлення Гетьманату й здійснювалася у кількох напрямах одночасно: політичному консолідація опозиційних соціалістичних партій в єдиній спілці (координаційному центрі), якою спочатку був Український національно-державний союз (УНДС), а потім (з серпня І918 р.) Український національний союз (УНС) в поєднанні з масовою агітацією; громадському робота із земськими та різного роду професійними організаціями; економічному організація страйків та стачок й, водночас, залучення коштів через кооперативну мережу; військовому накопичення зброї, організація повстань, сформування отаманських загонів та залучення військово-командного складу (серед січовиків, запорожців тощо); зовнішньому налагодження контактів та пошуку підтримки в російських більшовиків (зокрема через очільників мирової делегації РСФРР Д. Мануільського та Х. Раковського) та у німців (серед представників німецьких соціалістичних партій у Райхстазі, німецького Оберкомандо в Києві й, згодом, німецьких та австрійських солдатських комітетів та командування в Україні) тощо.

Наприкінці вересня 1918 р. В. Винниченко та М. Шаповал зав'язали контакти із старшинством Окремого загону Січових стрільців [6, с. 225-318]. Стрілецтво морально було готове до виступу, їхні емісари, що були розіслані по країні для вербовки новобранців до своєї частини, яка ще перебувала у стані формування, вже мали зносини з повстанськими отаманами Волині, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини й, очевидно, з представниками С. Петлюри (чим і зумовлюється подальша категорична вимога Січовиків введення його до складу Директорії).

Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація. Центральні держави терпіли поразку у світовій війні, вже в жовтні розвалилася Австро-Угорщина, а в листопаді 1918 р. революція сколихнула Німеччину. Гетьманат же не мав власної армії для захисту від більшовизму зовнішнього і соціал-більшовизму внутрішнього. І хоча на потреби Військового міністерства було витрачено вже 352 млн. 101 тис. 302 крб. [4, с. 278-282](за підрахунками асигнувань на потреби Військового міністерства, опублікованих у офіційному "Державному віснику", вони становили 800 млн. крб. [12,арк. 30-31 зв.]) на практиці до сформування армії можливо стало приступити лише у вересні 1918 р. після відвідин гетьманом Німеччини на запрошення кайзера Вільгельма. 15 вересня 1918 р. в розпорядження начальника Штабу гетьмана таємною постановою на потреби Українського козацтва було асигновано 900 тис. крб. [13,арк. 15].

Загалом же, на жовтень 1918 р. в розпорядженні начальника Штабу гетьмана був лише Особливий вільнонайманий загін із 800 вояків для дій проти окремих спроб більшовиків підняти повстання у найближчому до Києва районі й ґрунтовно споряджений кулеметами, бліндованими автомобілями та іншими технічними засобами, а також 2 сотні (піша й кіннотна) власного конвою гетьмана, переважно з колишніх офіцерів, та різноманітні команди та керівні кадри [18, арк. 100-101, 107]. Під командою Військового міністерства у Києві була також недоукомплектована Сердюцька дивізія. Інших збройних сил в столиці гетьман не мав, а події розгорталися з надзвичайним динамізмом та із крайньою загостреністю. Як зазначав начальник Штаба гетьмана Б. Стеллецький, усі ці мізерні підрозділи "мали із чудодійною швидкістю з одного тільки чуття українського патріотизму зрости у грізні бойові сили, проте насправді нічого не робили", й "лише тепер Скоропадському стало ясно, що [військовий міністр]ген. Рогоза виявився не на своєму місці" [18, арк. 107]. Його звільнення вже не могло виправити військове становище та якимось чином збільшити потужність збройних сил гетьманського режиму, тим паче, що бажаючих посісти у цей загрозливий час посаду військового міністра не виявлялося. Відтак на чолі військового міністерства став молодий полковник Генштабу Б. Шуцький.

З огляду на такий стан речей, й не без наполегливих порад німців, П. Скоропадський вдався до спроб порозумітися із соціалістами. 5 жовтня 1918 р. він зустрівся з провідниками опозиційного альянсу лівих партій Українського національного союзу (УНС) щодо створення нового гетьманського уряду, до складу якого мали увійти українські соціалісти представники УНС. Такий уряд було сформовано 24 жовтня 1918 р. шляхом реорганізації Ради міністрів Ф. Лизогуба, куди увійшли помірковані соціалісти О. Лотоцький, П. Стебницький, А. В'язлов, В. Леонтович і М. Славінський. Того ж дня, звинувачений в арешті С. Петлюри та небажанні його звільнити з в'язниці, а також через непорозуміння з гетьманом у політиці щодо українських соціалістів, у відставку пішов начальник особистого Штабу П. Скоропадського Б. Стеллецький. Його змінив байдужий до політичних процесів О. Аккерман, що вкрай негативно відіб'ється на розвідувальній й контррозвідувальній діяльності спеціальних служб Штабу гетьмана та стану і до того нечисленних його збройних підрозділів.

Тим часом, попри включення представників УНС до гетьманського уряду Ф. Лизогуба, 26 жовтня 1918 р. український есер М. Шаповал зустрівся з головою Української національної партії А. Макаренком, який мав впливи серед залізничників, задля обговорення способів втілення в життя плану збройного усунення гетьмана й підняття повстання проти його режиму. Наступного дня (27 жовтня) голова УНС соціал-демократ В. Винниченко мав зустріч із М. Шаповалом, після чого вони очолили безпосередню підготовку до заколоту.

С. Петлюра у цих змовинах участі не брав, позаяк із липня 1918 р. перебував в ув'язненні. Проте він не знаходився осторонь підготовчої роботи до часу активізації та початку запуску механізму повалення гетьманства, а ще до свого арешту встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої та плідної мережі радикального підпілля, яка і після його ізоляції у камері продовжувала функціонувати й, наче маховик, набирала обертів та потужності.

Щирий патріот України, ідейний соціал-демократ й не позбавлений особистих амбіцій С. Петлюра під час Гетьманату займав скромну, здавалося б на перший погляд, посаду голови Союзу земств України й був не лише політичним противником П. Скоропадського, а й його ярим ідеологічним, світоглядним та соціальним антагоністом.

Саме через земські установи С. Петлюра прагнув поширити свої ідеї на українських дрібних та середніх селян, тоді як П. Скоропадський, попри гучні заяви про прихильність до середніх хліборобів-власників, залишався в оточенні здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників, т.зв. "батюшковців" (російських націоналістів) та космополітичного "Протофісу" (Союзу промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України). Відтак, стає очевидним наскільки недалекоглядним та застарілим, з огляду на епохальні революційні, соціальні, національні та іншого роду злами у державних та економічних моделях, суспільній та особистостній свідомості, був підхід П. Скоропадського до вибору соціальної бази для свого режиму; настільки громіздкою та неповороткою була бюрократична рутина нової держави старої моделі, що не спроможна була в обмежений термін не лише здійснити навіть ті окремі перетворення, що були задумані її очільником, а й пропагувати благі наміри гетьманської влади; наскільки державний механізм Гетьманату не встигав за круговертю історичного моменту. Натомість С. Петлюра виявив у тоді (у 1918 р.) такий запал у своїй діяльності, самовідданість та організаторський хист, що навіть його войовничий опонент начальник Штабу гетьмана Б. Стеллецький почав ставитися з повагою до цього чужого йому за переконаннями соціаліста, революціонера і самостійника, а згодом навіть висловив думку, що С. Петлюра "значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом" [19, арк. 90-91].

Користуючись своєю посадою та певною завуальованістю від метушливого київського життя, С. Петлюра та інші соціалісти спрямовували свою діяльність на об'єднання під своїм впливом провінційного духовенства, сільського вчительства та кооперації. Крім ідеології та пропаганди, не залишалися осторонь й практичний й матеріальний аспекти. За допомогою соратників та прихильників було активізовано роботу створеної рік тому нової спілки сільських кооперативів "Дніпросоюз", який до кінця 1918 р. збільшив свої обігові капітали з 5 млн. крб. (у січні 1918 р.) до 70 млн. крб., вкладаючи їх у різні галузі народного господарства, зокрема, у торговельну, промислову (велику миловарню з річною продукцією близько 200 тис. пудів у с. Куренівка під Києвом, фабрику взуття у столиці, що виробляла 100 тис. пар на місяць, фабрики білизни, трикотажу тощо) [2, с. 87-93]. Саме "Дніпросоюз", за відомостями власного Штабу гетьмана, влітку-восени 1918 р. став головним матеріальним донором соціалістичної опозиції, свого роду її неофіційним міністерством фінансів [19, арк. 95].

Під контролем українських соціалістів перебував й інший фінансовий центр української кооперації з філіями в усіх великих містах країни Український Народний Кооперативний банк (Українбанк). Організатором цієї центральної фінансової інституції вітчизняної кооперації (середина 1917 р.) і головою її правління був відомий український урядовець, перший генеральний секретар фінансових справ УНР Х. Барановський. Третім, сільськогосподарським, "китом" українського кооперативного руху був Перший Всеукраїнський сільськогосподарський кооперативний союз (скорочено "Централ"), який було створено в січні 1918 року. Організатором і головою Ради "Централу" був відомий соціаліст і урядовий діяч УНР К. Мацієвич. Ці та меншого штабу кооперативні установи мали широку мережу філій по всій території України, головно в її глибинці, а також мобільні й популярні в провінції друковані органи. Досить зазначити, що за Гетьманату лише у споживчій кооперації було задіяно близько 4 млн. членів (майже 11,5 % населення тогочасної Української Держави), що були об'єднані у 15 тисяч кооперативних товариств. Цього року у Великій Україні діяло 22 тисячі кооперативних товариств, що охоплювали 60 % населення, об'єднаних у 253 окружних союзи різних типів та ступенів [2, с. 87-93].

Численні агенти таких кооперативів були й за сумісництвом зв'язковими української соціалістичної опозиції. Лише ті села, що на своїх сходах приймали українські соціалістичні доктрини, отримували кооперацію, що дійсно допомагала населенню. Таким чином "сільський піп", "вчитель" та кооперативи стали трьома союзниками опозиції, дії яких вона координувала через Союз земств і завдяки яким, як зізнавався начальник гетьманського Штабу, "усі його [Петлюри]розпорядження з центра досягали народних мас набагато швидше й точніше ніж розпорядження Скоропадського через його бюрократичний апарат. Так само й зворотно, Петлюра через ті ж організації отримував значно більш точну та повну інформацію про настрої на місцях" [19, арк. 96-97]. Відтак, налагодивши та зміцнивши таку підпільну мережу, провідники українського революційного соціалістичного руху розпочали підготовку до формування центрального правління, яке мало б змінити уряд П. Скоропадського. Між тим як кадетський уряд гетьмана втрачав купу дорогоцінного часу у безкінечних суперечках про принципи організації влади, про формальні штати установ, сенат тощо, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Шаповал з соратниками по партії (ліві есдеки та есери) та в співпраці із Селянською спілкою на практиці створювали тіньові структури опозиційної влади по усій країні, які готували виступ проти режиму. Час від часу призначалися підпільні з'їзди партійних осередків та таємні наради впливових місцевих діячів, які збиралися у різних куточках країни чи в околицях Києва (як то під Вінницею, або на дачі у В. Винниченка під Каневом, місцеві земські зібрання чи кооперативні з'їзди тощо).

Осібний (Особливий) відділ власного Штабу гетьмана мав більші чи менші відомості про ці зібрання й здійснював арешти соціалістичних активістів, проте, приклад із звільненням з-під варти за особистим наказом гетьмана

В. Винниченка, якого було заарештовано із доказовими паперами, значно підірвали запал офіцерів та агентури Осібного відділу [19, арк. 97-98, 107].

Проте в липні 1918 р. агенти доповіли, що С. Йетлюра, очевидно через німецького посла в Україні А. фон Мумма, увійшов в зносини з автором гетьманського перевороту німецьким майором Ґассе й запропонував йому організувати новий переворот соціалістичний. Передбачалося повалити кадетський уряд Ф. Лизогуба і замість нього поставити націонал-самостійницький соціалістичний, який би більше відповідав бажанням німецького Райхстагу (в якому вагому роль відігравали соціалістичні фракції). Гетьман, якщо того забажали б німці, міг залишися, але лише номінальним головою держави, без важелів впливу й із суто представницькими повноваженнями. Переворот передбачалося здійснити цілком мирним шляхом, тобто у призначений час заарештувати всіх міністрів у себе в домівках, а потім оголосити список нових міністрів.

Почувши про таке, П. Скоропадський не хтів у це вірити, позаяк був цілком впевненим у міцності свого становища й вважав С. Петлюру надто нікчемною людиною. Втім, за кілька днів такі ж відомості отримав і голова Ради міністрів Ф. Лизогуб. Як виявилося, до перевороту залишалося лише три доби. Тільки тепер П. Скоропадський вирішив застосувати енергійні превентивні дії й наказав начальникові свого Штабу, по згоді з німецьким командуванням в Україні, провести арешти усіх очільників українського самостійницького соціалістичного руху, а для того, аби ці заходи не набули гучного антиукраїнського враження, було вирішено арештувати у Києві також кількох крайніх правих російських політичних діячів.

Список соціалістів, що підлягали арешту (близько 20 осіб) гетьман продиктував особисто. Із цим списком начальник Штабу гетьмана Б. Стеллецький прибув до начальника політичного відділу німецького окупаційного командування, якому й виклав рішення П. Скоропадського. Щодо арешту українських соціалістичних лідерів німці не заперечували й навіть виявили готовність посприяти цьому, проте заявили категоричну незгоду з такими ж заходами відносно правих російських елементів. І все ж після запевнень, що затримання правих здійснюється лише з метою послабити враження від арешту лівих самостійників, було дано згоду, але з умовою не залучення до таких акцій німців. При цьому, під час обговорення списку належних до арешту осіб, начальник німецького військового політвідділу додав до нього ще кількох, невідомих начальникові гетьманського Штабу осіб [19, арк. 107-112]. Арешти відбулися в ніч на 27 липня 1918 р. Було затримано С. Петлюру, М. Порша, Ю. Капкана та ін.

С. Петлюра сприйняв свій арешт спокійно, сказавши, що давно на нього очікував. Передбачаючи такий розвиток подій, він заздалегідь заховав або знищив компрометуючі його папери. Арешт крайніх лівих одночасно з крайніми правими було сприйнято громадськістю із цілковитим здивуванням. Усі виявилися збитими з глузду, робилися неймовірні припущення, шукалися логічні зв'язки й навіть Д. Дорошенко не висловив заперечень. Відтак, мету було досягнуто й, як зазначав Б. Стеллецький, "Петлюра цей важіль українства, був позбавлений волі" [19,арк. 117-118].

Але такий поспішний арешт С. Петлюри, на якого не було ніякої вагомої доказової бази, висунув перед владою гетьмана інше питання: що з ним робити далі? Начальник Штабу П. Скоропадського згадував, що передбачалося два шляхи розв'язання проблеми: 1) С. Петлюрау в'язниці міг передчасно померти, однак це було б надто зрозуміло й ніхто цьому не повірив би; 2) С. Петлюра міг бути висланий за межі Української Держави. Однак П. Скоропадський, "з притаманною йому нерішучістю та прагненням все робити по петербургзьки", зупинився на третьому рішенні: він наказав передати усю справу Петлюри міністрові юстиції О. Романову, очевидно вважаючи, що той віднайде у діях одного з провідників українських соціал-демократів склад злочину. Але О. Романов подав висновок, що не виявив злочинної діяльності С. Петлюри, а судити його лише на підставі агентурних даних було неможливо [19, арк. 118-119].

Відтак С. Петлюра продовжував утримуватися в ув'язненні без висунутого проти нього обвинувачення.

Тим часом, провідники соціалістичних партій, що входили до УНС, як то В. Винниченко (УСДРП), В. Садовський (УСДРП), Ф. Швець (Селянська спілка), М. Шаповал (УПСР), С. Єфремов (УПСФ), А. Ніковський (УПСФ) та К. Мацієвич (УПСФ) провели нараду, на якій обговорили основні питання, в тому числі й можливість досягнення політичного компромісу з гетьманом, про створення Директорії та початок антигетьманського збройного виступу. Однак з'ясувалося, що всі присутні, за винятком Ф. Швеця (ну і, зрозуміло,

В. Винниченка та М. Шаповала), виступали за ту чи іншу форму пошуку порозуміння й проти повстання. К. Мацієвич, вказавши на "розвиток нечуваного більшовизму", застеріг, що збройний виступ зруйнує "ще слабкі форми нашої державносте", на що В. Винниченко "з нетерпеливості зауважив, що ми воліємо лівий народний більшовизм, як правий, поміщицький більшовизм" [10, с. 49].

В свою чергу М. Шаповал наголошував на військові сили, які вже погодилися взяти участь у заколоті, а саме: Січові стрільці (1500 вояків), "чорноморці" 600 ("мають озброєння ще на 5000 людей"), "запорожці" 2500 (озброєння на 5000 чол.), З полки запасної дивізії 6000 (озброєння на 10 000 чоловік), окремий запасний полк 1000 вояків (озброєння на 2000 чоловік), залізнична охорона (чисельність невідома), додавши, що, провівши мобілізацію "можна мати ще 60 полків". Загалом, за словами М. Шаповала, у заколоті готові взяти участь 11 тис. 600 озброєних вояків, а за перший-другий день мобілізації путчисти розраховують поставити під багнети ще 13 тис. 500 вояків. "Загалом рахуємо, підсумовував він, на 25000 озброєного регулярного війська, не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б'ються на Україні і щохвилини прилучаться до нас". Крім того, за словами М. Шаповала, організатори заколоту сподівалися й на революційний підйом населення, після чого армія повстанців мала б зрости ще на 50-60 тис. озброєних людей.

У відповідь на таку войовничу програму С. Єфремов застеріг, що "повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати більшовизму, яким тепер живуть". Однопартієць С. Єфремова А. Ніковський додав, що хоча й "повстання може мати успіх, але вони (соціалісти-федералісти - П.Г-H) не бачать в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби" [10, с. 49-50]. Таку думку підтримав й соціал-демократ В. Садовський, а Ф. Швець висловився за повстання. При цьому ці діячі не мали офіційних уповноважень від своїх партій на подібні перемовини, а були персонально запрошені В. Винниченком та М. Шаповалом. Що ж до позицій самий партій, то силовий варіант підтримували лише УПСР і керівництво Селянської спілки. Есефи ж та есдеки (навіть т.зв. група Винниченка у ЦК УСДРП) виступили проти повстання. Втім, група осіб-заколотників, в тому числі й військовиків, вже вирішили повалити владу силою, а згадана міжпартійна нарада мала лише формальний характер.

23 жовтня М. Шаповал мав зустріч із А. Макаренком, який на той час працював Міністерстві шляхів і розповів про наявність "свого, більш тіснішого гуртка", до складу якого входили Строкоза, Тулюга, Різниченко та Осецький [10, с. 30]. При цьому генерал О. Осецький, який стояв на чолі окремої залізничної сторожі, "зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав дещо службового штату... Вже прийнято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці" [10, с. 30]. Залізничники ж, за словами А. Макаренка, під час повстання могли зупинити рух залізниць. Крім того, з'ясувалося, що заколотників підтримують також полк П. Болбочана та Чорноморський кош підполковника В. Пелещука. У свою чергу М. Шаповал повідомив А. Макаренкові, що на партійні структури та загалом на УНС заколотники розраховувати не можуть, позаяк "Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу", та й взагалі "в Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Винниченка" [10, с. 30].

Наступного дня в кабінеті А. Макаренка в Міністерстві шляхів відбулася зустріч між ним, М. Шаповалом, В. Винниченком і генералом О. Осецьким. О. Осецький "без передмов... виклав свої міркування і план "глибокого охвату Києва", після чого присутні, як згадував М. Шаповал, переконалися, що їхня справа не безнадійна [10, с. 32-33]. Учасники доручили А. Макаренкові відрядити емісарів до П. Болбочана у Новгород-Сіверський, В. Пелещука в Бердичів та Є. Коновальця у Білу Церкву. Підготовку повстання в Київській губернії було покладено на П. Косенка (Антоновича).

Як вже зазначалося вище, до змови проти гетьманського режиму було залучено військовиків. В ніч проти 30 жовтня 1918 р. у помешканні сільськогосподарського кооперативу "Централ" (по вул. Прорізній, 19 в Києві) відбулася таємна нарада, в якій взяли участь А. Макаренко, В. Винниченко, М. Шаповал, командир гетьманського Корпусу залізничної охорони генерал О. Осецький, його підлеглі полковники В. Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), старшина Генерального штабу полковник В. Тютюнник та представники Окремого загону Січових стрільців (близько 1 тис. вояків) полковник Є. Коновалець та сотник А. Мельник, які дали остаточну згоду на участь у повстанні. На зустрічі було створено Оперативний штаб повстання на чолі з генералом О. Осецьким (до його складу увійшли полковники В. Тютюнник та В. Кедровський, а також сотники А. Мельник та Ф. Черник) [5, с. 450-451], а також схвалено розпочати переговори з Окремим Чорноморським кошем (В. Пелещука) та Запорізькою дивізією (П. Болбочана). Заколотники розрахували, що їхні сили становлять приблизно 12 тис. вояків, ще 60 полків залізничної охорони мали б бути швидко змобілізовані. Нестачу зброї планувалося отримати від гетьманської військової інтендатури для залізничної охорони. Січовики виставляли 1500 вояків, 900 з яких були добре вишколеними, а також могли надати зброї ще для 5 тисяч козаків. Гроші мали здобути В. Винниченко та М. Шаповал. Останній узяв в правлінні "Централу" 25 тис. грн., потім передав генералові О. Осецькому ще 15 тис. гривен; згодом ще 10 тис. від партії есерів передав Н. Григоріїв [10, с. 38].

Військовий план генерала О. Осецького був таким: повстання починається на периферіях, а звідти наступає на Київ. Взагалі вся акція мала розпочинатися далі від Києва, щоб його повільно охопити концентричними кругами, а потім йти вперед, організуючи політичне і адміністративне запілля. На сильний виступ в самому Києві заколотники не сподівалися, побоючись на перших порах Сердюцької дивізії та потужної німецької залоги (бл. 30 тис. вояків). Учасники наради також вирішили, що Селянська спілка надасть своїх людей, які поїдуть закладати "штаби" чи "трійки" в повітах. Заколот було вирішено розпочати у Білій Церкві (де дислокувався загін CC).

Того ж дня, ЗО жовтня, у Білій Церкві (де базувався Окремий загін Січових стрільців ОЗСС) Стрілецька рада підтримала змовників, але висунула вимогу заочно включити до складу керівників повстання С. Петлюру, який все ще перебував у в'язниці за антигетьманський маніфест. За планом Оперативного штабу, рушійною силою заколоту призначили січовиків вони мали наступати з Білої Церкви на Київ. Назустріч зі столиці мали вийти залізничники, і вже разом вони б захопили місто. Надалі відбулися ще окремі зустрічі М. Шаповала з О. Осецьким та В. Винниченка з П. Болбочаном, внаслідок яких остаточно викристалізувалося керівне ядро заколотників. "Наша військова організація, - як цілком точно визначив путчистів один з її членів (М. Шаповал), склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюнником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний командуючий полковник Болбочан, Січові стрільці полковник Коновалець, Чорноморці підполковник Пелещук" [35, с. 40].

Водночас увагу агентів Осібного (Особливого) відділу при особистому Штабі гетьмана було спрямовано й на боротьбу з більшовицькими агентами, що відряджалися на територію Української Держави для антиурядової і антинімецької агітації. Для налагодження цієї роботи начальник Особливого відділу Д. Бусло вже 25 липня 1918 р. подав начальникові гетьманського Штабу Б. Стеллецькому рапорт у якому зазначалося, що у столицю проникло багато "агентів Радянського уряду", що мали за мету організацію протигетьманської та протинімецької агітації й мали безпосередній контакт з місцевими підпільними більшовицькими осередками та радянською мирною делегацією Запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори ще 30 березня 1918 р. уряд УНР. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Тим часом в Україні відбувся державний переворот й було встановлено гетьманську владу П.Скоропадського. Мирна делегація РСФРР прибула для ведення переговорів з Москви до Києва 22 травня 1918 р. У її складі було майже 40 осіб. Делегацію очолювали Х. Раковський та його заступник Д. Мануільський. Головою української делегації на переговорах був професор С. Шелухін, заступником І. Кістяківський, а з 10 серпня - П. Стебницький.. У рапорті також вказувалося на потенційну небезпечність як діячів українських соціалістичних партій, так і політичних емігрантів російських монархістів, а також різного роду політичних авантюрників та злочинців. Начальник Осібного відділу пропонував застосувати такі оперативні заходи:

• перенести мирні переговори з більшовицькою делегацією у невеличке прикордонне містечко, або поселити іі членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією;

• у всіх потягах, що прямують з Росії, здійснювати перевірку документів, а в разі виникнення підозри багажу і речей; у потягах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної Варти;

• посилити кадровий потенціалу контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських;

• запровадити обов'язкову прописку на мешкання протягом 24 години, за порушення якої притягати до високої грошової відповідальності;

• адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями;

• підпорядкувати двірників і швейцарів Державній Варті;

• посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи [41, арк. 2, 4-6 зв.].

Як відомо, перенести переговори з делегацією РСФРР з Києва в інше місце не вдалося. Начальник Штабу гетьмана Б. Стеллецький згадував, що "поза сумнівом, що уся ця Радянська делегація була одна лише комедія, але більшовики нею користувалися заради агітаційних та інформаційних цілей... Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати усі зносини з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, але у ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фігура Мумма і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до відкриття військових дій між Україною та Радянською Росією, до якої Україна не була підготовлена, а німецькі війська на Україні знаходяться зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України. Мумм нагадував що в Москві знаходиться німецький посол, відповідно Німеччина вважає Радянську Росію в числі своїх друзів, а не ворогів" [42, арк. 133-135].

24 вересня 1918 р. начальник гетьманського Штабу надіслав повідомлення про інформацію, що отримав від агентури, директору департаменту Державної Варти, київському губерніальному старості, начальникові освідомчого відділу при полтавському губерніальному старості, комендантам німецьких залог майору Ґассе і обер-лейтенанту Вальке. В ньому зазначалося, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур'єрів (брати Герасим і Пилип Ворона) отримували вказівки з Москви і влаштували зв'язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти Осібного (Особливого) відділу встановили місце переховування однієї зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б. Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі Києва Деміївка [44, арк. 113-114].

У вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О. Сухарева, В. Демиртаєва, Г. Дудмера, Ф. Садовськош, І. Олександрова, Ф. Денисенка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Дем'янюка, П. Білоусова, Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих [43, арк. 12-25, 38-46].

Водночас вже 30 липня Рада міністрів ухвалила Статут "Про облік населення в містах і міських оселях Української Держави" [38, арк. 1-4]. За місяць, 30 серпня, гетьман затвердив Статут "Про кордонні пункти і їх штати" [37, арк. 14], а 18 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ І. Кістяківський видав таємну інструкцію, в якій наказав урядовцям Державної Варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт [36, арк. 17-18].

В жовтні 1918 р. з наказу І. Кістяковського були заарештовані члени двох викритих крупних більшовицьких організацій в Києві та Одесі. Допит затриманих, труси та обшуки в цих організаціях і навіть у самих делегатів, виявили тісний зв'язок між більшовицькою мирною делегацією Х. Раковськош, українськими соціалістичними діячами та радикальними терористичними організаціями, а також посередництво між ними представників німецької влади [23, с. 145]. У розпорядженні Міністерства внутрішніх справ були неспростовні докази того, що члени більшовицької делегації ведуть посилену більшовицько-революційну агітацію в Україні, не шкодують мільйонів рублів на організацію залізничних страйків та на організацію збройного повстання тощо, але німці всіляко заважали приборканню цих дій та усіляко прикривали ленінських агентів [28, с. 131]. Тим не менш І. Кістяковський без вагань заарештував більшовиків Єгорова, Дибенко та інших, наказав здійснити трус в приміщенні мирової делегації РСФРР та більшовицького консульства. Під час обшуків і там було знайдено докази підривної діяльності більшовицьких делегатів, їхні таємні антидержавні зносини з українськими соціалістами та представниками німецького штабу. Віддав наказ арештувати більшовиків Х. Раковського та Д. Мануільського після зриву делегації РСФРР мирових переговорів з Україною. Наслідком була вкрай різка вимога заступника німецького посла барона Мумма, радника Тіля, негайного звільнення арештованих, повернення вилучених при обшуку документів і відставки І. Кістяківського. Це призвело до урядової кризи, коли 19 жовтня 1918 р. дев'ять міністрів (Василенко, Ржепецький, Романов, Колокольцов, Гутник та ін.), вступившись за міністра внутрішніх справ, демонстративно подали у відставку [23, с. 150].

Крім того, агентура Осібного відділу чітко відстежувала діяльність більшовицьких агентів, як то щодо: таємної Всеукраїнської конференції більшовиків та підпільної партійної наради Ю.П'ятакова у Києві 31 серпня; переховування в Києві колишнього командувача 3-ї радянської армії Лазарева та його зміну зовнішності й плани переїзду до Одеси (рапорт від 25 вересня); Гімельфельда, який керував Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України та зв'язків із закордонним комітетом РСДРП(б) членів BHK у Москві Яковлева і Рижкова, (рапорт від 12 жовтня); зборів столичних комуністів для зустрічей з кур'єрами із провінцій, які щоденно о сьомій вечора відбувалися в київській кооперативній їдальні на Подолі, а також про таємний склад забороненої літератури, що розташовувався на розі столичних вулиць Межигорської і Хоревої, у будинку №18 (агентурні повідомлення від 16 листопада) тощо.

Між тим, 7 жовтня 1918 р. начальник контррозвідувального відділу Штабу Південної (Южної) армії передав українським спецслужбам отримані ним таємні відомості, що Радою народних комісарів РСФРР іще на початку серпня під виглядом дипломатичного представника було відряджено до Києва спеціального радянського чиновника-агента, на якого покладалося керівництво терористичними актами в Україні. Основним його завданням були організація замаху на гетьмана П. Скоропадського та донського отамана П. Краснова, на що Л. Троцьким було виділено близько 4 млн. рублів. Терористи повинні були прибути з Росії до Києва й зустрітися з вищевказаним дипломатом-агентом у столичному готелі "Марсель" і отримати від нього відповідні директиви.

Перш за все мав бути вчинений замах на П. Скоропадського, а вже потім на П. Краснова. Однак плани було зкореговано. За вказівкою заступника голови більшовицької мирової делегації на переговорах між Українською Державою та РСФРР Д. Мануільського, вбивство П. Краснова було скасовано, позаяк замах міг негативно вплинути на козацтво і ще більш посилити антибільшовицькі настрої на Дону. Він наполіг на тому, аби шляхом підкупу та агітації лівої частини Кругу Всевеликого війська Донського влаштувати перевибори донського отамана і таким чином знешкодити П. Краснова. З метою улаштування перевиборів активно працювали із донським командним складом дехто Богучарський та лікар-більшовик Попов, проте їхній задум зазнав невдачі. Відтак ставку знов було зроблено на терор.

6 жовтня члени терористичної організації зібралися в одному з готелів Харкова, куди в Курська прибув член головної військової ради підосавул Поздняков (справжнє прізвище невідоме). Членами організації були: зять Гермогена студент Тарараєв (розпорядник розстрілів), його сестра Марія Тарараєва (секретар трибуналу), осавул Шурупов (новочеркаський чоботар, що мешкав на вул. Платонівській й видавав адреси), такий собі Васільєв (що жив у Новочеркаську поміж вулицями Отаманською та Московською), а також ще якійсь новочеркаський чоботар, прізвище якого не було встановлено, машиніст Іван Волгін (мешкав у Борисоглібську), Черемухін та Понєдєлєїн (що мешкали на станції Євстратовка) [22, арк. 15-16].