Народовський рух у Галичині як суспільно-політична течія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народовський рух у Галичині як суспільно-політична течія

народовський рух політичний партія

ХІХ ст. стало періодом національного відродження й націотворення, глибоких змін у країнах Центрально - Східної Європи. Аналогічні процеси відбувалися й на українських землях, які на той час входили до складу Австрійської (з 1867 року - Австро - Угорської) та Російської імперій. У середині ХІХ ст. на Наддніпрянщині виникли перші українські політичні організації і програми, сформувались передумови для політизації національного руху. Однак внаслідок репресивних заходів російського уряду 1860 - 1870-х років центр загальноукраїнського руху переноситься в Галичину, яка відіграла особливу роль в національному відродженні ХІХ - початку ХХ ст. Внаслідок конституційних реформ 60-х років ХІХ ст. в Австро - Угорщині тут склались сприятливі умови для більш швидкого і успішного національного і політичного розвитку, ніж на українських землях у складі Російської імперії. Як з цього приводу зазначав М.Грушевський, «з 1890-х років особливо Галичина стає горнилом української політичної і суспільної думки для всієї України, так би мовити - зразковою школою політичної і культурної роботи, в якій найактивнішу участь беруть політично налаштовані елементи українського громадянства Росії» Грушевский М. Движение политической и общественной украинской мысли в ХІХ ст. // Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки. - Спб., 1907. - С. 51.. Водночас, для розкриття суспільно-політичного життя Галичини, а також розуміння внутрішніх процесів розвитку українського руху на Наддніпрянщині необхідно проаналізувати соціальний склад, програму і діяльність народовської течії в Галичині як провідної сили в партійній структурі галицьких українців кінця ХІХ - початку ХХ ст. Цим визначається актуальність обраної теми.

Дослідження народовського руху є одним із складників вивчення історії політичних партій та організацій в Україні зазначеного періоду та їх ролі в українському національному відродженні. Cаме в Галичині формуються перші українські політичні партії і партійно-політичні системи загалом. У цьому контексті дослідження народовської течії набуває особливої вагомості, оскільки вона стала основою для формування майже всіх українських галицьких партій.

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлюється також недостатнім рівнем її розробленості в українській та зарубіжній історіографії: народовський рух 70 - 80-х років ХІХ ст. не був предметом спеціального дослідження.

Об'єктом вивчення стала народовська течія у контексті суспільно - політичного життя Галичини 70-х - 80-х років ХІХ ст. За предмет обрано її товариства та організації, їх соціальний склад і політичну діяльність, виборчі кампанії, зв'язки між Галичиною й Наддніпрянщиною.

Хронологічні межі: нижня маркована активізацією політичної діяльності народовців на початку 1870-х років у зв'язку з проектом польсько-української угоди Ю.Лаврівського, а верхня - «новою ерою», домовленістю проводу народовців з намісником Галичини К.Бадені, яка, окрім усього іншого, зумовила політичну реструктуризацію українського національного руху в Галичині.

Метою є зясування умов становлення й розвитку народовської течії українського національного руху в Галичині 70-х - 80-х років ХІХ ст. як суспільно-політичного явища.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

1) охарактеризувати соціальну структуру народовської течії;

2) дослідити еволюцію ідеології народовців;

3) розкрити джерела світогляду народовської течії, зокрема їх погляди на національне питання, його співвідношення з соціальним, ставлення до мови, історії, літератури і т.д.;

4) проаналізувати політичну діяльність народовців;

5) простежити процес створення організаційної мережі народовських товариств;

6) зясувати характер взаємодії українофільського табору Наддніпрянщини та народовської течії в Галичині.

Поставлена у роботі мета і підпорядковані їй завдання вирішуються за допомогою комплексу методів:

- порівняльно - історичний аналіз обґрунтовує типові і відмінні риси динаміки національного руху галицьких і наддніпрянських українців;

- генетичний підхід - дає змогу простежити причини виникнення народовської течії і основні етапи її розвитку;

- конкретно - історичний аналіз історичного феномену наголошує на потребі розгляду його в системі цінностей конкретного часового відтинку;

- статистичний і соціологічний методи дозволяють проаналізувати дані соціального походження і життєвого шляху діячів народовської течії, а також з'ясовують вплив зазначених факторів на формування їх національної свідомості;

- метод просопографії (або колективної біографії) виявляє ряд спільних рис певної групи людей на підставі аналізу біографічних характеристик.

Сукупність названих методів може бути охарактеризована як системний, комплексний підхід до розгляду даного явища, що відповідає меті та завданням роботи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

- вперше здійснено комплексне дослідження становлення й розвитку народовської течії в Галичині 70 - 80-х років ХІХ ст. як суспільно-політичного явища;

- доведено, що народовці представляли порівняно молоду соціальну групу із середньою віковою межею 30-40 років;

- на підставі аналізу станово-професійної структури народовського проводу, а також даних про соціальне походження його членів, встановлено, що вже на початку 1880-х років керівництво українським рухом переходить у руки світської інтелігенції;

- виявлено, що в основі ідеології народовського руху лежали принципи лібералізму й націоналізму (у широкому значенні поняття), а саме визнання єдності і самостійності «русько-українського» народу;

- запропоновано періодизацію політичної діяльності народовської течії, а також відносин Галичини й Наддніпрянщини зазначеного часового відтинку;

- запроваджено в активний науковий обіг низку невідомих чи маловживаних джерел.

Практичне значення роботи визначається тим, що опрацьований матеріал, зроблені спостереження та висновки можуть бути використані:

- для подальшого дослідження українського національного руху ХІХ - початку ХХ століття;

- у навчальному процесі з фахових дисциплін (укладання курсу лекцій із історії України ХІХ - початку ХХ ст., політології тощо; підготовка спеціальних курсів та семінарів у навчальних закладах ІІІ-ІV рівня акредитації);

- для створення навчальних посібників та методичних розробок відповідного спрямування;

- для укладання словниково-довідникових та енциклопедичних видань.

Наукова апробація. Основні положення та результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні відділу історії України ХІХ - початку ХХ століття Інституту історії України НАН України (протокол № 9 від 24 вересня 2002 р.), Міжнародній науково-технічній конференції «Авіа - 2001» (24-26 квітня 2001 р.); Всеукраїнському «круглому столі» Перші Сарбеївські читання (30 січня 2003 р.).

Обраний в дисертаційній роботі напрям дослідження органічно пов'язаний з проблематикою відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Структура дисертації зумовлена проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (34 сторінки, 561 позиція), 5 додатків ( сторінок). Загальний обсяг дисертації становить сторінки.

У вступі обґрунтовано актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження. Визначено його хронологічні межі, об'єкт і предмет, з'ясовано наукову новизну, вказано практичне значення одержаних результатів роботи та форми її апробації, окреслено методологічне спрямування, названо методи, за допомогою яких опрацьовувався аналізований матеріал.

Аналіз літератури з проблеми та її джерельної бази, виділення певних етапів у її дослідженні здійснено у першому розділі «Джерела та історіографія».

Основний масив джерельної бази дисертації становлять рукописні матеріали, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: Галицьке намісництво (ф. 146), Товариство імені М.Качковського (ф. 182), Руська Рада (ф. 196), Наукове товариство імені Т.Шевченка (ф. 309), Товариство «Просвіта» (ф. 348), К.Студинського (ф. 362), Ю.Романчука (ф. 382), М.Павлика (ф. 663), Н.Вахнянина (ф. 818), а також Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України: відомої галицької родини Барвінських (ф. 11) та одного з провідників народовців М.Бучинського (ф. 17). Важлива інформація міститься у фондах Відділу рукописів Інституту літератури НАН України: І.Белея (ф. 100) і Ол. Барвінського (ф. 135).

Використаний джерельний матеріал умовно можна поділити на чотири групи. Передусім це кореспонденція провідних діячів того часу, яка є найбільш інформативною і незамінною для розкриття внутрішньої атмосфери, боротьби усередині народовської течії, а також для реконструкції особистих зв'язків. З цього погляду значну цінність має листування братів Барвінських (особливо щодо 1870-х - початку 1880-х років), а також І.Белея, який з 1883 року обіймав посаду редактора провідного народовського часопису «Діло». Згадане листування містить інформацію про поділи на вікові групи всередині «народної» партії, їх збереження зі зміною поколінь. Вона дає змогу встановити фактичних редакторів народовських періодичних видань і авторів деяких статей. Багато із цих листів вже опубліковано зусиллями, головним чином, М.Павлика, К.Студинського, М.Возняка, зокрема ті, що стосуються галицько - наддніпрянських стосунків у 1860-х - 1870-х роках. Майже у повному обсязі видано епістолярій М.Драгоманова з його галицькими кореспондентами. Водночас здійснене дисертаційне дослідження виявляє і вводить у науковий обіг чимало невідомих або маловживаних матеріалів.

Другу групу джерел складають звіти, протоколи, стенограми та офіційне листування як руських угруповань, так і науково-літературних і просвітніх товариств. Серед цих документів слід виокремити: протоколи і стенограми засідань виділу «Просвіти»; складені К.Паньківським таблиці, що відображають динаміку кількості членів згаданого товариства у всіх повітах Східної Галичини протягом 1868 - 1893 років; протокол розширеної наради чільних народовських діячів з усієї Галичини наприкінці 1886 року з питання внутрішньої організації товариства і його програми; матеріали виборчих кампаній та офіційне листування представників «старої» і «народної» партій стосовно вироблення певної моделі співпраці. Серед опублікованих джерел цієї групи варто наголосити на стенограмах засідань Галицького крайового сейму, а також статуті та програмі політичного товариства народовців «Народна Рада».

Значну частину фактичних даних забезпечує галицька преса 70-х - 80-х років ХІХ ст., яка складає третю групу джерел. На її сторінках розглядались і аналізувались усі важливі тогочасні проблеми, велась міжпартійна дискусія. Крім того, використано матеріали найвпливовішого народовського політичного органу «Діло» (1880 - 1890), часописів «Правда» (1867 - 1879, 1888 - 1890), «Зоря», старорусинське «Слово» і «Пролом», радикальний «Народ». «Діло», зокрема, було одним із найпотужніших консолідаційних центрів народовського руху.

Четверту групу джерел становить мемуарна література, яка помітно доповнює дані архівних документів і матеріалів преси. У «Споминах з життя» Н.Вахнянина і «Австроруських споминах» М.Драгоманова висвітлено події 1870-х років. Спогади О.Барвінського, Є.Олесницького і К.Левицького є більш цілісними, базуються на широкому колі джерел (наприклад, особиста кореспонденція, матеріали власного архіву, тогочасна періодика). Значна частина «Споминів з мого життя» О.Барвінського залишається неопублікованою (зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури НАН України). Зауважимо, що при опрацюванні мемуарної літератури зроблено певну похибку на суб'єктивний фактор, неминучий у джерелах такого типу.

Народовська течія не була спеціальним предметом дослідження в історичній літературі. Її принагідно заторкували дослідники інших аспектів політичної історії Галичини «австрійського» періоду. У цьому контексті хронологічно виділяємо три етапи дослідження проблеми.

1. Довоєнний період. Перші розвідки з історії народовської течії здійснили її безпосередні учасники і публіцисти на зламі ХІХ - ХХ ст. Це, насамперед, біографічні нариси про В.Барвінського, В.Навроцького та інших провідних діячів руху. Чимало цінної і мало відомої інформації про життя і творчість галицьких письменників і публіцистів подав у «Історії літератури руської» Ом.Огоновський. Народовство 60-х - 70-х років ХІХ ст. розглядалось і в окремих публіцистично-мемуарних статтях. Перші наукові дослідження з історії українського руху другої половини ХІХ ст. з'явились у міжвоєнне двадцятиріччя. До таких належать численні праці й розвідки К.Студинського і М.Возняка, які розкривають відносини галицьких і наддніпрянських діячів. Помітним етапом в українській історіографії міжвоєнного періоду стали праці К.Левицького «Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914» (Львів, 1926) та «Сильвети наших давніх послів і політичних діячів» (Львів, 1936). Їх синтетичність дозволяє виділити ключові проблеми у розвитку українського національного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Як один з лідерів «народної» партії, К.Левицький зосереджував увагу саме на історії народовської течії, її взаєминах із старорусинами і поляками. Здійснений ним опис і досі залишається основним доступним джерелом інформації про український рух в Галичині тієї доби. Одну з перших спроб наукового аналізу галицького москвофільства спостерігаємо у праці Нариси з історії галицького москвофільства (Львів, 1935) М.Андрусяка. Головною причиною появи згаданої течії в українському русі він вважав зовнішній вплив, а також угоду між австрійським урядом і галицькими поляками у 1867р. На початку ХХ ст. з'являються друком також перші польські наукові дослідження з історії Галицької автономії. Особливо значущим виявився двотомник В.Фельдмана Stronnictwa i programy polityczne w Galicji (1846 - 1906) (Krakьw, 1907), де в окремому розділі проаналізовано український національний рух. Згадані роботи мають для сучасного дослідника як історіографічну, так і джерельну цінність.

2. Дослідження проблематики політичної історії Галичини кінця ХІХ ст. у радянський період було заблоковане. Тогочасна історіографія в Україні розвивалась в умовах суворих цензурних обмежень, засвідчуючи тенденційність у використанні джерельного матеріалу, абсолютизацію класового підходу в дослідженнях. На цьому тлі виділяються франкознавчі роботи М.Возняка та статті Ф.Стеблія про події Весни Народів Стеблій Ф. Революція 1848 р. і Західна Україна // Наука і суспільство. - 1968. - № 11. - С. 50-55; його ж. “Слово перестроги” В.Подолинського // УІЖ. - № 12. - С. 44 - 51.. Чи не єдиною спеціальною працею, присвяченою питанням іделогії і політичного характеру українського руху в Галичині, стало дослідження С.Трусевича Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50 - 70-х роках ХІХ ст. (Київ, 1978). В руслі панівної ідеології він характеризував народовців як «діячів ліберально-буржуазного, а також дрібнобуржуазного і консервативно-клерикального спрямування» (с.32), що «відображали класові інтереси української буржуазії, як міської, так і сільської, та уніатського духовенства» (с.33), вважаючи їх характеристичними рисами «реакційність» і «запеклий буржуазний націоналізм» (с.33). Позитивним у згаданій роботі стало акцентування тісного зв'язку появи народовського руху з процесами в Наддніпрянській Україні. Праця С.Трусевича продемонструвала відсутність умов для серйозних досліджень історії політичного та ідеологічного розвитку галицьких українців у Австро - Угорщині. Як наслідок, завдання дослідника зводилось фактично до виконання ідеологічного замовлення.

За таких обставин серед представників української діаспори формується важливий центр історичних досліджень. Українсько-польські взаємини ХІХ - початку XX ст. в політичній, економічній, освітній площинах розглядав М.Демкович-Добрянський Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки у ХІХ ст. - Мюнхен, 1969.. Цікаві думки про український рух у європейському контексті, специфіку його різних політичних течій висловлював І.Лисяк-Рудницький Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Київ, 1994. - Т. 1-2.. Брак доступу до джерельного матеріалу діаспорні вчені компенсували активним використанням сучасних методологічних підходів (наприклад, у працях Дж.-П.Химки Himka J.-P. Socialism in Galicia. The emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860 - 1890).- Cambridge, Massachusetts, 1983 та ін.).

Політична кон'юнктура певною мірою позначилась і на польській історіографії. В цей час на «українську» тему було накладене своєрідне табу. Винятки становили лише дослідження лівих течій українського руху, боротьби за соціальні та політичні права. Е.Горнова у книзі Ukraiсski obуz postкpowy i jego wspуlpraca z polsk№ lewic№ spolezn№ w Galicji 1876 - 1895 стверджує, що головною перешкодою на шляху співробітництва було національне питання. Ще й сьогодні не втратила наукової вартості праця про реформу виборчого права Ю. Бушко. Вагомим внеском у вивчення історії Галичини стали також загальні роботи С.Кеневича, В.Найдус, К.Ґжибовського, С.Ґродзіського, Р.Людвіковського. Українське питання розглядається в них лише епізодично, в контексті інших проблем.

3. Сучасний період. Суспільно-політичні зміни наприкінці 80-х років ХХ ст. позитивно вплинули на розвиток історичної науки. Ліквідація цензурного бар'єру відкрила широкі можливості для всебічного вивчення історичних процесів на українських землях в ХІХ ст. З'явилися роботи узагальнюючого характеру, в яких автори підсумували результати попередніх досліджень і визначили перспективні й актуальні напрями наукового пошуку Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В. Сарбей. - К., 1994. - 189 с.; Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) В З ч. / Відп. ред. В. Сарбей. - К., 1999; Сарбей В. Національне відродження України. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. - 336 с.; Історія України: нове бачення / Під. ред. В. Смолія. - К.: Альтернативи, 2000. - 464 с.; Нариси з історії дипломатії України / НАН України. Інститут історії України; Відп. ред. В.Смолій. - К.: Альтернативи, 2001. - 736 с.. У статтях В.Сарбея Сарбей В. Етапи формування української національної свідомості (кінець ХVІІІ - початок ХХ) // Український історичний журнал. - 1993. - № 7-8. - С. 3-16., І.-П.Химки Химка І.-П. Український національний рух у Галичині в світлі нових теоретичних праць про націоналізм і національні рухи // ІІ-й Міжнародний конгрес україністів (Львів, 22 - 28 серпня 1993 р.).- Доповіді і повідомлення.- Історія.- Ч. 1.- Львів, 1994.- С. 215 - 220., А.Каппелера Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - К., 1992. - Вип. 1. - С. 104 - 119., П.-Р.Магочі Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // УІЖ.- 1991.- №3. - С. 97 - 107. запропоновано нові концептуально-методологічні схеми й підходи до українського національного відродження. Його потенціал і зв'язок з міжнародними й соціально-економічними відносинами розглянув О.Реєнт Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ - початок ХХ ст.) / Інститут історії України НАН України. - Київ, 2003. - 340 с.. Водночас опубліковано ряд локальних розвідок, що ґрунтуються на широкому колі джерел. Їх автори намагаються об'єктивно і без емоцій висвітлити політичні процеси в Галичині ХІХ - початку ХХ ст. Це, зокрема, праці Ф.Стеблія, Я.Грицака Грицак Я. “Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. - Львів, 1991. - Т. ССХХІІ.- С. 71-110., П.Шкраб'юка Шкраб'юк П.В. Михайло Павлик і радикальна партія. Автореф.дис... канд.іст.наук: 07.00.02/ НАН України. Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Львів, 1994. - 16 с., В.Пашука Пашук В. Товариство “Просвіта” крізь призму “Слова” (До історії стосунків українських громадсько-політичних угруповань Галичини (народовців і москвофілів) в другій половині ХІХ ст.). - Львів, 1999; його ж. “Закон про товариства” від 15 листопада 1867 р. і його вплив на розвиток українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.- Випуск 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія/ НАН України, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича.- Львів, 2001.- С. 370-377., І.Чорновола Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894. - Львів, 2000; його ж. Українська фракція Галицького крайового сейму (1861 - 1901). Нарис з історії українського парламентаризму. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2002., М.Мудрого Мудрий М. Українсько-польські відносини в Галичині у 1867-1890 роках: політичний аспект. Автореф.дис... канд.іст.наук: 07.00.01/ Львівський державний університет. - Львів, 1997. - 26 с.; його ж. Галицькі народовці в 60-х роках ХІХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї // Молода нація.- Вип. 3.- Київ, 1996.- С. 212 - 220; його ж. Галицьке русофільство в сучасній історіографії: стан і перспективи дослідження // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.- Випуск 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія/ НАН України, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича.- Львів, 2001.- С. 254 - 281., О.Аркуші Аркуша О. Проблема консолідації національно - політичних сил українського галицького суспільства у 90-х роках ХІХ ст. // Молода нація.- Вип. 3.- Київ, 1996.- С. 197 - 212; Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині у сер. ХІХ - на поч. ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету.- Серія історична.- Вип. 34.- Львів, 1999.- С. 231 - 268; її ж. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 років. - Львів, 1996; її ж. О.Барвінський (до 150-річчя від дня народження). - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, 1997., В.Расевича Расевич В.Українська національно-демократична партія (1899-1918). Автореф. дис... канд.іст.наук: 07.00.01/ НАН України. Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Львів, 1995.- 22 с., О.Середи Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861 - 1867) // Вісник Львівського університету.- Серія історична.- Вип. 34.- Львів, 1999.- С. 199 - 214; його ж. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.- Випуск 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія/ НАН України, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича.- Львів, 2001.- С. 378-393. та інших. Розгляд галицької партійно-політичної системи зазначеного періоду здійснює А.Павко Павко А. Особливості становлення партійно-політичної системи в Східній Галичині наприкінці ХІХ ст.- К.: Товариство “Знання” України, 2001. - 86 с.; Павко А. Політичні партії та організації в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: методологія, історіографія проблеми, перспективні напрямки наукових досліджень. - Київ: Товариство “Знання” України, 2001.. Водночас виходять друком кілька праць польських істориків, присвячені проблемі українсько-польських стосунків на зламі ХІХ-ХХ ст. Gruchaіa J. Rz№d austriacki i polskie stronnictwa polityczne wobec kwestii ukraiсskiej (1890 - 1914).- Katowice, 1988; Partacz Cz. Od Badeniego do Potockiego. Stosunki polsko - ukraiсskie w Galicji w 1888 - 1908.- Toruс, 1996. Чимало інформації для кращого зрозуміння процесів, що відбувались на Наддніпрянщині, міститься у збірнику «Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.» Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. / Редкол. О.П. Реєнт (голова) та ін. - Вип. 1. - К.: Інститут історії України НАН України, 2000; Вип. 2, 3. - К., 2001.. Але, на жаль, одна з визначальних течій українського національного руху в Галичині останньої третини ХІХ ст. - народовська - на сьогодні ще не репрезентована у ґрунтовному дослідженні. Щоправда, за останні роки з'явилося кілька праць, присвячених галицьким народовцям, але заторкують вони в основному питання зародження останніх у 1860-х роках (О.Середа, М.Мудрий), або ж бурхливі процеси їх диференціації в 90-х роках ХІХ ст. (О.Аркуша). Показовим з цього погляду виявився ІХ випуск збірника львівського Інституту українознавства імені І.Крип'якевича «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність». Присвячений відомому досліднику історії Галичини ХІХ-початку ХХ ст. Ф.Стеблію, він мав продемонструвати реальний стан справ у галузі вивчення цього періоду галицької історії. Як свідчать уміщені в ньому матеріали, увага сучасних істориків звернена здебільшого на старорусинський рух, різним аспектам якого присвячено відразу 7 статей (а саме аналізу сучасної історіографії проблеми русофільства (М.Мудрий), біографічним нарисам його провідних учасників (І.Орлевич, С.Гелей), діяльності Ставропігійського інституту(О.Киричук) і Товариства імені М.Качковського (О.Сухий), питанню російських субсидій газеті «Слово» (А.Миллер). На противагу цьому народовська течія розглядається тільки у праці О.Середи про громади ранніх народовців у Східній Галичині в 60-ті роки ХІХ ст.

Ряд аспектів історії галицького народовства порушуються дослідниками у зв'язку з іншими проблемами історії Галичини другої половини ХІХ ст. Серед них, зокрема, питання появи народовського руху, який, на думку О.Середи «був насамперед зумовлений розвитком громадсько-політичного життя в Галичині». Водночас автор безпосередньо пов'язує думку ранніх народовців з «шевченківським або «модерним», «новочасним» етапом національно-культурного розвитку. На впливі процесів у Наддніпрянщині на формування і розвиток народовської течії в Галичині наголошують багато дослідників (М.Кугутяк, О.Аркуша, Я.Грухала, Ч.Партач). На нашу думку, мають рацію ті історики, які відзначають взаємозв'язок зовнішніх (віяння епохи, творчість Шевченка, конституційні процеси в Австрії) і внутрішніх (створення галицько-руської «громадської сфери») чинників у появі й розвитку народовської течії у Галичині.

До розглянутої вище проблеми безпосередньо дотичне питання періодизації історії народовського руху. Так, О.Середа, зазначаючи романтизм «ранніх» народовців, виділяє їх як «ідейну» течію 1860-х років у Галичині. Натомість народовці 70 - 80-х років ХІХ ст. розгорнули просвітницьку діяльність, виходячи з концепції «органічної праці», що розвинулась в добі позитивізму. Крім цього, Ч.Партач виділяє ще й групу «початкуючих народовців» кінця 1840 - 1850-х років.

Я.Грухала вважає, що зі створенням «Народної Ради» в 1885 р. народовська течія перетворилась у політичну партію «в повному значенні цього слова». На нашу думку, це не зовсім так, оскільки назване товариство не мало відразу таких атрибутивних ознак політичної партії, як-от: програма (прийнята у 1888 р.), організаційна мережа місцевих осередків й ін. О.Аркуша слушно зауважує, що на кінець 1880-х років «Народна Рада була радше широким національно-демократичним рухом (ніж партією) з розгалуженим спектром поглядів». Стосовно цього лише зауважимо, що у зазначений період в Галичині не було взагалі ні польських, ні українських партій у сучасному розумінні цього слова. Партійне оформлення польського та українського національних рухів у Галичині відбулося лише наприкінці 1890-х - на початку 1900-х років.

Значний науковий інтерес викликає зміна політики Відня щодо галицьких українців наприкінці 1870-х років внаслідок російсько - турецької війни 1877р. й зіткнення австрійсько - російських інтересів на Балканах. Сучасна історіографія вважає 1882 рік важливою віхою в політичному житті галицьких українців і поляків, оскільки зміна політики Відня зумовила «радикальну переміну сил між москвофілами і народовцями» (Ч.Партач). Чи не найвагомішою у цьому процесі була заміна на посаді греко-католицького митрополита прихильного старорусинам Йосифа Сембратовича на вестернізатора Сильвестра Сембратовича. У зв'язку з цим старорусини почали втрачати підтримку впливового чинника у крайовій політиці та головну опору в провінції. Загалом схиляючись до думки Я.Грухали про поступовий перехід греко-католицької ієрархії і частини нижчого духовенства до народовців, не можна повністю погодитись із твердженням Ч.Партача, що з цього часу (1882р.) уніатська ієрархія стала опорою народовського руху, що хоч і зміцнило його, але також скерувало в консервативному напрямі. Про те, що греко-католицька ієрархія не відразу стала опорою народовців, засвідчили вже вибори 1885р., коли вона не лише виступила самостійно, а й проти «Народної Ради».

Для характеристики народовської течії важливо визначити, яким було самоусвідомлення старорусинів та москвофілів. Оцінка старорусинства в історичній літературі є неоднозначною. Більшість дослідників відзначають консерватизм і крайню «розмитість» національної свідомості старорусинів.

Позитивними стали нові спроби теоретичного осмислення українського національного руху другої половини ХІХ ст., порушення термінологічно-концептуальних проблем. Зокрема, заслуговує уваги розгляд галицьких народовців крізь призму «народництва» як суспільного світогляду. З цього погляду, галицьке народовство є складником ширшого суспільно-політичного явища, яке С.Світленко визначав як «українське народолюбство» Світленко С. Народництво в Україні 60 - 80-х років ХІХ ст.- Дніпропетровськ, 1999..

Своєрідну історіографічну «лакуну» спричиняє брак праць, у яких дослідники проводили б аналогії й розглядали народовців (і ширше - український національний рух) у контексті історії інших національних рухів Центрально-Східної й Південної Європи. Недостатньо задіюється інструментарій порівняльного методу, активно застосовуваного у світовій історичній науці. В українській історіографії не спостерігаємо також належного використання новітніх націологічних концепцій під час розгляду історії національного руху ХІХ ст. Покращити цю ситуацію, щоправда, намагаються американські історики П.Магочій та Дж.-П.Химка Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus: Icarian Flights in Almost All Directions // Intellectuals and the Articulation of the Nation. Edited by R. G. Sunny and M. D. Kennedy.- Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1999.- P.106 - 164 etc..

Недостатньо розробленим залишається «біографічний аспект» представників народовства останньої третини ХІХ ст., як і загалом всього українського національного руху в Галичині (крім, звичайно, постатей І.Франка, М. Павлика, М. Грушевського). За останні роки з'явились лише кілька невеликих праць, головним чином науково-популярного характеру, присвячених А.Вахнянину, С.Качалі, К.Левицькому і Ол.Барвінському. Згадані прогалини певною мірою компенсують видані протягом 1990-х років довідниково - біографічні видання («Українська журналістика в іменах», «Відомі педагоги Прикарпаття», «Українські правники в національному відродженні Галичини: 1848 - 1939» І.Андрухіва та П.Арсенича, «Українські лікарі» П.Пундія).

Слід зробити певні застереження щодо праць сучасних польських істориків. Деякі з них часто виявляють поверхове знання українського руху, некритично повторюють твердження галицької польської публіцистики кінця ХІХ ст., загалом ворожої українцям. Це призводить не лише до формування одностороннього погляду на галицьку історію кінця ХІХ - початку ХХ ст., а й часто до фактологічних помилок (зокрема, у праці Ч.Партача). Прикладом некритичного підходу може бути оцінка постаті М. Грушевського А.Ґізою та Ч.Партачом.

У другому розділі дисертації «Народовці 1870-1880-х років: соціальні параметри й світоглядно-ідеологічні принципи» охарактеризовано провід народовської течії в Галичині за такими критеріями як соціальний статус і походження, освітній рівень, вік, родинні зв'язки, регіональна структура і мобільність, стать. Для їх аналізу використано метод просопографії (колективної біографії). Розглянуто основні засади ідеології народовського руху.

Станово-професійна структура проводу «народної» партії свідчить про перехід провідних ролей в українському русі Галичини від духовенства до світської інтелігенції вже у 1870 - 1880-х роках. Водночас, наявність у центральних органах народовських товариств майже винятково представників міської інтелігенції значно обмежувало результативність їх діяльності. Це змушувало народовців шукати провідників своїх ідей у позаурбаністичному середовищі, де найбільш незалежною і найвпливовішою силою для здійснення місцевої політики було духовенство. Тому на початку 1880-х років вони ведуть активну боротьбу зі старорусинами за вплив на місцевих священиків. У роботі проведено аналіз складу кожної з представлених у проводі станово-професійних груп: педагогів, правників, духовенства, урядників, журналістів.

Соціальне походження представників проводу народовського руху виразно засвідчує, що у 1870 - 80-х роках духовенство залишалось основним джерелом для його поповнення. Так, батьки близько ? його членів були священниками, 22 % - урядниками, народними вчителями та вихідцями з міщанських кіл і лише близько 12 % - селянами. Основною причиною такого соціального розподілу було те, що духовенство на той час залишалось найчисельнішою верствою українського галицького суспільства, відносно забезпеченою матеріально.

Вищу освіту мали 92% членів народовського проводу (більше половини з них закінчували Львівський університет). Високий освітній рівень підтверджується також наявністю докторського ступеня у близько ? його учасників.

Протягом 1870 - 1880-х років члени керівництва "народної" партії у віковому відношенні були молодою групою (у 1874 р. їх середній вік становив 30 років). Наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. серед молоді популярними стають радикальні ідеї, внаслідок чого багато її представників групується поза народовським табором. Це призвело до певних труднощів в омолодженні руху. Водночас неминучий процес певного «постаріння» молодої на початковому етапі народовської течії спричиняє утвердження тяглості поколінь в українському національному русі Галичини. Образним виявом цього стала структура першого виділу політичного товариства «Народна Рада» у 1885 р., у складі якого були представники усіх вікових груп. Уже на початку 1870-х років всередині самого народовського руху виділяються групи «молодших» і «старших», що відбиває вагомість вікового фактора у світогляді тогочасного галицького суспільства.

Між багатьма членами народовського проводу існували близькі родинні зв'язки, що свідчить про певну його клановість у другій половині ХІХ ст. Передусім це групи Барвінських (брати Олександр, Володимир і Осип) та Огоновських (брати Омелян, Олександр, Петро й Ілярій, а також К.Левицький). У жодному з виділів народовських товариств не було представниці галицького жіноцтва, що ілюструє особливості панівних у галицькому суспільстві світоглядних стереотипів. Основну функцію українського жіноцтва народовці вбачали у площині національного виховання, а також культури і літератури. Місце народження, здобуття середньої освіти і професійної діяльності членів керівництва руху говорить про широке регіональне представництво і мобільність.

Народовська ідеологія ґрунтувалася на засадах лібералізму й націоналізму (у широкому значенні). Лідери «народної» партії підкреслювали необхідність забезпечення природніх прав кожної людини, незалежно від її соціального походження, класової приналежності, релігійних чи світоглядних переконань. Водночас народовці ставлять національні інтереси вище за особисті, вважаючи обов'язком кожного індивіда через службу своєму народові знайти і власне добро. Ідею нації і національного відродження вважали новою головною ідеєю ХІХ ст. Основним фактором у процесі націотворення виділяли суб'єктивно-психологічний, відзначаючи чималу роль і таких природних національних рис, як мова, культурно-побутові особливості, соціально-економічні інтереси. Це відповідало провідним європейським соціологічним теоріям і концепціям того часу (Е.Ренан, М.Вебер). Роль української інтелігенції, на їх погляд, полягала в духовному об'єднанню українців, формуванні почуття національної спільності та поширенні національної свідомості у всіх прошарках руської спільноти.

На відміну від старорусинів, національна самоідентифікація яких була невиразною, народовці чітко декларують самостійність «русько-українського» народу і його національну окремішність від поляків та росіян. Спираючись на пріоритетність етнографічного принципу і природного права народу на самостійний розвиток, вони відмовляються від концепції «історичного права», яким (старорусини і польські політики) традиційно обґрунтовували справедливість національно-політичних вимог.

Народовці критикують підтримувану старорусинами систему взаємовідносин «еліта - простий народ», де той вважався «темною» масою, а його мова - вульгарним субстратом, негідним для використання інтелігенцією, для творення високої літератури і науки. Вони виступають проти спроб створити штучну, так звану літературну, мову для інтелігенції, повсякчас наголошуючи на придатності народної мови для будь-яких, передусім націотворчих, цілей. Розходження народовців і старорусинів у мовному питанні було проекцією протистояння різних національних ідентичностей, ідеологій, а правописний спір виявився лише зовнішньою символічною формою цього.

Ідеологи «народної» партії розуміли український націоналізм у широкому значенні як патріотизм, національний рух загалом, акцентуючи при цьому його соціальний характер. У питанні співвідношення національного і соціального факторів в українському русі вони віддають перевагу першому як більш загальному, що включає не лише соціальні, а й релігійні, політичні, культурні та інші аспекти. Народовці підкреслювали першочерговість вирішення національного питання як необхідної передумови для подальшого соціально-економічного, політичного і культурного розвитку. Останній мав відбуватися шляхом поступових реформ, а не революційних змін.

У політичній діяльності народовці орієнтувалися на чеську модель національного відродження з її наголосом на веденні активної внутрішньої роботи серед народу, піднесення його просвітнього й економічного рівня. Чимало було запозичено також і з польського досвіду, зокрема, із сформульованої станьчиками концепції органічної праці.

Одним із пунктів своєї ідеологічної програми народовці ставили створення слов'янської федерації на основі національної самостійності кожного слов'янського народу, його вільного культурно-національного розвитку. Головну роль у створенні такої федерації «вільного слов'янства», на їх думку, мала б відіграти Австро-Угорщина. Українському народові (враховуючи його геополітичне розташування) відводилась у цьому проекті посередницько-консолідаційна функція.

У третьому розділі «Політична діяльність народовців (1869-1885)» простежено активізацію участі народовців у політичному житті краю наприкінці 1860-х і на зламі 1870-х - 1880-х років, їх стосунки з діячами українофільського руху Наддніпрянщини та старорусинами, з'ясовано форми політичної діяльності народовського руху в першій половині 80-х років ХІХ ст.

Спроби переходу народовського руху до активної політичної діяльності на початку 1870-х років зумовлені двома факторами: загостренням у 1869-1870 роках стосунків між галицькими народовцями і П.Кулішем та з проектом польсько-української угоди Ю.Лаврівського. Цей процес супроводжувався суперечками всередині народовського руху між так званими «молодшими» і «старшими».

Центром політичного життя «народної» партії у 1870 р. став «клуб Українців». На його засіданнях вирішувались питання участі у політичному товаристві «Руська Рада», складено програму діяльності народовців у цій організації. Її основним пунктом стало твердження про єдиний «українсько-руський» народ. Запрошення багатьох «старших» народовців на з'їзд політичних угруповань, скликаний польськими федералістами Ф.Смолькою і Ф.Земялковським, а також проект примирення ворогуючих сторін у руському русі в Галичині митрополита Й.Сембратовича свідчили про зростання ролі народовського руху.

У 1873 році більшість народовців виступила за свідомий тимчасовий відхід від ведення активної політичної діяльності. Це рішення було зумовлене низкою причин, зокрема провалом ініційованої Ю.Лаврівським політики порозуміння з поляками на основі федеративної рівноправності та смертю цього діяча. Самостійна участь народовців у політичному житті обмежувалась малочисельністю і віковим цензом. Адже більшість із них на початок 1870-х років не досягли й 30 років, згідно виборчого законодавства необхідних для обрання депутатом сейму чи парламенту. Вони також не мали свого політичного часопису, який формував би громадську думку і зазвичай виступав у тогочасній Галичині потужним консолідуючим чинником різних політичних угруповань. На прийняття згаданого рішення вплинула і виборча кампанія 1873 року, внаслідок якої старорусини здобули значну кількість мандатів. Основні зусилля у 1870-х роках народовці спрямували на вироблення й кристалізацію ідейно-програмних засад руху, на яких помітно позначилися листування і дискусії з М.Драгомановим. Розбіжності у поглядах на національне питання та ставленні до соціалізму й соціалістичних ідей призвели до розриву стосунків між М.Драгомановим і народовським рухом. Після галицьких судових процесів 1877-1878 років майже всі відносини між Галичиною і Наддніпрянщиною перервалися. Контакти наддніпрянських діячів з галичанами відновилися вже на початку 80-х років ХІХ ст., коли київська громада прагнула створити в Галичині часопис із виразно задекларованим загальноукраїнським спрямуванням. Для цього навіть вдалося на деякий час примирити радикальну групу на чолі з І.Франком із загалом народовського руху, що, у свою чергу, стало однією з причин розриву громадівців з М.Драгомановим.

Криза «народної» партії другої половини 1870-х років проявилась у зміні редакторів «Правди» і виборах нового голови товариства «Просвіта». Це, а також небажання накликати на себе звинувачення у розколі руського табору, зумовило утримання народовців від участі у сеймовій виборчій кампанії 1876 року. Однак вже у 1879 р., за наполяганням В.Барвінського, вони скористалися з нищівної поразки старорусинів на парламентських виборах і повернулися до активної політичної діяльності. У 1880 р. було засновано політичний часопис «Діло», що став одним з консолідаційних центрів народовського руху. В.Барвінський вважав тогочасну ситуацію сприятливою для реформування руського руху загалом і виведення його з глибокої кризи. На його думку, цього можна було досягти або шляхом радикального оновлення «Руської Ради», або за допомогою створення нової політичної організації. Ці ініціативи були неоднозначно сприйняті народовцями. Частина з них вважала, що угруповання ще не готове до таких новацій, інші ж (за К.Левицьким - «принципіалісти») відстоювали самостійний виступ на політичній арені і боротьбу зі «старою» партією. Врешті, більшість (значною мірою під тиском провінційних діячів) вирішила спробувати порозумітись з старорусинами, вважаючи найбільш оптимальною політику лавірування між поляками і «старими». Переговори обох течій руського табору в Галичині ускладнив відомий процес Ольги Грабар 1882 року, на якому було розкрито зв'язки проводу «старої» партії з російським урядом і його приховану діяльність проти поширення народовських ідей. Восени 1882 року, завдяки активній участі В.Барвінського, народовцям і старорусинам таки вдалось домогтися певного modus vivendi, згідно з яким передбачалось спільне проведення виборів, віч та інших загальнонародних заходів на засадах рівноправності. Про те, що В.Барвінський вважав угоду зі «старими» лише тактичним ходом, свідчать ведені ним паралельні переговори з польськими політиками Я.Червінським і Р.Чарторийським з питань виборчої співпраці. Але його смерть у 1883 році послабила позиції «принципіалістів» у народовському русі, де протягом ще кількох років більшість тяжіла до співпраці з старорусинами.

На початку 1880-х років народовські лідери виробили перші українські програми органічної праці, в основу яких покладено прагматичні погляди на політику, пріоритетність національних інтересів. Серед основних положень таких програм були ширення просвіти, створення власного наукового товариства, читалень, господарських спілок, збереження народних традицій. Особлива увага зверталася на роль популярної літератури, публіцистики і родинного фактора у національному вихованні. Реалізація цих положень вела до створення сфери громадянського суспільства галицьких українців.

Одним з головних напрямів політичної діяльності народовського руху 80-х років ХІХ ст. стала активізація вічевої традиції в Галичині. Віча сприяли залученню широких мас населення до активнішої участі в політичному житті краю, формуванню почуття національної спільності. Скликанням віч народовці прагнули певною мірою компенсувати брак власної політичної організації, для створення якої наприкінці 1870-х ще не мали відповідних ні матеріальних, ні людських сил. Вони наполягли на кардинальному перегляді способу ведення виборчих кампаній. В основі запропонованих ними нововведень - вимога налагодити тісний зв'язок з виборцями, надати їм вирішальний голос при висуванні кандидата у депутати в тому чи іншому окрузі і не діяти всупереч їх волі. Народовці ініціювали створення повітових політичних товариств. Крім політичної пропаганди, вони провадили активну культурно-просвітницьку діяльність серед селян і міщан, зокрема добились значних успіхів у створенні сільських читалень.

У політичній діяльності народовців спостерігаємо і ряд недоліків. До таких зараховуємо нетолерантне ставлення до «молодших», що призводило до послаблення самого ж народовського руху внаслідок браку нових сил. Особисті стосунки між деякими з лідерів також негативно позначались на ефективності роботи проводу.

Четвертий розділ дисертації «Інституалізація галицького народовства як політичної течії» розглядає аспекти створення народовського політичного товариства, принципи його організації, статутні й програмні положення, напрями діяльності та розрив зі старорусинами.

Створення народовцями політичного товариства безпосередньо пов'язане з перебігом виборчої кампанії 1885 року. Участь у спільному виборчому комітеті загострила стосунки між «старою» і «народною» партіями. Зокрема, конфліктним моментом стало те, що внаслідок протидії «старих» до парламенту не пройшов Ю.Романчук. Відразу ж після виборів лідери «народної» партії оголосили про необхідність створення окремого політичного центру, провівши «конституючий» збір нового товариства 5 червня 1885 р. Критичні виступи щодо створення власної політичної організації деяких народовців не стали на заваді її організаторам, найактивнішими серед яких були Ю.Романчук та Ол.Огоновський. У відозві 24 жовтня 1885 р. народовці оголосили про створення «Народної Ради». Нове товариство задекларувало себе продовжувачем традицій Головної руської ради 1848 року, а саме її національної програми, базованої на твердженні про самостійність «русько-українського» народу. За мету було визначено здобуття русинами фактичної рівноправності з іншими народами Австро-Угорщини.

Першими проти «Народної Ради» виступили старорусини. Вони усвідомлювали загрозу, яку ніс її успішний розвиток не лише для політичної впливовості, а й для існування «старої» партії. У відповідь народовці заперечили партійну ексклюзивність нового товариства, заявивши, що воно ґрунтується на широкій загальнонародній основі.

Відразу ж після створення тимчасовий виділ «Народної Ради» на чолі з Ол.Огоновським розгорнув активну, головним чином петиційну, діяльність. Чимало уваги було присвячено й справі розвитку селянських просвітніх та економічних організацій. Найбільше труднощів викликали організаційні заходи, створення і розширення місцевої мережі, спричинені браком відповідних людських ресурсів. Слабкість «Народної Ради» в організаційному аспекті засвідчили і довибори в сейм 1886 р. Це визнавали й самі народовці на розширеній нараді виділу товариства з провінційними діячами у грудні 1886 р. Після проведених консультацій було помітно активізовано організаційну діяльність. Виділ почав призначати «мужів довір'я» у кожному повіті, які мали стати посередниками у його відносинах з місцевими політиками. Таким чином, вирішено розгортати місцеву мережу товариства за особистісним принципом, а не через окружні комітети, як це пропонувалось на нараді 23 грудня.

2 лютого 1888 року відбулись перші загальні збори «Народної Ради», на яких прийнято «Програму політично-народного становища, змагань і діятельності Русинів». У ній народовці наголосили на тому, що «галицькі русини є частиною великого 20-мільйонного народу (мало)руського», а також задекларували себе демократами, поступовцями, федералістами і лібералами, виступили проти надання пріоритету лише поодиноким класам, партіям чи народам. З прийняттям програми завершилось партійне оформлення народовського руху. Остаточним кроком у його переході до самостійного ведення політичної діяльності став рішучий розрив із старорусинами внаслідок так званої нової ери, порозуміння «народної» партії з намісником Галичини К.Бадені.

В результаті вивчення та аналізу джерел, а також опрацювання спеціальної наукової літератури із зазначеної проблеми зроблені такі висновки:

1. Протягом 1870-1880-х рр. народовці репрезентували порівняно молоду соціальну групу (середній вік учасника становив близько 30 - 40 років). Зростання середнього віку членів проводу «народної» партії наприкінці 1880-х рр. свідчить про певні труднощі в омолодженні течії внаслідок зростання популярності серед молоді радикальних та соціалістичних ідей.

2. Місце народження, здобуття середньої освіти та професійної діяльності членів керівництва руху свідчить про широке регіональне представництво.

3. Наявність вищої освіти у більш, ніж 90% представників проводу народовців, а також докторського ступеня у близько ? підтверджує його високий освітній рівень.

4. Станово-професійне представництво народовського проводу демонструє, що вже на початку 1880-х років керівництво українського руху в Галичині переходить в руки світської інтелігенції. Водночас дані про соціальне походження свідчать про те, що духовенство залишалось основним джерелом для поповнення проводу.