Громадсько-політична діяльність Андрія Чайковського

Львів - 2005

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розвиток історичної науки в незалежній Україні дав можливість звернутися до вивчення життя та діяльності осіб, які були організаторами українського національного руху та учасниками боротьби за Українську державу. Одним із важливих завдань сучасної історичної науки є дослідження життєвого шляху та творчої спадщини видатних людей. Науковці передовсім звертають увагу на тих осіб, чиє життя та діяльність замовчувалися та фальшувалися у радянський період історії України.

До таких діячів належав Андрій Чайковський (1857-1935), організатор українського суспільно-політичного життя на регіональному рівні, представник покоління громадських керівників, які в основному сформували інфраструктуру українського національного руху в Галичині до Першої світової війни. Він був серед засновників більшості осередків українських товариств у Бережанах, брав участь у всіх виборчих кампаніях кінця XIX - початку XX ст., підтримував тісні зв'язки і з громадськими діячами зі свого та сусідніх повітів, і з провідниками галицьких українців у Львові.

А. Чайковський заслуговує на увагу дослідників завдяки своїй багаторічній активній праці в багатьох громадських інституціях: «Просвіті», «Рідній школі», «Січах», культурно-мистецьких, фінансово-кредитових, антиалкогольних товариствах. Він також був повітовим організатором Української національно-демократичної партії (УНДП), балотувався як кандидат на виборах до Галицького сейму та Державної Ради, нарешті, працював повітовим комісаром Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у Самборі.

А. Чайковський мав значний авторитет серед галицьких українців як громадсько-політичний діяч, письменник та публіцист; його знали і за межами Галичини, в тому числі і на Наддніпрянській Україні. Окрім того, його діяльність має важливе значення як складова частина українського національного руху в галицькій провінції, глибші студії над яким неможливі без дослідження внеску окремих осіб, принаймні, таких помітних діячів, як А. Чайковський.

Отже, вивчення громадської та політичної діяльності А. Чайковського актуальне і з огляду на її масштабність та значущість результатів, і через її інтегрованість в український національний рух у Галичині 70-х рр. XIX - 30-х рр. XX ст.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми «Західні землі України у XIX-XX століттях: політичний і соціально-економічний аспекти», яка виконується кафедрою новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Метою роботи є дослідити громадську та політичну діяльність А. Чайковського.

Дисертант поставив перед собою завдання вивчити:

- формування та еволюцію світогляду;

- участь в заснуванні та діяльності українських громадських інституцій;

- участь у виборчих кампаніях та партійну діяльність;

- роботу на посаді повітового комісара ЗУНР у Самборі;

- ставлення до українських та польських політичних партій і рухів, до політики Австро-Угорської та Польської держав;

- оцінювання А. Чайковським поточного стану та перспектив українського національного руху;

- особистий внесок А. Чайковського у розвиток українського національного руху на Бережанщині, Самбірщині, Коломийщині та в Галичині в цілому, а також його місце і роль у суспільно-політичному житті західноукраїнських земель.

Об'єкт дослідження - особа А. Чайковського як громадського та політичного діяча.

Предмет дослідження - участь А. Чайковського в організації та функціонуванні різноманітних громадських інституцій, у проведенні зборів, нарад, віч, демонстрацій, у виборчих кампаніях до Державної Ради, Галицького сейму та повітових рад, його праця як члена та організатора народовського крила українського національного руху і УНДП, повітового комісара ЗУНР; безкоштовні юридичні консультації та творча спадщина (спогади, публіцистика, епістолярій).

Хронологічні рамки охоплюють період від кінця 50-х рр. XIX ст. до середини 30-х рр. XX ст., на який припадає життя і громадсько-політична діяльність А. Чайковського.

Географічні межі дослідження визначаються містами і повітами, де мешкав А. Чайковський. Це Самбір (до 1877, 1883-1884, 1914-1919 рр.), Львів (1877-1883, 1884-1886, 1915 рр.), Бережани (1886-1904, 1906-1914 рр.), Сколе (1904-1905 рр.), Рогатин (1905-1906 рр.), Коломия (1919-1935 рр.) Хоча А. Чайковський жив у перелічених містах, його громадська та політична діяльність поширювалася і на території відповідних повітів, а інколи - й сусідніх повітів.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній вперше в українській історіографії на основі залучення до наукового обігу значної кількості нововиявлених архівних матеріалів, преси та літературних джерел здійснено комплексне дослідження громадсько-політичної діяльності А. Чайковського і подано маловідомий образ цього діяча. Це дослідження є також одним із перших, де розглянуто стан українського національного руху в окремих галицьких повітах (передовсім на Бережанщині 80-х рр. XIX ст. - 1914 р.)

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, системності та об'єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та наукової літератури. Дисертант використав як загальнонаукові (систематизація, типологізація, ретроспекція), так і спеціально-історичні (проблемно-хронологічний, історично-порівняльний, критично-аналітичний, біографічний) методи.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в лекційних курсах з історії України, українського національного руху в Галичині другої половини XIX - першої половини XX ст. тощо, а також у подальших наукових дослідженнях. Зокрема, результати цієї роботи будуть корисними для дослідників громадського та політичного життя українців у Галичині в кінці XIX - на початку XX ст., організації та функціонування провінційних осередків українських громадських та політичних інституцій, участі окремих діячів в українському національному русі.

Важливу інформацію зможуть знайти для себе краєзнавці, дослідники історії міст та реґіонів, де жив А. Чайковський - особливо Самбора і Бережан. Використавши результати цієї дисертації, можна буде уточнити біографію А. Чайковського, належно оцінити його внесок у розвиток різних українських громадських інституцій, політичних партій та рухів.

Основні положення дисертації апробовані на V конґресі Міжнародної асоціації україністів (м. Чернівці, 26-29 серпня 2002 р.), II Міжнародному науковому конґресі українських істориків (м. Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції «Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя» (м. Тернопіль, 18-19 листопада 2003 р.), науковій конференції «Історичні пам'ятки Галичини» (м. Львів, 19 листопада 2004 р.), засіданнях кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (основний текст - 177 с., всього - 212 с.), списку використаних джерел і літератури (450 позицій).

чайковський національний рух український

Основний зміст дисертації

У Вступі дисертант обґрунтував актуальність теми, визначив об'єкт та предмет дослідження, а також мету та основні завдання дисертаційної роботи. Охарактеризовано методологічну основу дисертації, визначено її наукову новизну та запропоновано варіанти практичного використання (у лекціях чи наукових дослідженнях) одержаних результатів.

У першому розділі - «Історіографічна та джерельна база дослідження» автор проаналізував основні використані для написання дисертації наукові праці та джерела. Існуючі на цей час наукові праці, що склали історіографічну базу даного дослідження, можна умовно поділити на дві групи: 1) розвідки, де розглядається громадська та політична діяльність А. Чайковського; 2) праці, в яких вивчені різні аспекти громадського та політичного життя галицьких українців загалом.

Серед досліджень першої групи переважають оглядові статті, науково-публіцистичні розвідки, а також публікації, які поєднують характерні ознаки спогадів і наукового дослідження. Розвідки, датовані часом до Другої світової війни, написані переважно людьми, що особисто знали А. Чайковського; вони стосуються лише окремих аспектів його громадської діяльності. Після Другої світової війни дослідники з української діаспори також намагалися вивчати це питання, однак через брак джерел вони загалом не мали можливості здійснити комплексний аналіз його діяльності.

В радянській Україні особу А. Чайковського здебільшого замовчували, а його ім'я асоціювалося переважно з художніми творами. Письменник та критик Ю. Мельничук загалом позитивно оцінив літературну та громадську діяльність А. Чайковського, наголосив на його великому внеску у справу розвитку української літератури та «пробудження національної свідомості народу», хоча й покритикував його громадську діяльність, яка «не завжди відповідала інтересам трудящих мас». Натомість критик В. Бєляєв чітко вказав, що А. Чайковський «схилявся до буржуазного націоналізму», а його громадська діяльність сприяла «не так зростанню національної свідомості, скільки пропаганді націоналістичних концепцій».

Абсолютна більшість сучасних досліджень опублікована у тритомнику «Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження». Це окремі, переважно невеликі за обсягом статті, у яких розглянуто деякі аспекти громадської діяльності А. Чайковського, здебільшого до Першої світової війни. Найбільше сучасних досліджень належить Б. Якимовичу; серед інших можна виокремити розвідки О. Левицької, М. Васильчука та Л. Кречковського, О. Мандзюк. Окрему групу матеріалів про А. Чайковського складають статті в енциклопедичних виданнях.

Наукові праці українських дослідників другої групи можна поділити на дві підгрупи. До першої з них належать дослідження міжвоєнної доби (основою їх часто були спогади чи особисті враження авторів) та виконані українцями з діаспори. До другої підгрупи належать праці сучасних істориків з України. Особливу цінність для вивчення теми цієї дисертації мають дослідження українського національного руху в Галичині в «австрійський» період та добу ЗУНР - час найбільшої громадської активності А. Чайковського. Серед них можна виділити праці О. Аркуші, К. Кондратюка, М. Литвина, С. Макарчука, М. Мудрого, О. Павлишина, В. Расевича, О. Сухого, І. Чорновола та ін.

Серед дослідників з інших країн, що займаються проблематикою, дотичною до теми цієї дисертації, можна назвати польських істориків - Я. Ґрухалу, М. Клімецького, Ч. Партача, З. Фраса. Їх наукові праці присвячені польсько-українським стосункам кінця XIX - початку XX ст. Хоча ці та деякі інші польські вчені не згадують у своїх дослідженнях А. Чайковського, однак їх висновки дозволяють краще зрозуміти стан українського національного руху за його часів.

Джерельну базу дисертації склали різноманітні неопубліковані та опубліковані матеріали, які можна поділити на створені самим А. Чайковським (спогади, листи, публіцистичні статті) та написані іншими особами.

Неопубліковані документи з теми дисертаційного дослідження зберігаються у низці українських архівів. Найбільше дисертант залучив до наукового обігу документів із Центрального державного істориного архіву України у Львові. У фонді 146 (Галицьке намісництво) автор опрацював звіти старост - про поточну ситуацію у повіті, виборчі кампанії, віча тощо, а також матеріли про реєстрацію та статути різних товариств. Серед матеріалів цього фонду виокремлено звіти про участь А. Чайковського як кандидата в посли у виборах до Державної Ради 1890 і 1891 рр. та про його виступи на деяких вічах, інформацію про співвідношення політичних сил на Бережанщині у 1911-1912 рр. та про діяльність окремих бережанських товариств разом з їх статутами.

Із фонду 348 (Товариство «Просвіта») дисертант вивчив звіти, протоколи загальних зборів, списки членів та листування філій «Просвіти». Враховуючи те, що А. Чайковський був одним із засновників та неодноразовим головою виділу філії у Бережанах, членом виділу філій у Стрию та Самборі, головою виділу філії в Коломиї, документи цих філій (особливо бережанської) мають важливе значення для дослідника його громадської діяльності.

Окремі матеріали про діяльність А. Чайковського опрацьовані також у фондах деяких інших українських товариств: ф. 206 (Українське педагогічне товариство «Рідна школа»), ф. 312 (Українське спортивне товариство «Сокіл-Батько»), ф. 514 (Українське театральне товариство «Руська бесіда»). У ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка) окрім матеріалів самого А. Чайковського використано спогади його товариша по громадській та політичній роботі в Бережанах Т. Старуха.

Цінні матеріали з теми дослідження автор опрацював у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. У ф. 11 (Барвінські) знаходяться листи приватних осіб з Бережан до О. Барвінського, з яких можна одержати вичерпну інформацію про перебіг виборчої кампанії до Галицького сейму 1895 р. (А. Чайковський брав у ній активну участь) та про стосунки А. Чайковського з бережанським громадським діячем Г. Бобяком у 1907-1912 рр. Дисертант також використав окремі документи з ф. 59 (Козловські) та ф. 166 (Товариство «Дружній лихвар»).

Особливе місце серед закладів, де знаходяться неопубліковані матеріали з теми дисертації, займає Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Там у відділі рукописів зберігається вивчений дисертантом особовий фонд А. Чайковського (ф. 124). На жаль, він невеликий за обсягом - лише 154 одиниці збереження, до того ж більшість документів стосується літературної, а не громадсько-політичної діяльності А. Чайковського. Рукописів, датованих роками до Першої світової війни зовсім мало - до них належать, зокрема, спогади А. Чайковського про «Руську бурсу» в Бережанах. Серед документів, написаних у 1920-30-х рр., у цьому фонді є його роздуми про завдання «Рідної школи», а також полемічні матеріали, що стосуються його дискусії із станіславівським єпископом Г. Хомишиним.

Твори А. Чайковського складають вагому частку опублікованих джерельних матеріалів. Особливе місце серед них займають спогади. Найбільшими за обсягом та найінформативнішими його спогадами є «Чорні рядки», де автор детально описав свою діяльність на посаді повітового комісара ЗУНР у Самборі. Про свій світогляд та громадську діяльність у студентські роки А. Чайковський розповів у низці коротких спогадів, написаних у різні роки. Він також залишив спогади про стосунки з І. Франком, про свою громадську діяльність під час Першої світової війни та перебування в окупованому росіянами Самборі. Серед опублікованих мемуарів А. Чайковського практично немає таких, де б він повідомив про громадську діяльність у Бережанах (1886-1914 рр.) та у міжвоєнний період.

Окрім спогадів А. Чайковський написав у різний час (переважно у 1920-х рр.) кілька невеликих за обсягом автобіографій. У них він наголошував передовсім на своїй громадській діяльності в гімназії та університеті, а також на обставинах, які спонукали його займатися літературною творчістю.

Важливим джерелом для вивчення участі А. Чайковського у громадському та політичному житті галицьких українців 80-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. є його листування. Абсолютну більшість відомих дисертантові його листів опубліковано в другому томі видання «Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження». У них автор повідомляв адресатів переважно про свою громадську, політичну (участь у діяльності громадських організацій, вічах, виборчих кампаніях) та літературну діяльність, менше - про особисте життя. Найбільшу кількість збережених листів написано на межі XIX-XX ст.; на жаль, багато з епістолярію А. Чайковського не збереглося; втрачено й майже всі листи до нього.

А. Чайковський був автором кількох десятків публіцистичних статей. Тематично його статті були дуже різноманітні. За доби ЗУНР він підготував значне за обсягом звернення до українських вояків, а протягом міжвоєнного періоду шукав шляхи модернізації українського національного руху, а також дуже активно брав участь у полеміці стосовно реформ у Греко-Католицькій Церкві. Як особа з літературним талантом писав досить яскраві публіцистичні статті, однак як діяч регіонального рівня він не ставив перед собою завдання вичерпно пояснити і розв'язати певні проблеми, які турбували галицьких українців, тому часто лише визначав проблему і пропонував тільки загальний механізм її вирішення.

Дисертант використав спогади про А. Чайковського, написані його рідними і знайомими, а також ті, де йдеться про загальний стан громадського життя у містах, де жив А. Чайковський, чи про окремі акції, в яких він брав участь. Загалом вони є другорядним джерелом через свою фрагментарність та неточності у викладенні фактів.

Дуже важливе місце займають матеріали періодичних видань. Найбільше інформації про громадську та політичну діяльність А. Чайковського подавала газета «Діло». Серед інших часописів австрійської доби можна відзначити «Галичанинъ», «Громадський голос», «Свободу». Польські газети («Czas», «Gazeta Narodowa», «Sіowo Polskie») також повідомляли про окремі акції за участю А. Чайковського, однак менше, ніж українські. Із видань доби ЗУНР варто виокремити самбірські «Наддністрянські вісти». Про громадську діяльність А. Чайковського в міжвоєнний період інформували переважно часописи «Український голос», «Нова зоря», «Новий час».

Отже, сукупність неопублікованих та опублікованих джерел до теми дисертації можна вважати достатньою для наукового дослідження. Аналіз історичних джерел дозволяє розглянути основні напрями та встановити результати громадської та політичної діяльності А. Чайковського.

У другому розділі - «Формування світогляду та початки громадської діяльності Андрія Чайковського» дисертант проаналізував участь А. Чайковського в українському національному русі в Галичині середини 70-х - першої половини 90-х рр. XIX ст.

Матеріальні нестатки та відсутність забезпеченого майбутнього (А. Чайковський був сиротою та виховувався опікунами) змушували його важко працювати над своєю освітою і загартували характер. А. Чайковський засвоїв головні елементи народовського (українофільського) світогляду ще під час навчання в гімназії - завдяки своїй допитливості, захопленню історією українського козацтва, а також авторитету вчителя-народовця (Д. Гладиловича) та відсутності значного впливу на нього старорусинів чи полонофілів. Щоправда, його народовські переконання тоді були хоча й безкомпромісні, але дуже загальні та неструктуровані.

Під час навчання в Самбірській гімназії у 1874-1877 рр. брав участь у роботі гімназійної народовської «Громади». Спочатку (у 1877 р.) він дуже розчарувався станом українського громадського руху у Львові, однак згодом (у 1879-1881 рр.) став його активним і досить помітним учасником. Характерне для молодої людини схиляння перед старшими та авторитетними діячами, посилене відсутністю авторитетних людей серед родини, а також несформованість політичних переконань стали причинами глибокої ідейної залежності А. Чайковського від «старших» народовців із досить консервативним світоглядом.

Під час навчання в університеті набув досвіду організаційної роботи (очолював студентське товариство «Дружній лихвар» у 1879-1880 рр.), остаточно утвердився у своїх народовських переконаннях і став досить відомою особою серед народовців Львова та української студентської молоді. Його національна свідомість у порівнянні з більшістю русинів тоді була вже чіткою та виразною (А. Чайковський визнавав себе українцем), але в політичному житті русинів того часу та його перспективах він орієнтувався не дуже добре і не мав визначеної власної позиції.

Протягом другої половини 80-х-першої половини 90-х рр. XIX ст. він не лише набув першого досвіду громадської роботи на рівні регіону, а й досить швидко став одним із лідерів українців Бережанщини та сусідніх повітів. У цей час розпочав працювати у Бережанах як адвокат (з 1890 р.), був кандидатом у посли до Державної Ради на виборах 1890 і 1891 рр., активно підтримував (хоча й недовго) польсько-українську угоду 1890 р.

Його суспільно-політичні переконання загалом не дуже змінилися від часу навчання в університеті, однак деякі зміни вже були помітні. Насамперед це стосується співпраці з старорусинами - якщо у Самборі та Львові А. Чайковський був її рішучим противником, то у Бережанах він поступово переконався у необхідності такої співпраці. Причиною цього була невелика чисельність активних народовців на Бережанщині, які без підтримки старорусинів не могли ефективно захищати національні інтереси місцевої української громади. В порівнянні з попереднім (гімназійно-університетським) періодом життя після переїзду до Бережан почав значно більше спілкуватися з селянами, поступово стаючи «хлопським адвокатом». Це все сприяло його становленню як організатора громадського руху всіх українців Бережанщини без різниці партій і соціального статусу.

Праця організатора громадських акцій не була легкою - її ускладнювали консерватизм і апатія української інтеліґенції та неосвіченість селянства. Доводилося починати з малого - окремих розмов із селянами, священиками, неперіодичних зборів та віч. Одночасно слід було узгоджувати свої дії з авторитетними місцевими діячами, які часто були дуже консервативними і нерішучими. Звичайно, А. Чайковський підтримував також зв'язок із керівниками народовців у Львові і виконував їх інструкції. Він не відзначався тоді ориґінальними стратегічними рішеннями, не висував нових ідей, хоча, змушений діяти як фактичний керівник (чи один з керівників) громадського руху на регіональному рівні, мав певну свободу дій і проявив себе як досить успішний тактик - це виявилося насамперед під час налагодження співпраці народовців із старорусинами після 1891 р.

Стосунки А. Чайковського із представниками влади (староство, повітова рада) на Бережанщині, досить непогані спочатку, погіршились після його відмови підтримувати політику «нової ери», хоча й не перейшли у ворожнечу. Він переконався у безперспективності польсько-української угоди після виборів до Державної Ради 1891 р., коли бережанські поляки не лише виступили проти його кандидатури (хоча А. Чайковський тоді постійно виступав за міжнаціональну згоду та лояльність українців до влади), а й демонстративно підкреслювали своє небажання співпрацювати з українцями як із рівноправними партнерами. А. Чайковський повернувся до співпраці з старорусинами і розпочав організацію мережі українських товариств на Бережанщині.

У третьому розділі - «Андрій Чайковський - організатор громадської та політичної діяльності галицьких українців (1895-1914 рр.) дисертант розглядає період найактивнішої участі А. Чайковського в українському національному русі. У цей час українці Бережанщини створили мережу різноманітних товариств, осередки політичних партій (передовсім УНДП), залучили до активного громадського життя селянство, почали регулярно перемагати на виборах.

На межі XIX-XX ст. бережанські українці поступово ставали організованою національною групою завдяки створенню низки важливих товариств. Серед них слід виділити культурно-мистецьке товариство «Бережанський Боян» (1893 р.), кредитове товариство «Надія» (1895 р.) філію «Просвіти» (1895 р.), та політичне товариство «Селянська Рада» (1897 р.). А. Чайковський входив до числа засновників та керівників цих товариств, а також фактично керував виборчою кампанією до Державної Ради 1897 р. на Бережанщині по курії сільських громад. У середині 90-х рр. XIX ст. він остаточно став одним із провідних діячів регіонального рівня серед галицьких українців.

Найважливішою рисою громадської діяльності А. Чайковського у середині та другій половині останнього десятиліття XIX ст. була його активна участь в організації українського селянства Бережанщини. Він особисто здійснив десятки поїздок по селах, створюючи організаційні комітети з селян, які мали б займатися пропагуванням діяльності українських товариств, організацією зборів та нарад, агітацією під час виборчих кампаній. У 1895-1897 рр. значним чином завдяки його зусиллям інституціювання українського національного руху на Бережанщині (передовсім творення різних українських товариств у Бережанах та постійно діючих осередків свідомих селян по селах повіту) стало незворотним.

На початку XX ст. завершилося перетворення А. Чайковського із представника невеликої (лише кілька осіб) групи русинів-інтеліґентів, які майже монопольно керували громадським життям українців Бережанщини наприкінці 80-х рр. XIX ст., на члена досить численного гурту бережанських українців, які чітко розуміли завдання українського національного руху. Поступово його світогляд ставав демократичнішим, менше консервативним та австрофільським. У другій половині 1890-х рр. керівництво бережанською українською громадою остаточно перейшло до народовців, які були активніші, ніж старорусини. Через низку суб'єктивних (захоплення літературною діяльністю, що зменшувало час на громадську роботу) та об'єктивних (збільшення кількості потенційних організаторів національного руху) причин А. Чайковський у 1899-1901 рр. вже не займав такого помітного місця в громадському житті українців, як раніше, однак загалом зберіг свій авторитет в українській громаді.

У 1901-1903 рр. помітно загострилися стосунки бережанських українців (українських націонал-демократів) із місцевими русофілами (остаточний розрив між бережанськими українцями та русофілами стався у 1901 р.) та поляками. На тлі загального пожвавлення українського національного руху, який намагався реагувати на зміцнення польського руху (передовсім позицій польських націонал-демократів) та ворожі акції русофілів, стала інтенсивнішою й громадська діяльність А. Чайковського у порівнянні з попередніми роками. Разом з тим, він уже не міг, як у середині 90-х рр. XIX ст., брати участь у всіх важливих акціях місцевої української громади, адже саме громадське життя стало інтенсивнішим, насиченішим, змістовнішим у порівнянні з кінцем XIX ст. Обрав для себе певну ділянку роботи - передовсім участь в роботі кредитових товариств, філії «Просвіти», виступи на вічах, безкоштовні юридичні консультації та захист в судах українських громадських діячів. Аналогічно діяли й інші українські громадські організатори на Бережанщині та в Галичині в цілому.

У порівнянні з кінцем XIX ст. прізвище А. Чайковського в першому десятилітті XX ст. рідше з'являлося на шпальтах газет у зв'язку з публічними політичними акціями, хоча, очевидно, він і далі відігравав вагому роль серед бережанських націонал-демократів - насамперед з огляду на активну участь у загалом не афішованих, але важливих нарадах. А. Чайковський регулярно заступав високі посади у місцевих українських товариствах - входив до керівного складу кредитових товариств «Надія» та «Народний дім» до 1904 р., а також до складу виділу філії «Просвіти» у Бережанах у 1899-1903 рр. Його авторитет як громадського діяча залишився стабільно високим (щоправда, це не означало відсутності опонентів), однак тепер зміни поточного стану справ в українському національному русі на Бережанщині менше залежали від рішень А. Чайковського, адже кількість активних лідерів (чи просто осіб з чіткою самостійною позицією) в бережанській українській громаді помітно зросла в порівнянні навіть з 90-ми рр. XIX ст.

Напередодні Першої світової війни А. Чайковський інтенсивно працював в 1-2 товариствах (антиалкогольне товариство «Відродження», повітова січова організація) та керував повітовою організацією УНДП; окрім цього, допомагав деяким іншим товариствам (виступав з рефератами, давав поради). Незважаючи на безсумнівне зміцнення українського руху на Бережанщині перед 1914 р., він активно працював над усуненням існуючих недоліків.

На нашу думку, А. Чайковський розумів, що український рух на Бережанщині на початку другого десятиліття XX ст. майже досяг межі, можливої в умовах чинних моделей розвитку, який загалом був екстенсивним. В Бережанах та повіті тоді діяла ціла низка товариств, десятки читалень «Просвіти» та «Січей», на виборах перемагали українські кандидати, русофільство занепало, з'явилася нова генерація свідомих та активних громадських діячів - однак деякі українці (і серед них був А. Чайковський) відчували, що поступово темпи розвитку сповільнюються, а загроза застою зростає.

А. Чайковський намагався ініціювати зміни, пропонувати нові ідеї - саме під цим кутом зору, мабуть, слід розглядати його інтерес до «Січей» (був повітовим кошовим бережанських «Січей» у 1910-1914 рр.), конфлікти зі священиками та ідею об'єднання «Січей» і «Соколів» в потужну багатофункціональну українську організацію, де національне виховання поєднувалося б із подібним до військового вишколом. Він також пропонував створити спеціальний мандрівний театр для селян, наголошував на важливості дотримання для українців принципу самодопомоги та активно працював над популяризацією української історії у своїх художніх творах. Щоправда, А. Чайковський загалом, очевидно, не мав чіткої програми дій для галицьких українців, можливо, деякі його пропозиції не були достатньо продумані, однак не підлягає сумніву те, що він хотів пожвавити український рух і докладав до цього багато зусиль.

А. Чайковський неодноразово відзначав значний поступ у всіх сферах життя, якого галицькі українці досягли перед Першою світовою війною у порівнянні з кінцем XIX ст., хоча детально його не аналізував. Оцінки українського національного руху на Бережанщині були більше зважені: окрім здобутків він наголошував також на недоліках та помилках місцевих діячів.

А. Чайковський був прихильником еволюційного шляху розвитку українського національного руху в Галичині, надавав великої ваги дисципліні та організованості. Через відсутність амбіцій стати діячем загальногалицького рівня не претендував на початку XX ст. на місця у керівництві головних українських громадських організацій чи на посольський мандат. Разом з тим з огляду на добрі особисті стосунки з провідниками галицьких українців (особливо з К. Левицьким та Є. Олесницьким) міг впливати на прийняття окремих важливих рішень. Його високо цінували керівники багатьох товариств (насамперед «Просвіти», січової організації) та УНДП.

Як громадський організатор регіонального рівня відзначався, з одного боку, ретельним виконанням інструкцій керівників зі Львова, а з іншого - вимогливістю до підпорядкованих йому діячів. А. Чайковському у громадській діяльності допомагали правнича освіта та фах адвоката - він фактично був головним юридичним консультантом бережанських українців. На відміну від державних службовців, менше залежав від місцевої влади, і, як багато інших адвокатів-українців того часу, міг ефективно займатися громадськими справами.

А. Чайковський був лояльним підданим Австро-Угорської імперії і не мав серйозних конфліктів з органами влади. Він загалом толерантно ставився до своїх опонентів, хоча загострення політичної боротьби в Галичині на початку XX ст. вплинуло на його ставлення до них. Основними суперниками, з якими слід вести безкомпромісну боротьбу, тоді вважав польських націонал-демократів та москвофілів, натомість він періодично співпрацював із українськими радикалами та соціал-демократами, польськими людовцями та сіоністами. Напередодні Першої світової війни був прихильником створення незалежної Української держави на Наддніпрянщині і вірив, що це станеться незабаром внаслідок «європейської війни».

У четвертому розділі - «Громадська й політична діяльність Андрія Чайковського у воєнний та повоєнний періоди (1914-1935 рр.)» дисертант розглянув завершальний етап громадської діяльності А. Чайковського, який мешкав у Самборі (1914-1919 рр.) та Коломиї (1919-1935 рр.)

Громадська діяльність самбірських українців у 1915-1918 рр. значно відрізнялася від довоєнної. Вона не лише була менш інтенсивною, але й змінився її характер - деякі товариства майже не діяли або функціонували тільки їх виділи, рідко проводили (і лише у 1917-1918 рр.) віча, збори та наради з великою кількістю учасників. Через відсутність виборчих кампаній, які на провінції найкраще дозволяли людям відчути зв'язок з політичним життям країни, впав інтерес до політики. Відповідно більшість важливих рішень тоді приймалася під час особистих зустрічей місцевих провідників, напівприватних нарад тощо. А. Чайковський брав у цих, часто не афішованих, акціях активну участь і залишався впливовим діячем не лише в масштабі Самбірщини - про це свідчить й обрання його головою «Українського Національного Комітету у Львові» у 1915 р.

Події Першої світової війни викликали в нього, як і в багатьох його співгромадян, піднесення австрійського патріотизму. На перший погляд, А. Чайковський став таким австрофілом, яким був у 70-х - на початку 90-х рр. XIX ст. Однак це «воєнне» австрофільство мало іншу природу, ніж його австрофільство в молоді роки - воно було викликане передовсім загрозою російських репресій проти галицьких українських діячів. Очевидно, у 1917-1918 рр. воно значно зменшилося під впливом інформації про плани приєднання Східної Галичини до майбутньої Польської держави та факту проголошення Української Народної Республіки. Що ж до здобуття західноукраїнськими землями статусу незалежної держави і включення їх до об'єднаної Української держави, то А. Чайковський восени 1918 р. вже був готовий до реалізації цієї ідеї, хоча й не уявляв собі чітко механізму її здійснення.

Протягом періоду від 5 листопада 1918 р. по 15 травня 1919 р. А. Чайковський обіймав посаду повітового комісара ЗУНР в Самборі. Він очолював українську адміністрацію в Самбірському повіті, основними завданнями повітового комісара були збереження громадського порядку та організація управління в повіті, налагодження постачання харчів і необхідних товарів цивільному населенню та армії, організація боротьби з епідеміями.

Цілком закономірний брак досвіду професійного урядника (раніше він не був державним службовцем) намагався компенсувати досвідом багаторічного громадського організатора та інтенсивною працею. Військова поразка і фактична ліквідація незалежної Української держави викликали у нього «стан найстрашнішої депресії»; А. Чайковський був близький до самогубства. З часом йому вдалося відновити душевну рівновагу (хоча гіркий осад від пережитої поразки залишився до кінця життя) і проаналізувати період існування ЗУНР-ЗОУНР та причини її поразки.

Найбільше А. Чайковський наголошував на двох характерних, на його думку, рисах тієї доби: героїзмі багатьох українських вояків і некомпетентності окремих представників центральної та місцевої влади, а також військового командування. Основними внутрішніми причинами поразки ЗУНР-ЗОУНР вважав «брак почуття власних сил до самостійности», «хворобливий антимілітаризм» українців, які через це не мали достатньої кількості фахових офіцерів, та «поблажливість на народні злочини», завдяки чому злочинці з репутацією українських патріотів уникали покарання. Його висновки досить характерні для «фронтовиків» (А. Чайковський, працюючи у прифронтовій смузі, був схожий на них) після програної війни. Прагнення до порядку та дисципліни, помітне ще до війни, відчутно посилилося. Він згодом зізнавався, що був прихильником «розумної діктатури» та розстрілів злочинців і зрадників, а не «безглуздих парляментів, що радили і нічого не вирадили». Подібні настрої з певними видозмінами збереглися в нього протягом 20-30-х рр. XX ст.

У міжвоєнний період А. Чайковський займав особливе місце серед діячів українського національного руху. З одного боку, він не належав до тієї групи, представники якої більшу частину свого часу витрачали на політику чи громадську діяльність, з іншого - активно цікавився громадським життям, багато дописував до українських періодичних видань на різні теми, плідно працював як письменник, і завдяки цьому привертав до себе увагу українців.

У Коломиї А. Чайковський майже не брав участі у політичних акціях, хоча й далі вважав себе націонал-демократом. Через це практично не мав серйозних конфліктів із польською владою, хоча, як і більшість українців у міжвоєнній Польщі, був прихильником незалежної Української держави. Громадською діяльністю займався менше, ніж до Першої світової війни, однак зовсім її не припинив: працював у філії «Просвіти», очолював коломийські філії «Рідної школи» у 1926-1928 рр. та товариства «Відродження».

Популярність А. Чайковському забезпечували передовсім численні художні твори, а також публіцистичні статті. Нехай літературні критики бачили в його творах чимало недоліків, а публіцистика, хоч і щира та запальна, видавалася часом недостатньо глибокою - це мало впливало на його авторитет. Він залишався шанованим «сеніором» українського руху, одним із тих, що стояли біля джерел організованого українського громадського життя, живою ланкою між уже призабутими останніми десятиліттями XIX ст. і бурхливою сучасністю.

Протягом 1920-х рр. А. Чайковський частіше, порівняно з довоєнним періодом, звертав увагу на необхідність жорсткої дисципліни, мобілізації всіх сил на потреби українського руху, шкідливість нереальних проектів та балаканини без реальних дій. Вважав шкідливою діяльність українських лівих (хоча й не виступав відкрито проти них), але постійно був готовий виступити з критикою дій українських націонал-демократів, якщо ті дії здавалися йому неефективними. У міжвоєнний період він більше, ніж раніше, цікавився справами Греко-Католицької Церкви і був одним із найактивніших противників її «латинізації» в середині та другій половині 1920-х рр.

Він декларував себе прихильником «одної сильної руки з доброю нагайкою», однак його довоєнні ліберально-демократичні переконання повністю не зникли. Визнавав необхідність дотримання прав людини, виступав за релігійну та національну толерантність (А. Чайковський не був прихильником «інтегрального» націоналізму), щоправда, з однією важливою умовою: це не повинно шкодити розвиткові українського національного руху.

У Висновках автор узагальнює результати дисертаційного дослідження і виділяє положення, які виносяться на захист.

1. А. Чайковський був активним українським громадським та політичним діячем регіонального рівня передовсім австрійської доби. Як народовець остаточно сформувався під час навчання у Львівському університеті (1877-1883 рр.) Належав до лідерів народовського крила українського національного руху, а згодом - керівників повітової організації УНДП на Бережанщині.

2. Організатором українського національного руху на регіональному рівні став у Бережанах, увійшовши на початку 90-х рр. XIX ст. до числа провідників бережанських українців. Часом найбільшого особистого впливу А. Чайковського на громадське та політичне життя Бережанщини можна вважати 90-і рр. XIX ст., коли він зробив найбільший внесок у розбудову інфраструктури українського руху в повіті.

3. У зв'язку зі збільшенням кількості активних діячів та обсягу громадської роботи його вплив як громадського-політичного лідера регіону дещо зменшився на початку XX ст.

4. А. Чайковський наприкінці XIX - у першій третині XX ст. був прихильником еволюційного шляху розвитку національного руху українців Галичини. Він відзначався предовсім дисципліною, прагненням до організованості, але, як і переважна більшість інших провінційних діячів, звик орієнтуватися на інструкції керівництва, нові ідеї подавав здебільшого як предмет для дискусії, а не як добре продумані і чітко сформульовані пропозиції.

5. Ставлення А. Чайковського до опонентів було загалом толерантним, хоча з окремими особами він мав тривалі конфлікти через свою громадську та політичну діяльність. На початку XX ст. основними політичними суперниками вважав польських націонал-демократів та москвофілів, союзниками - українських радикалів та соціал-демократів, польських людовців і сіоністів.

6. Протягом всього життя він практично не мав серйозних конфліктів із владою Австро-Угорщини та Польщі; був лояльним підданим Австро-Угорщини, натомість у міжвоєнній Польщі був прихильником незалежної Української держави. Її утворення напередодні Першої світової війни пов'язував з Наддніпрянською Україною, а з 1918 р. - і з західноукраїнськими землями.

7. Громадська діяльність у житті А. Чайковського займала більше місця, ніж політика. Це було зумовлене насамперед відсутністю амбіцій обійняти ключові посади в національному русі галицьких українців.

8. Апогеєм його політичної діяльності стало перебування на посаді повітового комісара ЗУНР у Самборі.

9. Помітне зниження громадської активності А. Чайковського у міжвоєнній Польщі було пов'язане з його похилим віком і усвідомленням себе діячем переважно минулої австрійської доби.

Размещено на Allbest.ru